Політична система Індонезії

ПЛАН

ВСТУП

1. Загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії

1.1 Теоретичні аспекти функціонування політичної системи

1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи

2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії

2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації

2.2 Законодавча влада та механізм її реалізації

2.3 Судова влада та механізм її реалізації

3. Організація політичного процесу та характеристика політичних партій й громадських організацій

4. Загальна характеристика правової системи як середовища функціонування політичних інститутів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Політична система — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

Згідно з загальною теорією систем політичної системи елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін "елементи системи".

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

Об’єктом дослідження в дані роботі є політична система Індонезії.

Предметом дослідження є механізм функціонування окремих складових політичної системи Індонезії.

Метою даної роботи є аналіз політичної системи Індонезії та окремих її складових.

Для реалізації вказаної мети необхідно вирішити наступні завдання:

аналіз системи органів влади держави;

аналіз окремих гілок влади та їх інституціональне відображення в Індонезії;

розгляд механізму взаємодії гілок влади між собою та з суспільством;

аналіз впливу недержавних інституцій на формування та розвиток політичної систем Індонезії;

розгляд політичного процесу Індонезії.

Таким чином, буде розглянуто у повному обсязі структурно-функціональні зв’язки та особливості побудови політичної системи Індонезії.

1. Загальна характеристика політичної системи та умов її функціонування в Індонезії

1.1 Теоретичні аспекти функціонування політичної системи

Політична система суспільства або політична організація суспільства – організована на єдиній нормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.

Політична система не тільки формується, але й діє головним чином на раціональній основі (на основі знання). Раціональність політики втілюється в таких її інститутах, як лідерство, органи влади й регламентація. Визнання інституту лідерства досить точно характеризує специфіку політичної системи, що цілеспрямовано формується й діє. У даному контексті поняття "лідерство" означає якусь нормативну модель поведінки індивіда або групи (еліти, партії), що включає, в силу займаного ними в даному суспільстві положення, право й обов'язок здійснювати ініціативу в ім'я досягнення загальної мети й залучати до її реалізації все суспільство.

Політичну систему можна розглядати як соціальну систему, для якої передбачається такий взаємозв'язок її елементів, що утворює певну цілісність, єдність. А це означає об’єднання вхідних у систему суб'єктів (суспільних груп, організацій, індивідів) специфічними ознаками, що характеризують систему, а не окремі елементи. Причому ці ознаки не можна розглядати як суму властивостей, що становлять систему елементів. У свою чергу, властивості елементів не виведені з ознак цілого.

Політичній системі властиві загальні риси соціальних систем. Крім того, її характеризують специфічні ознаки, що випливають із природи політики й влади. Ця система, на відміну, скажімо, від економічної, формується в основному цілеспрямовано. У її фундамент покладена сукупність відповідних ідей, цінностей – ідеологія, що відбиває соціальні інтереси великих соціальних груп і визначає тип системи. Утворюючу політичну систему інститути, являють собою матеріалізовані політичні ідеї й проекти. Звідси необхідність ураховувати в аналізі особливу роль духовного фактора у відпрацьовуванні механізмів функціонування й модернізації системи.

Політична система, будучи обумовленою соціально-економічними структурами, відноситься стосовно них і до всього соціального середовища як ціле, функціонує в якості самостійного комплексу соціальних інститутів і політичних відносин. Вона має своє життя, свої закономірності, що визначаються наявністю спеціальних структурних зв'язків, ролей, функцій, а також закріпленням і регулюванням особливими нормами – правовими й політичними.

Як частина суспільства, функціонуючи в соціальному середовищі, політична система підпадає під вплив тих факторів, які виходять ззовні, від суспільства, а також імпульсів зсередини – взаємодій її інститутів, цінностей тощо.

Структура політичної системи означає, з яких елементів вона складається, як вони між собою співвідносяться. Виділяють наступні компоненти політичної системи:

політична організація суспільства держави, політичні партії й рухи, громадські організації й об'єднання, трудові колективи;

політична свідомість, що характеризує психологічні й ідеологічні сторони політичної влади й політичної системи;

соціально-політичні й правові норми, що регулюють політичне життя суспільства й процес здійснення політичної влади;

політичні відносини, що утворюються між елементами системи з приводу політичної влади;

політична практика, що складається з політичної діяльності [17].

Сутність політичної системи суспільства найбільш яскраво проявляється в її функціях. Виділяють наступні функції політичної системи:

Забезпечення політичної влади для певної соціальної групи або для більшості членів даного суспільства (політичною системою встановлюються й здійснюються конкретні форми й методи володарювання – демократичні й антидемократичні, насильницькі й ненасильницькі й т.п.).

Керування різними сферами життєдіяльності людей в інтересах окремих соціальних груп або більшості населення (дія політичної системи як керуючої включає постановку цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, конкретних програм у діяльності політичних інститутів).

Мобілізація засобів і ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей і завдань (без величезної організаторської роботи, людських, матеріальних і духовних ресурсів поставлені цілі й завдання приречені на відоме недосягнення).

Виявлення й представництво інтересів різних суб'єктів політичних відносин (без селекції, чіткого визначення й вираження на політичному рівні даних інтересів ніяка політика неможлива).

Задоволення інтересів різних суб'єктів політичних відносин за допомогою розподілу матеріальних і духовних цінностей відповідно до тих або інших ідеалів конкретного суспільства (саме в сфері розподілу зіштовхуються інтереси різноманітних спільнот людей).

Інтеграція суспільства, створення необхідних умов для взаємодії різних елементів його структури (поєднуючи різні політичні сили, політична система намагається згладжувати, знімати неминуче виникаючі в суспільстві протиріччя, переборювати конфлікти, усувати колізії).

Політична соціалізація (за допомогою якої формується політична свідомість індивіда й він включається в роботу конкретних політичних механізмів, завдяки чому відбувається відтворення політичної системи шляхом навчання всіх нових членів суспільства й залучення їх до політичної участі й діяльності).

Легітимація політичної влади (тобто досягнення певного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам).

1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи

Республіка Індонезія, найбільша країна в Південно-Східній Азії й найбільша острівна країна у світі. Згідно з останніми даними, до складу Індонезії входить 18 108 островів, з яких близько 1000 мають постійне населення. Кордони країни переважно морські. На північному заході Індонезія відділена Малакською протокою й Південно-Китайським морем від Західної Малайзії й Сінгапуру, на північному сході морями Сулу й Сулавесі від Філіппін і Тихим океаном від Палау, на південному сході Тиморським і Арафурським морями від Австралії. На Калімантані Індонезія граничить зі Східною Малайзією, на о. Тимор – зі Східним Тимором і на о. Нова Гвінея - з Папуа – Новою Гвінеєю.

Починаючи з 1610 територія Індонезії перебувала в сфері інтересів нідерландської Ост-Індськой компанії, а в 1816 була перетворена в колонію, що йменувалася Нідерландської (або Голландської) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітету над більшою частиною Нідерландської Ост-Індії відбулася 27 грудня 1949. Територія Західного Папуа, колись – Іріан-Джая, на о. Нова Гвінея перебувала під контролем Нідерландів аж до 1962. В 1963, після нетривалого перебування під опікою ООН, ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. В 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині о. Тимор), а в 1976 зробила його своєю провінцією. В 2002 Східний Тимор здобув незалежність [1].

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Конституція Індонезії, складена Комісією з підготовки незалежності, уведена в дію 18 серпня 1945. Із грудня 1949 по серпень 1950 у країні діяла Конституція Сполучених Штатів Індонезії. У серпні 1950 прийнята Тимчасова конституція. Конституція 1945 відновлена 5 липня 1959. Однак багато положень конституції були недопрацьовані й не одержали чіткого роз'яснення. У конституції не був визначений механізм контролю за діями виконавчої влади для того, щоб на державному рівні забезпечити баланс політичних сил. Більше 30 років (1966-1998) президент Сухарто керував в умовах режиму проголошеного їм "нового порядку", привласнивши собі вирішальне слово в управлінні країною. Тривале знаходження Сухарто на вищому державному пості дало йому можливість реалізувати довгострокові політичні заходи. До найбільш важливих відноситься закріплення за військовими права брати безпосередню участь в управлінні країною й у політичних акціях. При Сухарто за військовими юридично була закріплена "подвійна функція" – забезпечення безпеки країни й прояв соціально-політичної активності.

Офіцери зайняли керівні пости у всіх елементах державного апарата. Сухарто призначав військових міністрами, суддями Верховного суду, губернаторами провінцій, главами адміністрацій округів і навіть сільськими старостами. Близько 20% депутатських місць у парламенті, провінційних і окружних законодавчих зборах виділялися військовим, і в тих районах, де проурядова партія Голкар була не в змозі завоювати більшість, наявність депутатів від офіцерського корпуса незмінно зміцнювало її позиції. Після відставки Сухарто в травні 1998 Індонезія вступила в період радикальних змін.

Відразу після відставки Сухарто всі підвалини створеної їм політичної системи були піддані критики. Реформатори зажадали усунути військових із законодавчих інстанцій і розширити склад Ради народних представників за рахунок Народного консультативного конгресу для того, щоб зробити непрямі вибори президента більше демократичними. Високопоставлені чиновники на місцях, включаючи навіть призначених особисто Сухарто, також висловилися за збільшення їхньої самостійності при рішенні політичних і економічних питань. Відповідно до цих вимог в 1999, 2000, 2001 і 2002 у Конституцію 1945 вносилися зміни й доповнення. Останні зміни в конституції набули чинності в 2004.

Політичною й ідеологічною основою Республіки Індонезія є Панчасила (на санскритському - "п'ять принципів"): Віра в єдиного й всемогутнього Бога; Справедливе й цивілізоване суспільство; Єдність Індонезії, або націоналізм; Демократія, здійснювана внутрішньою мудрістю одноголосності, що випливає з дискусій серед представників; Соціальна справедливість до всього народу Індонезії. В 1985 набув чинності закон, що зобов'язує всі соціальні й політичні організації прийняти принципи панчасила як базову ідеологія [2].

2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії

2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації

Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються (з 2004) загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк. Раніше президент обирався парламентом. Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів. Першим всенародно обраним президентом Республіки Індонезії став генерал у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що завоював в другому турі президентських виборів понад 60,9% голосів з 122 млн. виборців, що взяли участь в перших демократичних виборах. Інаугурація першого всенародно вибраного президента відбулася 20 жовтня 2004.

По конституції президент наділений повноваженнями представляти законопроекти на розгляд Ради народних представників (РНП) і затверджувати постанови уряду для їх виконання; оголошувати війну, заключати мир і договори з іншими державами; при необхідності вводити надзвичайний стан і управляти країною за допомогою декретів. Раніше глава держави мав повноваження видавати закони, але внесені в 1997 у текст конституції зміни позбавили його цього права.

Президент також призначає й звільеяє міністрів, послів і консулів, має право амністії й помилування, присвоєння звань і почесних знаків відзнаки. У той же час, будучи главою виконавчої влади, він не має права втручатися в роботу парламенту, розпускати законодавчий орган або припиняти його діяльність.

Під керівництвом президента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряд наділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а також розробляти відповідні постанови для їх виконання. Призначувані президентом міністри очолюють урядові міністерства й надають допомогу президентові в його діяльності. Сформований у жовтні 2004 перший "Кабінет об'єднаної Індонезії" включав крім президента й віце-президента 34 членів і Генерального прокурора. На сьогоднішній день формальний склад уряду не змінився, але змінився персональний після останніх виборів. Таким чином, уряд Індонезії складаються з 37 осіб, 3 з яких займають місця в ньому за посадою.

До центральних органів влади відноситься також Вище аудиторське управління (така собі Рахункова палата із поєднанням функцій Державного казначейства), що здійснює контроль за виконанням фінансової сторони державного бюджету. Його члени пропонуються Радою народних представників і призначаються президентом. У колишній редакції Конституції передбачалося створення при президенті Вищої консультативної ради, допоміжного органу наділеного правом давати консультації президентові по його запиту.

Необхідно також відмітити роль органів влади на регіональному рівні. В адміністративному відношенні Республіка Індонезія ділиться на 33 провінції, включаючи Особливі регіони – Султанат Джок’якарта й Нанггроє Ачех-Даруссалам, а також особливий столичний округ – Велика Джакарта. На чолі провінцій стоять губернатори, що здійснюють функції виконавчої влади. Губернатор Джок’якарти, яким є султан, займає цей пост довічно. Однак нинішній правитель Джок’якарти, султан Хаменгкубувоно Х, зайняв пост губернатора в результаті прямих виборів. Раніше, до конституційної реформи в 1999, губернатори призначалися президентом за рекомендацією провінційних законодавчих органів після попередньої консультації з міністром внутрішніх справ. Як правило, більшість губернаторів були з числа представників збройних сил.

Провінції діляться на кабупатени (області або райони), а останні – на кечаматани (підрайони). У великих містах утворяться муніципалітети. Виконавчу владу в кабупатенах очолюють голови адміністрації області – бупати, а в муніципалітетах – мери міст. Призначення на посаду бупати й мера здійснюється губернатором провінції разом з регіональними представницькими органами, а затвердження в посаді – міністром внутрішніх справ.

Виборці беруть участь у виборах у провінційні, міські й районні законодавчі органи – ради народних представників. кількість місць у провінційних радах народних представників коливається від 45 до 100 місць, а районних або муніципальних зборів від 20 до 45, залежно від чисельності населення даного регіону, при цьому кожний нижчестоящий регіон отримує 1 місце в законодавчих зборах регіону більш високого рівня.

При Сухарто ці органи були набагато слабкіші. Міністерство внутрішніх справ контролювало зі столиці діяльність виконавчих і законодавчих органів у провінції, диктувало їм лінію поведінки й навіть пропонувало, які закони й розпорядження їм варто прийняти. У цей час законодавство передбачає деякий ступінь автономії провінцій, областей і великих міст у вирішенні господарських питань.

Кечаматан, будучи підрайоном кабупатена або міста, і сільські адміністративні одиниці не мають автономію й не мають представницьких органів. Кечаматан очолюється чаматом, а на чолі місцевого самоврядування сільської громади стоїть староста.

Усього в Індонезії – 357 районів, 55 муніципалітетів, 3592 підрайонів й 66 594 сільські громади.

Право голосу мають всі громадяни чоловічої й жіночої статі, що досягли 17-літнього віку. Одружені люди можуть голосувати незалежно від свого віку. Вибраними в центральні або місцеві законодавчі органи влади можуть бути кандидати, що досягли 21 року. Відповідно до закону про загальні вибори 1969, виборчі права втрачають усі, хто були замішані в "подіях 30 вересня 1965", а також колишні члени Комуністичної партії Індонезії [7].

Таким чином, можемо зробити висновки щодо наявних у суспільстві процесів демократизації політичної системи, зокрема вертикалі виконавчої влади, в країні. Однак, система виконавчої влади ще не усталена, а тому є певні недоліки в її реалізації. Так, наприклад, достатньо ускладнений процес призначення на посади т контролю за діяльністю, хоча в той же час значно спрощена процедура контролю за виконанням бюджету на відміну наприклад від України. Однак слід відмітити в країні достатньо демократичну систему місцевого самоврядування, а також майже класичну форму та змісту, мається на увазі функціональне навантаження, інституту президента.

2.2 Законодавча влада та механізм її реалізації

Законодавча влада належить Народному консультативному конгресу. При Сухарто Конгрес збирався один раз у п'ять років, щоб обрати президента (щораз ним ставав Сухарто) і віце-президента, а також схвалити "Основні напрямки державної політики". Відповідно до конституційних реформ а внесених змін, що вступили в силу в 2004, Народний консультативний конгрес втратив значення вищого представницького органа влади й був перетворений у парламент, що складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Конгрес наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.

Чисельний склад Конгресу не визначається, що достатньо не звично з точки зору демократичних уявлень західного світу, однак є цілком раціональним підходом з точки зору представництва інтересів населення кількість якого постійно зростає, а розселення поширюється майже на всій території Індонезії.

Сформований після виборів в 2004 Конгрес складається з 550 членів Ради народних представників і 128 членів Рада регіональних представників. Депутати обох палат обираються прямим загальним голосуванням строком на п'ять років. Колись Конгрес формувався зі членів парламенту – Ради народних представників, а також представників від політичних партій, провінцій, делегованих місцевими Радами народних представників, і функціональних груп. Останні призначалися декретом президента. Відповідно до закону 1969, Народний консультативний конгрес складався з 920 членів, з них 460 – депутати парламенту. В 1987 склад Конгресу був розширений до 1000 членів. Після реформ, схвалених 28 січня 1999, склад Народного консультативного конгресу був скорочений до 700 місць: за депутатами парламенту були закріплені 500 місць, за представниками провінцій – 135 місць і за представниками функціональних груп – 65 місць.

Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників. При Сухарто Рада збиралася на свої засідання регулярно протягом року для обговорення законів, пропонованих виконавчою владою. Поряд з вибраними по партійних списках депутатами, у її склад входило також певне число членів, призначених урядом і делегованих військовими. Відповідно до закону, новообраний в 2004 склад Ради складається з 550 членів.

Відтепер всі місця в парламенті розподілені тільки між політичними партіями, що приймали участь у загальних парламентських виборах. Представники військових втратили свої квоти у парламенті. Палата повинна збиратися на свої засідання не рідше одного разу в рік і затверджувати бюджет країни й внесені на розгляд урядом або депутатами парламенту законопроекти. Якщо запропонований законопроект не одержить підтримки, то при нинішньому складі парламенту він не може бути внесений на обговорення вдруге. Всі закони набувають чинності тільки після їх затвердження президентом.

Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників, утворена відповідно до поправок до Конституції Індонезії 1945 (ст. 22), прийнятої 9 листопада 2001. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними. Ця новела є новелою не лише для Індонезії а й загалом для демократичного врядування оскільки, фактично позбавляє впливу партійних інститутів на Раду регіональних представників. Така неупередженість дозволяє дійсно вирішувати інтереси регіонів, а не конкретних політичних сил представлених в цих регіонах. Крім того, наявність другого інституту в законодавчій гілці влади, фактично другої плати парламенту – Ради регіональних представників свідчить про високий рівень розвитку суспільної свідомості та демократизації політичних процесів [11].

Загальна кількість депутатів палати не повинне перевищувати 1/3 (третьої частини) від загального числа членів РНП. Прерогативою РРП є підготовка законопроектів, що мають відношення до питань регіональної автономії, взаємин центральних і місцевих органів влади, адміністративного перебудови, керування природними й економічними ресурсами, розподілу фінансових засобів між центром і регіонами. Крім цього, регіональні депутати можуть розглядати підготовлені РНП законопроекти, що стосуються проблем регіонів, давати свої зауваження й пропозиції по бюджеті, питанням оподатковування, утворення й релігії, а також здійснювати спостереження за виконанням вищезазначених законів. Запропоновані Радою регіональних представників законопроекти й зауваження повинні направлятися на твердження в Раду народних представників.

2.3 Судова влада та механізм її реалізації

Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.

Вищий судовий орган – Верховний суд у Джакарті. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.

Раніше перебували в компетенції Верховного суду питання, пов'язані із тлумаченням конституції, а також розпуском політичних партій і звільненням з посади президента й віце-президента, однак усі вони були передані Конституційному суду, утвореному 17 серпня 2003.

У найбільших містах країни – Джакарті, Сурабаї, Медані, Макасарі, Банда-Ачех, Паданзі, Палембанзі, Бандунзі, Семаранзі, Банджармасині, Манаді, Денпасарі, Амбоні й Джаяпурі – існують Вищі суди, які розглядають великі карні й цивільні справи, а також апеляційні скарги на рішення нижчестоящих судів. Нижчу інстанцію утворять районні суди, що розглядають дрібні карні й цивільні справи. Голови й члени місцевих судів призначаються міністром юстиції й прав людини.

Законодавчо створені також суди спеціальної юрисдикції: Комерційний суд, що спеціалізується на справах про банкрутство з можливим звертанням до спеціального трибуналу по банкрутству Верховного суду; суди військової юстиції; релігійні суди, що розбирають справи на основі Корана, адату й шаріату й питання, що охоплюють майже винятково, сімейно-шлюбні відносини [10].

Конституційний Суд Індонезії — єдиний орган конституційної юрисдикції в Індонезії, завданням якого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території країни.

Наявність такого інституту конституційного судочинства та такої галузі права як конституційне свідчить про високий рівень реформації політичної системи Індонезії з урахуванням демократичних принципів та основних державницьких тенденцій світу.

Загалом, політична система Індонезії є достатньо унікальною, вона враховує певні територіальні та національні особливості, які впливають не лише на процес формування інститутів політичної системи, а й на безпосередню їх діяльність. Однак, загалом розподіл влад на три гілки є класичним з точки зору теорії демократії та знайшов своє унікальне відображення в умовах такої екзотичної та різноманітної країни, з точки зору державного управління, як Індонезія.

3. Організація політичного процесу та характеристика політичних партій й громадських організацій

Перші політичні партії й організації ("Буди Утомо", Індійська партія, "Сарекат іслам" і ін.) з'явилися на початку 20 століття. Після отримання країною незалежності головну роль у політичному житті грали Національна партія Індонезії (НПІ), Комуністична партія (КПІ) і мусульманські партії (Нахдлатул Улама, Машумі). Однак демократичний експеримент тривав недовго. Після встановлення системи "керованої демократії", на початку 1960-х, урядом був прийнятий курс на "спрощення" системи політичних партій, у результаті якого були заборонені не тільки Соціалістична партія Індонезії й Машумі (1960), запідозрені в участі в антиурядових заколотах, але й десятки інших більш дрібних партій.

Після приходу до влади Сухарто була накладена заборона на діяльність Компартії Індонезії. Однак, продовжуючи курс "спрощення партійної системи", Сухарто в той же час прагнув додати своєму режиму більш демократичний вигляд. З цією метою була заснована політична організація Голкар (Голонган кар’я), що об’єднувала державних службовців, офіцерів і в меншій мірі студентів, селян, жінок і т.д. у т.зв. "функціональні групи". Сухарто дозволив і політичні організації, які не користувалися підтримкою влади, але після виборів 1971 змусив дев'ять артій, різних за політичною орієнтацією й релігійному складу, злитися у дві, створивши тим самим трипартійну систему.

Дрібні націоналістичні й християнські партії (Національна партія Індонезії, Союз захисників незалежності Індонезії, Католицька партія, Християнська партія Індонезії й Партія незаможного люду) утворили в 1973 Демократичну партію Індонезії, а замість чотирьох мусульманських партій виникла Партія єдності й розвитку.

При Сухарто вибори в центральні й місцеві органи влади проводилися в 1971, 1977, 1982, 1987, 1992 і 1997. У кожному випадку виборча кампанія була нетривалою. Більше того, керівництво країни вирішувало, які кандидатури гідні висування в депутати, і визначало сам характер кампанії. Голкар незмінно здобувала переконливу перемогу, збираючи від 62 до 74% голосів. Партія єдності й розвитку, опираючись на мусульман і становлячи головну опозиційну силу, один раз одержала чверть голосів виборців, а Демократична партія Індонезії максимальне число голосів (15%) зібрала в 1992.

Сьогодні в країні діють понад 180 політичних партій. Щоб брати участь у парламентських виборах партія повинна бути представлена щонайменше в 1/3 провінцій і в 1/2 районів кожної із цих провінцій. Закон про вибори забороняє партіям використовувати державні засоби в ході передвиборної кампанії й передбачає, що індивідуальні члени партій повинні лояльно ставиться до принципів "панчасила" і не бути членами компартії або будь-якої іншої забороненої організації. Політична партія може бути заборонена, якщо у своїх документах не посилається на принципи "панчасила" і конституцію 1945. При цьому не обов'язково говорити, що сама партія базується на цій ідеології, але потрібно підтвердити, що партійні принципи, цілі й програма не суперечать "панчасила" [11].

Партії, що набрали менш 2% голосів, не мають права брати участь у наступних виборах. Умови, необхідні для участі в парламентських виборах, що відбулися 7 червня 1999, виконали тільки 48 партій. За результатами виборів своїх кандидатів у РНП провели 21 партія, з них 14 зібрали менш 2% голосів. У парламенті, сформованому в 2004, кількість партій скоротилося до 17. У порівнянні з виборами в 1999, світські націоналістичні партії втратили 8% голосів виборців, але як і раніше зберігають більшість місць у парламенті (68%).

Розглянемо більш детально основні партії, представлені в парламенті:

1. Партія Голкар (Партія функціональних груп) – була заснована в 1964 як Організація функціональних груп (молоді, жінок, ветеранів і т.д.). Членами Голкар в обов'язковому порядку були всі державні службовці, а на чолі її стояли військові. Протягом ери Нового порядку Голкар був опорою режиму Сухарто, забезпечуючи йому підтримку електорату (на всіх виборах з 1971 по 1997 організація незмінно збирала від 62% до 75% голосів).

Після відставки Сухарто Голкар спробувала перетворитися в партію, що працює в "новій парадигмі" з новим "духом реформ". Розглядає себе як світська організація й часто виступає проти релігійного фундаменталізму. У своїх передвиборних кампаніях головний акцент робить на здатності вивести країну з економічної кризи. Часто підкреслює помірність своєї програми, великий досвід управління, прихильність цінностям правової держави й політичного плюралізму.

У цей час спирається на представників великого бізнесу, чиновництва й значнокиий прошарок технократів у приватному секторі, багато хто з яких в 1960-70-і брали участь в ісламському студентському русі. Нараховує, за власним даними, близько 11 млн. членів. На виборах в 1999 Голкар посів друге місце, одержавши 20,9% голосів і 120 місць у парламенті. Як кандидат на пост президента підтримувала Хабібі. На виборах у парламент в 2004 Голкар знову став провідною партією країни, набравши 21,6% голосів і одержавши 128 місць.

Демократична партія (ДП) – правоцентристська партія, що спирається на платформу світського націоналізму. Заснована 9 вересня 2001 представниками інтелігенції й ділових кіл з метою підтримки генерал-лейтенанта у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що був міністром-координатором з питань політики й безпеки й одного з головних прихильників реформ у збройних силах [17].

Ідеологічна основа партії – панчасила. ДП виступає за унітарну державу, демократію, за захист культурного плюралізму й проти національного й релігійного насильства. Своїми основними завданнями у внутрішній політиці вважає боротьбу з корупцією й кумівством, а також створення професійної армії.

Партія користується підтримкою міських виборців, у т.ч. професійної й ділової еліти Джакарти. На виборах у Раду народних представників (2004) отримала 7,5% голосів і 57 місць. На президентських виборах в 2004 Сусило Бамбанг Юдойоно, об'єднаний кандидат у президенти від ДП, Партії справедливості і єдності Індонезії й Партії зірки й півмісяця, зібрав 61,1% голосів.

Демократична партія Індонезії (партія боротьби) – найбільша політична центристська партія країни. Утворена в 1996 прихильниками Мегавати Сукарнопутри в результаті розмежування усередині ДПІ. Остаточно оформилася 14 лютого 1999.

Найбільшим впливом користується на Яві й Бали, у Східній Індонезії, а також на зовнішніх островах з великими немусульманськими громадами. Спирається на широкі верстви населення від міських і сільських низів до дрібної й великої буржуазії.

На чолі з М. Сукарнопутри ДПІ(пб) продовжує традицію світських націоналістичних партій. Довгострокової програми не має. Керівні принципи партії – демократія, націоналізм, збереження єдності країни й соціальна справедливість. У цілому стоїть на позиціях соціального консерватизму й виступає на підтримку вільної ринкової економіки, за поступові реформи й стабільність.

На виборах у парламент в 1999 партія посіла перше місце, завоювавши 37,4% голосів і 154 мандата. У період знаходження у влади (2001-2004) опоненти обвинувачували уряд М. Сукарнопутри у твердому авторитаризмі, невиконанні обіцянок вивести країну з економічної кризи й провести демократичні перетворення, у корупції й сліпому наслідуванні неоліберальним економічним рецептам, придушенні опозиції всередині партії, порушенні прав людини й продовженні війни в Ачесі. У результаті ДПІ (пб) втратила підтримку значної частини виборців і потерпіла в 2004 поразку як на президентських виборах, так і на виборах у нижню палату парламенту, одержавши 18,5% голосів і 109 мандатів.

Національна функціональна партія "Турбота" (НФП"Т") – партія клану Сухарто, фактично очолювана його дочкою Сіті Хардіянти Рукмана. Утворена у квітні 2000 на базі масової організації "Турбота про націю". Остаточно оформилася 9 вересня 2002.

Партія називає себе "старою Голкар" на противагу так званій "новій Голкар" і грає на ностальгії виборців по "старих добрих часах" стабільності й процвітання. Виступає за унітарну державу, згортання реформ, розвиток бізнесу й підприємництва, демократичний уряд, що поважає права людини, у підтримку армії й верховенство закону.

Нараховує, за власним даними, близько 3,5 млн. членів. На виборах в 2004 одержала 2,1% голосів виборців і 2 місця в парламенті.

Партія благоденства й миру (ПБМ) – християнська політична партія, що спирається на католицьку й протестантську громади. Заснована в жовтні 2001 у Джакарті. Ідеологія – панчасила. Призиває до боротьби з корупцією, виступає за рівні можливості участі в суспільному житті всіх національних і релігійних груп, а також за волю віросповідання й дотримання принципу розподілу сфер впливу держави й церкви.

На виборах в 2004 одержала 2,1% голосів і 12 місць у парламенті. Голова – Руанді Мустика Хутасоїт.

Партія благоденства й справедливості (ПБС) – найбільш активна ісламістська група. Заснована в 1998 як Партія справедливості. Нинішня назва з квітня 2003. ПБС виражає настрої нового покоління мусульман, що виступають за "очищення ісламської віри" від "гнилої політичної моралі нового порядку". В основному користується підтримкою яванського студентства, релігійних кіл і селянства.

У політичній сфері виступає із закликами до встановлення шаріату й зміні конституції, за ослаблення політичної ролі військових в управлінні державою й за рух країни до демократії й цивільного суспільства. У сфері економіки пропонує популістські міри, захищає ідею поступової індустріалізації й модернізації сільського господарства.

На початку 2003 партія мобілізувала сотні тисяч людей на демонстрації проти американського вторгнення в Ірак. На парламентських виборах 2004 одержала 7,3% голосів виборців і 45 місць у РНП (в 1999 – 1,3% голосів і 6 місць). У парламенті блокується з Партією національного мандата.

Партія єдності й розвитку (ПЄР) – єдина політична організація індонезійських мусульман, дозволена в період режиму Сухарто. Заснована в 1973 шляхом об'єднання Нахдатул Улама (НУ), Мусульманської партії Індонезії (Пармуси), Партії Мусульманського союзу Індонезії (ПСІІ) і Руху за мусульманське виховання (Перти). Хоча після створення ПЄР ці партії втратили статус самостійних, всі вони продовжували свою діяльність як громадські організації й вели боротьбу за партійне лідерство. У наслідок цього партії так і не вдалося виробити загальну програму й висунути єдиного лідера, що влаштовував би всі фракції руху. Під натиском режиму ПЄР в 1984 заявило про відмову від ісламу як ідеологічної основи. Це призвело до виходу з її Нахдатул Улама й ПСІІ.

З відставкою Сухарто ПЄР повернулася до ідеології ісламу. Вона виступила за поступові реформи. В області релігійної політики займає помірні позиції, заявляючи, що не підтримує встановлення шаріатського законодавства. У той же час лідери партії підкреслюють, що в переважно мусульманській країні політика повинна відповідати "ісламським принципам". Партія виступає за посилення релігійної освіти в школах, обов'язкове вивчення арабської мови студентами-мусульманами й скасування закону, відповідно до якого державні службовці могли мати тільки одну дружину [10].

На виборах в 1999 одержала 10,7% голосів і 58 місць у парламенті. У боротьбі за пост президента в жовтні 1999 підтримала кандидатуру Абдуррахмана Вахіда, що однак не перешкодило її парламентаріям потім брати участь у кампанії по зміщення А.Вахіда з поста президента (2000). На виборах 2004 одержала 8,1% голосів виборців і 58 місць у парламенті.

Партія зірки й півмісяця (ПЗП) – ортодоксальна ісламістська партія, заснована в 1998 у результаті розколу Партії національного мандата. Уважає себе спадкоємицею Машумі (Консультативна рада індонезійських мусульман, заснована в 1943), фундаменталістської мусульманської партії, забороненої в 1960.

Одна з на найбільш консервативних мусульманських партій, вважає, що держава повинна "будуватися на ісламських принципах". При цьому вона відкидає твердження, що прагне до побудови чисто ісламської держави. В економічній сфері виступає за ринкову економіку, залучення іноземних капіталів, розвиток ісламської банківської системи й проти державного цінового регулювання. Велике значення надає важливості конституційних змін і деконцентрації влади, а також розширенню регіональної автономії.

У парламенті також представлені інші, більш дрібні партії: Партія національного мандата, Партія національного пробудження, Партія реформ і зірки, Націоналістична партія "Бик волі", Національна партія Індонезії – Мархаенізм (ПНІ) – світська націоналістична партія, Об'єднана демократична загальнодержавна партія (ОДЗП), Партія демократичного авангарду Індонезії (ПДАІ), Партія першопрохідників (Пелапор), Партія справедливості і єдності Індонезії (ПСЄІ).

За спиною мусульманських партій стоять масові ісламські організації: консервативного толку Нахдатул улама (до 40 млн. членів) і модерністського – Мухаммад’я (осн. в 1912, ок. 28 млн. чоловік). Останнім часом почався процес зближення цих організацій на ґрунті захисту ісламу від нападок і обвинувачень у підтримці релігійного насильства, що пов'язане із кампанією боротьби з міжнародним тероризмом, що проводиться США.

У країні відкрито або напівлегально діють десятки воєнізованих ісламістських угруповань, багато з яких причетні до актів насильства й етнічних чищень у різних частинах країни.

Джамаа Ісламійя ("Ісламська громада") – радикальний ісламістський рух, що виступає за створення Ісламського халіфату в Південно-Східній Азії (на території Індонезії, Малайзії, Брунею, Сінгапуру, Камбоджі, Південних Філіппін і Південного Таїланду).

Ласкар Допорати ("Воїни священної війни") – воєнізоване релігійно-політичне угруповання.

Фронт захисників ісламу – Радикальне угруповання, створене в 1997. На відміну від інших не бореться за державотворення, однак вимагає строгого дотримання законів шаріату. Відома створенням воєнізованих банд, що робила напади на бари й нічні клуби в Джакарті. Бере участь у релігійному конфлікті на Молуккських островах і Суматрі. Нараховує кілька тисяч членів.

4. Загальна характеристика правової системи як середовища функціонування політичних інститутів

Правова система Індонезії носить змішаний характер. Більшість основних галузей права були кодифіковані в колоніальний період за зразком відповідних голландських актів і належать до романо-германської правової родини. У той же час сімейно-шлюбні відносини й інші питання особистого статусу в більшої частини населення регулюються ісламізованим звичаєвим правом (адат). У відносинах між мусульманами в деяких випадках також застосовується безпосередньо мусульманське право (шаріат). У багатьох районах (і в окремих народів країни) поширені власні системи звичаєвого або релігійного права.

Формування правової культури сучасної Індонезії відбувалося на тлі зміни різних релігій і культурних впливів. До середини XVІІ в. у більшості районів Індонезії було прийняте мусульманство, що витиснуло буддизм і індуїзм.

У доколоніальній Індонезії звичаєве право (адат) займало центральне місце; на другому стояло писане право (закон). У громаді ж майже всі відносини регулювалися звичаями. Серед індонезійців глибоко вкоренилося уявлення, начебто душі предків спостерігають за громадою й мстять за найменше порушення звичаїв.

Панування звичаїв і звичаєвого права обумовило консервативний характер державно-правового ладу країни. Крім того, воно створило партикуляризм у праві, оскільки кожна область, кожна громада мали свої звичаї.

Доколоніальна історія Індонезії знає кілька спроб кодифікації права. Основу їх склали звичаї, звичаєве право й індійські закони. Перша з кодифікацій, відома під ім'ям "Шивашама", була проведена наприкінці Х ст. раджею Дхармавамцой, що кодифікував яванські закони. Інша кодифікація – "Кутараманава", створена в імперії Маджапахіт і завершена до 1350 р. Незабаром за нею пішли ще два кодекси, очевидно, що доповнювали її,а – "Гаджа Мада" і "Аджагама".

Голландські колонізатори принесли на архіпелаг своє право. З початку це було римсько-голландське право, потім, в XІ в., його перемінило сучасне романо-германське законодавство, засноване на кодексах Наполеона. Спочатку голландські кодекси в сфері приватного права застосовувалися тільки у відносинах між європейцями або з їхньою участю. Поступово місцеве населення також стало звертатися до європейського законодавства, особливо в тих випадках, коли відповідні норми були відсутні в системі звичаєвого права або було потрібно врегулювати відносини між представниками громад з різними системами права. Проте до кінця колоніального періоду голландське приватне право так і не було сприйнято більшістю індонезійців. Навпроти, в області карного права голландський КК був розповсюджений (з 1918 р.) на все населення архіпелагу незалежно від походження [9].

Основи правової системи незалежної Індонезії були закладені із прийняттям Конституції 1945 р. Вона закріпила принципи державної ідеології й філософії "панчасила", яких зобов'язані дотримуватися всі партії й організації: віра в єдиного Бога, що означає рівність всіх існуючих у країні релігій і волю віросповідання; справедлива й цивілізована гуманність; націоналізм, що означає створення незалежної національної держави, побудова єдиних націй; демократія, що направляється розумною політикою консультацій і представництва; соціальна справедливість.

Основні законодавчі акти колоніального періоду (включаючи ГК і КК) залишилися в силі й після здобуття незалежності. Національна влада зосередили увагу переважно на законодавстві в сфері політичного устрою, економічної політики, аграрної реформи.

Протягом ряду років після одержання незалежності (1945-1965 р.) країна розвивалася, проводячи активну антиімперіалістичну, антиколоніальну політику. Голландські й англійські підприємства були націоналізовані, сильним обмеженням піддався американський капітал. Були зроблені спроби провести аграрну реформу й ряд інших важливих соціально-економічних заходів.

На рубежі 1960-х рр. в Індонезії встановлюється режим "направленої демократії", що означав на практиці значне посилення влади Президента.

Гострі економічні й політичні протиріччя призвели до трагічних подій 30 вересня 1965 р. Протистояння між компартією (найбільшої в країнах, що розвиваються) і армією закінчилося перемогою останньої й відстороненням від влади Сукарно. Новий режим взяв курс на поступове зміцнення приватнокапіталістичного сектора

Основним джерелом права в сучасній Індонезії є законодавство. Ієрархію нормативно-правових актів становлять Конституція, декрети Народного консультативного конгресу, закони парламенту, підзаконні акти Президента, Кабінету міністрів, міністерств і відомств. Конституція (ст.22) передбачає інститут надзвичайного законодавства, здійснюваного Кабінетом міністрів з наступним затвердженням парламентом.

Другим за значенням джерелом права залишається звичай, що регулює повсякденне життя більшості індонезійців, особливо в сільській місцевості. Адатне право не кодифіковане й не уніфіковане: існують 19 історичних областей, що мають власні варіанти цього права.

Хоча судовий прецедент офіційно не має обов'язкову силу, на практиці він також становить одне із джерел права в Індонезії. Верховному суду належить важлива роль в інтерпретації й уніфікації заплутаної системи індонезійського права, а нижчестоящі суди намагаються строго додержуватися раніше винесених рішень вищих інстанцій.

ВИСНОВКИ

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів.

Парламент складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Він наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.

Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників.

Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними.

Вищий судовий орган – Верховний суд. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антипов В.И. Индонезия. – М., 1999.

Бандиленко Г.Г. История Индонезии. – М., 2002.

Государственное право зарубежных стран: (Арановский К. В.) Учебник для вузов. - М.: Издательская группа "ФОРУМ" - "ИНФРА-М", 1998. - 462 с.

Демин Л.М., Другов А.Ю., Чуфрин Г.И. Индонезия: закономерности, тенденции, перспективы развития. – М., 1999

Другов А.Ю. Доктрина национальной целостности Индонезии – испытание прогрессом. – Восток: Афро-азиатские острова. 2007, № 1

Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина Л.М. – М.: Норма, 2004. — 832 с.

Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Малько А.В. Учебно-методический комплекс. – М.: Норма, 2004. — 320 с.

Конституционное право зарубежных стран. Под ред. Чиркина С.В. – М., ОЛМА, 2005.

Конституционное право зарубежных стран: Хрестоматия. Сост. Ганин О.В, Захаров В.В. – Таганрог: ТГТУ, 2006.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник/ М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і псрероб, — К.: Юрінком Інтер, 2005.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник авт. кол.), B.C. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2007. - 512 с.

Тюрин В.А. История Индонезии. М., 2004

Тюрин В.А. История Юго-Восточной Азии. М., 2002

Хачим Ф.И. Курс лекций: Конституционное право стран Востока. – М, РУДН, 2007.

Цыганов В.А. История Индонезии. – М., 2003

Черепнева Е.А. Индонезия: проблема национального единства и территориальной целостности. – Восток: Афро-азиатские острова. 2005, № 5.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 2007. – 264 с