Політична влада у світі та в Україні

План

Влада як суспільний феномен

Політична влада і її основні риси

Політична влада в Україні

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт­них підходів до їх розуміння. Французький дослід­ник влади Мішель Крозьє порівнює владу з тхо­ром, про якого всі знають, що він десь утік, але якого ніхто не бачив. Можна виділити ряд підходів до розуміння влади, які відображені у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку­вання у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності* одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здат­на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями: "біхевіористський, тел­еологічний, інструменталістський, структуралістський.

Біхевіористський напрям, розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших лю­дей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Фрідріха Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера·. Згідно з цим напря­мом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціолізоване походження.

Телеологічний напрям, представником якого був Толкотт Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення пев­них цілей, запланованих результатів. Згідно з цим напря­мом, влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові по­треби соціальної спільноти. В такому розумінні влада по­дібна до грошей, не володіє безпосередньою корисністю, а є лише символом, з допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку взамін на добро­вільне підпорядкування владі, встановленим нею нормам, обмежуючи свої права, вгамовуючи свої пристрасті. Влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобу­вається через жорстку конкуренцію.

Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійсню­ється. На думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домі­нували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинутих механізмів громад­ського контролю може перетворитися на засіб владного ма­ніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язан­ня конфліктів, стабілізації суспільства.

Влада це складний суспільний феномен, який проявляєть­ся на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісних взає­модій, у групах, організаціях, інститутах), включає як пси­хологічні, так і інституціолізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є. Вятра, влада включає такі елементи:

1) наявність у відношеннях влади двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо;

2) наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада (наказ може супроводжуватися погрозою санкцій у випадку непокори);

3) підкорення наказові;

4) суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає на­каз, має право, а той, кому наказують, повинен їх виконувати.

Отже, влада — це можливість і здатність одних соці­альних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і

авторитету.

Прагнення влади є системним мотивом людини. Ніцшеанська традиція стверджує, що владний мотив, тобто праг­нення контролювати інших людей, впливати на "їхню волю, переважає у людини, а Б. Скінер, навпаки, — що більшість людей проявляє бажання бути підвладними. Владні моти­ви можна розділити на егоцентричні й соціоцентричні. При домінуванні соціоцентричних мотивацій особа прагне до реалізації власних амбіцій, для неї пізнавальні і аффіліативні потреби не грають важливої ролі, а особа з соціоцентричною мотивацією прагне до реалізації суспільних цілей, задоволення своїх пізнавальних і аффіліативних потреб.

Будь-яка влада як засіб обмінних процесів має здатність втрачати свою ефективність, пересуватися у часі. Це явище ерозії влади (ЯЕВ). ЯЕВ має такі основні ознаки:

1) управлінські дії стають все менше ефективними;

2) чим вищий адміністративний рівень, тим сильніші тенденції до псу­вання влади (як сказав лорд Елтон, влада розбещує людину, а абсолютна влада розбещує абсолютно).

На ерозію влади діють такі фактори:

особистісні (ен­догенні) — інтереси людей, їх значення, міжособистісні вмін­ня;

середовище (екзогенні) — геополітичні умови, культурні традиції, суспільні установи;

процесуальні — динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.

Сутність особистісних факторів полягає в тому, що про­тягом певного часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на початку становлення своєї кар'єри особа була одержима благородними поривами, то досягнувнш владної вер­шини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її , перевагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною автономією, сильною кратичною мотивацією, стилем реалізації владних повноважень.

Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша віро­гідність її автономізації, що зрештою призводить до захоп­лення і задоволення керівників не від ефективності прий­нятих управлінських рішень, а від ритуалів, пов'язаних із здійсненням високовладного статусу.

Сильна кратична мотивація, що на перших порах є пози­тивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з посиленням владної стабільності.

У стилі реалізації влади будь-якого керівника перева­жають як інноваційні, так і рутинні засоби. Однак зі змі­ною умов виникає потреба змінити форми управління, але не всі керівники здатні змінити свій стиль, відійти від звич­них способів мислення і дій. Це породжує догматизацію і рутинізацію процесу прийняття управлінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити кате­горіями майбутнього, а лише минулого.

Середовище, або кратичний простір, що впливає на ерозію влади, характеризується такими ознаками: ступе­нем невизначеності, ступенем мінливості і ступенем склад­ності.

Ступінь невизначеності проявляється в тому, що мене­джери, політики приймають рішення в умовах дефіциту до­статньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально селекціонується, щоб вона відпові­дала очікуванням керівних органів, або_> >явно фальсифі­кується.

Ступінь мінливості полягає в тому, що в умовах швид­ких суспільних змін керівники не встигають приймати адекватні рішення, і тому вони стають більш консерватив­ними, ніж суспільні інститути.

Ступінь складності показує, що цивілізаційний розви­ток ускладнює суспільні відносини і обмежує розумові, чуттєві та вольові можливості людини", і тому управлінці, які приймали оптимальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися із виконанням своїх обов'язків в складній суспільній системі.

На суб'єктів влади мають великий вплив процесуальні моменти (помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або послужити причиною його на­ступних невдач, а несподіваний успіх —·, призвести до ейфорії і в кінцевому результаті до різкого падіння.

При розгляді ерозії влади треба чітко відрізняти її об'єк­тивні причини від суб'єктивних інтерпретацій. Часто люди схильні правильні управлінські рішення, що не дають швид­кого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де її справді не існує.

Критерієм оцінки ефективності влади чи її ерозії є раціональність прийнятих рішень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх за­гальної кількості.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич­ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав­них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз­них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: при­мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж­но від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марк­систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс­плуатованими ;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль­шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре­сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо­гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма­сової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо­вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо­ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волі правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис­ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на­в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су­спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо­ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору­шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, перед­бачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціо­нальною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради­ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су­часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха­ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ­но-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради­ційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання винят­кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про­блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве­сти до зміни політичної системи.

Πравничо-раціональна легітимність випливає з визнан­ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе­ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі­тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан­ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо­нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим­ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те­рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке­рованих.

До сказаного слід додати, що сучасні тили легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан­ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл­ком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз­глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад­них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су­спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального по­рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість

спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль­ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин­ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе­ного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент­рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон­ституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі­тичного режиму, рівнем політичної культури¹, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використо­вує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.

Примус як основна риса владних відношень поширюєть­ся на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади су­спільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:

1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;

2) напівприхованого або тіньового субуправління, де по­ряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;

3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.

За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.

Інституціалізаиія влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та аб­солютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних держав­них органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і міс­цевими адміністраціями).

Якщо інституціолізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами вла­ди можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія); а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного скла­ду, організаційних і фінансових можливостей, типу полі­тичного режиму, ідеологічного впливу.

За цими критеріями владу можна розділити на націо­нальну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домі­нантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

До джерел формування влади можна віднести суб'єк­тів політичного процесу та інституціональні механізми її фор­мування. За першою групою .критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристокра­тичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв — як динас­тичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох не­залежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість над­мірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інсти­тути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджу­вати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі держав­ного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а та­кож незрілості громадської культури, державного монопо­лізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідео­логічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, не­зручних або небезпечних для її панування).

Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу по­ширюються на всі владні відносини, в тому числі й на політичні.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід ви­знати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.

Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними тради­ціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'я­зує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управ­ляють «антиукраїнські сили», третя — сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала на­ціональні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Етатистський синдром характерний для ментальності, значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідео­логії, з акцентом на пріоритет розбудови держави над рефор­містськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обстави­ни привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, се­ред різних соціальних груп і політичних організацій.

Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціо­нально і оперативно реагувати на складні проблеми пере­творень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державно­го відродження, досить помітною була харизматична легітим­ність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко роз­віювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширен­ня. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етно­культурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, ша­нує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відро­дження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого Генує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувала­ся, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї. але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правово­му полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регу­ляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого пере­осмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чу­жу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни дума­ли, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна части­на населення розчарувалася у владі й можливостях впли­вати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна час­тина вважає, що активна участь громадян у політичних про­цесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки фор­мується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спромож­ністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, на­ціональна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за кон­кретними справами є основою подолання політичного шах­райства і шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократїі. Оскільки 50—60 від­сотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є по­родженням союзу між центральними, регіональними і транс­національними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредит­них, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.

Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурента­ми використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:

1) слабкі механізми контролю над виконанням, бюдже­ту і використання бюджетних коштів і міжнародних кре­дитів;

2) збереження за державною власністю значної перева­ги у стратегічних галузях економіки;

3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депу­татів різних рівнів;

4) монополізм держави в інформаційному просторі;

δ) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;

6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих струк­тур у боротьбі з корупцією;

7) партійна неструктурованість влади, незрілість інсти­тутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економіч­ній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової моти­вації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенцій між орга­нами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, мате­ріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній неста­більності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питан­ня правового розмежування компетенції між органами дер­жавними, органами самоврядування, бюджетної і податко­вої систем ще не вирішено остаточно.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угру­повання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до мате­ріальних і фінансових ресурсів, часто використовують вла­ду для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угрупован­ня можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагро­мадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені · ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також су­часного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадич­ний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати" небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.

Феномен особистої і групової влади в Україні проявля­ється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприк­лад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а пар­тійна маса вже пристосовується до вироблених правил лі­дером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.

Сутність особистої влади в Україні здебільшого прояв­ляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого бать­ка»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види осо­бистої влади ґрунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конку­рентній боротьбі здобути перемогу.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверх­ню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умо­вах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела форму­вання і розподілу влади.

За новою Конституцією державна влада в Україні здій­снюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:

1) висока питома вага судово-юридичних установ у фор­муванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників ви­щих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) оби­раються на їх пленарних засіданнях;

2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;

3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кад­ровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;

4) наявність спеціалізації судів;

5) наявність суддівського імунітету;

6) проголошення демократичних засад судочинства;

7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;

8) узаконення суду присяжних.

Однак проголошені конституційні принципи судочин­ства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію само­стійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод гро­мадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у пер­шу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністра­тивного, кримінального, цивільного і соціального судочин­ства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяж­них, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та не­виконання судових рішень. Прерогативи інших гілок вла­ди буде розглянуто в наступних розділах.

Конституція створила правові основи не тільки для роз­поділу влади, але й для функціонування механізму про­тиваг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпіч­менту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установа­ми судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду пре­зиденту і парламенту (парламентський контроль за діяль­ністю уряду і виконанням бюджету).

Однак названі механізми противаг і стримувань вияви­лися недостатньо ефективними для збалансованих дій ви­щих органів державної влади у перехідний період. У полі­тологічній і юридичній літературі існують думки щодо недо­ліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:

1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездій­сненна;

2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;

дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відпо­відальності президента і парламенту за дії уряду, але до­пускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.

Висновки

Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впли­вати на інших з допомогою примусу, права, авто­ритету. До розуміння влади існує декілька під­ходів:

біхевіористський — розглядає владу як пев­ний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших;

телеологічний — як засіб досягнення су­спільних цілей;

інструменталістський — як набір певних ін­струментів впливу на суспільство (сила, багатство, знання);

структуралістський — як структуру поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору пока­рань і винагород.

Усяка влада як засіб панування (а в сучас­ну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здат­ність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори:

особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу;

середовище, що характе­ризується станом невизначеності, мінливості та складності, може негативно позначитися як на інституціональному, так і груповому і особистому рівнях влади;

процесуальні, пов'язані з спів­відношенням невдач і успіхів суб'єктів владних відносин.

Влада за її застосуванням у суспільних сфе­рах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інфор­маційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. По­літична влада включає державну, владу партій та груп тис­ку, владу політичних лідерів і засобів масової інформації.

Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований при­мус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідео­логічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо.

Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих в даному суспіль­стві цінностей і норм.

Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надій­ного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження· різноманітних полі­тичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утво­ренню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.

5. Типологізацію влади можна проводити за такими кри­теріями: 1) характером примусу; 2) типом легітимності; 3) сту­пенем публічності; 4) типом владного суб'єкта; 5) джерелами формування; б) ступенем поділу влади та механізмом стри­мувань і противаг.

6. Примус як атрибут влади може бути насильницький, узаконений і правовий.

7. За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною — на визнанні виняткових рис політичного лідера, національно-патріотичною — на визнанні символів, ритуалів, міфів, успад­кованих від попередніх національно-державних утворень, соціально-евдемонічною — на визнанні здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя; правничо-раціональною — на визнанні владних інститутів в силу їх конституційного статусу, раціонально-цільовою — на визнан­ні влади в силу її здатності забезпечувати виконання по­ставлених цілей, на засадах участі — на визнанні необхід­ності і здатності широкої участі мас у впливі на владу.

8. За ступенем публічності влада може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна.

9. За типом владного суб'єкта влада є інституціолізована, групова, особиста. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централі­зованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентро-ваною. За груповими ознаками — національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною. За особистими ознака­ми — деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харазматично-традиційною.

10. За джерелами формування влада може бути: монар­хічною, аристократичною, олігархічною, демократичною, а також династичною, узурпаторською, виборною, призначу­ваною, делегованою.

11. Влада може бути єдиною і розподіленою на законо­давчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримувань і противаг.

12. Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості влад­них структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності за­галом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначаль­ними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами фор­мування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігар­хічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконав­чу і судову, з недостатньо оформленим юридично меха­нізмом стримувань і противаг.

1