Політична влада (работа 3)
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ПОЛІТОЛОГІЇ
ТЕМА: ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.
Зміст
Вступ
1. Політична влада, її сутність і форми
2. Суб'єкти й носії політичної влади
Висновок
Література
Вступ
Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер; існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної трупи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властиві всеохопний характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.
Поняття «влада» — складне й суперечливе. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім різні поняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впродовж століть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об'єктивний закон природи, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична. Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш час політологи розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі, відповідно починаючи з визначення загальної сутності влади.
Політична влада, її сутність і форми
Влада — це здатність і можливість здійснювати свою волю (класом, групою, особистістю або партією, державою і т. д.), справляти певний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою авторитету, права, сили та інших засобів.
Схожість загальних визначень влади вітчизняних і зарубіжних політологів різних часів свідчить про те, що нині тут досягнуто консенсусу, і приросту знань про владу слід шукати радше в деталізації цього поняття, ніж у його докорінному переосмисленні. На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відносин влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції: примус (прямий чи опосередкований); принаджування (підкуп, обіцянки, хабарі); блокування наслідків (тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу); «створення вимог» (штучне формування потреб, що їх може задовольнити дише агент влади); «розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб'єкта від влади); шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому); підказки (ненав'язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів); інформаційний прямий чи опосередкований контроль (з допомогою застережень, рекомендацій, помсти і т. ін).
Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.
Згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера, існують три типи авторитетної влади: традиційна, харизматична і раціонально-правова. В основі функціонування традиційного типу влади — дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьому випадку вождь племені або монарх має право наказувати й карати згідно з традицією, йому повинні підкорятися всі, хто визнає непорушність традицій; якщо ж правитель сам порушує закони, він може позбутися влади. Харизматичний тип влади спирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення вождеві, Авторитет у даному випадку ґрунтується на видатних особистих якостях керівника: сміливості, інтелекті, ораторських здібностях тощо. Раціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. Той, хто реалізує таку владу, має право піддавати накази і вимагати, щоб їх виконували відповідно до чинного законодавства. Можлива ситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкими масами населення; таке санкціонування називається легітимацією.
Легітимація — одна з основних категорій політології. За рівномірного розвитку суспільства вона сприяє стабільності авторитетної влади, але можуть бути випадки, коли правитель позбавляється легітимації без утрати авторитетної влади. Якщо керівник держави нездатний зупинити ріст інфляції, зменшити безробіття, то він може втратити легітимацію. Трапляються випадки, коли авторитетна влада і легітимація не належать одній людині. У Польщі перед виборами до парламенту 1989 р. В. Ярузельський, безперечно, мав авторитетну владу, а Л. Валенса — легітимацію, забезпечену йому підтримкою широких народних мас. Отже, аналізуючи функціонування політичної влади, важливо фіксувати різницю між авторитетною владою і легітимацією, тому що у випадках, коли політичні лідери втрачають легітимацію, вірогідно, що їх замінять іншими. Легітимація — це, власне, суб'єктивне явище, тому і окремі індивіди, і соціальні групи підтримують владу певно! системи або не визнають її — залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.
Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Як інтерес, так і потреби — явища складні, хоч і те, й те відображають певний аспект суспільних відносив. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси являють собою «зовнішню» форму суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.
Інтереси — це об'єктивні відносини між погребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.
Людина
задовольняє свої потреби тільки в
суспільстві, і можна сказати, що інтереси
реалізуються тоді, коли вирішуються
протиріччя, спричинені потребами різних
соціальних верств і груп. Інтереси мають
об'єктивний характер, тому одним із
суттєвих питань є їх усвідомлення.
Успішність реалізації інтересів різних
соціальних верств, класів і груп
безпосередньо пов'язана зі ступенем їх
усвідомленості: якщо об'єктивні інтереси
не усвідомлені або усвідомлені
незадовільно, будь-яка соціальна група
може або досягти мети, яка об'єктивно
не відповідає її інтересам, або взагалі
не прагнути вигідного для себе рішення.
Усвідомлення
інтересів передбачає також їх диференціацію
на поточні й фундаментальні. Перші
відображають умови існування суб'єкта,
пов'язані з задоволенням елементарних
потреб; другі тісно пов'язані з основними
умовами існування індивіда, з сутністю
даного соціально-економічного ладу.
У самому питанні, чиїм інтересам служить влада, криється припущення, що влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять інститути, які, здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати заходів для розвитку народної освіти, охорони здоров'я, зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у Масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.
У західній літературі питання про походження і розвиток політичної влади трактується неоднозначно. Деякі вчені вважають, що влада виникає одночасно з суспільством і розвивається паралельно з ним від елементарних неполітичних форм до зрілих політичних. Перша влада — анонімна, властива примітивним суспільствам. Вона розподіляється серед усієї маси індивидів і проявляється в сукупності вірувань і звичаїв. Згодом, коли динамізується ритм соціального життя і виникає необхідність в оперативному винесенні рішень, складається індивідуалізована влада в особі вождя або невеликої групи осіб. Однак у цієї влади немає легітимності: зі смертю вождя починається боротьба за владу. Індивідуалізовану владу заступає інституціоналізована, що існує у формі держави, коли держава — офіційна політична влада, а різні центри політичної влади, як-от: економічні групи, профспілки, партії, теж є носіями влади. Німецький вчений М. Вебер вважав, що історичні конфігурації управління є поєднанням, змішанням, адаптацією, а також результатом модифікацій традиційної, харизматичної та раціонально-легальної влади. Доцільно прослідкувати генезис кожної з цих форм.
Традиційна влада спиралася на віру в святість давно встановленого порядку й на повагу до авторитету володаря. Споконвіку патріархалізм був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин були тісно пов'язані з традицією. Основна особливість традиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителя визначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство. Патріархалізм починає втрачати свою однозначність у міру того, як володар захоплює нові території Виникав проблема управління ними, що вирішується створенням адміністративного персоналу, який здійснює владу подібно до вождя. Різновиди патріархалізму М. Вебер називав патрімоніалізмом і султанізмом,
Патрімоніалізм — форма традиційної влади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних.
Усі політичні проблеми, навіть ті, що не мають нічого спільного з домашнім господарством володаря, пов'язуються з придворною посадою, наприклад, командування кавалерією передається головному конюхові Урочистість придворних і політичних функцій — характерна властивість султанізму. Спочатку державні чиновники були особистими слугами володарів.
Султанізм - форма традиційної влади, за якої вчинки володаря нічим не обмежені.
З часом патрімоніальне правління стає недостатньо ефективним для вирішення економічних і політичних проблем. Чому це відбувається? Річ у тім, що жителі захоплених територій теж ставали підданими правителя, але вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі (на відміну від особистих) володіють певними традиційними правами (власність на землю, спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов'язки політичних підлеглих обмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як обов'язки особистих цілком залежать від свавілля правителя. Конфлікт традицій та особистої волі має вирішальне значення для пояснення процесів децентралізації патрімоніальної влади. Патрімоніалізм і феодалізм— варіанти традиційної влади, які різняться способом управління. У першому випадку управління здійснюється з допомогою особистих слуг правителя, у другому— з допомогою місцевої знаті
Харизматична влада не пов'язана ні з формальними правами, ні з традицією. В основі її — незвичайна властивість: магічна сила, приписувана будь-якій особі Чистий тип харизматичного панування, на думку М. Вебера, реалізує пророк, воєнний герой, великий демагог, політичний вождь. Воно виникає за умов соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов соціально-політичного розвитку. Харизматичне панування виникло там, де була поширена, віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції харизматичиих лідерів: вони були ватажками, проводирями на полюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін.. Потім економічні, владні та ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-яка систематизація керівних функцій неминуче веде до виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми, влади. Оскільки одна з найскладніших проблем у процесі реалізації харизматичного панування — це успадкування влади, то для того, щоб подолати кризу, яка виникає у відносинах між харизматичним володарем, його учнями і народом, з'явилися політичні організації, що функціонують безперервно.
Процес виникнення криз Вебер пояснював так; харизма, як магічна, унікальна сила індивіда, не є постійною. Але учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Та само лише зародження такого бажання - поворотний пункт у харизматичному пануванні Сподвижники вождя вимагають для себе привілеїв, а потім -— посад жерців, чиновників, офіцерів, а також секретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існує прагнення одержати матеріальні блага й постійний прибуток із рухів та інститутів, що виникли внаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний «заповіт» або інша сукупність текстів перетворюється в систему догматів, правових і моральних наказів. На цій основі всяке нове вчення перетворюється в ідеологію. Відносини між вождями та його послідовниками втрачають. опору та безпосередню віру в його могутність і місію та починають скріплятися вірою, яку, освячує традиція.
На думку М. Вебера, харизматичний момент мав місце в усі історичні епохи і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, незвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерне для церкви), а не кровноспорідвеними зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливає на функціонування організації, а інституціональна — навпаки. Вся історія Європи у тлумаченні М. Вебера — це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою церквою), в перебігові якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.
М.
Вебер розглядав традиційне й харизматичне
панування як тло для аналізу
раціонально-правового панування, що
існувало на той час у країнах Західної
Європи та Сполучених Штатах Америки.
Він вважав, що раціонально-легальна
влада розвивалася протягом багатьох
століть у процесі раціоналізації права.
Немає, жодної значної вимоги моралі, що
у будь-який історичний період або за
будь-якої ситуації не функціонувала б
як правова норма. Функціонування, як
моральних, так і правових норм базується
на можливому використанні психологічних
або фізичних засобів примусу. Часто їх
дотримувалися через особисту зацікавленість
індивідів, а також боячись кари за
непокору. В ранній період розвитку
суспільства були поширені правові
пророцтва. Припускали, що закон можна
пізнати тільки відвертістю. З послабленням
традицій кривавої помсти і розв'язанням
правових суперечок із допомогою віщування
зростала соціальна роль пророків, які
проголошували закони і, формулюючи
відповіді
на запитання, задані Богом, оголошували
вирок. Цей процес був пов'язаний з певним
ритуалом. Спочатку роль пророків
виконували жерці, згодом ці функції
перейшли до нотаблів, із середовища
яких з'явилися перші чиновники, обрані
або призначені. Якщо їхньому родові
приписувалася харизма, то судова посада
ставала спадковою. Так правовий пророк
перетворювався на чиновника. У той час
вважалося, що всі правові норми освячені
традицією, а суперечки про неї були
справою спеціалістів. Доки правові
норми створювались подібним чином, вони
залишались ірраціональними. Наступний
етап розвитку права як основи
раціонально-легальної влади був
пов'язаний з насаджуванням суспільству
законів світською та релігійною владою.
Згідно з поглядами марксистів, родовому ладові була властива неполітична влада, яка поступово трансформувалася в політичну одночасно з утворенням і розвитком антагоністичних класів, спочатку не існувало приватної власності, члени суспільства не поділялися на управителів і тих, ким управляють, суб'єкт і об'єкт влади існували в одній особі. Навіть члени ради старійшин не були суб'єктами влади, а тільки представниками органів влади. Оскільки існувала єдність основних інтересів, воля органів влади реалізувалась як єдина воля всіх членів суспільства, і як таку її сприймав і кожний окремий індивід. Реалізацію влади гарантували мораль і традиції, що несли в собі соціально корисні норми поведінки. Вимога дотримуватися соціальних наказів збігалася з особистим переконанням кожного члена суспільства у процесі розвитку приватної власності, суб'єкт і об'єкт економічної влади конституювалися як класи. Усі частини ланцюга: приватна власність — клас — класові інтереси — держава — політична влада розвивалися паралельно протягом сотень і тисяч років.
Суб'єкти й носії політичної влади
Характеристика політичної влади буде неповною без розгляду питання про її суб'єкт. Під суб'єктом розуміється джерело активної, цілеспрямованої, предметно-практичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Марксисти вважають: оскільки політична влада є атрибутом приватної власності, то в антагоністичному класовому суспільстві суб'єктом політичної влади може бути тільки клас-власник засобів виробництва, а в соціалістичному — народні маси. Одним із найістотніших питань за такого трактування суб'єкта політичної влади є питання про необхідність диференціювати суб'єкт влади і його носія — ті державні політичні організації та установи, що утворені для забезпечення реалізації інтересів політично панівних класів. Одначе повноваження суб'єкта влади та її носія різняться. Існує думка, що суб'єкт у цьому разі не ділить влади з її носіями, а тільки користується організаціями влади як механізмом її реалізації.
Успішний розвиток суспільства на демократичній основі може здійснюватися лише за участі широких мас в управлінні, у схваленні важливих політичних рішень. Але водночас, якщо поставити питання про те, якою мірою народні маси є суб'єктом політичної дії та якою мірою політичні дії такого суспільства відображають інтереси мас та їхні потреби, то виявиться, що знайти відповідь не просто. Якщо маси є тільки об'єктом маніпуляцій якогось політичного угруповання, то функціонування реальної демократії бути не може. Навіть тоді, коли політичний режим підтримується широкими масами, він ще не гарантує наявності демократії; і авторитарний, і тоталітарний, і будь-який інший антидемократичні режими можуть успішно функціонувати, впливати на свідомість мас із допомогою витонченої демагогії. В такому разі йдеться (по суті справи) не про «народні маси» (в розумінні структурованої, диференційованої єдності, дії якої сприяють прогресивному розвиткові суспільства), а про маси як про численну спільність ізольованих, відчужених людських індивідів. Таку масу можна назвати абстрактною, тому що індивіди, стаючи частками маси, втрачають свої соціальні та професійні характеристики влади. Способи їхньої взаємодії виявляються зовсім іншими, ніж демократичної політики.
Відомі вчені XIX—XX ст. (Г. Лебон, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, X. Арендт) присвятили свої твори аналізові політичної поведінки представників абстрактної маси. Так, X. Ортега-і-Гассет у праці «Повстання мас» дав детальну характеристику масової людини порівняно з індивідом-особистістю. Він вважав, що людина маси — це посередність, яка внаслідок економічного, технічного і соціального розвитку суспільства звільнилася від багатьох незгод і труднощів, пов'язаних із тяжкою фізичною працею, але не зуміла освоїти глибші шари культури, не навчилася дисциплінувати себе. Нездатність масової людини підкорити свої спонтанні суб'єктивні бажання інтересам суспільства викликає насилля і культ сили в сучасному суспільстві XX ст., котре само значною мірою є витвором мас. Він був упевнений, що реалізація справжньої демократії передбачає бажання кожної людини рахуватися з іншою. Неприпустимо, коли моральні норми, що формувалися впродовж довгих століть розвитку людства і згідно з якими найсуворіші моральні вимоги людина висуває насамперед до самої себе, втрачають силу свого впливу. Появу маси як суб'єкта влади X. Ортега безпосередньо пов'язував з утворенням і розвитком тоталітерних режимів XX ст.. — фашизму і сталінізму, за яких уперше з'явився тип людини, що не вважав за необхідне виправдовувати свої претензії та вчинки ні перед іншими, ні навіть перед самим собою; прагнув за будь-яку ціну досягти мети.
Протиставлення «маси» і «еліти» та інші концепції «масового суспільства», що з'явилися після другої світової війни, неприйнятні для деяких сучасних західних соціологів (найвідоміший із них Д. Белл), які вважають, що завдяки масовому виробництву і споживанню, впливові засобів масової комунікації розвивається економічна, політична і соціальна одноманітність суспільства, тобто формується середній клас. Він служить основою для соціального консенсусу в широкому розумінні цього слова і одночасно є гарантом стабільного політичного демократичного режиму.
Принципова відмінність у поглядах марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізації влади полягає ось у чому: марксисти керуються класовий характером суспільства, тим, що діяльність та інтереси окремих індивідів підпорядковані інтересам певного класу; немарксисти не надають цій обставині істотного значення Марксистська концепція панівного класу спирається на визнання того, що політична влада — це тільки продовження економічної клади Іншими словами, власники засобів виробництва — економічно панівний клас — є й політично панівним класом, тобто суб'єктом політичної влади. Але на практиці цей зв'язок рідко реалізується так однозначно. Це визнають і самі марксисти. В розпорядженні економічно домінуючого класу може й не бути досить ефективного механізму реалізації влади і навпаки: клас, у розпорядження якого цей механізм потрапив, може виявитися нездатним здійснити вплив на процеси економічного розвитку. Це протиріччя — одне з основних джерел соціальних конфліктів.
Панівний клас — це соціальна група, яка посідає певні позиції не лише в системі економічних відносин, а й у політичній та соціальній сферах.
Та досить рідко трапляються ситуації, коли будь-яка соціальна група однаковою мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній та ідеологічній сферах Домінує той клас, який у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили; своєю чергою, застарілі політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (але й тут можливі варіанти). Марксистське трактування панівного класу не виключає, що такий клас — це соціальна група з цілком складною внутрішньою структурою, яка аж ніяк не є якимось соціальним монолітом: всередині одного панівного класу можуть бути диференційовані соціальні групи з різними, навіть протилежними, інтересами, що борються за політичну владу між собою. Коли в таких випадках влада переходить із рук однієї фракції до рук іншої, можливе навіть насилля, але в будь-якому випадку залишається в силі головна умова — панівний клас не повинен втрачати своїх політичних позицій. Західні політологи вважають, що у марксистів невірне уявлення про механізм реалізації влади, що вони нездатні визначити, хто саме володіє владою і як відбувається боротьба за владу всередині класу.
Процес диференціації суспільства значною мірою вплинув на розвиток різних концепцій, згідно з якими в центрі реалізації політичної влади стають представники «нового класу» — менеджери, технократи, експерти. Вже від початку XX ст. вчені виявляли підвищений інтерес до групи як базису політичної активності Відтак виникла й набула розвитку теорія груп, яка нині має як завзятих прихильників, так і не менш переконаних критиків. Але думка про те, що соціалізація, комунікація людини багато в чому базується на відносинах у групі, одержала широке визнання. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, -це спільність індивідів, головна мета яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідно до групових інтересів.
Асоційовані групи — це високоорганізовані специфічні групи, які уособлюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, скажімо, серед членів Конгресу США на користь того спеціального інституту, який сам безпосередньо не може здійснити таку агітацію, наприклад, профспілки або комерційні асоціації.
Інституціональні групи — це підгрупи таких інститутів, як церква, армія, корпорація, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію на їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоби збуджувати інтерес аудиторії до різних проблем. Неасоційовані групи не мають певної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабоорганізованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи — спонтанні, короткотермінові, у складі яких неорганізовані індивіди, котрі виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і заворушень. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для досягнення своїх цілей насильницькі методи.
Вчені, аналізуючи групу як суб'єкт політичної влади, вважають, що включення людей у діяльність групи обумовлене трьома чинниками: матеріальною зацікавленістю; солідаризацією у спільних інтересах; боротьбою за досягнення будь-якої мети (захист прав людини, природи, інтересів покупців та ін). Щоби вплинути на уряд, групи користуються таким засобом, як лобізм. Цей засіб використовується в різних формах. Найбільшого успіху можна досягти, скажімо, жертвуючи гроші на виборчу кампанію якогось законодавця чи партії. Ефективний лобізм у наші дні полягає в готуванні матеріалів і документів, які могли б допомогти відповідному представникові уряду домогтися необхідної угоди з іншими членами уряду. В розпорядженні груп «за інтересами» є ще й інші методи: демонстрації, бойкоти, страйки, реклами і навіть видання книжок. Всі засоби використовуються для того, щоби привернути увагу мас та офіційних кіл до будь-якої актуальної проблеми. Групи, які досягають значних результатів, мають надійні контакти з працівниками апарату законодавчих органів.
Яке значення мають групи в політичному житті суспільства? Погляди політологів на це питання розходяться. Одні вважають, що весь політичний спектр формується внаслідок політичної боротьби між різними групами, обґрунтовуючи це тим, що групи можуть краще захищати інтереси індивідів, ніж вони самі Останнім часом у західній політології з'явилось і критичне ставлення до завищеної оцінки тієї ролі, яку відіграють групи «за інтересами» у політичному процесі Аналітики вказують на те, що багатьом заново створеним групам буває важко зміцніти через брак часу, енергії й тих переваг, які були у добре організованих груп, поки вони досягли нинішнього статусу. Існує думка, що участь у групах «за інтересами» не дає можливості результативно брати участь у політичному житті. Для цього необхідно приєднатися до котроїсь із політичних організацій.
Однією з соціальних груп, яка найкраще вивчена і претендує на роль суб'єкта політичної влади, є еліта, яка завжди перебувала в центрі уваги спеціалістів політичних наук. Сучасні теорії еліт «концентрують» свою увагу на структурі правлячих груп і ролі еліти в авторитарних державах, вивчають елітарні групи в процесі модернізації суспільства в країнах/ третього світу, а також еліту демократичного плюралістичного суспільства. Теорія еліт має багато шкіл і напрямів, але головна її мета — вивчення місця й ролі політичної влади. При цьому виходять із положення про те, що будь-який суспільний інститут — це така система влади, де одна група прямо чи опосередковано реалізує владу або контроль над суспільством більшою мірою, ніж інші.
Попри значне поширення теорії еліт, деякі західні політологи заперечують наявність яскраво вираженої елітарної моделі правління і визначають модель влади як плюралістичну. Згідно з цією концепцією, влада розсіяна поміж багатьма групами «за інтересами», які борються між собою за реалізацію політичної влади. Чимало теоретиків вважають, що насправді функціонують різні сплави елітарних і плюралістичних моделей. Представники цих теорій впевнені, що панівна елітарна група діє разом з іншими елітарними і навіть неелітарними групами, реалізуючи публічну владу в різних сферах. Політична влада в межах цієї теорії розглядається як основний елемент соціальних відносин. А відтак у центр цих відносин ставиться співвідношення панування й підкорення.
Аналізуючи еліту як суб'єкт політичної влади, важливо з'ясувати елементи внутрішньої структури панівної еліти, їх взаємозв'язок і вплив системи селекції еліти на механізм взаємозв'язку елітарних груп і суспільства. Внутрішню структуру панівної еліти найчастіше характеризує поділ її на політичну, економічну, воєнну, комунікативну, бюрократичну.
Політична еліта (до неї входять особи, які володіють політичною владою відповідно до місць, котрі вони посідають у соціальній структурі, представники бюрократичного апарату, різні групи тиску) становить основне ядро еліти, яка реалізує політичну владу. На її практичну діяльність впливає багато чинників: соціальні протиріччя в суспільстві, співвідношення сил усередині самої панівної еліти і под. Найбільші можливості еліта має за тоталітарного режиму. В умовах демократії вплив еліти може зростати або падати залежно від функціонування партій (наприклад, в Італії цей вплив менш істотний, ніж у США, де політично значимі тільки дві партії). Володарі великих підприємств, директори, вищі чиновники, менеджери, які працюють в управлінському апараті приватних підприємств, формують економічну еліту. Вона часто функціонує як група тиску щодо політичної еліти, субсидуючи політичні партії або окремих кандидатів під час виборчих кампаній, впливаючи на діяльність парламенту з допомогою лобістів. Влада економічної еліти багато в чому нейтралізує діяльність інших елітарних груп, профспілок, різних демократичних рухів і партій. Істотний вплив на політичний процес має бюрократична еліта, яку нерідко розглядають як елемент еліти політичної. Участь бюрократичної еліти в процесі реалізації влади проявляється під час підготовки важливих загальнополітичних рішень, оскільки чиновники часто готують їх не лише як технічні виконавці. Крім того, апаратні працівники мають досить повноважень для винесення самостійних рішень у сфері своєї діяльності. Вплив військової еліти визначається рівнем розвитку збройних сил у державі У політичній сфері вона реалізує свої інтереси як своєрідна група тиску, в економічній — спираючись на тісні економічні зв'язки з виконавцями замовлень військового відомства. Комунікативна еліта бере участь у політичному житті й реалізує свої інтереси, впливаючи на громадську думку. Соціологи вказують на чотири основні способи формування еліти: делегування, призначення, протекцію та активність самого кандидата. Для глибокого розуміння механізму формування елітарних груп, їх функціонування і розвитку слід мати зважений аналіз взаємних відносин усіх панівних груп з урахуванням усіх чинників, які впливають на суспільство на певних етапах його розвитку.
Реформа політичної системи в Україні висуває в центр теоретичного осмислення питання яро народ як суб'єкт влади, про способи й можливості здійснення влади. Адже встановлені після 1917 р. політична система і механізм державної влади були спробою реалізувати теоретичні принципи марксизму— ленінізму, згідно з якими, за буржуазної демократії керує не весь народ, а дише економічно панівний клас — буржуазія. Після соціалістичної революції до процесу управління залучається весь народ, рівночасно, стаючи і тим, хто керує, і тим, ким керують. Тотальна участь народу в управлінні державою доводить до завершення демократію як форму державного управління і перетворює процес управління на самоуправління. Передбачався і механізм для реалізації соціалістичної демократ — ради. На ділі це призвело не до відмирання держави, а до небаченого її посилення та відчуження від народу, а народу— від влади. На початковому етапі становлення ради виглядали певною мірою як органи прямої демократи, де представники усіх класів через накази виборців виявляли волю народу, під час вирішення важливих: витань війни і миру, власності, землі, принципів організації політичної влади. Проте не було здійснено ні прямої демократії, ні системи представницької демократії, оскільки представника позбавили самостійності. Законодавча влада перетворилася на сферу непрофесійної діяльності, втративши функції та повноваження, а реальна влада опинилася повністю в руках виконавчих органів. Через механізм зростання господарських і партійних функцій влада перейшла до партійного апарату.
Чому так сталося? У будь-якому суспільстві наявні різні інтереси, які, певна річ, заважають формуванню спільної, єдиної народної волі. Щоб реалізувати марксистсько-ленінську політичну модель влади, необхідне було відчуження людей від усіх індивідуальних, групових та інших специфічних інтересів (пов'язаних із власністю, з належністю до етнічних груп, різних класів і прошарків). Тотальне відчуження народу від власності через одержавлення дозволило оголосити державу виразником знеособленого загального інтересу, суб'єктом волевиявлення різних соціальних, національних та інших груп. Маючи доступ до цінностей, розподіл яких ними (по суті) було монополізовано, вони легко знаходили можливості корумпувати не лише державну, а й партійну та правоохоронну владу. До того ж, існує анонімна власність, що криє в собі всю природу, частину відомчої та «посередницької» власності, тобто безгосподарська власність, яка руйнується, розкрадається, привласнюється, стаючи найбільш руйнівним видом власності як в економічному, так і в моральному аспектах. Сказане означає, що насправді не лише економічна, а й політична влада багато в чому концентрувалася в руках виробничо-торговельно-управлінської бюрократії, яка захищала свої корпоративні інтереси.
Одержавлення в політичній сфері призвело до того, що народним масам практично закрили доступ до управління суспільством. Вся влада в суспільстві виявилася зосередженою в руках партії Така ситуація в політичній системі оголошувалася вищою формою демократії. Було повністю ліквідовано сферу публічної влади, в ролі якої суто формально продовжували виступати ради.
За роки перебудови становище мало змінилося, оскільки місцеві ради були позбавлені грошей, можливостей контролювати великі підприємства всесоюзного підпорядкування, сферу розподілу. Аби перетворити місцеві органи в повновладні, ефективні, професійні органи законодавчої влади, необхідно, щоби вони були законодавчими, виконавчими і розпорядчими органами. Одержавлення, або етатизація духовної сфери, породила страх перед державою в особі будь-якого «начальника» і споживацтво щодо держави. Це, своєю чергою, сприяло громадянській пасивності, втраті ініціативи, усуненню від громадських справ і політичного життя. Докорінна зміна владних відносин як умови соціальних змін — в цьому суть подальшого історичного розвитку суспільства.
Висновок
Систематизації та секуляризації права, з одного боку, сприяли війни і розвиток соціального антагонізму, а з іншого — прагнення носіїв влади одержати такий тип права і управління, який залишає їй повну свободу у вирішенні соціальних питань. Незважаючи на те, що свого часу церква досить успішно перейняла функції правового пророка, вона не спромоглася створити бездоганну систему регуляції відносин індивідів, істотно вплинути на громадянське й торговельне права М. Вебер вважав, що головним питанням для розвитку легальної влади було відокремлення церковного судочинства від світського. Таким же важливим чинником, що вплинув на процес раціоналізації права, був компроміс інтересів між феодальною аристократією та буржуазією. Остання вимагала чітко і ясно сформульованих правових наказів, які ліквідували б свавілля чиновників і привілеї. Там, де принципи правового порядку дотримуються й реалізуються з оперою на переконаність у їхній справедливості, де вони узгоджені з діяльністю уряду, який монополізував право на законотворчість і реалізацію влади, там можна говорити про раціонально-легальну владу. Таке бачення характерне для західної науки. Більшість західних політологів дотримується думки, що політична влада існувала вже за родового ладу, а всі суспільні відносини мали політичний характер.
Державна власність виявилася системою, яка легко піддавалася відчуженню від суспільства і виступала в кількох іпостасях: наприклад, відомча власність, яка немовби передавалась у розпорядження відомства, а фактично - в розпорядження його апарату; «посередницька» власність (матеріальні блага на шляху від виробника до споживача), якою розпоряджалися працівники сфери торгівлі, громадського харчування, побутових послуг.
Література
1. Амелин В.Н. Власть как общественное явление.- Социально-политические науки, 1991
2. Амелин В.Н. Многомерная модель политической власти. - Общественные науки и современность, 1991
3. Власть и право. — М., 1990
4. Власть: Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989
5. Власть: философско-социологические аспекты, М.,;1989
6. Гайда А.В,, Китаев В.В. Человек и власгь, М., 1991
7. Драгунский Д.В. Длинные волны истории и динамика политической власти. Полис, 1992
8. Зуев В.И. Власть в системе политических категорий. - Государство и право, 1992
9. Иванов О.И. Общественное мнение и власть. Социально-политический журнал, І993
10. Каверин С.Б. Потребность власти. – М, 1991
11. Коваль Б.И., Ильин М.В. Власть versus политика. Полис, 1991
12. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й можливість її досягнення. Політологічні читання, 1993
13. Красиков Б.И. Теория власти и властных отношений. Социально-политический журнал, 1994
14. Краснов Б.И. Власть как явление общественной жизни. Социально-политические науки, 1991
15. Налимов В.В. Власть и противостояние ей. Полис, 1992
16. Рассел Б., Власть новый социальный анализ. — К, 1996