Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

2.1 Поява „галицького чинника”

2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.

РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ

3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.

3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.

3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Українські землі на початку ХХ ст. зберігали стійку репутацію в світовій політиці як один з основних центрів конфліктного пересікання інтересів великих держав, з однієї сторони, і як внутрішньо нестабільний регіон з гострими міжетнічними протиріччями.

Американська політика щодо України в контексті міжнародних відносин є надзвичайно цікавою і важливою для дослідження темою, адже охоплює низку питань, які залишаються актуальними й досі. В розглядуваний період українські землі переживали складний період, який характеризувався пожвавленням національно-визвольного руху, прагненням до незалежності, пошуком союзників та встановленням власних кордонів. Внаслідок цього, а також завдяки вигідному розташуванню, ці країни стали ареною дипломатичної боротьби для держав Європи.

Анексія США стала причиною серйозної міжнародної кризи початку ХХ ст.. Українська боротьба відіграла далеко не останню роль в міжнародних відносинах.

Актуальність теми зумовлена тим, що боротьба України за незалежність вплинула на стратегічно важливі країни з порушенням норм діючого міжнародного права відбувається дотепер.

Мета даної роботи: проаналізувати балканську політику великих європейських держав, зокрема США; виявити наслідки анексії для України, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася між великими державами внаслідок цієї анексії.

Об’єктом дослідження є українські землі в контексті геополітичних відносин 1917-1923 рр.

Предметом – американська політика щодо України на початку ХХ ст..

Хронологічні рамки, якими обмежується дане дослідження, охоплює період з 1917 по 1923 рік. На початку ХХ століття США почала вмішуватися в українське життя, не останню роль в цьому питанні зіграла Паризька мирна конференція. Варто зазначити, важливу роль зіграла поява „галицького чинника”. Не слід забувати про дипломатичну місію Ю. Бачинського в українсько-американських відносинах в другій половині 1919р.

Завдання: для вивчення американської політики щодо України на початку ХХ ст.. є дуже важливим:

Дослідити дії американської дипломатії, специфіку відносин між Україною та США в 1917-1923рр

Розглянути дипломатичну боротьбу європейських країн в період української боротьби, проаналізувати геополітичні тенденції країн.

Визначити стратегію США і її противників щодо України (1917-1923 рр.)

Методологічна основа: дослідження побудоване на загальнонаукових принципах історизму та хронологізму. В ході роботи над темою дослідження, вивчення її основних аспектів, розробці положень та висновків застосовувався системний, проблемний та проблемно-хронологічний методи дослідження.

Наукова новизна: потрібно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американської політики щодо України на початку ХХ ст., мало. Більшість джерел мають епізодичний, або ж загальний характер. Інформацію доводиться збирати буквально „по крупинках”. Нині ця тема залишається фактично поза увагою науковців.

В даній роботі робиться спроба нестандартного аналізу внутрішньо та зовнішньополітичного положення США та України в розглядуваний період, досліджується місце та роль народів у цивілізаційному розвиткові європейського контексту.

Теоретична і практична значимість: в теоретичному плані в дослідженні робиться спроба узагальнення вітчизняної та закордонної джерельної бази; визначається перебіг, характер, причини та наслідки американської політики щодо України; аналізуються головні аспекти даного питання.

Складність та багатоплановість досліджуваної тематики, нерівномірність її висвітлення в історичній літературі і ряд інших обставин визначили форму викладу матеріалу даної роботи. Дослідження написане в історичному, а не історико-правовому плані.

Робота може бути застосована при підготовці загальних та спеціальних курсів з всесвітньої історії, написання дисертаційної роботи.

РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

Переходячи до безпосереднього аналізу українсько-американських взаємин у 1917-1923 pp., нам здається доцільним одразу зробити кілька загальних зауваг.

Насамперед, незаперечним лишається факт, що українське питання посідало вельми незначне місце в американській зовнішній політиці, а Україна, як слушно підсумував Є. Камінський, належала до "зони байдужості" в глобальних інтересах США. У даній праці автор не збирається заперечувати цей погляд, а скоріше робить спробу пояснити, чому так було і які причини завадили Україні змінити таке ставлення до себе. На нашу думку, вивчення політики США щодо України у 1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американської позиції на остаточну долю тодішньої української державності, як сприятиме кращому розумінню витоків сьогоднішніх українсько-американських взаємин. Існує також наукова потреба в аналізі еволюції як української політики Вашингтона, так і американської політики тодішніх українських урядів на різних етапах українського національно-державного будівництва після Першої світової війни.

Інше зауваження стосується загальної міжнародної ролі і діяльності США першої третини XX століття. Ті дослідники, котрі зверталися до українсько-американських відносин періоду 1917-1923 pp., свідомо чи мимоволі підходили до характеристики політики США з позицій сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрівнянно меншу вагу у світовій системі міжнародних відносин.

За визначенням американського дослідника зовнішньої політики США Джеймса Варбурга, з кінця XIX століття починається новий, третій етап зовнішньополітичної діяльності США.[1;45] Ознаменувався він приєднанням США до політики балансу сил (balance of power policy) та початком американської експансії на міжнародній арені: американо-іспанська війна 1898 р. й анексія Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і Гуама; активізація політики "відкритих дверей" у Китаї, що її Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в російсько-японській війні 1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподіл світу. Як наслідок, на переломі ХІХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодом неодноразово ускладнювала їхню зовнішню політику. З одного боку, "доктрина Монро", проголошена Вашингтоном ще 1823 p., відмовляла Європі у праві "поширювати свою систему" в Південній і Північній Америці та декларувала невтручання США у внутрішні справи континенту європейського, заклавши підвалини американського ізоляціонізму. З іншого зміцнення економічної та військової могутності країни природно спонукало до активнішого впливу, якщо не лідерства, у міжнародних відносинах. Друга тенденція також посилювалась глибоким і дедалі міцнішим переконанням американців у вищості і привабливості американських цінностей.

Перша світова війна, безперечно, суттєво змінила співвідношення сил на міжнародній арені. По її закінченні США перетворилися на світову державу, їхня економіка перебувала на піднесенні, натомість європейські країни економічно були відчутно послаблені. Вашингтон вступив у війну як боржник європейських держав, а закінчив її як головний кредитор, якому заборгували і Англія, і Франція. Під час війни Вашингтон позичив 4 млрд. дол. Англії, майже стільки ж Франції, 2 млрд. - Італії. Значно зросла американська торгівля. Частка США в загальному світовому експорті підскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у світовому імпорті — від 8,3% до 12,9%.[3;141]

Фінансовий центр світу почав зміщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке піднесення США, головну роль у розв'язанні проблем повоєнної побудови Європи відігравали, як і раніше, Лондон і Париж. Така ситуація пояснювалася частково традицією, що склалася впродовж віків, а частково тим, що США, незважаючи на свою значно зрослу могутність, були ще не готові активно втручатись у європейські справи, а часом і просто уникали того. Здається, цей факт усвідомлювали тодішні українські провідники, а відтак, як справедливо зазначає Є.Камінський, у 1917 р. "США не були віднесені лідерами УHP до числа пріоритетних держав, а конкретні кроки до знаходження розуміння у Вашингтоні були зроблені з запізненням”.[4;95]

На відміну од Англії і Франції, США не мали прямих інтересів у конкретних територіальних питаннях Центрально-Східної Європи і Росії. Незначними були їхні економічні інтереси: низький розвиток взаємної торгівлі, обмежені приватні й урядові інвестиції.[4;52] Це стосувалося й України, куди американський капітал почав проникати лише на початку XX століття і наприкінці Першої світової війни не мав там міцних позицій, а тому, всупереч твердженням радянських істориків, не міг поважно впливати на формування української політики вашингтонської адміністрації. В умовах невпинного зростання своєї економічної могутності Сполучені Штати були зацікавлені, передусім, у підтриманні стабільності у світі та економічній відбудові зруйнованої війною Європи, що відкривало нові можливості для експорту американських товарів і капіталу.

З погляду США, зміни в Європі після закінчення світової війни створювали нові, небажані проблеми. Розвалювались величезні імперії, наслідки чого передбачити було неможливо. Розпад Австро-Угорської монархії, Російської та Німецької імперій неминуче означав порушення традиційного балансу сил на континенті, а утворення нових держав із нечітко визначеними кордонами.

Зовнішня політика США у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента Вудро Вільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметом дискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретації і гіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європа дивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії. Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народи в дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справді стали першою демократичною програмою національно-державного самовизначення народів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації зі стабільним міжнародним порядком[7;127]. Ідея національного самовизначення як магніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсон приїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президент країни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості для національно-державного розвитку "малих" центрально та східноєвропейських народів.

Щоб зрозуміти ставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різних національно-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставлення американців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішню концептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захисті демократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму (першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.[9;31]

Ці суперечності впливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховувати інтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свій погляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав би їхнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, у збереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий до компромісів із Францією й Англією.[10;120]

Все це яскраво виявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхідно також зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини не було ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому, хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питання тісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давало альтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до української державності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу Східної Галичини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанні обумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважали на інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самого початку була складовою російської політики цих держав.

Навіть з активізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія не розглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість і відсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могла становити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, у Першій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику "відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекуди виникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність і територіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росії належала важлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомого американського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, "Вашингтон мав тенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на її європейській ролі, Англія - на її ролі на Близькому Сході”.[18;161] На європейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним із ключових елементів політики "балансу сил". По закінченні Першої світової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецького імперіалізму.

Отже, крім морально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдиної і сильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додаток до цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробила Росію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськості повалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її до західних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд. Як наслідок, "підтримання територіальної цілісності Росії було піднесено майже до рівня догми американської зовнішньої політики”. [4;49]

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

Українське (чи точніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сцені за декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р. обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів на допомогу українцям, зокрема "особливо потерпілим од війни Галичині, Буковині та іншим провінціям Австрії". Проте у 1917 р. для американського істеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.

В США ще тривали дискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американських солдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію і повалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центру швидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним на Заході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російського самодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національне пробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українських поступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою став найвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя: відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітинги і з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїх представників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходити україномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст І Універсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народу на своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший склад українського уряду - Генерального Секретаріату - на чолі з Володимиром Винниченком.

Однак утворення та діяльність Центральної Ради здебільшого лишилися непоміченими й невідомими на тому боці Атлантичного океану. Не дивно, що найбільш поінформована і впливова "New York Times" протягом 1917 p. подавала тільки спорадичні інформації про події в Україні, посилаючись на інші інформаційні агентства. Світ і, зокрема, Сполучені Штати України не знали. Активна інформаційна діяльність Спілки визволення України під час Першої світової війни розглядалася як німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти і США, що закладало нові цеглини до муру анти-українства на Заході. Одинокою спробою поширення інформації про Україну в США стала опублікована в Нью-Йорку ще 1915 р. англомовна книжка "Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice on Behalf of Thirty-Five Millions", яка побачила світ завдяки Українській національній асоціації. Вона містила збірку статей українських (М.Грушевський, Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), німецьких (К.Летнер, О.Хетш) і шведського (Е.Беркман) авторів про становище українців та український національний рух в Австро-Угорщині та Росії. Зрозуміло, що єдина публікація такого типу не могла розтопити кригу незнання і байдужості. Навіть більше, проголошуючи у збірці кінцевою метою українського руху утворення незалежної держави, автори водночас стверджували, що у найближчому майбутньому ця мета є недосяжною, і тому висували вимогу автономії українців у складі Росії й Австро-Угорщини. Не дивно, що Захід мав невиразне уявлення про бажання українців, адже вони й самі не мали чіткої думки про свою майбутність.

На позиціях автономії стояла і Центральна Рада, яка тривалий час взагалі не мала ні міністерства закордонних справ, ні стратегії зовнішньої політики, зосередивши всі свої зусилля на налагодженні взаємин з Росією. До кінця 1917 р. Генеральний Секретаріат і Центральна Рада нічого не зробили для піднесення української справи на міжнародній арені. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин уперше звернувся з листом до урядів країн Антанти і США лише у грудні 1917 р. Тоді ж один із членів Центральної Ради неофіційно зустрівся у Києві з представником Американського християнського союзу молодих людей Едвардом Гілдом.

І річ тут не лише у прорахунках чи недосвідченості керівників Центральної Ради, а головно в об'єктивних реаліях українського національно-визвольного руху. Послухаємо відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який писав: "...1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі... Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов'язана з російським імперіяльним історичним процесом".[34;67] Розірвати цей взаємозв'язок було важко. Ще важче відокремити Україну від Росії було зовнішньому світові. Враховуючи те, що Росія була союзницею Антанти і США і, здавалося, після Лютневої революції рухається в напрямку демократії, українське питання вважалося її внутрішньою справою.

Вступивши у війну навесні 1917 р., США відчули потребу готувати власні плани повоєнної побудови Центрально-Східної Європи. Влітку цього ж року почали з'являтися перші розробки. Так, у травні-липні 1917 р. три меморандуми, що стосувалися в основному Польщі, підготував експерт Держдепартаменту Альберт Путні. Критично ставлячись до польського націоналізму щодо українців і євреїв, Путні пропонував приєднати Східну Галичину до України, яка, в свою чергу, мала становити частину Російської федерації. Збереження єдності Росії відповідало настроям американського керівництва. Для активізації підготовчої роботи на початку вересня було утворено спеціальну комісію "Inquiry", їй було доручено збирати інформацію та готувати для американського уряду об'єктивні аналітичні матеріали для майбутніх мирних переговорів. Східноєвропейське відділення комісії очолив професор Гарвардського університету Річард Лорд. За час свого існування "Inquiry" підготувала близько 2 тис. доповідей і документів.

А тим часом у Росії сталися докорінні зміни. У Петрограді й Москві владу захопила найрадикальніша ліва партія - партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. Для різних національних рухів на території Росії Жовтнева революція показала життєву необхідність подальшого дистанціювання від імперського центру. У Києві Центральна Рада заявила своїм III Універсалом від 20 листопада про утворення Української Народної Республіки, "не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її".[30;78]

Про проголошення УНР повідомила і "New York Times". На шпальтах газети почало з'являтися більше інформації про Україну, але майже завжди вона подавалася у загальноросійському контексті. Інтерес до України у Вашингтоні дещо зріс, так само як і до інших окраїн Російської імперії, які розглядалися як центри антибільшовицької боротьби і сила, що могла утримати східний фронт проти Німеччини. Останнє на даному етапі було головним. Наслідком стало вислання з Москви до Києва Дугласа Дженкінса, в минулому американського консула в Ризі (перед ним, з вересня 1917 р. у Києві був лише один американець - Е.Гілд).

Звіти консула Дженкінса, які регулярно висилалися до Москви, а звідти — до Держдепартаменту, були у той час головним джерелом інформації Вашингтона про ситуацію в Україні, і треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консул прибув до української столиці після появи там військових місій Франції та Англії, від яких він переважно й черпав свою інформацію. Листи Дженкінса свідчать про його вельми поверхову обізнаність з реаліями українського політичного і соціально-економічного життя. Дженкінс залишив Київ наприкінці лютого 1918 р. у зв'язку зі вступом до української столиці німецьких військ. Поза тим деяка інформація надходила від посланника США в Румунії, Болгарії і Сербії Вопічки та американського посла у Парижі Шарпа, який сам отримував її від союзного командування в Яссах.

Найголовнішим питанням для Антанти і США в грудні 1917 р. було утримати східний фронт проти Німеччини. Союзники, насамперед Англія та Франція, гарячково шукали на території Російської імперії ті сили, які б могли продовжувати воєнні дії проти Німеччини до остаточної перемоги. Вже на початку грудня Англія та Франція вирішили надати допомогу Російській Добровольчій армії, що її формували на Дону генерали Алексеев і Корнілов. Контакти було встановлено також з іншими політичними силами і національними рухами. В Україні велику активність виявляли французи, зокрема французька військова місія в Яссах на чолі з генералом Бертельо. Таємна англо-французька угода від 23 грудня ділила Росію на "сфери впливу", за якою Україна відходила до французької "зони". До речі, про укладену між союзниками по Антанті угоду Вашингтон не був навіть поінформований.[28;64]

Водночас у січні Центральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країни Почвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність і суверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичні відносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачання української сільськогосподарської продукції.

Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумів потребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2 грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомоги перспективи України лишатимуться "песимістичними".

Центральна Рада шукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати на переговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмову України визнавати борги царського уряду - підхід, який не відрізнявся од позиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході. Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою української державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.

З іншого боку здавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утримати Україну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного - можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навіть не вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзників Томаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи на звернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі між українською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силами виходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєї справи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була від початку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французьким послом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що "в разі збройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось".[36;81] З остаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часом червоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчилася відступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Києві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги від Антанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразово використовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху на Заході.

Щодо позиції США, то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети - утримання України у війні - Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймні на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тут ніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестського миру "позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, не визначеною остаточно". Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначно застеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру у Бресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради і Генерального Секретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.

Приїхавши до Києва, він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, який займався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про що свідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкцій Дженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати його діяльність як "підривну". І зовсім безпідставними є спроби довести, ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу від американського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували на австрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченка відверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їм симпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звіти Дженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідь сформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул не бачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.

Отже, хоч як це парадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальну американську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники — учасники Антанти були з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крім того, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. А тому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи неросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росії перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії, про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг і його перший заступник Франк Полк.[26;70]

8 січня 1918 р. президент США В.Вільсон виступив у Конгресі й оголосив свої відомі 14 пунктів. У цьому документі було вперше викладено офіційне ставлення Сполучених Штатів до різних національних рухів Центрально-Східної Європи. Згадки про Україну та її незалежність у програмі президента Вільсона не було, і в цілому робився наголос на федералізацію сходу Європи. Тому навряд чи можна погодитися з висновком Матвія Стахова, що "політична позиція американського уряду" робила його "міцним союзником" українців у їхній боротьбі за суверенітет і незалежність своєї держави та робила "політичні шанси України дуже добрими". Програма, накреслена В.Вільсоном, не давала українцям підстав розраховувати на міжнародно-правову чи моральну підтримку з боку Вашингтона.

Втім, це зовсім не означає, що серед американських політиків панувала одностайність. Іноді лунали голоси за визнання незалежності України. Таку думку висловлював, наприклад, посол США в Росії Д.Френсіс, який зблизька бачив і відчував процеси, що там відбувалися. Прихильнішими до України були погляди американських військових. Зокрема, у січні 1918 р. військовий представник США в Румунії Ятс писав своєму міністрові оборони, що "Америка повинна визнати Українську республіку". У такому кроці Ятс вбачав єдину можливість запобігти миру з Німеччиною. Подібні погляди, проте, не були визначальними у формуванні політики США на теренах Російської імперії. Головну роль тут відігравав Держдепартамент, у стінах якого панував дух "єдиної й неподільної". Щодо міністерства оборони, то розсекречені кілька років тому звіти американської військової розвідки про становище в регіоні після приходу до влади більшовиків свідчать про розгубленість відповідних структур і відсутність у них чіткої програми дій.

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

Повернувшись до Києва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Ради контролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусім щодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецьке військове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможних землевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським.

Після встановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і США втратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місця в порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя на Німеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордонних справ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави".[22;65] Зрозуміло, що за такого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США й Антантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що "думка про висилку місій до держав Entente була у нас весь час". Коли російські соціалісти-революціонери разом із "білими" реакціонерами-монархістами утворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорію.

Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]

Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим у меморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. До від'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свого ставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йому простір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.

З наближенням кінця Першої світової війни процеси, що відбувалися в центрі і на сході Європи, дедалі ускладнювались. Майбутнє Росії лишалося непередбачуваним. Агонізувала Німеччина. На території колишньої Австро-Угорщини, як гриби після дощу, виникали нові державні утворення і нові уряди - Міхая Карої, Томаша Масарика, Юзефа Пілсудського, Ніколи Пашича, Карла Реннера. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, нерозв'язані проблеми національних меншин, невизначеність кордонів - ось що характеризувало новоутворені держави Центрально-Східної Європи восени 1918 р. У такій ситуації США мали формувати свою політику щодо нових урядів і визначитися, кого з них підтримувати. Не дивно, що такі політики як Гауз схилялися до федералізації Центральної та Східної Європи. У федералізації вбачали "ліки від усіх конфліктів" у регіоні. На думку дослідника політики США у Центрально-Східній Європі Віктора Маматі, Вільсон був нерішучим у своїй "слов'янській політиці" через складність становища в регіоні.

За умов поразки Німеччини і загрози збройного виступу проти влади гетьмана Українським національним союзом на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою почав помалу робити кроки до зближення з Антантою Павло Скоропадський. Зміна пріоритетів давалася гетьманові важко. Ще у жовтні він переконував членів уряду, що "одиноку серйозну силу становлять поки німці". А вже на початку листопада Скоропадський вислав до Ясс - тимчасової столиці Румунії, де перебували військові місії Антанти, свого представника І.Коростовця, колишнього посла Росії в Китаї, з метою встановити відносини з державами Антанти. Місія Коростовця не мала успіху. Виношувались також плани вислати Коростовця до США. У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Баженов пробував переконати військового представника США Стайнса, що запрошення німців в Україну було не більше, ніж намаганням захиститися від більшовиків. Баженов говорив про симпатії українців до Антанти і висловив готовність українського уряду встановити торговельні зв'язки зі Сполученими Штатами. Дорошенко шукав контактів із представниками союзних держав у нейтральному Берні. Аби змінити ставлення Антанти і США, 14 листопада Скоропадський відправив у відставку уряд і утворив новий, а також проголосив "Грамоту" про майбутню всеросійську федерацію, в якій "Україні належить зайняти одне з перших місць".[17;54] Але навіть у "Грамоті" гетьман не зміг приховати своїх справжніх уподобань, наголосивши, що Україна "перша завела у себе основи порядку і законності" і "при дружній допомозі Осередніх держав... заховала спокій аж до нинішнього дня". На відміну од Центральної Ради гетьман не вимагав офіційного визнання Української держави, сподіваючись лише на приїзд до Києва делегата Антанти для переговорів. Проте навіть за такої "поміркованості" дискредитований співпрацею з німцями уряд Скоропадського не міг розраховувати на нормалізацію відносин із США й Антантою.

До справ заручитися підтримкою альянтів удавалися також Український національний союз, а пізніше Директорія Української Народної Республіки, але й вони не мали успіху.

Логічно було б, аби антигетьманська опозиція в Україні спробувала встановити зв'язки з Антантою і США ще влітку 1918 p., після утворення у травні Українського національного союзу (УНСоюз). Проте цього не сталося. Натомість лідери УНСоюзу надрукували звернення до німецького народу з проханням про підтримку та вели неофіційні переговори з делегацією радянської Москви, що приїхала до Києва для переговорів з урядом Скоропадського. Керівникам антигетьманської опозиції, так само як і гетьманові, бракувало правдивого розуміння тенденцій розвитку міжнародної ситуації в Європі і відповідного аналізу та прогнозування. Крім того, українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставилися до неї з недовірою. З іншого боку, ситуація в Україні змінювалась, а на Заході й далі побутував міф про пов'язаність українського руху з Німеччиною, і дії керівництва УНСоюзу аж ніяк не сприяли його спростуванню.

Лише пізньої осені 1918 p., коли хід подій на фронтах Першої світової війни вже ні в кого не викликав сумнівів, УНСоюз почав шукати виходи на уряди держав Антанти. Перші таємні спроби увійти в контакт з представниками країн Антанти УНСоюз здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах Білецького.[20;45] З цією ж метою ще до того, як Директорія захопила Київ і повалила владу Скоропадського, Григорія Сидоренка, колишнього міністра шляхів в уряді Центральної Ради, було вислано до Парижа, де мала розпочатися мирна конференція.

На відміну од 1917 p., українська національна демократія почала надавати дещо більшого значення міжнародній діяльності, хоча й тепер недооцінювала її можливості. Принаймні у першій відозві Директорії про анти-гетьманське повстання від 15 листопада 1918 p., підписаній Володимиром Винниченком (голова Директорії), Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Опанасом Андрієвським та Андрієм Макаренком, не було й згадки про зовнішню політику. Відсутність налагодженої інформаційно-пропагандистської роботи призвела до того, що на міжнародній арені повстання Директорії було зустрінуте з насторогою. Зокрема, в американських очах це було повстання "українських шовіністів", яке становило загрозу інтересам союзників.

Не мала Директорія й чіткого політичного курсу. Партії, які сформували УНСоюз і Директорію (Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціаліетів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Селянська спілка), і навіть різні течії в межах однієї партії, дотримувались різної орієнтації: ліві виступали за першочерговість соціальних перетворень, а помірковані та праві обстоювали пріоритет національно-державного будівництва. У зовнішній політиці Директорія УНР хиталася між налагодженням відносин з Радянською Росією й опертям на Захід. Якщо праві сили, символізовані С.Петлюрою, обстоювали потребу порозуміння з Антантою, то ліві течії та фракції дивилися на Антанту як на силу реакційну, союз із якою призведе до втрати довіри народу й української державності.

Як наслідок, у програмній декларації Директорії, проголошеній 14 грудня, одразу після переможного вступу її військ до Києва і відновлення Української Народної Республіки, нова українська влада заявила про свій "цілковитий нейтралітет" і "бажання мирного співжиття з народами всіх держав".[14;40] В умовах закінчення світової війни така позиція могла означати хіба що "нейтралітет" у боротьбі між Радянською Росією і Заходом і не могла здобути підтримку та схвалення Антанти. А от ціна "нейтралітету" у відносинах з російським Раднаркомом була досить швидко доведена дальшим розвитком подій. Суперечливими щодо Антанти виявились і наступні міжнародні акції Директорії УНР. 19 грудня Директорія надіслала відверто недружню ноту урядам країн Антанти, де попередила, що "не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман...", і вимагала "з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їх військ на Україні". А вже за тиждень Директорія запевняла Антанту у своїх намірах виконувати "всі міжнародні зобов'язання", що перейшли до України в спадщину від колишньої Росії.[14;67]

Однак тепер міжнародна ситуація була ще менш сприятливою для української справи. Підписання 11 листопада 1918 p. Комп'єнського перемир'я поклало край Першій світовій війні, що дозволило Антанті впритул зайнятися вибухонебезпечною для всієї Європи ситуацією в Росії. Союзники виявляли дедалі більшу заклопотаність і стурбованість подіями в Росії та зміцненням там революційної влади більшовиків. Останнє, як пише Дж.Варбург, "замінило мету союзників забезпечити в світі демократію, якщо, звичайно, це взагалі було їхньою метою, ціль врятувати світ від революції". Радянську владу планували придушити як власними силами, тобто шляхом безпосередньої інтервенції, так і за рахунок організації та підтримки російської "білої" контрреволюції.

Для Вашингтона головним на цьому етапі стало питання: брати участь в інтервенції чи ні? Вагання тривало не довго, і 1918 р. Сполучені Штати взяли участь у висадці союзних військ у Росії: разом з англійськими в Архангельську і Мурманську на півночі Росії та разом з японськими на Далекому Сході і в Сибіру. Згідно з англо-французькою домовленістю від грудня 1917 p., наприкінці 1918 р. на півдні України і в Криму висадився 50-тисячний французький корпус.[11;74]

Наприкінці 1918 - на початку 1919 pp. лише французи, особливо військові, прагнучи об'єднати всі антибільшовицькі сили на півдні колишньої імперії, короткий час розглядали українську Директорію як потенційного союзника. Хоча навіть тоді можливість остаточного розчленування Росії відкидалася, а Україну бачили в майбутньому автономною частиною федеративної Росії. Зі свого боку, Директорія, розпочинаючи переговори з французьким командуванням в Одесі, водночас плекала надії на порозуміння з російським Раднаркомом, для чого до Москви було вислано делегацію УНР на чолі з С.Мазуренком. І лише після того, як місія Мазуренка остаточно провалилась і більшовицькі війська підступили 12 січня 1919 р. до Чернігова, Директорія оголосила 16 січня стан війни проти Радянської Росії та інтенсифікувала пошуки контактів з Антантою. У січні 1919 р. в Одесі, де перебувало командування французьких інтервенційних військ, відбулося кілька раундів переговорів начальника штабу французького корпусу полковника Фрейденберга з українськими представниками: генералом Олександром Грековим, Осипом Назаруком і Сергієм Остапенком, Арнольдом Марголіним. Спираючись на силу свого десанту, цього разу вже Антанта висувала жорсткі, ультимативні вимоги, включно з принизливим домаганням відставки керівників Директорії В.Винниченка і С. Петлюри та голови Ради народних міністрів (уряду) УНР В.Чехівського. Незважаючи на те, що Директорія погодилась на більшу частину вимог, а Винниченко і Чехівський залишили не лише свої посади, а й Україну, досягнути угоди так і не вдалося. Антанта, представлена Францією, знову виявилась неготовою визнати українську самостійність, а Директорії забракло сил утримати східний фронт і 2 лютого вона була змушена залишити Київ і відступити до Вінниці, а потім — до Рівного. Головою Директорії став С.Петлюра, який покладав великі надії на допомогу Антанти.

Неуспіх франко-українських переговорів гарантувала й позиція білогвардійської Добровольчої армії. Виходячи з інтересів Франції, Фрейденберг докладав зусиль, аби налагодити діалог між генералом Денікіним та українцями. Намагання були марними: Денікін і російська контрреволюція не хотіли чути про якусь співпрацю з "українськими сепаратистами" і про можливість федеративного устрою Росії в майбутньому. Без сумніву, без нормалізації відносин між Україною і Росією та мирного розв'язання проблем, що існували між двома країнами, Україні було важко розраховувати на прихильне до себе ставлення США й Антанти. Проте піти на компроміс з Україною виявились неготовими ні російські демократи періоду Тимчасового уряду, які постійно конфліктували з Києвом, ні тим більше Добровольча армія і Раднарком Леніна, які під різними гаслами розв'язали проти самостійної України війну. В таких умовах нормалізації відносин можна було досягнути тільки шляхом успішного збройного захисту своєї незалежності, аби змусити своїх противників рахуватися з нею і піти на укладення взаємоприйнятних угод.

У грудні 1918 р. зазнала неуспіху і спроба українців США виступити в ролі посередника між урядами США й УHP. Із такою пропозицією до Держдепартаменту звернувся о.Петро Понятишин, адміністратор Української Греко-католицької церкви і голова Українського національного комітету (УНК) в США, осередок якого містився в Нью-Джерсі. У відповіді Держдепартаменту зазначалося, що "уряд США не готовий на даному етапі визнати як офіційного представника українського народу будь-яку організацію , через яку передавались би офіційні звернення або відбувалися офіційні урядові зносини". На прохання УНК 13 грудня 1918 р. конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Дж. Геміл вніс до Сенату і Палати представників проект резолюції, що містив заклик до американських представників у Парижі підтримати право українських земель Росії й Австро-Угорщини на свободу, незалежність і самовизначення. Резолюцію, однак, ухвалено не було.[17;86]

Отже, на переломі 1918-1919 pp. Антанта і США чимдалі більше робили ставку у боротьбі проти Радянської Росії на власні сили та російську контрреволюцію. В інтересах США було зберегти єдину Росію, але все залежало від розвитку подій у Росії та Центрально-Східній Європі.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

2.1 Поява „галицького чинника”

У такій міжнародній ситуації наприкінці 1918 р. з відновленням Польської держави і проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки на порядку денному європейської політики з'явилося східно-галицьке питання. Для США його вирішення тісно перепліталося з проблемою Польщі. Ще півтора роки тому американські політики та експерти висловлювали досить туманні міркування щодо майбутнього Польщі і Східної Галичини. Президент В.Вільсон уперше виступив за відновлення Польщі у січні 1917 p., однак нічого не сказав, із яких територій вона складатиметься. Більше ясності знаходимо у його 14 пунктах.

На початку 1918 р. подібні погляди обстоював і Р.Лорд - головний американський експерт із проблем Польщі. Проте вже незабаром професор змістив акценти і його погляди почали відзначатися вельми помітними симпатіями до Польщі. 23 квітня 1918 р. він підготував великий меморандум на 110 сторінок під назвою "Проблема Східної Галичини".[4;78] Подавши грунтовний аналіз географічного становища, історичного розвитку, економічної ситуації та національного складу населення території, автор зазначив, що східно-галицька проблема є "однією з найскладніших з усіх територіальних питань, пов'язаних з відновленням Польщі". У меморандумі підкреслювалося велике політичне й економічне значення Східної Галичини для обох народів, яка стала для них "колискою національного відродження і штабом усього національного руху". Показово, що таку обізнаність у проблемі було виявлено тоді, коли вона ще не набула всієї гостроти. Лорд визнавав той факт, що українці у Східній Галичині становлять більшість населення (58%) і що в разі проведення референдуму вони висловляться за об'єднання радше з Україною, ніж із Польщею. З іншого боку, автор доводив, що Східна Галичина є складовою частиною цілої Галичини, що "інтелектуально, економічно і культурно" поляки стоять вище і що економічно ця територія тяжіє більше до Польщі.[7;64] Підсумовуючи всі аргументи, Лорд дійшов висновку: якщо шанувати "абстрактну справедливість", Східну Галичину слід приєднати до України. Але з погляду "доцільності і практичних міркувань" бажано віддати її Польщі. На його думку, Україна не надто потребує галицької провінції, бо й без неї "досить велика". Крім того, згідно з Лордом, проблематичною виглядала сама можливість тривалого існування незалежної української держави, яку знову буде включено до Росії, а поширювати російський кордон аж до Карпат "навряд чи бажано". Сильна Польща "потрібна Європі", а найкраща можливість зробити Польщу сильною - віддати їй Східну Галичину. Права українців забезпечить "широка автономія". Лорд робив висновок, що цей варіант буде "найкращим розв'язанням проблеми Східної Галичини". В разі, якщо все ж таки буде вирішено об'єднати Східну Галичину з Україною, Лорд пропонував включити до Польщі щонайменше 4 райони, що забезпечить Варшаві відносно вигідний стратегічний кордон по Сяну.

Останню крапку мало поставити політичне рішення, та воно, крім загально-стратегічних міркувань, залежало великою мірою від надходження регулярної інформації про поточні події в регіоні, тобто від діяльності політичної розвідки, якої американці 1918 р. справді не мали не лише в Україні, а й загалом у Центрально-Східній Європі. Дипломатичні відносини з Радянською Росією та країнами Почвірного союзу були розірвані. З новоутвореними державами вони ще не існували, адже нові держави або не були визнані, або Вашингтон іще не встиг вислати туди свої дипломатичні та консульські місії. Тому оперативної інформації бракувало, а та інформація, що надходила, була опосередкованою. Нею ділилися представництва Англії, Франції та Італії.

Думка галицьких українців лишалася для великих держав майже невідомою. Українські емігранти в США не мали серйозного впливу на американську владу. Крім того, однобока орієнтація на Австро-Угорщину і Німеччину під час Першої світової війни означала повну відсутність зв'язків галицьких політичних центрів у Відні - Головної української ради й Української парламентарної репрезентації - з урядами Антанти і США. Навіть захист Центральною Радою інтересів Східної Галичини на переговорах у Бресті пізніше несподівано обернувся проти західноукраїнських земель. Початок польсько-української війни в Галичині американська дипломатія інтерпретувала як намагання українців загарбати "польські землі, передані їм згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору". Подібно до лідерів УНР, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич намагався виправити становище лише наприкінці війни. З метою встановити контакти з союзними урядами до Швейцарії прибув відомий галицький політик національно-демократичного табору Василь Панейко. Виник навіть план утворення з українських полонених в Італії військової частини для боротьби на боці Антанти. Проте на такий рішучий крок Петрушевич не наважився.

Після проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) галицьке керівництво, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції, робило спроби налагодити відносини з Антантою і США через нейтральні країни. Для цього Петрушевич, якого було обрано головою новоутвореної законодавчої влади ЗУНР— Української національної ради (УНРади), майже на два місяці затримався у Відні і повернувся до Галичини лише наприкінці грудня. В останніх числах листопада посланник Швеції у США Бкенгрен передав державному секретареві лист-звернення Петрушевича до Вільсона. Петрушевич рішуче відкидав польські зазіхання на Східну Галичину і просив про допомогу, посилаючись на більшовицьку небезпеку. 21 листопада вже посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копію ноти В.Липинського до польської Ліквідаційної комісії у Кракові з протестом проти фальсифікації поляками подій у Львові. Липинський заявляв, що українці утворили свою державу "згідно з принципом самовизначення націй, проголошеним Вільсоном". Пізніше уряд ЗУHP апелював до Заходу, посилаючись саме на 14 пунктів Вільсона і загрозу поширення радянської влади. Особливі надії покладалися на Англію і США. Про це Панейко, який став державним секретарем у закордонних справах ЗУНР, говорив у розмові з англійським дипломатом у Швейцарії Сейврі. Галицькі лідери намагалися використати суперечки, що існували між Англією і США, з одного боку, та Францією, з іншого.

Вибух польсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західних держав. Війна плутала їхні плани, пов'язані з потребою консолідації Польщі і боротьбою з радянською владою в Росії. Ситуацію ускладнювало те, що союзники не мали в регіоні своїх військ і не могли контролювати перебіг подій. Бракувало точної інформації. Для її отримання Англія, Франція і США, починаючи від листопада 1918 p., направили до Варшави і Львова низку своїх представників та місій.[9;45] Ініціатива належала французам та англійцям, однак не лишився осторонь від миротворчих зусиль і Вашингтон. Разом з англійськими військовими полковником Вейдом і капітаном Джонстоном у посередницьких функціях брали участь американські офіцери лейтенант Фостер, полковник Гроув, лейтенант Мак-Кормік. Східно-галицька проблема ставала вагомим чинником у відносинах США з Польщею, Радянською та білою Росією.

Здавалося, галицькі українці мали більше підстав сподіватися на прихильність Вашингтона, ніж наддніпрянці. Хоча Варшава мала в особах Гауза і професора Лорда впливових симпатиків, Вільсон і Лансінг висловлювалися проти прилучення Східної Галичини до відновленої Польщі. Відсутність одностайності в поглядах американського керівництва пояснювалась, передусім, неясністю ситуації в Росії. Приєднання Східної Галичини було, як відомо, метою Росії у Першій світовій війні. В разі перемоги білих у громадянській війні Антанта і США не могли не рахуватися з претензіями Росії на Східну Галичину і тому на даному етапі схилялися до існування польської держави в етнічних кордонах. Вимоги ж білої Росії були однозначними. Омська й катеринодарська контрреволюції з обуренням дивилися на початок польсько-української війни в Галичині. В рефераті утвореного адміралом Колчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів зазначалося, що "Русь Галицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьому західний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною"- Денікін визнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. декларації Тимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.[13;45]

Ніхто з американських лідерів не розглядав варіанту утворення самостійної західноукраїнської держави. На сході європейського континенту перевага віддавалася федеративним розв'язкам, що, на думку Вашингтона, мало забезпечити право окремих націй на самовизначення і водночас запобігти балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

21 січня 1919 р. з'явилися рекомендації американських експертів із територіальних проблем. Стосовно долі українських земель говорилося, що Східна Галичина "має бути приєднана до Польщі лише у тому разі, коли Україна перебуватиме у теперішньому стані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантує право вирішити пізніше свою належність... Якщо ж Україна виявить життєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй". Із такою позицією США і прийшли на Паризьку мирну конференцію. Як стверджує англійський дослідник Говард Елкок, "президент Вільсон і його колеги приїхали до Парижа з принципами, але без плану їх втілення". Самостійність України і статус Східної Галичини ставилися в залежність від дальшого розвитку подій в регіоні, насамперед у Росії.

2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції

Року 1919 проблема України і Східної Галичини в політиці США була пов'язана, передусім, із роботою Паризької мирної конференції, а також діяльністю української дипломатичної місії у Вашингтоні. 18 січня 1919 р. офіційно відкрилися засідання мирної конференції в Парижі. Американську делегацію очолював президент країни В.Вільсон. Від часу унезалежнення Сполучених Штатів це був перший приїзд у Європу американського президента. До складу делегації входили також Р.Лансінг, Е.Гауз, генерал Т.Бліс, дипломат Г.Вайт, а також численні радники й експерти. Від перших днів роботи конференції довелося займатися проблемою Східної Галичини, передусім польсько-українською війною, яка серйозно ускладнювала плани союзників у регіоні. Проблему цілої України формально конференція не розглядала, хоча, як записав у щоденнику помічник Гауза Ст.Бонсал, "українська проблема є найскладнішою з багатьох проблем, що стояли перед конференцією".

Початок мирної конференції у Парижі збігся з подією, якої українці Наддніпрянщини і Наддністрянщини домагалися ще від XIX століття. 21 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.[16;34] Внаслідок об'єднання західноукраїнська держава дістала назву Західної Області УНР (ЗУНР), а її президент Є.Петрушевич, згідно з рішенням Всеукраїнського Трудового конгресу (23-28 січня), увійшов шостим членом до складу Директорії УНР. І хоча повної уніфікації не відбулося (ЗУНР зберігала власну адміністрацію, законодавчу і виконавчу владу, збройні сили, повну самостійність у веденні внутрішньої політики тощо), обидві республіки стали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Подвійність дипломатичних представництв (іще у грудні 1918 р. Петрушевич утворив представництва ЗУНР у Відні, Будапешті і Празі) допускалася лише у тих випадках, коли "сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншої частини", зокрема у Відні, де представники ЗУНР брали участь у роботі Ліквідаційної комісії з розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорщини. Для забезпечення інтересів ЗУНР у кожній місії гарантувалося місце галичанину. Держсе-кретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко став "товаришем" голови наддніпрянського зовнішньополітичного відомства і був призначений заступником голови надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку конференцію. З березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданні Держсекретаріату ЗУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР, було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що "українська дипломатична місія для участі в Мировій конференції є спільною для обох частин України... та заступає на конференції цілість української справи".[11;71]

Проте вже від початку між урядами українських республік існували серйозні суперечності, котрі дедалі більше загострювались. Вони були викликані двома головними причинами. По-перше, різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами, а по-друге, міжпартійною боротьбою. Головну небезпеку для ЗУНР від перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії і, крім того, відчувала постійну загрозу з боку білої Росії.

Велику роль у погіршенні відносин між урядами УНР і ЗУНР відігравала також міжпартійна боротьба. Якщо До складу Ради народних міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, галицький Державний Секретаріат складали члени ліберально-поміркованих національно-демократичної і радикальної партій. Різне розуміння політики й тактики часто призводило до взаємної недовіри і звинувачень. Галичани вважали владу Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії, зі свого боку, гостро критикували владу "буржуазії" Галичини, її "відірваність" од народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Мало того, галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові і воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської досить швидко обернулося неузгодженістю дій і конфліктами всередині української делегації в Парижі. Ініціаторами такого повороту у травні 1919 р. стали галицькі представники на мирній конференції Василь Панейко і Степан Томашівський. Заснувавши окреме бюро без відома Г.Сидоренка, вони фактично діяли самостійно. Коли ж їхня закулісна діяльність стала відомою решті членів української делегації і стала предметом обговорення на внутрішньому засіданні делегації, Панейко прямо заявив, що в галицькому питанні він "має право виступати сам і без делегації". Внутрішні чвари і неузгодженість зовнішньополітичних дій українців перешкоджали діяльності української делегації в Парижі і сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України. Але цей чинник не варто перебільшувати. Конфлікти, протилежні орієнтації та особисті чвари роздирали й інші національно-визвольні рухи. Наприклад, загальновідомою є боротьба між двома гілками польського національного руху - ПНК Р.Дмовського і Ю.Пілсудським. Зокрема, під час Першої світової війни взаємні напади супроводжували діяльність у США Падеревського і представника Пілсудського Є.Сосновського.

Конфлікти між групою Р.Дмовського і посланцями Ю.Пілсудського тривали й на Паризькій конференції. Це, одначе, не завадило полякам домогтися позитивних для них рішень.

Причина ж зміни курсу галицькими представниками полягала насамперед у тому, що в Парижі стала цілком очевидною безнадійність позитивного вирішення загальноукраїнського питання. Це стало помітним вже з перших кроків дипломатичної місії УНР у Парижі. Українська делегація прибула на конференцію без формального запрошення, так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зносини з іншими делегаціями, її голова Г.Сидоренко, якого Директорія послала до Парижа ще наприкінці листопада 1918 p., майже два місяці не міг дістати візи від французького уряду. Лише 20 січня 1919 р. він, разом із сином Є.Петрушевича - Антоном, приїхав до Франції через Італію. В.Панейко, долаючи перешкоди французьких властей, зміг дістатися Парижа у другій половині березня, а решта членів делегації (С.Томашівський, С.Шелухін, О.Шульгин, В.Дідушок та інші) ще пізніше.[26;70]

Після приїзду Сидоренко одразу порушив питання про визнання УНР і української делегації в Парижі, але зустрів прохолоду і настороженість.

Г.Сидоренко поставив питання про визнання української делегації і перед делегацією США. У звіті до уряду Сидоренко стверджував, що мав з цього приводу переговори з Гаузом, і далі на оптимістичній ноті продовжував: "мені удалось добитися того, що в Раді Чотирьох ініціативу по визнанню України взяла в свої руки Америка... ". Голова делегації УНР від перших днів приїзду до Парижа надсилав Е.Гаузові копії всіх своїх нот і звернень до конференції. Однак у досі неопублікованому, хоч і часто цитованому в історичній літературі, докладному щоденнику Е.Гауза є багато різноманітної інформації про його зустрічі, перебіг конференції, особисті оцінки автора тощо, але нічого немає про українське питання. У найкращому разі представник УНР одержував від помічника Гауза А.Фрейзера відписки із запевненнями, що справу буде уважно розглянуто.

Допомогти українській справі на конференції, зокрема вплинути на позицію урядів Англії, Канади і США, намагалася в міру своїх можливостей українська еміграція на американському континенті. Американській делегації в Парижі надсилалися петиції й телеграми з вимогами зупинити польську агресію в Галичині, визнати делегацію УНР в Парижі і т. ін. До Парижа прибули представники українців США Кирило Білик і конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Геміл. Завдяки посередництву Геміла Біликові вдалося отримати аудієнцію у Гауза, але той погодився на неї лише тому, що Білик був громадянином США. Правда, після тривалих спроб Геміл і Білик змогли влаштувати неофіційну зустріч Сидоренка і Панейка із Гаузом. Вона відбулася 13 травня, але єдина згадка про зустріч у щоденнику Гауза - це його зауваження, що "в окрузі Геміла мешкає багато українців і, привівши до мене українських делегатів, він думав задовольнити своїх виборців".

На загал, конференція була вельми заклопотана подіями в Росії, хоча російське питання також не стояло на порядку денному роботи конференції. Можна не помилившись стверджувати, що тінь Росії висіла над усіма дебатами на конференції. Для великих держав було очевидним, що остаточний мир у Європі навряд чи буде можливий без участі Росії в процесі врегулювання. Проте в Росії тривала громадянська війна, і питання - з якою Росією мати справу - лишалося без відповіді. А діяти треба було негайно, адже небезпека поширення революції на інші європейські країни як ніколи зросла: у березні 1919 р. радянську владу було проголошено в Угорщині, у квітні революційна пожежа перекинулася в німецьку Баварію.[26;99]

Отож українське питання на конференції розглядалося лише в контексті загальноросійських проблем. Як уже згадувалося, взимку 1919 р. плани використати війська УНР у боротьбі проти більшовизму виношували французи. Вашингтон і Лондон від самого початку досить скептично ставилися до цих планів свого союзника. Принаймні посол США у Франції Шарп іще в лютому передавав до Вашингтона, що французьке командування в Одесі переоцінює можливості використання армії Петлюри. У березні 1919 р. франко-українські переговори в Одесі остаточно зайшли у глухий кут. Евакуація урядом УНР Києва і поразки українських військ від Червоної армії звели нанівець значення Директорії для Антанти як можливого фактора у боротьбі з більшовиками.

В урядах країн Антанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху і можливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам. 31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копію меморандуму "Ситуація в Україні", підготовленого Департаментом політичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало, що загальна ситуація в Україні вказує на те, що "жодних надій не можна покладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому рухові закінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою в Україні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російську Добровольчу армію генерала Денікіна". Аналогічну думку висловлювала американська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української влади рапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р. після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директорія є "компетентною" і "ефективною", не робили погоди у Вашингтоні і Парижі.

Навіть після усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймав Директорію та Раду народних міністрів УНР як "лівий уряд", на який не можна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюра і його уряд "ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можна вірити". Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтриги німців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців із Берліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансується тамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: "Посольство не змогло знайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, проте мої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиною метою є створення проблем".[33;41]

У другій половині березня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Париж був змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня в Сибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішним початком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще у грудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представників колишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуванням князя Львова, її завдання полягало в тому, щоб "виражати російські національні погляди" і "підносити голос на захист інтересів Роси". Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПН виділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хоча формально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, на відміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувала великі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі. Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представник Італії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючи східний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицької Росії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.

Отже, починаючи від березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з Радянською Росією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких сил у самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білу контрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на погляди окремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідність надавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першій половині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919 р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним і Т.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорів із чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона - визнання українським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відверто антиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуванням самостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було для українського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною. 18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цього приводу Сидоренку в Париж: "...Правительство непохитно стоїть за суверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительство готове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]

Позиція Вашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною. Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиції Англії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційних зустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленому експертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичині проходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі - Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходу Європи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який став польським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.

Суттєво впливали на формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольські погляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділення делегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі, відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництва в укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалося зупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну, поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям в ультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала по боці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністю контролювала Українська галицька армія (УГА). "Лінія Бертелемі" була набагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерів Вейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лінія фронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала на визначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат - вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНР зазначив, що демаркаційна лінія "відповідає політичним бажанням поляків", і висловив готовність до укладення перемир'я, але "на основі справедливого рішення".

Повернувшись до Парижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Він запропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайного припинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідок компромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направити командувачам українських і польських військ у Галичині генералам М.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайно припинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальших переговорів.

Найважливішим геополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, було врахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу Східної Галичини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючи багато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готові задовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісності Росії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульовані Російською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому й квітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: "Через те, що російське населення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російською вітчизною".

Проте польські війська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому на галицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогу Паризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початок переговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умови Найвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав. Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції, престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичні міркування визначили в другій половині березня — травні 1919 р. жорстке ставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіх польсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвом американського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планів польського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і в конфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність української сторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуваних Францією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокрема економічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.

1 квітня Лорд і американський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтримані Блісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту з вимогою припинити бойові дії та утворити "неупереджену тимчасову комісію", яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дня на пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальний вплив Великобританії, Франції, США та Італії - "Рада 4-х") ухвалила таке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українського перемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, попри свої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав вину Варшави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинити бої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцери зустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнім посередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори. Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючи вплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинив постачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові в Парижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державу спричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон дав доручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованість Сполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франції польська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті. Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиція конференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданні Ради 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися до польської делегації з вимогою залишити конференцію.

Водночас у квітні американці призначили до Варшави свого посла Г.Джибсона і погодились на транспортування до Польщі армії Ю.Галлера. Така непослідовна політика пояснювалася, з одного боку, прагненням посилити Варшаву перед загрозою війни з Радянською Росією, а з іншого — небажанням остаточно розв'язувати на користь Польщі проблему Східної Галичини, враховуючи претензії білої Росії та успіхи Колчака на фронті. Останнє обумовлювало тривале зволікання конференції з розв'язанням довгострокової проблеми статусу Східної Галичини і польсько-українського кордону. Відтак питання лишалося відкритим. Разом з тим делегація США та інші держави Антанти були одностайними в тому, що Західноукраїнська республіка не може стати самостійною державою, і такий варіант конференція навіть не розглядала. З огляду на поразки Директорії й армії УНР та на загальне негативне ставлення Заходу до незалежної української державності, фактично відпав варіант прилучення Східної Галичини до УНР. Отож лишалося або віддати Східну Галичину Польщі, або чекати закінчення громадянської війни в Росії і сподіватися на перемогу Росії некомуністичної, аби приєднати західноукраїнські землі до неї.

По приїзді держсекретаря ЗУНР у закордонних справах В.Панейка до Парижа в другій половині березня представники Польщі на конференції дещо втратили свою монополію на інформацію про події на польсько-українському фронті. Галицький уряд покладав великі надії на Конференцію. За словами М.Лозинського, українці вірили, що мирна конференція вирішить справу "згідно з своїми принципами свободи і самовизначення народів" і "вимірить нам справедливість".

12 травня комісія Боти вручила польським і українським представникам свій проект перемир'я, який передбачав демаркаційну лінію, що залишала нафтові райони українцям. Цей варіант практично відновлював січневі пропозиції місії Вейда. Виклавши письмово свої застереження, українська делегація погодилась на умови комісії. Однак, незважаючи на запевнення Боуманом українських делегатів, що "поляків буде примушено до перемир'я", Дмовський відхилив проект комісії, і 14 травня польські війська перейшли в наступ на всьому фронті. Невтішні вістки з фронту і фактична бездіяльність конференції викликали розпач і розгубленість серед членів української делегації. В ноті від 21 травня вона прямо порушила питання, "чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву", і заявила, що вважає "безцільним оставатися довше в Парижі". До такого демаршу делегація, щоправда, не вдалася.

В другій половині травня уряд ЗУНР серйозно розглядав можливість укладення союзу з Прагою. На засіданнях Державного Секретаріату 19 й 25 травня 1919 р. дискутувався проект утворення федерації з ЧСР і відведення на її територію частини армії.[1;64] З травня до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С.Голубовича, в якому уряд ЗУНР пропонував Раді 4-х розташувати у Східній Галичині і на Буковині контингент союзних військ. У разі неможливості цього Держсекретаріат наполегливо прохав, аби Чехословацькій Республіці було надано мандат від імені союзників "на заняття території аж до остаточного вирішення мирною конференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною". Прагу безперестанку відвідували українські делегації, які зустрічалися з Масариком та іншими чеськими керівниками. Представник Є.Петрушевича Т.Окуневський відбув до Парижа, де вів переговори з чехословацькою делегацією про можливість "нав'язання тісних державно-політичних взаємовідносин між Україною і Чехословаччиною аж до українсько-чеського державного союзу (конфедерації)" з подальшим "створенням конфедерації слов'янських держав". Однак такі зусилля уряду ЗУНР та Директорії не зустріли відгуку у Празі.

Фактично доля ЗУНР залежала від розвитку подій на польсько-українському фронті і загальної ситуації в регіоні. Виявляючи певний час негативне ставлення до польського наступу у Східній Галичині, США були неспроможні активно діяти у Східній Європі через відсутність там їхніх військових сил. Тому вони були змушені визнавати "довершені факти" - фактичну окупацію поляками частини Східної Галичини - і підтримувати в регіоні тих лідерів, чия політика найбільше відповідала їхнім власним ідеям. У випадку Польщі таким політиком був Падеревський. Вільсон прямо говорив про уряд Падеревського як єдину гарантію стабільності Польщі і вважав, що його треба підтримувати незалежно від ставлення до політики Варшави на сході. Про можливі негативні наслідки відставки Падеревського слав телеграми з Варшави Джибсон.

А головне, наприкінці травня - на початку червня становище на сході Європи зазнало кардинальних змін. Значно посилившись після прибуття армії Галлера, польські війська зламали відчайдушний опір Української галицької армії і досягли своєї головної мети у Східній Галичині окупували нафтові райони і зустрілися з румунськими військами на Покутті, що забезпечило польсько-румунський кордон. Водночас розпочався відступ Колчака, російська Червона армія окупувала майже всю Україну, а влада Директорії практично не виходила за межі Кам'янця-Подільського. Лише Польща здавалася спроможною протидіяти поширенню революції в Європі, і її вага в очах західних урядів зростала.

Як наслідок, на початку червня 1919 р. стала очевидною зміна позиції Вільсона у східно-галицькому питанні. Американський президент почав дедалі більше солідаризуватися з президентом Франції Жоржем Клемансо. Відповідно, на засіданнях Комісії у польських справах Лорд теж підтримав думку французів, що Львів і нафтові райони мали залишитися Польщі. І хоча на засіданні української делегації 6 червня В.Панейко стверджував, що американці в розмовах запевняли, що "заняття поляками Галичини зовсім ще не передрішає справи приналежності державної Галичини до Польщі", реальна військово-політична ситуація на сході Європи спонукала Вашингтон до підтримки Варшави.

Зміну настроїв у Парижі миттєво вловили представники США у Польщі. Член чергової союзної місії до Східної Галичини лейтенант Р.Фостер і військовий аташе США підполковник Е.Фармен радили своєму керівництву дати дозвіл на продовження польського наступу до Збруча. Фостер повідомляв про "радість", із якою "маси селян" вітали прихід польських військ, котрі, за його словами, встановлювали порядок і захищали цивільне населення від терору. "Український режим тримався, очевидно, лише на силі..." - запевняв Вашингтон американський офіцер. Те саме писав і Фармен, зазначаючи, що "ані мир, ані порядок не може існувати, доки всі українські сили не будуть виведені з Галичини". Напередодні вирішальних засідань Ради міністрів закордонних справ 18 і 25 червня Лорд давав рекомендації Лансінгові, посилаючись саме на ці, далекі від об'єктивності, рапорти Фармена і Фостера.

Зрештою, 25 червня Рада міністрів закордонних справ ухвалила рішення про дозвіл польським військам окупувати Східну Галичину до Збруча і дала Варшаві право на використання всіх збройних сил, включно з армією Галлера. Вирішення питання про остаточний політичний статус Східної Галичини відкладалося на майбутнє. У той самий день Найвища Рада підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ, а через день спеціальною телеграмою повідомила Варшаву про дозвіл на використання армії Галлера в Галичині, чим поляки негайно скористалися, й у першій половині липня наступ польських військ досяг Збруча. Після рішення 25 червня українських делегатів Панейка і Марголіна було запрошено на засідання американської делегації в Парижі і повідомлено про цю ухвалу.[5;51]

Постанови найвищих органів конференції від 18 і 25 червня санкціонували вже здійснені і ще недовершені збройні акції польської армії у Східній Галичині і практично обумовили майбутній статус західноукраїнської території. США, виявляючи, особливо у квітні-травні 1919 p., невдоволення наступом польської армії та ігноруванням з боку польського уряду волі конференції, у тодішній конкретній військово-політичній ситуації на сході Європи виступили за передачу Східної Галичини Польщі і підтримали позицію Франції. Проголошення права націй на самовизначення й абстрактне врахування бажань усіх народів колишньої Австро-Угорщини поступилися перед конкретною ситуацією в регіоні і прагненням до федералізації сходу Європи. Англійські експерти вважали ці рішення провиною американців, котрі, як писав Гедлам-Морлі, "підвели нас у найважливіших питаннях". Секретар Падеревського Цехановський завдячував передусім політиці Франції, а також американцям. Є.Петрушевич надіслав 15 липня ноту протесту Найвищій Раді конференції, в якій наголосив, що "український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників".

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.

Позиція США в українському і східно-галицькому питаннях не зазнала зміни й у другій половині 1919 р. Вільсон, так само, як лідери інших держав - учасників мирної конференції, залишив Париж одразу після підписання Версальського миру з Німеччиною 28 червня 1919 р. Проте Найвища Рада конференції, представлена тепер міністрами закордонних справ чи їхніми заступниками, продовжувала свою роботу. В цей час американську делегацію на Паризькій конференції очолював заступник держсекретаря Франк Полк, пізніше — Генрі Байт.

У Росії тривала громадянська війна. З червня 1919 р. епіцентр боротьби змістився на південь, де з Кубані та Дону наступ у Центральну Росію і в Україну розпочала Добровольча армія генерала А.Денікіна. На неї країни Антанти і покладали свої головні надії у другій половині 1919 р. Ще на початку липня Директорія й уряд УНР перебували на Поділлі, де знесилені війська УНР контролювали невелику територію. Відносини між Директорією і галицьким Державним Секретаріатом загострилися до краю. Намагаючись врятувати становище, Є.Петрушевич іще 9 червня проголосив себе "Диктатором ЗУНР". Рада народних міністрів УНР і наддніпрянські соціалістичні партії не визнавали диктаторства Петрушевича, вважаючи акт його проголошення неконституційним і фактичним державним переворотом, хоча в самій Директорії влада теж поступово зосередилася в руках самого Петлюри. Перспективи Директорії посвітлішали, коли після тривалих переговорів між Петлюрою та Петрушевичем останній дав згоду на перехід УГА на територію наддніпрянської України для спільних воєнних дій проти червоних військ, а пізніше - і проти армії генерала Денікіна. Добре зорганізована і боєздатна 40-тисячна Галицька армія могла надати суттєву допомогу військам УНР. Об'єднавши сили, обидві українські армії перейшли в наступ на Київ.

У діяльності української делегації на Паризькій конференції важливе місце посідало питання військового майна (одяг, засоби транспорту, медикаменти), яке де-легація купила у червні в Американської ліквідаційної комісії на суму 8 млн. дол. у кредит. Проте вивезти до України вкрай потрібне майно так і не вдалося. З цього приводу 7 серпня Г.Сидоренко звернувся до голови ліквідаційної комісії Е. Паркера з меморандумом, де зазначалося, що "позбавити українців купленого в США майна означає допомагати ворогам демократії і зміцнювати більшовиків". Паркер передав меморандум голові делегації США Полку, а той для експертної оцінки — Р.Лорду. Останній у притаманній йому манері пояснював: "Меморандум української делегації - це безліч перебільшень і перекручень, базованих на припущенні, що існує велика українська держава, яка простягається від Карпат до Кавказу і Каспію, - держава, яка ніколи не існувала і, дуже ймовірно, ніколи не існуватиме. ...Серед урядів, які постали на теренах померлої Російської імперії, навряд чи знайдеться інший, який виявив так мало справжньої сили чи перспектив свого сталого утвердження, як український". З огляду на таку "експертну оцінку" і в умовах, коли по Україні переможно марширували частини Добровольчої армії Денікіна, зрозумілою стає відмова Вашингтона передати урядові УНР закуплене військове майно.

Американська делегація на мирній конференції й далі підримувала Росію "єдину й неподільну" та ігнорувала національні рухи на території імперії. У приватній розмові з представниками російської еміграції в Парижі Ф.Полк підтвердив наставления Вашингтону, що "дезінтеграція Росії матиме негативні наслідки". Українцям важко було перебороти упередженість Сполучених Штатів і розраховувати на їхню допомогу. На мирній конференції цього не пощастило зробити ні Г.Сидоренку, ні графові Михайлу Тишкевичу - новому голові делегації, якого Петлюра призначив у серпні замість Сидоренка.

Яскравим прикладом такої упередженості став фактично повний провал дипломатичної місії УНР до США на чолі з відомим українським політиком, автором "Ukraina Irredenta" Юліаном Бачинським. Ще у січні 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила законопроект про призначення такої місії. Уряд УНР надавав їй великого значення. В поясненні до законопроекту говорилося, що "місія до Сполучених Держав буде мати надзвичайну державну вагу. Через це вона повинна бути поставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків на утримання". Про значення, яке уряд УНР надавав місії до США, свідчить і той факт, що її було зараховано до першого розряду, так само як місії у Парижі, Лондоні, Берліні, Берні і Москві. Планувалося, що до складу місії увійдуть 9 чоловік: голова, три радники, секретар, два аташе і два урядовці. Головою спочатку було призначено Є.Голицинського, а у квітні 1919 р. — Бачинського. Проте американський уряд дав дозвіл на в'їзд лише голові місії і секретареві. (Секретарем був В.Козакевич; 4 травня 1920 р. Бачинський виключив його зі складу місії "за грубе порушення урядової дисципліни" і натомість призначив М.Стечишина). Після кількамісячного чекання у Відні і Копенгагені, коли Бачинський і Козакевич навіть думали повертатися назад в Україну, вони, нарешті, 1 серпня 1919 р. прибули до Вашингтона.[15;11]

Одразу по прибутті Бачинський заявив в інтерв'ю "Народній Волі", газеті просоціалістичного Українського робітничого союзу: "Ми певні того, що Злучені Держави будуть першою демократичною державою, яка признає справедливість наших домагань". Проте вже за кілька місяців та сама газета цитувала Бачинського, що з перших тижнів перебування в США він переконався, що "українська справа в Америці стоїть дуже не добре". Бачинський не забарився звернутися з листом до Лансінга, повідомивши про своє призначення, метою якого було "досягти від уряду США визнання Української Демократичної Республіки та встановити торговельні зносини між американською й українською республіками". Про прибуття української місії і звернення до Лансінга повідомляла американська преса, зокрема "New York Times". Відповідь держсекретаря не стала несподіваною.

Розуміючи безперспективність надій на західне визнання та підтримку української незалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російських Червоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичних колах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із ними Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич, дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії) М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тиском Пілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію, де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а "політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Російська політична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати український національний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо, російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досі підтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло три німецькі літаки, які "привезли Петлюрі гроші". Російський посол у США Борис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким і австрійським банкам відкривати рахунки "так званих українських урядів". Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів, який належить до внутрішнього листування: "Незаперечним фактом є те, що сепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійській пропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом — львівським архієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище".І хоча окремі американські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що без об'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків, переважало переконання, що "Петлюра й українські сепаратисти не мають реальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані". Вашингтон вважав, що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух "не має жодних етнологічних чи економічних підстав". До того ж союзники Петлюри - Варшава і Бухарест - дбали не так про піднесення української справи перед великими державами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зречення Директорією Східної Галичини, а Румунія - Бессарабії. Бачинський мав рацію, коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не від волі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.

Разом із поразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодо Росії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив за припинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі з Радянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні. Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.

Проблема Східної Галичини посідала своє місце в порядку денному Паризької конференції і після підписання Версальського миру та від'їзду лідерів країн - учасників конференції. Головним у другій половині 1919 р. стало питання політичного статусу Східної Галичини. З червня у складі Комісії у польських справах було утворено спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Лє Рондом, котра повинна була запропонувати на розгляд Найвищої Ради узгоджений проект політичного статусу Східної Галичини. Протягом цілого літа тривали засідання підкомісії (від 10 червня до 18 серпня 1919 р. відбулося 26 засідань), які ще раз засвідчили відмінність підходів великих держав до остаточного вирішення східно-галицького питання.[3;27] Англійські представники наполягали на наданні Польщі тимчасового, на 10 років, мандату на управління Східною Галичиною, після чого остаточну приналежність західноукраїнської території мав вирішити плебісцит. Натомість Франція докладала чимало зусиль для забезпечення інтересів Польщі, як свого союзника на сході Європи, які передбачали формальне визнання постійної приналежності спірної території до Польської Республіки. Польських представників регулярно вислуховували на засіданнях підкомісії. Українська делегація спочатку відмовилася брати участь в обговоренні планів автономії Східної Галичини у складі Польщі, вважаючи західноукраїнську територію складовою частиною УНР. Коли ж Панейко і Томашівський 21 серпня звернулися до підкомісії зі своїми пропозиціями, їм дали зрозуміти, що статут уже готовий і жодних змін бути не може. Найвища Рада Паризької конференції повернулася до розгляду східно-галицького питання 19 вересня, коли на її розгляд було внесено проект статуту підкомісії Лє Ронда. Тоді ж стало зрозумілим, що Вашингтон рішуче підтримав позицію Франції та Польщі. Польська делегація доповідала в Варшаву, що всі члени Найвищої Ради (французи, італійці, японці й американці), крім англійців, висловлювали у розмовах свою солідарність із Польщею. Позиція США була, зокрема, сформульована у меморандумі Ф.Полка до інших членів американської делегації в Парижі від 25 вересня.[3;45] У ньому йшлося про те, що польська окупація призвела до певного замирення в краї", і для збереження подальшого миру й стабільності треба відмовитись від усього, що творить атмосферу тимчасовості. Восени 1919 p., з огляду на поразки Денікіна, така розв'язка складної проблеми була єдино прийнятною для США. Американські політики були переконані, що невелика територіальне і відстала економічно Східна Галичина буде не спроможна самостійно існувати і лише ускладнюватиме непросту геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі.

До того ж Вашингтон і надалі збирався всіляко сприяти урядові Падеревського і прагнув діяти так, аби не завдати шкоди його позиціям. У приватній розмові з польським прем'єром, яка відбулася в середині жовтня, полк запевнив Падеревського у своїй "найтеплішій симпатії й активній підтримці" у східно-галицькому питанні. Падеревський розумів, яке значення надають у Вашингтоні стабільності його уряду, і, здається, відверто спекулював на цьому, зокрема, у розв'язанні проблеми Східної Галичини. Вимагаючи остаточної передачі території Польщі, Падеревський раз у раз погрожував, що інакше рішення неминуче призведе до відставки його кабінету. Посол США у Варшаві Джибсон наполегливо радив погодитися з вимогами Польщі. Відтак американці виступали на міжнародній арені за надання Варшаві мандату на безстрокове управління Східною Галичиною.

Зрештою, 21 листопада великі держави ухвалили компромісне рішення, за яким Польща отримала мандат від Ліги Націй терміном на 25 років, після закінчення якого Варшава зобов'язувалася провести у Східній Галичині плебісцит. Східній Галичині було обіцяно автономію: її населення мало право обирати свій сейм, до компетенції якого належали справи розвитку місцевої промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також релігії, охорони здоров'я, науки й освіти тощо. Виконавчу владу мав здійснювати губернатор, що призначався "Начальником" польської держави. До варшавського уряду мав увійти міністр без портфеля у справах Східної Галичини. Греко-католицька церква отримувала рівні права з Римо-католицькою, а українська мова мала стати поряд із польською офіційною мовою провінції. Американський представник у Найвищій Раді Генрі Байт, який замінив Полка, наполіг, щоб у протоколі засідання Найвищої Ради було відбито його відмінну позицію, "аби через 25 років Польща не вважала Америку відповідальною".[6;30]

Проте це рішення так і не було втілене в життя. Будь-яка тимчасовість розв'язання проблеми викликала різко негативну реакцію у Варшаві, яка одразу після ухвали Найвищої Ради розпочала тиск на уряди великих держав, аби вона була переглянута. Після того, як США припинили свою участь у роботі конференції після нератифікації Сенатом Версальського мирного договору, про що докладніше йтиметься у наступному розділі, а Денікін зазнав остаточної поразки, тим самим поховавши надії на відновлення небільшовицької Росії, французи переконали Ллойд Джорджа скасувати рішення від 21 листопада 1919 p., що й було зроблено 22 грудня. Таким чином, остаточне розв'язання східно-галицької проблеми знову відкладалося. Правда, цей крок спізнився, аби врятувати Падеревського, який був змушений піти у відставку 9 грудня. Відставку Падеревського американці пов'язували насамперед зі східно-галицькою проблемою, що викликало в поляків незадоволення політикою прем'єра. У Варшаві чудово розуміли, яке значення Білий дім надавав підтримці особисто Падеревського і його політики. Не дивно, що новий міністр закордонних справ С.Патек одразу після свого призначення звернувся з листом до Лансінга, запевняючи у своїх намірах продовжувати політику свого "видатного попередника".

Незважаючи на перехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, у другій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиків остаточно відокремити на міжнародній арені свою справу від загальноукраїнської. Починаючи з травня представники ЗУНР у Парижі В.Панейко і С.Томашівський, пересвідчившись у ворожості Заходу до незалежності України, вирішили шукати вихід у порозумінні та федерації з некомуністичною Росією, їм здавалося, що, використовуючи вплив російської контрреволюції і підтримку її великими державами, зокрема Сполученими Штатами, пощастить вирвати Східну Галичину з-під польської окупації й об'єднати українські землі. Найґрунтовніше Панейко сформулював свої погляди пізніше у праці "Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії". Розглянувши комплекс історичних, геополітичних і географічних факторів, автор дійшов висновку, що "єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійної української держави в спілці з самостійною державою московською" і що лише вона "принесе з'єдинення всіх українських земель і визволення Галичини й решти наших західних окраїн з ворожого ярма". Аналогічні погляди висловлював і відомий український мислитель В.Липинський, який писав, що "федерація врятує Галичину, бо Росія воювала за західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання".

Зі свого боку, російська політична еміграція теж була не проти схилити на свій бік галичан і "розколоти Україну". Восени 1919 p., прагнучи врятувати свою армію від остаточної загибелі (поразки на фронті, нестача амуніції та ліків, епідемія тифу), командувач УГА генерал М.Тарнавський і начальник штабу генерал А.Шаманек вислали делегацію для укладення перемир'я з білими. Результатом стало підписання 6 листопада в Зятківцях угоди між Галицькою і Добровольчою арміями, за якою УГА у повному складі перейшла на бік Денікіна, а уряд ЗУНР був зобов'язаний тимчасово припинити свою діяльність і переїхати до Одеси. Незважаючи на те, що у протоколі обумовлювалося, що УГА не буде використовуватись проти військ Петлюри, а відводиться в тил, його підписання завдало непоправного удару спільній боротьбі і фактично призвело до ліквідації українського фронту.

16 грудня 1919 р. члени української делегації на Паризькій мирній конференції, які представляли ЗУНР (Панейко, Томашівський, О.Кульчицький, А.Петрушевич), вийшли зі складу місії і заснували окрему делегацію. Панейко взяв участь разом із представниками П.Скоропадського у заснуванні Українського національного комітету в Парижі, що проголошував своєю метою "воскресіння України в етнографічних границях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією".[20;34] Панейко нав'язав контакти з паризькими представниками Російської політичної наради С.Сазоновим та В.Макляковим і за їхнім посередництвом намагався здобути прихильність США. Конкретним свідченням такої активності стала телеграма, яку Сазонов надіслав до Полка наприкінці грудня. Російський делегат звинувачував Варшаву у "жорстокому переслідуванні" "російського населення" Галичини, висловлював сподівання, що США "не дозволять такої несправедливості", і від імені Денікіна вимагав вислати до Східної Галичини міжнародну комісію. У Вашингтоні подібні вимоги ставив Б. Бахметьев. На запит Бахметьева, чи питання про надання Польщі мандату на 25 років вирішено остаточно, російському послові відповіли, що Вашингтон не робитиме жодних рішень у східно-галицькому питанні без попереднього обговорення справи з послом. Проте реалії конкретної військово-політичної ситуації в регіоні виявилися сильнішими. Політику США у Східній Галичині голос білої Росії міг змінити тільки в разі її успіху у боротьбі з радянською владою в Росії. Інакше, як пояснював Бахметьеву Полк, повернувшися до Вашингтона, "їм немає куди подітися, бо держави Україна немає, і вони, безперечно, не є росіяни".

Водночас Є.Петрушевич виявляв обережність і не поспішав афішувати своє ставлення до Українського національного комітету в Парижі. Давалися взнаки традиційна непопулярність російських симпатій у Галичині (окрім не надто численних москвофілів), а також поразки на фронтах Денікіна. Зрештою, й Антанта офіційно не зголошувалася за прилучення Східної Галичини до Росії.

1919 р. з'явився ще один вагомий чинник, який серйозно зашкодив українській справі у світі і, зокрема, у Сполучених Штатах. Ідеться про єврейські погроми в Україні. У формуванні своєї політики Вашингтон взагалі зважав на факти порушення прав особи й охоче брав на себе роль поборника прав людини і демократії. Тому більшість американських місій відряджалися до України тоді, коли звідти надходила інформація про погроми, терор або репресії з боку різних політичних сил і військових формувань. Особливо велике значення надавалося становищу євреїв. Про це повідомляли майже всі американські місії, що приїздили в Україну. Впливові американські євреї, більшість яких були вихідцями з Центрально-Східної Європи, виявляли велику стурбованість долею євреїв у Східній Європі.

У США існували дві великі єврейські організації - Американський єврейський комітет (American Jewish Committee) і Сіоністська організація Америки (Zionist Organization of America). Обидві провадили активну діяльність і мали суттєвий вплив на формування політики Білого дому, зокрема, й щодо України. Лідери Американського єврейського комітету (Л.МарпІал, Я.ІПиф, С.Волф, Ю.Розенвальд) і Сіоністської організації Америки (Л.Брандейс, Ю.Мак і С.Вайз) мали легкий доступ до Вільсона і Гауза. Вже у Парижі Гауз дав завдання своєму помічникові Ст.Бонсалу зустрітися з Дмовським спеціально, аби довідатися про його погляди на єврейське питання, які непокоїли американських євреїв.

З позицією єврейських організацій США мусили рахуватися східноєвропейські національні рухи. Наприклад, під час Першої світової війни Падеревський, розуміючи значення і вагу єврейських організацій США, прагнув знайти порозуміння з ними і підтримував з ними постійні контакти. Він, зокрема, переконував Дмовського ввести до складу ПНК представника польських євреїв. Восени 1918 р. Падеревський передав Маршалу текст відозви ПНК в Парижі, де говорилося, що у відновленій Польщі її "громадяни матимуть рівність перед законом незалежно від походження, національності чи віровизнання". Дмовський, відомий своїми антисемітськими поглядами, під час візиту до США зустрівся з Маршалом і Брандейсом. Зміст бесіди Маршал передав Вільсону разом із меморандумом, де викладалися вимоги Американського єврейського комітету щодо ставлення до євреїв у Польщі. Комітет волів, аби ці вимоги були включені до нової польської конституції. Серед іншого, передбачалося надання євреям релігійної і культурної автономії. У грудні 1918 р. Дмовський прямо запропонував єврейським лідерам у США угоду, за якою їхня делегація в Парижі підтримувала б територіальну програму Польщі, натомість Дмовський особисто оголосив би кампанію в Польщі, аби покласти кінець антисемітизму.[10;40] У тому самому місяці з'їзд американських євреїв ухвалив "Біль про права", що його належало застосовувати у Польщі, Галичині, Литві, Росії та інших східноєвропейських територіях із численним єврейським населенням. Біль йшов далі, ніж вручені Вільсону вимоги, і передбачав представництво національних меншин, забезпечене в конституції. Біль розглядався як програмний документ для єврейських представників на мирну конференцію і його дотримання становило найголовнішу умову визнання автономії чи незалежності східноєвропейських держав. Для захисту інтересів євреїв американські єврейські організації вислали до Парижа спеціальну делегацію на чолі з Л.Маршалом, Ю.Маком та С.Адлером. У березні 1919 р. в Парижі було утворено Комітет єврейських організацій, до якого ввійшли представники єврейських організацій США, Канади та країн Східної Європи. Комітет виступав за автономію євреїв у Східній Європі. Його співголовами були Мак і Маршал, а від середини травня Комітет очолив Н.Соколов - лідер євреїв Східної Європи. Д.Міллер та інші американські експерти в Парижі співпрацювали з Комітетом єврейських організацій.

Натомість українці майже нічого не зробили, щоб встановити зв'язки з єврейськими організаціями США і прихилити їх на свій бік. Це було великою помилкою, яка істотно послабила українську справу в США і на Паризькій конференції. Той самий Марголін здобув прихильність у західних столицях не лише через позитивне ставлення до ідеї федеративного зв'язку України з Росією, , а й через його контакти з єврейськими лідерами. Певні кроки для нав'язання контактів із лідерами єврейських організацій робив Сидоренко. Та схоже на те, що то була не цілеспрямована політика уряду УНР, а радше власна ініціатива Сидоренка. Контакти були епізодичними і не змогли розтопити кригу взаємної недовіри, що накопичилась у відносинах двох народів протягом століть. На жаль, євреї дивилися часто на українців крізь призму трагічних подій 1648-1654 pp. А тут ще й нова погромна хвиля на українській землі. Проблема українсько-єврейських взаємин у період визвольних змагань 1917-1921 pp. і відповідальності за погроми ще й досі лишається предметом дискусій і суперечок, під час яких часто висловлюються протилежні погляди. Моя дипломна робота не ставить за мету аналізувати цю проблему, але слід наголосити, що погроми завдали серйозного удару по іміджу України як незалежної держави, і зокрема, у Сполучених Штатах.[10;73]

В Україні теж були утворені єврейські організації на захист євреїв. 13 листопада 1919 р. з'їзд таких організацій ухвалив відозву до Лансінга із закликом вжити ефективних заходів для припинення кровопролиття в Україні. Подібні звернення надходили і від інших єврейських організацій, особливо восени 1919 p., коли погроми набули найбільшого розмаху. У погромах звинувачувалися як петлюрівські війська, так і армія Денікіна, хоча переважно вина покладалася саме на українську сторону. Такі, часто однобічні звіти й описи про події в Україні зробили свій внесок у поширене на Заході уявлення про українців як антисемітів. Хоча національна політика Центральної Ради і Директорії була досить демократичною і толерантною (закон Центральної Ради про національно-персональну автономію; утворення спеціального Міністерства у справах євреїв; залучення єврейських діячів Арнольда Марголіна, Соломона Гольдельмана, Марка Рафеса, Пінхаса Красного та ін. до українських урядів), а С.Петлюра докладав зусиль, аби уникнути нових конфліктів, вину за погроми приписували молодій українській державі.

Окремі спроби змінити світову єврейську думку щодо становища євреїв в Україні і національної політики українського уряду прийшли запізно і не зустріли розуміння єврейських організацій. До таких спроб належала, наприклад, пропозиція уряду УНР, коли восени 1919 р. через Тишкевича у Парижі представникам шести міжнародних єврейських організацій було запропоновано взяти участь в роботі Questionnaire Committee, утвореного українським урядом для розслідування на місці фактів погромів і покарання винних. Уряд обіцяв надати комітетові всіляку підтримку і допомогу. Але цей план так і не було втілено в життя, адже всі запрошені відхилили пропозицію українських властей, посилаючись на неможливість досягнення результатів в умовах анархії і бойових дій в Україні.

У польсько-українській війні у Східній Галичині єврейська меншина воліла зберігати нейтралітет, боячись накликати на себе гнів тієї чи іншої сторони, особливо після погрому у Львові в листопаді 1918 p., вчиненого поляками. Коли влітку 1919 р. єврейську делегацію в Парижі запитали про її позицію щодо статусу Східної Галичини, зміст відповіді полягав у тому, що "євреї, як меншина, не можуть безпечно для себе взяти сторону однієї з двох націй, що воювали між собою". Делегація віддавала перевагу розв'язці, за якою Східна Галичина підпорядковувалася б Лізі Націй та її Високому комісарові з подальшим (через 10 років) плебісцитом.

РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ

3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.

У 1920 р. в США було підведено риску під тривалими і гострими дебатами про засади американської зовнішньої політики. 10 січня 1920 р. набув чинності Версальський договір, проте без участі Сполучених Штатів. Від повернення Вільсона з Парижа у червні 1919 р. і до виборів 1920 р. в США розгорнулася полеміка, значення якої американські дослідники порівнюють із великими дебатами 1787-1789 pp. щодо ратифікації конституції США. Цього разу йшлося про місце і роль Сполучених Штатів у міжнародній системі відносин. Після повернення з Парижа і виступу 10 липня перед Сенатом з інформацією про Версальський мирний договір Вільсон зустрів рішучий опір опозиції на чолі з його головним опонентом, сенатором-республіканцем від Массачусетса, головою сенатського комітету у закордонних справах Генрі Кебот Лоджем. Відносини президента з Сенатом складалися непросто з листопада 1918 p., коли внаслідок виборів до Сенату більшість у ньому одержали республіканці. Республіканська опозиція різко виступила проти вільсонової концепції Ліги Націй, котра, на думку республіканців, обмежувала суверенітет США і втягувала їх у всі європейські чвари та війни. Особливо нищівній критиці було піддано статтю 10 Конвенції Ліги Націй. Конвенція становила складову частину Версальського мирного договору. Стаття 10 передбачала зобов'язання членів Ліги поважати територіальну цілісність і політичну незалежність усіх її учасників й оберігати їх від зовнішньої агресії. На думку опонентів президента, ця стаття автоматично змушувала США брати участь у різних конфліктах у світі і тому стала головною причиною нератифікації Версальського договору. Позиції Вільсона послаблювались ще й важкою хворобою, яка фактично паралізувала роботу президента на кілька місяців.[5;42]

19 листопада 1919 р. відбулося перше голосування в Сенаті, який простою більшістю висловився за поправки і застереження до Версальського договору, внесені Кебот Лоджем. Зокрема, застереження до статті 10 Конвенції Ліги Націй передбачало, що США не нестимуть жодних зобов'язань без спеціального на те рішення чи резолюції Конгресу в кожному конкретному випадку. Вільсон відкинув запропоновані поправки, котрі, на його думку, зводили нанівець концепцію Ліги Націй та зусилля американської делегації на мирній конференції. Одразу після сенатського голосування уряд США ухвалив рішення відкликати американську делегацію з Паризької конференції. На протести французів Лансінг відповів холодно, 9 грудня американська делегація від'їхала з Парижа. Вирішальне голосування американського Сенату відбулося 19 березня 1920 p., і знову більшість підтримала застереження Кебот Лоджа і відмовилася затвердити мирний договір, підписаний Вільсоном.

Вільсон іще покладав надії на нові вибори у листопаді 1920 р. До кінця року і в Європі жевріла надія, що США переглянуть своє ставлення до Версальського миру і Ліги Націй. Саме тому Асамблея Ліги не збиралася на засідання до листопада 1920 p., сподіваючись на майбутню участь у її роботі Сполучених Штатів. У 1920 р. США ще не стали остаточно на курс ізоляціонізму і тим більше не відмовилися від впливу на міжнародні відносини, але здебільшого вже усунулися від активного втручання в європейські справи.

Паралельно уряд УНР, практично втративши свою державну територію, 1920 р. посилив активність на міжнародній арені. Українська дипломатія передусім домагалась укладення союзу з Варшавою, а також докладала чимало зусиль, аби здобути визнання і допомогу Заходу, зокрема США, що давало надію на продовження боротьби. 24 лютого 1920 р. посол УНР у Копенгагені Дмитро Левицький передав послові США меморандум до держсекретаря з проханням визнати незалежність УНР в її етнографічних кордонах, сприяти звільненню військовополонених-українців, що перебували в Німеччині та Італії, налагодити комерційні відносини за посередництва українських кооперативів і надати ефективну допомогу (зброєю, військовим обладнанням, одягом і т.ін.) для продовження боротьби з Червоною армією.

Місія Ю.Бачинського далі домагалась, аби американський уряд передав Україні закуплене нею військове майно. 12 лютого голова місії надіслав відповідну відозву безпосередньо до президента США, позаяк через невизнання УНР та української місії Бачинський не міг формально звертатися до Держдепартаменту. У відозві, зокрема, пропонувалось утворити спеціальну комісію для незалежного розслідування справи. Наслідком відозви стало кількатижневе листування між адміністрацією президента, Держдепартаментом, міністерствами оборони і фінансів, в ході якого Держдепартамент вкотре пояснив, що США не визнають "так званих урядів Естонії, Латвії, Литви і України", а тому президент не реагуватиме на звернення Бачинського.[19;56]

Досягнути підтримки Вашингтона тепер стало набагато складніше, що пояснювалося як зміною зовнішньополітичного курсу США, так і фактичною неспроможністю Петлюри контролювати більш-менш значну частину території України. На початку лютого 1920 р. з приводу запиту сенатора Кінга та його наміру внести до Конгресу резолюцію про визнання України голова відділу Держдепартаменту у справах Росії Ф.Коул пояснював у доповідній записці держсекретареві, що таке визнання небажане з трьох причин:

1) через міркування загальнополітичного характеру, які не дозволяють визнати також Грузію, Азербайджан, Вірменію та Балтійські держави;

2) "на думку тих, хто безпосередньо знайомий із російською проблемою, український рух від його початку в 1917 р. значною мірою заохочувався і фінансувався Німеччиною й Австро-Угорщиною";

3) через поразки петлюрівської армії і від'їзд його самого до Варшави "так званий уряд Петлюри" навряд чи можна назвати навіть урядом.

З огляду на останнє, американська військова розвідка теж не вважала Україну "серйозним чинником" у боротьбі проти більшовизму. Як це вже бувало раніше, інтерес американського істеблішменту до України хоч якось зростав лише тоді, коли на те давали підставу дії армії УHP. Так Держдепартамент негайно розпорядився з'ясувати деталі, коли надійшло повідомлення про ніби зайняття Одеси ген. М.Омеляновичем-Павленком. Вістка, однак, згодом не підтвердилася.[19;94]

Взимку і навесні 1920 р. у Вашингтоні уважно стежили за ходом польсько-українських переговорів у Варшаві, які тяглися кілька місяців і пожвавішали на початку березня. Інформація поступала насамперед від американського посольства у Варшаві. 13 січня тимчасово повірений у справах США у Польщі Дж.Вайт мав зустріч і розмову з Петлюрою. У квітні Байт повідомив Держдепартамент про розмову свого співробітника з тимчасово повіреним у справах УHP у Польщі о.Жаном та про новини, отримані у польському МЗС. Вайт відзначав, що переговори тривають, хоча між двома сторонами існують серйозні розбіжності: українці, зокрема, не погоджувалися на вимоги Варшави встановити польський контроль над українською армією і залізницями та призначити поляків на посади заступників міністрів усіх українських міністерств.

Як відомо, польсько-українські переговори закінчилися 22-24 квітня укладенням політичної військової конвенцій між двома урядами. В обмін на визнання Варшавою Директорії як вищої влади в Україні і військову допомогу проти Радянської Росії С.Петлюра погодився на приналежність до Польщі західноукраїнських земель Східної Галичини, значної частини Волині і кількох повітів Поділля. Кожна сторона зобов'язувалася не укладати міжнародних угод, скерованих проти іншого учасника підписаних конвенцій. Військова конвенція, що складалася з 17 статей, встановлювала низку невигідних для Директорії умов, як от призначення польських офіцерів до штабу армії УHP, контроль польських військових над українськими залізницями протягом воєнної кампанії проти Радянської Росії, участь польських офіцерів в організації і становленні українських владних структур тощо. Слабкість позицій Петлюри на переговорах, що була наслідком безнадійного становища військ УНР на фронтах, зумовила поступки української сторони, якій Шлсудський відвів неприємну роль молодшого партнера. Проте вибору у Петлюри не було, а союз із Пілсудським давав шанс продовжити існування незалежної української держави.

25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український похід на Київ. У ньому взяли участь три польські армії загальною кількістю 65 тис. чол. і дві українські дивізії, що налічували 14 тис. Чол.[9;67] Наступ розгортався надзвичайно успішно, і вже 7 травня підрозділи армії УНР та їхні союзники увійшли до Києва. Петлюра і Шлсудський звернулися до населення України з відозвами про визволення. Три галицькі бригади, що були у складі Червоної армії, перейшли на бік Петлюри. В Україні посилилась партизанська селянська боротьба. Проте масового антибільшовицького повстання, на яке розраховували Петлюра і Пілсудський, не сталося. Селяни натерпілися досить всілякої окупації, були втомлені від нескінченної війни, яка тривала фактично безперервно від 1914 p., і не чекали для себе якогось покращення. Незважаючи на те, що польська армія була союзником, її поведінка в Україні не відрізнялася тактовністю й цього разу, а антипольські настрої на Правобережжі, як наслідок тривалого панування польських землевласників над українськими селянами, були сильні і жили в пам'яті селян. Крім того, змушені до об'єднання силою обставин, союзники (Петлюра і Пілсудський), здається, не надто довіряли один одному. Принаймні Пілсудський, всупереч військовій конвенції, так і не дозволив розгорнути боєздатну армію УНР, обмеживши її двома недовкомплектованими і погано озброєними дивізіями, а галицькі бригади були взагалі роззброєні. Розбудова міцного уенерівського війська явно не входила до планів польського уряду. Проте початок війни обіцяв успіх. Цілком зрозуміло, що за таких обставин США не могли повністю ігнорувати події, що відбувалися в Україні. Водночас, виходячи із загальної спрямованості своєї зовнішньої політики, Вашингтон офіційно ніяк не реагував на початок війни і став на позицію стороннього спостерігача. Не відреагував він і на звернення Бачинського від 12 травня, в якому голова місії УНР вкотре висловив прохання визнати Україну як незалежну державу, посилаючись на факт визнання з боку Польщі. Єдиною країною, яка наслідувала приклад Польщі, стала Фінляндія. Вашингтон збирав інформацію й очікував на подальший перебіг подій. 6 травня Бейнбрідж Колбі, який у березні замінив Лансінга на посаді держсекретаря, телеграмою інструктував посольство у Варшаві докладно інформувати Держдепартамент про "політичні, адміністративні і психологічні події в Україні".[9;106]

Незабаром подібні телеграми-інструкції було розіслано до посольств США в Лондоні, Парижі, Стокгольмі, Відні, Берліні й Константинополі. Від послів вимагалося негайно подати короткі звіти про зв'язки і діяльність українських місій та різних українських політичних груп за кордоном. Особливу увагу треба було приділити з'ясуванню ступеня їхньої пронімецької орієнтації та контролю над ними з боку Петлюри.

Незабаром Дж.Вайт особисто відвідав Київ і Житомир. У своєму звіті за результатами поїздки він, зокрема, писав: "...Національний суверенітет України був би для селян найкращою гарантією від домінування польських чи російських поміщиків або більшовицьких банд... Усе населення, здається, з радістю зустріло своє звільнення від більшовиків... Можливості і майбутнє української держави залежатиме надалі від самих українців. Враховуючи невеликий ентузіазм щодо української ідеї серед населення міст та інтелігенції, завдання організації задовільного уряду буде надзвичайно складним і займе більше часу, ніж гадалося. З іншого боку, я не здивуюся, коли рух набере такої сили на схід від Дніпра, що виштовхає більшовиків з півдня Росії і чорноморських портів...".

Проте навіть після звільнення майже всієї Правобережної України Білий дім не поспішав змінювати своє ставлення до майбутнього України та Східної Галичини. Насамперед американські дипломати в Європі в цілому досить скептично оцінювали міцність і тривалість польсько-українського порозуміння, вважаючи, що реальною перешкодою йому є позиція західних українців, які "вже багато років перебувають у політичній опозиції до поляків". Скептицизм в оцінці шансів на утворення і зміцнення української держави висловлювала й військова розвідка, зокрема, військовий аташе США у Варшаві Фармен.

Інша причина полягала в тому, що в 1920 р. у Вашингтоні й далі зважали на позицію білої Росії. Вже 3 травня Байт інформував своє керівництво про стурбованість з приводу польсько-українського наступу, висловлену новим головою російської місії в Польщі Горловим. Російська контрреволюція непокоїлася, що польсько-українські війська не зупиняться на Дніпрі, а підуть далі на південь і розгромлять "невелику армію" Врангеля. Стосовно домовленості між Петлюрою і Пілсудським, за якою кордон між Польщею і Україною мав проходити вздовж річок Збруч і Стир, Колбі однозначно телеграфував Байтові, що "жодні умови договору, які ділять колишні австрійські території між Польщею й Україною, є недійсними, доки майбутній російський уряд не дійде якогось рішення щодо України". 21 червня російське посольство в Парижі розповсюдило меморандум, де заявлялося, що утворення української держави "суперечило б природному стану речей" і що "підстави економічного, історичного, етнічного, політичного і культурного характеру заперечують таке штучне утворення", а об'єднання України з Росією є "необхідним і неминучим". Утім, представники "російського національного руху" не заперечували проти встановлення "робочих зв'язків" між великими державами і різними урядами, включно з українським, що постали на території Росії.[27;90]

Зрештою, американський скептицизм і обережність виявилися виправданими. Вже 5 червня 1920 р. Перша кінна армія С.Будьонного прорвала польсько-радянський фронт. Війська Пілсудського і підрозділи Петлюри були змушені залишити Київ і почали відступ з України. 4 липня розпочався наступ червоних військ М.Тухачевского на північному відтинку фронту. Становище поляків ставало катастрофічним. У відставку пішов кабінет Л.Скульського і було сформовано новий уряд на чолі з В.Грабським, який, у свою чергу, не протримавшись і три тижні, поступився кріслом В.Вітосу. Червона армія невпинно наближалася до Варшави.[27;123]

У цій ситуації міністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон, який брав участь у роботі міжнародної конференції з урегулювання європейських економічних проблем у бельгійському містечку Спа, 11 липня надіслав російському радянському уряду дипломатичну ноту, в якій запропонував Росії укласти з Польщею перемир'я, зупинивши свої війська за 50 км. на схід від лінії, яку визначила Антанта в грудні 1919 р. як тимчасовий східний кордон Польщі і яка відтоді увійшла в історію під назвою "лінія Керзона". З огляду на поразки і відступ польської армії Вашингтон остаточно втратив інтерес до України. Принаймні від кінця червня 1920 р. в телеграмах Джибсона і Байта з Варшави про події на польсько-радянському фронті вже немає жодних згадок про Україну і Петлюру. Разом із втратою території втрачалися й останні шанси на визнання і підтримку Заходу.

Уряд УНР іще намагався переконати вашингтонську адміністрацію в необхідності надати допомогу Петлюрі в його боротьбі проти більшовиків. Зокрема, про це йшлося на зустрічі у Відні М.Василька з одним із американських дипломатів. Проте зусилля були марні. Показово, що на вимогу американської сторони сама розмова відбулася не у приміщенні американської місії, аби не надати зустрічі офіційності, а у приватному помешканні американського дипломата.

Нарешті, 10 серпня Вашингтон виклав свою офіційну позицію щодо польсько-радянської війни і майбутнього Росії. Спочатку це було зроблено 2 серпня у конфіденційній телеграмі-відповіді Колбі на запит посла Італії в США. Телеграму було розіслано в посольства США в Англії, Франції, Італії та Польщі. А 11 серпня дещо розширена і відредагована відповідь Колбі була надрукована як «Американська нота щодо ситуації в Польщі» у найбільших американських газетах. Лейтмотивом ноти була заява про невизнання радянської влади і неприйняття розчленування Росії. У ноті декларувалося, що "територіальна недоторканість і дійсні кордони Росії повинні поважатися. Ці кордони мусять обіймати всю територію колишньої Російської імперії, за винятком Фінляндії, етнічної Польщі і тієї території, що за домовленістю може скласти частину Вірменської держави". Прагнення лише цих народів до незалежності Вашингтон визнавав законним. У заяві однозначно наголошувалося те, про що раніше відкрито не говорилося, а саме - розпад Росії створить для США додаткові небажані проблеми. А коли польські війська 15 серпня розпочали контрнаступ, Держдепартамент попередив Варшаву про неприпустимість переходу польською армією лінії Керзона і висловив надію, що польський уряд утримається від агресії, яка могла б загрожувати територіальній цілісності Росії.

Уряд УНР висловив через українську дипломатичну місію в Данії свій рішучий протест проти ноти Держдепартаменту від 10 серпня, але щось змінити було вже годі. Нота від 10 серпня 1920 р. остаточно перекреслила сподівання Петлюри й уряду УНР на можливе визнання і допомогу з боку США. 17 вересня у Ризі розпочалися польсько-радянські мирні переговори. Згоди Петлюри вже ніхто не питав, і представників Директорії на переговори не запрошували. Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 р., не передбачав існування Української Народної Республіки. Натомість визнавалася "незалежність" України радянської.

Наприкінці грудня 1920 р. було відкликано місію УНР у Вашингтоні. У службовій записці в.о. директора Департаменту чужоземних зносин МЗС УНР підсумовувалося: "Зроблено місією менше не тільки того, що треба, а й того, що можна було зробити. Справа ж наша в Америці стоїть у всіх відношеннях зле". За півтора року своєї діяльності місія так і не змогла досягти головного - вплинути на позицію офіційного Вашингтона й американських політиків і схилити їх до визнання та підтримки української незалежності. Першому представництву української держави на американській землі не вдалося зробити багато і для посилення в США інформаційно-пропагандистської діяльності, хоча наприкінці жовтня 1919 р. у Вашингтоні було відкрито Українське інформаційне бюро, яке очолив юрист Г.Філіпс. Щодо України Америка лишалася необізнаною.

Окрім позиції Сполучених Штатів щодо України на заваді ефективнішій роботі місії УНР стояла її географічна відірваність від уряду та уенерівських дипломатичних представництв у Європі. Місія Бачинського часто одержувала повідомлення і розпорядження від уряду із запізненням на 4-8 місяців і втрачала відчуття ситуації вдома. Траплялися випадки, коли за браком інформації місія УНР навіть не могла спростувати ті неприхильні до України вістки, що з'являлися в американській пресі.

Крім об'єктивних труднощів, роботу місії Бачинського у 1920 р. паралізував конфлікт між ним та М.Імханицьким, який прибув до Вашингтона у квітні 1920 р. за дорученням міністерства фінансів УНР. Не поділивши першість, Імханицький 22 квітня звернувся з листом до держсекретаря, де повідомив про своє призначення "в.о. голови спеціальної дипломатичної місії Української Демократичної Республіки до США", і що Бачинський більше не представляє інтересів України. Конфлікт між Бачинським та Імханицьким збентежив навіть американських українців, які ніяк не могли розібратися, яка місія правочинна і кого представляє. Дійшло до того, що на прохання Українського національного комітету в США конгресмен Геміл 15 червня звернувся із запитом до Колбі, аби той пояснив, хто з українських представників законно представляє свій уряд. Відповідь була промовистою: "США не визнають український уряд і тому не можуть втручатись у суперечку двох приватних осіб, які стверджують, що представляють той уряд у США". Неуспіх місії УНР якоюсь мірою зумовили й недостатні дипломатичні здібності Бачинського.[6;86]

На відміну од уряду УНР, який після невдалого польсько-українського походу фактично припинив активну міжнародну діяльність і, зокрема, спроби налагодити відносини зі США, саме на період від середини 1920 р. до березня 1923 р. припало пожвавлення зовнішньополітичних зусиль Є.Петрушевича та його оточення.

Незважаючи на рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. й окупацію Східної Галичини поляками, Паризька мирна конференція так і не визначилася з політичним статусом Східної Галичини. В рішенні Найвищої Ради йшлося лише про тимчасову військову окупацію Польщею території Східної Галичини. За Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р. Австрія передала Антанті свої права суверенітету над Східною Галичиною. У другій половині 1919 р. внаслідок невизначеності загальної ситуації в регіоні, розбіжностей, що існували між великими державами, і демаршів Варшави декілька разів відкладалося прийняття статуту для Східної Галичини. Англія наполягала на автономії Східної Галичини і далі використовувала східно-галицьку проблему як засіб тиску у відносинах із Францією та Польщею. З огляду на складні відносини між Чехословаччиною і Польщею симпатизувала урядові ЗУНР і Прага. Чеський уряд дав дозвіл на перебування на своїй території східно-галицьких військових формувань, а представництво ЗУНР у ЧСР, хоча офіційно й не визнане, було найчисленнішим з усіх галицьких закордонних місій. Українці самої Галичини відмовлялися визнавати легітимність польської влади. Все це давало певні надії і підстави для продовження боротьби.

Навесні 1920 р. галицька зовнішня політика опинилася на роздоріжжі, її попередні орієнтації на об'єднання з Великою Україною та на федерацію з ЧСР або з небільшовицькою Росією в умовах конкретної військово-політичної і міжнародної ситуації в регіоні й загалом у Європі зазнали краху. Від листопада 1919 р. уряд ЗУНР опинився на еміграції, центром якої став Відень. Гостро постало питання вибору подальшої орієнтації, яке висвітлило чимало розбіжностей у поглядах членів УНРади. Галицькі соціал-демократи - С.Вітик, А.Крушельницький, Й.Безпалко, І.Калинович та ін. Взагалі виступали за ліквідацію галицького державного центру, очолюваного Петрушевичем. Не було єдності і всередині Національно-демократичної (трудової) партії, яка від листопада 1918 р. виявляла політичне опертя уряду ЗУНР. Частина "трудовиків" - С.Голубович, О.Бурачинський - вважала, що треба шукати порозуміння з польським урядом. Інша частина - С.Смаль-Стоцький, Ст.Дністрянський, а також їхні політичні союзники - галицькі радикали К.Трильовський, Т.Галіп - "хорували остро на соборницьку ідеологію". За таких обставин Петрушевич навіть не наважувався скликати у Відні засідання УНРади.[33;78]

З метою з'ясувати позиції великих держав у східно-галицькому питанні і відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс Є.Петрушевич у січні 1920 р. вирушив до Парижа і Лондона особисто. До нас майже не Дійшли відомості про зустрічі і переговори Диктатора, однак наслідки його майже піврічної поїздки не забарилися. Наприкінці травня 1920 р. В.Панейка було усунуто з посади голови галицької делегації в Парижі, а незабаром уряд ЗУНР офіційно відмежувався від будь-якої причетності до утворення і діяльності проросійського Українського національного комітету.

Проте вибух польсько-радянської війни і початкові успіхи Пілсудського та Петлюри завадили увиразненню нового курсу Петрушевича до середини 1920 р. Висловивши протест проти угод між УНР і Польщею, за якими визнавалася приналежність Східної Галичини до Польщі. Диктатор активно зондував ґрунт у європейських столицях і вичікував, чим закінчиться польсько-радянське протистояння. Переломною стала середина липня 1920 p., а саме — переможний марш Червоної армії на Варшаву, коли здавалося, що катастрофа польської армії неминуча, а також міжнародна конференція в Спа 5-16 липня 1920 р. Укладений 10 липня в Спа договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення західноукраїнських представників на майбутню конференцію для вирішення статусу Східної Галичини. А відома "лінія Керзона" більше-менше відповідала етнографічному українсько-польському кордонові й лишала Східну Галичину поза Польщею. Договір викликав справжній переполох у Варшаві, а з іншого боку — негайну реакцію Петрушевича. 25 липня Диктатор видав розпорядження про організацію «Уряду Диктатора ЗУНР» з осідком у Відні. Уповноваженим для закордонних справ став С.Витвицький (з січня 1921 р. К.Левицький). Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Тепер пропагувалася ідея незалежної Галицької Республіки. В листі до С.Томашівського Петрушевич висловив невдоволення діяльністю західноукраїнської делегації в Парижі, яка "постійно говорила про недостачу інструкцій, коли тимчасом вона їх одержала від Президента", і інструкція була "ясною самостійність Західної України".[32;87]

Разом зі зміною зовнішньополітичного курсу ЗУНР змінився і сам характер зовнішньої політики. На відміну од певної ідеалістичності та наївності 1919 р., у 1920 р. вона стала реальнішою і прагматичнішою. Петрушевич та його уряд покладали надії вже не на справедливість Антанти, а, по-перше, на суперечності між великими державами, які уряд ЗУНР намагався використати на свою користь; і, по-друге, на зацікавленість великих держав нафтою і концесіями у Східній Галичині. Такий "прагматизм" пояснювався і скрутним фінансовим становищем еміграційного уряду, що дедалі гіршало. У пошуках джерел фінансування своєї діяльності Петрушевич і уряд не скупилися на обіцянки західним лідерам і фірмам. На жаль, як це часто буває у таких випадках, на поверхню випливали всілякі авантюристи, котрі з допомогою уряду ЗУНР прагнули розв'язати власні фінансові проблеми, про що докладніше йтиметься далі.

Слід зазначити, що зовнішня політика верхівки ЗУНР була не так самостійною, як вимушеною реакцією на міжнародну ситуацію та політику великих і сусідніх держав. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародного опертя й хапався за будь-яку реальну чи гадану можливість здобути підтримку інших держав. Тому еміграційні політики навколо Петрушевича загравали з російськими білоемігрантськими колами, вступили наприкінці 1920 р. у таємні зносини з урядами Радянської України і Росії, намагалися знайти допомогу в Італії та Ватикані тощо. Пріоритетне значення Петрушевич надавав підтримці взаємин із Лондоном і Прагою, які з багатьох причин виявляли прихильність до західноукраїнської справи.

Водночас уряд ЗУНР почав приділяти набагато більше уваги взаєминам зі США. Проявилося це, передусім, у призначені до Сполучених Штатів галицького дипломатичного представництва. Декрет Петрушевича про організацію місії ЗУНР у США і Канаді було підписано 1 січня 1920 р. Враховуючи невдалий досвід попередньої української місії Ю.Бачинського, зокрема її повне ігнорування американським урядом, а також гостру потребу грошей для діяльності галицького центру в еміграції, за головну мету новій місії ставилося "придбання серед тамошніх українців... фондів на допомогу Західній Області УНР (Галичині та Буковині), а зокрема фондів для підмоги жертвам польсько-української війни, фондів на національні інституції в Галичині та Буковині та фондів на ведення політики і державних справ Західної Області УНР". Як уже згадувалось, абсолютна більшість українців емігрантів на американському континенті становили саме вихідці з Західної України, і тому Петрушевич небезпідставно сподівався на їхню матеріальну підтримку. Головою зунрівської місії було призначено відомого галицького політика, члена Національно-демократичної партії, заступника державного секретаря у закордонних справах Лонгина Цегельського. Його заступником і водночас головою місії в Канаді став проф. Іван Боберський.

11 квітня 1920 р. Цегельський приїхав до Сполучених Штатів. В інформації про приїзд Цегельського, переданій до "New York Times", Український національний комітет наголошував, що "його місія не має політичного характеру". Зрештою, більш року, до червня 1921 p., Цегельський навіть перебував не у Вашингтоні, а в Нью-Йорку. Його діяльність одразу зіткнулася з багатьма труднощами і була малопомітною до літа наступного року. На заваді стояли кілька чинників. Насамперед нову місію насторожено сприйняла українська громада. На відміну од урочистого прийняття Бачинського, Цегельського навіть не зустрічали. Американські українці добре пам'ятали невдалий досвід Бачинського та Імханицького. До того ж вони ніяк не могли розібратися, кого ж їм підтримувати: уряд Петлюри, який "віддав" Галичину полякам, чи "сепаратний" уряд ЗУНР, який "зрадив українську справу" й "об'єднався з Денікіним". Лише згодом Цегельський почав здобувати розуміння і сприяння з боку Українського національного союзу, Національного комітету та Української Греко-католицької церкви.[5;66]

Напевно, далися взнаки деякі особисті риси вдачі Цегельського. У листах-звітах до уряду він постійно скаржився на скрутний матеріальний стан представництва, що, здається, сильно псувало йому настрій і безпосередньо відбивалося на роботі представництва.

Діяльність місії обмежувалась також вищенаведеними інструкціями уряду, які не дозволяли здійснювати якісь заходи перед урядом США. Лише у вересні-жовтні 1920 р. такий стан речей дещо змінився. У зв'язку з початком польсько-радянських переговорів у Ризі уряд Петрушевича посилив свою міжнародну діяльність. До Риги було відправлено галицьку делегацію (К.Левицький, О.Назарук, Л.Мишуга, Е.Брайтер). Сам же Петрушевич, аби заручитися підтримкою Антанти, докладав чимало зусиль у Лондоні. У вересні Петрушевич написав з Лондона Цегельському, що "було би дуже бажане, щоб Ви посвятили з 4 до 6 тижнів на подорож до Вашингтона з метою особистих авдієнцій у представників американського Уряду. Сучасний момент є для нас майже переломний і ми мусимо ще раз з'ясувати наші національні і державні домагання... Слово З'єдинених держав може сильно заважити на теренах цього суду". Незабаром Цегельському були дані повноваження представляти інтереси Західноукраїнської Республіки перед урядом США.

У жовтні уповноважений уряду ЗУНР у закордонних справах С.Витвицький надіслав Цегельському докладну інструкцію, в якій головне завдання місії визначалося так: "станути на становищі самостійної державності Східної Галичини, і старатися приєднати уряд Злучених Держав Америки, щоби він підпер наші змагання". Зокрема, йшлося про необхідність популяризувати західноукраїнську справу в пресі, щоб звернути на неї увагу Білого дому. З огляду на те, що уряд ЗУНР, як уже зазначалось, у своїй зовнішній політиці почав робити більший наголос на економічне зацікавлення великих держав природними ресурсами Східної Галичини, Цегельський намагався передусім налагодити контакти з представниками американського бізнесу і використати їхні лобістські можливості для впливу на позицію Держдепартаменту. Галицький уряд, зацікавлений здобути визнання хоча б однієї великої держави, вимагав від Цегельського "приспішити" таке визнання з боку Вашингтона і був готовий піти на майбутні суттєві поступки іноземному капіталові в Галичині.

3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.

Рік 1921 і два наступні роки принесли нові зміни у розташування сил на міжнародній арені. На європейському континенті крок за кроком зводилася на ноги скривджена у Першій світовій війні Німеччина. Закінчилася громадянська війна в Росії, а введення НЕПу поступово сприяло стабілізації і зміцненню радянської влади. У квітні 1922 р. Німеччина і Радянська Росія уклали Рапальський договір, який заклав підвалини німецько-радянського співробітництва у міжвоєнні роки. Погіршилися франко-британські відносини: до тертя між Англією і Францією в їхній політиці щодо Німеччини додалися різні підходи до кризи на Близькому Сході, коли Англія підтримала греків, а Франція — Туреччину. Нарешті, вся Європа переживала гостру економічну кризу 1921-1922 pp.[23;70]

В листопаді 1920 р. відбулися президентські вибори в США. Переміг кандидат від Республіканської партії Воррен Дж. Гардінг. Свою виборчу кампанію він проводив під гаслами "Америка для американців" і "повернення до нормального стану". США вирішили зосередити увагу переважно на внутрішніх справах, а в зовнішній політиці - на Південній Америці і Далекому Сході, повернувшись до вже традиційної політики "тихоокеанського ізоляціонізму". Американська громадська думка була рішуче налаштована проти великих фінансових витрат на зовнішньополітичні акції. Пріоритетом у міжнародній політиці США дедалі більше ставали економічні міркування: створення сприятливих умов для американського експорту, захист американських інвестицій за кордоном і контроль над постачанням у США дешевої сировини та необхідних корисних копалин. Поразка Німеччини і послаблення Великобританії, здавалося, забезпечили життєві національні стратегічні інтереси США. Проте дедалі могутнішим потенційним суперником у Південно-Східній Азії та на Тихому океані ставала Японія, отримання якої висувалося на перший план американської зовнішньої політики. В умовах відсутності прямої зовнішньої загрози національній безпеці іншим важливим напрямком зовнішньої політики Білого дому стало скорочення озброєнь, насамперед морських. Зокрема, головною зовнішньополітичною акцією адміністрації Гардинга стала Вашингтонська конференція з роззброєння.

Європейські проблеми Сполучені Штати вирішили здебільшого залишити самим європейцям, хоч американські окупаційні війська перебували в Німеччині до початку 1923 р. Новий зовнішньополітичний курс Вашингтона мав безпосередні негативні наслідки для української справи. 1920 рік перекреслив останні надії уряду УНР на його визнання з боку США. У наступні два роки в американській пресі та кореспонденціях причетних до формування зовнішньої політики урядових структур з'являлися лише епізодичні згадки про український рух і ситуацію в Україні, які збігалися в часі з періодичними посиленнями антикомуністичних виступів в Україні селян чи рештки загонів армії УНР під час так званих "зимових кампаній". Американська військова розвідка, наприклад, відзначала, що "повстанський рух в Україні значно зінтенсифікувався і поширився протягом зими 1920/21 pp. У цей самий час неодноразові повідомлення про селянські повстання в Україні, зокрема, під проводом Н.Махна, подавала американська преса. В листопаді 1921 р. американські газети навіть повідомили, ніби селянські загони звільнили Київ. Але вже 25 листопада "New York Times" писала: "Український рух проти російської радянської влади закінчився. Генерал Симон Петлюра зі своїми офіцерами припинив кампанію". Взимку 1921-1922 pp. з'явилися новини про "другу зимову кампанію Петлюри". У звітах дипломатичної місії США в Німеччині стверджувалося, що "влада радянського уряду в Україні утвердилася далеко не такою мірою, як це хотіли би представити більшовики", і що "український націоналізм, незначний і штучний на початку, зробив разючий прогрес". Коли на початку 1922 р. до США приїхав А.Марголін, до нього виявив деякий інтерес відділ російських справ Держдепартаменту. Марголін мав зустріч із головою відділу Пулом і працівником цього ж відділу Кліфотом, під час якої український політик заступав українську автономію у складі майбутньої російської федерації. Проте в цілому українська справа, так і не посівши чільного місця в американській зовнішній політиці 1917-1920 pp., на цілих п'ятнадцять років зникла з поля зору Вашингтона.[28;45]

Натомість, як уже зазначалося, на 1921-1923 pp. припало посилення міжнародної активності уряду ЗУНР. Невизначеність статусу Східної Галичини і позиція деяких європейських країн, передусім, Великобританії, здавалося, давали підстави для обережного оптимізму. Лондон продовжував свою попередню лінію поведінки у східно-галицькому питанні - зволікав із остаточним розв'язанням проблеми і вимагав від польського уряду гарантувати автономію Східної Галичини. Останнє знаходило дедалі більшу підтримку в британському парламенті і на сторінках ліберальної та лівої преси. Прихильно до українців Галичини ставилася впливова група міністра оборони В.Черчілля. В Лондоні постійно перебували галицькі урядовці С.Томашівський та І.Петрушевич. Перший із них, а також голова місії ЗУНР у Франції й Англії С.Витвицький налагодили добрі відносини з особистим секретарем Ллойд Джорджа Ф.Керром.

В лютому 1921 р. Великобританія домоглася винесення східно-галицького питання на обговорення Виконавчої ради Ліги Націй. Виконавча рада на подання бельгійського представника Гіманса ухвалила рішення, що вона не є компетентною у цій справі, і передала її до Ради Послів Паризької конференції. Варшава із задоволенням зустріла таке рішення, бо тепер їй доводилося мати справу лише з великими державами. Тоді як у Лізі Націй доводилося зважати також на позицію інших країн, наприклад Чехословаччини, яка тривалий час підтримувала уряд ЗУНР. Проте Ліга Націй ще раз засвідчила, що Польща "є тільки фактичним мілітарним окупантом сього українського краю та що Галичина перебуває під суверенністю держав Антанти, до яких належить рішення про її долю".[10;56]

Звернення Петрушевича переважно висловлювали протест проти політики Варшави у Східній Галичині та вимагали визнати її самостійність. Копії зунрівських документів, що надходили до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, пересилалися також і президентові США. Підтвердженням того є фонди Національного архіву США, де збережено багато всіляких заяв Петрушевича.

Навесні і влітку 1921 р. галицькому урядові вперше вдалося широко змобілізувати на підтримку своєї справи українську еміграцію на американському континенті. Український національний комітет у США та збори українських громад різних штатів надсилали до вашингтонської адміністрації численні петиції і телеграми, в яких зверталися до президента США з вимогами припинити польську окупацію Східної Галичини та визнати уряд Петрушевича і незалежність Західноукраїнської Республіки. На початку березня 1921 р. представники УНСоюзу були прийняті президентом В.Гардінгом. Той запевнив українських делегатів у симпатії США до справедливих вимог усіх народів і зазначив, що США, хоч і не беруть участі в роботі Ліги Націй, "будуть мати на увазі бажання східно-галицького громадянства".

Продовжував свою діяльність Л.Цегельський. Перехід Сполучених Штатів до ізоляціонізму у зовнішній політиці не міг не відбитися на становищі галицького представництва. 18 травня 1921 р. Цегельський писав до Відня про "погіршення мого положення" через "зміну правительства" в США. У 1921 р. робота зунрівської місії сконцентрувалася на двох головних напрямках: збиранні серед українців США грошей, необхідних для функціонування зунрівського центру у Відні, та політичних заходах перед урядом США. Власне, до середини року успіхів не було ні там, ні там. 1 червня 1921 р. йому писали з Відня: "...Фінансове опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимо зліквідувати наш галицький державний центр... Ми Вас виряджали свого часу з великими надіями, що бодай по році Вашого побуту в Америці зможете в скрутнішій хвилині нам допомогти". Не виправдовувалися й обіцянки Цегельського щодо аудієнції у Гардінга та здобуття "великого політичного успіху, тобто визнання Америкою Галицької Республіки". До того ж, як з'ясувалося, повноваження, котрі Цегельський отримав у вересні 1920 p., виявилися неправильно оформленими, і тому 31 травня 1921 р. Є.Петрушевич видав йому нові "вірчі грамоти", в яких іменував Цегельського "дипломатичним представником Галицької республіки до уряду З'єдинених Держав Америки". У червні Цегельський нарешті переїхав до Вашингтона, де 1 липня відкрив галицьке представництво (до речі, у тому самому приміщенні на 1901 Columbia Road, де виконував свої функції Ю.Бачинський).[10;105]

Невміння налагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду у фінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р. Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представниками окремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної та фінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у Східній Галичині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича, що "одна поважна група" "обіцяє здобути у Вашингтоні визнання галицької справи". Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згоду Петрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНР на умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізацію тютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.

На якомусь етапі галицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадським бізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чином Цегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядники багатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи й посилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувався як монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з Радянською Росією, або як "французький капіталіст", який представляв інтереси франко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американської фінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. Перед Цегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компанії "Sun Trust", від імені якої він і вів переговори з Цегельським.

Наслідком переговорів між Цегельським і Боером стало укладення 18 липня 1921 р. угоди про започаткування в Канаді "Державної позички". Угода передбачала розпродаж у Канаді облігацій ("бондів") уряду ЗУНР на суму 1 млн.дол. і 9 млн.дол. під заставу державного майна (землі, лісів, копалень тощо) майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Незабаром Цегельський офіційно оголосив цю позику в Канаді. Польське консульство у Вінніпезі не забарилося заявити з цього приводу, що Східна Галичина перебуває під контролем польської адміністрації, а не уряду ЗУНР в еміграції. Як свідчать документи, ні Петрушевич, ні уповноважений уряду для фінансів Володимир Сінгалевич не були одразу поставлені до відома про укладену угоду. Коли ж вони отримали необхідну інформацію від свого дипломатичного представника в Канаді Івана Боберського, то, видно, маючи сумніви у легітимності і позитивних результатах запланованої Цегельським акції, відмовилися затвердити позику Боера-Цегельського. У підготовленому Сінгалевичем "Поясненні", крім іншого, зазначалося, що позика "не може мати характеру "Державної" позички, так як ми не маємо визнаної державности", що "не маючи державної території не може президент віддавати в заставу" державне майно, та що "фінансова вартість Сон-Трост Компані і п.Ф.А.Боера є нашому урядови незвістні". Проте уряд ЗУНР не відкидав можливості дальшої співпраці з Боером та його компанією в разі, якщо ті "заслуговують на довіря і дають відповідну матеріальну запоруку".[1;66]

У Відні посилювалося незадоволення Цегельським. Фінансова криза, в якій опинився зунрівський державний центр, і фактична безпорадність Цегельського змусили Є.Петрушевича вислати до Вашингтона у червні 1921 р. "надзвичайну дипломатичну місію" у складі Романа Березовського і Луки Мишуги, головна мета якої полягала саме у видобуванні коштів для уряду. У тому самому місяці Петрушевич видав декрет про започаткування в США "Позички Національної Оборони" у розмірі 100 тис. дол., а 21 липня Мишуга і Березовський звернулися з відозвою "До українського громадянства в Америці", де оголосили про позику. Згідно з позикою "Національної Оборони" уряд ЗУНР продавав у Північній Америці, насамперед серед українців, цінні папери з наступним їхнім погашенням у 10-літній термін на умовах 6% зиску. Позику на суму в 1 млн. канадських дол. було оголошено також у Канаді, де її реалізацією займався зунрівський представник у Вінніпезі І. Боберський. Перші місяці розписання позики йшло дуже важко. Американські українці з настороженістю поставилися до двох паралельних позик Цегельського та Мишуги/Березовського/Боберського і не поспішали віддавати свої гроші. З цього приводу Мишуга писав до Відня, що, оголосивши позику "на власну руку", Цегельський "наробив нам тим великого клопоту і пошкодив нашій позичці".[1;96]

Приїзд другої зунрівської місії, подібно до історії з уенерівськими місіями Бачинського та Імханицького, викликав ще більшу плутанину. Цегельський болісно сприйняв її появу. До того ж від початку не були чітко розмежовані повноваження двох місій. Вкотре була цілковито збентежена американська українська громада. Ображений недовірою уряду, Цегельський звернувся до Петрушевича з проханням про відставку. Здається, лише Л.Мишуга докладав зусиль, аби дійти якогось порозуміння. Зрештою, було проведено спільне засідання двох місій, на якому ухвалено, що "надзвичайна місія входить в склад дипломатичного представництва та творить з ним одну цілість". Головою місії залишився Цегельський. Місію було поділено на два відділи: дипломатичний і фінансово-торговельний. Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, а Мишуга став секретарем місії та членом фінансово-торговельного відділу. Проте конфлікт між Цегельським і Березовським тривав і дедалі більше набував особистого характеру.

Іншим напрямком роботи місії Цегельського був політичний. У 1921 р. тактика Варшави змінилася і звелася до того, аби не форсувати вирішення східно-галицького питання і не привертати до нього багато уваги на міжнародній арені, сподіваючись, що час працює на зміцнення у Східній Галичині польської влади і що поступово проблема перетвориться на суто внутрішню справу Польщі. У зовнішній політиці Варшава взяла курс на зміцнення союзу з Францією та Румунією, що призвело до укладення франко-польської військової конвенції в лютому 1921 р. і румуно-польських політичного договору і військової конвенції у березні. Париж і Бухарест активно підтримували Варшаву у східно-галицькому питанні на міжнародній арені.

Натомість внутрішня політика польського уряду щодо українців Східної Галичини стала жорсткішою. В умовах військової окупації в Галичині були скасовані органи місцевого самоуправління, а вся влада належала командувачеві польських військ у Східній Галичині та губернаторові, якого призначав польський уряд, а на місцях - урядовим комісарам. Українське населення Східної Галичини, так само як єврейське і німецьке, було усунуте від управління краєм. Українці масово відмовлялися давати присягу на вірність польській державі і, як наслідок, звільнялися з державних установ. Поряд із суспільно-політичною дискримінацією, українці зазнавали також утисків у господарсько-економічній діяльності. Ще у грудні 1920 р. польський сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію "східних кресів", за яким польські колоністи мали перевагу в отриманні земельних наділів у Східній Галичині, що загрожувало полонізацією українських земель. У вересні 1921 р. польський уряд здійснив адміністративні реформи, спрямовані на подальшу інкорпорацію Східної Галичини: посада галицького губернатора скасовувалася, а територія Східної Галичини поділялася на три окремі адміністративні одиниці Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.

Уряд ЗУНР, навпаки, намагався постійно підносити справу Східної Галичини і тримати її на порядку денному міжнародної політики, домагаючись якнайскорішого остаточного вирішення статусу західноукраїнської території. 11 серпня 1921 р. Цегельський одержав листа від уряду із завданням "усіма силами посилити справу політичну" в США. Після переїзду до столиці Цегельський активізувався саме у цьому напрямку. З допомогою сенатора-республіканця від Нью-Джерсі Джо Фрелінгаузена, який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Чарльзом Гюзом, Цегельський пробував дістати аудієнцію у Гюза та президента Гардінга. Але позиція офіційного Вашингтона була чіткою: ні президент, ні держсекретар, ні навіть заступники держсекретаря не приймали представників невизнаних Вашингтоном урядів та держав.[11;110]

Починаючи від липня 1921 р. вся увага американської дипломатії була прикута до організації та проведення у Вашингтоні конференції зі скорочення озброєнь (12 грудня 1921 - 6 лютого 1922 p.), якій США надавали великого значення. За допомогою конференції, яка скликалася з ініціативи Вашингтона, Сполучені Штати планували зміцнити свої позиції на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні, що їм і вдалося зробити. "Договір п'яти держав" (США, Великобританія, Франція, Японія та Італія) про обмеження морських озброєнь встановив вигідне для США співвідношення морських сил. За "Договором чотирьох держав" (США, Великобританія, Франція та Японія) втрачала силу англо-японська угода 1902 р. Було закріплено принцип "рівних можливостей" у торгівлі з Китаєм.

Уряд ЗУНР плекав плани використати Вашингтонську конференцію як великий міжнародний форум для піднесення своєї справи. Зокрема, 28 листопада і 6 грудня Цегельський звернувся до держсекретаря з листами, в яких висловлював протест проти польського перепису населення в Галичині, наводилися факти насильств польської цивільної і військової адміністрації та висловлювалося прохання до США порушити справу визволення Східної Галичини на Вашингтонській конференції.

16 листопада 1921 р. Цегельський вдруге відвідав Держдепартамент, аби залишити свої "вірчі грамоти", а також порушив питання про визнання за ним усіх дипломатичних прав і привілеїв. Заразом він передав довгий меморандум, де ще раз висловлювалося прохання визнати Західноукраїнську Республіку й уряд Петрушевича та встановити з ними постійні дипломатичні і консульські взаємини. У меморандумі доводилося, що Східна Галичина відіграватиме у Східній Європі роль Швейцарії і що вона має всі економічні підстави для самостійного існування, насамперед природні багатства, включно з нафтою. З іншого боку, Східна Галичина потребує іноземних інвестицій, і уряд заохочує американський капітал. Особливо наголошувалося на готовності надати широкі гарантії національним меншинам: полякам і євреям. Цегельський робив також спроби використати у Вашингтоні впливи Бахметьева, який неофіційно обіцяв західноукраїнському представникові своє сприяння. У 1921-1923 pp. значну активність у захисті східногалицької справи на міжнародній арені виявляв митрополит Андрій Шептицький. Митрополит підтримував постійний контакт із Є.Петрушевичем через управителя митрополичих маєтків у Львові о.Т.Войнаровського і, напевне, мав відповідні доручення від уряду ЗУНР. Як відомий релігійний діяч і митрополит, Шептицький мав доступ до найвищих коридорів влади різних країн, а також до Ватикану. У 1921 р. він зустрівся з прем'єром Франції Арістидом Бріаном, якому передав меморіал, де зазначав, що єдиною розв'язкою болючої проблеми є "уконститування із Східної Галичини такої держави як Швейцарії Сходу". У 20-х числах листопада 1921 р. А.Шептицький приїхав до США. Під час триденного перебування у Вашингтоні він мав зустрічі з президентом Гардінгом, Кеслом та міністром торгівлі Гербертом Гувером. Як писав Цегельський, "всі прийняли чемно, навіть Дуже, але гарних політичних обіцянок не дали". В Національному архіві США є меморандум А. Шептицького До Гюза від 23 листопада, в якому від імені українців Галичини висловлювалось велике сподівання, що "наслідком роботи Конференції зі скорочення озброєнь стане мир і встановлення порядку" в їхній країні. Докладна інформація про хід переговорів за участю Шептицького до нас не дійшла. Але митрополит повідомляв до Відня, що "уряд президента Злучених Держав інтересується нашою справою і не відказує своєї помочі".[22;88]

Тиск на західні уряди, зокрема Англії та США, чинила й українська еміграція в Канаді через канадський парламент і уряд. 16 вересня 1921 р. представник Канади в Лізі Націй Ч.Догерті без попереднього узгодження з англійськими представниками вніс на розгляд Ради Ліги Націй резолюцію про необхідність звернути увагу Найвищої Ради Паризької конференції на потребу якнайшвидшого ухвалення рішення про статус Східної Галичини. 6-та комісія Ліги Націй, яка вивчала пропозицію, погодилася з нею, і 27 вересня відповідне рішення схвалила Асамблея Ліги Націй. 26 листопада посольство Англії у Вашингтоні надіслало aidememoire Держдепартаменту, повідомляючи, що українці Канади дуже зацікавлені, аби уряд США підтримав позицію Канади в Лізі Націй. Британське посольство просило Держдепартамент висловити свою позицію для відповіді канадському урядові. На відміну од часто ухильних відповідей українським делегаціям, відповідь Держдепартаменту англійському послові була однозначною і характерною для політики Вашингтона: "...Держдепартамент розглядає галицьке питання, так само як і силезьке, як європейське територіальне питання, що представляє інтерес лише для Європи, в якому цей уряд, згідно з його традиційною політикою, не може посідати якоїсь позиції". Далі йшлося про те, що досі невирішене східно-галицьке питання становить загрозу стабільності в Європі, і тому Держдепартамент хотів би бачити його справедливе врегулювання союзними державами.

Як і слід було очікувати, позиція США - невтручання у європейські справи - лишалася незмінною. Розчарований Цегельський підсумовував в одному зі своїх листів до Відня: "Тепер нема надії на чинну інтервенцію Злучених Держав. Се однак може змінитись... Але тепер помочи звідси не буде, але і не буде шкоди! Добре і це!"

Наприкінці року невдача місії Цегельського стала цілком очевидною. Йому не пощастило ані здобути підтримку чи прихильність офіційного Вашингтона, ані зібрати гроші на утримання зунрівського уряду у Відні. Мало того, справу позики великою мірою було здискредитовано в очах американських українців. Дедалі гучніше лунали звинувачення Цегельського у фінансових махінаціях. Не вщухали і його особисті чвари з Березовським. Зрештою, обох галицьких дипломатів було відкликано до Відня, і 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу "тимчасово вести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а також торговельно-фінансового відділу. У Відні в справі Цегельського було утворено спеціальну комісію для розслідування його "комерційної" діяльності, зокрема, угоди між Цегельським і Боером. За результатами роботи комісії Петрушевич видав розпорядження "примінити супроти Цегельського дисциплінарне поступованнє".

3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР

На період 1922 — початок 1923 pp. припав завершальний етап зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР. Навесні 1922 р. вона була пов'язана передусім із проведенням міжнародної конференції з економічних питань в Генуї (10 квітня — 19 травня 1922 p.). Як відомо, Генуезька конференція, яка, на задумку її організаторів, мала би вирішити економічні та фінансові проблеми Європи, включно з питанням боргів дореволюційної Росії, закінчилася безрезультатно. У відповідь на вимоги Заходу, аби Радянська Росія, яку вперше було запрошено на широкий міжнародний форум, визнала борги та фінансові зобов'язання царського і Тимчасового урядів, уряд В.І.Леніна висунув свої контр-вимоги відшкодувати Росії збитки, заподіяні їй іноземною воєнною інтервенцією. Узгодити відмінність підходів так і не вдалося.[6;40]

Еміграційний уряд Петрушевича мав свої розрахунки щодо конференції: він хотів використати цей представницький міжнародний форум для піднесення східно-галицької справи і для тиску на польський уряд. Надію посилювала позиція англійського уряду, який заявляв напередодні конференції про свій намір домогтися в Генуї остаточного визначення долі західноукраїнської території. Стурбоване такими чутками, польське керівництво збиралося за допомогою Франції і Румунії поставити на Генузькій конференції ширше питання про юридичне визнання східних кордонів Польщі, що автоматично розв'язувало би проблему Східної Галичини. Проте непевність міжнародної кон'юнктури змусила Варшаву відмовитися від спроб порушити в Генуї питання східних кордонів. Водночас у польських урядових колах вперше офіційно заговорили про територіальну автономію для Східної Галичини. Ініціатором ухвалення закону про автономію виступила Польська партія соціалістична (ППС), яка розробила відповідний проект. Однак, незважаючи на всю обмеженість накресленої автономії (до компетенції галицького сейму пропонувалося віднести лише справи мови, релігії та освіти, тоді як решта питань були б прерогативою варшавських властей), 22 квітня польський сейм відхилив проект резолюції фракції ППС.[6;93]

Напередодні конференції інтенсивнішою стала робота зунрівського центру в тих західних столицях, які, на думку Петрушевича, могли вплинути на ухвалення остаточного вердикту у справі Східної Галичини. Уряд ЗУНР сподівався домогтися внесення питання про міжнародний статус Східної Галичини до порядку денного роботи конференції. Таке прохання було, зокрема, висловлено у меморандумі делегації УНРади до конференції. Неофіційна зунрівська делегація, яка прибула до Генуї, займалася лобіюванням представників великих держав, намагаючись заручитися їхньою підтримкою. Зокрема, Є.Петрушевич мав зустріч із міністром закордонних справ Німеччини В.Ратенау, К.Левицький бачився з секретарем Ллойд Джорджа, а член галицької делегації Ернест Брайтер налагоджував контакти з радянськими представниками на конференції Г.Чичеріним і Х.Раковським. Активність галицьких дипломатів принесла певні результати. Англійська делегація підтримала прохання уряду ЗУНР, і 10 травня Ллойд Джордж виступив на засіданні Політичної комісії з пропозицією розглянути на конференції східно-галицьке питання. Однак зробити цього не вдалося через рішучий опір Польщі та не менш рішучу підтримку її Францією. Втім, Генуезька конференція ще раз засвідчила непевність позиції Варшави у східно-галицькому питанні і зміцнила надії уряду ЗУНР.

Галицько-американські взаємини у цей час зводилися до діяльності в США місії Мишуги. Після невдачі Цегельського Мишуга почав діяти тільки неофіційно і вже навіть не намагався вручати вірчі грамоти. Зунрівський представник прагнув передусім мобілізувати на захист справи Східної Галичини всі сили української еміграції і від початку 1922 р. розгорнув у цьому напрямку справді бурхливу акцію. Сам він писав про це так: "Пропаганда галицької справи поширена тепер в Америці на всі можливі способи". Для поширення інформації про події у Східній Галичині у Нью-Йорку було відкрито Українське пресове бюро.

Організовувалися віча, демонстрації та пікети українців у Нью-Йорку й Вашингтоні, які набули особливо масового характеру під час роботи конференції в Генуї. Наприклад, 23 лютого "New York Times" повідомляла про пікетування українцями польського консульства. Різні українські організації висилали до Генуї численні меморіали і телеграми з вимогою визнати ЗУНР та зверталися до американського уряду з проханням посприяти у прискоренні визначення статусу Східної Галичини. 6 березня конгресмен від Пенсільванії Дж.Грехем вніс до Конгресу резолюцію в справі окупованих Польщею українських земель, зокрема, Східної Галичини. Резолюцію було відправлено на розгляд до Комісії у закордонних справах. Наприкінці травня той самий Грехем звернувся з листом до президента Гардінга, в якому представляв юриста з Філадельфії Д.Лоурі, котрий приїхав до Вашингтона з делегацією американських українців і просив цю делегацію прийняти. 20 квітня відбулася ще одна аудієнція о.Понятишина у Гюза. На початку червня у Вашингтоні зібрався з'їзд американців українського походження, в роботі якого взяло участь близько 300 делегатів. Делегацію з'їзду було заслухано в Комісії Конгресу у закордонних справах, а чотирьох членів делегації прийняли Гюз і Гардінг. Президент США заявив, що зробить усе, що буде в його силах.[6;120]

На "конечну потребу сильної, активної боротьби в краю" Мишуга звертав увагу свого уряду й пізніше. Але у 1922 р. польська влада в Галичині поступово консолідувалася, натомість вплив еміграційного уряду Петрушевича слабшав. Петрушевич зосередився на міжнародній діяльності, а українські політичні партії в Галичині були заклопотані місцевими проблемами, розв'язання яких не потребувало існування еміграційного центру. Дедалі більше галицьких політиків, розчарованих відсутністю позитивних результатів міжнародної акції Петрушевича, схилялося до необхідності брати активнішу участь у політичному житті Польщі й у такий спосіб пробувати поліпшити життя українського населення Галичини. Погіршилися відносини між віденським центром Петрушевича і Міжпартійною радою у Львові, що була утворена на початку червня 1921 р. й об'єднувала найбільші українські партії Східної Галичини (народно-трудову, радикальну і християнсько-суспільну). Водночас набирали сили радикальні націоналістичні течії, які вбачали єдиний вихід у збройній боротьбі із застосуванням терору і відмовлялися визнавати зверхність віденського центру Петрушевича.

Іншим важливим напрямком роботи західноукраїнської місії в США було проведення позики "Національної Оборони". Мишуга постійно їздив по українських поселеннях в Америці, виступав на вічах і зборах, закликаючи американських українців підтримати боротьбу уряду ЗУНР. Його наполегливість і самовідданість переломили початкову настороженість українців США. Коли наприкінці травня 1922 р. позику було закінчено, Мишузі вдалося зібрати для уряду 110747 дол. В листі до Українського національного союзу в Нью-Йорку Петрушевич висловив "сердечну подяку" українській еміграції в США, яка "дала прилюдний доказ своєї національної свідомости і політичної солідарности"

Зібрані гроші, однак, не могли забезпечити потреби і тривале існування уряду, і вже 15 серпня Мишуга, виконуючи доручення Петрушевича, оголосив утворення "Фонду негайної допомоги рідному краєві". Проте нова ініціатива уряду ЗУНР не зустріла розуміння серед американських українців, які, не бачачи конкретних результатів діяльності Петрушевича та його оточення і не маючи звітів уряду про використання зібраних коштів, відмовлялися давати пожертви на новоутворений фонд. 1 вересня Мишуга інформував уряд, що "акція фонду йде так тяжко... багато протиакцій, вимагають скорочення місій, зокрема в Парижі". За перший місяць існування фонду було зібрано лише 3500 дол. З Відня продовжували вимагати "якнайсильнішого матеріального підпертя з боку Америки," і Мишуга робив усе, що було в його силах (за час своєї діяльності місія Мишуги зібрала разом 138500 дол.), проте фінансовий стан зунрівського центру невпинно погіршувався.[13;45]

З огляду на це тривали контакти уряду ЗУНР із Боером, незважаючи на відкликання Цегельського. У січні 1922 р. до Відня приїхав представник Боера адвокат Джералд Мак Тайг, аби здобути від Петрушевича підтвердження підписаних Цегельським угод. Достовірної інформації про переговори і домовленості між Мак Тайгом і членами галицького уряду ми не маємо. Зберігся лист Петрушевича до Боера, який свідчить, що президент УНРади дав згоду на продовження вже оголошеної позики на 1 млн. канадських дол., але тепер на інших умовах, які не передбачали заставу державного майна Західноукраїнської Республіки. Проте вже влітку того року Петрушевич видав розпорядження про ліквідацію "державної" позики, що її проводила "Sun Trust Company", і заміну облігацій цієї позики на облігації позики "Національної оборони" в Канаді. Разом із тим, Петрушевич листовно запевнив Мак Тайга про свою готовність "дати американським нафтовим, фінансовим або залізничним групам... найширші привілеї", якби вони надали реальну допомогу у справі визнання незалежності Галицької республіки. Мова, зокрема, йшла про концесії для американської нафтової компанії "Standard Oil", від імені якої, ймовірно, виступали Мак Тайг і Боер.

У березні Мак Тайг прибув до Відня вдруге, цього разу разом із Боером. 13 березня їх обох прийняв Петрушевич. Під час зустрічі Боер твердо обіцяв солідну політичну підтримку впливових американських компаній у справі визнання Західноукраїнської Республіки з боку США, Великобританії та Канади. Схоже на те, що обіцянки й аргументи Боера таки вплинули на Петрушевича. Це не в останню чергу полегшувалося безнадійністю становища галицького уряду: кожен шанс здавався рятівним. Платою за обіцяну політичну підтримку стала згода Петрушевича на виділення компаніям, інтереси яких представляв Боер, трьох концесій на території майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Серед них була 25-літня концесія на будівництво у Східній Галичині залізниць; концесія на "засновання і ведення корпоративного банкового інтересу в тім же краю, з правом творення філій, одержування депозитів, набування і посідання будинків і недвижимостей, уділювання позичок і зачетів і предпринимання всего, чого вимагатимуть повище згадані справи, однак згідно з загальними законами, установленими правительством тої ж країни по осягненню її визнання"; а також 25-літня концесія на експлуатацію 55% родовищ усіх нафтових теренів Східної Галичини. Чинність двох останніх концесій обумовлювалася визнанням ЗУНР з боку Великобританії протягом двох наступних років. В іншому разі уряд ЗУНР лишав за собою право відмовитися від угоди про концесії.[25;71]

Економічний фактор, передусім нафта, взагалі мав суттєвий вплив на формування політики західних країн у Східній Галичині, де не бракувало природних багатств і корисних копалин (ліс, поташ, сіль), і особливо нафти.

У 1921-1923 pp. зросло зацікавлення галицькою нафтою з боку капіталу американського. Сучасні дослідження зовнішньої політики США доводять, що після Першої світової війни американський істеблішмент був найбільше стурбований перспективою залежності США від зовнішніх джерел нафтопостачання. Нафта ставала життєво необхідною для американської промисловості і флоту, і приватні компанії інтенсифікували пошук альтернативних джерел її постачання. "Standard Oil Company" висловила польському уряду свою готовність узяти в оренду нафтові промисли в Дрогобичі. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що "інші американські фінансові групи встановили контакт з урядом ЗУНР". Зокрема, в розписаній позиці Цегельського "була заангажована фінансова група, пов'язана з Колбі". Британську політику в Галичині американці розглядали як прагнення витіснити звідти франко-американські нафтові інтереси.

В другій половині 1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитися підтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі, якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонував виступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежності Західноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, що прохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який було переслано для Колбі.

Зрештою, 7 жовтня 1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація про заходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити в Лізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене до порядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США, як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, який пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, - це записка, адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він, запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак, обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справ Франції.[25;90]

Наприкінці 1922 і на початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за Східну Галичину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, аби остаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши після Генуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступок розраховувати на зміну позиції Лондона не випадає, польський уряд почав працювати над проектом автономії для Східної Галичини. Завдання було нелегким, адже проект мав, з одного боку, здобути нарешті підтримку всіх великих держав, передусім Великобританії, а з іншого — задовольнити варшавський сейм. У серпні проект автономії було розроблено. Згідно з ним, територіальна автономія пропонувалася не Східній Галичині в цілому, а окремо трьом адміністративним одиницям - Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам, кожне з яких обирало би свій сейм і мало би свого воєводу (так звана "воєводська автономія"). До компетенції воєводських сеймів належали питання місцевого бюджету, промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також освіти (крім університетської) та віросповідання. Рішення сеймів набували чинності лише після затвердження їх президентом Польщі або місцевим воєводою. Крім того, сейм кожного воєводства ще й поділявся на польську та українську курії. Намір був очевидним: запобігти можливому домінуванню української більшості над польською меншістю. Та навіть такий вихолощений проект автономії наразився на спротив польських законодавців. Народні демократи, які складали більшість у сеймі, домоглися внесення до проекту поправок, за якими воєводське самоврядування поширювалося не лише на три східно-галицькі воєводства, а на всі адміністративні одиниці Польщі. 26 вересня поправки були затверджені сеймом.

Такі повідомлення Джибсона не відповідали дійсності. Реакція Парижа і Рима на проект автономії справді була в цілому позитивною: це відповідало їхній попередній політиці підтримки Варшави у Східній Галичині. Проте Лондон поставився до проекту негативно, особливо до ідеї надати автономію трьом окремим східним воєводствам, що, на думку Форін Офісу, зводило автономію нанівець. Навіть більше, у вересні 1922 р. представники Великобританії знову поставили питання Східної Галичини на обговорення Політичної комісії Асамблеї Ліги Націй, яка ухвалила ще одне рішення про необхідність якнайскоріше визначити статус Східної Галичини.

Ще менше правди було в оцінці Джибсоном ставлення до проекту автономії українців. Українське населення Східної Галичини виступило різко проти запропонованого проекту, про що свідчили численні петиції протестів, що надходили до Ліги Націй. Восени 1922 р. внутрішньополітична ситуація у Східній Галичині взагалі наблизилася до стану громадянської війни. Зунрівський центр у Відні і всі українські політичні партії в Галичині, за винятком Української хліборобської партії, закликали українське населення бойкотувати призначені на листопад національні вибори до варшавського сейму і сенату. Активізувалася очолювана Є.Коновальцем Українська військова організація. Значно зросла кількість терористичних актів, спрямованих як проти польської адміністрації, так і проти тих українських діячів, котрі стояли на позиціях компромісу з Варшавою. Жертвою терору став, зокрема, відомий галицький політик і публіцист, головний редактор "Рідного краю" С.Твердохліб. Лише за один місяць вересень польські власті зареєстрували 116 випадків терористичних актів у Східній Галичині. 25 вересня С.Федак здійснив спробу замаху, правда невдалу, на Ю.Шлсудського, який відвідував Львів. У відповідь поляки зорганізували бомбові вибухи у приміщеннях НТШ і "Просвіти", а народові демократи вимагали від уряду запровадити в Східній Галичині надзвичайний стан. Зрештою, до Східної Галичини було введено каральні військові частини, військово-польові суди отримали широкі повноваження, включно з правом страти на місці тих, хто підозрювався у скоєнні терористичних актів, а цивільна влада підпорядковувалась новопризначеному головнокомандувачеві всіх польських військ у східно-галицькому військовому окрузі генералові Ст.Галлеру. І хоча силою зброї Галлеру вдалося придушити український рух, українці таки бойкотували вибори 5 листопада. На Станіславщині і Тернопільщині до виборчих дільниць прийшло лише 32% виборців, у Львові, населеному переважно поляками,- 52%, тоді як по всій Польщі цей показник становив 68%.[30;89]

Вашингтон стежив за перебігом подій у Галичині, відповідно інструктуючи Джибсона. У цілому слід визнати, що роль, яку Джибсон відіграв у формуванні позиції Держдепартаменту, інформуючи його у східно-галицькому питанні, була негативна для українців. Кінець 1922 р. ознаменував значне погіршення міжнародної кон'юнктури для уряду Є.Петрушевича. Аналогії між "галицькою державою на карпатських переходах" і "швайцарською державою на альпійських переходах" не знайшли відгуку в європейських столицях, про що ще на початку року відверто писав представник ЗУНР у Відні В.Сінгалевич у звіті до уряду за результатами своєї поїздки до Рима. Сінгалевич пропонував "концепцію Швайцарії Сходу ... піддати ревізії в змислі сильнійшого за-марковання, що утворення галицької держави не є тривалою нашою метою, а лиш переходовою стадією і початком творення Великої України". Наприкінці року Пет-рушевич вирішив дещо змінити акценти. У довірчому обіжнику до дипломатичних представництв ЗУНР підкреслювалося, що "уряд ЗУНР уважає вказаним і доцільним так у внутрішній як і закордонній політиці порушувати справу Галицько-Володимирської держави, в склад якої крім Галичини увійшли б Холмщина з Шдляшшям, Волинь з Поліссям та українська часть Буковини". Ідею Галицько-Волинської держави і повинні були популяризувати зунрівські дипломатичні представники.

Найвідчутнішим було те, що зунрівський центр втратив політичну підтримку Лондона, що тривалий час збуджувала надію на прихильне для українців розв'язання східно-галицької проблеми. Це пояснювалося, насамперед, загостренням ситуації на Близькому Сході, де Англія домагалася мандату на управління багатим на нафту Мосулом, який був частиною Туреччини. Потребуючи на те згоди Франції, англійський уряд виявив готовність поступитись у Східній Галичині. Певне значення відіграла також відставка у жовтні Ллойд Джорджа. Новий британський прем'єр Бонар Лоу вже не мав у східно-галицькому питанні твердості і наполегливості свого попередника. Водночас рішучіше підтримувати Польщу стала Італія, що було наслідком встановлення в країні фашистського режиму Б.Муссоліні і зближення між Римом та Парижем, а також результатом підписання у січні 1923 р. польсько-італійської нафтової угоди. Польський уряд не забарився використати сприятливу для нього зміну міжнародної ситуації, перейшовши у східно-галицькому питанні "від оборони до рішучого наступу". На початку 1923 р. польська дипломатія розпочала зондування позиції великих європейських держав і, впевнившись у їхній прихильності, варшавський уряд надіслав 15 лютого Раді Послів ноту, де висловив прохання визнати східні кордони Польщі.[30;90]

Відчуваючи значення моменту, уряд ЗУНР змобілізував усі свої наявні сили і можливості. Втративши підтримку Лондона, галицькі лідери ще плекали надію на втручання Вашнгтона. В листопаді 1922 р. відбувся другий візит до США А.Шептицького.

У лютому 1923 р. уряд ЗУНР одержав інформацію, що Рада Послів розглядатиме питання Східної Галичини в середині березня. До Парижа негайно відбули Є.Петрушевич і К.Левицький. На їхнє прохання туди ж приїхав митрополит Шептицький. Українці США буквально засипали Держдепартамент, президента і Конгрес телеграмами про терор і звірства поляків проти українців у Східній Галичині. Мишузі вдалося інспірувати кампанію в американській пресі, де почали з'являтися статті із засудженням польської політики в Галичині. З цього приводу 1 березня 1923 р. посол Польщі у Вашингтоні Любомирський зустрівся з Гюзом і звернув його увагу на неприпустимість антипольського тону деяких публікацій в американських газетах. Держсекретар посилався на свободу преси, але обіцяв уважно вивчити ті статті з газет, які йому залишив Любомирський.

Під тиском українців конгресмени Е.Дж.Джоне від Пенсильванії, К.А.Ньютон від Міссурі та інші, а також губернатори окремих штатів (Е.Дж.Лейк від Конектику та й інші) зверталися до Держдепартаменту за роз'ясненнями щодо становища українців у Східній Галичині. Держдепартамент, своєю чергою, слав запити Джибсону. Погляди ж Джибсона лишалися незмінними. На його думку, до травня 1919 р. Східна Галичина "була окупована українськими арміями - здебільшого озброєними бандами,- котрі не визнавали жодної центральної влади". Ці "банди" нібито розв'язали жорстокий терор, який призвів до тисяч біженців з Галичини до Польщі, чимала частина яких були власне українцями. Це стало, зі слів Джибсона, чи не головною причиною рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. Союзники дійшли одностайної думки, що "...українці не спромоглися встановити нічого, що нагадувало б уряд". Натомість польські війська швидко встановили порядок і підтримували добрі відносини з українським і єврейським населенням. Джибсон знову заперечував звинувачення українців щодо польських репресій у Східній Галичині. Він, мовляв, під час своєї поїздки до Галичини не чув "жодних жадань національної незалежності чи приєднання до України". Жодних свідчень переслідувань українців польською владою не знайшла і вислана до Східної Галичини місія Фостера. Навпаки, польська адміністрація "робить усе можливе для підтримання достойного і справедливого уряду", і взаємини між польським та українським населенням є "цілком задовільними". Водночас у Парижі, Відні, Берні, Берліні та інших містах поширилися великі кампанії щодо нібито репресій проти "рутенців". Як і раніше, всю діяльність і пропаганду за галицьку незалежність Джибсон пов'язував із Є.Петрушевичем та фінансовою підтримкою американських і канадських українців. У самій Галичині існує "українська терористична організація", безпосередньо підпорядкована Петрушевичу. Проте, незважаючи на "акти тероризму" і наказ Петрушевича бойкотувати останні вибори до варшавського сейму, більшість українців узяли участь у голосуванні. "В департаменті добре знають мою критичну позицію до польського уряду, коли його діяльність була вартою осуду. Але стосовно політики у Східній Галичині, я переконаний, що робляться чесні й ефективні зусилля, аби встановити там закон і надати елементарних прав усьому населенню", - підсумовував посол.

Таке тлумачення ситуації у Східній Галичині цілком збігалося з офіційною позицією Варшави і мало безпосередній вплив на позицію Вашингтона. Уникаючи можливих звинувачень у створенні сприятливих умов для анти-польських акцій у США, американські урядові кола почали виявляти більшу обережність у своїх контактах з представниками українських організацій США.

5 березня 1923 р. Є.Петрушевич у черговий раз звернувся до великих держав з вимогою визнати незалежність Східної Галичини під протекторатом цих держав або Ліги Націй. Від імені Бейнбріджа Колбі 13 березня до Ради Послів Паризької мирної конференції звернулася пані Джейн Андерсон із проханням дати їй можливість виступити у східно-галицькій справі. Одначе, всупереч усім намаганням Петрушевича і уряду ЗУ HP, східно-галицьке питання було вирішене на користь Польщі. Лондон, мабуть, по інерції ще намагався пов'язати політичне рішення про передачу Східної Галичини Польщі з наданням автономії цій західноукраїнській території. Наприкінці лютого 1923 р. тодішній міністр закордонних справ Великобританії Керзон говорив польському послові в Лондоні Скірмунту, що британський уряд не відступиться від своєї вимоги реальної автономії для Східної Галичини. Але в ситуації, коли Париж і Рим офіційно висловили своє задоволення законом про автономію, що його ухвалив польський сейм, Лондон теж вирішив за найкраще погодитись на формальну передачу Східної Галичини Польщі. Відтак 14 березня 1923 р. Рада Послів Паризької мирної конференції ухвалила відоме рішення про передачу Східної Галичини під політично-адміністративне управління Польщі і про визнання польсько-радянського кордону. У тому ж 1923 р. ризький кордон між Польщею і Радянською Росією визнали Сполучені Штати. За ризьким кордоном незалежній Україні чи навіть Східній Галичині місця на політичній карті Європи не знайшлося.

ВИСНОВОК

Отже, перша спроба українського унезалежнення у XX столітті закінчилася невдачею. Не принесли успіху і намагання українських урядів здобути визнання та допомогу Заходу, зокрема Сполучених Штатів Америки. Дивлячись на українсько-американські взаємини 1917-1923 pp. з позицій сьогодення, ми бачимо, що можливість визнання Вашингтоном незалежної України у той заплутаний і бурхливий час була мізерною. США не були у тому зацікавлені і не мали відповідної мотивації. У 1917-1923 pp. США не несли перед Україною ні міжнародно-правових, ні моральних зобов'язань. Останні, напевно, мали якесь значення для президента Вільсона з його правом на самовизначення націй, що, зокрема, виявилося у 1922 p., коли президент опинився поза великою політикою і міг собі дозволити керуватися в оцінках міжнародних подій власним сумлінням, а не міжнародними зобов'язаннями і національними інтересами своєї країни. Натомість, як показало життя, під час свого президентства Вільсон мусив рахуватися передусім із жорсткими політичними реаліями і лише в останню чергу зі своїми моральними принципами. Бракувало Сполученим Штатам і чітко означеного власного інтересу безпосередньо на території України, передусім інтересу економічного, що відігравав і відіграє далеко не останню роль у формуванні зовнішньополітичних підходів індустріального лідера світу.

Зрештою, більшості вищезазначених мотиваційних настанов немає у Сполучених Штатів і на теперішньому етапі національно-державного будівництва незалежної України. Певні міжнародні зобов'язання, радше політичного характеру, щодо гарантій безпеки і територіальної цілісності України Вашингтон надав Києву лише у грудні 1994 p., коли після тривалих зволікань Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, фактично виторгувавши для себе гарантії держав — членів ядерного клубу. Проте після дворічного (1992-1993 pp.) ігнорування Вашингтоном українського чинника, спільного американо-російського тиску, якщо не сказати шантажу України, щодо української ядерної зброї й орієнтації американської політики на теренах колишнього СРСР лише на Росію (зокрема, на неї припадала левова частка американської економічної допомоги всім пострадянським країнам), 1994 р. означився кардинальною еволюцією української політики США. Протягом року "байдужість" Вашингтона до України змінилася на визнання того, що "незалежна і стабільна Україна... становить ключовий фактор стабільності і безпеки в Європі". Замислюючись над причинами такого повороту політики адміністрації Білого дому, треба зробити висновок, що головною причиною стало те, що було, нарешті, усвідомлено значення України в Європі, насамперед геостратегічне.

У 1917-1923 pp. геостратегічний інтерес Сполучених Штатів і Антанти до України якщо й існував, то його не усвідомлювали. Захід не зміг і не встиг піднестися до розуміння ролі незалежної України в європейській геополітиці, а українці не зуміли свою роль чітко окреслити і донести до Заходу. Зробити це в той короткий і перенасичений переламними подіями відтинок часу, коли радикально змінювалася вся система міжнародних відносин, було надзвичайно важко. Давалася взнаки багатовікова історична спадщина, адже Російська імперія, починаючи з XVIII століття, посідала чільне місце у дотриманні балансу сил на європейському континенті. Ні американські та західноєвропейські політики, ні керівні діячі українського відродження не осягнули тих кардинальних зрушень, які могли б відбутися в європейській системі міжнародних відносин у разі зміцнення самостійної України. Чекати іншого від Заходу, напевно, було недоречно також і з огляду на відсутність розуміння ним етнічної, політичної і соціальної історії України: за винятком кількох експертів, політична еліта, не кажучи вже про широкий загал, була малообізнаною з українською проблематикою. Всі були втомлені війною і власними проблемами, а звідси перемогло природне бажання спростити ситуацію й укласти мир, відкинувши зайві ускладнення. До того ж, у ті роки, напевно, важко було відшукати політика, котрий би передбачив, що влада більшовиків утримається понад 70 років, створивши один із найтоталітарніших режимів, і становитиме серйозну загрозу безпеці західних демократій.

І ще один висновок. Від 1 грудня 1991 p., коли понад 90% тих, хто взяв участь у загальноукраїнському референдумі, проголосували на підтримку української незалежності, мусило збігти понад два роки, перш ніж США змінили своє ставлення до України. Ті два роки були важкими для молодої держави, проте незалежна Україна втрималася. У 90-ті pp. їй вистачило внутрішніх сил для утвердження своєї державності. На загал, більш сприятливою для України виявилась і ситуація зовнішня, коли молода держава швидко здобула широке міжнародне визнання. 70 років після українських Визвольних змагань 1917-1921 рр. не минули марно. На Заході, і, зокрема, в США, з'явилися політики і політологи, які від перших днів української незалежності рішуче виступили на її підтримку. Варто згадати хоча б найяскравіших представників новітнього "проукраїнського лобі" на Заході, таких як Збігнєв Бжезінський чи Генрі Кіссіндокер. Важко переоцінити сучасну роль української діаспори, особливо в США і Канаді, яка пройшла складну еволюцію від покоління селян і малокваліфікованих робітників до політично впливової соціальної групи, серед представників якої є відомі бізнесмени, політики, професори найпрестижніших університетів, юристи тощо. Активність української діаспори і її постійний тиск на уряд Сполучених Штатів були вагомим чинником, що вплинув на формування української політики Вашингтона.

У 1917-1921 pp. Україні не вдалося захистити своє право на незалежність. Жоден український уряд Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії УНР чи ЗУНР не зміг утриматися при владі перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією (гетьман Скоропадський) і тривалий час контролювати свою територію. У цьому, на нашу думку, і полягала головна причина невизнання України Сполученими Штатами та іншими західними державами. Ще 21 січня 1919 р. рекомендації американських експертів пов'язували надання підтримки Україні із силою українського національного руху. Також характерними у цьому сенсі були приватні і тому певною мірою відвертіші розмови західних політиків з українськими представниками. Влітку 1920 р. помічник Ллойд Джорджа Ф.Керр, зауваживши у бесіді з А.Марголіним, що на загал Антанта із симпатією ставиться до українського руху, наголосив, що "українці мусять показати власну силу і вибороти право на політичну незалежність власними зусиллями". У 1921 р. вже французи заявили новому голові української дипломатичної місії в Парижі О.Шульгину: "ні одного солдата, ні одного сантима, аж доки ви самі не опануєте знову хоч частиною своєї території". Здається, це розуміли тогочасні українські провідники. Наприклад, П.Скоропадський писав у спогадах: "...для того, щоб досягнути, я вже не кажу повної самостійності, але простого права на державне існування в очах усіх країн, це право мусить бути завойоване і мечем, і такою політикою, котра змусила б більшість країн, що важать при вирішенні цього питання, самим бажати, аби ця держава існувала".

І річ тут не лише в тому, що невеликою була вартість українських урядів як можливих союзників Антанти у боротьбі проти Радянської Росії, їхня внутрішня слабкість і нежиттєздатність не дали Заходові потрібного часу для усвідомлення можливої ролі і місця України в Європі. США, наприклад, також довго не визнавали незалежності балтійських країн і зробили це лише у липні 1922 р. після того, як Б.Бахметьев припинив виконання своїх повноважень російського посла. Але на відміну од України, завдяки низці різних причин балтійські країни спромоглися обстояти свою незалежність і "дочекатись" американського визнання.

За умов внутрішньої слабкості українського національно-визвольного руху багато залежало від зовнішнього визнання і підтримки України. З іншого боку, міжнародне визнання незалежності УНР обумовлювалося внутрішнім зміцненням і утвердженням української державності. Отож, виходило зачароване коло, розірвати яке так і не поталанило.

Невизнання України визначило вирішення східно-галицького питання. На відміну од співвітчизників із Наддніпрянської України, українці Східної Галичини мали підстави розраховувати на певні морально-правові зобов'язання з боку США, які випливали із 14 пунктів президента Вільсона. Кілька років галицька справа викликала резонанс на міжнародній арені, пов'язаний із діяльністю Є.Петрушевича та уряду ЗУНР її розглядали і Паризька мирна конференція, і Ліга Націй. На певному етапі уряд ЗУНР мав підтримку окремих європейських держав, зокрема, Великобританії та Чехословаччини. Але через те, що не відбулося незалежної України, альтернативи "польському варіантові" розв'язання східно-галицької проблеми не існувало. Надії галицьких політиків на незалежність Західноукраїнської Народної Республіки були ілюзорними.

Як результат, українські землі виявились вкотре розділеними, а українське питання на добрих п'ятнадцять років зникло з поля зору Вашингтона.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Баран С. Митрополит Андрей Шептицький.- Мюнхен, 1987.

Винниченко В. Щоденник.- Т.І.- 1911-1920.- Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.

Герус О.В. Україна в опінії американського уряду 1919-1927 років// Український історик.- 1974, N1-3.

Дашкевич Я. Хто такий Михайло Грушевський?/ Україна. Наука і культура. Щорічник.- Вип. 23 - К., 1989.

Деникин А. Очерки русской смуты.- т.IV.- Берлин, 1986.

Дорошенко Дм.. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918).- Частина третя. Доба Гетьманщини (1918).- Львів, 1973.

Зарубіжні українці. Довідник.-К., 1991.

Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст.- Нью-Йорк, 1961.

Камінський Є. Україна і політика США (1917-1990 pp.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.- К., 1993.

Косик В. Політика Франції щодо України (Березень 1917 - лютий 1918)//Український історик.- № 1-4, 1979.

Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу//Наука і суспільство,- 1991,-N11.

Левицький О. Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня 1919).- Відень, 1921.

Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920.- Відень, 1922 (Нью-Йорк, 1970).

Лука Мишуга. Збірник. / Під ред. А Драгана. - Джерсі Сіті, 1973.

Львівський обласний державний архів (ЛОДА).

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921.- Т.2.- Прага, 1942.

Марголин Арнольд. Украина і политика Антанты.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - Рим, 1989.

Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). – К.: Видавничий дім „КМ Academia”, 1996.

Павлюк О. Від злуки до розриву//Наука і суспільство.- №4/6, 1994.

Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.- Відень, 1982.

Понятишин П. З моїх споминів про Митрополита Шептицького у США// Jubilee Almanac of UNA, 1894-1954.

Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р.- К., 1962.

Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918 pp.- Київ, 1957;

Симоненко Р.Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (II половина 1919 - березень 1921 p.).- K., 1965.

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918.- К., 1995.

Сливка Ю.Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення.- К., 1973.

Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939).- К., 1985.

Українська вільна академія наук (УВАН) у Нью-Йорку.- Архів української дипломатичної місії у Вашингтоні. - Книга наказів.

Українська суспільно-політична думка в 20 ст.- Т.1.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали.- Т.І.- Сучасність, 1983.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920.- Т.Ш.- б.м., 1921.

Цегельський Л. Від легенд до правди. Спомини про події в Україні, зв'язані з Першим Листопадом 1918 p.- Нью-Йорк-Філядельфія, 1960.

Центральний державний архів вищих органів влади України (далі: ЦДАВО України).

Шаповал Микита. Гетьманська Держава і Директорія.- Нью-Йорк, 1958.

Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин Уряду У.Н.Р. на чужині.-Париж, 1934.