Громадянське суспільство

План

1. Умови, необхідні для формування громадянського суспільства 2

2. Громадянське суспільство як головна умова розбудови демократичної держави 5

3. Взаємодія державних органів і структур громадянського суспільства 6

4. Умови для ефективного існування громадянського суспільства в демократичній державі 11

Список використаної літератури 12

1. Умови, необхідні для формування громадянського суспільства

Необхідною умовою ефективного функціонування громадянського суспільства є вільна особистість. Її характеризує, зокрема, високий рівень індивідуальної автономії стосовно суспільства взагалі й державної влади особливо. Така особистість є самоцінною та самодостатньою силою. Їй властиві здатність взаємодіяти з іншими особистостями в ім’я загальних цілей, інтересів, цінностей, а також здатність підпорядковувати свої приватні інтереси і способи їх досягнення загальному добру, вираженому в правових нормах. Для формування нового громадянського суспільства необхідні певні інституціональні передумови, насамперед мінімум демократичних прав і свобод, ринкова економіка, які створюють можливості як для свободи особи, так і для самоорганізації громадян [1].

Різним аспектам проблеми політичної й соціальної консолідації та забезпечення розумного й достатнього рівня соціально-політичної стабільності в умовах демократичного транзиту присвячено чимало наукових досліджень. Та все ж при аналізі взаємин держави і громадянського суспільства виникають серйозні труднощі, такі, зокрема, як проблема визначення політичного в принципі. „Якість явища, - писав М. Вебер, - яке дозволяє вважати його „соціально-економічним”, не є щось властиве йому як такому об’єктивно. Воно обумовлюється спрямованістю нашого пізнавального інтересу, що формується в межах... культурного значення, якого ми надаємо тій чи іншій події в кожному окремому випадку” [2].

Природна складність для консолідації інтересів політичної системи й, насамперед, держави і громадянського суспільства полягає в тому, що існує безліч умов і реалій. Наприклад, націй та етнічних груп, влади й опозиції, власників і найманих робітників тощо.

Багатозначність понять „політична система” і „громадянське суспільство” є природним наслідком цілого ряду факторів, серед яких: а) складність феноменів, що досліджуються, їх багатоспектність, що визначають увагу до нього фахівців різних профілів; б) розмаїття національних шкіл і наукових традицій, що визначають специфіку розгляду проблем; в) сама еволюція понять „політична система” і „громадянське суспільство” в процесі їх дослідження, обумовлена, у тому числі, й ступенем вивчення громадянського суспільства і політичної системи.

Політична система пострадянських країн поступово набуває рис політичних систем країн Заходу. Спільне між політичними системами Заходу та пострадянських країн полягає в плюралізмі громадянського суспільства, в парламентаризмі, конституціоналізмі. Серед головних відмінностей політичних систем пострадянських країн і країн Заходу відзначимо, насамперед, слабку реалізацію головної ознаки демократії - контролю з боку громадянського суспільства над державою через несформованість самого громадянського суспільства. А це прямо кореспондується з несформованістю середнього класу, який є запорукою прогресу сучасного суспільства.

Як справедливо відзначають українські дослідники, проблеми становлення громадянського суспільства є своєрідним індикатором незадовільного вирішення соціально-політичних проблем та реального забезпечення прав та інтересів особи [5].

Серед інших проблем становлення громадянського суспільства відзначимо не тільки розпад традиційних норм і соціально-культурних зв’язків, але й виникнення завищених матеріальних і статусних очікувань. Відзначимо також той факт, що нині у свідомості людей досвід минулого „перетинається” з новими реаліями, що негативно відбивається на їхньому ставленні до нових державних утворень та неурядових організацій. „Народ, - писав Г. Гегель, - може мати будь-який державний устрій. Він залежить переважно від характеру народу, від його, народу, ступеня освіченості, від способу життя й чисельності народу” [3, 53].

Як відзначають Ф. Шміттер і Т. Карл, міркуючи про побудову стабільного суспільства, що самовідтворюється, варто мати на увазі так звану консолідовану демократію через послідовне здійснення курсу на демократизацію, що є метою транзиту і, відповідно, одним з основних елементів політичного транзиту [4].

Сучасне розуміння громадянського суспільства передбачає наявність у нього цілого комплексу істотних ознак. До них можна віднести, в першу чергу, те, що таке суспільство - це суспільство вільних індивідів. В економічному плані це означає, що лише люди, які мають житло та надійну роботу, можуть бути громадянами, здатними захищати свої права. Отже без матеріальної забезпеченості не може бути політичної свободи.

У політичному розумінні свобода громадянина полягає в його незалежності від держави, тобто в праві брати (чи не брати) участь у виборах органів державної влади та місцевого самоврядування, вступати чи не вступати в ту чи іншу партію тощо.

Слід зазначити, що плюралізм є також істотною ознакою громадянського суспільства. Він проявляється у всіх сферах життя: в економічній (різні форми власності, від приватної до державної); в соціально-політичній сфері (наявність неурядових організацій та інститутів, у яких індивід може проявити і захистити себе); в духовній сфері плюралізм проявляється через забезпечення свободи слова, толерантного ставлення до інакомислення тощо.

В цьому плані відзначимо особливу роль правової держави в захисті та забезпеченні громадянських прав і свобод. Правова держава, по суті, є результатом розвитку громадянського суспільства й умовою його розвитку та удосконалювання.

Важлива умова дієвості держави полягає в тім, що вона має у своєму розпорядженні засоби, за допомогою яких може забезпечити соціалізацію та виховання громадян. Далі – громадянське суспільство може забезпечити захист громадян та їхніх об’єднань, їх інтересів і потреб від незаконного втручання в їх життєдіяльність держави та її органів. І нарешті, громадянське суспільство сприяє формуванню органів держави, демократичному й гуманістичному розвитку всієї політичної системи суспільства.

2. Громадянське суспільство як головна умова розбудови демократичної держави

У цьому контексті актуальною проблемою розбудови демократичних і правових інститутів держави є місцеве самоврядування. Для забезпечення майнової та фінансово-економічної незалежності органів місцевого самоврядування необхідні чітке правове визначення та захист муніципальної власності, у першу чергу – об’єктів нерухомості. У певних випадках вони мають передаватися з державної в муніципальну власність. Слід вживати заходів для розмежування і законодавчого закріпленню не тільки бюджетних доходів, але й бюджетних повноважень в цілому між всіма рівнями влади, включаючи місцеву публічну владу. Держава та місцеві органи влади повинні допомагати громадянам об’єднуватися за місцем проживання в товариства самодопомоги, групи громадянської дії та ініціатив. Тільки самоврядне громадянське суспільство здатне обмежити сваволю та безвідповідальність влади. Самоврядування – рушійна сила формування потужної демократичної держави.

До суспільства влада апелює, як правило, тоді, коли має потребу в легітимації нових правлячих еліт, після чого все повертається „на круги своя” – в сенсі проведення колишнього курсу.

Таким чином, громадянське суспільство - це вільне демократичне правове суспільство, орієнтоване на реальну людину, і яке контролює діяльність держави. Громадянське суспільство і держава - це пов'язані між собою прояви єдиної сутності. І ім'я цієї сутності - людина.

Прийнято чомусь вважати, що громадянське суспільство і держава –антагоністи: іншого не дано. Та насправді це зовсім не так. Суперництво політичних угруповань породило міф про неможливість будь-якого миру між громадянським суспільством і державою. Звичайно, боротьба між ними точиться завжди. Але якщо вона ведеться в конституційному полі, то нічого страшного не відбувається. Небезпека виникає, коли держава чи громадяни порушують закони. Але ще гірше - покірність, пасивність, смирення, безвідповідальність громадян, а також млявість, розгубленість держави.

К. Поппер писав: „Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі - їх поліпшення залежить від нас. Проблема поліпшення демократичних інститутів - це завжди проблема, що постає перед особистостями, а не перед інститутами” [6]. В цьому розумінні громадянське суспільство, будучи в певній мері незалежним від держави, імперативно зобов'язане взаємодіяти з нею. Держава, у свою чергу, зацікавлена у взаємодії з громадянським суспільством, тому що: громадянське суспільство є джерелом легітимності політичної сили, що стоїть при владі; взаємини держави з інститутами громадянського суспільства є для держави найважливішим джерелом інформації про стан суспільства, його інтереси, настрої, ставлення до політичної влади.

3. Взаємодія державних органів і структур громадянського суспільства

Слід відзначити в цьому контексті актуальність аналізу інструментарію наукового дослідження взаємодії державних органів і структур громадянського суспільства як політичних мереж, об'єднаних спільними інтересами, взаємозалежністю, співробітництвом і рівноправністю. В літературі з політології називаються наступні характеристики цієї взаємодії.

Вони є такою структурою управління публічними справами, що репрезентує державу і громадянське суспільство. Ця структура складається з багатьох державних, приватних, громадських організацій та установ з певними спільними інтересами.

Політична мережа складається для вироблення угод у процесі обміну ресурсами, наявними в акторів, що передбачає їх зацікавлення одне в одному.

Важливим елементом політичної мережі є кооперативний інтерес, що відрізняє її від ринку, де кожний учасник дбає передусім про власні інтереси.

Між учасниками мережі утворюються горизонтальні зв'язки, оскільки вони, ці учасники, стосовно можливості формування спільного рішення всі рівні.

Мережа - це договірна структура, заснована на погоджених формальних і неформальних правилах комунікації, у яких діє особлива культура консенсусу.

В цілому така мережа є системою державних і недержавних утворень у певній сфері політики, які взаємодіють між собою на базі ресурсної залежності задля досягнення згоди з політичних питань, що цікавлять усіх, використовуючи при цьому формальні та неформальні норми [7].

Різні інтереси в громадянському суспільстві досить ефективно захищаються через різні форми самоорганізації. Досить подивитися, як це робиться в демократичних країнах, де існує велика кількість різних громадських структур - від комітетів під'їзду в багатоповерхових будинках і комітетів кварталу в районі вілл, які покликані захищати інтереси мешканців, до корпоративних і лобістських, профспілок, благодійних та інших фондів і недержавних структур. Є, нарешті, об'єднання, покликані захищати широкі інтереси громадян - політичні партії. І вся ця маса громадських організацій діє винятково на основі ініціативи окремих громадян, за їх фінансової підтримки або коштів комерційних структур. Держава лише стежить за дотриманням законів, що регулюють таку діяльність [8].

На рівні проблем існує багато напрямів, де не обійтися без участі інститутів громадянського суспільства. Це доброчинність, освіта, засоби масової інформації, культура, весь спектр „гуманітарних операцій” тощо. Ці та інші види діяльності сприяють вивільненню держави від невластивих їй функцій і „передачі” деяких з них громадянському суспільству. Водночас громадянське суспільство діє (і, мабуть, ще довго діятиме) у межах певного простору, що визначається державними кордонами, і на грунті державних інтересів, спрямованих на досягнення спільних цілей.

У принципі відносини між громадянським суспільством і державою будуються на договірній основі: держава захищає інтереси громадян у тих сферах, у яких неурядові громадські структури неспроможні їх захистити, наприклад, охорона кордонів, охорона правопорядку, а громадяни, у свою чергу, справно платять податки.

У ліберальній моделі соціальні відносини як у приватному секторі, так і між приватним і державним секторами мають різний вигляд, але здійснюються вони вільними громадянами в ім’я їх інтересів та захисту їх свобод. Концепція Р. Нозика про людей, які „ існують відособлено”, між якими „неможливий будь-який морально-етичний баланс” і чия „волюнтаристська згода” необхідна при кожному кроці на шляху до створення політичних відносин, добре вловлює слабку ланку людських відносин у традиційній ліберальній концепції. Саме тому ліберальну модель можна назвати також моделлю соціального договору.

Політична, економічна й соціальна стабільність у демократичному суспільстві тримаються на сформованій системі взаємної відповідальності влади, бізнесу і громадянського суспільства, що передбачає розвинене соціальне партнерство, покликане гармонізувати їх інтереси. Саме в такому контексті можна відзначити, що зближення інтересів консолідує суспільство.

У цьому зв’язку зростає роль еліт, які мають бути каталізатором консолідації всього суспільства з метою реалізації взаємодовіри між владою, бізнесом і громадянським суспільством. У той же час держава має навчитися погоджувати демократичними способами суперечливі інтереси різних верств і груп суспільства, у тому числі й еліт.

Основними акторами демократичної консолідації є національні еліти й лідери, які виражають інтереси різних соціальних груп і мають у своєму розпорядженні реальні ресурси та можливості для вироблення рішень з модернізації політичної системи, розбудови правової держави і громадянського суспільства. У цьому плані необхідно дотримуватися важливого методологічного підходу, який вимагає, що у вирішенні соціальних проблем необхідно виходити не тільки з нинішньої ситуації, але й бачити історичну перспективу. Услід за К. Поппером скажемо, що майбутнє залежить від нас, над нами не тяжіє жодна історична необхідність. Тому об’єктивно необхідно, з одного боку, підтримувати соціальну й політичну стабільність як необхідну умову подальшого розвитку й удосконалення громадянського суспільства, а з іншого боку, необхідно створювати нові умови, можливості та механізми для поєднання і гармонізації інтересів громадянського суспільства й держави у вирішенні актуальних проблем, викликаних модернізаційними процесами.

Консолідація інтересів не може зводитися лише до політичних аспектів демократизації, тому що вона містить у собі такі параметри, як модернізація країни, прилучення до інтеграційних європейських процесів тощо. У цьому випадку головні актори політичного життя повинні мати спільні погляди на модель і вектор розвитку країни, дотримання всіма представниками політичного класу правил гри, що стосуються засобів та етапів досягнення життєвих цілей.

Свобода вибору і відповідальність людини є найважливішою умовою соціального, правового, економічного, політичного й культурного прогресу. І моральний обов’язок кожного громадянина полягає в тім, щоб кожний його вчинок сприяв прогресу суспільства. Як показав Г. Ерме, громадянськість складається з трьох взаємодоповнюючих і нероздільних елементів: вона грунтується на усвідомленні єдності прав і обов’язків; передбачає наявність конкретних громадянських дій – від потреби бути інформованим до активної участі в політичних і виборчих кампаніях; спирається на систему цінностей і моральну переконаність, яка надає цій системі сенс і значення [9].

Умовою взаємозв’язку й взаємозалежності інтересів держави і громадянського суспільства є людина. Слід подолати уявлення, що громадянське суспільство і держава – антагоністи й вороги. Іншого не дано. Суперництво політичних угруповань породило міф про неможливість будь-якого миру між громадянським суспільством і державою. Звичайно, боротьба між ними точиться завжди. Але якщо вона ведеться в конституційному полі, то нічого страшного не відбувається. Небезпека виникає, коли держава або громадяни порушують закон. Але ще гірше - це покірливість, пасивність, байдужність і безвідповідальність громадян, а також млявість, розгубленість, безвільність держави. „Будь громадянином, тому що батьківщина потрібна для твоєї безпеки, для твоїх задоволень, для твого благополуччя”, - писав К. Гельвецій. Свобода вибору і відповідальність членів суспільства є найважливішими умовами для демократичного розвитку й прогресу у всіх сферах громадського життя.

Однак слід мати на увазі й інший бік проблеми взаємин держави і суспільства. Громадянське суспільство поки що існує при наявності державних кордонів, а отже й державних інтересів. І воно має враховувати ці інтереси, оскільки держава як механізм працює і на громадянське суспільство також. Громадянське суспільство має через власні інститути сприяти позитивному зовнішньому курсу держави, економічним, культурним та іншим зв’язкам країни на міжнародній арені в контексті європейської інтеграції.

У принципі йдеться не про характеристику формального статусу громадян чи їх права, добробут, сімейний стан тощо, а про характер духовних і діяльнісних загальнодержавних зв’язків різних особистостей в одній державі й у певний історичний час. Всі ми є членами нинішнього громадянського суспільства, отже об’єктивно поєднані невидимими громадянськими узами. Це узи морально-духовної солідарності - не за паспортом чи пропискою, не по крові чи вірі, не по ідеології чи соціальному статусу і тим більше не за місцем проживання, віком чи статтю, а за спільним і свідомим ставленням до життя, до себе й суспільства, за відповідальністю, якщо хочете, за увесь світ, за все людство. Саме така спільнота вільних, діяльних і відповідальних особистостей і є реальним, живим, а не міфічним громадянським суспільством.

4. Умови для ефективного існування громадянського суспільства в демократичній державі

Таким чином, сучасний етап розвитку суспільства транзитного періоду доконче потребує вироблення науково обгрунтованої стратегії розвитку. На наш думку, необхідно розробити й ухвалити на державному рівні стратегію зі створення необхідних умов для розвитку громадянського суспільства, яка включала б такі моменти:

систему цінностей, що лежать в основі відносин між державою і громадянським суспільством;

роль і відповідальність громадян у творенні публічної влади;

роль освіти для формування громадянськості та захисту прав людини;

створення нормативно правової бази для діяльності і розвитку інститутів громадянського суспільства;

створення державно-інституціональних основ підтримки розвитку громадянського суспільства.

Отже для теоретичного і практичного вирішення проблем взаємодії та консенсусу інтересів між компонентами політичної системи і всіх секторів громадянського суспільства необхідно враховувати досягнення гармонійного розвитку всіх трьох сторін трикутника „людина – суспільство – держава”. Без розуміння тісного взаємозв’язку не відбудеться повноцінного розвитку жодної з цих ланок. Тільки таким шляхом зможемо сформувати необхідні умови для подальшого розвитку в нових демократіях повноцінного громадянського суспільства. Саме на цьому фундаменті мають базуватися нові національні ідеології, або консолідуючі національні ідеї, про необхідність яких говориться вже багато років, але сформулювати які національні еліти поки не спромоглися.

Список використаної літератури:

Аринин А. Н. Зрелость гражданского общества - основа устойчивого развития и безопасности России // Личность и мир. – 1999. - № 4. – С. 13.

Вебер М. Избранные произведения. – Москва, 1990. - С. 360.

Гегель Г. В. Р. Работы разных лет в двух томах. Т. 2. - Москва, 1971. - С. 53.

Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии // Политические исследования. – 1996. - № 5.

Полiтична система та інститути грамадянського суспiльства в сучаснiй Українi. - Київ, 2008. - С. 10.

Поппер К. Открытое общество и его враги. - Москва, 1992. - С. 167.

Сморгунов Л. В. Сетевой подход к политике и управлению // Политические исследования. – 2001. - № 3. С. 108.

Харичев И. Гражданское общество и порядок // Независимая газета. – 2001. – 13 сентября.

Эрмэ Г. Культура и демократия / Пер. с француз. – Москва, 1994. - С. 150-157.