Глобалізація: ілюзія або реальність?

Аналіз літератури дозволяє зробити висновок, що фахівці, що займаються дослідженням глобалізації, можуть бути розділені на три групи. Представники першої вважають дане явище об'єктивними, обумовленими якісними змінами в економіці миру. Прихильники другої - думають, що дискусія із приводу цього нібито нового явища є не що інше як спроба сховати початок світової експансії США. Представники третьої позиції розглядають глобалізацію в контексті формування міжнародних злочинних співтовариств.

Зупинимося на перших двох напрямках досліджень. На думку С.І. Долгова, глобалізація відрізняється від інтернаціоналізації тим, що в її рамках здійснюється не міжгалузева, а "внутрішньогалузева торгівля, заснована на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн", насамперед країн з розвитий економікою. Іншими словами, мова йде не про інтернаціоналізацію обміну, а про інтернаціоналізацію виробництва, стрижнем якої виступають транснаціональні корпорації. Глобалізація також пов'язана із прогресуючим ростом фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних). Якщо раніше ці ринки переважно обслуговували реальний сектор економіки, то сьогодні вони придбали самодостатнє, самостійне значення.

На мікрорівні спостерігається глобальна стратегічна орієнтація компаній у рамках системи "збут - постачання - виробництво". В основі глобалізації лежить і гуманізація виробництва, обумовлена тим, що економічний ріст здобуває інтенсивний інноваційний характер.

Також виділяється регіоналізація економічної діяльності, що певною мірою протистоїть глобалізації. Зв'язано це з формуванням об'єднань країн, де в рамках конкретного інтеграційного угруповання спостерігається лібералізація торгівлі та ін.

А.А. Ігнатов виділяє шість базових напрямків глобалізації: пов'язану з початком формування зверх культури "ментальну" або культурно-ідеологічну глобалізацію; територіальним, обумовленим формуванням регіональних союзів держав; економічну, викликану до життя підвищенням ролі великих компаній, розвитком "віртуальних" фінансових ринків, створенням глобальних торгово-економічних союзів, формуванням глобальної мережі страхових, торговельних та ін. послуг; інформаційно-комунікаційну, пов'язану з комп'ютеризацією суспільства, розвитком системи космічного зв'язку та ін.; етнічну, обумовлену ростом чисельності населення й взаємної асиміляції культур; діяльність Світового уряда, що грає ключову роль у формуванні напрямків процесу глобалізації.

М.Г. Делягин бачить стрижень глобалізації в утворенні єдиного загальносвітового фінансово-інформаційного простору на базі нових, переважно комп'ютерних, технологій, виділяючи три особливості її сучасного розвитку.

1) Формування "технологічної піраміди".

На першому рівні "піраміди" розробляються стандарти (стереотипи) мислення й поводження, потім - стандарти технологічної діяльності (цю нішу міцно зайняли США й почасти Великобританія). Виробники продукції другого рівня безпосередньо контролюють процес їхньої реалізації, але в меншому ступені, чим представники першої групи. Третій, четвертий і п'ятий рівні утворять виробники товарів, що використовують із різною глибиною освоєння (у цьому й складається різниця між даними рівнями) розроблені на другому рівні продуктів ноу-хау.

2) Тенденція глобальної монополізації. Внаслідок формування й наступної інтеграції на глобальних ринках окремих фінансових і інформаційних інструментів створюються основи для утворення єдиної глобальної монополії. Як результат світова політика незабаром перестане реалізовуватися окремими державами. Вона стане наднаціональної.

3) Перетворення практики формування свідомості й досвіду людей у найбільш прибутковий бізнес суспільства. А тому найгірше у світі, що змінюється, - це спроба ізолювати себе. .

В.А. Никонов, розділяючи в цілому позицію С.И. Долгова й М.Г. Делягина, розуміє під глобалізацією об'єктивний процес інтернаціоналізації фінансових і інформаційних потоків. Автор уважає вплив на чужу свідомість украй небезпечним. Зміст небезпеки складається в неминучій зміні власної свідомості піарщиків. Відбувається само програмування останніх і їхнє прагнення вирішувати проблеми шляхом "промивання мозків; знижується відповідальність керуючих систем; перекручується й звужується демократія, оскільки для маніпулювання свідомістю суспільства досить впливати на його еліту".

На додаток до сказаного іншими авторами В.А. Никонов говорить про такі аспекти глобалізації, як: поглиблення протиріч між принципом територіальної цілісності й принципом права націй на самовизначення, що збільшує проблему сепаратизму, особливо у великих країнах; збільшення числа міжнародних неурядових організацій, що роблять вплив на світову політику; ерозія внутрішнього суверенітету окремих держав.

На думку В.А. Никонова, глобалізація переборює розподіл держав на країни капіталізму, соціалізму й що не приєдналися. Сьогодні правильно говорити про групу країн першого миру (США, Європейський союз і Японія), а також про держави, які намагаються цю групу наздогнати.

Отже, що нового вносить вищесказане в існуючу теорію й методологію? Думаємо, що принципово - нічого. Хто вивчав раніше політекономію капіталізму (розділ "Імперіалістична стадія капіталістичного способу виробництва") відомо, що капітал прагне до світового панування шляхом своєї сверхконцентрації, захоплення світових ринків збуту й в остаточному підсумку - роздягнула миру за допомогою використання моці держави.

Але якщо це все, до чого прийшли вітчизняні глобалісти, навіщо було ховати марксизм? Там усе сказано й про цьому, і багато про що іншому.

Тепер звернемося до точки зору, відповідно до якої розгортання дискусії по проблемі - це спроба прикрити прагнення США сформувати одно полярний мир.

На наш погляд, найбільш послідовним прихильником даної позиції є А.А. Зинов'єв, що розробляє концепцію "еволюційного перелому". Суть її може бути коротко зведена до двох тез: намітилася тенденція до формування зверх суспільств; еволюція людства початку здобувати керований характер. А.А. Зинов'єв уважає, що центром формованого суспільства стають США. Але не як країна, а як якась "зверхсистема", у діяльність якої залучені десятки мільйонів чоловік, тисячі фірм, корпорацій та ін.

Головна небезпека складається в спробі нав'язати миру досить убогу систему цінностей американської демократії, американської культури, що знищує особистість.

Аналогічної точки зору дотримуються й інші фахівці.

С.А. Марков взагалі говорить про світову "за куліси", "масонській змові", коли "впливові люди таємно зустрічаються на фешенебельному курорті й приймають рішення, які на всіх впливають". На думку А.С. Панарина, кредо глобалізму - це використання глобальних ресурсів в інтересах меншостей, так званої еліти (економічної, політичної, інтелектуальної), що сповідає власні наднаціональні інтереси. С.Е. Кургинян висловлює думка про небезпеку тотальної атомизації, що фактично рівносильна де соціалізації.

Нарешті, В.Л. Іноземців пише, що розглянута теоретична конструкція "культивує ілюзію комплексності й цілісності миру, нібито обумовлених перенесенням існуючої на Заході господарської практики в інші країни (по суті справи, таким чином, пропагуються ідеї "розвитку, що доганяє,")... Концепція... одержала... широке поширення й стала впливовою соціальною доктриною, оскільки вона в більшій мері відповідає ідеологічним поданням західних експертів і одержує... підтвердження при поверхневій оцінці сучасної соціально-економічної реальності.

Наведені міркування небезпідставні. Щоб не бути голослівними, пошлемося на Зб. Бжезинського, що пророкує формування надмонополії з єдиним центром керування в США. Зокрема, згаданий автор пише: "Культурна перевага є недооціненим аспектом американської глобальної моці... Демократичні ідеали, пов'язані з американськими традиціями, ще більше зміцнюють те, що деякі сприймають як американський "культурний імперіалізм"... Оскільки наслідування американському шляху розвитку поступово пронизує увесь світ, це створює більше сприятливі умови для встановлення непрямої й на вид американської гегемонії... Американська глобальна перевага... підкріплюється складною системою союзів і коаліцій, що буквально обплутує увесь світ... На відміну від колишніх імперій, ця велика й складна глобальна система не є ієрархічною пірамідою. Навпроти, Америка коштує в центрі взаємозалежної вселеної, такий, у якій влада здійснюється через постійне маневрування, діалог, дифузію й прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада відбувається зрештою з єдиного джерела: Вашингтон, округ Колумбія".

Отже, можна констатувати, що, незважаючи на розходження поглядів представників обох позицій, вони сходяться у визнанні тенденції до монополізації світової економіки або в границях країн "золотого мільярда", або в рамках світового співтовариства.

Розходження в поглядах полягає в тому, що одні, відзначаючи об'єктивний характер цього явища, думають, що протиставити йому нічого не можна й потрібно тим або іншому способу вбудовуватися в процес. Інші, навпроти, говорячи про "руку Америки" (або Заходу), наполягають на виробленні політики активної протидії спробам створити надмонополію, нову імперію та ін.

Але для нас принципово одне. І перші, і другі (можливо, за винятком В.Л. Іноземцева) у методологічному плані дотримуються марксистських позицій, хоча й різному рівні "агресивності".

Як представляється, дискусії між двома напрямками дослідження проблеми може бути знижені, якщо визнати справедливість висновків фахівців обох груп.

По-перше, і ті, і інші праві, відзначаючи наявність процесу, якім можна охарактеризувати як тенденцію до монополізації світової економіки. Будь-який мало-мальськи грамотний економіст не може не розуміти згубність поглиблення тенденції до утворення "надмонополії". Доведення її до логічного кінця - це кінець ринкових відносин, ліквідація демократичних інститутів, формування адміністративно-командної системи керування "у світовому масштабі".

По-друге, дійсно мають місце спроби сформувати одно полярний мир. Але й це прагнення, будучи завершеним, буде мати той же результат, що й тенденція, розглянута вище.

Однак у світі відбуваються процеси, що стримують поглиблення двох названих явищ. Зупинимося на них докладніше, оскільки при їхньому ігноруванні нейтралізуюча функція цих тенденцій може звернутися у свою протилежність, підірвавши світову цивілізацію.

Формування сучасного суспільства обумовлено чотирма групами взаємозалежних напрямків розвитку.

1. Підвищення значимості різних спільностей. Інтереси, що складаються із приводу розвитку цих спільностей, не визнають класових, етнічних і інших обмежень: там, де ці обмеження діють, немає місця дійсно асоціативним спільнотам. У підсумку світове співтовариство виявляється як би "пронизаним" відносинами "наддержавності", поза класовості, загальності.

2. Підвищення значимості територіальних спільностей. Їхня роль двояка: їхній розвиток сприяє, з одного боку, "розмиванню" етнічного й національного типів державності в їхніх існуючих границях (сьогодні в багатьох країнах всі частіше співіснують територіальні спільності У підсумку зростає значимість розглянутої ланки суспільних відносин у системі як внутрішньодержавних, так і міждержавних взаємозв'язків.

3. Підвищується роль місцевого самоврядування, що також виконує кілька функцій. По-перше, воно забезпечує можливість реалізації соціальних і локально-територіальних інтересів невеликих груп індивідів, інтегруючи деякі функції соціальних і територіальних спільнот. У підсумку, по-друге, місцеве самоврядування одночасно стає певною гарантією від підпорядкування існуючої в суспільстві (у рамках обох типів цивілізацій) системи інтересів як інтересам держави, так і інтересам територіальних громад, які часом здобувають державно-регіональні форми.

4. Зростає значимість союзів держав однієї цивілізаційної приналежності. Це дозволяє припустити, що такі союзи виконують стосовно сучасного суспільства функції, аналогічні тим, які виконували й виконують стосовно кожного із двох типів цивілізацій локальні цивілізації (див. розділ перший). Зв'язано це з тим, що процес формування світової цивілізації, свідками якого ми є, не може відбуватися поза часом і простором, тобто поза існуючих у рамках общинного й цивільного типів цивілізацій систем інтересів і ціннісних орієнтирів.

Чотири виділених напрямки розвитку сучасного суспільства, їхньої форми й глибина реалізації, природно, варіюють залежно від конкретних умов. В одних країнах, наприклад, більше значення має формування соціальних спільностей, в інші - рух іде по лінії підвищення значимості територіальних спільностей і т.п. Однак, думаємо, у кожному разі ці напрямки носять загальний характер і тільки інтеграція "на виході" всіх названих тенденцій забезпечує перехід окремих країн і світового співтовариства в цілому на рівень якісно нових цивілізаційних відносин, відносин, природа яких заперечує тезу про "кінець історії". У їхніх рамках не просто зізнається рівність прав на існування будь-якої цивілізаційної лінії розвитку, але, більше того, відкидається будь-яка модель, що ігнорує або не багатоваріантність, що визнає, як базовий принцип розвитку сучасного суспільства. Отже, у світі дійсно відбуваються загальцивілізаційні трансформації. Однак, відповідно до теорії соціальних альтернатив, далеко не факт, що їхнім результатом виступить формування єдиної цивілізації. Скоріше, навпроти, сьогодні відбувається ускладнення системи суспільних відносин. І в рамках даного ускладнення кожний тип цивілізації спробує застосувати досягнення науки й техніки, виходячи із власних подань про втримування "реального" і "потенційного багатства", власних критеріїв економічного росту, характерних для них економічних інтересів і особливостей процесу відтворення. Насамперед тому, що в рамках західного (цивільного) і традиційного (общинного) типів цивілізацій реалізуються власні подання: про суспільно-нормальну систему економічних інтересів; тут не пропонується нічого нового. Ми лише розвиваємо відоме положення теорії, відповідно до якого суспільні системи різняться формою суспільного багатства, його структурою, механізмами нагромадження, а також критеріями оцінки ефективності розвитку, намагаючись поширити його на порівняння двох типів цивілізацій; про прийнятну структуру національного багатства й темпи його нагромадження; про оптимальні критерії й напрямки розвитку економіки; про місце людини в природі й суспільстві.

Однак поза залежністю від своєї цивілізаційної приналежності країни змушені будуть відповісти на другий по значимості виклик поточного сторіччя.

Перехід до нової якості росту не просто пов'язаний зі зміною структури елементів національного багатства. Намічаються два взаємодоповнюючих, але різних процесів. У рамках одного відбувається інтелектуалізація виробництва, що змушує підприємців збільшувати вкладення в людський капітал. У рамках іншого процесу спостерігається підвищення видатків на розвиток людського капіталу з боку домашніх господарств - родин і самих працівників.

Перший процес описується методологічною схемою нагромадження капіталу, характерної для традиційної політичної економії. Для другого ж потрібно інша інтерпретація.

Адже абсолютне й відносне підвищення значимості людського капіталу в національному багатстві не може не супроводжуватися підвищенням сукупного інтелекту всього суспільства. А це, у свою чергу, підсилює опір з боку певних соціальних груп спробам не тільки присвоєння результатів нагромадження їхнього інтелектуального багатства підприємцями й державою, але й нав'язування їм керівництвом національних держав єдиного подання про форми керування, у тому числі внаслідок монополізації економіки, та ін.

Чи існує можливість виразити результати інтелектуалізації за допомогою економічних показників? Закордонні фахівці на це питання дають позитивну відповідь. На жаль, вітчизняна економічна теорія продовжує оперувати в основному застарілими поданнями про те, що є розвиток.

Звернемося до аналізу використовуваних у світі принципів і методів оцінки величини й структури національного багатства, що забезпечує перехід до нової якості росту, у главі дев'ятої. У главі ж восьмої спробуємо проаналізувати проблему, на жаль, що випала зі сфери уваги фахівців, що вивчають особливості сучасного етапу розвитку людства.

Так, наприклад, говорячи про ріст сепаратистських настроїв, як правило, посилаються на слаборозвинені країни, забуваючи про Канаду, Францію, Бельгії й інших демократичних і аж ніяк не бідних державах.

Отже, із другої чверті XX в. у розвинених країнах починається зміна якості економічного росту й, відповідно, зміна якості суспільних відносин у напрямку, що дозволяє реалізувати не тільки власницькі, але й соціальні, тому подібні інтереси населення. Ця зміна не була, та й не могла бути миттєвою. Вона вимагала часу, а отже, і особливого перехідного періоду, у рамках якого, крім іншого, вирішується завдання заміни національної державності державністю децентралізованого типу.

Природно, кожна країна входить у такий період зі своїм "спадщиною". Проте, можна припустити, що рішення історичних завдань даного періоду підкоряється певній загальній двоетапній логіці.

На першому етапі відбувається переструктурування всієї системи суспільних відносин у напрямку їхньої соціальної переорієнтації. На другому - викликані соціальною переорієнтацією структурні зміни стають необоротними; величину суспільного багатства визначає вже не тільки його фізичний обсяг, але усе більше його якість. У підсумку під впливом нової системи інтересів функції держави також одержують нове, у порівнянні з колишнім, утримування (не тільки за формою, але й по суті). Захист приватних інтересів стає лише одним, причому далеко не головним фактором інтеграції соціально-економічних мотивів поводження населення. Даний процес, на наш погляд, є початком формування суспільства, у якому держава не протистоїть особистості, а "обслуговує" її інтереси й потреби.

Підтвердженням такого висновку служать результати, до яких прийшли країни, що переборюють кризу національної державності, де місце приватного інтересу, що панував, зайняв інтерес індивідуально-суспільний. Ці результати виразилися, по-перше, у тім, що розподіл суспільства на протилежні по інтересах ворогуючі класи перемінила його стратифікація, по-друге, що безумовний пріоритет у структурі суспільного багатства його матеріально-економічнихих чинників розмивається й все більшу частку в ньому одержують фактори, що вважалися раніше позаекономічними (рівень утворення, якість навколишнього середовища й т.п.).

Для того щоб нова соціальна спрямованість стала відтворюватися в суспільних масштабах, потрібно перебороти небезпеку механічного й фізичного руйнування накопиченого багатства, забезпечити гарантії збереження раціональних господарських зв'язків. А це неможливо поза особливим етапом переструктурування, етапу, що дозволяє, крім іншого, відносно безболісно трансформувати національну державність у державність децентралізовану.

Висунута гіпотеза дозволяє, як можна помітити, відповісти на два питання. Чому поза залежністю від своїх соціально-економічних, етнокультурних особливостей всі країни, що вирішували завдання першого етапу переходу, ішли по шляху підвищення рівня централізованого, свідомого державного втручання в переструктурування суспільних відносин? Чому, незважаючи на те що ступінь централізації (тобто сполучення прямих і непрямих важелів впливу) визначалася й визначається національно-державною специфікою, при будь-якому варіанті вона розглядається як фактор, що гарантує проведення реформ у суспільних інтересах і, що не менш важливо, у суспільних масштабах?

Як тільки дана мета досягається, починається другий етап, у рамках якого вирішуються проблеми, викликані до життя тим, що соціальна переорієнтація економіки, перехід до нової якості росту та інше з імовірності й "випадковості" перетворюється в стійко відтворений процес. У числі таких проблем - зміцнення позицій інституту публічної власності, відмова від пріоритету класових і будь-яких інших "групових" інтересів, активізація процесу формування соціальних і територіальних співтовариств і передача цим співтовариствам додаткових (раніше реалізованих державою) функцій. І лише ті держави, де взяло гору прагнення вирішити названі завдання, де воно стало необоротним, можуть, думаємо, сьогодні називатися розвиненими.

Існує думка, що в розвинених країнах спостерігається зниження рівня й глибини централізації. Воно ґрунтується на механічному порівнянні сучасного рівня централізації з маючими місце на першому етапі переходу до нової якості росту (десь у проміжку між 30-мі й 60-мі роками). При цьому ігнорується те, що сучасні форми централізації принципово відрізняються від тих форм, які мали місце в попередні періоди. А тому вважаємо таке механічне порівняння некоректним.

Розвинені країни характеризуються не просто новим типом державності, але й новим типом централізму, що гарантує визнання рівності й рівноправності інтересів різних співтовариств і верств населення. Досягти такого визнання вдається за допомогою трансформації однополюсної форми державного централізованого керування (що розуміється як виняткова влада Центра, що діє по "дорученню" конкретного стану, класу або партії й т.п.) у багатополюсний централізм.

На практиці розглянута тенденція проявляється в наступному. Предмети ведення, раніше цілком монополизуємі Центром, розподіляються відповідно до принципу "субсидіарності". Цей розподіл здійснюється між: різними рівнями державної влади; територіальними співтовариствами (суб'єктів федерацій, регіонів, місцевого самоврядування); соціальними верствами, стратами.

Кожному із зазначених відповідає своя форма публічної власності, що є економічною основою прийняття господарських і інших рішень, а також економічною базою відповідного впливу на державу. Саме цей вплив поступово перетворює держава в дійсно суспільний інститут, об'єктивно зацікавлений і здатний (завдяки сукупності механізмів) реально захищати інтереси населення.

Таким чином, другий етап переходу до якісно нових суспільних відносин пов'язаний з розмиванням основ демократії. На зміну пріоритету інтересів більшості поступово приходить реальна громадська згода. Але тоді логічно припустити, що подолання кризи національної державності повинне супроводжуватися трансформацією (а можливо, і ліквідацією) інститутів нації й національної держави. Саме це міркування дозволило авторам висловити гіпотезу про початок формування сучасного суспільства й адекватного йому індивідуально-суспільного інтересу, спрямованого на ріст інтелектуального багатства.

У зв'язку з викладеним вище виникає необхідність відповіді на принципове питання: чи можна в країнах з адміністративно-командною системою керування забезпечити створення умов для соціальної переорієнтації суспільних відносин, тобто "зверху" сформувати передумови для рішення завдань другого етапу переходу? Щоб відповісти на нього, коротко резюмуємо сказане раніше.

Отже, у державах, розвиток яких відбувалося (відбувається) у границях єдиного економічного простору, передумовою рішення завдань першого етапу перехідного періоду є задоволення загальнонаціонального економічного інтересу, тобто (відповідно до нашої концепції) інтересу громадян. По своїй природі такий інтерес відносно стабільний. Обумовлено це тим, що його носій - економічно активне населення - реально зацікавлене в установці певних меж можливому росту рівня соціально-політичної конфліктності. Воно також зацікавлено в обмеженні централізму. Інакше велика ймовірність розпаду єдиного економічного простору й, отже, втрати всіма й кожним свого надбання. Щоб цього не відбулося, названа частина населення через інститути демократії підтримує раціональне сполучення централізованих і ринкових початків, сполучення, що гарантує взаємозв'язок індивідуального інтересу із загальнонаціональним.

Список літератури

1. Валентей С.Д. Розвиток суспільства в теорії соціальних альтернатив. - К., 2003

2. Гринін Л.Е. Глобалізація й національний суверенітет. - К., 2003

3. Лоуренс Клейн. Глобалізація: виклик національним економікам. - К., 2004

4. Луков В.О. Воспитание как ответ на вызовы глобализации. - М., 2006

5. Келле В.Ж. Процеси глобалізації й динаміка культури. - К., 2003