Україна в сучасному геополітичному просторі

УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає в політиці дер­жави визначальну роль географічних чинників, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов'язано насамперед із невідпо-вщністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-полі­тичних прагнень. Просторове розташування України, розміри її території, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополггичною по­ведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Україна на тлі глобальних політичних трансфор­мацій

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттє­вими геополітичними змінами. Серед нових політичних реа­лій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво­полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів ба-гатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи дер­жав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвро­пейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Дого­вору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України запо­чаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можли­вість для самої Росії — як держави і нації — стати, нарешті, демократичною та європейською. Був час, коли на Заході де­хто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприя­тимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політи­ки України, її миролюбні засади, мирний характер перетво­рень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з євро­пейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, а й руйнацію довготривалого ро­сійського домінування на контрольованому нею просторі. Ана­літики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як «детонатора» у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так, американський політик і вчений Д. Мойніхен най­суттєвішим чинником розвалу Радянського Союзу вважає «не­бажання слов'янської України продовжувати жити в режимі домінування слов'янської Росії».

Віднині Україна після тривалого періоду перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, коли вона могла диви­тися на світ лише крізь «московські окуляри», почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до між­народного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Під­писанням Україною на початку 1992 р. гельсінського Підсум­кового акта було увінчано самовизначення й визнання дер­жавності українського народу іншими країнами. Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

Наведені факти, і не лише вони, свідчать про наявність глобальних трансформацій. За цих умов варто звернути увагу й на те, що у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей конти­ненту і світу відбувається еволюція поглядів, моральних орі­єнтирів і спонукальних мотивів. Головним принципом змін можна назвати демонтаж конфронтаційних підходів і рециди­вів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. покликане було стати етапним періодом, який визначить ро­звиток Європейського континенту на роки й десятиріччя впе­ред. За всієї невизначеності майбутнього, з твердим переконанням слід наголосити, що Європа і світ перебувають на пе^ рехідному етапі розвитку. Нині закладаються підвалини тих нових відносин, того становища, яке стане визначальним, якщо не вирішальним, для майбутньої долі континенту.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські краї* ни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріорите­тів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло тата^ стриманість у розвитку відносин із Заходом, то надалі вони «повернулися обличчям» до ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації країн східного блоку, незважаючи на стурбованість СРСР питаннями безпеки; уря­ди Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини дистанціювалися від Москви. Кремль сподівався, що союзники з ОВД заперечува­тимуть входження об'єднаної Німеччини до НАТО, але саме у Варшаві та Празі недвозначно підтримали таке рішення. Під­креслимо, що входження НДР до складу ФРН як завершаль­ний процес самоідентифікації німецького народу спонукав до завершення політичного вибору країн Центральної та Східної Європи на користь західної системи демократії.

Суттєвими в цей час поряд з іншими стають власні геопо­літичні чинники новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. Складові нового геополітичного становища та ото­чення стають для цього кола країн інструментом пошуку й забезпечення національних інтересів.

Новим і природним явищем геополітичного становища Євро­пи постала об'єднана Німеччина. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центральне- і східноєвропейські країни почали роз­глядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як жаданого партнера та вагомий чинник міжнародної політики. Водночас голос ФРН у ЄС на «східному напрямі» — це те, що вирізняє позицію Бонна в європейській спільноті.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а та­кож молодої демократії та новоявлених країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних про­грам, воєнно-стратегічної рівноваги, які відкрили б нові мож­ливості для реалізації національних інтересів і завдань націо­нальної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х рр. повернулися до природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносин були геополітичні фактори — територія, матеріальні ресурси, національна структура населен­ня, а також національно-релігійні характеристики, що діяли про­тягом багатьох століть. Саме вони стали обґрунтуванням націопальних інтересів, коаліційних і військово-політичних союзів тощо

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітич­ний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу Стра­тегічна мета нашої країни полягає в інтеграції до європейсь­ких та євроатлантичних структур. За умов збереження бага-товекторності зовнішньої політики України принциповий євро­пейський вибір обумовлюється не сьогоденною кон'юнктурою, а національними інтересами. Об'єднана Європа вже перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з «невизначеністю» і «непередбачуваністю» України.

Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси Украї­ни, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Цен­тральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як ви­нятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням ми­нулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки вже не е визначальними для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, вона детермінована як внутрішніми, так і зовнішніми чинни­ками, залежить від наявності надійних партнерів і консоліду­ючої політики влади. Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкрет­но-історичні питання безпеки мають безпосереднє відношення до трансформацій у значно ширших масштабах, аніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом і взаємодія їх у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступа­ла Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були : проміжним простором, «санітарним кордоном» або сферою поді­ту впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань. ї ' Отже, досить суттєвим геополітичним фактором постає і зняття з політичного порядку денного німецького питання, що І є однією з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи. Віднині мирний порядок на континенті має будувати­ся на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, ста­більної та впливової німецької держави. Якщо для України, як, власне, і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи постають пріоритетними під будь-яким кутом зору, то для Німеччини ці проблеми не мають такої гостроти, а еконо­мічні досягнення є привабливим чинником для її сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають: розширення політичного діалогу, зниження рівня озбро­єнь, подолання регіональних воєнних конфліктів та ін. Важли­ву роль має відіграти зростання довіри між країнами молода! демократії та іншими державами континенту і світу, створен­ня нової надійної системи колективної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвро­пейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово но­вих дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внут­рішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є поло­ження Підсумкового акта про відсутність територіальних пре­тензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непо­рушність кордонів, що склалися історично. На відміну від дея­ких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кор­донів, жодна політична сила не висуває територіальних пре­тензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з біль­шістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Принципово важливим новим виміром геополітичного ста­новища в Центральній і Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний ста­тус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за роз­мірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти вза­галі.

У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але те­пер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик євро­пейській економічній і політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антиде­мократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен при­служитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Схід­ній Європі. Це поряд з іншими чинниками привело до пору­шення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю біль­шості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швид­ше прикритися «парасолькою НАТО». Цю прагматичність мож­на зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впли­вові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Зго­дом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Украї­ною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.

Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подо­лати дуже високий «поріг», який буде ще вищим для постра­дянських держав. Один із перехідних варіантів — створення •шеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регуляр­них консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрі­чей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Цен­тральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держаю докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушен­ням на цьому напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учас­никами цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр. характеризувалися активною учас­тю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Євро­пи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влашто­вувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє пози­цію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських полі­тиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насампе­ред за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чи­нився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджували­ся, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угорщину та ігнору­вала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Сло­венії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північ­ноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйну­вати блок.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рі­шення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралель­но з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на за­побіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається поси­ленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з інши­ми міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим і показовим, під кутом зору трансфор­мації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемон­стровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо при­боркання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і кра­їн — не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югос­лавії. В миротворчих операціях брали участь і військовослуж­бовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Гер­цеговині.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний аль­янс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та інши­ми державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднан­ня до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядер­них арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів і намірів та причин» розміщен­ня в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася струк-туризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партне­рство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні мініс­три всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави дер­жав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерст­во на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності

кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Нато­мість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із виз­начальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталіте­ту» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідо­мила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей ви­важений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Дек­ларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а та­кож Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписан­ня нових політико-правових документів нашої держави з без­посередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократич­них перетворень і ствердження територіальної цілісності Ук­раїни. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політич­ного життя Києва і невирішеною проблемою національної зов­нішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомас­штабного українсько-російського договору та інших докумен­тів знаменує формування якісно нових політико-правових за­сад відносин між двома найпотужнішими країнами на постра­дянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишні­ми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Во­дночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатосторонньо­го співробітництва, передусім економічного характеру. Украї­на тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньо­му Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання

українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про держав­ний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і спів­робітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних від­носин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордо­нів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські від­носини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, зму­шена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами ко­лишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що ро­змивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партне­рів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи гло­бальної безпеки, утвердження нового геополітичного просто­ру, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийнят­тям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові мож­ливості для застосування багатовікового досвіду демократич­них держав Європи в практиці державного будівництва, сход­ження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інститу-

• ціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Євро­пейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти

• до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, ма-Ї ючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивіду-[ . альним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особ-1 ливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здо-1 бутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні

обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країна­ми інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до наро­щування політико-правових засад у міждержавних відноси­нах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, спів­праці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість дер­жавних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного ха­рактеру.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддале-них — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можли­вих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої дер­жави й континенту є зміцнення довіри, розширення політич­ного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній ос­нові в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подо­лання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фун­даментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньо­політичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стра­тегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формуван­ня чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного станови­ща, врахування складних умов перехідного періоду Європейсь­кого континенту.

3. Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного поряд­ку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дип­ломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та ак­тивного суб'єкта міжнародних відносин.

від­мінності.

ЛІТЕРАТУРА

Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний

аналіз. — К., 1995. Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний часопис. — 1997. — № 4.

Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності (Сучасні амери­канські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — № 1.

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящее­ся настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995. Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична думка.

— 1997. — № 1.

Кудряченко A.I. Східна Європа на шляху змін. —К., 1990. Кудряченко A.I. Європейська політика ФРН (1970—1991 рр.).

— К., 1996.

Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністич­них суспільств. — К., 1995.

Сжора 1. Геополітична легітимація ролі України в новому сві­товому порядку // Політологічні читання. — 1994. — № 1. Україна та міжнародне співтовариство // Політична думка. —

1993. — № 1.

Українська державність у XX ст. і історико-політичний ана­ліз.— К., 1996.

Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Полі­тична думка. — 1996.