Деньги и их функции (работа 4)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ

К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

По дисципліні « ПОЛІТЕКОНОМІЯ »

Слухач: Сидоркевич Дмитро Іванович

Спеціальність, група: ЗФ – 02

Керівник:

доцент Кобко В.І.

Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси

2001 р.

П Л А Н

I. Гроши та їх функція. Закон грошового обігу.

1. Сутність грошей і грошових систем ;

2. Функції грошей ;

3. Еволюція грошей у ХХ столітті ;

4. Закон обігу грошей ;

II. Традиційні та сучасні форми безробіття. Способи регулювання зайнятості.

1. Зайнятість та її основні форми ;

2. Сутність і причини безробіття ;

3. Соціальний захист населення та регулювання зайнятості.

I Сутність грошей і грошових систем та їх еволюція

1. Грошова форма вартості й сутність грошей. Засоб вираження вартості всіх інших товарів за розвинутого виробництва є гроші або грошова форма вартості. Попередніми, менш розвинутими, були проста, розгорнута і загальна форми вартості.

Проста форма вартості. Обмін продуктами, як уже зазнав лося, виник ще у первісному суспільстві. Він мав епізодичний характер. Наприклад, одна община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в іншої общини. Такий обмін можна виразити формулою: 1 туша тварини — 200 одиниць риби. Ця форма вартості була не лише найпростішою, що виражала відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки такий обмін не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в якій пропорції обмінювалися.

Розгорнута форма вартості. З розвитком виробництва відбу­валося поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжува­лося зростанням її продуктивності та появою додаткового продук­ту. Першим великим поділом праці, як уже зазначалося, було ви­ділення скотарських і землеробських племен, тому надлишки тва­рин і продукти тваринництва (м'ясо, вовна тощо) вже не випадко­во, а регулярно починають обмінюватися на надлишки продукції землеробства. За цих умов тварини, систематично обмінюючись на інші товари, набувають переважно відносної форми вартості (тобто виражають свою вартість у споживчій вартості іншого това­ру), а інші товари (хліб, овочі тощо) стають еквівалентами.

Внаслідок регулярного обміру мінові пропорції набували стій­кішого характеру, наближалися до витрат праці. Але оскільки товар безпосередньо обмінювався на інший, а обмін між общи­нами (тобто колективний обмін) з розпадом первісного ладу пос­тупився місцем індивідуальному обміну, останній наштовхнувся на певні обмеження. Так, власник шкури тварини міг придбати зерно лише в тому випадку, якщо ця шкура була потрібна влас­нику зерна. Тому обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного товару не набувала кінцевого, загальноприйнятого вираження. Для цього необхідний був товар, яйй би мав споживчу вартість для всіх членів суспільства.

Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних про­дуктів зумовили стихійне виокремлення того товару, на який обмі­нювалися всі інші товари.

Гроші — специфічний товар, який виконує роль загального екві­валента (всезагальної обмінюваності), завдяки чому у ньому вира­жається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини між суб'єктами господарської діяльності.

Гроші виникають з появою та розвитком товарно-грошових відносин. На різних етапах історичного розвитку в різних краї­нах і місцевостях роль загального еквівалента виконували різні товари. Це були переважно продукти масового виробництва, що відігравали вирішальну роль в економіці цих народів. Так, у ста­родавніх греків роль загального еквівалента виконувала худоба, хутро; шкіри — у скандинавських народів; чай — у Монголії; сіль — у Судані й Абіссінії. В Київській Русі тривалий час загаль­ним еквівалентом були хутра родини куниць (хутро куниць або білки називали куною), а грошова система існувала у формі "кунних грошей".

З часом роль загального еквівалента закріпилася за золо­том. Воно виконувало функцію грошей уже за півтора тися­чоліття до н.е. До цього золото було звичайним товаром. Пе­ретворення золота на загальний еквівалент відбулося завдяки таким його властивостям, як ковкість, м'якість, подільність, неокислюваність, висока вартість в малій вазі. Паралельно із золотом загальним еквівалентом було срібло. Так, київська сріб­на гривна часів Київської Русі важила від 160 до 196 грамів. Так тривало кілька тисячоліть, і лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольне закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту. Більш повно, тобто комп­лексно, сутність грошей розкривається у функціях та підфунк-ціях, які вони виконують.

2. Функції грошей. Гроші виконують різні функції. Пер­ша з них — функція міри вартості. Вона полягає в тому, що вартість усіх товарів виражається у грошах, що за їх допомогою порівнюються вартості різних товарів. Це можливе тому, що і на виробництво золота, і на створення товарів витрачається сус­пільне необхідна праця. Оскільки на виробництво різних товарів витрачалася неоднакова кількість праці, то їхня вартість в умо­вах панування золотого стандарту виражалася в різних кількос­тях золота. Вагова кількість металу, прийнятого в країні за грошову одиницю, — це масштаб цін. Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю. Отже, виконання грошима функції міри вартості не залежить від держави (тобто це об'єктивна фун­кція), а масштаб цін — технічна функція, яка залежить від волі держави, встановлюється у законодавчому порядку.

Спершу грошові одиниці та їхні назви переважно були пов'яза­ні з певною вагою благородних металів. Наприклад, фунт стер­лінгів означав фунт срібла. З часом золото витіснило срібло, але назва лишилася, хоч вона вже означала значно меншу кількість золота, яка за вартістю дорівнювала фунту срібла.

Гроші виконують також функцію засобу обігу, тобто вони є засобом реалізації товарів, посередником в їх обміні. У процесі обігу золоті монети поступово зношувалися, в них зменшувався вміст золота, і в обігу почали функціонувати неповноцінні гро­ші. Тому золоті гроші були замінені паперовими — знаками, сим­волами вартості. Іншими причинами такої заміни є миттєве ви­конання грошима функції засобу обігу, необхідність зменшення витрат обігу та ін. Уперше паперові гроші з'явилися в Китаї у XII ст., в Росії — у 1769 р. Перші власні українські паперові гроші — гривні — були випущені в 1917 р. з утворенням Україн­ської Народної Республіки. Паперові гроші — це грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим кур­сом і випускаються для витрат держави.

У процесі еволюції товарно-грошових відносин поступово створюються передумови для звуження функції грошей як засобу обігу й водночас для розширення функції грошей як засобу пла­тежу (зокрема кредитних грошей). Тому в розвинутих країнах світу виконання грошима функції засобу обігу обмежується переваж­но сферою роздрібної торгівлі, купівлі та продажу послуг і між­народною торгівлею.

Третя функція грошей випливає з попередньої. Вони вилуча­ються з обміну, переривають свій обіг і перетворюються на скарб, засіб нагромадження, бо за них завжди можна купити будь-який товар. Оскільки для придбання предметів споживання значної цін­ності (житло, меблі, автомобіль тощо) необхідно попередньо нако­пичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці окре­мі особи нерідко тримають гроші вдома. Коли гроші нестабільні, їх намагаються швидко позбутися (придбати якийсь товар), вберегти від знецінення (покласти в ощадний банк або придбати на них ста­більну валюту). Така ситуація породжує спекулятивний курс на ста­більніші валюти, фінансові спекуляції та махінації.

З розвитком товарно-грошових відносин гроші починають виконувати і функцію платежу, тобто стають засобом оплати бор­гового зобов'язання, коли продавець є кредитором, а покупець — боржником. Засобом обігу в таких відносинах є вексель — пись­мове боргове зобов'язання, яке дає його власнику (векселетримачеві) право вимагати від боржника (векселедавця) зазначену в ньому суму платежу після закінчення встановленого терміну. Пе­реходячи з рук у руки, векселі утворюють вексельний обіг. Бан­ки, які виникають ще в Середньовіччя, скуповують звичайні век­селі й розплачуються банківськими векселями, або банкнотами, які є кредитними грошима. Ці гроші — розвинутіша форма (сим­вол) вартості, вони певною мірою виконують основні функції грошей як загального еквівалента.

Кредитні гроші — найрозвинутіша форма грошей, яка є знаком (символом) вартості, виконує роль загального еквівалента, забез­печує рух позичкового капіталу та еволюцію кредитних відносин.

Такими грошима є й чеки — письмове розпорядження влас­ника поточного рахунку в банку про виплату певній особі зазна­ченої в ньому суми грошей.

Історично кредитні гроші з'явилися на базі металевого обігу і спершу були знаком золота і знаком кредиту. Вони служили додатковим елементом у платіжно-розрахунковому механізмі, основу якого становлять повноцінні гроші. Однак уже наприкін­ці XVII ст. починається емісія нерозмінних на золото банкнот, стабільність яких забезпечується кредитом. Тому банкнота пос­тупово втрачає властивість бути знаком золота і в другій полови­ні XX ст. стає лише знаком кредиту. Розвиток кредитних відно­син створює можливість виплачувати позики через взаємні зара­хування боргових зобов'язань без залучення готівки.

В обігу між різними країнами гроші виконують функцію сві­тових грошей. Спочатку її могло виконувати лише золото. Воно було передусім загальним міжнародним платіжним засобом. У світовій торгівлі розрахунок між країнами відбувався через зара­хування боргових зобов'язань банками. Якщо платежі країни пе­ревищували її надходження, то вона вивозила на суму переви­щення золото як засіб платежу. Крім того, золото у функції сві­тових грошей було загальним купівельним засобом, коли країна негайно оплачувала товари.

З середини 70-х років XX ст. внаслідок розміну доларів на золото центральні банки використовують золото як світові гроші, продаючи його за іноземну валюту на приватних ринках золота, а міжнародним платіжним і купівельним засобом стали резервні на­ціональні валюти — американський долар, німецька марка та ін.

У сучасній західній економічній літературі з названих вище функцій грошей не виділяють функцію засобу платежу (оскільки вона входить у засіб обігу) і світових грошей (оскільки вони ви­конують будь-яку функцію). Такий підхід утруднює аналіз про­цесу генезису сучасних грошей, не дає змоги комплексно розкри­ти сутність грошей.

3. Еволюція грошей у XX ст. У другій половині XX ст. як міжнародний платіжний і купівельний засіб використовували переважно національні гроші, або валюти окремих країн, що пов'язано з еволюцією самих грошей і грошових систем.

Система золотого стандарту функціонувала до 30-х років XX ст. її найважливішими рисами були: 1) фіксація золотого вмісту національних валют і їх безпосередня конвертованість у золото; 2) функціонування золота як світових грошей; 3) наявність фік­сованих валютних курсів.

Після Першої світової війни починається криза золотого стан­дарту. Із значним розширенням обсягів внутрішнього ринку, зрос­танням масштабів товарного виробництва золота було вже не­достатньо для виконання ним функції засобу обігу. Водночас у передкризові 20-ті роки XX ст. до золотих резервів капіталістич­них країн надходило в середньому на 25% золота менше, ніж до війни. Тому зростаючу потребу в золоті для обслуговування внут­рішнього ринку і міжнародного обігу не могли задовольнити на­явні золоті запаси. Крім того, обіг повноцінних золотих монет спричинив значне зростання витрат обігу. Отже, загострення су­перечності між речовим змістом та суспільною формою фошей зумовило перехід до більш розвинутих форм загального еквіва­лента. Панування золотого стандарту також унеможливлювало проведення окремою країною своєї валютно-грошової політики, оскільки збільшення обсягів емісії, а отже й інфляційне знеці­нення національних грошей, призводило до відпливу золота за кордон і зменшення золотих запасів країни.

Усвідомлюючи це, розвинуті країни Заходу на міжнародній Генуезькій конференції 1922 р. уклали угоду про те, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів виконувати­муть і деякі валюти провідних країн, що отримало назву золото-девізного стандарту. Але й після цієї угоди грошові системи ба­гатьох країн Заходу базувалися на золотому стандарті, тобто роз­мінювали паперові гроші на золото. Тому остаточного краху ця система зазнала під час економічної кризи 1929—1933 рр. Спер­шу Англія (1931), відтак США (1933), згодом Франція (1936) ска­сували форми золотого обігу, а до початку Другої світової війни майже всі країни припинили розмін паперових грошей на золо­то. За цих умов поступово посилювався штучний характер масш­табу цін. Так, державна скарбниця США в 1934 р. встановила ціну золота за одну трійську унцію (31,1 г чистого золота) у сумі 35 дол. Така ціна зберігалася до 1973 р., у той час як ринкова ціна золота досягла майже 200 дол. за унцію у 1974 р. Тому з 1975 р. штучний масштаб цін на золото перестав існувати.

У цьому зв'язку слід зауважити, що криза 1929—1933 рр. озна­чала й остаточний крах вільної ринкової системи, заснованої на вільній конкуренції, вільному ціноутворенні, обмеженому втручанні держави в економіку. Коли функціонував золотий стан­дарт, товари реалізовувалися за цінами, що в середньому відпо­відали їх вартості, а золото, маючи власну вартість, було факто­ром капіталістичного ціноутворення. Вільний обмін банкнот на золото унеможливлював відхилення вартості товарів від купівель­ної спроможності золота. Тому в цей період розвитку капіталіс­тичного способу виробництва не було інфляції. Вона мала місце під час війн (коли держава вдавалася до надмірної емісії паперо­вих грошей і припиняла їх обмін на золото), але після їх закін­чення рівень цін знижувався. Тому ціни наприкінці XIX ст. були на такому самому рівні, як і на початку століття. Отже, система золотого стандарту відповідала тому етапу еволюції ринкової сис­теми, на якому ядром господарського механізму було ринкове саморегулювання. Та оскільки без активного втручання держави у процес відтворення така система більше не могла існувати (це підтвердила криза 1929—1933 рр.), необхідно було паралельно здійснити радикальну реформу грошової системи, яка б дала мож­ливість державі проводити власну валютно-грошову політику.

Еволюцію грошових систем розвинутих країн Заходу і валютно-грошової політики окремих держав зумовлюють якісні зміни в сутності самих грошей, а вони, у свою чергу, детермінуються роз­витком усієї економічної системи (одним з елементів якої є гро­шова система), відповідного їм господарського механізму (рис. 1).

У країнах Заходу з розвитком кредитних відносин купівля обладнання, сировини одним капіталістом в іншого здійснюється переважно за допомогою кредиту. Навіть реалізація значної час­тини товарів для споживання відбувається через споживчий кре­дит. Так, за рахунок короткотермінових кредитів американці покривають нині до 70% своїх витрат. Отже, кредитні гроші (век­сель — як знаряддя комерційного кредиту і чек — як знаряддя банківського кредиту) все більше виконують функцію обігу завдяки своїй функції засобу платежу і роблять обіг значною мірою незалежним від золота.

Гроші	Кредитні гроші
Гроші центрального банку	Банківські гроші: а) безготів­кові; б) поточні рахунки в комерційних банках	а) векселі; б) чеки; в) банкноти; г) депозитні сертифікати
Наявні гроші	безготівкові гроші: а) рахунки в цент­ральному банку, його відділеннях і поштових службах; б) відкриті й не використані кредит­ними інститутами контокорентні лінії
банк­ноти	моне­ти

Рис. 1. Класифікація грошей

Роль загального еквівалента дедалі більше закріплюється за кредитними грошима, які перебирають на себе більшість функцій товарних грошей. Отже, суперечності між функціями грошей є також причиною їх еволюції. Тому в струк­турі сучасної грошової маси розвинутих країн Заходу немає золо­тих і срібних монет, а в структурі кредитних грошей майже 80% припадає на чеки і 50% — на банкноти. У деяких країнах Заходу наявний обіг становить лише 5—10% грошово-безготівкового обі­гу, в той час як в Україні в 1998 р. — до 50%. Сучасна банкнота - це своєрідний "гібрид" кредитних і паперових грошей. Щоб вико­нувати роль загального еквівалента, кредитні гроші набувають об'єктивної сучасної значущості за допомогою примусового курсу держави, забезпечуються державним кредитом. Кредитний харак­тер грошей також спирається на довір'я органу, що випускає гро­ші (термін "кредит" у перекладі з латинської означає "довір'я").

Роль держави у виникненні та еволюції грошей значна. Дер­жава, по-перше, організовувала чеканення монет на державних монетних дворах; по-друге, встановлювала масштаби цін; по-тре­тє, впроваджувала паперові гроші з примусовим курсом; по-чет­верте, здійснювала девальвацію, ревальвацію; по-п'яте, накопи­чувала валютні цінності для забезпечення стабільності грошей.

4. Закони обігу грошей. Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто форми фошей, підпорядковуються своїм особ­ливим законам. З урахуванням перших двох функцій грошей та­кий закон виражається формулою, в якій кількість грошей зале­жить від суми цін товарів (що, у свою чергу, визначається кіль­кістю товарів і рівнем цін на кожний із них) і швидкості обігу одноіменної грошової одиниці:

Ц

К = –

О

де К — кількість грошей, необхідних для товарного обігу в пев­ному році; Ц — сума цін товарів, що реалізуються у певному році; О — середнє число оборотів за рік грошової одиниці. Це загальний закон кількості грошей в обігу.

З розвитком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває складнішого вигляду:

СЦ-К+П-ВВ

Кn =

Шо

де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, проданих у кредит; П– сума платежів за борговими зобов'язаннями; ВВ — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів, Шо — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

Основними елементами закону грошового обігу є товарна ма­са, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу фошей. Причому не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу гро­шей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від швидкості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне зменшенню грошової маси.

Коли функціонували повноцінні гроші, в обігу перебувала лише необхідна кількість грошових одиниць, Роль регулятора ці­єї кількості стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли, наприклад, потреба у грошах зменшува­лася, частина їх "випадала" з обігу, перетворюючись на скарб. Якщо, навпаки, потреба обігу в грошах зростала, то додаткова кількість їх надходила в обіг із скарбу. Функція засобу нагромад­ження скарбів відігравала роль привідних і відвідних каналів гро­шового обігу. Тому у ньому не могло бути надлишку грошей.

Однак в обігу, крім повноцінних грошей, із XVII ст. перебу­вають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу па­перових грошей. Сутність цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального функціо­нування товарообороту. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу паперових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової вартості лежало золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, осново­положником якої є американський економіст І.Фішер, кількість грошей в обігу визначається за формулою:

Р . Y

К =

V

де Р— абсолютний рівень цін; V— реальний обсяг виробництва;V— швидкість обігу грошей.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий прин­цип грошового обігу, а саме: у підтриманні рівноваги в економі­ці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона є сумою купівельних та платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, які використовуються в готівковому та безготівковому обігу; па­сивні гроші (заощадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах. Переваж­на частина грошової маси — різні види банківських депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, що ма­ють таку саму купівельну спроможність, як і банківські рахунки (рис.2). У наш час грошова маса формується на основі кредитів. Це означає, що банківська система, надаючи кредити підприємствам, організаціям, окремим особам, збільшує грошову масу, оскільки в обіг при цьому надходить додаткова кількість загаль­ної купівельної спроможності, що спричиняє зростання цін.

У структурі грошової маси в Україні у 1998 р. грошовий агре­гат Мо (кошти поза банками) становив 48%, М_>1> (кошти на розрахункових і поточних рахунках) — 20%, М_>2> (термінові депозити та інші кошти) — 31%, М_>3>(кошти клієнтів за трастовими операціями банків) — 1%.

Зростання швидкості обігу грошей зумовлене також актив­ним втручанням держави у процес відтворення капіталу, поси­ленням одержавлення кредитно-фінансової сфери й розвитком кредитної системи, вдосконаленням безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років резервним банкам потрібно було 8 днів для виконання взаємних розрахунків, то нині — лише 2 дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широкому впро­вадженню чеків. Так, депозитно-чекові операції обслуговують нині майже 90% усіх грошових платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить із рук у руки. Факторами прис­корення обігу грошей є розвиток функцій комерційного, бан­ківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту, впровадження комп'ютерних систем та ін.

М>2> + депозитні сертифікати + державні цінні папери
М>1> + термінові вклади населення в ощадних банках
Наявні гроші Мо+ засоби на розрахункових рахунках юридичних осіб + депозити до запитання в Ощадбанках + депозити в Ощадбанках + депозити в комерційних банках + кошти Держстраху
Банкноти в обігу	Монети в обігу	Залишки готівки в касах підприємств і організацій
Мо	М>1>	М>2>	М>3>

Рис. 2. Структура грошової маси в Україні.

II Традиційні та сучасні форми безробіття. Способи регулювання зайнятості.

1. Зайнятість та її основні форми. Зайнятість з погляду речового змісту — це діяльність людей, спрямована на задово­лення особистих, колективних та суспільних потреб. З погляду суспільної форми — це певна сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного на­селення робочими місцями, формування розподілу і перерозпо­ділу трудових ресурсів для його участі в суспільне корисній праці і забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Ця сукупність соціально-економічних відносин виявляється у певних економічних категоріях: індивідуальна (сімейна), ко­лективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність та про­дуктивність, мобільність робочої сили, загальноосвітня та про­фесійна підготовка кадрів, заробітна плата та ін.

Діалектична єдність речового змісту і суспільної форми втілюється в синтезуючому визначенні зайнятості як економічної категорії.

Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення по­треб людей, а також при забезпеченні працездатного населення ро­бочими місцями та здійсненні розширеного відтворення робочої сили.

Відповідно до Закону України "Про зайнятість", прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать осо­би, що працюють за наймом, працюють самостійно (ІТП, підпри­ємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери); обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах дер­жавної влади, громадських об'єднаннях; які проходять дійсну службу у Збройних силах; які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; громадяни інших кра­їн, які працюють у народному господарстві України.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональ­ну й ефективну.

Повна зайнятість — надання суспільством усьому працездатно­му населенню можливості займатися суспільне корисною працею на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колек­тивне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всіє! сукупності потреб.

Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільс­тві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання тру­дових ресурсів, 'їх статевікової та освітньої структури.

Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статевікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відста­лих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічно] доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скоро­чення ручної, непрестижної, важкої праці.

Трудова діяльність за формами власності здійснюється на дер­жавних, колективних та приватних підприємствах. Приватні під­приємства, у свою чергу, поділяють на індивідуальні (сімейні) трудові та приватнокапіталістичні. Переважна частина працездатно­го населення в розвинутих країнах світу зайнята у недержавному секторі. З погляду структури народного господарства більша час­тина працездатного населення працює у сфері нематеріального виробництва (майже 2/3 від загальної кількості, а в США — по­над 70%). У сільському господарстві зайнято від 2,5 до 5% за­гальної кількості робочої сили, в Україні — до 18%.

Розрізняють основну й спеціальні форми зайнятості. Основ­ну форму регулює трудове законодавство і типові правила внут­рішнього розпорядку щодо різних категорій працівників. Спеці­альні, або нетрадиційні, форми зайнятості (робота вдома, за су­місництвом, індивідуальна й кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та .Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

У країнах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, перева­жає тип зайнятості, що відповідає технологічному способу вироб­ництва, який базується на ручній та механізованій праці. Це переважання промислової та сільськогосподарської діяльності з широ­ким застосуванням простої фізичної праці (понад 40% загальної кількості працюючих). Розвинуті країни світу пройшли цей етап у 40-50-ті роки XX ст. Нині там активно формується інформацій­ний тип зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та на­данням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних га­лузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідго­товку 75—85% керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

У сучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держава впливає на попит робочої сили через роз­виток державного підприємництва, створення й реалізацію прог­рами громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо), надан­ня премій підприємцям за створення робочих місць в економіч­но відсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється че­рез скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охоро­ни здоров'я, допомогу безробітним, їх перекваліфікацію, ство­рення бірж праці тощо.

2. Сутність і причини безробіття.

Протилежною сторо­ною ринку робочої сили є безробіття.

Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина пра­цездатного населення не може знайти роботу, стає відносно над­лишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням міжнародної організації праці, безробітним є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України "Про зайнятість" зазначено, що безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Держав­ній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайня­тості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.

Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характе­ру, зростало лише в період економічних криз. Так, у США в 1920—1929 рр. середня кількість безробітних становила 2,2 мли. осіб, а в 30-х роках — до 20% найманої праці.

Першу спробу з'ясувати сутність і причини безробіття зро­бив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснював його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища Мальтус вба­чав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істо­там, — розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість за­собів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін. Основними недоліками цієї теорії є, по-перше, характеристи­ка людини лише як біологічної істоти, ігнорування її соціальної сутності. Такий закон може мати силу лише для тваринного і рослинного світу. По-друге, Мальтус та його послідовники ігно­рували або істотно недооцінювали роль науково-технічного прог­ресу, тобто можливість зростаючого виробництва предметів спо­живання внаслідок досягнень науки і техніки. По-третє, виснов­ки Мальтуса не підтвердила практика.

У середині 50-х років виникла технологічна теорія безробіт­тя, згідно з якою його причиною е прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, можна лише через обмеження технологічного прогресу, його сповільненням.

Найпоширеніша в наш час — кеинсіанська теорія безробіття, згідно з якою його причиною є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми сти­мулами до інвестицій. Кейнсіанці переконані, що ліквідувати без­робіття можна, коли держава стимулюватиме попит та інвестиції. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій) відводиться зни­женню позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям Дж.Кейнс вважав збільшення інвестицій, які спрямовуються на розширення громадських робіт і навіть на військові витрати.

Ще одна концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної плати: щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату. Неокласична школа вважає безробіття природним явищем.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного способу виробництва, насамперед законів кон­курентної боротьби, які змушують капіталістів збільшувати інвес­тиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє відносне збільшен­ня витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на ро­бочу силу, що й зумовлює зростання органічної будови капіталу та збільшення безробіття. Останнє також пов'язане з циклічни­ми процесами нагромадження капіталу й особливостями відтво­рення. У Марксовій теорії це отримало назву всезагального зако­ну капіталістичного нагромадження.

Його сутність полягає у зростаючій поляризації капіталістич­ного суспільства, наявності внутрішньо необхідних, сталих і сут­тєвих зв'язків між збільшенням обсягів функціонуючого капіта-"лу, суспільного багатства, продуктивної сили праці пролетаріату, з одного боку, і зростанням промислової резервної армії — з іншого. Складовим елементом цього закону є капіталістичний закон народонаселення.

Всезагальний закон капіталістичного нагромадження органіч­но поєднує пояснення причин як з боку технологічного способу, так і суспільної форми (відносин економічної власності). У пер­шому випадку це, по суті, прогрес техніки, який зумовлює швидке зростання попиту на засоби виробництва порівняно з попитом на робочу силу. Таким поясненням обмежується технологічна теорія безробіття. Але його недостатньо, бо в умовах гуманістичного сус­пільства звільненим працівникам надавалася б можливість пра­цевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих — скоро­чувався б робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох і більше роботах), надурочних робіт та ін. Тому таке пояснення до­повнюється характеристикою з боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями капіталістичного нагро­мадження, за якого безробіття необхідне, оскільки, наприклад, в період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, а резервом для задоволення цього попиту стає масове безробіття. Воно є також важливим фактором тиску на зниження заробітної плати працюючих.

Проте закон капіталістичного нагромадження не слід нази­вати всезагальним, оскільки він діє не в усіх суспільно-економіч­них формаціях і навіть не впродовж усього періоду існування капіталізму. Водночас безробіття зумовлене не лише однією (хоч і головною) причиною, а комплексом причин: структурними змі­нами в економіці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах, постійним прогре­сом техніки, особливо його революційною формою — науково-технічною революцією, пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота, диспропор­ційністю розвитку економіки, обмеженістю попиту на товари ї послуги тощо.

Розрізняють: 1) поточне, 2) аграрне і 3) застійне перенасе­лення. Поточне перенаселення породжують структурні, техноло­гічні зміни в економіці, кризи над- і недовиробництва та ін. До цієї категорії безробітних належать особи, які мають необхідну загальноосвітню і професійну підготовку, фізично й психологіч­но здорові. Безпосередньою причиною 'їх безробіття є переви­щення пропозицією робочої сили її попиту внаслідок нерівно­мірного і диспропорційного розвитку продуктивних сил у різних сферах, галузях і районах народного господарства. Найчастіше поточне перенаселення — це коротко- і середньотермінове без­робіття. Аграрне перенаселення зумовлене відсутністю достатньої кількості робочих місць у містах, що змушує сільських працівни­ків залишатися в селі та підробляти у містах, оскільки доходів від праці на селі недостатньо для нормального існування. Застійне перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окре­мих категорій населення (сезонні роботи, надомна праця). Ниж­чим прошарком цієї категорії безробітних є паупери (непра­цездатні и ті, хто тривалий час не може знайти роботу).

Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділяють безробіття технологічне (витіснення працівників внаслідок впро­вадження нової, переважно автоматизованої техніки); фрикцій­не (пов'язане з плинністю робочої сили, зумовленої її професі­ональними, віковими та регіональними переміщеннями); струк­турне (зумовлене структурними змінами, що спричиняють не­відповідність структури робочих місць і професійну невідповід­ність); циклічне (зумовлене економічними циклами і насампе­ред кризами); конверсійне (зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продукції);

регіональне. У розвинутих країнах світу майже 50% приросту без­робітних зумовлено структурною формою безробіття. Залежно від віку розрізняють: молодіжне безробіття, безробіття серед лю­дей старшого віку та ін.

Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. Згідно із законом Оукена, збільшення безробіття на 1% призво­дить до втрати річної продукції більш як на 2%, а щорічний при­ріст ВПП в обсязі 2,7% утримує частку безробітних на постійно­му рівні. Для безробітних це означає значний психологічний тиск, збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних випадків, Втрата робочого місця в розвинутих країнах світу рівнозначна за своїм психологічним впливом смерті близького родича.

У західній літературі широкого визнання набула концепція А.Філшса, що пояснює обернену залежність між темпами інфля­ції та часткою безробітних на нетривалому проміжку часу. На тривалому проміжку часу, за висновками сучасних економістів, такого зв'язку не існує.

3.Соціальний захист населення та регулювання зайнятості. В умовах переходу до соціальне орієнтованої ринкової еко­номіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впев­неність у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення актив­ної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямо­ваних на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення тру­дових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики та захисту населення є:

захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги най-біднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття' здійснен­ня політики соціального страхування, встановлення мінімаль­ної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок дер­жави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяль­ності відповідно до чинного законодавства (дотримання трива­лості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності; врахуван­ня життєво необхідних соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.) Згідно з Конституцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне чітке розмежування відповідаль­ності за їх реалізацію між різними гілками влади та ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному роз­в'язується в межах соціально-економічної формації, конкрет­ної країни. У перехідний період в Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який врахо­вує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуван­ням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі без­робіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших ви­падків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприєм­ства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспіл­кові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі дохо­дів і майна є прогресивний подохідиий податок і соціальні вит­рати держави, про які вже йшлося у попередніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл дохо­дів і майна) у розвинутих країнах світу офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диферен­ціації в доходах найчастіше використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М.Лоренца). Ступінь нерівнос­ті в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського економіста К.Джіні). При цьому використову­ють різні принципи аналізу проблеми справедливості. Заслуго­вує на увагу роулсіанський принцип (від імені американського філософа Д.Роулса), згідно з яким справедливою є така дифе­ренціація в доходах, за якої відносна економічна нерівність до­пускається за умови, що вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У системі соціального захисту населення найважливішим еле­ментом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5%; у Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави;

в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% серед­ньої зарплати робітника. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники працівників і підприємців.

Важлива ланка соціального захисту населення — програми працевлаштування та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава (у США через державні біржі щорічно на­дають допомогу майже 7 млн. безробітним) та підприємці. Що­річно американські фірми витрачають на ці програми до 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США відають приблизно 15 тис. недер­жавних фірм.

Значна роль у працевлаштуванні в Україні належала системі професійно-технічної освіти. На початку 90-х років 1185 профе­сійно-технічних училищ готували понад 300 тис. кваліфікованих робітників. В останні роки система професійно-технічної освіти майже не розвивається, її матеріальна база не оновлюється, недо­статня увага приділяється переорієнтації на нові, потрібні сучасній і майбутній економіці професії.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у біль­шості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоро­тилася вдвічі. Винятком є лише Японія. Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня для збільшення зайнятості мало місце у Швеції, Франції та в деяких інших кра­їнах у 70—80-х роках.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в Законі України "Про зайнятість" і державній прог­рамі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її струк­тури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формува­тися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини пра­цівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення за­гальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних облас­тях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навко­лишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення со­ціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення про­фесійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпе­чення зайнятості тих громадян, які потребують соціального за­хисту (молодь, інваліди та інші); формування інфраструктури рин­ку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зай­нятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо). Проте вона, як і більшість інших програм уря­ду в 90-х роках, діяла надзвичайно слабко.

В Україні наприкінці 1997 р. мінімальна заробітна плата стано­вила 15 грн. (зараз - 118 грн.), середній розмір пенсії — 49 грн. Проте якщо у США мінімальний рівень заробітної плати вста­новлено в розрахунку, що споживання м'яса на рік на душу на­селення становить 80 кг, то в Україні за мінімальну заробітну плату можна придбати лише до 50 кг м'яса на рік, але грошей на інші товари та послуги вже не залишається. Міжнародна органі­зація продовольства рекомендує 33 кг м'яса на рік, але таку його кількість споживають у слаборозвинутих країнах.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфля­ція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величи­ну цих показників у США називають "індексом злиденності ". Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції — 1000%, то "індекс злиденності" — 1002%.

Основний критерій бідності — доходи на одну людину. За­гальним критерієм бідності є структура споживання у сім'ях, зок­рема частка витрат на харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х років належали сім'ї, які витрачали на харчуван­ня третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1998 р. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили до 75%. В Україні в 1992-1999 рр. - майже 90%.

Загальний рівень бідності в країні визначається показни­ком частки бідних у загальній кількості населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового міні­муму (зараз в Україні 270 грн.), який існує у вигляді життєвого (або фізіологічного) та соціального мінімуму. Перший відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий пе­редбачає ще й мінімальні духовні та соціальні запити. Найточ­нішим для визначення абсолютного рівня прожиткового міні­муму є метод споживчого кошика.

Надзвичайна важлива ланка системи соціального захисту на­селення — індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в усіх розвинутих країнах з 60-х років. Така індексація здійснюється як на макрорівні (прийняттям відповід­них законів), так і на мікрорівні (відповідними статтями в колек­тивних договорах). У 80-х роках замість індексації стали впро­ваджувати верхню й нижню межі зростання цін та інші заходи. В Україні в 90-х роках постанови Верховної Ради про індексацію грошових доходів не виконувалися.

Література:

1. Основи економічної теорії – за редакціей Климко, Нестеренко, київ 1998 р.;

2. «Основи економічної теорії » за ред. Николенка;

3. Гальчинський, Полкий, Емченко «Основи економічної теорії» Київ 1995 р.

4. Мочерний «Економічна теорія » Київ 1998 р.

5. Эдвин Дж. Долан. “Микроэкономика” С. - П. 1994г.

6. Эдвин Дж. Долан “Деньги, банки и денежно-кредитная политика” С.-П. 1994г.

7. «Курс экономической теории» под общей редакцией: проф. Чепурена М. Н. , проф. Киселевой Е. А. Киров 1994г.