Естетичне виховання особистості

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський державний університет ім. В.О.Сухомлинського

Кафедра педагогіки

Курсова робота

Естетичне виховання особистості

Виконала

студентка ІІІ-Б групи

факультету філології та журналістики

заочної форми навчання

Борисова Аліна Миколаївна

Науковий керівник

Демченко Л.А.

Харків - 2009

І. Розвиток поняття „естетика“

Ми живемо в неспокійному світі відчудження людини від своєї суті, відчудження від духовних джерел, які легко руйнуються без поденного їх плекання. Щоб не загубити ці духовні джерела, потрібно припинити зниження моралі, втрату життєвих цінностей. Суттєву роль у процесі духовного збагачення особистості можуть допомогти естетичні начала, які допомагають відтворенню та трансляції естетичної культури, в усі різноманітності світових зразків сприяють вихованню творчої особистості.

Прекрасне належить до однієї з важливіших загальнолюдських цінностей. Воно здатне приносити душевну рівновагу, продовжувати потребу в естетичній діяльності.

Зараз залишається актуальними проблеми духовного збагачення людини, естетичного виховання особистості за законами краси.

І тому я обрала темою свого дослідження естетичне виховання особистості. Бо саме естетичне виховання невід’ємною складовою всебічного гармонійного розвитку особистості.

Метою мого дослідження являється розвиток естетичного виховання особистості і виявлення його основної мети та завдання.

Основним завданням мого дослідження є історія поняття „естетика“, естетичне виховання у поглядах видатних педагогів і процес формування ест етичного досвіду особистості, а саме: його складові та основні форми роботи.

1.1 Поняття естетики у філософській площині

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.[6,7]

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.[6,8]

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.[6,10]

Теоретичні погляди Сократа (470— 399 pp. до н. є.) спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Як що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347pp. до н.е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.[6,12]

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення,, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису.[6,14]

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 pp. до н.е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською традицією це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н.е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.[6,16]

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.

B історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце; в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762 pp.). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.[6,17]

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уявлень. О.Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику і логіку. Перша пов'язана з «нижчим, тобто чуттєвим пізнанням, а друга — з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов'язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. Поняття прекрасного широко використовується О. Баумгартеном, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Г.В.Гегеля та М. Г. Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен наголосив на терміні досконале, то виявилось, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці «Метафізика» Аристотель ототожнює досконале з прекрасним — останнє визначається філософом як позитивне досконале. У східних культурах теж простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «...Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета — у відповідності його виду досконалості».

І все ж треба віддати належне Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого цікавого поняття, як досконале. Більше того, він поділив естетику на два рівні — теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності, а друга безпосередньо пов'язувалася з проблемами розвитку мистецтва. В концепції Баумгартена, таким чином, відбувся поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася настільки, що існує й понині, змушуючи нас сьогодні ставити питання про двопредметність естетичної науки. А це, у свою чергу, є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мистецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття «філософія мистецтва» (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не лише як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі і завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а виступає своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна, так би мовити, звичайна людина. Творча діяльність митця — це процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо у будь-якій іншій сфері людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому можна вважати мистецтво вищою, свідомо створеною сферою естетичного.[6,19]

Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало довгу і непросту історію. Це і епоха середньовіччя, в умовах якої написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок»; і епоха Відродження, яка дала світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Балла, Піко делла Мірандола; і класицизм, основні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Поетичному мистецтві» Ніколи Буало. Сучасниками Баумгартена були видатні естетики і теоретики мистецтва Іоганн Вінкельман та Готхольд Ефраім Лессінг.

Отже, введення Баумгартеном терміна естетика, а по тому і фіксація певної галузі наукових знань, спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за наукою естетикою її предмет — закономірності чуттєвого пізнання і художньої творчості.

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804 pp.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814 pp.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. І ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775— 1854 pp.), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрибурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументується думка про художню творчість та естетичне споглядання як виші ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу виявився близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814—1817 pp., коли поступове зближення філософа з теософськими, релігійно-містичними спрямуваннями почало раптом зміцнюватися. Ще 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг визначив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову. На початку 40-х років він вже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, як свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Підкреслюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також і в умовах XX ст. Відбиток шеллінгіанства знаходимо у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, Кьоркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському конгресі в травні 1975 р. Можна приєднатися до думки, що «лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів — гегельянців, а далі — до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики природного буття у раннього Шеллінга не було б настільки широко відпрацьованого об'єктивно-діалектичного вчення Гегеля».[6,20]

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми отримують в теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831 pp.). У вступі до лекцій з естетики Гегель зазначив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як«сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна естетика і вважав за доцільне замінити його терміном філософія мистецтва або філософія художньої творчості. Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відсікав від предмета естетики все, що знаходилося поза мистецтвом.

Гегелівську ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув у своїх теоретичних пошуках М. Г. Чернишевський (1828—1889 pp.). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується при спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, авторитет М. Чернишевського закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.[6,21]

У межах марксистської філософської концепції наука естетика визначається як така, що вивчає природу, функції, загальні закони і закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке визначення естетики не виключає з предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.[6,22]

1.2 Історія педагогіки. Естетичне виховання у поглядах видатних педагогів

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без її естетичної вихованості. Естетичне виховання передбачає розвиток в людини почуттів прекрасного, формування вмінь і навичок творити красу у навколишній дійсності, вміти відрізняти прекрасне від потворного, жити за законами духовної краси. [5,303]

Якщо звернутися до історії педагогіки, то можна простежити, що видатні педагоги багато уваги приділяли естетичному вихованню особистості. Але їх погляди щодо виховання за законами краси, звичайно, були різними.

Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856рр.) понад 30 років життя віддав вихованню сільських дітей та освітньо-педагогічних діяльності. Його педагогічні погляди проникнуті ідеями гуманізму, всебічного, гармонійного розвитку особистості, в якому на його думку, повинно мати місце моральне, розумове, трудове, а особливо - естетичне виховання. Ним написані теоретичні праці серед яких одна з перших у вітчизняній педагогіці присвячена проблемам естетичного виховання. „Про смаки естетичні“ - це був великий внесок у розвиток української культури і освіти. [9,238]

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) - видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва.

Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. На його думку, мета виховання - підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства. Він дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання, повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. У вихованні Г.Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, поради, роз’яснення, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом.[14,496]

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) геніальний український поет, художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т.Шевченка постає виховний ідеал - людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка вміє цінувати мистецтво.

На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. [14,499]

Софія Федорівна Русова (1856-1940) - активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надала мистецтву спершу національному, а згодом і світовому. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями. [14,521]

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) - один із найвидатніших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. Під цілями виховання А.Макаренко розумів програму особистості, програму людського характеру („Методи виховання“).

На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання, „Стандартн6а“, й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня. [14,523]

Великого значення А. Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику взаємовідносин у колективі тощо.[14,524]

Глибоке вивчення педагогічної спадщини А. Макаренка, уникнення «вишукувань» недоліків у ній, творче використання плідних ідей може дати неабияку користь для вдосконалення навчально-виховного процесу сучасної української школи.[14,525]

Суттєвий внесок у педагогічну теорію ХХ століття зробив видатний український учений-педагог та талановитий практик засновник гуманістичної новаторської педагогіки Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970).

B.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. "Краса, — писав В.О. Сухомлинський, — могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі — вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе".[5,303]

Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками. [14,527]

В.Сухомлинський у своїх творах акцентував увагу на духовному світі школяра:

„В юнацькі роки естетичні почуття й переживання усвідомлюються учнями як один з важливих елементів духовного життя. Задоволення потреб у сприйнятті прекрасного, величного, героїчного, комічного має велике значення в духовному житті передових юнаків та дівчат. В юнацькі роки естетичні почуття допомагають вихованцеві усвідомлювати свою моральну гідність, відчувати благородство своєї душі, розвивати моральні переконання. У формуванні моральної гідності особистості величезну роль відіграє її естетичне ставлення до моральних дій і вчинків людей. Виявлення таких високоморальних якостей, як вірність народним ідеалам і трудовому народові, стійкість і самовідданість в боротьбі за добро проти зла, колективізм, чесність, безкорисливість, приваблює і хвилює не лише своєю ідейністю, але й красою, благородством.

В юнацькі роки більше ніж будь-коли потяг до красивого поєднується з прагненням до високоморального.

Звідси — непримиренність юнацтва до всього аморального. Аморальне розглядається юнаками та дівчатами як вульгарне і потворне.

Для морального самоствердження вихованців у юнацькі роки дуже важливо, щоб кожен з них на власному досвіді переконався, що таке краса, благородство високоморального вчинку. Змістовне життя колективу, здорові моральні зв'язки висока спрямованість почуттів — усе це сприяє тому, що вихованець сам знаходить можливість для здійснення красивого, благородного вчинку чи дії.

Естетичні почуття, викликані благородними вчинками людей, є для юнацтва джерелом невичерпної життєствердної сили, оптимізму, впевненості в благородності мети свого життя.

Юнацтва чи не найбільше стосується закономірність, яку можна сформулювати так: сприймаючи прекрасне в природі і мистецтві, людина відкриває прекрасне в самій собі. Спостереження за життям і працею юнаків та дівчат приводять до висновку, що і в природі, і в творах мистецтва вони свідомо шукають відгуки особистих переживань і почуттів. Безпосередній інтерес до яскравих картин і явищ природи змінюється інтересом вибірковим: вихованець знаходить у природі те, в чому він відчуває духовну потребу. Заслуговують на увагу думки, висловлені з цього приводу колишніми вихованцями через 10-15 років після закінчення школи. Говорячи про значення естетичних почуттів у формуванні їхнього морального світу, вони підкреслюють, що в роки ранньої юності спостереження за прекрасним у природі зміцнювало в них тяжіння до високоморального. Один з колишніх наших вихованців розповів: "Я полюбив дивитися в глибінь блакитного неба і в степову далечінь. Споглядання цих картин породжувало в мені думки про волю й велич людську, про владу людини над природою, про чистоту і благородство всього природного, непідробного. Коли читання творів про похмуре минуле навіювало на мене почуття пригніченості, я йшов за село, дивився в синю голубінь неба, в степову далечінь. Почуття пригніченості зникало, поверталася бадьорість".[8,523]

„Якщо діти й підлітки виявляють естетичні почуття насамперед під час споглядання окремих яскравих картин природи, то юнаки та дівчата, дають високу естетичну оцінку головним чином явищам природи, в яких, на перший погляд, нема нічого примітного, такого, що впадає в око. Гарне, хвилююче вони бачать у виявах життя, розвитку. Споглядання таких явищ, як пробудження ґрунту від зимового сну, скресання річки і льодохід на ній, потускніння природи восени, переліт птахів, пора цвітіння садів, негода тихих осінніх днів — все це утверджує думку про вічність природи, про красу життя.

У моральному розвитку юнаків та дівчат особливо важливе значення мають естетичні почуття й запити, пов'язані із сприйманням та оцінкою творів мистецтва. Красою художнього слова вихованці дорожать як величезним духовним багатством свого народу. В ранній юності читання художніх творів є такою самою потребою, як спілкування з товаришами, дружба. Ця потреба зберігається на все життя. В художній літературі юнаки та дівчата шукають відповіді на всі питання, що їх хвилюють, і насамперед на ті, що стосуються визначення їхнього місця в житті: "В чому людина вбачає своє щастя? Як поєднати суспільні та особисті інтереси? Як обрати в житті свій ідеал? Чи можна свідомо прагнути до слави? Як поєднувати працю за покликанням з працею з обов'язку? Як зробити духовне життя багатим, повноцінним?" Естетична оцінка прочитаного твору значною мірою визначається тим, чи відповідає він на всі ці запитання, чи достатньо глибоко утверджує прагнення юнаків та дівчат до морального ідеалу.

Рання юність є віком поезії в широкому розумінні цього слова: для юнаків та дівчат величезна естетична насолода читати твори, в яких відображено духовний світ людини, дано емоційно-моральну оцінку навколишньої дійсності, особливо взаєминам між товаришами, чоловіком і жінкою. Вони добре відчувають поетичний струмінь не лише в ліричному вірші, а й у прозі. Справжня поезія постає перед ними як з творів, що відображають реальне, справжнє життя, з усіма його радощами й прикрощами, так і з творів, перейнятих ідеями торжества правди, життя. У творі може йти мова про велике людське горе, сюжет може завершуватись трагічно, але навіть смерть усвідомлюється юнаками та дівчатами як важливий акт життєствердження, коли герой помирає в ім'я життя. З цього питання в юнацькі роки у вихованців складаються вже цілком зрілі погляди. Вони зневажливо ставляться до тенденційних творів, що намагаються пригладити дійсність, привести все до щасливого кінця. "В житті так не буває", — кажуть про такі твори юнаки та дівчата.“[8,584]

Критерієм естетичної краси художнього твору для юнаків та дівчат є торжество величного. Для них особливе значення має позиція автора у визначенні питання про щастя людини. Герой, що вбачає особисте щастя в боротьбі за суспільну, величну мету, стає для юнаків і дівчат взірцем. Затамувавши подих, стежать вони за його долею, живуть його прагненнями та інтересами. Завдяки співпереживанню вони й самі підносяться до високого уявлення про особисте щастя.

Виховувані на ідеях духовної свободи, недоторканності й виняткової поваги до людської особистості, юнаки та дівчата ставлять високі естетичні критерії і до відображення в художніх творах інтимної сфери людських взаємин — дружби і особливо любові. Ми помічаємо, що в кожному поколінні людей, які досягають зрілого віку, все більше посилюється вимога до чистоти інтимних почуттів. Юнаки та дівчата прагнуть знайти в поетичному творі велике, вірне, ідеальне кохання, таке, що долає всі перепони.

У кожному новому поколінні людей, що стають на шлях самостійного життя, помітно зростають вимоги до художньої форми літературних творів. Виразність мови, точність, свіжість, різноманітність, поетичність зображуваних засобів утверджують в серцях юнаків та дівчат почуття прекрасного.

У духовному житті молоді з кожним десятиліттям помітніше місце посідає музика і живопис. Завдяки всій сукупності засобів підвищення музикальної культури радянського народу юнаки та дівчата свідомо прагнуть зрозуміти оперну і камерну музику. Мелодія пробуджує в їхніх серцях найрізноманітніші почуття. Молодь любить слухати музику, співзвучну її думкам, почуттям, переживанням. Наші спостереження дають підстави думати, що слухання музики є однією з умов, завдяки якій посилюється роль емоційної пам'яті в духовному житті: мелодія пробуджує в душі пережиті давно колись почуття, надає нового емоційного забарвлення думкам. Через 2-3 роки після закінчення школи наші учні розповідали, що мелодія, передаючи певне почуття, надавала виразності їхнім думкам, робила вагомішим, повнозвучнішим слово, а слово, в свою чергу, набувало більшої емоційної сили, виразності. "Після музики мені завжди легше думається, я швидко знаходжу в своїй пам'яті потрібні слова", — сказав один з колишніх вихованців.[8,585]

У праці „Павлиська середня школа“ В.О.Сухомлинський наголошував на естетичному сприйманні і естетичній творчості школярів:

„У вихованні естетичної культури дуже велике значення має взаємозв'язок естетичного сприймання і естетичної творчості. У дитинстві, отроцтві та ранній юності кожний учень повинен захоплюватися красою в усіх її проявах; тільки за цієї умови в нього утверджується бережливе, дбайливе ставлення до краси, прагнення знову і знову звертатися до того предмета, джерела краси, який вже збудив захоплення, залишив у його душі слід.

В естетичному сприйманні, як пізнавальному й емоційному процесі, тісно пов'язані поняття, уявлення, судження — взагалі мислення, з одного боку, і переживання, емоції — з другого. Успіхи естетичного виховання залежать від того, наскільки, глибоко розкривається перед учнем природа прекрасного. Але вплив на його духовний світ краси природи, творів мистецтва, навколишньої обстановки залежить не тільки від краси, що існує об'єктивно, а й від характеру діяльності учня, від того, як ця краса включається в його відносини з навколишніми. Естетичні почуття пробуджує та краса, яка входить у життя людини як елемент її духовного світу.[8,589]

Кожна людина освоює і красу природи, і музичну мелодію, і слово. І це освоєння залежить від її активної діяльності, під якою ми розуміємо працю і творення, думку і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють красу. Чим більше в природі предметів, олюднених емоційним сприйманням, пережитих як краса навколишнього світу, тим більше краси бачить людина навколо себе, тим більше хвилює, зворушує її краса — і створена іншими людьми, і первозданна, нерукотворна. Тих дітей і підлітків, для яких постійне спілкування з природою стало важливим елементом їхнього духовного життя, глибоко хвилюють, зворушують описи природи в художніх творах, зображення картин природи в творах живопису. Ми добиваємося, щоб кожний наш вихованець з малих років сердечно, дбайливо ставився до деревця, до куща троянд, до квітів, до птахів — до всього живого й красивого. Дуже важливо, щоб це піклування стало звичкою. Тому в нас кожна дитина доглядає за рослиною в куточку краси свого класу. У кожної дитини є своя шпаківня або своя дуплянка для синичок, кожний оберігає гніздо ластівки. Ця сфера естетичної творчості має глибоко особистий, індивідуальний характер. Без індивідуальних особистих почуттів немає естетичної культури.

Велике значення має й естетична творчість, пов'язана із сприйманням художніх цінностей — літератури, мистецтва“.[8,590]

Василь Олександрович у педагогічній праці „Народження громадянина“ приділяв увагу джерелам естетичних почуттів:

„Культура естетичних почуттів вимагає високої загальної культури шкільного життя, особливо моральної культури — ставлення до людини як до найвищої цінності.

Естетичні цінності виявляться безсилими в обстановці, де панують грубість, байдужість, непорядність у "дрібницях" повсякденних взаємовідносин.

Естетичне виховання починається з багатого емоційного підтексту відносин між членами колективу; чуйності, сердечності, задушевності. У гармонійному поєднанні краси, що оточує людину, і краси самої людини провідна роль належить красі людських взаємовідносин. Дитина ще не може збагнути суті цієї краси думкою, свідомістю, але вона відчуває її серцем: краса для неї в справедливості. Справедливість облагороджує серце дитини, несправедливість огрубляє, породжує жорстокість. З переживання радості справедливого починається гармонія між внутрішнім світом людини й світом, який оточує її. Справедливість має чудову властивість відкривати дитині очі й серце на красу. Несправедливість немовби оточує юне серце крижаним панциром, і воно стає глухим до краси. Від того, що панує в сім'ї і школі — справедливість чи несправедливість, залежить душевний стан дитини, взаємодія її внутрішнього світу з людьми, які живуть поруч і входять в її життя. Душевний стан — це глибоко особиста, емоційна оцінка вчинків, що тією чи іншою мірою зачіпають особистість, дитини. Справедливість породжує внутрішній духовний світ, який можна охарактеризувати словами: людина з відкритим, чуйним серцем, здатним відгукнутися на найтонші порухи духовного життя іншої людини. Краса навколишнього світу є для такого серця могутнім джерелом віри в добро. Несправедливість породжує емоційну й естетичну товстошкірість.

Особливо небезпечна несправедливість для духовного життя підлітків. Красу людських відносин вони вже здатні піддати першому логічному аналізові. Здатність узагальнювати нерідко приводить підлітка до помилкового висновку, що гуманність і людська гідність принижуються не в якомусь окремому випадку, а на кожному кроці.

Естетичні почуття мають своїм джерелом культуру естетичних сприймань. Переживання несправедливості притупляє чутливість властиву високій естетичній культурі. Несправедливість викликає в підлітка стан нервового збудження, який змінюється пригніченістю, розслабленістю. В цьому стані людина не здатна нормально сприймати речі і явища, їх відтінки та якості, не здатна нормально мислити. Вона не відчуває краси в людях, що оточують її, а тому не прагне до краси і в собі, до ідеалу людяності, добра в своїй поведінці.

Справжня краса людських відносин — правдивість — далеко не завжди буває приємною. Часто правда гірка, тривожна, в ній осуд і непримиренність до зла. Але найгіркіша правда утверджує в душі прагнення бути хорошим, бо правда за самою природою ніколи не принижує людської гідності.

Дух справедливості в школі живе передусім в оцінці трудових зусиль дитини і підлітка. Ці зусилля тонкі, трудновловимі, часто не дають наслідків — глибоких знань, твердих практичних умінь. Розумова праця є, зусилля є, а результатів немає; учитель оцінює тільки результат — знання. В такій однобокій оцінці дитина і вбачає велику несправедливість. Добитися того, щоб розумові зусилля завжди давали позитивні наслідки, — в цьому полягає мистецтво нашої шкільної гуманності й справедливості.[8,587]

У виховній системі В.О.Сухомлинський намагався створити гармонію трьох понять: Треба, Складно, Прекрасно. Виховання красою проходить червоною ниткою через всі форми організації навчально-виховного процесу Павлиської школи - найважливіші супутники вчителів у формуванні моральної і естетичної культури. Краса праці, краса природи, краса шкільного середовища - найважливіші супутники вчителів у формуванні моральної та естетичної культури.[9,348]

Отже, Людина, позбавлена почуття прекрасного, естетичної культури, є недосконалою, духовно бідною, хоча б яким матеріальним багатством вона не прагнула компенсувати цей недолік.

Естетичне виховання як неперервний процес має здійснюватися передусім у діяльності, в різнобічній соціальній творчості. Необхідно не лише навчити кожну людину естетично-почуттєво реагувати на оточуючий світ, але й збудити потребу його перетворення без нанесення йому екологічної шкоди, згідно з естетичними нормами й ідеалами; постійно прагнути до високої професійної майстерності, органічно поєднувати духовну і фізичну досконалість.[5,304]

ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

2.1 Складові естетичного виховання особистості (культура поведінки, мовлення)

Будь-яка суспільна діяльність не може успішно здійснюватися за відсутності загальних етичних норм поведінки, тобто повинно існувати загальноприйняте "погодження" щодо того, яка поведінка є допустимою, а яка - ні.

Деякі загальні норми поведінки існують у вигляді законів і нормативів. Інші ж, хоч і не записані, але їх чітко дотримується більшість членів суспільства. Сукупність формальних і неформальних норм поведінки становить предмет етики. Поведінка, що не відповідає цим нормам, не є етичною.

Естетика поведінки виражає потребу людини в красі спілкування. Вона тісно пов'язана з вимогами моралі, які називають етикою. Норми етики передбачають певний стиль поведінки людей, їх взаємовідносин. Норми етики забезпечують людям можливість покладатись один на одного, берегти нерви і час. А це дуже важливо в умовах сучасного життя з його напруженим ритмом і значними навантаженнями на психіку.

З етикою тісно пов'язаний етикет. Це сукупність правил поведінки, які стосуються зовнішнього прояву ставлення до людей: форми звертання і привітання, поведінки в громадських місцях, манер, одягу.

Стриманість у виявленні своїх почуттів, витримка, спокій - це вірні ознаки добре вихованої людини. Добитися влади над собою може кожен. Потрібні лише бажання і сила волі. А вони мають з'явитись, якщо людина обертається у сфері ділових стосунків, має справу з підприємцями, урядовцями, політиками, для яких справжня діловитість часто виступає головним фактором людського виміру.[2,4]

Норми етикету з'явилися в глибоку давнину як розумні форми спілкування людей, особливо ділової сфери. Відомо: якщо люди перестають чинити за правилами, вони викликають недовіру, навіть підозру.

Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішню культуру людських відносин.

Ознакою культури мовлення є також мовний етикет.

Мовний етикет - це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного ділового спілкування, сукупність словесних формул ввічливості, прийнятих у певній соціальній групі людей, у певному суспільстві, у певній країні.[10,300]

Словник іншомовних слів так трактує термін "етика": "Етика (лат. ethica, від грец. - звичай) - 1. Наука, що вивчає мораль. 2. Норми поведінки, сукупність моральних правил певної соціальної групи".

Етика описує якісні кордони моральності, в єдності людської моральності особливо виділяє моральний аспект.

Етикою зафіксовані цінності, життєво необхідні для всіх людей - багатих і бідних, молодих і похилого віку, віруючих у Бога і невіруючих, ті цінності, без яких неможлива організація жодного виду діяльності.

Кожна окрема особистість, кожне суспільство та кожна держава повинні забезпечити певний мінімум моральності, той мінімум, без якого немає повноцінної особистості, повноцінного суспільства. Як писав релігійний філософ і поет B.C. Соловйові "Не можна ні від кого вимагати чесноти, ні вищого розуму або генія, але можна і потрібно вимагати від усіх чемності. Це є той мінімум розсудливості й моральності, завдяки якому люди можуть жити по-людськи". З цим важко не погодитись.

Вчинки окремої особи щодо окремих людей і суспільства в цілому визначаються правилами етикету.

Термін "етикет" виник у Франції у XVIII столітті. На одному з вишуканих, величних прийомів у французького короля Людовіка XIV гості одержали карточки (етикетки) з переліком правил поведінки. Але відповідні правила були відомі ще в Стародавньому Єгипті. Тут ще в 2350 р. до н.е. була написана своєрідна "Інструкція поведінки".[2,7]

Великий китайський мислитель і філософ Конфуцій (551-479pp. до н.е.) значну увагу приділяв етикету, зокрема гармонійним стосункам між людьми, визначенню поведінки людини в різних життєвих ситуаціях. Конфуцій визначив також норми поведінки в сім'ї, правила відносин підданих (або підлеглих) і володаря (керівника), які не втрачають свого значення і понині.

Шляхетна поведінка, норми якої розробив Аристотель, високо цінувалась у Стародавній Греції. Цінувалось мистецтво шанобливості у Стародавньому Римі. Особливо вишуканими манерами відзначався перший імператор Римської імперії Юлій Цезар.

Як система норм поведінки етикет остаточно склався в період Середньовіччя. У середовищі феодалів, зокрема рицарів, був вироблений своєрідний кодекс честі, регламентований правилами етикету спосіб життя. У феодальному середовищі існувала чітка ієрархія, особлива увага приділялась різним ритуалам, символам, атрибутам. Деталі одягу, зокрема головні убори, відображали соціальний статус, ранг людини. Витонченою ввічливістю відзначалось їх ставлення до жінок. В той же час до людей, які не належали до феодальної еліти, ставлення було зневажливе, навіть грубе. Особливо зневажливо феодали ставились до новоявлених буржуа, які все більше набирали фінансової та економічної ваги в суспільстві.

Якщо поведінка людини виявляється в найдосконалішій формі, вона приносить не тільки моральне задоволення, а й глибоку естетичну насолоду.

У кожній ситуації проявляється рівень культури людини: її обізнаності, вихованості.

Наше спілкування з людьми починається із знайомства. Знайомство - це встановлення контакту між людьми з повідомленням ними чи про них комунікативного мінімуму знань, потрібних для спілкування. А щоб познайомити людей, їх треба представити один одному. Мова при спілкуванні повинна бути виразною, чіткою і супроводжуватися привітним поглядом, гарними жестами, приємною мімікою і відповідною інтонацією. Виразність мови значною мірою залежить від тембру голосу та його сили, логічних пауз, темпу мовлення.

Молодшого за віком представляють старшому, нижчого за суспільно-діловим станом - більш високому за службово-діловим рангом, новоприбулого - присутнім, чоловіка завжди представляють жінці (за винятком, коли чоловік є главою держави, членом королівської сім'ї, церковним ієрархом). У ділових стосунках вік і стать відіграють меншу роль: головне - посада тих, що знайомляться.

Чоловік представляє свою дружину. Представляти треба так, як, на вашу думку, ті, що знайомляться, мають потім звертатися один до одного. "Ольга моя дружина. Це Сергій". Або: "Оля, це Микола Іванович Петренко". Представляючи людей тільки на ім'я, задають тон їх дружнього спілкування.

Знайомлячи людей, ви виявляєте рівень своєї культури. Тому не слід забувати про тактовність. Не варто представляти людину так: "Микола Петренко, син академіка Петренка".

Це неприємно для присутніх і для того, кого представляють. Можливо, у нього є і власні заслуги.

Представляючи людей, іноді слід повідомити про них деякі дані, які полегшили б подальше ділове або дружнє спілкування. "Дмитро Іваненко очолює фірму з продажу автомобілів". "Іван Микитенко щойно прибув з Канади".

Виявляючи повагу до гостя, йому представляють членів сім'ї, починаючи з дружини. Однак батькам представляють гостя. Господар знайомить гостей одного з одним. Якщо гість прийшов із незнайомим чоловіком, то він представляє його господареві та іншим гостям. Якщо гостей дуже багато, новоприбулого представляють тим, хто знаходиться поряд.

Після того, як вас представили, чоловік зобов'язаний трохи поклонитися, жінка - кивнути головою.

Для рукостискання першим простягає руку той, кому представили нового знайомого. Жінка під час знайомства першою простягає руку, старший - молодшому. Жінка може не простягати чоловікові руку, але якщо він це зробив першим, має відповісти йому тим же.

Вітання. Зустрічаючись, знайомі люди вітаються. Вітаються між собою і незнайомі. Це залежить від традицій, соціальної належності людей, обставин, в яких люди перебувають, нарешті від вихованості. Так, на Західній Україні ще якихось три-чотири десятиліття тому в селах віталися з незнайомою людиною всі молодші від неї, а подекуди й старші. В окремих місцевостях цей звичай зберігся й донині. Обмінюються вітальними репліками незнайомі, зустрівшись десь далеко в лісі, в горах, у степу.

Українська мова багата на вітальні формули. Висловами Доброго ранку!; Добрий день; Доброго вечора!; Вітаю (тебе, Вас)!; Радий (тебе, Вас) вітати!; Моє шанування!; Дозвольте Вас привітати! вітаються переважно інтелігенти старшого і середнього поколінь. У ширших соціальних сферах, але теж здебільшого людьми старшого і середнього віку, використовується вислів Доброго здоров'я!

Молоді люди, вітаючись із друзями, знайомими, здебільшого звертаються до них словами Привіт! або Здоров! На теренах центральних і східних регіонів і частково в містах вітаються висловами Здоров був; Здорові (здоровенькі) були! Усі наведені вітання вживаються переважно людьми старшого й середнього віку.

Вітаючись на вулиці із знайомим, необхідно зробити легкий уклін. Знімати рукавичку при рукостисканні не обов'язково, але якщо це зробив ваш знайомий, то ви зобов'язані наслідувати його приклад.

Першим вітається молодший за віком або соціальним станом, чоловік - з жінкою. Жінка першою вітає жінку, старшу за себе, а також жінку без супроводу, якщо сама йде з чоловіком. За умови рівного статусу краще вітатись першим. Це говорить про вихованість.

Незалежно від соціального стану першим вітається той, хто заходить до приміщення. Якщо в кімнаті багато людей, достатньо обмежитись загальним поклоном. Вітаються і обмінюються рукостисканням лише з тими, до кого прийшли.

Прийшовши в гості, чоловік найперше вітається з господинею, а потім з іншими людьми в міру необхідності і етикету.

Жінка, відповідаючи на привітання чоловіка, як правило, не встає. Але господиня, вітаючи гостя, встає - до цього її зобов'язує етикет гостинності.

Чоловік завжди встає, коли до приміщення заходить жінка, і стоїть, поки вона не сяде.

У громадських місцях - театрі, кафе - якщо жінка підійшла до чоловіка і заговорила з ним, він має встати і розмовляти з нею стоячи.

У ділових розмовах, а також до старших за себе, до свого начальника звертаються, називаючи ім'я і по батькові.

Культурні, виховані люди, спілкуючись між собою, найчастіше звертаються один до одного на "ви". На "ти" звертаються до дітей 12-16 років та до близьких знайомих. Однак є певні винятки.

Давні знайомі, які у звичайній обстановці один з одним на "ти", не дозволяють собі цього в офіційній обстановці. Керівні працівники в присутності службовців мають звертатись один до одного на "ви". На "ви" слід звертатись до підлеглих, особливо старших за віком.

У ділових людей, взагалі культурних, вироблена певна процедура прощання. Якщо ви збираєтесь йти, треба дочекатись паузи в розмові, встати і сказати усім: "До побачення", подякувати за приємну зустріч, висловити побажання щодо подальшого спілкування.

З багатолюдних зустрічей йдуть, як правило, непомітно, не привертаючи уваги інших гостей. Але треба попрощатися з господинею. Не слід намагатись, щоб кожний помітив, що ви прощаєтесь. Справа в тому, що ваше прощання може підштовхнути інших гостей піти раніше.

Правила поведінки і ввічливості.

Правила поведінки за столом регламентують ряд вимог, які бажано не порушувати. Сідаючи за стіл, не слід здіймати зайвий шум, турбувати сусідів. Спочатку допоможіть сісти вашій сусідці справа, присунувши їй стілець, тоді сідайте самі. За столом треба сидіти прямо, трохи спираючись на стінку стільця. Стілець не треба присувати близько до стола, але й відсувати далеко теж не слід. Від того, як ви сидите, залежать ваші рухи, постава в цілому. Салфетку засувають за верхній ґудзик сорочки чи піджака лише у фільмах чи виставах. Це правило давно застаріло. Тепер тканинну салфетку кладуть на коліна. Нею губи не витирають - для цього використовують паперові салфетки. Встаючи, салфетку кладуть справа від тарілки, або на місце, де стояла тарілка.

Їсти починають після господиня. Чоловіки починають їсти тоді, коли почали їсти жінки, які сидять поряд з ними. Виделку тримають у лівій руці, ніж - у правій. Лікті мають бути притиснені до боків.

За столом не користуються гребінцем. За столом не слід розмовляти "через сусіда". Розмовляючи з сусідом, не повертайтесь до нього усім корпусом, інакше ви будете сидіти спиною до другого сусіда.

Без особливої потреби не рекомендується виходити з-за столу до закінчення обіду.

Закуски, які стоять на столі, передаються з рук у руки. Їжу із загального тарелю не згрібають на свою тарілку через край, не беруть своєю виделкою, а користуються прибором, який лежить на ньому.

Не рекомендується накладати багато їжі, а також розминати, перемішувати її в тарілці.

Від порції м'яса відрізають по одному шматочку. Ніж і виделку не тримають вертикально.

Ні в якому разі не можна їсти з ножа. Це грубе порушення правил поведінки за столом.

Хліб беруть зі спільної тарілки рукою, кладуть на свою тарілку, а їдять, відламуючи по кусочку.

Цукор в чашці розмішують, не стукаючи ложечкою і не розливаючи чай на блюдце. Після цього ложку кладуть на блюдце. Не слід: просувати палець в ручку чашки, розмочувати в чашці печиво або бублики, класти в чай варення. естетичний виховання школа сім'я

Кружальце лимона кладуть в чай, ложечкою витискають сік, а залишок виймають і кладуть на блюдце. Кусковий цукор беруть щипцями, а за їх відсутності - рукою, не торкаючись інших кусочків. Цукор-пісок беруть тільки тією ложечкою, яка є в цукерниці.

Торти, бісквіти їдять десертною ложечкою. Печиво, пироги, слоєні вироби рекомендується їсти, тримаючи в руках і відламуючи кусочками.

На вулиці чоловік йде зліва від жінки, старшого чоловіка, вищого за рангом.

У приміщення чоловік входить за жінкою, відкривши їй двері. У ресторани, кафе, бари чоловік входить першим.

Молодший пропускає в дверях старшого, господар - гостя, гість - господиню. Якщо старший пропускає молодшого першим, не слід сперечатися біля дверей. Першими слід пропустити тих, що виходять з приміщення.

Піднімаючись сходами, чоловік йде за жінкою, спускаючись - перед нею.

У транспорті не рекомендується обговорювати службові та інші справи, голосно розмовляти, афішувати людину на ім'я і прізвище. Чоловік першим виходить з автобуса, трамвая, поїзда, допомагаючи зійти дамі. На ескалаторі метро, при підйомі і під час спуску чоловік стоїть на дві-три сходинки нижче жінки.

У театр або концертний зал входять урочисто, у святковому одязі, за 20-30 хвилин до початку. У гардеробі чоловік допомагає дамі роздягтися. Потім роздягається сам. Номерки залишає у себе. У зал глядача першим заходить і першим йде до своїх місць чоловік. Між рядами крісел проходять обличчям до тих, хто сидить в ряду. Чоловікам, які сидять у кріслах з відкидними сидіннями, слід встати, пропускаючи людей. Чоловік сідає зліва від своєї дами. Під час дії на сцені не слід коментувати, взагалі голосно розмовляти. Дама виходить із зали першою, чоловік — за нею.

Час від часу перед культурною людиною постає необхідність виступити перед присутніми. Це можуть бути збори, нарада, мітинг. Виступи бувають експромтом і підготовлені.[2,17]

Культурна людина завжди може сказати кілька слів, виголосити невелику промову. При цьому варто дотримуватись певних рекомендацій:

промови-експромти, як правило, мають бути короткі, однією-двома фразами викладається суть і дається коротке обґрунтування;

привернути увагу аудиторії можна несподіваним запитанням, афоризмом, цитатою;

уникайте спеціальних термінів, які можуть бути незрозумілі слухачам;

закінчення має бути ефектним, наприклад, закликом до дії.

Якщо ви готуєтесь до виступу, його бажано написати або добре продумати. Промовець повинен говорити голосно, але не кричати, не розтягувати слів, але й не сипати словами.

Аудиторія повинна відчути, що промовець переконаний в тому, що говорить. Його емоційність має передатись слухачам. Виступаючий має бути зібраним, енергійним. Чоловік має бути одягнений у діловий костюм, при краватці. Від жінки вимагається строгість костюма, помірність у прикрасах. Промовець повинен відчувати, коли треба закінчувати промову.

Важлива вимога до промовця - культура мови. Оскільки промовцям доводиться виступати переважно на загальнолюдські, а не вузькоспецифічні теми, то їм треба мати відповідні знання з літератури, історії, культури, мистецтва. Ці ж знання є, по суті, основою етичних норм поведінки.

Бесіда. Ідеальний співбесідник перш за все уміє слухати. Людина задоволена, коли її вислухають, це сприймається як повага до неї. Той, хто більше слухає, ніж говорить, має певні переваги. Він вивчає співрозмовника, помічає його сильні і слабкі сторони, характер, стиль поведінки.

Однак той, хто говорить, повинен пам'ятати, що він забирає у слухача час. Під час бесіди треба дати можливість висловитися і слухачеві.

Під час бесіди не слід:

підвищувати голос, гарячкувати;

начисто відкидати аргументи співрозмовника, особливо такими фразами: "Ви нічого не розумієте в цьому";

продовжувати суперечку після того, як співрозмовник рішуче висловив свою точку зору;

розповідати про свої достоїнства;

розповсюджуватись про свої недоліки;

говорити погано про відсутніх;

говорити про те, про що не маєте чіткого уявлення;

поглядати на годинник, слухаючи співрозмовника.

Затримувати співбесідника, якщо він кудись поспішає. Перелік може бути досить довгим, але важливо пам'ятати одне давнє правило, просте і мудре: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі".

Телефонування. Телефонна розмова - це надзвичайно поширений вид усного дистанційного спілкування. Культурі телефонного спілкування можна й потрібно вчитись, оскільки вона є невід'ємним елементом ділових якостей людини.

Телефонна бесіда має відбуватися поетапно: взаємне представлення, введення співрозмовника в курс справи, обговорення проблеми, заключні слова. Викладаючи проблему по телефону, слід дотримуватися максимальної лаконічності фраз, точності формулювань, однозначності висловлювань, чіткості дикції.

Деякі поради щодо телефонної бесіди:

> Ініціатор телефонної розмови вітається й відрекомендовується. При телефонуванні в довідкове бюро чи в інші подібні служби відрекомендовуватись недоречно.

> Якщо співрозмовник вам знайомий і ви впізнали його голос, розмову слід починати звертанням, називаючи ім'я, по батькові, прізвище цієї особи.

Для відповідальних переговорів (міжміських, з керівником тощо) слід заздалегідь визначити перелік питань, щоб не пропустити важливі моменти в розмові (бажано робити попередні нотатки).

Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба звернути увагу на час (не слід цього робити рано-вранці, пізно ввечері, не кажучи вже про ніч).

Не слід у службових справах телефонувати додому, та ще й пізно, безкрайньої потреби.

Завершують телефонну розмову фразами подяки, вибачення і прощання. Дякую Вам за розмову! Даруйте, що забрав Ваш час. Усього (Вам) найкращого! Якщо мовець не відчуває потреби вибачатись і дякувати, він може цього не роби

Завершення телефонної розмови ініціює особа, яка почала діалог. Якщо ж співрозмовником є жінка, людина старша за віком, вища за соціальним становищем, то ініціатор розмови повинен почекати, поки її закінчить партнер.

Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо (лише особисто і листом).

Мобільним телефоном не рекомендується користуватися водіям за кермом, у лікарнях, літаках, кінотеатрах та інших місцях великого скупчення людей.

Приватні справи краще обговорювати вдома, в кав'ярні, під час прогулянки тощо, а не в телефонній розмові. Це стосується і всіляких особистих, виробничих та інших таємниць.

Дуже важливим складником мовлення по телефону залишається інтонація. Серед порад щодо того, як набувати друзів і впливати на людей, Дейл Карнегі пропонує й таке: "Говоріть "алло" таким тоном, який виражає вашу радість, що вам зателефонували".[2,19]

2.2 Естетичне виховання в сім’ї

Важливу роль в естетичному вихованні школярів відіграє сім’я.

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління — формування всебічно розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку М. Стельмаховича «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської педагогіки». Тілесне виховання у сім'ї передбачає зміцнення здоров'я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. «Усі наші зусилля, — зазначає він, — спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім».[14,365]

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім'ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп'ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.[14,366]

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть».[14,367]

Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об'єктивних причин є неповна сім'я. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічно неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.[14,369]

Важливе місце у діяльності сім'ї посідає соціальна функція. Вона може бути реалізована шляхом створення оптимальних умов для соціального розвитку дитини, посилення відповідальності батьків за її виховання, створення сприятливих умов для появи морально-духовних джерел соціального успадкування. Адже окрім біологічного успадкування важливим чинником становлення юної особистості є соціальне успадкування: дитина засвоює певні моральні норми поведінки (чесність, справедливість, доброту, щирість, доброзичливість, охайність та ін.), під впливом оточуючих формуються її характер, звички. Якраз до 6—7 років формуються в дитини основні моральні якості. Тому батьківська школа любові, добра, порядності, чесності, щирості й багатьох інших доброчинностей — найперший і найголовніший університет становлення особистості дитини, її соціального зростання. І відповідальність батьків за належне виконання соціальної функції особливо висока. А.С. Макаренко, звертаючись до батьків, говорив: "Виховання дітей — найважливіша галузь нашого життя. Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти — це майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це — не все: наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це — наші сльози, це — наша провина перед іншими людьми, перед усією країною".

Оскільки виховання є головною сферою діяльності старших поколінь, то до батьків обставини життя ставлять досить вагомі і соціально-психологічні і педагогічні вимоги.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за висловом А.С. Макаренка, містить у собі "все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення".

Авторитет (лат. autoritas — влада, вплив) — це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру і можуть завдяки цьому здійснювати вплив на погляди і поведінку інших людей в будь-якій галузі життя.[5,372]

А.С.Макаренко приділяв значну увагу місцю і ролі батьківського авторитету в сімейному вихованні дітей. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду, відбувається активний процес його успадкування, і прояви авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий. Істинний авторитет містить всю гаму красивого життя батьків. Він об'єднує такі особливості їх поведінки:

• авторитет любові до дітей — здатність творити духовне тепло, радість. "Праця любові, — писав В.О. Сухомлинський, — це і є свідоме прагнення до того, щоб в дітях утвердить самого себе, продовжить у них своє духовне багатство. Якщо ви по-справжньому любите своїх дітей, якщо віддані і вірні їм, ваша любов до дружини з роками не лише не слабшає, але стає більш глибокою і єдиною. Любов — ніжне, тендітне, вередливе дитя мужності. Продовжувати себе у своїх дітях — це значить бути мужнім у любові";

авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного і соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами і труднощами у навчанні, знання інтересів та уподобань, кола друзів, товаришів;

авторитет допомоги має проявлятися не у поспішному виконанні за дитину її обов'язків у сфері праці, навчання, а в методичній пораді: як доцільніше виконати те чи інше завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже лише у самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов'язків ослаблює, збіднює особистість;

авторитет вимогливості передбачає достатній і об'єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дочкою чи сином своїх обов'язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично, у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов'язків і доручень;

авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі — "Не бреши". Лише правда у взаєминах батька з матір'ю, з дітьми, іншими членами сім'ї найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна. Рано чи пізно брехня стає видимою, приносить дитині страждання і розчарування у тих, хто виявився автором неправди;

авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми (старшими, молодшими), припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань. Але дитину потрібно поважати за найбільшу цінність: вона — Людина.[5,373]

У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок — формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет віддалі» — батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» — батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» — так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» — батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» — відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.[14,368]

Батьки, які прагнуть піднесення педагогічної культури, мають постійно аналізувати свої дії, критично ставитись до проявів фальшивого авторитету і витісняти їх з власної поведінки.[5,373]

На сьогодні вкрай необхідна система підготовки молодих людей до сімейного життя, озброєння їх знаннями і вміннями в галузі формування повноцінної сім'ї і виховання дітей. Без піднесення психолого-педагогічної культури батьків годі й говорити про естетичне виховане суспільство.

Наполегливе і цілеспріямоване формування у суспільстві культу Матері і Батька як начала й основи усіх доброчинностей у державі. З цією метою варто використовувати усі засоби впливу на співгромадян: літературу, мистецтво, радіо, телебачення, кіно, театр та ін.

2. У системі шкільного виховання, особливо в роботі з учнями старшого шкільного віку, прищеплювати думку, що головне їх покликання — створити сім'ю, бути хорошою Матір'ю чи хорошим Батьком, виховати гарних, розумних, морально багатих дітей. А оволодіння професією, професійна діяльність — лише засіб для досягнення успішності функціонування здорової сім'ї. Одночасно вивчати дисципліни, які закладали б основи виховання майбутніх Матері і Батька, які давали б змогу кожній молодій людині пізнавати себе, особливості спілкування з навколишнім світом. Це фізіологія, валеологія, психологія, етика, соціологія.

Широке ознайомлення у ранньому віці з надбанням етнопедагогіки свого народу. Це неперевершене духовне багатство певного народу, в якому акумульовані знання про створення сім'ї, виховання дітей із врахуванням національних особливостей.

Формування у молодих людей критичного ставлення до проявів так званої "масової культури", яка негативно впливає на морально-духовні засади певного народу, руйнує національний менталітет. Не забороняти, а розумно формувати критичне ставлення до таких явищ.

Запровадження обов'язкового всеобучу з проблем сім'ї і сімейного виховання для усіх молодих людей, які готуються до створення сім'ї.

Створення телевізійних і радіопрограм, які були б спрямовані на підвищення психолого-педагогічної культури усіх, хто займається питаннями сімейного виховання дітей.

У кожній школі забезпечити діяльність педагогічних університетів для батьків. Кожен батько і мати впродовж 10—12 років навчання їхньої дитини мають пройти курс оволодіння психолого-педагогічними знаннями з урахуванням поступального розвитку вихованців. Робота таких університетів має здійснюватися не на рівні самодіяльності, а мати достатнє економічне забезпечення з оплатою праці педагогів, психологів, лікарів, соціологів, які організовують і проводять заняття.

Суттєве підвищення економічного становища сім'ї давало б змогу батькам вивільнити свій час для роботи з дітьми.

Створення культурно-розважальних центрів, в яких мали б змогу проводити дозвілля діти з батьками.[5,376]

У системі сімейного виховання варто дотримуватися певних правил. Окремі з них наведено нижче:

Люби свою дитину! Радій її присутності, сприймай її такою, яка вона є, не ображай її, не принижуй, не порушуй її упевненості в собі, не піддавай її несправедливому покаранню, не відмовляй їй у твоїй довірі, дай їй привід любити тебе.

Постійно вдавайся до похвали дитини за її правильні вчинки. Цим ти спонукаєш її до активної дії. Пам'ятай: "Боги і діти живуть там, де їх хвалять".

Оберігай свою дитину від негативних фізичних і моральних впливів.

Створюй у сім'ї моральний затишок. Нехай сімейне вогнище буде джерелом спокою, радощів, поваги, справедливості і захищеності.

Будь для своєї дитини взірцем поведінки, доброчинності.

Підтримуй щирі родинні зв'язки з бабусями і дідусями, іншими родичами, друзями. Залучай дитину до процесу родинної єдності.

Не забувай, що діти люблять гратися. Знаходь час для організації цікавих ігор з дітьми.

Залучай дитину до посильної праці разом з дорослими.

Створюй умови, аби дитина набувала життєвого досвіду, долала певні труднощі.

Чекай від дитини тільки таких думок, суджень і оцінок, на які вона спроможна залежно від рівня розвитку, соціального досвіду.

Привчай дитину до толерантності, культури спілкування з ровесниками, старшими і молодшими.

Залучай дитину як повноцінного члена сімейного колективу до розв'язання побутових та економічних задач, що виникають у сім'ї.

Не виконуй за дитину будь-яких завдань, з якими вона може вправлятися самостійно.

Домагайся єдності вимог до дитини з боку усіх членів сім'ї. Наполегливо працюй над формуванням у дитини почуттів гуманізму і милосердя у ставленні до людей, всього природного довкілля.

Постійно залучай дитину до різноманітних видів діяльності.[5,375]

Тобто батьки повинні закладати основи формування естетичних смаків, естетичних почуттів. Організовувати естетичний побут в оселі, одяг, красу взаємин між членами сім'ї, оцінку старшими предметів, явищ оточуючої дійсності з позицій естетики, безпосередню участь в естетичній діяльності, іграшки тощо — все це так чи інакше впливає на формування естетичних почуттів і смаків дитини. На цьому етапі позитивний вплив можуть мати знання батьків у галузі народної педагогіки. Український народ споконвіку цінував і дбав про красу побуту (красиво прибране житло, використання картин, рушників, килимів, інших творів прикладного мистецтва, охайність одягу, упорядкованість садиби); участь у звичаєвих обрядах, які містять у собі значний емоційний заряд (свято народження дитини, її хрещення, заручини, весілля та ін.); пісні. Відтворення народних традицій, обрядів, звичаїв може позитивно впливати на естетичне виховання дітей.[5,306] Належне естетичне оформлення квартири, наявність бібліотеки, мистецьких журналів, телевізора, сімейних традицій з обговорення телепередач, прочитаних книжок, сімейний відпочинок на природі, спільне відвідування театру — все це створює сприятливі умови для прищеплення естетичних смаків дітям.[14,296]

2.3 Форми роботи з естетичного виховання у сучасній школі

Державна національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. наголошується на важливості ролі етичного та естетичного виховання і формуванні високої гуманістичної особи, яка стане здатною протидіяти проявом бездуховності.

Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне виховання.

Естетичне виховання - складова частина виховного процесу, безпосередньо спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини.[14,293]

Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.

Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, смаків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах.[1,121]

Естетичне виховання діалектично пов'язане з такими поняттями: естетична культура, естетичні знання, естетичне сприймання, естетичні почуття, естетична насолода, естетичні судження, естетичні ідеали, естетична діяльність. Усі вони в комплексі розкривають сутність естетичного виховання, розширюють його палітру.

Естетична культура, як зазначає В.І.Лозова, передбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити прекрасне в оточуючий людину світ, Оберігати природну красу.

Естетичне сприйняття є початковим моментом у процесі естетичного ставлення до дійсності. Проявляється воно у спостережливості, у вмінні помітити найбільш суттєве, що відображає зовнішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу. Поети, письменники, художники завдяки загостреному естетичному сприйманню викрешують вогонь краси, здавалося б, з буденних подій. Ось В. Симоненко:

По Шляху Чумацькому у росах

Буде вічність мчати на коні,

Я ж губами у розкішних косах

Позбираю зоряні вогні.

Діти схильні до такого загостреного естетичного сприймання. Але треба весь час розвивати це, давати змогу відчувати радість від побаченого, відкритого. Естетичне сприймання сприяє якнайкраще розвитку естетичних почуттів.

У процесі естетичного виховання важливо розвивати естетичні судження, які передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища.[5,304]

Не варто нав'язувати школярам своїх міркувань, а потрібно допомагати їм виявляти самостійність в оцінці тих чи інших предметів, явищ з погляду їх естетики. Лише згодом з досвідом формується певний естетичний ідеал як своєрідний зразок, з позицій якого особистість оцінює певні явища, предмети навколишньої дійсності. Естетичний ідеал відображає певні уявлення людини про красу, підкреслює критерії, за якими варто оцінювати ті чи інші явища, предмети. Естетичний ідеал, з одного боку, є своєрідним еталоном, а з другого боку, він все ж не позбавлений впливу індивідуальних суджень. Тому поняття естетичного ідеалу є, певною мірою, фактором індивідуальним.

На основі естетичних знань, сприйняття, почуття, ідеалів, суджень формуються естетичні смаки. Естетичні смаки — це стійке, емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного, що носить вибірковий, суб'єктивний характер. Тому не може бути якихось стандартних смаків. Це чуттєва категорія, що пов'язана передусім з індивідуальним баченням й індивідуальним сприйняттям.

Кінцева мета естетичного виховання — сформувати готовність людини до естетичної діяльності як важливого компонента естетичної культури. Вирізняють багато видів такої діяльності: естетична організація середовища, в якому живе, працює, вчиться, відпочиває людина; конкретна творча діяльність в галузі мистецтва, літератури та ін.; пропаганда мистецтва, естетичних ідеалів; естетична виразність у навчальній, виробничій, побутовій діяльності; вияви естетичної культури у взаєминах з людьми.

Процес естетичного виховання триває впродовж всього життя людини і напрямки цієї роботи багатогранні. Найбільш суттєві з них:

Виховна діяльність дошкільних виховних закладів. Естетичне виховання дошкільнят в дитячих садках здійснюється, з одного боку, через естетику побуту, а з другого — через систему спеціальних занять (музика, образотворче мистецтво). Вихованці з цікавістю займаються ліпленням, малюванням, елементами аплікації, співом, ритмікою, танцями, іграми та ін.

Навчально-виховна діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів. Завдання естетичного виховання вирішуються шляхом залучення школярів до різних видів діяльності: оволодіння змістом навчальних дисциплін, позакласної виховної роботи, що містить в собі естетичне навантаження.[5,307]

В умовах школи естетичне виховання так чи інакше стосується всієї системи навчально-виховної роботи. Учні передусім оволодівають естетичними знаннями в процесі вивчення навчальних дисциплін. Мова, література, історія, дисципліни природничого циклу несуть в собі естетичний потенціал.

Особливе місце серед навчальних дисциплін школи займають музика й образотворче мистецтво. Вони не лише сприяють формуванню естетичних почуттів і смаків, але й готують вихованців до естетичної діяльності. Можна лише шкодувати, що увага до цих предметів дещо послаблена.

Останнім часом у школах і гімназіях створюються спеціалізовані класи гуманітарно-естетичного напрямку. Це має сприяти піднесенню естетичної вихованості школярів.

Певне місце у системі шкільного виховання посідають факультативні заняття з проблем образотворчого мистецтва, музики, кіно, театру, прикладного національного мистецтва.

У рамках загальноосвітніх навчально-виховних закладів широко практикується залучення учнів до різних видів позакласної виховної роботи з естетичним змістом. Це участь учнів у роботі танцювальних гуртків, хорових колективів, студій образотворчого та літературного мистецтва тощо.

Навчально-виховна робота позашкільних дитячих виховних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі музичні та художні школи та ін.). Діяльність цих закладів спрямована на задоволення інтересів дітей, розвиток здібностей, залучення до активної естетичної діяльності. Що правда, лише невелика кількість дітей має змогу займатися в позашкільних виховних закладах.

Певне місце у системі естетичного виховання має займати самоосвіта. Але й для цього необхідне педагогічне керівництво та матеріальне забезпечення.

Діяльність професійних навчально-виховних закладів, де майбутні фахівці продовжують оволодівати естетичними знаннями, беруть участь у діяльності мистецьких аматорських колективів, набувають вмінь у естетичній діяльності. Проте і тут можливості обмежені й простежується деякий скептицизм (за винятком мистецьких ВНЗ) до проблем естетичного виховання молоді.

Окремим напрямком естетичного виховання можна назвати вплив засобів масової інформації: художня і наукова література, газети, журнали, радіо, кіно, телебачення, концертна діяльність. Але тут є великі труднощі. Хоча є специфічні програми радіо, телебачення, які розраховані на дітей певного віку, все ж засилля так званої "масової культури" не завжди сприяє формуванню здорових естетичних смаків. Тут потрібна копітка, цілеспрямована виховна робота вихователів (батьків, шкільних педагогів). І тут не можна обмежитись заборонами, а треба йти шляхом упереджуючого формування справді естетичних і національних смаків, виховання відрази до потворного, чужого в мистецтві.[5,308]

Арсенал засобів естетичного виховання досить вагомий: навколишнє природне середовище, література, музика, образотворче мистецтво, архітектура, театральне мистецтво, кіномистецтво та ін.

У процесі естетичного виховання традиційно використовують різні форми роботи: уроки, семінари, гуртки, екскурсії, конференції, бесіди, диспути, колективні творчі справи, конкурси та ін.

Твори образотворчого мистецтва. Під час спостереження картини або скульптури, яка відображає життя людини чи природи, в дитини розвивається не лише сприйняття, а й фантазія: вона мислить, уявляє, «домальовує» зображене, бачить за картиною події, образи, характери.

Музика, яка, відображаючи дійсність за допомогою мелодій, інтонацій, тембру, впливає на емоційно-почуттєву сферу людини, на її поведінку.

Художня література. Головним виразником естетики в літературі є слово. На думку К. Ушинського, слово як засіб вираження в літературному творі набуває подвійної художньої сили. Словесний образ має ще й понятійну основу і сприймається насамперед розумом. Тому література — важливий засіб розвитку інтелекту учнів

Театр, кіно, телебачення, естрада, цирк. Цінність їх у тому, що, крім змістової частини, вони об'єднують у собі елементи багатьох видів мистецтв (літератури, музики, образотворчого мистецтва, танцю).

Поведінка і діяльність школярів. Достойні вчинки учнів, успіхи в навчанні, праці, спортивній, громадській, художній діяльності повинні стати предметом обговорення з естетичних позицій.

Природа: її краса в розмаїтті та гармонії барв, звуків, форм, закономірній зміні явищ, які мають» місце в живій і неживій природі.

Факти, події суспільного життя. Героїчні вчинки людей, краса їх взаємин, духовне багатство, моральна чистота й фізична досконалість повинні бути предметом обговорення з учнями.

Оформлення побуту (залучення дітей до створення естетичної обстановки в школі, класі, квартирі).[14,295]

Умови ефективності естетичного виховання. Ефективність естетичного виховання молоді визначають такі чинники:

створення в навчальному закладі естетично привабливої обстановки (оформлення навчальних кабінетів, аудиторій, місць відпочинку);

звернення у виховній роботі з молоддю до народних традицій і обрядів;

— висока естетична культура різноманітних виховних заходів;

широке залучення учнів та студентів до гуртків художньої самодіяльності, участі їх у конкурсах та олімпіадах естетичного напряму;

висока естетична культура вихователів і вихованців у зовнішньому вигляді і в стосунках.

Ефективність естетичного виховання можна забезпечити єдністю і взаємообумовленістю національного і загальнолюдського. Естетична культура особистості має формуватися передусім на ґрунті національної культури з залученням до надбань світової культури.[12,426]

Висновки

Дослідивши дану тему я дійшла таких висновків.

Найважливіше завдання етичного виховання – навчити вихованця бачити в красі навколишнього світу духовне благородство, доброту, сердечність та на основі цього утверджувати прекрасне в собі.

Однією з важливих умов багатства естетичних потреб, почуттів, переживань є глибокий інтелектуальний розвиток людини. Тому мета естетичного виховання – широке ознайомлення дитини з досягненнями світової культури, з культурними цінностями людства.

Сприймання краси – це основа естетичного виховання підростаючого покоління, через усі сфери духовного життя якого повинна проходити червоною ниткою думка: красу треба цінувати і берегти.

Естетичне виховання надає певної спрямованості пізнавальній і творчій діяльності, розвитку і задоволенню духовних запитів у процесі багатогранної діяльності, охоплює всі сфери духовного життя особистості, що формується. Естетичне виховання нерозривно пов’язане з формуванням особистості.

Людська культура найтонше виявляється в культурі почуттів. Багато з того, що вивчає людина, з часом забудеться, але всі культурні цінності, до яких доторкнулася людська думка, залишається слід у душі і насамперед, у почуттях і переживаннях.

Естетичне виховання здійснюється також в естетичному ставленні до праці. Необхідно прагнути, щоб кожен відчував красу творчості, щоб улюблена праця володіла серцем і душею.

Естетичне виховання тісно пов’язане з допитливістю та цікавістю. Прагнення до дослідницької потреби в красивій, інтелектуально насиченій праці. Думка найбільше одухотворяється почуттями тоді, коли в трудовому процесі беруть участь одноголосно розум і руки.....

У вихованні естетичної культури дуже велике значення має взаємозв’язок естетичного сприймання й естетичної творчості. З процесом естетичного сприймання тісно пов’язані поняття, уявлення, судження – взагалі мислення, з одного боку, і переживання, емоції – з другого боку. Успіхи естетичного виховання залежать від того, наскільки глибоко розкривається природа прекрасного. Естетичні почуття пробуджує та краса , яка входить у життя людини як елемент її духовного світу. Ця краса залежить від активної діяльності, яка містить у собі працю і створення, думки і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють її.

Чим глибше естетичне сприймання, тим більше зростає інтерес молоді до власного духовного світу, тим вища естетична і загальна культура людини, тонші її почуття, глибші переживання, яскравіше естетичне сприйняття навколишнього.

Естетичне сприймання навколишньої обстановки – справа, яка залежить від активної діяльності, спрямованої на естетичне освоєння дійсності. Естетичність обстановки досягається гармонією нерукотворного людиною, яка викликає почуття радості. Гармонія речей, які оточують дитину, створює загальний естетичний дух обстановки. Естетичний характер має й обстановка в кабінетах, майстернях, на дослідних ділянках. Значну роль у вихованні відіграє одяг і взагалі зовнішній вигляд учнів і вчителів. Найважливіша вимога до нього – простота й елегантність, при яких одяг підкреслював би естетичні риси індивідуальності дитини. Особлива увага повинна приділятися тому, що вінцем краси є відповідність зовнішньої елегантності внутрішньому благородству, зовнішньої скромності – внутрішній гідності.

У чому ж криються джерела естетичного виховання, що є актуальним і сьогодні? Культура естетичних почуттів вимагає високої загальної культури навчального процесу – ставлення до людини як до найвищої цінності. Естетичне виховання у колективі починається з багатих емоційних стосунків між його членами. Саме у гармонійному поєднанні краси , що оточує людину, і краси самої людини полягає в красі людських взаємовідносин.

Від того, що переважає в житті дитини – справедливість чи не справедливість, залежить її душевний стан, взаємодія її внутрішнього світу з людьми, які живуть поруч і входять в її життя. Юнак , який відчуває красу в людях, утверджує в собі віру в добро. Саме ця віра, на думку В.О.Сухомлинського, є одним із важливих чинників свідомої дисципліни. Хороший вихователь мало забороняє не тому, що закриває очі на зло , а тому , що його вихованець , захоплений творінням добра, прагне бути хорошим.

Справжній вихователь розкриє перед юним серцем красу людського перед усім у самому собі. Це не тільки особистий приклад учителя , а також його широкий емоційний діапазон, завдяки якому вихованці повсякденно відчувають тонку емоційно – естетичну реакцію на їхні вчинки та поведінку. Ця реакція і є могутньою силою естетичного виховання.

Отже, головне завдання сучасної освіти полягає в тому, щоб почуття прекрасного, краса, створена за багатовікову історію, стали справжнім надбанням кожного людського серця, перетворилися в естетичну культуру кожної особистості.

Список використаної літератури

Волкова Н.П. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академія, 2000. - 576с.

Гах Й.М. Етика ділового спілкування. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 160с.

Констентинов Е.Н., Мединский Н.Е., Шабаєва М.Ф. История педагогики.: Учебник для студентов пед. вузов. - 5-е изд., доп. и перераб. - М.Просвещение, 1982. - 448с.

Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навчальний посібник з етикету для студентів. - С.: ВТД. Університетська книга, 2002. - 208с.

Кузьмінський А.І., Омельяненко В.Л. Педагогіка: Підручник. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2004. - 445с.

Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ф., Панченко В.І. Естетика: Підручник. - К.: Вища шк.., 1997. - 399с.

Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник. - 4-е видання, доповнене. - К., 2003. - 615с.

Педагогіка. Хрестоматія. / Уклад.: А.І.Кузьмінський, В.Л.Омельяненко - 2-ге вид., стер. - К.: Знання. - Прес, 2006. - 700с.

Педагогіка: Навчальний посібник / І.М.Богданова, І.В.Бужина, Н.І.Дідусь, Н.А.Ковалерова та ін. - Х.: ТОВ Одіссей, 2003. - 352с.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 368с.

Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія. Навч.посіб. - Т.: Астон. - 1997. - 144с.

Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академвидав, 2003. - 504с.

Уфельман И. Хорошие манеры в любой ситуации. / Пер. с нем. Е.Зыбайло. - Мн.: ООО Этоним, 1997. - 320с.

Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. - К: Академвидав, 2003. - 528с.

Чмут Т.К. Культура спілкування. Навчальний посібник для студентів і викладачів вищих навчальних закладів. - Хм.: ХІРХП, 1999. - 358с.