Традиції освіти в Україні

План

Вступ

1. Освіта в добу Литовсько-Руської держави

2. Організація української вищої освіти

3. Виникнення братств, братські школи

4. Виникнення Києво-Могилянської академії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В Україні від княжих часів існували початкові школи. Майже до кінця XVI ст. не було середніх і вищих навчальних закладів, тому вже з середини XIV ст. помітно зростає кількість українців, які навчаються в європейських університетах. Так, у найстарішому в Європі Болонському університеті здобув освіту Юрій Дрогобич. Він став першим вітчизняним доктором медицини (1482), одержав ступінь доктора філософії, у 1481 – 1482 рр. його обрано ректором цього університету. Юрій Дрогобич – автор першої української друкованої книги («Прогностична оцінка поточного 1483 року», опубліковані у Римі того ж року), вчений європейського масштабу, зачинатель гуманізму в Україні.

Українські студенти були добре обізнані із сучасною їм західноєвропейською культурою, гуманістичними ідеями. Своєю діяльністю вони сприяли піднесенню вітчизняної культури. Першим поетом-гуманістом України вважається Павло Русин із західноукраїнського міста Кросно. Він навчався в Краківському й Грейфсвальдському університетах. В останньому працював бакалавром вільних мистецтв, а в Краківському – здобув ступінь магістра, очолював кафедру римської літератури.

Під впливом західноєвропейських гуманістичних і реформаційних ідей в українській освіті на межі XVI–XVII ст. відбуваються найвагоміші зміни. Створюються якісно нові навчальні заклади, які ґрунтуються на національних традиціях, поєднують вітчизняний і передовий європейський досвід. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Утвердженню авторитету старослов’янської мови сприяло перевидання Іваном Федоровим Букваря (1578), яке доповнено грецькими і старослов’янськими текстами, вміщує трактат чорноризця Храбра «О письменах», про створення слов’янської азбуки. Це видання відоме на сьогодні у двох примірниках, один зберігається у Королівській бібліотеці м. Копенгагена у Данії, другий – у бібліотеці м. Готи в Німеччині. В Україні назва початкових посібників для навчання грамоти довго не була установлена. У XVI–XIX ст. їх називали «азбуками», «абетками», «граматиками». До нашого часу дійшов лише один примірник першого східнослов’янського Букваря («Азбуки»), виданого Іваном Федоровим 1574 року у Львові.

Вважають, що термін «буквар» увів Мелетій Смотрицький (близько 1572-1633), один з провідних діячів вітчизняної освіти, видатний письменник-публіцист. Він увійшов в історію науки як засновник слов’янської філології. Видана ним «Граматіка словенския» майже два століття була єдиним підручником з даного предмету. Ця наукова праця користувалася визнанням у вітчизняних, а також сербських, болгарських, російських мовознавців. М. Ломоносов взяв її за основу своєї граматики. Гуманіст за переконаннями і патріот, М. Смотрицький активно виступав проти асиміляторської політики Польщі. Показовим у цьому відношенні є його твір «Тренос» (1610), де підкреслюється необхідність розвитку національної освіти культури, звучить заклик до боротьби за соціальне й духовне звільнення українського і білоруського народів.

1. Освіта в добу Литовсько-Руської держави

Українське письменство домонгольської доби свідчить, що шкільна освіта на Україні стояла не нижче, ніж у Візантії у відповідні часи. Через те, що наші землі були під культурним впливом останньої, політичний та економічний занепад Візантійської держави в XII ст. шкідливо відбивається на освітньому становищі України. До того прилучаються ще й місцеві історичні обставини – князівські усобиці та половецькі напади, що руйнують політичне та економічне життя, ще більше шкодять освіті на Україні. Тому й бачимо в XIІI ст., а особливо після татарської навали, як наше культурне життя поволі підупадає. Осередки його з наддніпрянських земель переходять далі на захід, на Волинь та Галичину. Культурний зріст Західної Європи XIІI – XIV ст. не проходить безслідно й для українських земель, що злучаються почасти з Литвою, а почасти з Польщею. Вони потроху, в міру занепаду Візантії та ослаблення її культурного впливу, піддаються культурним впливам Європи. Але ж сама освіта на Україні та школи ще довго, мало що не до самого кінця XVІ ст., зберігають форми й дух попередніх часів, раніш утворену традицію. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужбові книги – підручниками.

З різних джерел довідуємося, чого вчилися в школах діти в XIV – XVI ст. Перш за все вчили азбуку й склади (різні комбінації голосних і приголосних звуків що зустрічаємо в словах), себто те, що пізніше звалося букварем, а потім переходили до читання богослужбових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т.п. Перехід від однієї книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу такий перехід прирівнювати в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Вчили ще й співати, звичайно, по-церковному. Додавали до того ще й писання, при чому писали каліграфічним письмом, великими літерами, так званим «уставом», себто тим письмом, що тільки з кінця XV ст. стало витіснятися з державного та приватного вживання так званим «скорописом». Але ж останній спосіб писання вживався виключно в канцеляріях, державних установах, а в шкільну практику входив слабко.

Для того, хто одержав початкову освіту, самостійне читання того, що існувало на слов’янській мові, було єдиною можливістю придбати якесь знання. Література наша в XIV – XVI ст. зросла, бо до попередніх книжних записів додано було нові, головним чином перекладні, а почасти й оригінальні. Через те, що українські та білоруські землі входили до складу Литви, Польщі, наша православна людність вступила в безпосередні різноманітні стосунки з населенням римо-католицьким, і представники латинської церкви робили спроби накинути православним русинам латинство. В інтересах оборони своєї батьківської релігії представники нашої людності писали полемічні твори проти панства, і ці твори належать до оригінальних пам’яток українського письменства.

Шкільна освіта носила виключно церковно-релігійний (конфесійний) характер – молитва та богослужбові книги є головними предметами студій. Для тих, хто підготовляв себе для служіння церкві в священному сані, треба було ще засвоїти порядок церковних служб, бо перед висвяченням вони мусили виявляти перед єпископом знання церковного уставу. Є підстава твердити, що в нас після початкової освіти вчили ще й мову грецьку та латинську, про що свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою.

На українську молодь сильно впливали латинські школи, куди вона вступала ще в XV ст., а особливо єзуїтські школи, коли вони в другій половині XVІ ст. з’явилися на території Польсько-Литовської держави. Заснована у Вільні в 1569-1570 рр. єзуїтська колегія незабаром придбала собі таку добру репутацію, що слава про неї лунала навіть на Волині.

Знання, що давали католицькі й протестантські школи, були значно вищими, ніж ті, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідали практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств нашого громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад. Чужа конфесійна школа – і протестантська, і католицька – відривала їх від православної віри. Православ’я ж служило найголовнішою національною ознакою руського народу, а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь – це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про такі школи справді виникає й поширюється серед нашого громадянства.

2. Організація української вищої освіти

Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціями православними, відомим під назвою братства. З поодиноких осіб у справі утворення шкіл уславився князь Костянтин Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Багатий та впливовий наш магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму місті Острозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свого фундатора (1608), скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значній кількості православної молоді і підготувала чимало визначних наших діячів. Виклади відбувалися, як і книги писалися, в церковнослов’янській мові, до якої додавалося багато суто українських слів, а також нерідко польські, грецькі, латинські. З мов тут особливо викладалися церковнослов’янська та грецька, бо на тих мовах були Св. Письмо та православна богословська література. Старослов’янська мова утверджувалася як засіб боротьби проти національно-релігійного гноблення, запорука чистоти православної віри й самозбереження національної культури. На польську та латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, і богослов’я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі. Крім того, викладалися тут і математика з астрономією.

В Острозькому центрі поєднувалися викладання, наукова, перекладацька й видавнича діяльність. Розроблялися вітчизняні версії ренесансного гуманізму.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії української науки та українського культурного життя, осередком якого вона була в кінці XVI й на поч. XVII ст. Найголовнішим пам’ятником наукової праці Острозької академії (чи інакше – «грецької школи», чи ще інакше – «училища грекославенського») було видання повної слов’янської Біблії в 1581 р., текст якої, з невеликими змінами в XVIIІ ст., і досі вживається у православних слов’янських церквах. Саме ж видання цієї Біблії, зроблене надзвичайно художньо, ще й зараз є предметом дослідження з боку богословського, історично-філологічного, художнього та ін. Найбільше над її виданням попрацював Герасим Смотрицький, визначний богослов і філолог свого часу; він же був і ректором Академії.

Острозька школа зникла тому, що спадкоємці К. Острозького були вже католиками й не могли підтримати тієї школи, що ставила своїм завданням боротися з латинством і унією.

Крім Академії, князь Острозький заснував ще школи: в Турові – 1572 р., Володимирі Волинському – 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Дермані. Ці школи теж мали своїм завданням зміцнювати православ’я і перешкоджати денаціоналізації нашого народу.

3. Виникнення братств. Братські школи

Братства виникають наприкінці XVI ст., коли православна церква втрачає свою монополію, а за сфери впливу активно борються католицьке, уніатське, протестанське віровчення. Братства ставлять своїм завданням оберігати православну віру та свою народність від неправославних визнань та винародовлення Русі. Для того вони заводять школи для виховання дітей в дусі своєї православної віри та руської народності. В цьому відношенні перед ведуть наші міста, які користувалися самоврядуванням (Магдебурським правом) і в XVI ст. досягли високого економічного, а почасти й культурного розвитку. У 1574 р. під впливом прогресивної громадськості король Стефан Баторій видав декрет, за яким віленським городянам дозволялося утримувати братські школи. З 1575 р. це право розповсюджувалося на всі православні братства Великого князівства Литовського й Галичини. Наука в школі повинна бути приступна для всіх дітей «всякого стану: убогим за прости Бога, а багатим за ровним датком».

Братські школи, як і взагалі братський рух на наших землях, з’являються в наших містах, їх творцями є міщани. Але ж їм в цьому відношенні енергійно допомагає православна шляхта, що підтримує їх і правно, і матеріально. З міст освітній рух іде й на села, незважаючи на те, що селянство наше в правному та соціальному відношенні було обмежено, знаходилося в стані «підданства», кріпацтва щодо шляхти. Серед селян виникали братства з їх шпиталями та школами, де духовенство, власне дяки, вчили дітей. Чужинці, що відвідували в XVII ст. українські землі, звертають увагу на таке явище. Так, Павло Алеппський, що відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в наших селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, яких утримують у шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва. І це мало місце саме тоді, коли на Московщині, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви – боярства – траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, що вирішувала державні справи.

Першу школу заснувало Успенське братство у Львові (1586 р.). Завданням цієї школи було релігійне та моральне підвищення нашого суспільства через належне виховання молоді. У Львівській школі вчили читати, писати, а потім граматику, риторику, діалектику й музику, Св. Євангеліє та книги Апостольські і, крім того, в часи пообідні, - пасхалію, арифметику, церковний спів. Звертали особливу увагу на слов’янську та грецьку мову, по-грецькому говорили і писали. Згодом заведено було, в інтересах практичних, ще мови латинську й польську.

Водночас з відкриттям братської школи був заснований «Порядок шкільний» – один з найстаріших шкільних статутів Європи. Статут уклав Арсеній Еласонський (1549-1626), перший ректор школи (1586-1588), грецький і український культурно-освітній діяч. У Статуті він висловив ідею станової рівності, тут наголошувалось, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». «Порядок шкільний» був взірцем для всіх інших братств.

Педагогічна, літературно-філософська й видавнича діяльність Успенського братства сприяла піднесенню національної культури. Написані викладачами Львівської школи підручники поширювалися в Україні, а також в Росії, Білорусі, Молдавії. Під керівництвом А. Еласонського в 1591 р. видано «Адельфотес» – перший підручник грецької мови з словеноруським (словеноукраїнським) перекладом. Серед дисциплін, в яких втілювалися європейські ренесансно-гуманістичні тенденції, особлива роль належала філології.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. виникають близько 30 братських шкіл у різних містах України – Перемишлі, Галичі, Городку, Стрию, Холмі, Луцьку, Вінниці, Києві, Кам’янці-Подільському та ін.

В умовах наступу католицизму на релігійні та національні права українського народу братства вбачали свою патріотичну ціль у відродженні слов’янської мови. Братські школи за програмою навчання були закладами середнього типу. У них найголовніша увага приділялась вивченню слов’янської і української книжної мов. Всі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи. Вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближатися з латино-польськими.

На початку XVIІ ст. активізується братський рух у Центральній Україні, провідну роль відіграє Київське братство, яке стало ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Діяльність цього братства підтримувало Військо Запорізьке, на той час авторитетна політична сила, з якою змушені були рахуватися інші держави. В Києві за ініціативою гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного і при підтримці усього козацтва була відновлена православна ієрархія України. У 1615 р. гетьман «з усім військом» вступив до Київського братства, взяв таким чином під захист братську школу (кожний козак вносив 6 грошей вступних і 1,5 гроша щомісячно). Майже всі свої кошти П. Конашевич-Сагайдачний заповідав Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

За рівнем викладання Львівська, Луцька і Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими. Високим авторитетом користувалося Львівське Успенське братство.

На території польсько-латинської держави в XVI ст. існувало чимало протестантських шкіл (Вільно, Дубно, Хмільник, Любартів та ін.), а від 1565 р. і католико-єзуїтські школи. І в протестантських, і в латинських школах програма була однакова: в них вчили граматику латинську й грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи математики, ще менше природознавства. Головну увагу звертали на класичних авторів, їх читали, коментували, заучували, за їх прикладом писали прозу та вірші як по-латинському, так і по-грецькому. Коли порівняємо програму цих шкіл з тим, що викладалися у Львівській братській школі, то побачимо, що різниця між ними була невелика: у Львові звертали багато уваги на свою рідну літературну мову – церковнослов’янську та грецьку. Завдяки своїй школі Львів став на деякий час культурним осередком українсько-білоруських земель, Львівське братство вело перед в духовному житті православного населення та його боротьбі з латинством та унією, а Львівська школа стала зразком для інших братських шкіл. Так, за її зразком, у 1587 р. засновано братську школу у Вільно, а потім до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі. В міру того, як зростала для православ’я небезпека з боку Риму, виникали нові братства, а заодно з тим і братські школи, що знаходили собі живу підтримку серед всіх станів православного населення. В першій половині XVII ст. виникають школи в Стрятині, Києві (1615), Луцьку та в інших містах. Всі вони брали за зразок Львівську школу, і тільки в залежності від місцевих моральних і матеріальних умов, не завжди могли додержуватися плану та тих розмірів навчання, які бачимо в Львівській школі.

освіта братство острозький могилянський

4. Виникнення Києво-Могилянської академії

Непересічні здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили (1596-1647). Молдаванин за походженням, він всі свої звання і достатки віддав справі національно-культурного відродження України. Після загибелі батька (молдавського господаря Симеона Могили) одним із опікунів Петра Могили був гетьман І. Хоткевич. Петро Могила здобув освіту в Сорбонні (є припущення, що навчання він розпочинав у Львівській братській школі), 1631р. став митрополитом Київським.

В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI – XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що панувала тоді в Польщі.

Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено були й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв’язки з польським магнатом викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили – Сильвестр Косів – свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести Києво-Печерську школу, а учителів кинути в Дніпро – «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита врятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а лише за мовою) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, протягом XVII ст. – Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував, а й забезпечив її правне становище.

Київська колегія (паралельна назва – Києво-Могилянська) за змістом навчальних програм і рівнем викладанням відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися «сім вільних мистецтв», значна увага приділялася вивченню мов: слов’яноруської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, німецької ( з 1738 р.), французької (з 1753 р.), староєврейської (з 1755 р.). Але тут, на відміну від європейських навчальних закладів, не було факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди викладалося богослов’я. Польський уряд забороняв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Польські правлячі кола не могли погодитися на вільний розвиток колегії, вбачаючи у цьому загрозу створення ідеологічного центру відокремлення України від Польщі.

На чолі Київської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов’я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов’я не можна було викладати, а можна було лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, іншими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов’я.

Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIIІ ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили школи й інші православні народи, головним чином росіяни.

Висновок

Формування освіти, починаючи з XIV ст., відбувається у складних соціальних і національно-культурних умовах. Негативними були наслідки монголо-татарської навали (середина XIII-XIV ст.). Наприкінці XIV ст. значну частину української території підкорило Велике князівство Литовське. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склалися у період Київської Русі. Вони забезпечували основи грамотності. Викладання в школах велося церковнослов’янською мовою.

З другої половини XVІ ст., коли більшість українських земель входить до складу Речі Посполитої (польсько-литовської феодальної держави), виникає реальна загроза окатоличення й полонізації українського народу. Одним із засобів полонізації стали католицькі школи. В єзуїтських і протестантських школах навчалося чимало українців. Мовою викладання була латинська.

Єдиний засобом врятування молоді від окатоличення було заснування власних православних шкіл. Такими школами є братські, що мали цілком конфесійний (церковно-релігійний характер). Братські школи, як і всі наші школи в Польщі – католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Особливо таке значення мали школи, засновані Петром Могилою.

Першою спробою створення вищого навчального закладу є Острозький культурно-освітній центр, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні (яку у 1577-1582 рр. очолював Іван Федоров) і бібліотеки. Започаткований тут досвід використовувався в організації вітчизняної освіти (братських школах, Київській колегії) й поширювався у східнослов’янських країнах.