Лісова фауна Солотвинського лісопункту

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика району досліджень

Розділ 2. Історія досліджень регіону

Розділ 3. Методи і способи обліку ссавців Бистрицької улоговини

Розділ 4. Таксономічні одиниці представників регіону

Розділ 5. Характеристика поширених видів

5.1 Розпізнавання ссавців

Розділ 6. Екологія поширених видів

6.1 Народно-господарське значення

6.2 Охорона диких тварин

6.3 Збереження та відтворення популяцій

Польові дослідження

Висновки

Література

Вступ

Біосфера - продуцент усіх харчових продуктів, які споживає людина, вона дає нам інші предмети широкого вжитку, задовольняє естетичні потреби. Тваринний світ є компонентом біосфери, яка виникла внаслідок тривалого еволюційного розвитку. Ось чому всебічне і глибоке вивчення, раціональне використання та охорона тваринного світу або фауни, було, і буде проблемою, яка постійно цікавитиме суспільство, незалежно від рівня наукових знань та ступеня технічного прогресу.

У доісторичний час, на зорі становлення людського суспільства, життя людей перебувало у безпосередній залежності від рибальства та полювання на диких тварин. Отже, процес здобування диких тварин був одним з перших і основних у трудовій діяльності первісної людини. З одного боку, полювання забезпечувало наших далеких предків м'ясною їжею, а з другого - впливало на прогресивний розвиток розумової діяльності, бо для здобування і обробки риб, птахів, звірів необхідні були засоби праці - примітивна мисливська зброя та знаряддя. Без рибальства та полювання наші предки не могли існувати.

Використання природних ресурсів фауни хребетних є для нас дуже важливим. Щороку в нашій країні йде здобування мисливсько-промислових птахів, заготівля хутра, м'яса копитних, зайців. Прибутки від звіроводства величезні, і досягають десятки мільйонів гривень щороку. Досить зазначити, що на міжнародних аукціонах хутро соболя кліткового розведення коштує до 550 доларів. Але не тільки цим оцінюється значення диких наземних хребетних. Земноводні, плазуни, птахи, звірі беруть активну участь у колообігу органічних речовин у біосфері. Вони впливають на формування рослинності, сприяють ґрунтоутворенню, збагачують грунти органічними речовинами, вступають як могутній фактор біологічної боротьби з шкідливими комахами та іншими безхребетними, вихідними формами для виведення свійських тварин, селекції нових та поліпшення існуючих порід свійських птахів та ссавців. Отже значення фауни хребетних величезне, і природні ресурси тваринної сировини слід використовувати економно, дбаючи про охорону та відтворення найбільш цінних видів тварин.Актуальність дослідження полягає в тому, що лісова фауна Солотвинського лісопункту ще вивчена не достатньо. Використовуючи літературні джерела, опитування лісників, і власні спостереження основним нашим завданням було доповнити існуючі відомості, скласти видовий список досліджених тварин і описати їх біологію.

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА РАЙОНУ ДОСЛІДЖЕНЬ

До Передкарпаття входить Івано-Франківська улоговина розміщена у Прикарпатській низовині. Через територію Бистрицької улоговини протікають дві річки Бистриця Солотвинська і Бистриця Надвірнянська. Бистриця Солотвинська (Золота) протікає через Богородчанський район і через Тисменецький район. Один із витоків Бистриці Солотвинської попадає в басейн Дністра. Довжина ріки 82 кілометра . Долина річки асиметрична має V-подібне річище. Площа басейну 795 км2. Живлення річки дощове, річка характерна тим що весною під час танення снігу бувають паводки, деколи рівень води під час паводків досягає такої величини, що ріка затоплює хати, які знаходяться неподалік від ріки, зимою ріка місцями замерзає. В літі річка переважно міліє. Бистриця Солотвинська бере початок в Карпатських Горах на горі Сивуля. В селі Пороги Богородчанського району ріка має вигляд невеликого потічка з порогами. Беріг річки буває як і розвилистий так і стрімким там, де ріка протікає біля гір то берег стрімкий ще в селі Раковець і в селі Підгір”я Богородчанського району. Глибина річки 1,5 –1 метр. Нахил річки 10-4 м на кілометр.

Бистриця Надвірнянська (Чорна ) бере початок в горах неподалік села Бистриця Надвірнянського району, від села Бистриця походить назва річки. Довжина річки 94 кілометри, площа басейну 1582 км2. Долина річки асиметрична. Річище розгалужене у нижній течії, долина досягає ширини 3 кілометрів. Глибина річки 1,5-1 метра. Нахил річки 10-6 метрів на кілометр. Живлення річки дощове, відбуваються на весні паводки. Літом річка міліє. Бистриця Солотвинська і Бистриця Надвірнянська протікають через обласний центр міста Івано-Франківськ. Територія, яка знаходиться між річками і навколо них, називається Бистрицькою улоговиною.

Рельєф. У межах Івано-Франківщини є території з рівнинним і гірським рельєфом. Рівнини знаходяться в північно-східній частині області, займаючи 2/3 її площі. Решту площі займають гори Карпати. Межа гір чітко прослідковується вздовж лінії Волохів Долина — Перегінське — Солотвино — Надвірна — Яблунів — Косів — Кути. Територія області в загальному плані знижується з північного заходу на південний схід. Найменші абсолютні висоти (140 м над рівнем моря) знаходяться на заплаві Дністра біля східної межі області. Рівнини горбисті, густо порізані долинами річок, з абсолютними висотами 300-400 м. В окремих місцях вони перевищують 400 і навіть 500 м. Найвища точка Івано-Франківщини знаходиться у горах Карпатах, гора Говерла. Це одночасно і найвища вершина України — гора Говерла (2061). Розміщена вона у Чорногірському масиві, де є ще три вершини двотисячні (Ребрл ~ 2001 м, Піп Іван (Чорна Гора) — 2022 м і Бребенескул — 2037 м). Більша частина гір має висоти 1000-1500 м над рівнем моря.

Корисні копалини передкарпаття. Оскільки вся територія області вкрита потужною товщею осадових порід, то майже всі корисні копалини в її межах осадового походження. Найбільше родовище корисних копалин знаходиться у межах Передкарпатського крайового прогину і передгір’їв Скибової зони, які тривалий час були областю нагромадження плити, а в антиклінальних складчастих зон Карпат виявлені лише окремі рудоносні товщі. Більшість родовищ осадових корисних копалин Передкарпаття органічного і хімічного походження. До перших належить нафта і природний газ, горючі сланці й озокерит, буре вугілля. Родовища нафти розміщені вздовж південно-західного краю внутрішньої зони Передкарпатського крайового прогину на глибинах до 2500-2700 м. Концентрується вона у склепіннях нахилених або навіть перекинутих складок. Найбільші її поклади в Долинському і Битківському нафтоносних районах. Крім нафти, там є значні запаси попутного газу. Чисто газові родовища зосереджені переважно у Зовнішній зоні прогину. Найбільші із них — Бабчинське, Кадобнянське, Богородчанське, Косівське. Сконцентрований газ у пористих пісковиках неогену і мезозою. Поклади озокериту теж тісно пов'язані з нафтою, оскільки утворюється він при просочуванні збагаченої парафіном нафти у гірські породи, що залягають нижче. Там вона поступово охолоджується і втрачає леткі компоненти. Озокерит є у Дзвиняцькому та Старунському родовищах. Буре вугілля залягає на глибині від 10 до 100 м серед піщаноглинистих порід неогену. Найбільше родовище Ковалівське (Коломийський район). Горючі сланці, зосереджені серед порід, збагачених на органічну речовину, залягають подекуди у Скибоних Карпатах. Значні поклади цих сланців є у Делятинському родовищі.

На Передкарпатті є осадові корисні копалини і хімічного походження — калійні та кухонні солі. Нагромаджувалися вони у лагунах, які залишалися після відступу морських басейнів, у кінці палеогену — на початку неогену. Найбільше значення мають поклади калійної солі, які залягають у зімкнутих в складки горизонтах на глибині 280-400 м. Родовище називають Калусько-Голинським. У межах Передкарпаття є і кухонні солі. Розчини її (ропа) поширені у земних надрах біля Долини і Болехова.

Розділ 2. ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ХРЕБЕТНИХ

Відомості про тварин, що водились на заході України, знаходимо в давніх літописах X—XI століть. У них згадується про те, що великі княжі полювання в першій половині другого тисячоліття набули масового характеру. Під час таких «ловів» знищували величезну кількість тварин. Збереглися записи про одне з таких полювань на зубрів у 1154 р., проведене галицьким князем Ярославом Осмомислом на честь візантійського гостя Андроніка Комена. Сотні зубрів та інших крупних звірів гинули під час таких полювань. Однак місцева фауна протягом довгого часу залишалась досить багатою та різноманітною. В середині XII ст. стада оленів постійно траплялися у лісостепових ділянках Прикарпаття, але внаслідок безперервного переслідування вони поступово відступали у найвіддаленіші гірські райони Карпат. У волинсько-галицьких літописах (XIII ст.) є повідомлення про «лови» на бобрів, кабанів, оленів, турів, зубрів, рисей, лисиць, ведмедів та інших ссавців, що заселяють широкі простори між північними відрогами Карпат і верхів'ям р. Прип'яті. Недоступність Карпат і пущ Волинського Полісся була однією з тих умов, завдяки яким фауна цінних птахів і звірів у цих місцях протягом століть зберігала свою високу чисельність, поширюючись на суміжні угіддя.

Перші фрагментарні, але досить обгрунтовані зведення про тваринний світ території, розташованої між Тисою на півдні і Західним Бугом на північному заході, знаходимо в мемуарах Сігізмунда фон Герберштейна «Rerum Moscavitiarum commentarii», що відносяться до XVI ст.

Із промислових звірів (зубр, тур та ін.). У «Джерелах до історії України-Русі» знаходимо цікаві відомості про бобрів: «Там, на ріках, що в Рогатинському старостві є великі, часом ловлять бобрів, особливо на річці Липі, яких в минулому році з Болшова селянин на ім'я Федір Дерев’янка зловив вісім, кожний вартістю два золоті...» або «..у Холмському старостві на р. Бузі бобри часом трапляються».

У природничо-географічних атласах М. Кромера (1555), Д. Кантемира (1716), Г. Рачинського (1721), Г. Пуша (1837), К. Ханака (1848) певне місце відведено тваринному світові досліджуваної території. Проте ці автори спеціально не вивчали ті чи інші види або групи тварин, а, висвітлюючи історичні та географічні проблеми, вивчаючи природу краю в цілому, якоюсь мірою торкалися питань, пов’язаних з фауною.

У кінці XVIII ст.- першій половині XIX ст. разом із загальним вивченням природи розпочались спеціальні фауністичні дослідження описово- систематичного характеру. До найбільш типових робіт цього періоду належить п'ятитомне видання Я. Гроссингера, в якому є опис фауни, зокрема савців Паннонської низовини. Г. Толлар, Е. Більц наводять фрагментарні відомості про деяких представників теріофауни Буковини, а Я. Брінкен, К. Глогер та інші повідомляють про хребетних, поширених на землях, розташованих на північ від Карпат.

Для XIX ст, і початку XX ст. (до 1919 р.) характерні також описові роботи. Головна увага приділялась систематиці та зовнішньо-морфологічній діагностиці окремих видів, і праці багатьох зоологів-хребетників (Г. Кюль, Л. Анджейовський, Е. Ейхвальд, О. Нордман, Я. Блазіус, С. Завадський, С. Плятер, С. Петруський, Г. Бельке, М. Новицький, Е. Шребер, К. Кардош, В. Дзедушицький, В. Тачановський, Я. Буланжер, І. Бедряга, Л. Мегелі, П. Матчі, К. Кіріцеску, І. Антип та ін.) досить повно характеризують стан дослідження відповідної фауни цього регіону.

З хребетних Прикарпаття зоологи особливу увагу звертали на птахів та савців, менше - на інші групи. Слід відмітити публікації Я. Соколовського, Я. Доманевського, Б. Незабитовського — автора численних праць. Л. Сагана, Я. Фудаковського, К. Мічинського, О. Дунайського, 3. Годіна, Я. Бангера, Р. Кунце і Я. Носкевича та інших герпетологів, орнітологів та теріологів.

Після возз'єднання Західної України (1939), Північної Буковини (1940) та Закарпатської України (1945) з УРСР почалось всебічне і комплексне дослідження тваринного світу цієї території. Особливого значення набуло пізнання природних, зокрема тваринних, ресурсів краю. Радянські спеціалісти-зоологи дослідили всі класи хребетних, опублікували багато наукових статей і кілька узагальнюючих монографій. Волинського Полісся досліджена в працях І. Т. Сокура, К. Л. Татаринова, М.П.Рудишина. Найбільш повні зведення про представників цього класу хребетних, що заселяють захід УРСР в наш час, наведені в книзі «Звірі західних областей України» (1950)1.

Отже, після возз'єднання західноукраїнських земель з Українською РСР вилічення фауни хребетних порівняно з попередніми періодами зробило великий крок вперед. Докорінно змінились самі зоологічні дослідження, які тепер ведуться на рівні найновіших досягнень - популяційної екології, біоценології з врахуванням народно-господарського значення фонових видів.

Розділ 3. МЕТОДИ І СПОСОБИ ОБЛІКУ САВЦІВ РЕГІОНУ

Є декілька методів обліку диких тварин, їх застосовують залежно від типу (лісу, болота, води, поля) та площі угідь, від того, які тварини обліковуються, від інтенсивності ведення мисливського господарства, тобто в лісомисливських і приписних господарствах, державних заповідниках тощо. Відповідно проводять таксацію з літаків і вертольотів, маршрутами зимою по звіриних слідах, методом опитування місцевого населення та лісової охорони і складення відповідних анкет, нагоном тварин по всій площі або тільки по пробних ділянках, на зимових скупченнях, лічать біля солонців та на кормових площадках, на риковинських чи токовищах, візуально по фекальних купках та іншими способами.

Звичайно проводять облік на початку зими по першому снігу, коли появляться виводки, з початку весни на токовищах, у шлюбний період і в час прильоту та осінніх перельотів. Весняний облік підсумовує успішність зимівлі тварин, чисельність маточного поголів'я, яке буде брати участь у розмноженні, а осінній — знову ж дає нам певну уяву про хід розмноження.

Для обліку чисельності дичини рекомендуються такі методи.

1. Опитувально-анкетний метод. При встановленні чисельності тварин беруться за підставу матеріали опиту працівників лісової охорони, тобто лісників, техніків, ловецьких стражників. Вони зобов'язані вести спостереження за фауною протягом всього року. Для цього у своїй записній книжці відмічають всі випадки зустрічі з тваринами в обході чи в урочищі-ревірі. Реєструють не тільки візуально тварин, але й інші ознаки перебування рідкісних звірів. Наприклад: крім дати, часу і місця зустрічі відмічається — олень «десятка» біля солонця, ведмідь з ведмежатком, сім’я рисі — 4 екз., жертва — рештки трапези двох вовків, знищений ведмедем мурашник, величина слідів тварин, давність експерементів тощо.

Від часу до часу лісничий, його помічник або мисливствознавець опитує лісову охорону, ловецьких сторожів (єгерів), переглядає їх записи, а лісники між собою, в день зборів у лісництві, діляться своїми спостереженнями. При цьому встановлюють рух тварин, виявляють стадії. При такому методі виявлення чисельності звірів удається уникнути помилок в бік перебільшення чисельності тварин, звичайно тих, що кочують на значній території і про яких повідомляє кілька спостерігачів. Цей метод обліку дає задовільні відомості у тому випадку, коли загальна чисельність тварин не значна, а спостереження ведуться акуратно. Якщо в обході більше десяти звірів одного виду, такий метод обліку не можна застосовувати. Найкраще провести опитовий облік чисельності тварин перед випаданням снігу.

2. Облік нагоном. Він зводиться до того, що заздалегідь визначають пробні площі. Причому так їх розташовують, щоб характеризували всі типи лісових мисливських, угідь і щоб звірі, вигнані з однієї проби, не перейшли в другу. Таких пробних площ закладається 20-30% від загальної площі угідь. Розмір пробної площі — близько 30 га, і в залежності від густоти насаджень, величини і контурів та кліматичних умов. Нагоничів розставляють на відстані 25-50 метрів.

До початку обліку обходять обліковану площу і на границях затирають всі сліди на снігу. Нагоничі, вигукуючи, йдуть рівною лінією, так, щоб бачити один одного, лісом вздовж відкритих місць. Не рекомендується наганяти звірину в напрямі відкритих площ, на які вона рідко виходить. Нагони в горах проводяться знизу вверх або поперек схилу. В гірській місцевості сполохана звірина має тенденцію іти вверх або поперек схилу.

На підставі вихідних слідів проводиться підрахунок усіх тварин.

Коли сніг великий, то звірі часто проходять одним слідом. В такому випадку одному із погоничів необхідно пройти слідом аж до того місця, де вони розходяться. Однак, дикі свині можуть пройти одним слідом кілометр і більше, тому при таких кліматичних умовах даний метод обліку цих тварин не можна рекомендувати. У таких випадках необхідно перейти на візуальний облік нагоном, тобто додатково розставити на умовній лінії «стрільців» — обліковців, які фіксували б звірів. Тоді площа таких проб менша, не перевищує 30 га, а кількість їх більша.

В рівнинних лісах з квартальною мережою цей метод обліку дуже зручний. У гірській місцевості крім квартальних ліній, які звичайно проходять по річках або хребтах, використовують плаї, дороги, тракторні волоки, тощо.

Метод обліку нагоном трудомісткий, особливо в горах, забирає багато часу, вимагає більшої кількості обліковців. Однак, це один із найбільш точних методів обліку не тільки копитних, але й інших звірів. Його можна застосовувати протягом цілого року — він є арбітральним, коли звіряють на точність інші методи.

3. Маршрутно-облоговий облік по слідах. Суть методу зводиться до того, що проводять обстеження маршрутами відповідних площ на снігу, визначається кількість звірів за різницею між числом вхідних і вихідних слідів.

Перед проведенням обліку повинна бути виконана певна підготовча робота. Територію, на якій має проводитися облік, розбивають відповідними маршрутами на невеликі ділянки — 25-100 га. Маршрути прокладають водночас по квартальній мережі, хребтах, схилах, косогорах, зворах, плаях і дорогах. В результаті отримуємо схему облікованої площі, поділену маршрутами на окремі ділянки, які охоплюють декілька лісових кварталів із таким розрахунком, щоб обліковець міг за чотири ранні години пройти дану площу. Схема облікованої площі з нанесеними пунктирною лінією маршрутами залишається у керівника обліку.

Намічаючи території під облік, беруть до уваги і те, що копитні та інші звірі на зимовий період в горах проводять сезонну вертикальну „міграцію”: сходять нижче і згуртовуються в стада. Міграція зумовлена тим, що значне снігове покриття високо в горах не дає їм змоги добувати корм. Також добовий цикл руху в той час звужений. Для оленя критичною є глибина снігу близько 40 см, а для козулі близько 20 см. Таким чином у горах, при кінці зими можна провести облік майже всіх звірів на меншій площі, ніж восени по першому снігу.

Кожному обліковцеві вручають планчики площі, яку йому доведеться обстежити. На планчику повинні бути нанесені квартальна мережа, дороги, плаї, річки та місця розташування годівниць, солонців, реміз тощо. Для точності обліку це має важливе значення, зокрема тому, що в місцях підгодівлі в багатосніжний період тварини довше затримуються і їх слідова активність менша.

Дальше, на інструктажі узгоджують, яким знаком чи шифром позначати, сліди звірів, що пересікли ходову лінію. Найзручніше стрічками вказувати напрям вхідних і вихідних слідів, а вид тварин, їх кількість і вікову групу позначати числами і буквами. Стать — загальноприйнятими знаками. Така форма позначення застосовується не тільки при цьому методі обліку, але й при всіх інших.

На інструктажі чи семінарі перед обліком необхідно, використовуючи наочні порадники, поглибити знання обліковців у розпізнаванні звірів по слідах, тобто по відбитках кінцівок на снігу чи на сирій землі, по силуетах, фекаліях, способах жирування тощо. Адже облік повинні проводити досить кваліфіковані особи. В умовах держлісгоспів в обліку беруть участь лісова охорона, єгері, лісничі та їх помічники під керівництвом працівників відділу лісового господарства.

Одержавши розпорядження про початок обліку, обліковці в переддень обліку на всіх намічених маршрутах затирають всі сліди — старі і свіжі, і як тільки розвиднеться, виходять кожен на початок свого маршруту і, рухаючись по ньому, наносять на схемі в місцях виявлення, сліди поодиноких тварин та груп і тут же їх затирають. У випадку, коли слід звіра проходить якийсь відрізок по маршруту, позначається лише його початок і кінець та вхід і вихід. Коли на маршрутний хід виходить слід табуна, і важко розібратись, скільки було тварин — необхідно пройти по ньому до місця, де звірі розійшлися.

Після проведення обліку першого дня обліковці сходяться в домовлене місце, уточнюють всі дані, а ранком другого дня знову йдуть тим самим маршрутом по своїх слідах й занотовують свіжі сліди звірів. При необхідності така ж сама робота проводиться ще на третій день обліку, або через деякий час повторюється ще раз дводенний облік. Кількість і напрям слідів фіксується кожний раз на новому абрисі.

На цьому польові роботи закінчуються і можна перейти до камеральної обробки матеріалів. На схему території, охопленої маршрутами, переносяться з планчиків дані про кількість і напрям слідів. Дані першого, другого і третього днів, у залежності від кількості тварин, наносять на окремі схеми або на одну схему різними кольорами. В умовах Карпат доцільно на одну схему наносити різними кольорами сліди оленя і серни, на другу — всіх інших звірів. Відмітки слідів на абрисах і на схемі повинні бути зроблені акуратно.

Камеральна обробка облікових записів проводиться за такою формою:

Урочище, квартал	Площа, га	1-й день обліку
Вхідних слідів	Вихідних слідів	Залишилося тварин	Не дали слідів	Всього тварин
1	2	3	4	5	6	7
«Діл»	100	4 ол	4	0	4	4
кв.40	75	6 дс	2	4	2	6

2-й день обліку
Вхідних слідів	Вихідних слідів	Залишилося тварин	Не дали слідів	Всього тварин
8	9	10	11	12
4	4	7	4	4
7	6	3	5	6

У даному випадку беруться до уваги вхідні і вихідні сліди тварин дводенного обліку. Наприклад: в урочище «Діл» увійшло 4 олені, вийшло 4. Тобто не залишилось жодної тварини. Але на другий день обліку з цього урочища вийшло 4 олені. Таким чином, у перший день не дали слідів 4 олені. Наявність оленів у цьому урочищі 4 особини. Другий приклад: У квартал 40 увійшло 6 диких свиней, вийшло 2, залишилось 4 дики. На другий день обліку зареєстровано 6 вихідних слідів, тобто не дали слідів 2 дики. Отже, у цьому кварталі береться на облік 6 диків. Графи 6 і 7 заповняються після другого дня обліку, а графи 11, 12 після третього дня. Одержані таким способом спостереження заносяться в обліковий листок.

№ п/п	Вид фауни	Самці	Самки	Молодняк	Всього виду	Примітка
Молоді	Старі	Молоді	Старі
1	Олень	-	4	-	-	-	4	1 сел.
2	Дик	-	2	2	2	-	6	1 хв.

Таким чином в обліковий листок заносять із польових матеріалів вид, кількість звірів, їх вік і стать. Необхідно відзначити, при яких кліматичних умовах проводиться облік, а у тому випадку, коли було проведене мисливське впорядкування, тип і бонітет угідь. Тварин, у яких важко визначити вік (молодий, старий чи стать, відмічають у графі «всього виду», а в примітках відзначають нетипові сліди звірів.

Форму облікового листка можна застосувати і при інших методах обліку тварин, наприклад, при візуальному обліку, в примітках відмічають тварин знесилених, хворих, з недорозвиненими рогами, тих, що підлягають селекції.

В обліковий листок заносять, крім копитних, дані про сліди ведмедя, рисі, вовка, лисиць, куниці, зайців та інших тварин.

Слід відмітити, що чим густіша мережа маршрутів, тобто облікова площа розбита на менші ділянки, тим точніші дані про кількість тварин. Чим більшу кількість днів підряд затрачається на облік, тим більш вірогідні результати. Коли сніг глибокий — необхідно зменшити площу ділянок, а кількість днів обліку збільшити. Для визначення кількості серни, яка менш рухлива в угідді, ніж олень чи дика свиня, необхідно або збільшити облікових днів до 3-4, або при дводенному обліку закладати густішу мережу маршрутів, облікова площа кожного з яких не перевищувала б 25 га. Оптимальна глибина снігу для цього обліку — 10-20 см.

Найбільш складною частиною роботи є забезпечення проведення її при оптимальних погодних умовах — тоді, коли сніг не глибокий і не передбачається снігопаду на другий чи третій день. Для забезпечення цієї вимоги остаточно вирішують питання про день початку проведення обліку не раніше, ніж напередодні. Найкраще проводити його по свіжому сліду — «новослідиці» тобто на другий-третій день після снігу, у погідні дні. Не рекомендується проводити облік підчас снігопаду, в дощову погоду, по середині, тобто по зледенілій поверхні снігу, що часто буває в горах на відкритих схилах.

При обліку оленя і дикої свині, на площах окремих ділянок, обведених маршрутом, в 100 га і при дводенному обліку (третій із затиркою) точність коливається в межах ±20%. Продуктивність праці при такій же площі в умовах рівнини дає досить високий показник 400-500 га на одну людину. Цей метод обліку широко застосовується в державних і приписних господарствах, добрі результати дає в лісах з низькою щільністю копитних. Слід вимітити, що надто густа мережа маршрутів тривожить тварин.

4. Облік на місцях зимових скупчень. Методика робіт по обліку не складна. Проводять його наприкінці зими, коли сніг глибокий, в ясну сонячну погоду, протягом двох днів підряд. Обліковець вибирає такий маршрут, щоб протягом певного часу міг пройти і за допомогою бінокля проглянути схили, на яких скупчуються тварини. В той час олені, в меншій мірі козулі, шукають поживи на зрубах. Побачивши тварин, обліковець підраховує їх та рівночасно визначає вік і стать. Якщо на лісосіці можна запримітити багато слідів, але тварини відсутні, тоді необхідно в наступні дні і в різні години дня, відвідати ці місця. При фіксації результатів відмічається місце, день та годину виявлення тварини.

Такий облік можна застосовувати в горах і при уважному обстеженні схилів дає задовільні результати.

5. Облік на місцях підгодівлі. В угіддях, де налагоджена регулярна підгодівля копитних, можна проводити облік на місцях підгодівлі. Протягом зими до місць підгодівлі звірі підходять поступово і таким чином біля площадок наприкінці зими звичайно концентрується найбільше число тварин. В цей час доцільно провести 2-3 чергування і встановити число тварин, побачених біля кормів. Для обліку, біля кожної підгодівельної площадки встановлюють добре замасковану вишку або бункер із закритою кабіною, в якій можна було б провести кілька цілодобових чергувань.

При обліку відмічають кількість, вид, стать, вік тварин і дату та час обліку.

6. Облік по відносній частоті зустрічей. Серну важче облікувати ніж оленя, тому цей спосіб обліку можна застосовувати для неї в огузі Карпат, де зустрічається олень. Побудований він на тому принципі, що ймовірність спостереження цих тварин в природі дуже близька до фактичної їх кількості. Якщо в угіддях протягом року бачили 100 разів оленя і 50 разів серну, то можна вважати, що кількість цих тварин на даній площі наполовину менша, ніж оленя. В той же час: кількість оленів,звичайно, можна легше підрахувати одним із методів, найбільш придатних для даної території.

Таким чином, якщо зібрати у лісників і ловецьких стражників відомості про кількість випадків тільки прямих і візуальних зустрічей із цими тваринами, можна зробити висновок про кількість серни в даному угідді.

Такі спостереження проводяться в багатьох заповідниках та мисливських господарствах і дають відомості не лише про відносну кількість звірів, але й про статеву та вікову структуру.

7. Облік на підставі біологічної зйомки. Цей метод обліку зводиться до того, що на маршрутах, рівномірно розташований на території обліку, відмічаються всі сліди добової давності, а пильність окремих звірів визначається за допомогою спеціальних коефіцієнтів, розрахованих згідно формули. Цей метод для гір не має практичного значення. Вимагає значних площ рівнинних лісів.

Крім цих основних методів обліку і таксації ловецької фауни, які слід застосовувати в лісах Прикарпаття, є ще специфічні, індивідуальні, які стосуються окремих видів тварин. До них відноситься облік оленя на риковиську, глухарів і тетеруків на токовищах, слукви на тягах, лічення борсучих і лисячих нір, виявлення індивідуальних угідь норки та видри, тощо. Характеристика їх дається окремо.

Зразок листка спостережень

Листок спостережень над тваринами

Держлісгосп Солотвинський________________________________

Вид Косуля європейська_____________________________

1. Лісництво Солотвинське_________________________________

2. Дата 4.03___________,година 900____, кв.№_____________

угіддя_____________________________________________________

3.Кількість тварин 2___________________

з них

а)самців 1______________________

б)самок 1______________________

в)молодих_________________________

Спостерігач_____________________

(підпис)

РОЗДІЛ 4. ТОКСОНОМІЧНІ ОДИНИЦІ ПРЕДСТАВНИКІВ РЕГІОНУ

1. Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Insectivora

Підряд: Dilambodonta

Родина: Erinacidae

Вид: Erіnaceus europaeus

2. Царство Animalia

Тип: Chordata

Клас: Mammalia

Ряд:Insectivora

Родина: Talpidae

Вид: Talpa europaea

3) Царство Animalia

Тип: Chordata

Клас: Mammalia

Ряд:Insectivora

Родина: Soricidae

Вид: Sorex araneus

4) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Chiroptera

Родина: Rhinolophidae

Вид: Rhinolophus hipposideros

5) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Ряд:Chizopteza

Підряд: Dilambodonta

Родина: Vespertilionidae

Вид: Myotis Borkhausen

6) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Carnivora

Родина: Canidae

Вид: Vulpes vulpes grusigera

7) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Chiropteza

Родина:Vaspertilionidae

Вид: pipisttelus pipistrelus

8) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Родина: Vespertilionidae

Ряд:Chiropteza

Вид: Vespertilio serotinus

9) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Charnivora

Родина: Mustelidae

Вид: Martes martes

10) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Charnivora

Родина: Mustelidae

Вид: Putorius putorius

11) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Charnivora

Родина: Mustelidae

Вид: Mustela nivalis vulgaris Erx leben

12) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Charnivora

Родина: Lanidae

Вид: Canis lupus lupus

13) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Artiodactyla

Родина: Suidae

Вид: Sus scrofa scrofa

14)Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Artiodactyla

Родина: Cervidae

Вид: Capteolus capteolus capteolus

15) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд:Rodentia

Родина: Loporidae

Вид: Lapus europaeus transilvanicus

16. Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Rodentia

Родина: Sciridae

Вид: Sciurus vulgaris europaeus

17) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Rodentia

Родина: Muridae

Вид: Apodemus agrarius nicolscii

18) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Rodentia

Родина: Muridae

Вид: Silvimus silvaticus silvaticus

19) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Rodentia

Родина: Muridae

Вид: Сletrionomys glareolys istericus

20) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Carnivora

Родина: Ursidae

Вид: Ursus arctos arctos

21) Царство Animalia

Тип: Chordata

Підтип: Craniata

Клас: Mammalia

Ряд: Carnivora

Родина: Felidae

Вид: Felis lunx lunx

Розділ 5. Характеристика поширених видів на території

Вид - Бурозубка звичайна— Sоreх аrаnеus L.

Фоновий вид західноукраїнських комахоїдних, однак кількість бурозубок не всюди однакова, що залежить від мікро- і мезоекологічних умов. Чисельність цих звірків у погадках сипухи, зібраних у Львівській області, така: у 70 погадках виявлено 3796 фрагментів кісток, з яких звичайні бурозубки становили 6,95%. У погадках така ж кількість лісових і жовтогорлих мишей, що свідчить про приблизно однакову чисельність бурозубок та мишей. І.І.Турянин для Українських Карпат подає вищу чисельність (0,1—0,5 на 100 пастко-діб). Слід відзначити, що землерийок погано ловити пастками, а тому визначати їх чисельність, орієнтуючись на наслідки такого відлову, неможливо. Об'єктивні показники про кількісний стан популяції можна одержати при відлові дрібних ссавців циліндрами, якими ми користувалися протягом всього часу збираючи звірків на Поділлі, Прикарпатті та в Карпатах. Такий метод обліку допоміг визначити, що звичайні бурозубки за чисельністю не поступаються лісовим полівкам та жовтогорлим мишам. Максимальна кількість їх на 1 га у лісах Полісся становить 430 особин. Аналогічну картину, яка характеризує високу чисельність бурозубок, ми одержали при розташуванні пасток з урахуванням індивідуальних районів окремих особин цього виду. Розміщуючи пастки на 30—40 см одна від одної у зволожених лісо-чагарникових біотопах Волинської області, на 100 пастко-діб ми мали цих комахоїдних 30% від загальної кількості спійманих дрібних звірків. Віковий склад популяції залежить від періоду року. Взимку це виключно дорослі звірки, влітку і восени 85% становлять молоді.

За нашими спостереженнями та даними О М. Білоконь, із зовнішніх паразитів на бурозубках виявлені блохи — Ceratophyllus turbidus Roths., Ctenophthalmus assimilis Tasch., C. Obtusus Roths., C. Agyrtes Hell., C. Soctodentatus Kolen., Hystrichopsylla talpae Curtis; гамазові кліщі — Poecilochirus necrophori Vitz., Macrocheles glaber Muller, Euriparaetus emarginatus Koch, Laelaps agillis Koch та багато інших.

Вид - Їжак південний — Erіnaceus europaeus rumanicus Barret-Hamilton.

Зареєстрований в усіх обстежених пунктах. Віддає перевагу окультуреним угіддям (городи, парки, сквери у містах, приміські садиби), чагарникам, гаям та листяним лісовим масивам. Весняний вихід після сплячки — у кінці березня (м.Кременець, с. Биндюга), у Карпатах—в кінці квітня. В урочищі Гниле Озеро біля м. Кременця с. Олексіївки Волинської області,. були активні особини. Отже, на Волино-Поділлі їжаки активні з другої половини березня до початку листопада, а в горах —з початку травня до половини жовтня, інколи до кінця вересня. Молоді з'являються в кінці травня — на початку червня. Влітку 1995-2001 рр. на околицях м. Кременця їжаки поїдали гусінь різних метеликів, найчастіше капустянок. За нашими спостереженнями протягом 2000-2002 рр. у їжі цих звірків на заході домінують комахи та дощові черв'яки ; але часом вони живляться хребетними. Наприклад, у першій половині травня, у с. Вільховому Сокальського району Львівської області на подвір'ї Н. Я. Андрейчука під старими колодами, вкритими соломою, їжачиха влаштувала гніздо і вивела 8 малят. Коли їжаченята стали добре бігати, їжачиха вдень почала ловити курчат і згодовувати їх своїм нащадкам.

З ектопаразитів знайдено бліх Archaeopsylla erinacei Curt.

Досліджував за допомогою методу облік на відповідній частоті зустрічей.

Вид - Кріт звичайний —Talpa europaea brauneri Satunin.

На обстежуваній території фоновий, домінуючий вид. Зареєстрований у всіх пунктах. За останнє десятиріччя чисельність західноукраїнської популяції помітно скоротилась у зв'язку з непомірним промислом. Охоче заселюють узлісся широколистих лісів, вологі луки в заплавах подільських і поліських рік (Золотої і Гнилої Липи, Стрипи, Ікви, Горині, Случа, Циру, Стохода, Турії). Кріт трапляється рідше на підвищених і добре дренованих вододілах з потужними відкладами лесовидних суглинків.

Чисельність кротів на Прикарпатті залежить від зволоженості грунту і характеру угідь. І. Д. Шнаревич і К. І. Янголенко найбільшу кількість кротів бачили у заплаві р. Черемошу в червні—липні (с. Башківці Чернівецької області). У серпні поблизу с. Новоселиці Чернівецької області на лузі понад р. Прутом на 1 га зареєстровано 5986 кротовин, що свідчить про високу щільність кротів. У цьому біотопі зволоженість грунту коливалась у межах 14—18%. У грабово-буковому лісі при зволоженості грунту- 12—18% кротів менше. Якщо у заплаві протягом доби здобуто 26 кротів, то в лісі — 9, а на сіно-косних луках — 5. Біотопічннй розподіл крота у Чернівецькій області свідчить, що найбільша щільність популяції — на цілинних ділянках міжрічкового простору, а також у заплавах; найнижча на оброблюваних землях. Аналогічне явище ми спостерігали у заплаві р. Циру (Волинське Полісся). На Закарпатті найщільніша густота поселень у річкових долинах (4,3—5.2 тис. кротовин на 1 га).

Вагітні самки на Поділлі в околицях Кременця здобуті ,(розмір чотирьох ембріонів — 3 мм). На півдні Буковини та в Закарпатті вагітних самок здобували у березні. Кількість ембріонів коливалась від трьох до семи. У карпатському високогір’ї вагітних самок спостерігали у кінці квітня — першій декаді травня, зрідка — у червні (молоді). Структура популяції протягом року помітно змінюється. У зимово-весняний період вона складається з статевозрілих особин, серед яких 3/5 самців, а 2/5 — самок. У літньо-осінній час популяцію представляють молоді звірки, що становлять майже 70% поголів'я при співвідношенні статей 1:1. Живлення крота на Буковині, за І. Д. Шнаревичем (1959). Кріт — важливий об'єкт промислу і заготівель хутрової сировини.

Досліджував за допомогою методу облік на відповідній частоті зустрічей на ділянці 1 га я нарахував 7 особин.

Вид - Підковоніс малий

Розміри підковоносів малих із західних областей України (30 екземплярів): довжина тіла і голови 34,5—41,0 мм (середня — 38,2 мм), довжина хвоста 25,0—30,0 мм (середня — 27,5 мм), довжина вуха 12,0—20,0 мм (середня — 15,3 мм), довжина передпліччя — 36,0— 40,0 мм (середня — 38,0 мм), загальна довжина черепа 15,0—15,9 мм (середня — 15,4 мм), кандилобазальна довжина черепа 13,5—14.1 мм (середня — 13,8 мм), вилична ширина 7,2—8,0 мм (середня — 7,7 мм), довжина верхнього ряду зубів 4,8—5,9 мм (середня — 5,3 мм), вага -4,2-6,3 г (середня — 4,8 г).

Забарвлення хутра варіює від яснодимчатого до злегка кремового.

В західних областях підковоноси малі, були здобуті нами в таких пунктах: у Закарпатській області — с. Глибоке Ужгородського району, сс. Куклябаня і Мужієве, м. Берегове Берегівського району, с. Кайданове, м. Мукачів Мукачівського району; у Тернопільській області — с. Більче-Золого і Королівка Борщівського району. В Станіславській області Б. М. Попов знайшов цих підковоносів в с. Ликітках Тлумацького району, в с. Бубнищах Болехівського району, в с. Маняві Солотвинського району. В Закарпатті В. І. Абалєнцев знайшов підковоносів малих в 31 пункті. Доцент Львівського сільськогосподарського інституту зоолог С. Е. Пилявський передав нам свою колекцію рукокрилих, серед яких були три підковоноси малі, здобуті ним і колектором І. Козел 13 квітня 1930 р. і 27 липня 1939 р. в печері Вертеба Заліщицького району Тернопільської області.

В експозиційних фондах Науково-природознавчого музею Львівського філіалу АН УРСР є три екземпляри цього кажана, здобутого в околицях м. Заліщики і в Темчинському замку (Краків). Таким чином, підковоніс малий в західних районах України знайдений тепер в ряді пунктів. Всі пункти, де було встановлено місцезнаходження кажана, розташовані або в рівнинних районах, або в карпатських передгір'ях, з півдня цієї гірської системи. Вище 400—500 м над рівнем моря підковоноса малого не було знайдено.

Наші спостереження за способом життя підковоноса малого були проведені в підземних лабіринтах, в печерах і ходах, розташованих на відстані 0,5—1 км від с. Більче-Золото Борщівського району Тернопільської області, в старих каолінових шахтах поблизу с. Куклябаня Берегівського району і в печерах с. Глибока Ужгородського району Закарпатської області.

На цих підковоносах виявлені такі ектопаразити: Spinturnix vespertilionis L., Spinturnix psi Kol., Ixodes pospelovae Emt., Neomyobia chiropteralis Mich., Nycteridopsylla pentactena Kol., Rhinolophopsylla unipectinata Tasch.

Вид - Нічниця велика – Муоtіs mуоtіs mуоtіs Borkhausen.

На обстеженій території України найпоширеніший вид рукокрилих окультуреного ландшафту. Ми виявили цих нічниць у таких пунктах: у печері Синякового Тернопільської області; у печері с. Залісся (хутір Млинки); влітку на дзвіниці церкви м. Бережан та в різних пунктах м. Тернополя; у печері Мокрій с. Локитки Івано-Франківської області, де навесні зареєстрована найбільша у Середньому Придністров'ї колонія (понад 1000 особин) самок.

Великих нічниць ми кільцювали у Медових печерах (всього 3 і 2); 18 особин (12 і 6) окільцьовано. у катакомбах с. Страдча у печері Мокрій с. Локитки окільцьовано 50 звірят (З8 і 12). Усі самки у печері Мокрій мали малят, з яких деякі погано літали. Кільцювали дорослих і молодих самок, молодих самців. Повторно там же виявлено самця “Х”-715 520 і самку “Х”-215587, які були окільцьовані 23 і Окільцьована нами в с. Локитках. самка «Х»-715589 здобута І.VII.1966 р. у с. Великий Бичків Закарпатської області. Ця особина подолала гірські хребти Карпат і віддалилась від місця кільцювання майже на 200 км. Разом з іншими звірятами її завезли до м. Києва і. відпустили. Другого дня її знайшли на відстані 3 км від цього місця (вул. Ів. Сірка, 2). Матеріали щодо кільцювання великих нічниць викладено у нашій статті “Підсумки кільцювання рукокрилих в Українській РСР за 1939—1967 рр.”.

З ентропаразитів зареєстровано бліх Ischnopsyllus hexactenus Wagner, гамазових кліщів Ischoronyssus flavus Kolen.

Вид - Нетопир малий — Рірistrellus pірistrellus pірistrellus Schreber.

На заході України поширений скрізь. В Українських Карпатах влітку підіймається до висоти 1200—1300 м над рівнем моря (верхня межа гірських букових лісів). Робить періодичні міграціі, відлітаючи на зиму на південь, зокрема на Балкани, та ін., Особини цього виду кільцювалися у селах Великій Доброні та Порошкові, м. Ужгороді на Закарпатті. Слід відмітити, шо в Ужгороді малі нетопирі кільцювались у вересні листопаді та грудні. Тобто -восени та взимку. Помічені особини були відловлені повторно у тому ж самому місці—будинку хімічного факультету Ужгородського університету — у грудні—січні через 389 і 426 днів після кільцювання.,. між рамами вікна хімічного корпусу УжДУ ми знайшли 6 самок, які знаходились у стані зимового заціпеніння, а один малий нетопир виявлений у будинку, де є форелевий інкубатор урочища Заньки Нижньоволовецького лісництва. За свідченням лісничого М. О. Дідранцева, цей звірок залетів у приміщення інкубатора ще у жовтні 1971 р. і всю зиму 1971 — 1972 рр. провів у тому ж самому місці —на стіні кімнати під стелею. Цей факт досить цікавий, бо, як правило, малі нетопирі зимують групами по кілька десятків особин і в горах зимою до цього часу не були зареєстровані.

Екзопаразитофауна представлена блохами Ischnopsylla intermedius Roths., I. Octactenus Kol., kлопами Сіmех рірistrelli Jn., С. 1есtu1аrіus L., гамазовими кліщами shoronyssus flavus Kol.

Вид - Кажан пізній — Vespertilio serotinus serotinus Schreber.

У межах Закарпаття, Поділля та Прикарпаття один з масових, фонових видів рукокрилих. Виявлений у ряді обстежених нами пунктів. Веде осілий спосіб життя. На відміну від інших видів рукокрилих, пізній кажан не має екологічної схильності до певного біотопу. Влітку ми знаходили його під корою і в дуплах дерев на Погулянці й Личаківському кладовищі у Львові, серед каміння на Високому замку, у коридорах Львівського університету, у підвалах великих будинків міст Львова, Тернополя, Кременця, Ковеля. На зимівлі вони траплялися у природних печерах (Медовій, Вертебі, Вітровій), катакомбах с. Страдча, у льохах міських будинків. Пізній кажан — синантропний вид. Найчастіше його розселення пов'язане з населеними пунктами. У Чернівецькій області зареєстрований поблизу сіл Лопушного і Бергомета. Характеризується високою чисельністю і рівномірним розселенням по стаціях. В цього виду у західних областях вивчена відносно повно.

З екзопаразитів виявлено бліх Nycteridopsylla pentactena Kol., Ischnopsyllus intermedius Roths., I. Octactenus Kol., гамазових та іксодових кліщів Spinturnix psi Kol., S. Carnifex Koch., Ixodes ricinus Latr., I. Vespertilionis Koch., мух-кровоносок Nycteria vaxata Westw.

Родина рукокрилих були дослідженні за допомогою методу при відповідній частоті зустрічей, а також на підставі фотозйомки.

Вид - Куниця лісова — Маrtes mаrtes mаrtes L

На заході України найбільш густо заселює старі високостовбурні ліси в Українських Карпатах, на Волинському Поліссі, на півночі Тернопільської області і на правобережжі середнього Дністра. Найвища щільність 6 - 8 особин в 1000 га у високостовбурних широколистяних лісах з дуба, граба, липи, осики старших класів віку. У темнохвойних виділах трапляється рідко хоча в літературі зазначається, що цей вид на Буковині щільніше заселює хвойні масиви. Такого явища ми не констатуємо, незважаючи на те, що куниці здобувались у смузі карпатської тайги коло сіл Брустури, Косова, Микуличина, Ворохти, Майдану, Перегінського, Осмолоди, Верховинського та інших. Середня щільність цього хижака у Карпатах близько 3 особин на 1000 га. Приналежність лісової куниці до широколистяних лісів закономірна. Тут вона забезпечена різноманітною їжею (ягоди, плоди дерев, дрібні ссавці) і зручними сховищами. в одному з лісових масивів в околицях м. Кременця здобуто молодого звірка (довжина тулуба 30 см, хвоста — близько 20 см). День звірки проводять у дуплах сторічних буків. Такі дерева у Рахівському районі Закарпатської області називають «куничниками». За ніч куниця проходить більше 8—9 км.

З екзопаразитів виявлено бліх Ctenocephalides felis Bouche, Ceratophyllus sciurorum Schrank та іксодових кліщів Іхоdes ricinus Latr., I. Crenulatus Koch.

Куниця лісова — хижак середніх розмірів, з довгим пухким хвостом, короткими лапами, гнучка. Заселяє гірські карпатські ліси. Забарвлення вовни (волосся) від буроватої до темно-бурої з палевим відтінком, з характерною ознакою жовтого або жовто-гарячого кольору плямою на груддях та горлі. Сліди куниці у сніговий період вказують на те, що вона рухається в горах тільки по «грунях», у «звори» не заходить. Пересувається як низом, так і по деревах в старих високоповнотних насадженнях смерекових і змішаних лісів, плигаючи по гіллях дерев. Однак більше часу перебуває, шукаючи їжу на землі. Сполохана куниця миттю піднімається по стовбурі дерева і зникає, в кроні.

Гнізда свої мостить звичайно в дуплі дерева і займає його, як довго виховує молодь. У тимчасовому пристановищі затримується, коли кочує в пошуках їжі. Живиться такими птахами як рябець, сойка, дятел, дрізд, синиця, мишовидними, гризунами, ягодами, буковими горішками, комахами, слимаками, а зимою падлом.

Парується в липні-серпні. Після 236-270 днів латентної вагітності народжує при кінці квітня-травня 2-6 малят. Малята ростуть швидко. У вересні починають жити самостійно. У 12-16 місяців стають статево зрілими. У неволі не розмножуються. Активна протягом року. По глибокому і пухкому снігу пересувається легко. Наприкінці зими слідова активність куниць більшає.

Облік і таксацію куниць рекомендується проводити опитно-анкетним методом. У Делятинському лісництві була замічена лісничим у пяти різних місцях біля підніжжя гори.

Вид - Ласка, ласиця —Mustela nivalis vulgaris.

Найменший звірок серед хижаків — вагою від 60 до 120 гр. Довжина тіла 13-28 сантиметрів. Забарвлення хутра як у соболя, але на зиму не так біліє і хвостик завжди однакового кольору. В літку забарвлення світло-буре. Живе там де багато листовидних гризунів, на полях, серед бур′яну, в кущах, на заростаючих вирубках, на окраїнах села, в скиртах соломи, в копицях сіна, але коли там немає її конкурента – куниці. Живиться дрібними гризунами землерийками, лісовими полівками, жуками, комахами, трапляються випадки коли вона живиться птахами і дрібними зміями, а також рослинами. Основне місце в раціоні займають мишовидні гризуни. Біологія розмноження вивчена не достатньо. Вагітні самки трапляються як зимою так і літом. Переважно парується у березні-квітні і жовтні-листопаді. Вагітність триває біля 54-58 діб. Народжується 3-12 малят. Ласка відноситься до корисних видів хижаків тому що вона винищує мишовидних гризунів, шкідників сільського та міського господарства, також відноситься до цінних хутрових тварин. Досліджено опитувально-анкетовим методом.

Вид - Тхір темний (лісовий, або звичайний) –Putorius putorius putorius L.

Серед представників кунячих найбільш масовий хутряно-промисловий вид. Зовнішній вигляд притаманний як і усім куницевим. Характерне темне забарвлення тіла з рідким волосяним покривом. Своєрідне забарвлення мордочки,яке нагадує маску. У тхора добре розвинені анальні залози, які виділяють рідину із різким (смердючим запахом). Довжина тіла 48 см, хвіст 17 см, маса тіла 1,5 кг. Живе біля лісу на лісопосадках біля людських помешкань. Харчується мишовидними гризунами, домашньою птицею, жабами, і іншими птахами, також нападає на зайців. Розмножується осінню а також весною, народжує 4-6 немовлят. Шкодить людям тому що знищує домашню птицю. Був досліджений обліком по відносній частоті зустрічей в селі Бистриця було замічено 2 гнізда під стодолою одне не далеко від іншого.

Вид - Лисиця звичайна — Vulpes vulpes crucigera Beschtain.

На Передкарпатті найбільш масовий фоновий вид серед хижаків. Зареєстрована в усіх обстежених пунктах Передкарпаття в Богородчанському, Солотвинському, Манявському лісництві Богородчанського району. Довжина тіла 60-90 см, довжина хвоста 40-60 см, вага 6-10 кг. В більшості випадків забарвлення спини світло риже з неясним темним узором, черево буває чорне, буває біле. Рідко з них трапляються альбіноси. Лисиця живе у лісах, узліссях, лісових посадках, приміських і присільських зонах, де є густі кущі. Але всюди більше часу вона проводить на відкритих площах. Лисиця хоч належить до хижаків вона харчується самою найрізноманітнішою їжею. Найбільшу частину її раціону становлять гризуни в основному полівки. Можна сказати, що від популяції гризунів залежить і популяція лисиці. Впевній мірі вона поляє на зайців, деколи лисиця нападає на дитят косулі. Харчується також птахами як дикими так і домашньою птицею. Траплялися випадки, що лисиця ловила рибу, також їсть комах. Рослинна їжа займає одне із важливих місць в її харчуванні, особливо в період достигання ягід. Індивідуальна площа, яку займає пара або сім′я повинна забезпечувати хижаків не тільки достатньою кількістю їжі, але і спосібним безпечним місцем для нори. Лисиця риє нору або сама або займає інших тварин, яку приспособлює до свого життя. Часто лисиці селяться на склонах гір горбів, вибираючи ділянки з добре дренованим пісчаним грунтом, захищеним від заливання дощовою водою та талою водою і грунтовою водою. Нора має декілька входів, а також декілька виходів, із довгими тунелями і обширною гніздовою камерою. Подекуди лисиці використовують печери, розколи скал, дупла старих дерев. В більшості випадків закриту густою рослинністю. Але його демаскірують далеко тянущіся стежки, а поблизу великі викиди грунту біля входу, великі остатки їжі, екскременти. Нерідко біля нір розвиваються бур′яни. Як правило лисиці користуються постійними житлами, тільки в період виховання молодого покоління, а решту часу відпочивають у відкритих місцях на снігу або на траві. Але спасаючись від переслідування лисиці норяться в любий час, ховаючись в перші попавшися нори, яких буває немало в місцях її проживання.

Подібно до вовка лисиця належить до моногамів, розмножуючись тільки один раз на рік, ще з грудня по березень. Час народження залежить від погоди і ситості тварин. Вагітність триває від 49 до 58 днів. У виводку нараховується від 4 до 13 малят покритих темнобурим пухом. В двох недільному віці починають бачити, чути, у них прорізаються перші зуби. Півтора місяця дитинчата вигодовуються молоком і потроху приучаються до добування їжі. В 6 місячному віці вони виходять із нор. В їх вихованні беруть участь обидвоє батьків. До осені лисята виростають. Деякі молоді самки наступнього року вже можуть розмножуватися. В неволі лисиці живуть до 20-25 років, але в природі живуть кілька років. Лисиця досить осідлий звір, але трапляються випадки, що в пошуках їжі вона відходила від нори на 15-20 км. Полюють лисиці в різний час доби, причому не бояться людей. В усіх випадках лисиця відрізняється дуже сильною насторожливістю і великою спосібністю втекти від прислідування, тікаючи від собаки вона запутує сліди і пускається на всі уловки щоб утекти. Спокійно ідуча лисиця слідує по прямій лінії, залишаєчи на снігу чітку цепочку слідів. Налякана вона може бігати дуже швидко галопом. Дуже гарне видовище коли лисиця полює в зимі на мишей, при цьому хижак так входить в азарт що може підпустити до себе на близьку відстань. Чисельність лисиць може змінюватися із роками. Досліджується вона методом наочного спостереження при відносній частоті зустрічей. Вона цінний хутряний звір, але приносить шкоду сільському господарству винищуючи домашню птицю.

Вид - Вовк сірий. Canis lupus lupus.

Зовнішній вигляд цього хижака говорить про його приспособленість до невпинного бігу, переслідуванню і нападанню на свою жертву. По величині вовк не набагато більший від вівчарки. Довжина тіла в середньому 105-160 см, хвоста 35-50, висота в плечах 80-85 см Маса звичайного вовка 35-50 кг, але траплялися особини, які важили 90 кг. Забарвлення вовка сіре. Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю, він може жити в різноманітних ландшафтах, надає перевагу відкритим місцевостям, але живе і в лісах і в горах. Причиною його заселення служить багатство їжі перш за все наявність домашніх і диких копитних, особливо в голодній зимній час, коли на росподіл хижака вирішаючий вплив вирішує глибина снігового покриву. Річ у тому, що у хрупкому глибокому снігу вовк сильно провалюється і не може догнати свою жертву. Положення міняється тільки весною особливо коли верхня кірка снігу зледеніє і може витримати його вагу, але де провалюється косуля. Для вовків характерний сімейний спосіб життя. Пари в них створюються майже на все життя. Основу зграї складає виводок цього літок до яких приєдналися одинокі самці. В зграї зрідка буває більше 10-12 особин. Вовки дуже прив′язані один до одного і до території на якій вони проживають. Якщо їх ніхто не переслідує вони тримаються цієї території. Причому території сімей не перетинаються. Територію вони позначають за допомогою сечі. Логовом вовкам служать переважно ті або інші звичайні сховища під вивернутим корінням дерев, в розколах скал. Деколи вовки приспособлюють собі нори. Своє житло хижаки розміщують в глухих труднодоступних місцях недалеко від водойм і добре його маскують щоби не відкрити ворогам де їхнє потомство. Вовченят знаходили в скиртах соломи, в купах дров, в полі. Характерним є те, що вовки ніколи не полюють біля своїх нір, а на відстані 3-10 км, це сприяє безпечності виводка. Після того як вовченята підростуть вони утворюють місця відпочинку в різних місцях. Вовк це хижак, який добуває їжу самостійно активним пошуком і переслідуванням жертв. Вовки їдять як копитних так і гризунів, кабанів, мишовидних гризунів. В теплу пору року вони харчуються полівками, яйцями гусей, качок, а також птицею. Коли вовк голодний він може напасти на ведмедя. Вовкам притаманний канібалізм. На відміну від інших хижаків вовки повертаються до своїх недоїдків особливо в голодну пору. Вовк відомий своєю ненажерливістю він може зараз з′їсти більше 10 кг. В процесі полювання в них можна побачити як добре вони виконують певну функцію. При полюванні вони дуже витривалі. Народжують потомство з кінця зими до початку весни. Вагітність триває 62-75 днів. У виводку нараховується від 5 до 14 малят. Малята народжуються сліпими, прозрівають через 9-12 днів. В 3 неділі вони вилазять із нори. Півтора місяця вовченята їдять молоко і напівперетравлене м′ясо. Ростуть швидко, маса до 4 місяців збільшується в 30 раз від народження. Смертність вовченят становить 60-80%. Вовчиці достигають статевої зрілості у 2 роки, а самці у 3 роки. В природі вовки доживають до 15-20 років, але уже 12 років у них появляються признаки старості. Вовки активні переважно вночі, але можна зустріти і в день. Про своє знаходження вони повідомляють своїм воєм. У вовка добре розвинуті слух, а слабше зір. Вовк може розвивати швидкість до 50 км/год. Облік вовка проводиться методом нагону. Він може завдавати шкоду людям особливо виїдаючи невеликих копитних. Вовка ще називають „санітаром лісу” тому що він поїдає хворих звірів.

Вид - Рись — Felis lynx L.

Розміри рисі, що населяє західні області України типові для європейського підвиду цього хижака. Забарвлення зазнає помітних індивідуальних змін. В забарвленні хутра яких переважають червону-ватобурі відтінки. Темний рисунок в цьому випадку виявлений слабо. Плями і смуги розкидані, їх краї, як правило, розмиті. Поряд з описуваним забарвленням є також яснобурі. рисі (переважають пальово-сірий і світлий відтінки шерсті), у яких на тулубі розкидані чіткі темні плями. Мінливість забарвлення європейської рисі (Lynx lynx lynx L.) відзначає також С. І. Огньов (1935). В західних областях мабуть, переважають рисі, що мають перший тип забарвлення.

Е. Незабитовський відзначає поширення рисі в північно-східних районах Галичини (Волинь) і в Карпатах, причому, згідно з статистичними даними, наведеними Е. Незабитовським, в північно-східних районах налічувалось близько 200, а в Карпатах — близько 100 рисей.Нами місцезнаходження цього хижака встановлено в Івано-Франківській області Богородчанського району с.Манява, Ужгородському (Хомецька гора) районах; у Дрогобицькій області — с. Радич Турківського району, сс. Поляна і Устріки; у Станіславській області — на вершинах Барсучня, Кічера, Клива, Лабеску, Підбердо, Говерла, хребті Яблониця Яремчанського району, у Перегінському, Калуському, Долинському районах; у Львівській області — заказник Грабово Кам'янко-Бузького району; у Волинській області — Устилузький район; у Ровенській області — Рокитнянський, Соснівський, Клесівський, Березнівський райони, сс. Волошки (район м. Ровно) і Карасі Сарненського району.

з кам'янистими розсипами, великими уламками і брилами пісковику, а також нижня межа криволісся або стланців, з непрохідними заростями гірської сосни (Ріпиs тиghus) і ялівця (Jипіреrиs папа). На Волині (Сарненський район, Ровенська область). Рись найчастіше зустрічається в мішаному сосново-дубовому і старому листяному дубово-грабовому і вільхово-березовому лісі.

З літературних даних видно, що вивченням живлення рисі в західних областях України ніхто не займався. Нам відомий ряд випадків, коли рись нападала на овець і за ніч могла зробити велике спустошення в отарах. Для свого гнізда рись шукає відповідну щілину в скелях або серед каміння в поясі тайги.

Було оглянуто близько 20 гнізд цього звіра. З усіх цих гнізд тільки два знаходились під коренями вивернутих бурею ялин, інші були влаштовані в глибоких тріщинах серед виходів основних порід.

Про розмноження рисі в Карпатах відомо мало. За час нашої роботи ми тричі зареєстрували знаходження молодих рисенят. Весною в гнізді, влаштованому під навислою кам'яною плитою в поясі тайги на горі Магура в Яремчанському районі Івано-Франківської області, були знайдені дві зрячі маленькі рисі.

Вид - Ведмідь бурий Felis lynx lynx.

Зовнішній вигляд цього звіра дуже добре відомий. Ведмеді трапляються масою до 600 кг і довжиною тіла до 2 м. Ведмеді живуть в глухих лісах, де є водойми: озера, ріки. Для ведмедя велике значення має неаявність поля з вівсом. Літом ведмідь устроюється на відпочинок лягаючи прямо на землю серед трави, кущів моху, лиш би це місце було безпечним. Зимою ведмідь впадає в сплячку в берлозі до весни. Для берлоги шукає надійне місце недалеко від мохового болота. Сон у ведмедя може тривати від 75 до 110 днів. В повну сплячку ведмеді не погружаються, їх стан називається зимовим сном, вони зберігають повну життєздатність, і в разі небезпеки вони покидають берлогу, і блукаючи по лісі займають нову. Під час сну ведмеді витрачають багато енергії, існуючи завдяки накопиченому жиру за літо і осінь. Зима для ведмедя тим тяжча коли він бродить по глибокому снігу. Ведмеді є небезпечними для людини, але вони стараються не зустрічатися із людиною. Можуть полювати на копитних, ловити рибу в гірських річках. Харчуючись на полях з вівсом вони з′їдають велику кількість вівса, а ще більшу кількість витоптують, сильно псують дерева. Розмножуються літом з травня по червень, видаючи при цьому сильний рев. Вагітність триває 6-8 місяців. Ведмедиця народжує 2-4 малят. На Передкарпатті його бачили біля підніжжя гори в селі Стара Гута. Облік проводиться методом фотозйомки.

Вид - Свиня дика — Sus scrofa scrofa L.

Російське — кабан, вепр, свиня дика.

Розглянутий матеріал — 49 екземплярів (чучела і шкури), 12 черепів. Розміри кабанів із західних областей: довжина тіла 127,5—198 см. довжина хвоста 15—21 см, висота 73—98 см. загальна довжина черепа 30,2—47,5 см (середня — 380,3 мм), кондилобазальна довжина черепа 273—416 мм (середня 139.8 мм), вилична ширина 120—177 мм (середня — 140 мм), довжина верхнього ряду зубів 81—131 мм (середня — 109,0 мм), міжочна ширина 93—96 мм (середня — 78.7 мм). Середня вага кабанів, що їх здобували, 120 -180 кг.

Вертикальне поширення кабана в Східних Карпатах досягає субальпійського пояса. Ми часто зустрічали лігва і сліди діяльності цих звірів у ландшафті криволісся на висоті 1700—1800 м над рівнем моря.

В жовтні три свині дикі нами спостерігались майже під самою вершиною гори П’єтрос (Чорногорії) на висоті 1900 м над рівнем моря. На Кавказі кабан підіймається в гори вище деревної рослинності до 2600 м, а в горах Середньої Азії його вертикальне поширення досягає 3000 м над рівнем моря.

В західних областях улюбленим біотопом свині дикої є букові, буково-грабові і дубові ліси в рівнинних і гірських районах. У цих місцях свині знаходить найбільшу кількість корму і затишні сховища. Денні лігва кабан влаштовує на густих заростях букової порості, у важкопрохідних хащах криволісся, в густих молодих ялинниках і соснових посадках. Інолі кабан проводить день в гірських пралісах, а на рівнині — в очеретових глухих заростях серед боліт або в невеликих чагарниках серед полів і лук.

Про живлення кабана в західних областях є дуже уривчасті дані. Так, в Кременецькому і Яремчанському районах у Прикарпатті, а також у Воловецькому районі Закарпаття ми знаходили в лісі молоді ялиці і смереки, кора на яких була здерта кабанами більш як на 1.5 м від землі. Місцеві мисливці повідомили нас, що їм доводилось бачити, як дикі свині стають на задні ноги і, захопивши зубами кору, обривають її високо над землею. Ми бачили, що в багатьох місцях, де кабани численні і сильно пошкоджують зазначені породи, молоді ялини засохли. У Карпатах кабани поїдають коріння, підземні цибулини деяких альпійських трав'янистих рослин і не пропускають нагоди знищити мишу або полівку. У полі і па лісових узліссях ми бачили, як свині дикі розривали нори полівок сірих. Свині поїдають у великій кількості і вегетативні частини різних трав'янистих і чагарникових рослин, проте основним видом корму є плоди бука і дуба — горішки і жолуді. Різко помітна сезонна зміна в раціоні свині дикої. Так, якщо взимку і ранньою весною вони їдять кору і хвою ялиць, сосен і смерек і, розриваючи сніг, шукають плоди бука і дуба, то влітку вони в основному живляться зеленими вегетативними частинами рослин, а восени і на початку зими здебільшого плодами бука. У шлунках кабанів, здобутих з жовтня по січень, доводилось знаходити білу масу ядер букового насіння і їх тригранні покриви.

Місцеві жителі скаржаться, що свині дикі завдають їм істотної шкоди, вириваючи картоплю і поїдаючи початки кукурудзи. Однак ці скарги надзвичайно перебільшені і не можуть бути причиною віднесення кабана до шкідливих тварин.

Гони у кабана в західних областях починаються в першій декаді листопада і продовжуються до кінця грудня, рідко затягуючись до десятих чисел січня. Молодняк з’являється рано, мабуть в березні, або в лютому в Миколаївському районі Дрогобицької області була здобута самка з сімома великими ембріонами. У фондах Науково-природознавчого музею Львівського філіалу АН УРСР є молоденькі смугасті поросята, здобуті у Тернопільській (Бучач) і Львівській (Сокаль) областях 10 квітня і 3 травня. Проте в холодну весну 1954 р. 15 червня були здобуті приблизно тритижневі смугасті поросята в. Ужгородському районі Закарпатської області.

У свині дикої виявлено паразитичних черв'яків, зокрема Ascaris suilla, Metastrongylus elongatus, Gnathostotum hispidum, Taenia hydatigena, Echinococcus granulosus, Gastrodiscoides hominis та iн.

Залежно від пори року кабани заселяють ті або інші ландшафти в різних рослинних поясах. Так, весною вони піднімаються в гори, і їх найчастіше можна зустріти біля верхньої межі лісу в ландшафті криволісся. Вночі кабани виходять на полонини, де пасуться і виривають підземні частини субальпійських рослин. У горах в кінці жовтня стада кабанів починають спускатися все нижче і нижче, з'являючись в передгір'ях, а потім і на рівнині. Всю пізню осінь і зиму кабан живе в передгір’ях і в рівнинних лісах і дуже рідко зустрічається в поясі гірського букового лісу, а в тайзі він нами зовсім не відзначений. На початку березня свині починають поступово повертатися в гори, де в густих хатах самки пароджують малят. У Львівській, Ровенській, Тернопільській і Волинській областях такі міграції нами не відзначені, але в карпатських областях (Станіславська, Дрогобицька і Закарпатська) такі переміщення чітко виявлені.

Таким чином, на наш погляд, слід розрізняти: а) сезонні міграції, зв'язані з періодами року, і б) корінні міграції, зв’язані з кормністю угідь, кліматичними умовами року, промислом і культурно-господарською діяльністю людини.

Кабан — звір, шо тримається закритої експозиції, тому вирубування лісів негативно впливає на чисельність його поголів'я. З метою створення сприятливих умов для кабана та інших промислових лісових звірів і птахів слід провадити тільки вибіркові рубки, обов'язково залишаючи перемички завширшки не менше 50 м.

Для збереження промислової чисельності кабана в західних областях УРСР треба суворо регламентувати здобування цього звіра і встановити точний облік його чисельності, а в малокормні і багатосніжні зими організувати в мисливських господарствах підгодівлю звіра відходами сільсько-господарського виробництва.

Вид - Козуля європейська - Capreolus capreolus capreolus.

На обстеженій території зареєстрована повсюдно, однак чисельність її не скрізь однакова. На 1000 га припадає близько 35 особин. Довжина її тіла 130 cм, а висота холці - до 75 см. Невеликі роги на кінці розділяються на 2-3 гілки, а основи їх стовбурів вкриті буграми. Живиться козуля як і всі олені трав'яною, деревною і чагарниковою рослинністю. Нерідко козулі пасуться і на озимі.

Раз на рік, весною козуля народжує 1-2 і навіть троє малят, які протягом тижня лишаються на місці народження, затаївшись у траві. На 7-8 день козуленята вже починають ходити за матір'ю, у двотижневому віці бігають так швидко, що не відстають від дорослих, у місячному віці починають живитися травою. Козуля - цінний мисливський звір. У неї смачне поживне м'ясо. Вона охороняється законом, а чисельність її регулюється ліцензійним відстрілом.

Розглянутий матеріал — 41 екземпляр (шкури і чучела), 23 черепи, 216 пар рогів. Розміри і забарвлення тіла, як і будова рогів у самців, типові. Літньо-весняне линяння у козуль, шо водяться на північних карпатських схилах і в Придністров'ї, закінчується до двадцятих чисел квітня. У Сихівському лісі вдалось бачити трьох козуль (2 і 1) , які мали літнє хутро, а роги у самця були цілком очищені. Зимове хутро виростає на кінець жовтня.

Тепер козуля нами відмічена у усіх лісових районах дослідженої території. Улюбленим місцезнаходженням козулі в західних областях є букові ліси, що чергуються із заростаючими порубками і ділянками оброблюваних пилів. Влітку козулі піднімаються високо в гори, де тримаються біля верхньої межі лісу, проводячи тут весь день, а увечері виходять пастись на полонину. Взимку козулі не піднімаються високо в гори: найчастіше їх можна зустріти а буковому рідколіссі, де вони розривають сніг, відшукуючи плоди, які охоче поїдають.

У верхів'ях Дністра козулі постійно живуть в очеретових заростях, які простягаються на кілька десятків кілометрів, займаючи значну площу (Самарські болота). Так, 1 грудня за два дні полювання на зайців в районі сс. Конюшки Семенівські ї Чайковичі ми бачили 11 козуль.

Про живлення козулі, в західних областях конкретних даних нема. У двадцятих числах січня 1950 р. в Кам'янко-Бузькому районі коло лісового болотця Лусениці ми бачили, як невелике стадо козуль об’їдало з дубів лишайники, причому деякі з тварин ставали на задні ноги, впираючись колінами передніх ніг у стовбур дерева.

Підійшовши до краю болота, де росли вікові дуби, тварини почали розривати копитами неглибокий сніг і вишукувати жолуді.

Мабуть, такі шукання були вдалими, бо сніг був розритий під більшістю могутніх дубів.. В Карпатах взимку козулі у великій кількості їдять бруньки бузини, стебла тирлича. На нижніх гілках буків козулями були об'їдені кінці гілок і бруньки, а на кущах ожини об'їдене зелене листя, що проглядало з-під снігу. Велику кількість лігв цих копитних знаходили в околицях с. Підмонастир Бобрського району в листопаді 1952 р. і в лісі біля села Страдч Івано-Франківського району в січні 1953 р. Розміри лігв козуль: 53X91 см, 86X95 см, 60X79 см, 48X100 см, 62X87 см, 38Х7І см.

Гони у козуль збігаються з закінченням другого покосу на низинних луках (приблизно остання декада серпня). У 1949 р. перший гучний рев самця було чути 7 вересня. У 1951 р. самців, що билися, вдалось спостерігати 30 серпня на дикому гірському схилі в Чорногорах (Рахівський район Закарпатської області).

Поява телят у козуль точно не зареєстрована. Молоді козулі зустрічаються в кінці квітня. При ранньому спаровуванні телята можуть бути і на початку квітня.

Телята ростуть дуже швидко і до осені відрізняються від дорослих тільки розмірами.

Козулі добре пристосувалися до життя в окультуреному ландшафті. У зв'язку з цим при мінімальній охороні кількість їх швидко зростає. Вирубування лісів пе позначається негативно на чисельності козуль, які охоче тримаються молодих порубок як у гірських, так і в рівнинних районах. Ворогів у козулі багато. На молодих тварин нападають куниці. Облік копитних ведуть методом нагону.

Вид - Заєць сірий (заєць-русак) — Lepus europaeus transsilvanicus Matschie

Розглянутий матеріал — 127 екземплярів, 34 черепи.

Розміри зайців сірих із західних областей України (25 екземплярів): довжина тіла 500 -607 мм (середня — 565 мм), довжина хвоста 85-140 мм (середня -104 мм), довжина задньої ступні 150-185 мм (середня 163 мм), довжина вуха 105-160 мм (середня –118 мм), кондилобазальна довжина черепа 79,7-95,2 мм, вилична ширина 46,6-51,7 мм, вага 3600-4560 г (середня –4110 г).

Літнє забарвлення типове. На зиму незначна частина особин помітно світлішає, причому найбільша кількість білих волосинок виростає на боках і задній частині тіла. Ми зареєстрували зайця сірого в усіх районах і областях західної частини України. Вертикальне поширення його в Східних Карпатах досягає 2000 м над рівнем моря (Ф.І.Страутман і К.А.Татаринов, 1949).

Цей заєць живе у найрізноманітніших умовах. За роки роботи нам доводилося зустрічати його в околицях і парках м.Львова, в широко-листяних лісах рівнин і передгір’ї, на полях, луках, в очеретових заростях і чагарниках, в карпатській тайзі, в ландшафті криволісся і на карпатських субальпійських пасовищах-полонинах. У зазначених місцях зайці зустрічаються у всі періоди року.

У літній період заєць сірий найбільш густо заселяє відкриті експозиції –поруби, вологі луки з розкиданмим “острівками” чагарників, поля, що чергуються з ярами, а в Карпатах –ділянки полонин, які мають високий і густий травостій.

Заєць активний протягом цілого року. Влітку виходить на жирування в момент заходу сонця, а в безлюдних місцях ще раніше. В Яремчанському районі ми бачили трьох зайців, що жирували на грядках з бобами до заходу сонця. При ясній погоді жирування триває цілу ніч. На ранок заєць залягає найчастіше в густій траві поблизу узлісся (в рівнинних районах) або безпосередньо біля верхньої межі лісу (в Карпатах) . Взимку, особливо в похмуру теплу погоду, заєць сірий ходить і вдень. В ясні морозні дні на жирування виходить в місячну ніч.

Живлення зайця сірого різноманітне. Проведені в околицях Львова спостереження над зимовим живленням свідчать про те, що зайці віддають перевагу молодим гілкам бука, осики, дроку, верби і стеблам зеленої взимку пильчастої осоки. Якщо зайця не особливо тривожити, він довго перебуває в певному районі.

Зимові лігва зайців звичайно розташовані під яким-небудь вкриттям: під молодим кущем бука, в завалі бурелому, під навислим каменем, серед очерету, у малиннику, під сухим листям папороті, серед кущів ялівця, й невеликих заглибинах, часто в старих окопах та інших місцях. Розміри типових зимових лігв: ширина -- 13 см. довжина — 13 см або 23X12 см (Бескиди), 16X24 см (Вінниківський ліс). У сильні морози зайці інколи закопуються в сніг, прокладаючи в ньому довгі і глибокі ходи. Такі ходи чимало разів бачили у Львівській області взимку. Влітку в суху погоду русаки залягають скрізь, найчастіше у відкритих місцях (на луках, полях, городах. узліссях тощо). В Карпатах у субальпійському поясі лігва часто бувають розташовані під кущами ялівця або гірської сосни.У систематичному відношенні популяція русаків належить до румунського підвиду Lepus europaeus transsylvanicus Matschie. У низовинних районах Закарпаття, Українських Карпатах і на Прикарпатті поширена мало морфологічно диференційована карпатська форма румунського русака - Lepus europaeus transsylvanicus natio carpathorum, морфометричні показники якої наводяться О.П.Корнєєвим (1960). На Волинському Поліссі (північ Ровенської та Волинської областей України) поширений середньо-російський підвид русака Lepus europaeus hybridus Pallas. Для поновлення крові в Нестеровський район Львівської області (Кулачківське мисливське господарство) в 1956 р. було завезено 120 русаків із Запорізької області.

Крім бліх (Татаринов, 1956) влітку на русаках виявлені іксодові кліщі по кілька сот на одній особині.

Облік зайця ведуть за допомогою методу обліку при відносній частоті зустрічей.

Вид – Білка

Широко відомий звір нашої фауни, стрункий, дуже спритний гризун, усією своєю будовою нерозривно зв’язаний з лісом і деревним способом життя.

Живуть білки в верховітті дерев, де на висоті від 3 до 20 і більше метрів роблять з тонких гілочок, зеленого моху і лишайників круглястої форми кубла. Оселяються вони також у дуплах старих дерев.

Білки –денні тварини, особливо діяльні в ранні години. Живляться різноманітним рослинним кормом: насіння і плодами дерев та кущів, бруньками, ягодами, грибами тощо. Зрідка білка споживає і тваринну їжу: яйця птахів і навіть пташенят, комах, і їх личинки, мурашині яйця тощо. На зиму робить значні запаси жолудів, горіхів, грибів.

У зимову сплячку білки не залягають, вночі, у дуже люті морози та в хуртовину кілька днів сплять і не виходять з дупла.

Щороку білка дає два приплоди: в кінці квітня і в кінці липня або в серпні.

Після 35-40 днів вагітності самка народжує 3-7 сліпих і голих малят, які прозрівають лише на 32-37 день. Малята після цього швидко ростуть, вже через 15 днів починають самостійно добувати собі їжу, а на 5-му місяці життя досягають повного розвитку. Статевозрілими молоді білки стають на 8-10 місяць.

Білка — Sciurus vulgaris L. У гірсько-карпатських районах трапляється карпатська білка S. vulgaris carpathicus Pietruski, на Волинському Поліссі — S.vulgaris vulgaris L., у західноукраїнському лісостепу -S. vulgaris kessleri Migulin.

Питання про поширення підвиду S. vulgaris fuscuater Altum залишається відкритим. Чисельність білки в рівнинних районах західних областей України відносно стабільна, а в Українських Карпатах зареєстровані періодичні інтенсивні розмноження, пов'язані з багатим врожаєм шишок основних хвойних — смереки та ялині. У роки, наступні за багатим плодоношенням хвойних, популяція карпатської білки місцями досягає високої щільності —від 79 до 120 голів на 1000 га лісових угідь (в середньому на 1000 га 18 звірків). У зв'язку з тим, що лише в карпатській області хвойні займають близько 40% лісопокритої площі, загальна чисельність білок у такі роки дозволяє вести їх промисел. Смерека в Карпатах починає плодоносити в 20-25-річному віці і через кожні 3-4-5-6 років дає багаті врожаї насіння. Не менш суттєве значення у живленні білки мають плоди (горішки) бука, родючість якого була дуже інтенсивною в 1945, 1948, 1960 рр., а вище середнього—в 1951, 1957 і 1963, 1968 рр. Оскільки врожаї основних лісоутворюючих карпатських деревних видів — смереки і бука — не завжди збігаються, а чергуються, то білки в середньому через кожні 2 роки мають ситу зиму і в цей час посилено розмножуються, хоч коефіцієнт плодючості карпатської популяції взагалі нижчий, ніж білок, поширених в інших частинах їх великого ареалу. Ми вважаємо, що головною причиною низької чисельності білки в Українських Карпатах є невідповідність статей: в суворі й бідні кормами зими гинуть в першу чергу самці, тому навесні значна кількість самок залишається не заплідненою, а запліднені самки мають по три-чотири зародки. І. І. Турянин (1959) інакше трактує причини низької чисельності білок у Карпатах. У пізньопліоценових лісах Карпат переважала кедрова сосна, що була дуже поширеною і в ранньому антропогені, коли домінували кедрово-соснові та березові формації. За Г.В.Козієм (1950), це березово-соснова підфаза карпатської рослинності. Пізніше кедрова сосна майже випала з насаджень, що значно погіршило кормові умови білки і зумовило скорочення їх популяцій. Отже, І. І. Турянин вважає найбільш важливою причиною малої чисельності білки низьку кормову продуктивність угідь. Другою причиною є «засміченість» стада старими особинами, нездатними до інтенсивного розмноження.

Серед численних наших тварин білка найкраще пристосована до життя на деревах. Пазурі має настільки цупкі, що легко драпається по деревах з гладкою корою. У пошуках корму спускається на землю. Хутро від рудо-червоного до сірого, а в Карпатських районах зустрічається темно-бура, навіть чорна карпатська. Черево завжди біле. На деревах звіття, моху, лишайників робить круглясте кубло, з 1-2 входами. Товсті стінки кубла охороняють тварину від морозів і негоди. Трапляється, що заселяє шпаківню і дупла дятлів. Живиться насінням дерев смереки, сосни, кедра, бука, лісовими горішками, бруньками, свіжою зеленню смерек, комахами, а також яйцями і пташенятами дрібних птахів. Робить запаси на зиму з грибів і насіння. Велике значення у скрутні зимово-весняні часи мають шишки, збиті вітрами чи не вилущені шишкарями і покинуті на землі. У таких шишках зберігається насіння цілу зиму і весну.

Білка плодовита тварина. Розмножується два рази на рік: перший раз у березні-квітні, другий у липні-серпні. Після 35-40 днів вагітності народжує 2-7 малят, які через 15 днів починають самостійно харчуватись, а у 6 місяців стають статевозрілими.

Активна цілий день. На зиму в горах мігрує в ліси, розташовані ближче населених пунктів, її обліковують шляхом цілорічних спостережень та зимою по слідах. У час гону (березень) білки посилено рухаються по снігу і тому кількість слідів відповідає кількості тварин. В інші зимові місяці кількість слідів залежить від характеру кормів, а саме: коли харчуються насінням із висячих шишок смереки, сліди на землі рідкі, коли ж знову добуває насіння із шишок, опалих на землю, тобто збитих шишкарями, вітром, слідова активність більша.

Вид - Миша польова -- Apodemus agrarius nikolskii Migulin.

Розглянутий матеріал — 253 екземпляри.

Розміри мишей польових, здобутих в західних областях (50 екземплярів): довжина тіла і голови 86—120 мм (середня — 109,2 мм); довжина хвоста 63-95 мм (середня 77,3 мм); довжина задньої ступні 16—22 мм (середня І9,0 мм), довжина вуха 9—16 мм (середня — 11,8 мм); кондилобазальна довжина черепа 20,9— 26,1 мм (середня — 24.3 мм); вилична ширина 11 — 12,9 мм (середня —11, 9 мм); вага 17—34,3 г (середня — 27,7 г).

Забарвлення мишей польових має у окремих індивідів незначні відміни. Миша польова, як і миша хатня, є одним із звичайних і численних видів гризунів —шкідників оброблюваних полів. Ми зареєстрували цих гризунів майже в усіх районах західних областей України. Миша польова вологолюбна форма, вона не оселюється на сухих місцях і у великих лісах. Цим гризун — один з характерних представників водно-берегового комплексу. Улюбленим місцем перебування миші польової в західних областях є узбережжя різноманітних водойм із стоячою або повільно текучою водою. Багато мишей польових на луках і пасовищах, серед яких розкидані окремі острівці чагарникової рослинності — верби, терену, шипшини та ін.

На полях ця миша скупчується періодично, але в значній кількості. Скупчення мишей польових спостерігається на оброблюваних масивах, шо межують з вологими ярами, ставами і чагарниковими заростями чи розташовані в горах (гірські карпатські райони Станіславської, Дрогобицької і Закарпатської областей). Збільшення кількості мишей польових збігається з достиганням основних зернових культур (пшениці, жита) і кукурудзи. За її спостереженнями, у червні на полях Іршавського району миші польові становили 8.7% загальної кількості здобутих гризунів. Основна маса цих мишей трималась чагарників і бур'янів, що росли вздовж шляхів. Але восени, під час достигання насіння льону, конопель і кукурудзи процент їх досягав 36.6. На посівах таких культур, як кукурудза, льон, коноплі і жито, під час їх достигання миші польові становили від 36.6 до 87,5%. У деякі роки на Закарпатті миші польові розмножуються у величезній кількості і знищують значну частину врожаю.

За спостереженнями миша польова становить у Ровенській і Волинській областях 6,7—8,97% загальної кількості ссавців, виявлених у погадках. Нами при аналізі погадок встановлено, що в деяких районах Закарпаття миша польова становить 3.7% всіх дрібних тварин у погадках.

У зв'язку із своєю мобільністю миша польова при достиганні сільськогосподарських культур переходить з озимих на ярові і цим збільшує шкоду.

За нашими спостереженнями, які проводились на полях Дрогобицької області, миші польові в липні — серпні на посівах основних зернових культур досягли значної чисельності. Навесні на посівах в західних областях мишей майже немає. Це пояснюється тим, що після збирання врожаю вони мігрують у прибережні водно-берегові біотопи, зокрема в зарості очерету і вологі чагарники, де перебувають до літа. Зазначені обставини утруднюють боротьбу з цим шкідником сільського господарства.

Миша польова в західних областях в залежності від пори року живиться різним кормом. Зимою і ранньою весною за корм правлять кореневища диких рослин і вегетативні органи зимозелених видів. У літньо-осіній період миша польова переходить на культурні посіви, де живиться збіжжям. У цей час шкода від неї максимальна. Пізно восени гризуни переходять на живлення підземними частинами вологолюбних рослин, плодами лісових культур, комахами тощо.

Нора миші польової ніколи не йде глибоко в землю. За нашими спостереженнями, максимальна глибина, на якій було знайдено гніздову камеру, досягала 45 см. Дуже часто від гніздової камери на поверхню землі відходить другий хід, яким миша польова користується час від часу. На березі водойм нора миші польової проходять під самою дерниною, не глибше 10—15 см. Досить часто ці гризуни влаштовують напівпідземні гнізда, розмішуючи їх під стіжками соломи, а на околицях міста і під купами залізного лому.

Розмножуються миші польові більшу частину року. Так, ми виявили в гнізді миші польової вісім сліпих і голих мишенят. Вагітних самок ми здобували з квітня по жовтень. Таким чином, протягом вегетаційного періоду миша польова має близько п'яти виплодів: середня кількість мишенят в кожному колишиться в межах п'яти-восьми екземплярів.

У зв'язку з іншими мікростаціями, які в першу чергу займає миша польова, живлення цього гризуна відрізняється від живлення миші жовтогорлої і полівки лісової. Якщо миша жовтогорла і полівка лісова здебільшого живляться буковими горішками, внаслідок чого чисельність цих гризунів в західних областях України залежить від врожайності бука, то для миші польової така залежність не відзначена.

Ворогами цих гризунів є численні хижі денні і нічні птахи, а також ласки, тхори чорні, лисиці, їжаки, пацюки сірі.

Вид - Миша лісова (миша лісова мала) - Ароdemus silvaticus L.

Розглянутий матеріал—114 екземплярів.

Розміри мишей лісових, здобутих в західних областях УРСР (30 екземплярів): довжина хвоста 70,0—108,0 мм (середня — 89,6 мм); довжина задньої ступні 18,0—23,0 мм (середня — 21,0 мм); довжина вуха 11.0—19.0 мм); кондилобазальна довжина черепа 21,8—28,2 мм (середня — 24,9 мм); вилична ширина 11,0—14.0 мм (середня — 12.6 мм), вага 18,0—24,6 г.

Забарвлення мишей лісових нашої колекції типове. Ми виявили мишу лісову в таких пунктах: у Закарпатській області — лісгосп Липове, Іршавського району, с. Виловець Половецького району, сс. Крайниково і Руське Мукачівського району; у Дрогобицькій області — с. Рудники Миколаївського району, с. Стрілків Стрийського району; у Станіславській області — с. Нижнє Тлумацького району, с. Хом'яківка Тисменецького району, с. Порохта Яремчанського району; у Львівській області — с. Пиняки Підкамінського району, околиці Львова, с. Сихів Вінниківського району, с. Хигрейки Нестерівського району, с. Частиня Куликівського району, с.Ясенівка Глинянського району; у Тернопільській області — м. Кременець, с. Тупики Кременецького району.

Вертикальне поширення в Східних Карпатах, за нашими даними, досягає 900—1000 м над рівнем моря (верхня межа лісу під вершиною Плай, Боржавські полонини).

Миша лісова є характерним мешканцем як рівнинних, так і гірських букових і мішаних лісів, однак в цих ландшафтах значно поступається чисельністю перед мишею жовтогорлою.

Зрідка мишу лісову доводилось здобувати в заростях терну на схилах ярів (Кременецький район Тернопільської області), на посівах зернових культур (с. Частиня Львівської області; с. Крайниково Закарпатської області), поблизу штучних водойм (с. Рудники Дрогобицької області; с. Хом'яківка Станіславської області), але в зазначених місцях цей гризун зустрічався рідко.

Цей звірок діяльний протягом усього року. Ми здобували мишей лісових: 1 і 8 грудня, 8 і 26 січня, 6 і 27 березня, 1 і 27 квітня, 2 травня. і і 3 червня, 4 серпня, 1 і 21 вересня, 10 і 30 листопада. Більш активні ці миші у вечірні години та вночі. Лише після дощових ночей, які в західних областях України бувають дуже часті і під час яких миші лісові не виходить з сухих притулків, цього гризуна можна бачити в денні години. Про діяльність мишей лісових вдень свідчить також аналіз погадок денних пернатих хижаків (кані, боривітер), які, безсумнівно, здобувають лісових мишей вдень, а не вночі (Калабухов, 1950).

Живлення миші лісової не відрізняється принципово від живлення миші жовтогорлої. В межах досліджуваної території перше місце в харчовому раціоні цього гризуна займають плоди бука.

Миша лісова—типовий нірник. Свої гнізда вона влаштовує на схилах лісових балок, гнилих корчах, на узліссях, у молодих посадках, а іноді і на полях, в посівах поруч з норами миші хатньої чи миші сірої.

При сприятливих кліматичних умовах миша лісова може розмножуватися майже весь рік. Вагітних самок ми здобували не лише в період з березня по жовтень, а й в грудні. Основну масу молодих мишей лісових, що мали характерне свинцевосіре, ювенільне забарвлення хутра, ми здобували з кінця травня по серпень. Отже, як і в інших районах України, ця миша протягом року дає три—п'ять виплодів. Кількість малят в кожному пометі коливається в межах від трьох до шести (максимум).

Ворогів у миші лісової, як і в кожного з мишовидних гризунів, дуже багато, їх винищують всі хижі звірі і багато видів птахів. На мишах лісових встановлено багато гамазоних кліщів і бліх.

Вид - Полівка лісова (полівка руда, нориця лісова) Clethrionomys glareolus istericus Miller.

Розглянутий матеріал — 370 екземплярів.

Розміри здобутих в західних областях України полівок лісових (50 екземплярів): довжина тіла і головки 89—113 мм (середня -100.2 мм); довжина хвоста 36—58 мм (середня — 45,9 мм); довжина задньої ступні 12—20 мм (середня — 16.8 мм); довжина вуха 10--І6 мм (середня — 12,5 мм); кондилобазальна довжина черепа 22.0—26.1 мм (середня — 2.1,9 мм); вилична ширина 12,1 —14,1 мм (середня—13,1 мм); вага 19,5—39,0 г (середня — 26,4 г).

В межах досліджуваної території ми встановили досить велике поширення полівки лісової, яка була зареєстрована в усіх обслідуваних нами пунктах.

У своєму вертикальному поширенні полівка лісова досягає верхньої межі деревної рослинності (в Чорногорах 1850 м над рівнем мори) Л. Саган (1935) здобув серію цих гризунів у лісовому поясі (1260— 1330 м). Ми здобували цих полівок у грабово-букових лісах Львівської області (200-300 м над рівнем моря), у карпатських передгір'ях, на північних і південних схилах (600—900 м), у поясі ялицево-смерекового лісу в Горганах і Чорногорах (1220—1500 м) і, нарешті, біля верхньої межі криволісся (1850 м над рівнем моря).

Полівка лісова — найхарактерніший і найчисленніший вид мишовидних гризунів широколистяного прикарпатського лісу, а також ялицево-смерекового лісу Східних Карпат. У західних областях України нема деревних насаджень, де не було б цих гризунів.

Полівку лісову можна бачити протягом цілого року. Активність цього гризуна не припиняється протягом усієї доби, тому полівку лісову спостерігають в різні години. Так, у жовтні і листопаді цей вид був нами підмічений близько 6 год. вечора. У березні полівки лісові спостерігались о 11 — 12 год. дня. У червні полівки здобувались пастками у другій половині дня, а в кінці січня полівка лісова була здобута о 9 год. ранку. У травні у Скольських Бескидах спостерігав цих звірків з раннього ранку до пізнього вечора.

Наші спостереження свідчать про те, що на обслідуваній території полівки лісові у весняно-літній період живляться й основному вегетативними частинами різних лісових трав'янистих рослин і у великій кількості поїдають молоді сходи бука (котейлони). В міру опадання плодів бука, граба, дуба вони починають живитися останніми. Живляться полівки лісові ягодами (чорниця, брусниця, терен, глод) і деякими грибами. У букових і смереково-ялицевих карпатських лісах у червні—липні 1950 р. і липні—вересні 1951 р. майже всі білі гриби і сироїжки були пошкоджені полівками лісовими і мишами жовтогорлими. Зимою полівки лісові в Карпатах їдять опалу зелену хвою, а також насіння смерек і ялиць.

Полівка лісова в умовах гірського сільського господарства західних областей належить до групи гризунів -шкідників. Шкідлива діяльність цих звірків залежить від їх чисельності, а остання у свою чергу обумовлена врожаєм букового насіння (трофічний зв'язок).

Свої гнізда полівка лісова влаштовує в Карпатах під стовбурами дерев, у струхлявілих корчах, в щілинах і тріщинах, серед каміння. Коли дозволяє грунт, риє неглибокі розгалужені нори. Гнізда лісової полівки бувають сплетені з сухої трави і моху, хвої, дрібних шматочків кори і мають неправильну кулясту форму.

Полівки лісові в західних областях у сприятливі роки не припиня ють свого розмноження майже протягом цілого року.

На полівках лісових встановлена велика кількість бліх, гамазові кліщі, личинки.

Ворогами полівок лісових є ласка, лисиця, тхір чорний, куниця лісова, звичайна сіра сова і сипуха, каня, сойка, крук, горішанка та ін. Значну кількість цих гризунів у лісах, розташованих біля населених пунктів, знищують домашні коти і собаки.

Полівка лісова — основний шкідник лісового і паркового господарства. Розмножуючись у роки рясного плодоношення плодів бука, ці гризуни мігрують на поля, що межують а лісовими масивами, завдаючи тут великої шкоди. Особливо помітна шкідлива діяльність полівок лісових на полях, розташованих у гірських і передгірних районах Дрогобицької, Станіславської і Закарпатської областей.

За спостереженнями В. С. Левицької (1949), у Закарпатті ці полівки найбільше шкодять на посівах кукурудзи, картоплі і вівса. Проте їх чисельність, безсумнівно, поступається перед чисельністю миші жовтогорлої. Так, у процентному відношенні на посівах кукурудзи полівки лісові становили у червні 1948 р. 9.0% загальної кількості гризунів-шкідників, на посівах картоплі - 12,3%, на ділянках вівса (липень 1948 р.) — 7,7%.

На полях поблизу с. Ясенівки Львівської області, на посівах неповних культур, розмішених безпосередньо біля букового лісу, у липні— серпні 1951 р. полівки лісові становили менше 1%, в той час як миші жовтогорлі і полівки сірі становили 95% загальної кількості.

Облік гризунів проводиться методом при відносній частоті зустрічей.

5.1. Розпізнавання ссавців

дикий тварина охорона популяція

Свиня дика.

Ноги у дикої свині короткі і сильні. Сліди подібні до оленячих, тільки крок коротший. Довжина його у молодняка (поросят) 20-25 см підсвинка 30-40 см, старої самиці 32-44 см, а у старого самця — сікача 37—47 см. Ратички в оленя високі стіжковатої форми, закруглені, розташовані близько ноги в той час, як у дикої свині вони довші, гостріші посаджені низько і на відбитках майже перпендикулярні до лінії руху тварини і завжди помітні. В оленя сліди ратичок відбиваються тільки при стрибках або на глибокому снігу. При стрибках розташування відбитків кінцівок дикої свині інші, ніж в оленя, а саме: три відбитки майже на одній лінії, четвертий дещо збоку і попереду.

По силуету легко визначити, до якої вікової групи належать зустрінуті дикі свині. До молодняка (поросят і підсвинків) зараховують тварин, віком до 2-х років, до середнього віку — трирічних, а до старих — чотирирічних і старших.

Перед настанням зими смугасті поросята змінюють своє хутро на коричнувате. Голова і рильце в них коротші, ноги тонкі і короткі. Тонкий, короткий хвіст на кінці без пучка волосся. Хребетна лінія ще рівна, а передня частина тіла не виділяється порівнянно з задньою. У цій віковій групі по силуету важко визначити стать тварини. Тільки окремі особини з цієї групи беруть участь у розмноженні.

Постать кабана середнього віку близька до типової форми тіла старого екземпляра. На клубі помітний горб, а форма стиснутого з боків тулуба нагадує карася. Довгий хвіст закінчується пучком волосся. Будова тіла стає кремезною, а голова дещо коротшою. Визначати стать по силуету дуже важко. Інколи у самців під черевом, на кінці статевого органа помітний пензель із довгих чорних волосків.

Повної фізичної зрілості кабан досягає, як правило, на шостому році життя. Будова тіла в старих, особливо у самців, кремезна і дуже сильно виділяється передня її частина. Голова подібна до видовженого трикутника і тримається на короткій, товстій, мускулистій шиї і сягає 1/4 довжини тулуба. У старих самок будова тіла не така кремезна і не так сильно випукла лінія хребта. Хвіст досить товстий з пучком волосся на кінці і досягає 26 см. У самців під черевом завжди помітний пензель із довгих чорних волосків.

Заєць.

Сліди зайця на снігу легко впізнати. Він багато стрибає і неспокійно поводиться біля корму, що необхідно мати на увазі при обліку на підставі висліджування. Передні кінцівки у зайця значно коротші від задніх і закінчуються п'ятьма пальцями із легко загнутими кінцями. Задні лапки особливої будови. Вони довгі, сягають до половини корпусу, сильні і закінчуються чотирма пальцями. Ступня задніх кінцівок перевищує довжину вуха. Завдяки такій будові заєць надзвичайно швидко стрибає і залишає на снігу специфічні сліди. А саме: перед передніми відбитками кінцівок бачимо відбитки ступень завдовжки до 180 мм. При втечі, коли стрибки довгі і енергійні, сліди задніх ступень дещо коротші, більше витискають сніг до заду. Інколи трапляються сліди, коли відбитки передніх кінцівок, розташовані не по одній лінії, а паралельно, широко. Заячі екскременти мають вигляд трохи сплющених кульок, діаметром приблизно 1,5 см, темно-коричневого кольору, а висушені — ясно-коричневого, матового, помітні волокна трав.

Ведмідь.

Сліди ведмедя характерні своєю величиною, тому їх легко відрізнити від слідів інших тварин. Кінцівки у нього цілком стопохідні, п'ятипалі, з великими і міцними невтяжними тупими пазурами. Слід ведмедя подібний до відбитка стопи людини, тільки ширший і трохи коротший. Помітні кінці пазурів. Сліди відхилені на боки. Лапи, особливо передні, ставить навскоси до середини (косолапий) і ходить переважно з переступом, рідко з недоступом. У випадку, коли ставить задню лапу у слід передньої, то можна завжди помітити неперекритий зовнішній краєчок нижнього відбитка.

Коти (рись і кіт лісовий).

Кінцівки котячих приблизно одинакової будови пальцехідні, передні мають п'ять пальців, задні — чотири. На пальцях пазурі, сильно вигнуті, дуже гострі, втяжні.

Рись має відносно довгі, товсті і сильні кінцівки. Крок її сягає до 80 см. Сліди кінцівок майже округлі, приблизно 7х7см. Стопа має великі і м'які пальцеві подушечки, що як і п'ятки, помітні на слідах. При раптових стрибках можна побачити відбитки пазурів. Сліди рись прокладає рівно, відхиляючи їх трохи на боки.

Вовк.

Вовк має добре розвинені пальцехідні кінцівки, озброєні досить тупими, невтяжними кігтями. Сліди його кінцівок подібні до собачих, лише дещо довші. У вовка передні пальці висунуті до переду. На передній ступні розміром 9,5x5,5 см помітна пара кігтів, а на задній розміром 10x7,5 см — чотири кігті. Середні пальці не розхиляються, як у собаки. У вовка досить виразно відбиваються подушечки пальців. Ідучи вільним кроком, або біжучи підтюпцем, він залишає сліди на одній лінії, а сліди собаки відхиляються на боки. Прямолінійність вовчих слідів виникає з того, що ідучи кроком або риссю, вовк вступає лівою задньою ногою в слід правої передньої ноги, а в слід лівої передньої — правою задньою ногою. Свіжий слід вовка на снігу має «поволоку», тобто тонку риску від сліду до сліду. Утворюється вона тому, що вовк на ходу трохи волочить задні ноги. При стрибках відбитки чотирьох кінцівок укладаються у вовка боковим луком. Коли вовки біжать навіть ватагою, то ставлять лапи слід у слід. В такому випадку, щоб встановити їх кількість, необхідно дійти до того місця, де сліди розходяться. Найчастіше це трапляється на поворотах.

Лисиця.

Слід лисиці подібний до сліду собаки. Коли вона йде повільно (шнурує, йде ланцюжком), то залишає сліди по одній лінії, в той час як сліди у собаки дещо відхилені на боки. Якщо лисиця мчить кар'єром, розташування відбитків подібне до заячих із тією різницею, що три з них ідуть один за одним по прямій лінії, а четвертий дещо збоку, переважно відхилений і висунутий справа. Відбиток передньої лапки більший, ледь видовжений, розміром приблизно 6,2x4,7 см, а задньої розміром 6x4 см., більше видовжений. Переляканий звір переходить у кар'єр і робить стрибки завдовжки до 3,5 м.

Білка.

Усією своєю екологією білка нерозривно зв'язана з лісом і надеревним способом життя, тому має сильні і добре розвішені кінцівки. По землі рухається короткими стрибками. Сліди чотирьох кінцівок завжди вкупі, при цьому задні лапки розставлені ширше. Видовжені ступні з помітними пазурами, ширші до переду, розставлені на боки, під гострим кутом до лінії руху. На снігу сліди виступають дуже виразно і зауважити їх можна на короткій відстані, тоді коли переходить із дерева на дерево або запримітила на землі щось їстивного. Основний шлях, по якому рухається, це крони дерев. Відбитки, порівняно з величиною звіра, розставлені досить широко.

Куниці — лісова і кам'яна.

Куниці мають короткі і міцні ноги, їх слід на снігу можна легко розпізнати. У лісової ступні опущені густіше ніж у кам'яної, тому відбитки її пальців на сліду менш виразні, ніж у останньої Сліди спарені, із дещо висуненою протилежною парою кінцівок. У більшості випадків задні кінцівки попадають у відбитки передніх. При стрибках уклад слідів подібний до заячих, тільки сліди куниці менші і без відбитків пальців та кігтів. Рідко можна запримітити чотири відбитки, тобто у всіх ніг біля себе, частіше три, а саме: два один за другим а третій з правого боку, приблизно посередині.

Тхір чорний.

Слід тхора подібний до сліду куниці, лише з тою різницею, що на них можна зауважити відбитки подушечок пальців. При втечі звіра уклад слідів часто подібний до трапеції.

Горностай і ласиця.

Це найменші хижаки, причому ласка на половину менша від горностая. Довге і гнучке тіло її тримається на коротеньких ніжках. Сліди горностая нерегулярні, спостерігаються по два, три і чотири відбитки лапок. Відбитки кінцівок ласки на снігу, коли вона рухається повільно, укладаються по два один біля другого так, що слід лівий вище правого, а при стрибках звіра вони подібні до заячих, видовжені, але значно менші. Коли горностай рухається аллюром, то чередуються стрибки менші з більшими.

РОЗДІЛ 6. Екологія поширених представників

Їжак південний. Невеличка тваринка розміром 230-255 мм живе на території Передкарпаття. Зустрічається у мішаних лісах, в прилісовій зоні трапляється випадки, що гнізда їжаків знаходять у селі під господарськими будівлями. Знищує гризунів, личинок, а також комах шкідників сільського господарства. Чисельність єжаків на території Передкарпаття не є високою. Багато їжаків гинуть уночі під колесами автомобілів.

Кріт.

Мала землерийна тварина, розміри тіла сягають 130-156 мм. Живе у грунті. Живиться дощовими черв’яками, личинками, комахами, лялечками.

Сприяє розпушуванню грунту. Цінний хутровий звірок у 60 роках була розвинена хутрова промисловість яка спеціалізувалась на виготовленні хутрових виробів із шкурок крота у цей час він був винищений майже повністю. В цей час на території Передкарпаття кількість крота збільшилася, завдяки наявності кормової бази.

Природними ворогами є ласка, куниця лісова, хижі птахи.

Бурозубка звичайна живе у широколистяних лісах. Має позитивне значення для діяльності людини тому що проводить аерацію грунту. Природними ворогами є хижі звірі, хижі птахи.

Куниця лісова живе у зелених насадженнях, у букових лісах. Поїдає горобину, суниці. Сприяє розселенню і розповсюдженню цих культур. Знищує мишовидних гризунів які шкодять діяльності людини. Це цінна хутрова порода за що їх багато знищують браконьєри, адже законний промисел має певний ліміт. Природними ворогами є вовк, рись.

Тхір темний. Живе в лісі у чагарникових заростя, трапляються гнізда у населених пунктах. Харчується мишовидними гризунами, а також домашньою птицею. Знищуючи гризунів приносить користь людині, знищуючи домашню птицю шкодить людині. Цінний хутровий звірок.

Вовк сірий. Друга назва „санітар лісу”. Він знищує копитних тварин. Знищуючи при цьому хворих. Але в голодні зими може призвести до того що він повністю може винищити популяцію копитних. Знищується браконьєрами.

Білка живе як у хвойних так і в листяних лісах. Живиться шишками хвойних дерев, жолудями дуба, грибами, ягодами. Розмножується повільно з березня по квітень перше спарування, друге у червні, третє в кінці липня у виплоді появляється не більше 6 малят. Білка цінується тим, що в неї цінне хутро. Знищення лісів може призвести до зникнення цього виду.

Миша польова. Живе у полях у норах. Живиться дерновими культурами. Деколи вони встановлюють у стаках соломи у стопах сіна. Розмножуються миші польові більшу частину року, в гнізді буває від 5-8 голих сліпих мишенят. Протягом вегетаційного періоду миша польова дає приплід до 5 разів. Ворогами польової миші є хижі денні і нічні птахи, а також тхори, ласки, лисиці. Вона приносить шкоду для сільського господарства.

Миша лісова –поширена у букових лісах, мішаних лісах, живе у норах, свої гнізда встановлює в гнилих пнях, на узліссях, у молодих посадках.

Полівка лісова поширена у букових лісах, у ялице-смерекових лісах. Живиться плодами бука, дуба, граба. Розмножується декілька разів за літо. Народжується 3-5 мишенят. Живе у норі у землі. Ворогами є хижі птахи, а також куниця, тхір, їжак, лисиці.

6.1 НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ССАВЦІВ І ПЕРСПЕКТИВИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРОМИСЛОВОЇ ТЕРІОФАУНИ

Ссавці в сільському і лісовому господарстві відіграють подвійну роль: з одного боку, вони можуть приносити користь, винищуючи шкідливі види, а з другого — самі можуть шкодити цим галузям народного господарства.

До корисних видів ссавців належать всі комахоїдні, рукокрилі й більшість хижих звірів. До ссавців-шкідників—гризуни (крім кількох видів) і деякі хижаки.

Більшість видів фауни звірів Передкарпаття приносить користь сільському і лісовому господарству. До таких тварин належать насамперед всі дев'ять видів комахоїдних, такі численні види колоніальних рукокрилих, як підковоніс великий, нічниці велика і гостровуха, довгокрил звичайний, вечірниця руда; з неколоніальних видів: вухань, широковух, кожан пізній, почасти нічниця водяна і нетопир малий, а з хижаків темний і степовий тхори, ласка, лисиця, горностай, куниці лісова і кам'яна. До ссавців-шкідників передусім належать такі 14 видів гризунів: ховрах рябий, пацюк сірий, миші хатня, польова, лісова, жовтогорла, мала, хом'як, полівка лісова, темна, звичайна, полівка-економка, частково полівка підземна, щур водяний.

З хижаків великої шкоди сільському господарству, насамперед тваринництву, завдають вовк, рись, почасти ведмідь бурий. Ставковому рибному господарству до деякої міри шкодять видри, особливо в роки збільшення їх чисельності. Молодим деревним насадженням, а восени городнім культурам деяку шкоду завдають свині дикі. Корисна діяльність перелічених вище ссавців полягає переважно у знищенні, отже, в обмеженні чисельності гризунів-шкідників, а також різноманітних безхребетних, зокрема шкідливих комах. Головну роль у цьому відіграють кріт, їжак, бурозубка звичайна, білозубка білочерева, крупні види рукокрилих — підковоніс великий, велика й гостровуха нічниці, довгокрил звичайний, вечірниця руда, кожан пізній. Такий хижак, як борсук, живиться головним чином різноманітними жуками, серед яких багато шкідників лісового господарства. Значне місце в раціоні лисиці, куниці та інших хижих ссавців посідають жуки.

Всі без винятку хижаки винищують мишовидних гризунів — основних шкідників зернового господарства. Один із способів боротьби з гризунами—шкідниками сільського і лісового господарства — так званий біологічний метод — полягає у створенні сприятливих умов в окультуреному ландшафті для поширення дрібних хижаків — ласок, горностаїв, тхорів — щоб вони, живлячись мишами і полівками, обмежували зростання чисельності цих шкідників (М. І. Калабухов, 1935). В літературі є відомості про те, що один степовий тхір за рік може знищити понад 950 ховрахів. Протягом доби цей хижак з'їдає 10—12 дрібних гризунів. Щоб прогодувати своїх нащадків, пара тхорів протягом року повинна здобути 6-8 тис. мишей або полівок (П. О. Свириденко, 1950). Лисиця за осінній період в роки рясного плодоношення бука в Східних Карпатах за добу здобуває більше десяти дрібних гризунів.

Ласка — хижак невеликого розміру, проте за день вона знищує близько 7—8 мишей або полівок, хоч з'їдає 2—3 звірків. Досить двом ласкам жити в скирті соломи або копі сіна, щоб вони за короткий проміжок часу знищили там всіх дрібних гризунів. Ми особисто пересвідчились, як ефективно полює ласка. Взимку в копах пшениці спостерігалась значна кількість мишей малих, полівок сірих і мишей польових. Розбираючи снопи, ми помітили ласку. Під снопами, де була ласка, ми знайшли шість загризених мишей малих. Багато гризунів знищує горностай. Спостереження, проведені нами восени показали, що близько водойм, де постійно перебували горностаї, чисельність водяних щурів і мишей польових помітно зменшилась. Найбільш поширений в західних областях хижак — тхір темний за один рік винищує близько тисячі пацюків звичайних, хом'яків, різних мишей і полівок, з'їдає багато крупних шкідливих комах — хрущів, ведмедиків. Тільки внаслідок знищення гризунів один тхір зберігає народному господарству від 1 до 2 т збіжжя за рік. Добова потреба куниці в м'ясі — 125—150 г. Отже, протягом доби куниця може з'їсти 4—6 полівок чи мишей, або 1—2 сонь-вовчків, або одного пацюка. Таким чином, одна куниця протягом року з'їдає близько 2 тис. гризунів, з яких більшість — типові шкідники народного господарства зокрема лісового чи сільського. За дослідженнями в Івано-Франківській області зустрічається одна куниця лісова на 600—900 га лісу. Оскільки на одному гектарі налічується 600—700 мишовидних гризунів, одна куниця з'їдає за рік всіх гризунів на площі 2—3 га лісових угідь. Значну кількість полівок і мишей влітку знищують їжаки. В жилих і господарських будівлях їжаки ловлять мишей хатніх, молодих щурів.

Крім перелічених видів, корисна діяльність яких безперечна, є багато видів, які за традицією звуться «байдужими», тобто корисна діяльність яких до цього часу практично не визначена. Це насамперед землерийки (Soricidae) і кажани (Chiroptera). Їх досі вважають байдужими, тому що вони начебто не мають великого практичного значення в народному господарстві.

Оцінюючи роль зазначених груп тварин, треба враховувати ряд обставин. Дослідження різних авторів (В. Г. Гептнер та інші, 1950; В. О. Межжерін, 1954), проведені останніми роками, показують, що при певних умовах чисельність землерийок в деревних і чагарникових насадженнях може бути дуже велика. Наші спостереження, проведені в околицях Львова, у Миколаївському районі Дрогобицької області; Шацькому районі Волинської області, в гірсько-карпатських лісах, свідчать про значну щільність бурозубки звичайної. Одночасно ми відзначили коливання чисельності цього виду. Так, бурозубка звичайна у букових лісах посідала перше місце, досягаючи у відловах 75% загальної кількості здобутих дрібних ссавців. Велика кількість бурозубок звичайних відзначалась у вільшанникових заростях. Приблизно таке саме співвідношення спостерігалось у Шацькому районі Волинської області. В погадках хижих птахів, зібраних в північних районах Волині (І. Т. Сокур, 1950), бурозубка звичайна становила 28—44% загальної кількості виявлених ссавців.

Всі землерийки дуже ненажерливі. їх добова потреба в кормі перебільшує вагу їх тіла, тобто може перевищувати 12—15 г. Середня вага бурозубки звичайної становить 10 г, отже, за день вона з'їдає не менш 10 г поживи (комах). При щільності білочеревих бурозубок звичайних 100 особин на 1 гектар відповідних угідь це дає 1 кг комах, знищених землерийками протягом доби, або понад 300 кг комах з гектара за рік. Приблизно така сама добова потреба в поживі і землерийки білозубки білочеревої, яка живе в рівнинних районах західних областей. Уявлення щодо чисельності землерийок білозубок можна скласти на підставі даних про вміст їх решток у погадках хижих птахів, зокрема сови-сипухи. Так, було встановлено, що землерийки білозубки (Сrocidura leucodon, C.suaveolens) переважають в погадках, займаючи перше місце в раціоні сови-сипухи. Рештки землерийки білозубки білочеревої становлять 6,5% від загальної кількості решток ссавців, виявлених в погадках цього птаха, а в північних районах Волинської області — 7,39%. В Закарпатській області рештки землерийки білозубки, за нашими даними, становили близько 20%. Приймаючи до уваги, що ці землерийки щільно заселюють оброблювані землі (посіви зернових і технічних культур, виноградники), їх роль у сільському господарстві як винищувача шкідливих комах безперечна.

Скласти вичерпну уяву про корисну діяльність землерийок важко. Проте, виходячи з деяких опублікованих матеріалів, можна вважати, що близько 40% комах, яких поїдають землерийки, належить до видів, в тій чи іншій мірі шкідливих для сільськогосподарських і лісових культур. Слід відзначити, що землерийки (родина Soricidae), заселюючи лісову підстілку і верхні горизонти грунту, знищують комах і інших безхребетних, що живуть не на поверхні, а в верхніх шарах лісової підстілки, тобто там, де комахоїдні птахи не можуть розшукати і знищити цих шкідників. Таким чином, роль землерийок, насамперед таких численних в західних областях республіки видів, як бурозубка звичайна і білозубка білочерева, досить важлива. Це треба брати до уваги, оцінюючи корисну діяльність ссавців в окультуреному ландшафті.

Велику позитивну роль відіграють всі види рукокрилих, виявлені в західних областях. Кажани є активними винищувачами перенощиків малярії — комарів роду Апорhеlеs. Наші спостереження свідчать, що в місцях, густо заселених кажанами, кровососних двокрилих значно менше, ніж там, де кажани відсутні зовсім.

Великої шкоди народному господарству, зокрема тваринництву, завдають вовки. Ця шкода особливо відчувається в гірсько-карпатських районах, а також на західноукраїнському Поліссі. Досить вказати, що лише у Воловецькому районі Закарпатської області протягом літа вовки на Боржавських полонинах знищили понад 50 овець і кіз та 24 коні. Приблизно така сама кількість худоби була знищена вовками на цих полонинах. В кінці серпня в околицях м. Сколе Скольського району Дрогобицької області кілька вовків вдень напали на стадо кіз, знищивши чотирьох тварин. Вовків, які переслідували овець, неодноразово спостерігали співробітники високогірного стаціонару на Боржавських полонинах Закарпатської області. Численні випадки нападів вовків на отари овець відомі за останні роки в Станіславській і Дрогобицькій областях. Крім величезних збитків, які роблять вовки в тваринництві західних областей, ці хижаки завдають спустошень серед дикої промислової фауни. Більшу частину року вовки живляться переважно дикими тваринами. В мисливських господарствах вовки особливо різко скорочують чисельність козуль, оленів і зайців.

В західних областях значна кількість цінних у господарському розумінні промислових звірів. В рівнинних районах живе багато зайців сірих, а в передгірних букових лісах чимало козуль. В гірсько-карпатських районах ще і зараз є значна кількість оленів. Таким чином, вовки мають добру кормову базу, і в зв'язку з тим, що організованого винищування їх в західних областях до цього часу по-справжньому не ведуть, вони є лихом для мисливської промислової фауни і громадського тваринництва.

Хутрові промислові звірі в систематичному порядку поділяються так: кріт, куниця лісова, куниця кам'яна, тхір чорний, тхір степовий, норка європейська, ласка, горностай, борсук, видра, ведмідь бурий, вовк, лисиця, кіт лісовий, рись, свиня дика, козуля європейська, олень звичайний, заєць сірий, білка карпатська, ховрах рябий, соня-вовчок, пацюк сірий, хом'як звичайний, ондатра, щур водяний.

Проте з цих 26 видів ссавців в заготівлях хутра значне місце займають лише такі види: кріт, тхір чорний, лисиця, свиня дика, заєць сірий, ховрах рябий, а в деякі роки пацюк сірий і хом'як. Решта видів в західних областях здобувається в незначній кількості, а на такі види, як норка, видра, ведмідь бурий, козуля європейська, олень звичайний, полювання взагалі заборонено через їх нечисленність. Друге місце в заготівлях хутровини займає заєць сірий. В середньому щороку у Львівській, Тернопільській, Волинській областях протягом мисливського сезону здобувають 10—27 тис.зайців. Аналіз заготівель цього зайця говорить про скорочення його чисельності протягом останніх років. А саме це пов′язано з недостатньою боротьбою з браконьєрством, збільшенням кількості бродячих собак, лисиць і вовків у західних областях.

Третє місце в заготівлях хутровини займає лисиця. Тимчасом як кількість зайців за останні роки в західних областях зменшилась, кількість лисиць помітно зросла. Провідне місце в заготівлях хутра займають тхори чорні, які становлять в середньому близько 15% хутрової сировини, що заготовляється в західних областях.

Лісові угіддя Карпат і прилеглих територій досить щільно заселені свинею дикою, козулею європейською, а лісові райони Східних Карпат — оленем звичайним. З перелічених трьох видів парнокопитних промислове значення має лише свиня дика, яку здобували у великій кількості і цим самим зменшили щільність популяції. Тепер полювання на свиню дику скорочено до 2 місяців на рік, і цей захід безперечно сприятиме поновленню поголів'я цих тварин в західних областях.

Переходимо до питання про безпосереднє збагачення фауни обслідуваної території України шляхом інтродукції нових цінних для народного господарства видів звірів.

Різноманітні ландшафти західних областей дозволяють в широких масштабах проводити заходи перетворення фауни, збагачуючи її різними видами звірів. В умовах західних областей можна вести роботу по інтродукції та збільшенню поголів'я таких видів: ондатра, нутрія, вихухіль, бобер, собака енотовидний, тхір степовий, норка американська і деякі інші.

Значення ссавців у сільському господарстві обстеженої частини України досить велике. Немає необхідності додатково говорити про шкідливу діяльність мишовидних гризунів, які спустошують орні поля, оскільки на цьому питанні ми зупинялись у своїх попередніх працях. Не зовсім вивчена шкідлива діяльність малої водяної полівки.

Площа карпатських полонин становить понад 100 тис. га. Вони служать літнім випасом великої рогатої худоби і овець, а деякі з них використовують для сінокосу. Чорничникові асоціації — місце збирання ягід, урожай яких майже щорічно високий. Карпатська субальпіка багата на цінні види лікарських рослин. Ось чому полонини потребують охорони і збереження природних, найбільш продуктивних рослинних формацій. Мала водяна, або гірська, полівка на полонинах Шешулі, Квасівському Менчулі, Рогнесці, Гаджині Маришевській, Брескулі та в інших місцях досягає високої щільності. Найбільша щільність її на посівах картоплі. Трапляються ці гризуни на полях кукурудзи, бобів, моркви, капусти, але відсутні на площах, зайнятих пшеницею, житом, вівсом. Список зареєстрованих у його кормовому раціоні рослин включає 28 видів, серед яких є цінні кормові трави — вівсяниця червона, люцерна, тимофіївка альпійська, конюшина, пахучий колосок та інші.

У другій половині літа (липень—серпень) і восени (вересень—жовтень) найбільш щільно заселює городи, поїдаючи картоплю. Таким чином, мала водяна полівка в умовах гірсько-карпатського сільського господарства, в якому посіви картоплі — основної культури в цих місцях — займають більше половини площі всіх оброблених земель, належать до небезпечних шкідників. Заслуговує на увагу аналіз живлення деяких хижих звірів, зокрема лисиць, оскільки багато працівників сільського і мисливського господарства обстоює необхідність їх цілорічного відстрілу, мотивуючи це шкідливістю лисиць відносно свійських птахів та рослиноїдних видів мисливської фауни (борова дичина, зайці, козулі та ін.).

Лисиця. Взимку — з листопада до початку березня — у її живленні переважають гризуни і зайцеподібні, у тому числі лісова полівка (47,3%), заєць-русак (31,4%), водяна полівка (26,3%). Інші види гризунів — звичайна і підземна полівки, лісова і жовтогорла миші та ін.—трапляються зрідка. Другорядну роль у живленні відіграють птахи, які становлять 15,7%. Навесні (друга половина березня — кінець травня) у живленні лисиць переважають гризуни і зайцеподібні (понад 55%). Змінюється співвідношення видів: лісова полівка посідає перше місце (40,0%), далі йдуть підземна (13,2%) і звичайна (6,6%) полівки. Заєць-русак трапляється рідко. Птахи (в тому числі яйця) становлять 20,0%. Додаткові корми — комахи (26,6%), зокрема Соrpis lunaris, і ящірки (13,2%). Влітку (червень—серпень) живлення лисиць стає більш різноманітним.

Куниця лісова. Основний корм куниці взимку — мишовидні гризуни, залишки яких виявлено у 80,0% проб. Найчастіше трапляється лісова полівка (41,0%), миші роду Sylvimus (23,0%), підземна полівка (10,0%) та інші. Білки і птахи становлять по 9,8%. Навесні живлення стає більш різноманітним. З'являються нові компоненти— плазуни і комахи. Серед гризунів на першому місці — лісова полівка (53,8%), далі йдуть миші роду Sylvimus (30,9%), підземна і темна полівки (по 19,2%). Поодиноко відзначено звичайну полівку, сірого вовчка і білку. Крім гризунів, навесні в раціоні куниць багато комах — 26,1, плазунів — 23,0 і птахів —11,6%. Влітку різноманітність корму збільшується за рахунок рослинних об'єктів — плодів та ягід. Компоненти корму (в %) можна подати так (у порядку зменшення їх значення): гризуни — 80,0, у тому числі лісова полівка — 37,7, миші — 11,4, підземна полівка—9,8, водяна полівка— 8,2, темна полівка—6,5, звичайна полівка і білка по 3,2; комахи— 62,3; рослинна їжа—22,9 (чорниця—18, черешня, вишня і слива поодиноко); комахоїдні (кріт, бурозубки) — 8,2; птахи — 4,9; плазуни — 1,6. Восени різноманітність їжі куниць не зменшується. На перше місце виступає їжа рослинного походження (в %): чорниця — 35,9, сливи — 12,8, малина—10,2, ожина — 7,7, поодиноко трапляються білі гриби, горіхи тощо. Гризуни становлять близько 30%, а комахи (жуки, земляні оси та ін.), дощові черв'яки, ящірки є лише зрідка.

Ласка. Протягом року в її раціоні переважають гризуни — 97,0%. Влітку на першому місці—лісові полівки (40,0%), далі підземні (25,0%) та водяні (11,0%). Інколи трапляються залишки птахів. Восени, взимку і навесні фігурують ті ж види гризунів. Корму рослинного походження в шлунках і екскрементах ласок не виявлено.Як бачимо, в живленні цих хижаків провідне місце належить мишовидним гризунам, в першу чергу лісовій, підземній, водяній полівкам, лісовій та жовтогорлій мишам.

Заєць-русак, білка, сірий вовчок відіграють другорядну роль. Для лисиці найбільш доступні тварини, що селяться в лісі і на полонинах безпосередньо на поверхні і неглибоко під землею; лісова куниця здобуває тварин, які живуть у лісі на поверхні землі і в нижньому ярусі дерев, ласка виловлює дрібних гризунів на полонинах і в лісі. Тому немає підстав вважати лисиць, куниць, тхорів, ласок та подібних хижаків небезпечними шкідниками птахівництва і мисливського господарства. Це — корисні види, які винищують мишовидних гризунів — шкідників сільського і лісового господарства. Цілорічний відстріл лисиць невиправданий і його необхідно заборонити. Дискусійним залишається питання про значення вовка в природних біоценозах і окультуреному ландшафті.

Вважають вовка корисним, оскільки він сприяє вибракуванню ослаблених рослиноїдних тварин, у зв'язку з чим популяції цих тварин не знижують своєї життєвості. Незначна кількість вовків повинна залишатись і в угіддях західних областей України для збереження споконвічної природної залежності «хижак — жертва» та самого вовка як виду. Чисельність вовків в Українських Карпатах за останні 24 років зменшилась від 8 до 17 разів, у середньому в 10,5 раза. Скорочення чисельності популяції карпатського вовка ілюструє його здобування. Шкода від вовків для мисливського господарства Українських Карпат (знищення диких копитних) точно не визначена. Особливо терплять від вовків козулі і молоді дикі свині. Значна частина приросту стада оленів винищується цими хижаками. Але вовки завжди загризали слабих молодих або старих копитних, сприяючи оздоровленню стада карпатських диких свиней, оленів та козуль. Щодо свійських тварин, то шкода, якої завдають їм вовки, місцями ще досить значна.

Кріт звичайний. Його шкідлива діяльність найпомітніша у розсадниках, питомниках і шкілках. У цих місцях присутність кротів небажана.

Копитні (дика свиня, козуля, олень) пошкоджують лісові культури, об′їдаючи верхів′я, молоді паростки, листя. З метою охорони молодих насаджень їх слід загороджувати, охороняти або створювати буферні насадження. У зв′язку з низькою середньою чисельністю копитних у Карпатах (козуль на 1000 га угідь – 4,6, оленів – 3,8, диких свиней – 2,5 особин) вдаватися до особливих заходів охорони сіянців і молодих культур поки немає необхідності.

Вовчки (сірий, лісовий) — об'їдають і кільцюють верхів'я молодих ялиць, смерек. Для обмеження чисельності цих гризунів рекомендується:

а) проводити суцільні вилови у окремих виділах за допомогою давилок і тарілочних пасток № 0, які слід розміщувати на похилених стовбурах та звалених деревах, у розгалуженнях (мутовках) нижніх гілок, прив'язуючи пастки до стовбура тонким м'яким дротом;

б) всіляко сприяти збільшенню кількості сов, лісових куниць, горностаїв та інших хижаків родини кунячих, що живляться вовчками (біологічний засіб боротьби).

Мишовидні гризуни в роки масового плодоношення основних лісоутворюючих видів дерев в Українських Карпатах досягають дуже високої щільності, завдаючи суттєвих збитків лісовому господарству і, зокрема, значно пошкоджують питомники і розсадники.

Чимало звірів приносять користь лісовому господарству, зокрема землерийки та летючі миші. Звичайна бурозубка при середній чисельності 100—150 особин на 1 га лісу знищує протягом року 4,5—5,0 ц комах, в яких близько 60% —шкідники дерев. Білозубка білочерева при чисельності 8—10 особин на 1 га орних земель щорічно з'їдає приблизно 50 кг різних безхребетних, серед яких чимало небезпечних. Не менша користь їжака, чисельність якого на заході досить висока, особливо у лісо-парковій зоні та зонах відпочинку навколо міст та промислових селищ. Летючі миші є важливим природним пресом, регулюючим чисельність лісових ентомошкідників, як зазначали різні дослідники. Найбільше значення мають фонові (масові) види колоніальних рукокрилих. На заході України до них належать малий і великий підковоноси, велика і гостровуха нічниці, звичайний довгокрил, руда вечірниця, пізній кажан тощо. Там, де у лісовому масиві або поблизу його знаходиться колонія летючих мишей, кількість шкідливих комах, активних в сутінках та вночі, мінімальна. За вегетаційний період одна досліджувана колонія з 1400—1700 великих та гостровухих нічниць у Закарпатській області виловила 1,2 т комах, серед яких домінували травневі хрущі, шовкопряди, совки. Ю. І. Крочко (1970) підрахував, що усі летючі миші Закарпатської області протягом одного вегетаційного періоду знищують коло 1500 т комах, переважно шкідливих.

6.2 Охорона диких тварин

Всюди на землі, в тому числі і в карпато-поліських областях України створюється окультурений ландшафт. Це — незворотний і закономірний процес, оскільки без нього неможливий розвиток людського суспільства. Однак перетворюючи лице землі, не можна допускати його спотворення. Тому необхідна охорона ландшафтів, пов'язаних з багатовіковою історією розвитку рельєфу, історією народів, їх матеріальною культурою.

Порушення певної взаємодії елементів, з яких складається ландшафт, призводить до погіршення природної обстановки життя людини.

Збіднення фауни хребетних західних областей України порівняна з тваринним світом цієї території недалекого минулого показано в наших попередніх роботах (Татаринов, 1962, 1970). Зменшення кількості тварин викликане такими головними факторами:

1. Деяким зменшенням лісів у зв'язку з господарським освоєнням нових територій. У цьому випадку скорочуються життєві простори багатьох наземних і водних хребетних та інших тварин.

2. Гідромеліорацією, греблями, вирівнюванням русел рік, різними технічними спорудами, які є непереборними перешкодами на життєвому шляху багатьох хребетних.

3. Забрудненням рік, озер, ставів, грунту, повітря, що негативно впливає на чисельність тварин і викликає загибель багатьох особин різних видів.

4. Застосуванням отруйних хімікатів без врахування їх негативної дії на корисну фауну.

5. Прямим зіткненням з технікою. Птахи розбиваються об радіатори автомашин, електролінії, стикалася з літаками, кладки та пташенята гинуть під колесами тракторів, комбайнів, косарок; земноводні (ропухи, жаби), плазуни (веретінниці, вужі), звірі (їжаки, зайці, козулі, олені та ін.) гинуть під колесами автомашин, поїздів.

6. Непомірним промислом, необгрунтованим винищуванням хижих птахів, звірів, змій і браконьєрством.

У цьому зв'язку слід розглядати проблему збереження і збільшення поголів'я диких звірів заходу України. Протягом найближчих десятиріч формування фауни хребетних цієї території перебуватиме в прямій залежності від неухильного розширення окультуреного ландшафту — скорочення заболочених ділянок, вирівнювання русел малих річок, створення паркових і лісопаркових насаджень, максимального розорювання земельних площ, розширення населених пунктів, збільшення території міст, будівництва нових виробничих підприємств, збільшення кількості будинків відпочинку, санаторіїв, шляхів сполучення, ліній повітряного зв'язку, підземних трубопроводів і так далі. Тому при відсутності заходів по науково-обгрунтованій охороні фауни хребетних, вона обов'язково кількісно і якісно збідніє. Ті ж види, які вже адаптувались до окультуреного ландшафту, при мінімальній охороні і правильному регулюванні чисельності популяцій (інтенсивність здобування відповідно до норм користування) можуть мати відносно постійну й високу чисельність. Щоб зберегти видовий асортимент фауни хребетних, необхідно терміново створити абсолютні заповідники, заказники, залишити недоторканими значні площі природних ландшафтів, піклуватися про додержання правил полювання, боротися з браконьєрством, проводити сезон тиші (травень—липень), здійснювати комплекс біоценотичних та біотехнічних заходів.

Сітка абсолютних фауністичних резерватів повинна бути в усіх ландшафтно-географічних зонах західних областей республіки, у тому числі: на Волинському Поліссі — Заболотівська група озер (Тур та ін.); на Поділлі — каскад водойм у верхів'ях р. Серету (Заложці, Вертелка, Пронятин) і у верхів'ях р. Горині; на Прикарпатті — у Тлумацькому і Жовтневому лісництвах і на старицях Дністра поблизу с. Нижньова; в Українських Карпатах—у приполонинних лісах Ворохтинського, Говерлянського, Богданського, Лазищенського, Квасівського та інших лісництв (Чорногора) і на території лісокомбінату Осмолода (Горгани).

Найбільш відомі фауністичні резервати:

Чернівецька область — державне заповідно-мисливське ("господарство (33 712 га), приписні мисливські господарства: Карпатське (29 000 га), Чернівецьке (14 000 га), Хотинське (8000 га); мисливський заказник Сторожинецький (22 023 га) та 8 приписних мисливських господарств Чернівецької обласної і районних рад площею близько 400 000 га.

Івано-Франківська область — Карпатський державний заповідник (Чорногірський масив, 7938 га), лісомисливське господарство Осмолода (83 000 га), приписні мисливські господарства обласної, міської і районних рад: Глибоко-Майданське (31000 га), Заперянське (418 га), Тисменецьке (10 343 га), Богородчанське (12 000 га), Галицьке (4500 га), Городенківське (6200 га), Косівське (5600 га), Калуське (12 600 га), Коломийське (13 000 га), два приписних господарства мисливської секції спортивного товариства «Динамо», фауністичний резерват Товмачик і 11 приписних мисливських господарств лісокомбінатів тресту «Прикарпатліс» загальною площею близько 220 000 га.

ТАБЛИЦЯ

Збереження високостовбурних ділянок старих лісів, печер, скельних відслонень (Гологоро-Кременецький кряж, Товтри, круті береги в середній течії рік Дністра, Серета, Смотрича, Стрипи) — місць, зручних для заселення плазунів, птахів (гніздування денних хижаків, сов, голінастих, голубів, дятлів, сиворакш, зозуль, ряду горобиних) і ссавців (рукокрилі і хижі), є невід'ємною частиною фауноохоронних заходів.

Під час реконструкції лісових насаджень необхідно створювати ремізи - зручні місця перебування різних плазунів, птахів і ссавців. Ремізи закладаються на площі 0,5—10 га на непридатних для сільськогосподарського використання ділянках. Вони складаються з лоху, терену, ліщини, шипшини, малини, чорної смородини, аґрусу, ялівцю, черемхи, калини. Для поліпшення кормової бази диких тварин в усіх лісгоспзагах і лісокомбінатах необхідні кормові поля площею 05-1,0 га, засіяні топінамбуром, картоплею, кормовими капустою морквою, дроком, вівсом, люцерною, еспарцетом, червоною конюшиною, багаторічним люпином, райграсом, тимофіївкою. Разом з цим у лісові культури слід вводити деревно-чагарникові види, які є особливо улюбленими кормовими рослинами птахів і звірів: дуб, бук, липа, дикі яблука, груші і черешні, кінський каштан, береза, верби, брусниця, глід, бузина, ожина та інші.

Піклуючись про охорону фауни хребетних, слід налагоджувати меліоративну сітку і регулювання рівня води в каналах, ставах, озерах, заплавних луках. Це забезпечить екологічно сприятливі умови для життя риб, земноводних, водних, болотяних, водноберегових птахів і звірів.

Громадськість повинна постійно стежити за охороною заборонних смуг вздовж озер, рік та інших водойм, де заборонено випасати худобу, косити сіно, рубати лозу, особливо в сезон тиші — період з 15 квітня по 15 липня.

На заході України є група хребетних, які трапляються дуже рідко, або мають досить обмежені ареали і вимагають абсолютної охорони. До них належать понад 70 видів, у тому числі: стерлядь, форель райдужна, лосось дунайський, умбра, миньок; тритон альпійський, ропуха очеретяна, жаба прудка, черепаха грецька, полоз ескулапів, гадюка степова, глухар карпатський, журавель сірий, турухтан, чорниш, кроншнеп великий, лебідь кликун, лебідь шипун, гуска сіра, гоголь, лелека чорний,, чапля біла велика, квак, фламінго, сапсан, балобан, чеглок, шуліка червоний, беркуту орел-карлик, змієїд, осоїд, скопа, яугач, сова біла, сплюшка, сич, горобець, сова яструбина, сова довгохвоста, жовна, дятел трипалий, дятел малий, шпак рожевий, рюм, лазорівка біла, ремез, синиця вусата, дрізд кам'яний, типівка альпійська, оляпка, бурозубка альпійська, кутора мала, нічниця довговуха, нічниця ставкова, нічниця війчаста, нічниця триколірна, нічниця Іконникова, вечірниця мала, вечірниця гігантська, нетопир Натузіуса, кожанок північний, кажан двоколірний, норка європейська, горностай, видра, кіт лісовий, зубр європейський, кролик дикий (акліматизований), бобер річковий, вовчок садовий, мишівка північна, мишівка південна, сліпак подільський.

Крім того, на обстеженій території є хребетні, поширені спорадично. Вони також заслуговують на охорону. До них належать 60 видів, зокрема: мінога українська, форель струмкова, в'язь, білизна, марена дніпровська, сом звичайний, вугор річковий, саламандра плямиста, часничниця звичайна, черепаха болотяна, веретінниця, вуж водяний, гадюка звичайна, тетерев, рябчик, куріпка сіра, фазан (акліматизований), курочка-крихітка, щоголь, фіфі, вальдшнеп, дупель, норець сірощокий, широконіска, чернеть чубата, чернеть червоноголова, чапля руда, бугай великий, кібчик, шуліка чорний, підорлик малий, канюк звичайний, зимняк, сипуха, сич волохатий, дрімлюга, бджолоїдка звичайна, рибалочка голуба, дятел сірійський, дятел середній, пуночка, в'юрок альпійський, вівсянка садова, плиска гірська, пищуха короткопала, корольок червоноголовий, кобилочка солов'їна, соловейко західний, кутора звичайна, нічниця вусата, широковух європейський, тхір степовий, борсук, ведмідь, рись, олень плямистий (акліматизований), олень благородний, лось, ховрах європейський, вовчок лісовий, пацюк чорний, хом'ячок сірий, сліпак буковинський.

Досить важливо вирішити питання про збільшення штату державних єгерів та інспекторів у справі охорони фауни при обласних управліннях лісового господарства та лісокомбінатах. Це буде дійовим заходом у боротьбі з браконьєрством. Одночасно слід розробити науково обгрунтовані методи полювання та промислу для кожної ландшафтно-рослинної зони, які б забезпечували збереження маточного поголів'я, необхідного для підтримання оптимальної щільності популяцій цінних видів.

Оскільки охорона фауни неможлива без її збагачення раніше винищеними на заході видами, доцільна реакліматизація в Українських Карпатах серни, альпійського бабака, зайця-біляка, білої куріпки; на Волинському Поліссі — вихухолі, благородного оленя, сірої гуски, лебедя-кликуна; на Поділлі — перев'язки, європейської норки, дикої свині, дрофи, фазана. Бажано провести пробну акліматизацію муфлона, колонка та сіноставців (Карпати); дикого кролика, лані (Поділля); колонка (Полісся). Акліматизація і реакліматизація риб, птахів, .звірів вимагають всебічного обговорення і наукового обгрунтування. У кінцевому підсумку вони повинні давати економічний ефект.

Для успішної фауноохоронної роботи необхідна активізація діяльності секцій охорони фауни обласних, міських та районних відділень Українського товариства охорони природи, ведення усіма існуючими методами (видання плакатів, листівок, брошур, статей, книг, проведення бесід, лекцій, демонстрація кінофільмів про фауну та її охорону, виступи по радіо і телебаченню) роз'яснювальної роботи серед населення про корисну роль хребетних, їх охорону та рішучу боротьбу з усякими проявами браконьєрства.

Збереження рецентної фауни хребетних дуже важливе питання, оскільки «піклування про майбутнє людства пов'язане з проблемами охорони природи в найширшому розумінні цього слова» (Дорст, 1968).

Заєць сірий. На полях останнім часом відбувається перепромисел цієї тварини. Тому в пересілках, розташованих чи примикаючих до полів, необхідно проводити обережне добування його. Найбільш доцільно було б вилучити ці площі з-під полювання або дуже обмежити. Тим більше, що щільність його на полях дуже низька — приблизно 3-3,5 особин на 100 га, а в лісах не сягає і половини цієї цифри.

Хижаки, які стоять на вершині піраміди тваринного світу і живляться м'ясом, є надзвичайно важливим і необхідним компонентом природних комплексів, лісових, водних чи відкритих просторів. Хижак сприяє здоров'ю своїх потенціальних жертв, тобто здійснює селекцію, поїдає трупи загиблих тварин — є біологічним санітаром і проводить природній добір. Після винищення хижаків спершу збільшується кількість його потенціальних жертв, але в дальнішому наступає дегенерація, поширюються захворювання.

В пораднику згадується про таких хижаків, як ведмідь, рись, кіт лісовий, вовк, лисиця, куниця, тхір, норка, видра, борсук, горностай та ласка.

Ведмідь бурий розмножується повільно. Статеве співвідношення і вікова структура його вимагають, досліджень. Охороняється. І тільки у випадку особин, які завдають шкоди тваринництву, дозволяється відстрілювати, що не впливає відчутно на стан популяції, яка стабілізується. Ворогів, крім людини, ведмідь не має. Серед ведмедів не спостерігається таких, які підлягали б селекції. Однак після досягнення певної щільності можна було б проводити спортивний відстріл тільки старих самців. Такий відстріл зрештою дуже ризикований — восени, в темноті до принади біля вишки підходять скоріше самки, самі чи з молодняком, ніж старі самці. Цю особливість поведінки обов'язково треба знати і враховувати всім, кому доручається відстріл.

Поки що ведмедя слід оберігати.

Рись, в угіддях малочисельна — зустрічається в середньо- і високогірській частині Карпат. Кількість її необхідно було б збільшити до відповідної щільності і лише тоді дозволити спортивне полювання. Слід відзначити, що український сектор Карпат у зрівнянні з чехословацьким, румунським і польським найменш заселений риссю.

Добування лисиці з року в рік зменшується, тому слід дозволити полювання на неї тільки в час, коли хутро найдоброякісніше, а не цілорічно, що приводить до винищення її. Останнім часом думка про її "шкідливість" дещо змінилась — винищуючи велику кількість мишей, лисиця приносить сільському і лісовому господарству велику користь.

Вовк необхідний в Карпатах, як співчлен цієї екологічної системи і як вид. Своєю діяльністю він сприяє підвищенню якості мисливських тварин. Але, на жаль, не маємо даних про оптимальне співвідношення чисельності вовка до кількості його жертв, внаслідок чого не можемо управляти його популяцією. Канадські і американські вчені, спираючись на багаторічні дослідження, вважають, що стан динамічної рівноваги наступає тоді, коли на одного вовка припадає 30 лосів. А як у Карпатах, де живе олень, козуля і дика свиня та хижаки рись і ведмідь? Ця справа вимагає вивчення і вирішення. При регулюванні чисельності вовка необхідно застосувати тільки спортивний вид полювання в зимовий період, тобто без капканів, отруєних принад чи винищування виводків у лігві.

Куниця та борсук потребують охорони — перших досить інтенсивно виловлюють браконьєри різними пастками і капканами, а других добувають з-під землі.

Тхір, горностай і ласка знищують значну кількість мишей — заслуговують на якнайбільшу охорону.

Білки, часто попадають в пастки-колибки, наставлені на лісову куницю.

6.3 ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ ПОПУЛЯЦІЙ

Для Українських Карпат стан популяцій видів, означених тут як великі ссавці, слід визнати неблагополучним. Тенденції зміни їх чисельності інакше як тривожними назвати не можна. Так, порівняно з 1990 роком чисельність оленя благородного й козулі в Івано-Франківській області зменшилася майже вдвічі, у Львівській - на третину, значно спала кількість цих тварин у Закарпатській і Чернівецькій областях. Стабільну, переважно, тенденцію до скорочення виявляє також дика свиня. Динаміку чисельності названих ви-., дів досить повно охарактеризував М. С. Гунчак. На додаток до його невтішної статистики підкреслимо, що показники щільності поголів'я оленя, козулі, дикої свині оптимального рівня практично не досягають. При цьому щільність в угіддях Держкомлісгоспу дещо вища порівняно з угіддями інших користувачів.

Зубр у Карпатах зберігався до початку XVIII століття (гірсько-карпатська форма). Про це відомо з записок Д. Кантеміра (1717). За даними А. Нахлика (1992), останнього карпатського зубра вполювали 1762 року. Реакліматизацію виду розпочали 1965 року. До мисливського господарства «Майдан» тоді завезли 10 зубрів (4 самці й 6 самиць) кавказько-біловезької лінії. Наступних років зубрів випустили на території Буковинського мисливського господарства (1970 року - 8 самців й 11 самиць) і Надвірнянського лісокомбінату (1976 року - 4 самці й 4 самиці; 1978 року - 2 самиці; 1982-го -8 особин). Вилов і перевезення тварини переносили більш-менш задовільно, водночас траплялися випадки загибелі окремих екземплярів відразу після перевезення і випуску в угіддя внаслідок фізичного виснаження та захворювань. Гинули тварини також внаслідок нещасних випадків та від браконьєрства. Максимальної чисельності (понад 250 голів) зубри в Карпатах досягли на початку 90-х років, згодом їх чисельність зменшилася. У трьох осередках розселення на 1 січня 2000 року обліковано 183 особини (у Львівській області - 31, Чернівецькій - 148, Івано-Франківській - 4).

Ведмедів 1991 року обліковано 597 особин, 1995-го - 474, а 1998-го -396 {Гунчак, 1999). На кінець другого тисячоліття залишилося 360 тварин. За 1990-2000 роки відстріляли 6 ведмедів. Щодо відстрілу браконьєрського, то він, за підрахунками М. С. Гунчака, міг досягати 80-90 голів на рік.

Рись у Карпатах дуже нечисленна, нині її кількість ледве виходить за межі 200 особин (усього в Україні налічується до 340 цих тварин).

Причин такої ситуації багато, для їх вивчення, систематизації та обґрунтування необхідних заходів потрібні ретельні комплексні дослідження за єдиною регіональною програмою.

Поза сказаним слід також констатувати, що і на сьогодні в Українських Карпатах великі ссавці - найменш вивчена група наземних хребетних тварин (на відміну від гризунів, рукокрилих, яким присвячено багато різнопланових наукових праць, утому числі докторських дисертацій: гризунам присвячена докторська дисертація М. П. Рудишина, рукокрилим - Ю. Ю. Крочка). Що ж до великих ссавців, то в повному обсязі відсутні навіть біометричні дані. Не систематизовані матеріали про трофейну цінність мисливських видів. Регіональна програма науково-дослідних робіт мала б охоплювати, поряд з іншими, такі питання:

• особливості територіальної (в тому числі у зв'язку з висотною поясністю) та харчової поведінки;

• якісний склад кормів та кормові ресурси;

• реакція на лісогосподарську та екотуристичну діяльність;

• прогнозування ефективності охоронних і біотехнічних заходів.

У найхарактерніших місцях існування згаданих тварин слід закласти маршрути для систематичних стаціонарних спостережень.

При обґрунтуванні заходів щодо збереження і відтворення великих ссавців слід уникати усереднених показників. Загальна площа Українських Карпат - 1384 тис. га - мало що говорить про можливість благополучного існування тут тих чи інших великих тварин. Карпати густо заселені, розчленовані транспортними й іншими магістралями, господарська, в тому числі й лісогосподарська діяльність високоінтенсивна. Традиційні методи природокористування мають переважно екстенсивний характер і вкрай повільно поступаються екологічно невиснажливим методам (сільському туризмові, оздоровленню тощо). В результаті знецінюються кормові й захисні властивості місць можливого існування великих ссавців. Територія поширення цих тварин не суцільна, а розчленована на фрагменти; площа, що забезпечує життєдіяльність виду, може становити дуже невеликий відсоток території. Так, за О. О. Слободяном (1988), індивідуальна територія ведмедя в Карпатах займає близько 1000 га. Якщо це в геометричному окресленні - ситуація одна, якщо в біотопічному - цілком інша. Так чи інакше, а основними притулками великих ссавців стають місця малодоступні або ж малопридатні для господарської діяльності людини. Такі місця - своєрідні комфортні центри ареалу -слід було б паспортизувати, пов'язати в єдину систему природоохоронних об'єктів, визначити екологічні коридори між ними. На основі окресленого в такий спосіб біотопічного каркасу території можна забезпечити найвищу ефективність охорони тварин і біотехнічного піклування про них.

Великі тварини - традиційні об'єкти полювання. Якраз вони насамперед терплять від переслідування людиною та від погіршення внаслідок господарської діяльності умов існування. Для прикладу згадаємо тура, тарпана, їхньої долі ледь не розділив зубр. До Червоної книги України (1994) з великих ссавців, крім зубра, занесено рись, 90% української популяції якої зосереджено в Карпатах.

Зменшення чисельності червонокнижних та мисливських видів пов'язане передусім з антропогенним тиском: погіршенням умов існування внаслідок трансформації середовища, надмірним добуванням. Тією чи іншою мірою це характерно для всієї Європи. В додатку III до Бернської конвенції про охорону дикої флори й фауни (1979) включено всі види, які в цій конвенції розглядаються. Назріло, на наш погляд, питання про занесення до Червоної книги України й ведмедя бурого. Теперішня його чисельність значно менша від низки червонокнижних видів (борсука - до 10 тис, видри - 1,5-2 тис, зубра - 550). У країнах, де ведмедя взято під охорону, його чисельність помітно зросла.

Окремого розгляду потребує проблема регулювання чисельності вовка. Вирішувати її у відриві від комплексу еколого-фауністичних та господарських факторів не можна. Мисливці не здатні дублювати роль цього звіра в екосистемі. В Українських Карпатах про це свідчить порушена вікова і статева структура популяцій ратичних, щодо оленячих - ювенілізація стад, кількісне переважання самок над самцями, участь у розмноженні молодих, фізично ще не зовсім сформованих самців. Змінити схему відстрілу, щоб виправити ситуацію, мисливцям не вдається. Реалістично, отже, здійснювати кількісну і якісну селекцію вовчого племені з обов'язковим щодо цього контролем.

Вовк у місцях свого поширення викликає посилену цікавість науковців і громадськості. На заповідних територіях, на відміну від тих, де ведеться господарська діяльність, система «рослинність - ратичні - вовки» з часом набуває здатності до саморегуляції і відтоді не потребує втручання людини. Довголітні спостереження за цими хижаками у Воронезькому заповіднику (Російська Федерація) показали, що такий розвиток подій забезпечується завдяки специфічному розподілові території між членами вовчої зграї: кожен із них залежно від віку, статі й соціальної позиції використовує ті або інші ділянки території. Поза тим, від покоління до покоління передаються традиції зграї, пов'язані з використанням кормових і захисних ресурсів. Коли досягається баланс між ратичними і вовками, останні за межами заповідних угідь практично не полюють.

У 1992 році в Ріо-де-Жанейро на другій конференції ООН «Довкілля і розвиток» (перша відбулась у Стокгольмі 1972 року) було концептуально окреслено програму збалансованого розвитку світової економіки на засадах узгодження економічних потреб суспільства з екологічними можливостями біосфери. Незбалансованість потреб і можливостей веде до поглиблення, а в підсумку до незворотності змін життєвого середовища і тварин, і людей. Наукові розробки щодо збалансованого розвитку економіки повинні мати детальний аналіз і довготривалий прогноз природокористування. Опублікований не так давно проект «Концепції сталого розвитку України»* фактично залишає поза увагою тваринний світ (і як природний ресурс, і як складник будь-якої екосистеми), не торкається аспектів природокористування в екологічно вразливих регіонах, не враховує сільського способу господарювання, що переважає в Карпатах. На планеті, і так само в Україні, фактично існують два екотипи людини: міський і сільський. Спосіб життя міського і сільського населення відрізняється у сферах споживання, освіти, доступу до інформаційних ресурсів та цінностей цивілізації. Загалом, місто і село - це різні соціально-психологічні середовища з певним інформаційно-технічним та соціальним розривом між ними. В особливостях і традиціях природокористування сільського типу, може, й закодована відповідь на питання про екологічну стабільність Карпатського регіону та можливість збереження тут аборигенної фауни загалом і фауни великих ссавців зокрема.

Підбиваючи підсумки, відзначимо безперечну актуальність і своєчасність запропонованого для розгляду на цій конференції питання. Проблема збереження біорозмаїття найчастіше аналізується на прикладі рослин, комах тощо. Великим ссавцям, зокрема і в Карпатах, належної уваги при цьому не приділяють; щодо відтворення і використання їх ресурсів нагромадилося більше питань, ніж точних науково обгрунтованих відповідей. Значних масштабів набуло браконьєрство. Порушуються правила ліцензійного добування, є недоліки в реалізації Законів України «Про тваринний світ» і «Про мисливське господарство і полювання». Все це діється на фоні значної трансформованості біотопів, зниження їх кормності й захищеності. Стратегію діяльності щодо збереження та відтворення чисельності великих ссавців Українських Карпат доцільно було б окреслити у вигляді відповідного проекту, приділивши в ньому увагу, крім уже названих, ще й таким питанням:

• аналіз і прогноз наслідків господарської діяльності в поточному часі
  та на перспективу;

• забезпечення безпосередньої охорони тварин і місць їхнього існування;

• диференціація заходів відповідно до біології й стану популяції кожного виду;

• регулювання обсягів і структури добування ратичних і хижих;

• урахування кормових потреб хижаків (вовка, рисі) при плануванні добування ратичних;

• допомога тваринам при катастрофічних природних явищах;

• співпраця між державними структурами і громадськими організаціями;

• популяризація знань про великих ссавців, ознайомлення населення з біологією цих тварин та заходами щодо їх збереження;

• збір інформації про великих ссавців через громадські організації – від шкільних гуртків до екологічних і мисливських товариств - та нагромадження її через структури Держкомлісгоспу в загальнодержавному банку даних.

Загалом при послідовному здійсненні комплексу спеціальних заходів чисельність великих ссавців Українських Карпат можна утримувати на оптимальному рівні й використовувати їх як цінний об'єкт полювання.

ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Польовий матеріал збирався на території Передкарпаття. За час польових досліджень я побачив близько 20 видів представників теріофауни Бистрицької улоговини. Найбільше я бачив їжаків, мишей, які є найбільш чисельними у цьому регіоні. Переважно я спостерігав за ними у лісі і на полі.

За час польового збору я описав таких представників. Ряд комахоїдні родина їжакові вид їжак південний. Живе біля лісу, коло людських поселень, харчується комахами, родина кротові кріт звичайний. Живе під землею харчується комахами, дощовими черв'яками. Родина землерийкові бурозубка звичайна -харчується комахами коренями рослин, ряд рукокрилі родина підковоносеві представник підковоніс малий, родина мишкові представник нічниця звичайна. Для цього ряду характерним є те, що вони літають і орган чуття представлений своєрідним ехолокатором. Живуть на горищах. Родина куницеві представники куниця лісова, тхір темний, ласка ласиця -це невеликі хижаки. Живуть у лісі або біля лісу, харчуються невеликими гризунами, живуть у норах. Родина вовчі представники вовк сірий, лисиця звичайна -хижаки більших розмірів. Живуть у лісі. Харчуються гризунами. Ряд парнокопитні родина свинні представник свиня дика. Живе у лісі, харчується рослинами. Родини оленеві представник козуля європейська близький родич північного представника оленя благородного. Живе у передгір'ї. Ряд гризуни родина зайцеві. Представник заєць русак. Живе у лісі гризун невеликого розміру, зимою забарвлення шерсті сіре, родина білячі представник білка звичайна. Живе у лісі на деревах у дуплах. Родина мишині представники миша польова, миша лісова, полівка лісова малі гризуни характерними для них є велика плодючість, тобто самки за літо дають кілька приплодів, живуть у полі. Завдають шкоди сільському господарству.

ВИСНОВКИ

У цій науково кваліфікаційній роботі, я досліджував теріофауну Передкарпаття. Я дослідив фізико-географічне положення території, тобто описав положення Передкарпаття, а також клімат, який характерний для роайону дослідження, грунти, які характерні для цього району.

Описав історію вивчення території, які вчені досліджували цю територію, її тваринний склад.

Описав представників теріофауни цієї території, описав 5 родів: ряд комахоїдні, ряд рукокрилі, ряд хижі, ряд парнокопитні, ряд гризуни, 14 родин 20 видів.

Ряд комахоїдні родина їжакові – вид їжак південний; родина кротові – вид: кріт звичайний; родина землерийкові – вид бурозубка звичайна.

Ряд рукокрилі: родина підковоносеві – вид підковоніс малий, родина лиликові – види нічниця мала, кожан пізній.

Ряд хижі: родина куницеві – види куниця лісова, тхір темний, ласка; родина вовчі – види вовк сірий, лисиця звичайна; родина ведмедеві – вид ведмідь бурий; родина котячі – вид рись.

Ряд парнокопитні: родина оленеві – вид козуля європейська; родина свинні – вид свиня дика.

Ряд гризуни: родина білячі – вид білка звичайна; родина зайцеві – вид: заєць-русак; родина мишачі – види: полівка лісова, миша польова, миша лісова.

Нажаль, за останніх 10 років зменшилась кількість ссавців на Передкарпатті.

Кабан дикий.

Найбільша чисельність кабана була зареєстрована у 1990 році після 1990 року чисельність кабана почала зменшуватися, це зумовлено вирубковою лісів, і не законним відстрілюванням.

Козуля європейська

Лисиця

Вовк сірий

Ведмідь бурий

Рись

Кількість великих ссавців після 90-их років зменшується, це зумовлено знищенням умов середовища, браконьєрством і поганими природніми умовами.

Заєць-русак

Білка

Зменшення кількості плазунів за останні роки можна пояснити, великою кількістю вирубування лісів, поганим екологічним станом, незаконним відстрілом тварин. Для покращення стану треба відновити ліси на території Передкарпаття. Взяти до уваги Богородчанський район Івано-Франківської області, тут в останні роки ішла вирубка лісів, а насадження нових майже не проводилося і в урочищах тепер дуже тяжко побачити тварин, які тут зустрічалися 10-15 років назад, вони або перейшли на грань зникання або відійшли в райони де є ще глибокий густий ліс. Також значну проблему становить браконьєрство особливо цінних хутрових порід. В нас потрібно заборонити повністю полявання на 5 років і ввести адміністративну відповідальність з великим штрафом. Щоб наше покоління лишило своїм нащадкам, а не пустелю.

Література:

1. “Справочник по заповедному делу” под редакцией А.М.Гродзинского К –1988 г

2. Книга обліку мисливської фауни та первинні матеріали обліку мисливської фауни.

3. “Дикі звірі і птахи Карпат” Ю.Юркевич Надвірна –1996 р.

4. Облік диких тварин –Львів –1999 р.

5. Книга мисливця –Львів –1998 р.

6. Мантейфель Б.П. “Экология поведения животных”.

7. Татаринов К.Н. “Фауна хребетних Заходу України” –Львів –1973.

8. Червона книга України –К.: Українська енциклопедія –1994 р.

9. “Жизнь животных” т.5 под редакцией А.Г.Банникова. Москва –1985 г.

10. “Жизнь животных” т.7 под редакцией А.Г.Банникова. Москва –1985 г.

11. «Екологія та практичне значення лисиці в західних областях України» -Вісн. Львів 1972 р.

12. Вивчення, відтворення, раціональне використання і охорона фоуни хребетних західних областей України. Татаринов К.А. Львів 1978 р.

13. “Карпатський благородний олень” Охота и охотничье хозяйство. Туринин И.И. Ужгород, 1979 г.

14. “Тваринний світ –твоє багатство” Турини І.І. 3б. Твій друг. Ужгород, 1973 г.

15. «Охорона тварин в Українських Карпатах та деякі питання зоопаразитології». Туринин І.І. Зб. Охороняймо природу. Ужгород, 1974 г.

16. Татаринов К.А. «Звірі західних областей України. Матеріали до вивчення фауни УРСР.» Видавництво АМ УРСР 1956 р.

17. Юркевич Ю.В. «Дикі звірі і птахи Карпат» Облік лісового господарства. Надвірна 1996 р.

18. «Великі ссавці України» Матеріали міжнародної екологічної конференції місто Івано-Франківськ «Сіверсія» 2000 р.

19. Татаринов К.А. «Звірі західних областей України» Видавництво АМ УРСР 1972 р.

20. „Охорона тваринного світу В.Е.Борейко, В.О.Архіпгук. Ктїв „Урожай” 1992.-217 с.

21. „Великі ссавці Карпат” Матеріал міжнародної екологічної конференції. Івано-Франківськ, видавництво „Сіверсія”, 2002.- 196 с.

22. „Тваринний світ Західної України”. Гончар О.Д., Київ. Радянська школа, 1980.

23. Растения и животные. Руководство для натуралиста. К.Нидор, д-р. И.Петерман, Б.Шайба. Москва. Мир, 1991.-263 с.