Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Вступ

На сучасному етапі розвитку педагогічної думки в Україні, коли одним із основних завдань є забезпечення національної спрямованості освіти, питання історії розвитку української етнопедагогіки, її реалізації в навчально-виховному процесі закладів освіти різних типів є надзвичайно актуальним. Адже на початку третього тисячоліття, коли Україна здобула незалежність, стало надто очевидним, що освіта потребує докорінної переорієнтації. Майбутнє повинне бути освячене відродженням і розвитком нації, держави, науки й культури, освітніх і виховних систем, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості і розмахом творчих сил людини. Акт проголошення державної незалежності України, Декларація про її суверенітет вимагають забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах життя.

Педагогіка, за справедливим визначенням К.Д. Ушинського, не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Педагогіка через виховання та навчання молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю.

Сьогодні розгорнулася широка робота з дослідження шляхів реалізації у змісті освіти закономірностей історичного розвитку, етнічної історії та етногенезу українців. Набуває першочергового значення реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу, формування поваги до історії рідного народу.

Значного розмаху в нашій країні набуває рух за впровадження здобутків української етнопедагогіки, українознавства в навчання у вищих навчальних закладах, школах. З цього питання було проведено ряд Всеукраїнських науково-практичних конференцій, також велике значення має заснування кафедр українознавства у вузах України, відкриття й робота Інституту українознавства АПН Українии, функціонування лабораторій з української етнопедагогіки в Інституті педагогіки АПН України, інших установах нашої держави

Однак освіта в Україні ще далеко не розв'язала цих проблем. На нашу думку, вимагає глибокого вивчення такий аспект даного питання, як взаємовплив і єдність народного, національного та загальнолюдського, виявлення їх співвідношень і втілення у здобутках світової педагогічної думки. Немає спеціальних досліджень, що дозволяли б виділити в педагогічній культурі українського народу ті національні риси виховання, які мають демократичний, гуманістичний характер, неминущу пізнавально-виховну, науково-теоретичну та практичну цінність, і пов'язати їх з поступовим духовним розвитком людства. Назріла потреба піднесення ролі української національної школи в житті суспільства, що сприятиме формуванню у молоді національної свідомості і самосвідомості, світогляду, патріотизму, глибокої поваги до споконвічних традицій свого народу.

Реформування освітньо-виховної галузі в нашій державі спрямоване на підняття на вищий щабель гуманістичного виховання, освоєння фундаментальних цінностей людства, серед яких чільне місце посідають гуманістичні цінності, національні пріоритети. Актуальність дослідження обумовлена концептуальним положенням сучасної теорії виховання, спрямованої на своєчасне використання потенційних неповторних можливостей розвитку кожної дитини, формування національне свідомої особистості на засадах народної педагогіки, яка стала першоосновою наукової педагогіки.

Особистісний розвиток людини несе на собі віддзеркалення особливостей свого народу, нації, які необхідно враховувати в процесі навчання та виховання. З народом пов'язані характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Багато педагогів звертали увагу на необхідність глибокого вивчення і правильного застосування принципу народності в процесі виховання і навчання. Значний внесок у розробку питань теорії і практики реалізації принципу народності здійснили класики педагогіки Я. Коменський, И. Песталоцці, А. Дістервег, Г. Сковорода, а пізніше К. Ушинський, В. Сухомлинський та інші. Важливе місце принципу народності в роботі школи відводили українські педагоги О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко, Б. Грінченко, М. Драгоманов.

Цінні ідеї з цієї проблеми висловили в своїх працях літератори-просвітники Т. Шевченко, І. Франко, Б. Грінченко, П. Куліш, Леся Українка, О. Кониський та інші.

Новим етапом у розвитку принципу народності, і взагалі етнопедагогіки, є період 70-х років XX століття. З'явилося ряд монографічних видань М. Гайдая, С. Бабишкіна, Є. Сявавко, Н. Гаврилюка, З. Васильцова, В. Скуратівського, О. Волкова тощо. Сьогодні історико-педагогічні аспекти проблеми висвітлені в підручниках М.Фіцули, І. Харламова, М. Стельмаховича, О. Любара, Д.федоренко, В. Кравця, Ю. Руденка, В. Неділька, А. Бондаренка, І. Семенчука, Л. Мацьо.

Таким чином, проблема застосування принципу народності у педагогічній теорії та практиці була і залишається надзвичайно актуальною.

Аналіз науково-методичної літератури показав, що різнопланові аспекти дослідження поставленої проблеми виявляють загальні підходи до врахування і реалізації принципу народності в процесі виховання національне свідомої особистості, не конкретизують організаційно-педагогічне забезпечення реалізації принципу народності в конкретних видах навчальної і виховної діяльності молоді в освітніх закладах.

Актуальність цієї проблеми, її недостатнє дослідження зумовили вибір теми магістерської дисертації «Формування національної свідомості засобами народної педагогіки».

Об'єкт дослідження; формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки.

Предмет дослідження; організаційно-педагогічне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі школи.

Мета; теоретично обгрунтувати та експериментальне перевірити механізм формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі на уроках української мови і літератури.

Для досягнення поставленої мети ставилися такі завдання дослідження;

1. Вивчити історичні, теоретичні та методичні основи проблеми.

   Обґрунтувати теоретичні засади щодо застосування здобутків народної педагогіки при вирішенні завдань сучасної освіти.

   З'ясувати реальний стан формування національної свідомості засобами народної педагогіки, визначити основні чинники орієнтації на відродження національної гідності, патріотизму, громадської особистості.

   Узагальнити методику реалізації системи навчально-виховних завдань щодо формування національної свідомості вчителями-словесниками.

Методи дослідження; • теоретичний аналіз наукових джерел з проблеми дослідження;

аналіз педагогічного досвіду на основі спостережень за процесом навчання та виховання;

бесіди, анкетування;

аналіз програм і підручників;

узагальнення і систематизація результатів педагогічного дослідження.

Апробація та впровадження результатів дослідження

Результати досліджень доповідались на засіданні кафедри педагогіки та психології (2002 р.), на засіданні науково-методичного семінару кафедри педагогіки та психології (2002 р.), під час проведення практичних занять на 1 курсі факультету української філології, на Міжнародній науковій конференції «Функціонування мовних одиниць у художньому і публіцистичному мовленні». Результати дослідження частково викладено у статтях «Формування національної свідомості засобами художнього мовлення (на матеріалі творчості Ліни Костенко)», «Принципи і розділи української етнопедагогіки» у збірниках наукових праць «Південний архів» (Випуск ХУ.-С. 52–54) та «Педагогічні науки» (Випуск ЗО).

Практичне значення дослідження полягає в опрацюванні механізму етапів і методів формування національної свідомості молоді, у розробці конспектів уроків з української мови, літератури, семінарських занять із педагогіки, історії педагогіки, дидактичного матеріалу, який може знайти застосування в практиці роботи вчителя, студентів під час педагогічної практики.

Результати дослідження можна використати у практиці вчителів-словесників, класних керівників, у підготовці студентів з курсу «Методика викладання української мови і літератури», «Педагогіка», «Етнопедагогіка», «Етнопсихологія».

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури, додатків.

1. Історична еволюція національної системи навчання і виховання та загальнопедагогічний контекст

1.1 Національна система навчавння та виховання в Україні

Сучасний період розвитку української держави вимагає докорінної перебудови процесу виховання молодого покоління.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу, як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих – реакційних, шовіністичних політичних сил.

Історія людини на Землі розпочалася близько трьох мільйонів років тому. Первісна дородова община раннього палеоліту за своїм характером була ще дуже близькою до стада тварин, але її члени у процесі добування засобів до життя виготовляли і застосовували знаряддя праці, а також мали звукову мову.

Виховання дітей в первісній дородовій общині носило, в основному, наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: «Обережно, можеш пошкодитись, не смій, залиш у спокої» та подібні.

Поступово виховання стає особливою формою громадської діяльності. Воно носило рівний характер, всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період

розвитку найбільш примітивної організації суспільства провідна виховна роль (пестення, згодування, формування певних рис характеру) належить матері, адже лише зароджується матріархат, який триватиме через всі етапи палеоліту.

Саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів.

В період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як хранительку роду, своєрідний оберіг, що прямо і опосередковано спонукало появі перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про формування певних навичок і умінь, рис характеру, про ставлення до жінки.

В середньому палеоліті сховане коріння перших пареміографічних творів давнього населення України: приказок і прислів'їв, загадок та інших, близьких до афористичних творів, що уже брали участь у виховному процесі, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.

Основою організації населення України епохи палеоліту стали роди і племена. У племена об'єднувалися окремі родини, що мешкали у своєму дворищі, мали відокремлені оселі. Очолювався рід найбільш поважною особою – старшиною.

Декілька родів, об'єднуючись між собою, створювали більшу групу населення – плем'я. На чолі роду і племені епохи матріархату стояли жінки, які були і воєначальницями у більшості випадків. Племена, що заселяли територію України епохи середнього палеоліту, схилялися до найдавніших форм релігійних уявлень і вірувань, а саме: тотеїзму, магії і анімізму.

Так, кожна родова група людей вірила, що має спільного предка у вигляді тварин або рослини, перед якими шановливо схилялась, вважаючи її покровителем і родоначальником. Тотем став об'єктом і культом покоління для всіх членів родової громади, у тому числі і для дітей, яких навчали легендам і переказам давнини, отим міфам, що збереглися через століття. Кожен рід мав свої свята на честь тотему, що супроводжували досить давні обряди і традиції, наприклад, обряд жертвоприношення, що проіснували кілька тисячоліть.

Магія уже в ту давнину стала розподілятися на білу і чорну або ту, що сіє зло. Діти тогочасного населення виховувалися в дусі віри магічним діям знавців (наставників, знахарів, волхвів), поширеним серед дорослих людей прикметами і забобонами, що здійснювалося безпосередньо в сім'ї.

Поступово рід розпався на родини, проте випаси, ліси, озера залишались в громадському користуванні. У цьому історичному періоді розвитку суспільства теж визначна роль жінки, яка першою виступила за парний шлюб, за кохання двох, за міцну сім'ю.

Виникло первісне мистецтво, що стало можливим лише за умови значного піднесення людської свідомості, коли людина перейшла від пасивного сприйняття і споживання до відтворення, відображення, фіксування у певних образах та формах. Десь тут, в цій тривалій історії пізнього пелеоліту, і ховається поява абстрагованого Найвищого духу, бо, як видно з наступної мезолітичної доби, населення України, національний дух, віра в богів, наслідування вимогам моралі, що сформувалися протягом багатьох століть, стануть домінуючими. В цьому прошарку історії людської епохи пізнього палеоліту України закріпилися уявлення про виховання, традиції виховної діяльності, перші постулати народної педагогіки, яка уже в інший історичний час розвинеться і переросте у національну етнопедагогіку.

Прадавнє населення України, опинившись у певних історичних умовах життя та існування, розвитку і формування взаємин безпосередньо між членами свого роду-племені та зв'язків із сусідніми поселеннями, дійшло до праобразу майбутніх шкіл з формування певних ремісничих (господарчих) та бійцівських (мисливських) якостей підлітків. Таке навчання носило форму практичних занять, персонального учнівства, інколи – групового. Ні про які програми чи підручники того часу ще не могло йти мови, бо населення раннього палеоліту не мало писемності.

Важливим фактором розвитку народно-педагогічних уявлень про виховання юного покоління населення України епохи пізнього палеоліту (становлення традицій, формування основних положень-тверджень, норм моралі і моральних взаємин, духовності кожної особистості членів роду) є людське мовлення і мова.

Мови населення України епохи пізнього палеоліту складалися з великої кількості говірок, що сполучалися у ширші місцеві виявлення – говори, групи говорів, на яких здійснювалося виховання підростаючого покоління. Це родові мови, говори забезпечили передачу первинного досвіду родинного виховання, етнізацію і соціалізацію дитини в давній сім'ї, оту пансофію, що у майбутньому допоможе українському народові зберегти риси національної незалежності, самобутності і менталітету.

Неоліт став можливий також переходом родинно-побутового устрою до племінного. Настали досить бурхливі еволюційні перетворення родових мов у мови племенні, що виникли в результаті асиміляції одних родових мов іншим і лягли в основу мов окремих народностей. Це розширило можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки відповідно до розвитку суспільних взаємин, у вигляді зведень-спостережень і досвіду, що передавали новим поколінням, канонічних суджень, а подекуди – «одягнених» у шата легенд. В довгоплинні роки неоліту закладені і сформовані основні ознаки праукраїнців.

Залучення досягнень археології, історії, мистецтва, археографії і палеографії дозволяє відновити, а то й реанімувати народно-педагогічні уявлення наших далеких пращурів.

Давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи моралі і моральності тогочасної людності. Зміст і характер виховання визначався умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. «У племенах, де займалися землеробством, дітей здебільшого призвичаювали до землі, мисливських – до мисливства і т.д.

З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому грунті і постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали: поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри і іграшки.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Виховання мало загальнонародний характер, однаково для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими і віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці відзначали, що анти і словени щирі і привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ веселими очима, виявляти особливу увагу до старших в роді, до пам'яті своїх предків.

Життя стає складним і суперечливим. Виникає проблема соціальної підготовки до нього, що було зумовлене необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, виробленням морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий вищий рівень її розвитку. Адже в центрі виховної практики вперше стала проблема формування духовних якостей особистості.

Невичерпним джерелом, з якого зароджувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

З глибини віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість – пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще в домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Киїівської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людини здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього живого на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать камашнину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (ХУІ-ХУШ ст.). Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивася фольклор, мистецтво і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії – перші всесвітньо відомі вузи на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І.Гізель, Л. Зизаній, З. Копистецький, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та ін.), які розвивали не лише українську, а й інші системи національного виховання.

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648–1654 р.р.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнула на той час апогею свого розвитку.

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорізької Січі – форпосту свободи і незалежності України (принципи етнізації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування і судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики, породила незвичайний феномен – козацьку педагогіку. Грунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання, формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеями, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку. Козацька педагогіка виховувала справді вільну, ні від кого незалежну людину, українського патріота, незламного громадянина – борця за права народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах насамперед, в епоху українського Відродження стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери-шовіністи, заграбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривали українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперчливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників – учених, письменників, педагогів і т.д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г.С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Шевченко. В 1861 році він видав українську абетку, наснаживши її ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Шевченко мріяв написати також підручники історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри.

Естафету боротьби за національну систему виховання дружньо підхопили діячі науки, культури і освіти другої половини XIX – початку XX століття. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень із гуманітарних і природних наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків – літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антонича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, Б. Грінченка, А. Кримського, О. Потебні, П. Житецького і т.д.

В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування іхніх виховних традицій діяли національно-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви – ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в 1871–1920 р.р., в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасники прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею, Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, Г. Костюк, Н. Максименко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства «Просвіта», «Рідна школа», освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання «Пласт» (1912 р.), «Сокіл», «Січ» та ін., діяльність яких грунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації «Пласт», яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова «пластуни» (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І.Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи «Пласту» розробив доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи «Пласту» грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці ХІХ-на початку XX століття великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія та ін. На Буковині, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під час революції 1905–1907 р.р. починалось поступове відродження української національної школи, системи виховання. Після лютневої та жовтневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції. Розвивалася національна педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У 20–30-х роках відбувалося дальше становлення української системи тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929–1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських – 768, німецьких – 628, польських – 381, молдавських – 121, болгарських – 73, чеських – 15, татарських – 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських – 6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР, про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення.

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний інститут, у Житомирі – єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків – на Кубані, у Зеленому Клину на далекому Сході та ін.

Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата», «безнаціонального комунізму» та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу перебудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Так, ініціатором реалізації ідеї Г.С. Сковороди про Духовну Україну став відомий письменник-патріот Олесь Бердник. Ідея створення Української Духовної Республіки (УДР) сколихнула тисячі людей, зокрема молоді (студентів, учнів тощо). Планується будівництво Храму України-Матері, відкриття взірцевих навчально-виховних національних закладів (гімназій, колегій, ліцеїв та ін.). Поділяючи ідеї УДР, учні і студенти глибоко вивчають рідну культуру, відновлюють забуті і занедбані пам'ятки історії та ін. Осередки УДР за місцем проживання, навчання і трудової діяльності молоді стали дійовим засобом формування національної свідомості і самосвідомості, характеру і світогляду особистості.

Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського козацького товариства (УКТ). Глибоке і всебічне знання про країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) – це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні осередки УКТ («Січ», «Чайка», «Козацьке братство» та ін.). У школах, інших навчально-виховних закладах організовуються загони юних козаків, лицарів честі тощо. Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродження української системи виховання: в житті родини, школи впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних навчально-виховних закладів – від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання грунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.), Концепції про права дитини (1989 р.), Декларації про державний суверенітет України та ін.

Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрями та шляхи створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою системою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу поступово відроджується національна система виховання. За своїм характером виховання завжди є національним. В його основу закладено український виховний ідеал.

Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

Національне виховання – це виховання студентів у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових традиціях. Воно ґрунтується на засадах родинного виховання, ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють кращі зразки виховної мудрості народу.

Основні положення національного виховання – гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного впливу, природо відповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів.

Конкретний зміст національного виховання залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, рівня розвитку культури, національної свідомості і самосвідомості народу. Виховний ідеал – це мета виховання. Образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи учнів. Виховний ідеал як мета виховання визначає систему освіти і виховання, її зміст, методи, форми.

Наука доводить, що справжнє виховання глибоко національне за змістом, характером та історичним покликанням. Адже нація – це насамперед система різноманітних природних, історично зумовлених ознак тіла, душі й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Відповідно різні ознаки якості людей залежно від національної приналежності мусять максимально враховуватися під час організації виховного процесу. Мова йде про наповнення виховного процесу самобутнім змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожної нації протягом століть і є невід'ємною часткою її духовної культури.

Позицію про те, що виховання має яскраво виражений національний характер, здавна підтримували видатні філософи, педагоги, психологи. Як немає взагалі людини (абстрактної, безликої, без конкретної національної приналежності), а є людина-українець, росіянин, японець, так немає виховання взагалі, а є німецьке виховання, японське виховання тощо.

Національне виховання є основою культурно-історичного розвитку нації, а відповідно й особистості.

Головна мета національного виховання передбачає формування в молоді громадської відповідальності, яка припускає добровільний вибір поведінки, що відповідала б певній соціальне значущій меті, на здійснення якої спрямовані зусилля держави. Конретними формами знову виступають правова, політична і моральна відповідальність.

Досягнення головної мети – формування громадських рис особистості може успішно здійснюватися завдяки правильному визначенню виховного процесу. У змісті виховання закладаються світоглядні основи особистості, знання про розвиток природи і суспільства, розкриваються роль і місце особи, її держави, народу в навколишньому світі.

1.2 Народна педагогіка – першооснова національної системи навчання та виховання

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання і навчання.

Народна педагогіка стала першоосновою становлення професійної, наукової педагогіки. З її чистих джерел черпає творче натхнення і запал живої думки не одне покоління видатних педагогів. Вона забезпечила високий науковий злет основоположника педагогіки нового часу Я.А. Коменського. Видатний чеський педагог був прекрасно обізнаний з народною педагогікою, вивчав усну народну творчість, відстоюючи інтереси народу, мріючи про часи, коли на землі не буде ні царів, ні панів, ні підлеглих, коли всі стануть рівними. Його всесвітньо відомі твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Правила поведінки дітей», уся педагогічна спадщина пронизані ідеями народної педагогіки.

Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність видатного швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. «Все для інших, нічого для себе» – ось принцип, за яким жив Песталоцці. Тому в центрі його творів «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга матерів», «Лист до друга про перебування в Станці», «Лебедина пісня» стає народ, доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян.

Значний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки зробили також українські педагоги і діячі культури.

Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини ХУПІ століття, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [52, 154]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.

Положення Сковороди про українську народну педагогіку знайшли підтримку й дальший розвиток у спадщині педагогів наступних поколінь.

Після Г. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. Духнович – автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.

Перший, хто поставив народну педагогіку на п'єдестал, був великий вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він же й перший увів поняття «народна педагогіка» в широкий обіг, переконливо обгрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас.

За словами Ушинського, виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням» [65,109].

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка – це історично складена система народних знань і умінь у справі навчання і виховання підростаючого поколінь, яка є невід'ємною частиною національної духовності. Це усний багатотомний підручник виховання, що зберігається з найдавніших часів у пам'яті народу.

Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних творах, звичаях і обрядах, ритуалах і святах, якими супроводжуються події в житті дітей і молоді, їхніх іграх, досвіді національного виховання.

Справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід, рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.

Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу.

Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворити у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стати його суттю, відбувається складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягав весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.

Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: «Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому… Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу».

Феноменально багатюща українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовного живлення національного організму, крізьвікових контактів. Коли зловмисники відчули неспроможність фізичної розправи над народом, вони винайшли найдокульніший метод – знищити звичаї і традиції, чим сподівалися остаточно припинити народ створення. Але це їм не вдалося. Адже кожна особистість, кожна місцевість були і є носіями національно-культурних і духовних традицій. Народно-традиційна культура як сфера світського буття органічно об'єдналася з духовно-християнською. Саме синтез духовного і світського став стрижнем національної стійкості, основою українського характеру.

Основними жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал, є легенди, притчі, казки, апокрифи тощо. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологочні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

У фольклорі відображені багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоколіричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу.

Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устрімліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.

Фольклорне виховання є однією з найважливіших частин етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Народний календар – це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній |! послідовності і відзначаються всім народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі – трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року.

В народних прикметах і віруваннях відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтовну, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Народні прикмети та вірування одухотворюють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метереології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутьному.

Народні вірування, гадання, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях, гаданнях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні чинники.

В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і національні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об'єдують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Без таких засобів виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як без коріння чи без фундаменту, не може повноцінно розвиватися ні родинне, ні громадське виховання, ні педагогічна наука, одним словом, національна система виховання.

Провідними принципами етнопедагогіки є природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність виховання в процесі виховання, орієнтування на вселюдські моральні цінності та ін.

Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є. Сявавко, М. Стельмахович, О. Киричук, І. Мартинюк та інші. Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності людини з природою – це один з провідних принципів народної педагогіки.

Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку і школі на матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.

Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити специфічне, самобутнє, що є у кожній нації.

Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення дійсності. Цей принцип передбачає створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо. У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнями, тобто подолання авторитарної педагогіки.

Запорукою гуманізації є рівень демократичності у навчальному закладі, співдружності педагогів і учнів, дисциплінованості і відповідальності молоді. Найслабіша дитина має відчувати, що таке гідність. Для українців завжди характерними були гуманізм і добросердність.

Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у стосунках між учителем і учнем. В основу його необхідно покласти почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей, здатність відгукнутися на чуже горе.

Принцип єдності сім'ї і школи, сім'ї і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського виховання обопільна.

Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує неперервність виховного процесу: від родинного дошкільного до вузівського виховання. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприймання. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.

Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був постійним, неперервним.

Існує ще такий принцип як принцип прогностичності – здатність до оперативного відображення, передбачення та швидкого моделювання змін у національній культурі та освіті.

Іманентність як постійне удосконалення знань з системи наукових концентрів українознавства та структурних складових. Удосконалення та ускладнення з одночасним піднесенням рівня українознавчого досвіду та його цілісності.

Таким чином, кожен з перелічених принципів етнопедагогіки пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації виховного процесу.

Вони є методологічною основою національного виховання.

Українська етнопедагогіка складається з розділів: народне дитинознавство, народна дидактика, народна виховна практика (її основа – батьківська педагогіка) і народна педагогічна деонтологія.

Українська народна педагогіка – складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства – напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) – наука про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традіції, звичаї, обряди. У широкому значенні – це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Батьківська родинна педагогіка – складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання і досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін. Родинна педагогіка є серцевиною народної виховної практики. Це перевірений віками досвід національного виховання дітей в умовах родини, у колі найближчих по крові і духу людей. Родинне виховання є могутнім джерелом народного світогляду, національного духу, вищої моральності, трудового гарту, громадського змужіння. Згідно народних поглядів, дитина найшвидше і найглибше засвоює основи моралі серцем і душею, тобто народ прагне насамперед пробуджувати і розвивати почуття доброти, чуйності, совісті, правдивості, любові до всього живого.

Головна властивість і специфічна суть родинного виховання полягає в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі внутрішньо родинних стосунків, родинно-побутової культури. Тому новітні перспективи у родинному вихованні виводимо в першу чергу з пріоритетних можливостей самої родини, її місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини, рідного народу, нації й держави.

Взірцем і пріоритетним для нас й надалі мають стати в першу чергу наші власні традиційні національні здобутки в галузі родинознавства та народної батьківсько-материнської педагогіки, а також взірцеві приклади тих високорозвинених країн, де дбайливо бережуть і примножують старовинну і свою родинно-побутову культуру. Тому й помисли дітей та молоді спрямовують на шановливе ставлення до предків, людей старшого покоління, родинно-побутових звичаїв і традицій, до того вічного і святого, що має могутнє виховне значення.

Народ здавна визначає очевидну істину: батьки – головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів. Честь і солідарність родини, дотримання єдності, наступності й спадковості поколінь, родинна і подружня злагода залишаються пріоритетними і тепер. Вартість їх ніколи не загине.

Найкращі умови для розвитку особистості створюються в процесі поєднання родинних і загальнонаціональних, регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед батьками, силою громадської думки. Активне включення дітей в народні традиції і звичаї, ритуали та урочистості (трудові, моральні, естетичні тощо) – могутній фактор впливу на особистість.

Народна дидактика застосовується в нерозривній єдності з засобами, методами і прийомами народного дитинознавства і батьківської, родинної етнопедагогіки і, ширше, системою народного громадського виховання, всією народною виховною практикою. Народне навчання, як компонент національної системи виховання, свято береже і передає з покоління прагнення пізнавати навколишній світ, закони розвитку природи і суспільства, виявляти роль і місце людини в житті.

Оволодіваючи народною навчальною системою, учні опановують теоретичні і практичні знання з народної астрономії, математики, метеорології, медицини, кулінарії, хліборобської справи та інших сфер народних знань і вмінь.

Народні навчально-пізнавальні традиції ґрунтуються на життєвій практиці, потребах і інтересах, власній дослідницькій діяльності кожного вихованця. Головне в народному навчанні – безпосередня особиста праця (фізична, розумова), дослідницький пошук, самостійне оволодіння знаннями, вміннями. Народ утверджує самонавчання, самоосвіту, як провідний і ефективний шлях пізнання дійсності, самовдосконалення особистості.

Народна дидактика стверджує, що найголовнішим у навчанні є не так результат (в готовому чи закінченому вигляді, бажаному для дорослих, зокрема вчителя, в даний момент), а той пошуковий, духовний шлях, який пройшов учень з якомога більшою самостійністю, бо саме в такому разі найпродуктивніше розвивається не лише мислення, а й мовлення, пам'ять, воля та інші психічні процеси, вся особистість. Тому народ відстоює самодіяльність учнів, до якої треба прагнути в процесі організації навчання, яка є виявом самодіяльності народу, нації в процесі історичного розвитку.

Педагогічна деонтологія (з грецької – потрібне, необхідне) – народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів – перед учнями, вихователів – перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Ідеї, положення народної педагогічної деонтології сприймаються дітьми як заповіти предків, закони життя, без яких воно втрачає свій смисл, гуманну сутність. Це такі, наприклад, ідеї, настанови: любов до батьків, родичів, інших людей; пошана до родоводу, рідної мови, культури і історії; повага до праці, хліба, рідної землі; піклування про молодших і старших людей, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; вірність народним традиціям, звичаям і обрядам, заповітам дідів і прадідів; вшанування пам'яті померлих і загиблих тощо.

Завдяки народній деонтології діти з раннього віку відчувають і усвідомлюють належність до рідного народу, причетність до його долі, живуть його інтересами: «Будь вірний роду-народу», «Не допусти зради громади», «За рідний край мужньо вмирай» та ін.

У нашого народу існує мудра віра в природні задатки кожної дитини. Будь-яка дитина має «золоте зерно душі», яке попадаючи на родючий грунт національного виховання, дає світолюбні пагінці добра, правди, гідності та ін. За народними поглядами, кожний учень може бути в чомусь першим (ватажком, лідером): один – у навчанні, другий – у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній праці), третій – у мистецтві, четвертий – у народознавчій роботі, п'ятий – у спорті тощо. Такий народний підхід забезпечує радість у навчанні, пробуджує енергію життя, формує гідність, надихає на подолання труднощів, дає можливість відчувати себе рівним серед рівних і водночас першим серед інших в певній галузі життєдіяльності.

У народній педагогіці знання про дітей подаються своєрідно, без спеціальної наукової термінології, самобутньо і образно. Дитинознавчі відомості викладаються емоційно, з любов'ю до дітей, чітко і логічно, дуже часто в конкретній художньо-образній, крилатій формі, з романтичною піднесеністю, невичерпною фантазією, багатою на зміст символікою, кмітливо і дотепно. Наприклад: «Малі дітоньки – що ясні зіроньки: і світять, і радують у темну ніченьку» тощо.

Найпоширенішими формами організації народного навчання і виховання дітей є індивідуальна, групова (колективна) і масова. В народі поширені такі поняття, як «громада», «братство», «побратимство», «товариство», які свідчать, що наші батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність і авторитет колективних форм організації діяльності, в тому числі навчання і виховання. У тісній єдності з формами організації застосовуються методи виховного впливу на дітей. Найпоширенішою групою народних методів виховання є група, що покликана формувати поведінку дитини, її практичний досвід. До цієї групи методів належить спосіб життя, його уклад, історично обумовлені види діяльності, праця, народні ігри, громадська думка, приклад, привчання, вправляння, змагання тощо.

Народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, морального оздоровлення дітей – сонцю і воді, вітру і росі, свіжому повітрю, краєвидам природи, цілющим травам і квітам та ін. Діти відчувають і усвідомлюють, що людина – це невід'ємна частинка природи, без якої просто не буде життя на Землі. Виховані засобами народної педагогіки діти бережуть природу – свій «зелений дім».

За народною виховною системою, формування особистості здійснюється в праці і для праці – життєво необхідної, вільної, естетично пережитої і глибоко осмисленої. Адже саме така праця, трудова діяльність, за народною філософією, є першоосновою буття людини, нації. У трудовій діяльності найефективніше відбувається фізичний, розумовий, моральний, естетичний розвиток дитини. Важлива специфічна ознака народної педагогіки полягає в тому, що всі види виховання, які виділяє сучасна наука, реалізуються в єдиному процесі формування особистості. Всі засоби народної педагогіки (різьблене «сонечко» на колисці, яскрава кольорова і хитромудра саморобна забавка, колискові пісні, ласкаве слово батьків і родичів, різноманітні розвиваючі рухи, перші трудові операції, дотепні загадки, ігри і задачі на кмітливість, моральні настанови та ін.) цілеспрявано включають дітей у всі види діяльності, які забезпечують їхній всебічний розвиток. Виховна мудрість етнопедагогіки передбачає активне включення дітей у всі історично вироблені рідним народом види діяльності, які комплексно, всебічно і гармонійно впливають на дітей, формуючи в кожній дитині багатогранну і цілісну національну духовність.

Народна педагогіка включає також педагогіку народного календаря, яка передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Народна педагогіка – першооснова національної системи виховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка, національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають в себе живлющу снагу етнопедагогіки.

1.3 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллям мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця – господаря своєї долі, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яке передається дітям від батьків, дідів і прадідів і яке поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовності рідного народу:

1. Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса, мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

Психологія українця – це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини – України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершини людської цивілізації.

За останні десятиріччя українська національна психологія за відомих причин не досліджувалася. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості – знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.

2. Національний характер і темперамент. Вони формувались протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднуватися з минулим досвідом, народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство – лише деякі типові якості відомого в цивільному світі українського національного характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпимість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

Вчителі, вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати, так і послаблювати та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості – сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримувати, зберігати і розвивати.

3. Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як і інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомофізіологічними особливостями та ін.), так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського народу. Завдяки цьому специфічному «куту зору», способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості. Спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення білорусів, росіян, поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.

Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтв, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метереології та інших галузей народних знань.

4. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю.

Батьки, педагоги враховують те, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма іншими сферами, факторами життя. За народною мудрістю, кожна людина має визначити вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні цінності – людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, за власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть бути соціальне небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя, вірності.

У процесі відродження і утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

5. Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї – червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті – вишиті рушники, квіти, духмяні трави, на стінах – портрети батька і матері, бабусі і дідуся, національних героїв України. Святим місцем, уособленням високої краси для українців, є покуття (покуть). Тут традиційно вішається картина іконопису, яка символізує найвищу духовну божественну красу. Все в хаті має національний естетичний колорит.

Ґрунтуючись на народній естетиці, українська система виховання передбачає формування в учнів красивої поведінки, привабливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, умінь власноручно вишивати одяг, готувати смачну їжу за народними рецептами тощо.

Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика пробуджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує любов, віру і надію як найважливіші складники духовності.

6. Народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право). У національній системі виховання формування правосвідомості займає чільне місце. Народ завжди жив і живе за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя.

У народних громадах, товариствах, інших об'єднаннях, в суспільстві в цілому верховенство завжди належало народній моралі, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. У виховній роботі педагог домагається глибокого усвідомлення учнями того, що народне право, звичаєве право грунтується на національних і загальнолюдських моральних ідеях, нормах. Громадська думка, народна духовність утверджують закони життя (принципи, правила, вимоги тощо), в основі яких – високі норми, ідеї народної моралі. У процесі розвитку суспільства справедливі юридичні закони виникають на основі народної моралі. Тому порушення і моралі, і законів у народі вважається найтяжчим злочином, гріхопадінням, святотатством.

Народне звичаєве право справедливе, хоч інколи і жорстоке: згадаймо присуд батька, вірного народним традиціям і звичаям, який виганяє з дому Катерину, свою дочку, що віроломно порушила народну мораль, народні неписані закони цнотливості, чистоти, порядності (поема «Катерина» Т.Г. Шевченка). Народна правотворчість щодо її порушників була жорстокою, але в її основі – глибока людяність спрямована на збереження гідності, честі окремої особистості, високого благородства кохання материнства як суспільних явищ, гуманного виховання молоді, утвердження у віках моральної чистоти народу, нації.

Українська система виховання переконує підростаючі покоління в тому що наш народ здавна будував правове суспільство, однак насильство чужоземних загарбників, політичних сил (шляхом війни, агресії, загарбання території України, знищення її духовності) було першопричиною гальмування і руйнування народної високоморальної правової держави.

Народна правосвідомість завжди утверджувала право на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання, житло тощо. В останні століття і десятиліття народна правотворчість, правосвідомість значно ослабла. Загрозливих масштабів набули скептицизм, цинізм, лицемірство, дворушність щодо законів, їх дотримання. Народну правосвідомість відроджує національна система виховання, яка є надійною запорукою будівництва суверенної української правової держави.

7. Національна філософія (етнофілософія). Філософія українців – це система оригінального сприймання і осмислення дійсності. Національна філософія – це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на душевний і духовний світ людини, обумовленість природних, соціальних і психічних явищ, на проблему долі людини, покликання і роль в історії народу, на можливу участь у людському житті ще не пізнаних, «надприродних» сил. У нашого народу етнічна філософія існує у вигляді уявлень, понять про світобудову, глибинні потаємні першопричини людських вчинків, історичного поступу.

Пізнання кожним учнем національних філософських ідей, поглядів сприяє духовній цілісності особистості. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами мети і смислу життя, життя і смерті, шляхами досягнення поставлених цілей, засобами реалізації своїх планів, мрій. Узагальнюючи здобуті знання, учень розмірковує над співвідношенням у житті добра і зла, правди і кривди, краси і потворності, обґрунтовує свою позицію, робить вибір.

Оволодіння кожним учнем народною мудрістю є надійним грунтом для засвоєння наукової філософії, опанування філософськими системами багатьох народів світу.

8. Національний світогляд. В українців, як і в представників інших народів, історично виробився самобутній світогляд. Національний світогляд – це обумовлена культурно-історичними умовами система поглядів, переконань, ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідейній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне ставлення до природи, людини, пояснює смисл життя, місце людини в ньому. Світогляд опирається на розуміння народом таких фундаментальних понять, як світ, людина, народ, нація, любов, віра, надія, духовність та ін. Українському світогляду притаманна філософсько-психологічна риса – утвердження органічної єдності, гармонійного злиття Людини і Природи, Народу і Космосу.

У виховній роботі педагог врахувує, що світогляд українців відзначається об'єктивністю, реалістичністю, глибинним осягненням першоструктур буття, поєднанням глибокого ліризму, душевного багатства і проникливої логічної думки. Навіть ті світоглядні народні уявлення, погляди, які довгий час тлумачились офіційною наукою як ідеалізм і містика, марновірство і забобонність народних мас (психічні явища, пов'язані з екстрасенсорикою, парапсихологією, астрологією, телепатією, козацьким характерництвом тощо), у наш час набувають наукового обґрунтування. Учні переконуються в тому, що в такій найскладнішій сфері буття, як психіка, народний світогляд виявився більш проникливим і далекоглядним, ніж науково-офіційний епохи застою, завдяки гострій інтуїції і глибокій та чіпкій спостережливості праці, їх багатовіковому досвіду життя.

Всіма наявними в ній засобами національна система виховання цілеспрямовано і систематично формує в учнів народне світовідчуття і світорозуміння, світоглядну позицію. Національний світогляд, його глибина і багатство найяскравіше відображені в міфології, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках національної культури.

Національний світогляд є тим базовим компонентом особистості, фундаментом її духовності, на основі якого формується науковий світогляд.

9. Національна ідеологія. В умовах політичного і наукового плюралізму не може бути монополії в духовному житті народу якоїсь однієї ідеології, ідейної платформи певної партії. Справа в тому, що кожна нація (етнос) має свою, історично обумовлену ідеологію, яка своїм корінням сягає сивої давнини і ідеями якої пройняті, «зцементовані» всі сфери життєдіяльності народу.

Національна ідея – це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей, поглядів, принципів, ідеалів, які відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.

Протягом століть українська нація виробила власну, глибоко гуманістичну ідеологію. Ця скарбниця народних ідей постійно поглиблювалася, відображаючи нові явища, потреби національно-культурного життя народу. Національна ідеологія захищає інтереси людини праці, право кожної особистості на повну свободу мислення і волевиявлення. Ідеологія українського народу обґрунтовує як найвищі цінності повний суверенітет як окремої особистості, так і державного, політичного, економічного і духовного життя України.

У період перебудови ідеологія народу виконує функції ідеології національного відродження побудови правової держави на засадах народної совісті, правди, справедливості, гідності, гуманізму і демократизму.

Національна ідеологія утверджує в житті неминущі, вічні загальнолюдські цінності мирної творчої праці, взаємопідтримку людей різних національностей, реальну дружбу народів, самобутність і суверенність кожної нації, пріоритетів прав особистості, верховенство турбот про юне поколінння – майбутнє нації.

Система українського національного виховання передбачає таку життєву позицію кожного юнака і дівчини, в формуванні якої провідна роль належить українській філософії, світогляду, ідеології.

10. Національна свідомість і самосвідомість. Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Без духовного багатства, сконденсованого в цих поняттях, неможливий повноцінний внутрішній світ людини-громадянина. Національна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість українців, є історична пам'ять, що зберігає кожну сторінку життя, боротьби рідного народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку.

Педагог зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оманливе, ілюзоване відчуття «другосортності», «другорядності» рідної мови, культури, врешті самого себе, народжує комплекс національної і громадської неповноцінності, ущербності. Такі учні не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості. Вони часто цінностями, цілісною народною духовністю, вони втрачають у своєму і національному, і загальнолюдському розвитку. Коли духовні цінності рідного народу забуваються, штучно звужуються (з різних причин – політичних, ідеологічних тощо), національна система виховання гальмується і занепадає. У суспільстві поширюється як соціальна хвороба – пошесть, моральні «пустоцвіти», духовні безбатченки. При цьому в молоді, як правило, не формуються, або дуже слабо формуються національні і загальнолюдські цінності, послаблюється відчуття своїх рідних, родоводу, рідного краю, батьківської землі, рідного народу, а відтак – і відчуття та розуміння інших людей, зокрема представників різних національностей, що призводять до міжнаціональних конфліктів, а то й до ворожнечі. Порятунком із таких ситуацій, обставин є організація широкої національно-просвітницької діяльності, повноцінного науково обгрунтованого національного виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.

2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки

2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді

Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить формуванню національної свідомості. Це зумовлюється, насамперед, тим, що високий рівень національної свідомості пов'язаний не просто з теоретичним усвідомленням процесів національного відродження, а й з практичною готовністю людини до участі в розбудові незалежної держави. Без належного виховання процес побудови міцних підвалин української держави неможливий. Людина, байдужа до національних надбань свого народу, у якої немає національних орієнтирів, поступово втрачає свій зв'язок з Батьківщиною. Зміст освіти, форми і методи навчання та виховання в школі мають будуватися на засадах гуманізму, з урахуванням багатовікової історії народу, на основі його національно-культурних особливостей і традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей, інтернаціональними здобутками.

Свідомість українського народу тривалий час зоставалася явищем проблематичним. Українська спільнота самоідентифікувалася через спільну історичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та зв'язок з природним середовищем. Проте тривала відсутність державно-політичного забезпечення культури призвела до збіднення її повнокровного поступу. Соціонормативний рівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якими поставали ідеї та норми, неадекватні життю українського народу. Втрата національної школи, освіти, науки, професійних мистецьких набутків, заборона будь-якої української політичної діяльності приглушила національну свідомість; постала загроза існування самого народу з його органічним економічним середовищем.

Саме поняття українська національна свідомість потрапило під дію кримінальної покари і стало небезпечним для кожного, хто свідомо чи навіть стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємо право сказати вголос: «Ми українці!». Але сказати мало, Це усвідомлення своєї приналежності до української нації повинно зберігатися у глибинах душі і виховуватися з самого дитинства.

У дітей з розвиненою національною свідомістю формуються стійкі мотиви приналежності: користь народу, нації. У них підвищується громадська відповідальність за свої вчинки. У цьому процесі формується і справжня любов до інших народів, культур. Істинними поборниками дружби між народами, як свідчить світова історія, є люди, які палко люблять свій народ, і, отже, творити добро для інших народів може лише той, хто навчився творити його для рідного народу.

У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову еру історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного світу особистості, національної психології, національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної свідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які є] результатом національного виховання. А воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.

Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються природні нахили, формується національний склад мислення, психіки, національний характер і світогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного типу особистості, формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

Вагомий внесок у справу формування національної свідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого – формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого-педагогічними науками постає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницької праці справжнього патріота і громадянина своєї держави.

На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компетентну національної свідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної свідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної свідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.

Незважаючи на геноцидні й етноцидні експерименти щодо прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що «як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прокладуваної для нього своєю мовою, власне настільки, наскільки поглиблюється ця колія». Справа в тому, що мова – це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормативним політичним і економічним життям.

Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXI столітті. Третя з них сформульована так: «Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різнонаціональних культур» [62, 24].

Иоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідного індивіда як члена людської спільноти. Про культуру неможна говорити там, де немає громадянської гідності особи.

Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до болі ближнього, хто потребує його допомоги. Тому прагнення до взаємопідтримки, єднання з людьми навіть в економічній площині «шукає вираження через: обмеження самодисципліною, почуття обов'язку, кооперативний спосіб поведінки, вигоду особисту не супроти вигоди ближнього, повагу до суспільних вигод і норм» [15, 29].

Поділяючи думки Б. Гаврилишина, наведемо ще одну думку, висловлену понад півстоліття раніше, і яка безпосередньо стосується України: «Не чистий індивідуалізм є характерний для українця, а лишень українська асоціативна група, громада, артіль. Це є одиниця українського типу більшої організації. Сумою груп є чумацька валка і союз кооператорів, і територіальна курінна організація Січі» [39, 177].

Міркування Ю. Липи, свідомого інтелектуала й патріота України, наведені не тільки для того, аби показати проблему національної свідомості, а щоб загострити увагу над пошуками шляхів до української державності у минулому й сучасному.

Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності та інших генетичне невластивих рис, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани – як особистої, так і національної. В. Ротенберг вважає, що «аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба, аби точка відліку діянь була всередені, а не зовні». Тобто, потрібно боротися за свій народ, за свою Вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, «ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу – ввійде до царства золотої свободи» [10, 212]. Це слова українського націоналіста, імені якого не можна було згадати в Україні десятки років. Але ще радикальніше висловлюються представники тих народів, у середовищі яких націоналізм буцімто не існує. Так французький політик і вчений Алексіє де Токвіль говорив: «Хто у свободі шукає щось, крім неї самої, той створений для рабства».

Національна гідність і самоповага – це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, «когнітивного» ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнати ці феномени, пізнати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.

Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія – всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони – немов життєздатна, але матерія, яка потребує «подиху життя». «Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість – почування, яке вона витворює із самої себе яке дає їй змогу утримуватись назовні і виявлятися внутрі» [6, 178].

Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: «Я висуваю інший критерій вищої раси – самосвідомість… Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем – частіше за все гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір в рубищі залишається королем, він не може позбутися цього усвідомлення» [30, 111].

Усвідомлення себе – це є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.

Національна свідомість складається навколо усвідомлення причетності людини до роду і соціальної групи, існуючих як факт існування певної культурної системи. Історія засвідчує: національність у свідомості – це виявлення часового модусу буття людини жити не тільки тепер, у дану мить, а й завтра – у перспективі. Тобто, національне усвідомлення – це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його самозабезпечення. Тому поняття української перспективи адекватне національній свідомості народу.

У розвитку національної свідомості дитини і зрілої особи О. Вишневський виділяє три окремі етапи: перший – етап раннього етнічного самоусвідомлення. Він починається з раннього періоду життя в сім'ї, з маминої колискової, бабусиної казки, народних звичаїв та обрядів, народної пісні. У сім'ї та школі діти вчаться поважати ідеал свого народу, шанобливо ставитись до видатних українських історичних і культурних діячів. У ранньому віці дитина засвоює культуру рідного дому, сім'ї, предків рідного села, міста. Другий етап – етап національно-політичної свідомості. Він припадає переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частки нації серед інших націй. На цьому етапі відновлюється історична пам'ять і формується почуття національної гідності. До факторів відродження історичної пам'яті належить все, що відбиває історичний шлях нашого народу, його боротьбу за волю. Для відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історичної культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань.

Важливу роль тут відіграє викладання історії України, культури нородознавства, повернення забутих або невідомих імен українських вчених, художників, композиторів, культурних діячів, видатних політиків. Етап національно-політичного усвідомлення пов'язаний з громадською активністю. Юнак чи дівчина усвідомлює політичну ситуацію, в якій живе та розвивається нація. Становлення руху базується на любові до інших інтересів, до рідного краю. Молода людина повинна розуміти інших людей, які теж люблять свою націю. Третій етап – етап громадського самоусвідомлення, людина усвідомлює, що бути націоналістом – значить любити свою націю, бути патріотом – значить любить свою Батьківщину. Тут вся багатогранна діяльність громадянина концентрується в загальнонаціональних завданнях, проблемах національної свідомості, стимулює самовіддану працю на користь Україні. Громадсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає терпиме ставлення до національно-культурних цінностей інших народів. Згадані вище етапи громадського становлення людини відповідно позначаються на самому змістові її національної свідомості, спричиняються до формування її специфічних аспектів: етнічного, національно-політичного, державно-патріотичного. Є підстави вважати, що саме наявність цих аспектів у світогляді людини вказує на її зрілість. Важко дається українському народові усвідомлення і повернення до своєї держави, рідної мови та інших національних вартостей. Тяжить над ним колоніальне минуле, даються ознаки деформації ментальності, рецидиви свідомості, наслідки геноциду й етноциду. Однак немає підстави пророкувати йому загибель. Національне становлення вимагає часу і зусиль.

Національна свідомість української перспективи відображається на всіх верствах населення і навіть етнічних групах спільними вартостями державотворення. Це передбачає позитивну активність усіх етнічних груп, у межах якої свідомість кожної особи не замикатиметься на власному егоцентризмі, в тому числі егоцентризмі національному.

Світові потрібна українська самостійна держава, бо вона примножує в ньому кількість свободи. На думку Я. Радевича-Винницького, світові потрібна наша культура й мова, бо з ними світ багатший і різноманітний [31,100].

Гармонійне поєднання національного і вселюдського: закритості й відкритості, спадковості й змінності забезпечить українській нації її розвиток і процвітання. Необхідно культивувати власні національні вартості, розкривати глибини і потенції українського духу і водночас засвоювати духовні багатства інших народів, роблячи їх власністю, органічною частиною своєї матеріальної і духовної культури. Тільки взаємодія з якомога ширшим колом культур дасть можливість уберегти себе від розчинення в якійсь одній культурі, отже, і в нації.

Народна педагогіка дотримується принципу творення особистості через пізнання її суті. Саме завдяки духовним вартостям етнопедагогічного фонду корегується діяльність людини, її свідомість і почуття відповідальності за свій рід цілим народом. Нині це має особливе значення, оскільки попередній підхід до людини не брав до уваги ні її почуттів, ні тим паче, зростання її духовності. Цей важливий педагогічний чинник дає людині змогу сформувати самосвідомість, пізнати себе й знайти своє місце у світі, створити основу для емоційного спілкування та праці між людьми, що зрештою олюднить світ. Етнопедагогіка, спонукаючи людину до безпосередності, до природного стану, пробуджує до життя духовний потенціал особистості, сприяє її творчому самовияву. Народні традиції мають у своїй основі ідеал людяності, тому в них пульсує найвища життєва цінність – людська гідність, що підтримує життєву волю людини, не зважаючи на всякі утиски. Народна педагогіка – невичерпне джерело навчально-виховної мудрості, це система народних знань і досвіду, яка об'єднує такі важливі сфери, як дитинознавство, родинознавство, сімейне виховання, етику добросусідства. Принцип «національне виховання» застосувався ще в Острозькій академії (ХУІ – ХУП ст.). Найвидатніші представники тогочасної української педагогічної думки – І. Вишенський, П. Беринда, 3. Копистянський, К. Ставровецький. У XIX ст. принципи етнопедагогіки розвивали у своїх педагогічних системах П. Куліш, К. Ушинський, Т. Шевченкою Важливу роль у піднесенні національної самосвідомості населення відіграла праця О.В. Духновича «Народна педагогіка в пользу училищ й учителей сельских». Через освітні ініціативи вона знаходила шлях до вчителів обох берегів України, сприяла формуванню єдиної духовності народу, роз'єднаного соціальними та економічними кордонами.

Огієнко І. був переконаний у тому, що рідна мова, історія, народне мистецтво, ігри, інші національні традиції, звичаї і обряди як основні засоби етнопедагогіки мають надзвичайно важливе значення у навчанні і вихованні дітей. Засоби народної педагогіки втілюють у собі національну свідомість, вони є основою формування особистості.

Найважливішим фактором виховання підростаючого покоління учений вважав виховання рідною мовою, її він сприймав як джерело національного духу, культури. У центрі виховної системи Огієнка І. лежить виховання історією. «Кожен народ глибоко шанує свою історію, бо вона – душа його, серце його. Історія – це основа нації». Вчений довів, що в навчально-виховному процесі повинні формуватися, насамперед, свідомість і самосвідомість, світогляд, патріотизм, глибока повага до споконвічних традицій свого народу. Його погляди на вироблення стабільної державної політики у галузі народної освіти, піднесення ролі української національної школи у житті суспільства вагомі і сьогодні. Підкреслюючи надзвичайно велике значення відродження пластів духовності нашого народу, Огієнко І. вважав, що давньоукраїнська міфологія, різноманітні жанри фольклору містять у собі згустки національної філософської думки, першопочатки самобутнього світосприймання нашого народу, його моральних чеснот і естетичних вершин.

Велике значення для розвитку української етнопедагогіки, особливо в окресленні її методичних засад, має фундаментальна двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких видатних вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалевський, А. Кримський та ін.

Мотивами української етнопедагогіки пройнята діяльність педагогічних товариств «Рідна школа», «Просвіта», наукового товариства ім.Т. Шевченка, молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», «Луг».

Період української державності (1917–1920) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. На Україні відкрились етнографічні дослідницькі станції. Одна з них діяла в селі Старосіллі Остерського району Чернігівської області. На зібраному нею матеріалі та основі особистих багаторічних спостережень Ніна Загладь написала й видала ґрунтовну монографію «Побут селянської дитини» (1920).

25 серпня 1988 р. на першій сторінці «Літературної України» ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила із Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України «Перебудова школи і народна педагогіка» А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети «Культура і життя» публічне Звернення до батьків «Родинне виховання – йому справжню турботу!».

Основними проблемами етнопедагогіки були брак компетентних в цьому аспекті, і, по-друге, проявлялась наша певна байдужість у ставленні до свого національного, інертність. Відмовляючись від традицій, людина по суті відмовляється від своєї національності. А доки житиме ця традиція і діятиме національне виховання, народ відроджуватиметься у своїй первинній сутності.

Прогресивно настроєне коло українських учителів та викладачів середніх і вищих навчальних закладів, спочатку досить обережно, а потім уже рішуче, відкидають насаджувану десятиліттями офіційну педагогіку, збудовану на лживих догмах та постулатах, і включаються до активних дій з метою відродження національної школи, освіти й виховання.

Загострились, породжені в умовах тривалого панування тоталітарного режиму, суперечності між колосальними навчально-виховними можливостями народної педагогіки і рідної мови та незадовільними їх використаннями в:

розвитку наукової теорії і методики родинно-громадського шкільного виховання;

практиці виховання дітей у сім'ях;

виховній роботі школи і позашкільних навчально-виховних закладів;

педагогізації батьків;

розвитку етнопедагогіки й педагогічної науки за рахунок використання в ній нових прогресивних традицій як українців, так і представників інших націй.

Найдужче суперечності проявлялися в тому, що в радянській педагогіці були зігноровані й приречені на забуття найкращі пласти української педагогічної культури, прогресивні народно-побутові й громадські традиції та національні звичаї духовно-морального, релігійного, господарсько-трудового, тілесного, інтелектуального й культурно-естетичного характеру.

Суперечності існували між прогресивними народними традиціями трудового виховання дітей та підлітків і станом підготовки до трудової діяльності в радянській школі; ставленням людей до рідної мови й національної культури в минулому і в даний час; народними чеснотами та нормами християнської моралі і дотриманням їх молоддю колись і тепер.

Виділені часткові суперечності в сукупності складали своєрідний стрижень негативної тенденції розриву між народною педагогікою і педагогічною наукою.

Подолання заданих суперечностей в сфері педагогічній стало насущною потребою нового часу. В зв'язку з цим назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. Таким чином провідними шляхами визначились:

осягнення багатств педагогічної пансофії – народної педагогіки як невичерпного й вічного першоджерела етнопедагогіки й педагогічної науки в цілому, основи національного родинно-громадського шкільного виховання дітей та молоді;

піднесення престижу української мови як наймогутнішого педагогічного феномена;

пізнання, актуалізація з всебічним осмисленням і раціональним застосуванням усіх найкращих пластів української педагогіки та її провідних творців, репресованих, заборонених чи навмисно замовчаних більшовицьким режимом.

Відроджуючи українську національну систему виховання, в тому числі національну систему освіти, національні педагогічні кадри, ми одночасно відроджуємо і українську національну педагогіку.

Українська педагогіка адекватна культурно-історичним традиціям народу, його духовності, самобутньому шляху розвитку. Як глибоко національне явище, вона одночасно є і глибоко загальнолюдським явищем.

Розвиваючись національними шляхами, українська педагогіка постійно збагачується кращими досягненнями педагогічної думки світової співдружності рівноправних народів. Застосовуючи в національній системі виховання все багатство культурно-історичної спадщини рідного народу, українська педагогіка має всі можливості повною мірою враховувати природні задатки дітей, виховуючи їх палкими патріотами, громадянами суверенної України, палкими поборниками дружби між вільними народами.

2.2 Рідне слово, рідна мова в національній і загальнолюдській свідомості

Рідне слово – серце народу. Рідна мова – животворний кровообіг нації, її пульс, вияв життя роду, покоління, родини. Живе материнська мова – живий і її народ. А без народів немислиме й людство. Чи ж не в цьому національне, водночас – вселюдське, значення рідного слова?

Здається, цю істину споконвіку визнавали й віщували не тільки древні мудреці й Божі пророки, а й просто чесні вчені – «роботящі уми», світлі мислителі, провідники мистецтва слова свого народу й родини планетян. Зайвим було б і нагадувати це, та покищо доводиться…

Ще в першій народній Книзі Мудрості людської – Біблії, яку Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький перекладали українською мовою, а Тарас Шевченко ввів у традицію поетичних епіграфів, – знаходимо джерела святої цієї істини. Так, скажімо, в мудрих притчах /в останньому українському виданні Біблії – приповістях/ Соломонових слово – «язик» – проголошується як «д е р е в о життя», якщо воно без «заламання на дусі», а тим паче «язик» мудрих-то добре знання /Книги Святого Заповіту. Пр.15:2, 4/. А в посланіях з книги Нового Заповіту премудрого Іоана першоосновою життя людського утверджується саме слово з народженням: «Спочатку було Слово… Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його… Воно в світі було, і світ через Нього повстав… Слово сталося Тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його – славу як Однородженого від Отця» /їв. 1:1, 10, 14/. За цим Посланням, «мова» слова «Людського сина, що сходить туди, де перше Він був», тобто на землю, де народився, жив, зцілював і страждав. – «То дух, що оживляє… то дух і життя… слова життя вічного» /їв.6:60, 62, 63, 68/.

І ще «святе письмо» в першому Посланні Павла до Коринян віщо прорікало: до людей «говоріть тільки зрозумілою мовою!». Ясно, що йдеться тут саме про рідне слово, бо ж пророк звертається до провідників «у церкві», де зберігаються, звичайно, місцеві жителі / «народ»/, згуртовані, передусім своєю мовою. Звідси – й звернення до проповідників: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше – щоб пророкувати. Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить… бо ніхто його не розуміє… А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе… Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше – щоб пророкували: більший той, хто пророкує аніж той, хто говорить… А тепер як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду ч у ж о ю мовою, то який вам пожиток зроблю?… коли мовою не подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, – і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари – дбайте, щоб збагачуватись через них…» А через ті «духовні дари» рідним словом «кожному дається виявлення Духа на користь Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом… а іншому пророкування…» /Біблія. Книги Нового Завіту. Послання апостолаПавла. 1 Кор.14:1–12; 12:1–9/.

Це писали древні люди, мудрі в слові й діяннях – тому й святі, безсмертні. Але це ж доводили впродовж віків і просто смертні та геніальні вчені й письменники всіх часів і країн, народів і поколінь та кожен речник своєї нації, син свого народу.

Так було в усьому світі…

Великий Ян Амос Коменський – теж мислею безсмертний – у свій далекий час, при засиллі в навчання мертвої латини мужньо підносив «ідею школи рідної мови», стверджуючи: «Основою у нас є те, що наш загальний метод передбачає не одну лише незмірно пестувану німфу – латинь, а й шукає шляхів до розвитку рівним чином і рідних мов усіх народів». Він застерігав, що вчити будь-кого іншій мові, перш ніж оволодіє рідною мовою, – це теж саме, як комусь заманулося б вчити свого сина їздити верхи, чим він навчиться ходити…» / «Велика дидактика»/. У рідній мові Коменський знаходив найперший ключ до «удосконалення людської природи», що дозволяє несхибно «здобувати істину й викривати лжу», вільно мовити «про все з усіма, ніколи не німіючи, коли треба говорити» / «Всеосяжна рада про владання справ людських»/. Він дбав про те, щоб діти набували знання не мілко з чужих книг, а глибоко з рідної землі, рідним словом, духом ялин і буків / «Видимий світ у картинах»/. І звертався до свого – чеського народу з докором: допоки будете діставати хліб і воду від інших, жадати чужих шкіл, книг і дарунків; чому не в'яжете с в о ї снопи, не жнете в дома духовну ниву; чому охоче біжете, як старці, підбираєте чуже колосся? «Колумбом» нової європейської науки про виховання і навчання «саме за торування шляху рідному слову в рідній школі називав Яна Коменського директор колегії Павло Ґалаґан і професор Київського університету Андрій Степович.

В пізніші часи і в іншій країні – Грузії послідовник Коменського й Ушинського, істинно демократичний педагог, до формування якого причетний і Київський університет, «батько нової грузинської педагогіки» Яків Семенович Гогебашвілі вважав одним з наріжних каменів розвою країни тісний духовний зв'язок просвітителів з народом. Цей зв'язок, на його переконання, нічим іншим не може бути закріплений, як лише вивчення народної мови, національної словесності, просторів рідної з е м л і т а її історії. Мова і література, стверджував він, становлять найбагатшу скарбницю, куди численні покоління вклали кращі твори народного розуму, величні й найблагородніші виявлення свого серця і бережуть її, як зіницю ока. Вивчаючи рідну землю, мову й літературу, кожна дитина серцем і душею зрощується з сучасним і минулим свого народу, стаючи його істинним духовним сином. Тому-то в кожній країні вивчення рідного краю і його словесності становить головний предмет турботи й піклування всіх і кожного; тому вивченню Батьківщини та її літератури у всякому навчальному закладі належить найпочесніше місце / «Про виховання нової людини-патріота»/. Він переконував, що пробудження розумових сил дитини, розвиток її мислительних здібностей, її кмітливості можливі лише тоді, коли в школі з самого початку навчання відбувається рідною, цілком зрозумілою дітям, мовою / «Як поліпшити кавказьку народну школу»/.Те ж саме обстоював і його знаменитий сучасник Акакій Церетелі: «Діти повинні споживати первісне навчання, як молоко матері. Воно має бути доступним, природно засвоюватися і не тяжіти над юними почуттями й розумом. Для цього потрібно вчіти… тією мовою, якою учень вимовив і засвоїв перше слово… Це така проста істина, проти якої не стане перечити навіть божевільний / «Батьки», 1884/.

Білоруський народний письменник-педагог Якуб Колас – Костянтин Михайлович Міцкевич, автор праць «Методьїка роднае мовьі» /1926/, підручника білоруської словесності, всенародне проголосив: «Рідне слово – це перше джерело, через яке ми пізнаємо життя і навколишній світ». Він нагадував, що білоруські письменники, крівні діти свого народу, щоразу говорили своїми творами «про велике значення рідної мови, про те, як треба любити й поважати її» / «Уважайте й любите свой язьік», 1947/.

Найпереконливіше і найпослідовніше обстоював рідне слово в національній школі великий педагог світового масштабу Костянтин Дмитрович Ушинський. У своїх підручниках «Детский мир», «Родное слово», в усіх науково-педагогічних працях він глибоко і всебічно обгрунтував те, що так яскраво сформулював ще 1861 року у своїй програмній праці «Родное слово» /для більшої вірогідності відтворюємо мовою оригіналу з першої публікації/:

«Язьік народа – лучший, никогда не увядающий й вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающий далеко за границами истории. В язьіке одухотворяется весь народ й вся его Родина; в нем претворяется творческой силой народного духа в мьісль, в картину й звук небо ОтчизньІ, ее воздух, ее физические явлення, ее поля, горьі й долиньї, ее леса, й реки, ее бури й грозьі – весь тот глубокий, полньш мьісли й чувства голос родной природьі, которьш говорит так громко о любви человека к его иногда суровой Родине, которьій вьісказьівается так ясно в родной песне, в родньїх напевах, в устах народньїх позтов. Но в светльїх, прозрачньїх глубинах народного язьїка отражается не одна природа страньї, но й вся история жизни народа. Поколения народа проходят одно за другим, но результати жизни каждого поколения остаются в язьіке – в наследие потемкам. В сокровищницу родного слова складьівает одно поколение за другим плодьі глубоких сердечних движений, плодьі исторических собьітий, верования, воззрения, следьі прожитого горя й прожитой радости, – словом, весь след своей духовной жизни народ бережно сохраняет в народном слове. Язьік єсть самая живая, самая обильная й прочная связь, соединяющая ожившие, живущие й будущие поколения народов в одно великое, историческое живое целое.

Он не только выражает собой жизненность народа, но єсть именно сама зта жизнь. Когда исчезнет народний якьік – народа нет более!.» /К.Д. Ушинский. Родное слово. – «Журнал Министерства народного просвещения», СПб, 1861, №5/.

Чи ж не ясно, що всі тодішні і подальші переслідування царизмом рідного слова на Україні, яка й збагатила педагогічну науку своїм Л земляком Ушинським, – були націлені в саме серце українського народу! Та істина була за Ушинським…

На Україні на ідеї Ушинського спирався Іван Нечуй-Левицький у своїй полеміці «Українство в літературних позвах з Московщиною», де ствердив, що Україна має «багатий національний грунт» для розвитку рідної мови, хоч як «російська державність пригноблює… протягує, а вона /рідна мова/ як зумисне, росте та й росте… не зважаючи на державну неласкавість і усякі державні причини… бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова… вона й тепер має під собою сей грунт, живий повний усякого заживку, і вже можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його».

Згодом Борис Грінченко, коли в часи царської сваволи у народу «однято рідну мову, однято спромогу освічуватися й розвиватися, без яких не можна жити людині», перегукувався з Ушинським. Це підтверджується і написаною спільно з Б. Грінченковою читанкою «Рідне слово». Слідом за ними Степан Васильченко, вболіваючи за долю дітей, «в сучасній школі», свідчив, що як «тільки учитель забалакає з дітьми… їх рідною мовою… немов свіжий вітерець пройде по дитячих обличчях… починають блищати ясні, розумні очі, з дитячих уст чуються дотепні речі, жваві й веселі…» /С. Панасенко. В сучасній школі. – «Світло», 1912/.

Тоді ж і в тому ж київському журналі український педагог Яків Чепіга /Зінкевич/ ґрунтовно вмотивував життєву природність рідної школи: «Освітити дитину – значить розвинути її духовно, фізично, задовольнити прагнення її природи згідно з загальнолюдськими принципами добра і правди… Природа дитини, зо всіма її національними особливостями, початок яких в глибині минулих часів рідного народу, підпала еволюційному розвитку народного організму…» І тільки силоміць гнобителям народу вдалося «одлучити дитину од природної єдності з її нацією… знищити національні особливості – зірвати з дерева листя, обламати гілку і заставити один стовбур…». За такого духовного пограбування народу, при рабській його покорі, застерігав Чепіга, «дитина б загубила ту духовну красу, що надає їй національність, як дереву гілки, цвіт і листя. Знищити національність у духовному житті людини – це підняти крила її могутньому духу, один помах котрих заносить людину на недосяжну височінь національної творчості» / «Народний учитель і національне питання». – «Світло», 1912/.

В рідному селі Панас Мирний вчував вираження народної душі, наших думок і почуттів / «Про мову», 1910/. Славлячи «благовісне, пророче слово» Шевченка, він утверджував силу «любові до рідного слова» / «Рідна мова», 1901/. У своєму поетичному Маніфесті закликав українське письменство силою «слова живого» підіймати гноблений народ, йти «між люди», їх «виручати з біди» / «До сучасної музи», 1905/.

В інших умовах ідеї рідного слова розвивав Іван Франко: «Нам треба виробити найкардинальніше природне право школи – право рідної м о ви». / «В обороні прав нашої мови», 1912, львівський журнал «Учитель»/. Та ще на зорі XX віку І.Я. Франко вбачав у ріднім слові нескорений дух українського народу, – він писав: «У нас був тільки один заряд – живе, рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло… Слово… витвір людського духа, проявило чудотворну силу…» / «З останніх десятиліть XIX віку». – «Літературно-науковий вісник», 1900, №9/.

…Минатимуть віки, минатимуть покоління, – а рідна мова все становитиме єдиний грунт, де проростатиме національна школа – душа і розум народу. І світочі України завжди плекатимуть її, розтерзувану «в путах» тирана, на всьому шляху страдальницького її утвердження в житті і школі перегукуватимуться з Біблією, з Коменським і Ушинським. Наш пророк «Апостол правди і науки» виборював її свої'м «Кобзарем». І для заборонених народних шкіл складав перший істинно український «Буквар», який «святим духом» його «Молитв» рідною мовою «научав людей беззаконних слів правди і любові, єдиному святому закону», щоб «по-своєму глаголать» /Т.Г. Шевченко/.

З історичного досвіду і сучасної дійсності, як і з вимог самого життя, переконуємося що нові підходи до навчання і виховання поколінь, чого вимагає розбудова національної школи, а в ній – літературна освіта, будуть плідними тільки в спільній творчій праці педагога з вихованцями над освоєнням невичерпної національної спадщини. Результативність же її визначальною мірою залежить від осягнення всього шляху боротьби за національну школу, становлення і розвитку в ній духовної основи народу, «духовного вираження» особистості рідного слова.

Впродовж усього шляху боротьби українського народу за рідне слово в рідній школі його національні бажання дедалі більше зливалися з загальнолюдськими прагненнями, що й становить історико-суспільну основу концепції національної школи.

Мова – унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф.І. Буслаєв писав: «Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її – означає розвивати духовні здібності» [8, 3].

Рідній мові належить чи не найважливіша роль у формуванні особистості, рідною вважається мова всієї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом^ попередніми поколіннями, їх духовним багатством [31, 120]. Значення рідної мови важко переоцінити. Людина вбирає в себе мову з молоком матері, завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Справді, «надзвичайно важливо, щоб кожний сучасник усвідомив, що рівень володіння мовою є виміром духовності людини та суспільства, отже – виміром загального поступу», – зазначала А.Д. Дейкіна [1,3].

Великого значення вивченню української мови надавав К.Д. Ушинський: «Вільне володіння рідною мовою сприяє розумовому й загальному розвиткові дітей, успішному засвоєнню інших предметів, формуванню їхньої національної свідомості, української ментальності, моральних переконань [66, 16].

Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів УКРАЇНА, УКРАЇНЕЦЬ, КИЇВСЬКА РУСЬ, КОЗАК, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РІДНА МОВА. Повернення духовності, генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови.

Роль шкільного курсу української мови у формуванні особистості, свідомого й активного громадянина незалежної України важко переоцінити. Адже вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе. Однак можливості виховання у школярів почуття національної гідності, самосвідомості, закладені в предметові навчання, необхідно вдумливо реалізувати, для чого під час підготовки учителем кожного уроку має бути присутня ідея такого виховання.

Особливо великі виховні можливості закладені в розділі «Загальні відомості про мову». Цей розділ має давати знання з найактуальніших питань життя і функціонування української мови, систему теоретичних відомостей, необхідних для самостійного усвідомлення трактування лінгвістичних проблем, розв'язання мовних питань, які постають перед людиною в нашому суспільстві.

Цей розділ охоплює три основні теми:

1. Мова як суспільне явище.

   Українська мова – національна мова українського народу.

   Українська літературна мова.

Працюючи над первою темою, школярі передусім ознайомлюються з роллю рідної мови в житті народу і кожного його представника. Основна увага при цьому загострюється на багатогранності і важливості функцій, які виконує мова. Усвідомлення суті не тільки комунікативної, а й гносеологічної, мислетворчої, експресивної, естетичної, культуроносної та ін. Функції суттєво позначаються на розумінні ролі рідної мови і ставлення до неї учнів.

Надзвичайно важливою для загальної лінгвостилістичної освіти і виховання національне свідомих громадян України є друга тема. Випускники школи повинні мати всебічні ґрунтовні знання про національну мову свого народу – її походження, розвиток, поширення, місце серед інших мов світу. Школярі мають ознайомитись із довгою історією лінгвоциду щодо української мови, основними методами його проведення (офіційна заборона, невизнання статусу самостійної мови, зневажливе ставлення до мови і її носіїв, звуження сфери функціонування, асиміляція, освіта чужою мовою). Такі знання створюють грунт для правильного розуміння мовних проблем, розвіють міф про другосортність української мови, розвінчуватимуть яничарство і манкурство.

Вивчаючи відомості про українську літературну мову, школярі з'ясовують поняття літературної мови, особливості її функціонування. Утвердженню національної самосвідомості сприяє докладна інформація про становлення і розвиток української літературної мови. Учні повинні знати, що витоки її сягають часів Київської Русі, високого рівня розвитку в усіх стилях вона досягла в період української державності (ХУІ-ХУП ст.), а нова, сучасна українська літературна мова склалась і розвивалась в умовах репресії, коли перебувала під забороною. Школярі мають знати укази, циркуляри, рішення і постанови, які частково, або й повністю забороняли друковане українське слово, понижували статус, або й зовсім не визнавали існування української мови. Важливим у плані, як пізнавальному, так і виховному є ознайомлення школярів із бурхливим відродженням української мови в 20-ті р.р., коли вона почала функціонувати в усіх сферах суспільного життя, з русифікаторською політикою 30–80-х р.р. і станом літературної мови сьогодні. Проте, яке значення має українська літературна мова для формування національної свідомості добре сказати словами І. Огієнка: «Літературна мова-то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша її основа» [47, 12].

В старші класи приходять учні із сформульованими знаннями з рідної мови, тому навчання мови слід будувати так, щоб не просто повторювати вивчений раніше матеріал, а, враховуючи рівень підготовки старшокласників, поглиблювати, розширювати знання з мови, щоб учні, удосконалюючи свою мовну і мовленнєву компетенцію, збагачувались духовно. Це можливо за умов урахування інтегруючих факторів у змісті навчання мови й літератури.

Словесність є інтегрованим курсом, який дозволяє глибше пізнати слово і через нього самий дух народу, його національні риси. В основі курсу передбачено тісний зв'язок між вивченням мови і літератури через роботу з текстами (уривками художніх творів), при вивченні мовних одиниць і категорій, що вивчаються в старших класах.

Особлива роль у формуванні національної свідомості учнів належить аналізу текстів. Текст становить собою сукупність речень, пов'язаних змістом і лексико-граматичними засобами [17, 108], тому аналіз його в єдності змісту й форми дає можливість показати звукову красу української мови, формувати до слова, його значення, вчити дітей читати, слухати, говорити й писати рідною мовою. Учні засвоюють мовні явища в тексті не відірвано від життя, а знову й знову переосмислюють їх з погляду формування національної свідомості.

Уроки словесності повинні допомогти учням через рідне слово пізнати себе в своїй природній індивідуальності, допомогти полюбити рідне слово, його глибину, усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистісної відповідальності за рідну мову і усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку. Осмислення яскравих в мовному і смисловому відношенні текстів дозволяє разом з вивченням мовних одиниць впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання.

Можливості інтегрування навчальних предметів дуже широкі. Тому необхідно використовувати їх у роботі зі старшокласниками. Дуже чітко підводять нас до цієї думки автор «Концепції мовної освіти в Україні» Біляєва О.М., Вашуленко М.С., Плахотник В.М., передбачаючи таку інтеграцію предметів. Формування національної свідомості визначено як одне з основних положень «Стандарту мовної освіти», орієнтуючи вчителя-словесника на навчання мови в старших класах на основі набутих знань у процесі проведення аспектних і нестандартних типів уроків. Такими можуть бути уроки-лекції, диспути, уроки-колоквіуми, уроки-практикуми, уроки-семінари. Забезпечують їх організацію можливість інтеграції предметів, введення елементів нової для школи дисципліни – риторики, удосконалення знань з культури мовлення і стилістики, формування комунікативних умінь і навичок. Тому навчання рідної мови в середній школі має бути підпорядковане «комунікативно-прагматичній меті» [28, 29]. Це сприятиме вихованню розвиненої мовної особистості, духовно багатої і гідної свого народу.

Вивчення української мови має підпорядковуватися потребам формування національно-мовної особистості, такої, що не тільки знає українську мову, вільно володіє нею, а й здатна творчо самовиражатись нею, пропагувати її, захищати й розвивати, тобто ставитись до неї свідомо з почуттям відповідальності.

Викладання української мови повинне забезпечити формування таких рис національно-свідомої особистості, як мовна стійкість та почуття мовного обов'язку. Мовна стійкість закладається у національно-свідомій родині, далі повинна розвиватись й закріплюватися системою освіти у школі. Мовна стійкість ґрунтується на соціальній стабільності мовців та політичній стабільності держави, вона ж і сприяє політичній стабільності держави, бо формує національний світогляд громадянина суверенної держави. Українською є держава тому, що є україномовні громадяни з національною українською свідомістю. Всі розмови про другу, третю, п'яту державні мови є «позичкою чужих речей», яка не розв'язує проблеми, а заплутує. У громадян, що одержують освіту державною українською мовою, повинне виховуватися почуття мовного обов'язку користуватися нею у всіх сферах суспільно-виробничого життя, пропагувати державну мову, поширювати знання про український народ і Україну.

Формування національної свідомості в процесі викладання української мови є комплексною проблемою, яка реалізується в кількох напрямах. Перший з них – це більша, ніж досі, увага до функціонального аспекту мови, до стилістики, що вивчає мову, як код національної культури, мову в її суспільному використанні, мовні функції, мовні явища і позамовні причини їх, мовця і мовну діяльність, стилістичну систему і її національні джерела, функціональні стилі, образні засоби мови, які переважно є суто національними.

Другий – це визначення у ставленні до говірок, діалектів, наріч. Досі методика орієнтувала вчителя української мови на боротьбу з діалектизмами, взагалі з народною живою мовою, а між тим зв'язок з рідним краєм, селом, домівкою, учень, а з часом і дорослий тримає через оте особливе домашнє слово. І ніщо його не гріє так, і не западає в свідомості так, як рідне мамине чи бабусине специфічне, говіркове слово. Вивчаючи у школі, як культурний код літературну мову, треба б не виганяти діалектизми, а відмежовувати від літературної норми і знаходити їм місце в доречному побутовому чи художньому спілкуванні, пам'ятаючи, що вони є живими джерелами збагачення літературної мови, без яких вона залишається без майбутнього. Третій – це зв'язок мови з літературою. Після вивчення кожного літературного твору в активній мові дітей залишається слід слова, образні вирази, афоризми, уривки з цього твору. А на уроках літератури повинен бути культ красивого слова, слова – національного образу, національного символу. Четвертий – це українознавча основа всього процесу викладання, українознавчий матеріал. За словами висловами, граматичними формами і конструкціями учні й студенти мають відчувати національну специфіку мови, мовну картину світу, зумовлену ментальністю українського народу.

З всіх вищезазначених факторів можна зробити висновок, що мова народу – це не тільки його «чиста криниця», характер та історія, не лише засіб спілкування, форма буття, але й саме буття, самосвідомість, світобачення, спосіб мислення, засіб самовияву. Самобутність рідної мови полягає не лише в музично-гармонійній яскравості, а й у семантичному багатстві, емоційно-філософській глибині, у зближенні форми та змісту. А звідси її вплив на саме буття народу, вплив на процеси виховання та самовиховання нації.

Як же система освіти Херсонщини допомагає корелювати та впливати на ці процеси?

Сьогодні, в умовах становлення української державності, особливого значення в регіоні набуває відродження національної самобутності школи, оскільки вона закладає підвалини формування нації, її соціальний і культурний геноцид. Одним з найважливіших напрямів цієї роботи є послідовне запровадження в усіх освітніх закладах області і міста концепції розвитку національної освіти, якою передбачається насамперед відродження рідної мови, матеріальної та духовної культури народу, його традиції та символіки.

Управління освіти облвиконкому баче реалізацію цієї роботи через удосконалення мережі освітніх закладів за мовами навчання, напрацювання нових підходів до організації навчання і виховання на національній основі, вирішення кадрового питання, створення умов для відродження народних традицій та ремесел.

Сьогодні ми можемо впевнено сказати, про початок процесу відродження національної школи на Херсонщині.

Серед першочергових проблем, що вирішують керівники освітянських установ, слід відзначити приведення мережі навчальних закладів у відповідність з національним складом населення. На сьогоднішній день майже всі школи області і міста навчаються українською мовою.

Для підвищення престижної рідної мови більшість навчальних закладів нового типу (школи-гімназії, ліцеї) україномовні. Урізноманітнено факультативи, курси, пов'язані з рідною мовою, національним відродженням.

В області створюються необхідні умови для вивчення рідної мови іншими національностями, які компактно проживають в регіоні. В Херсоні відкрито єврейську, турецьку школи, у Генічеському та Іванівському районах функціонують факультативи для дітей кримських татар, Каланчацькому та Чаплинському – турків-месхетинців. Зросла кількість недільних шкіл для дітей некорінних національностей. Але мовно-культурні потреби як українців, так і представників національних меншин, які компактно проживають на території області, задовольняються ще не повністю.

Іншою важливою проблемою відродження національної школи та ролі мови у суспільстві є побудова навчального процесу, створення принципово нових програм, нового покоління підручників та методичної літератури. В оновлених програмах, створених науковцями та педагогами регіону, передбачено ряд нових предметів і спецкурсів з питань стилістики, риторики, поетики, національної музичної спадщини, але недосконалість навчальних планів, відсутність методичної літератури, перш за все підручників на рідній мові, гальмують ці процеси.

В освітніх установах області приділяється велика увага ролі української мови, як одного із факторів та засобів виховання в формуванні особистості у позашкільній роботі. Стало традиційним проведення свят та вечорів «Калина – символ України», «Рід наш червоний», «Джерела Таврійського степу», створення краєзнавчих куточків, українських світлиць, гуртків декоративно-прикладного мистецтва, кабінетів, музеїв народознавства. Ці та інші позашкільні заходи сприяють збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечують духовну єдність поколінь, відновлюють почуття національної гідності, формують національну свідомість. А мова, як зазначено у концепції національного виховання, це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної свідомості, відтак і громадянської позиції.

2.3 Роль української літератури у формуванні національно-свідомої особистості

З відомих соціально-політичних причин проблема формування національної свідомості вченими не розглядалася. Ситуація, що склалася за останні роки в Україні, висвітила цілий комплекс недоліків навчально-виховного процесу і поставила завдання перед учителями та науковцями виробити принципово нові засади виховання молоді. На зміну класовим ідеалам з їх вічною ворожнечею між різними прошарками суспільства мають прийти загальнолюдські цінності, ідеали добра й справедливості. Русифікаторські тенденції поступово повинні витіснятися усвідомленням важливості пріоритетної ролі в суспільстві й світогляді кожної людини таких понять, як національна мова, національна культура, рід, рідна земля.

Тому перед ученими постало завдання дати точне філософське визначення терміна «національна свідомість», окреслити ряд морально-етичних, естетичних і наукових категорій, що ляжуть в основу процесу її формування. Науковці-філологи мають назвати коло художніх творів, покликаних стати для цього підвалинами, розробити конкретні методичні рекомендації.

Роль уроків з української літератури у цьому процесі особлива, бо слово, одягнене в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, має властивість випромінювати цю енергію, заряджаючи нею читача. Тому укладати шкільну програму потрібно особливо ретельно, дбаючи зокрема й про те, щоб туди не потрапляли літературні твори, які, хоч і підносять національні цінності, але низькопробні за своїми художніми властивостями. Інакше наслідки впливу на дітей будуть протилежні тим, до чого прагнемо.

На щастя, високохудожні, національні за змістом твори у нас є. Візьмемо, наприклад, поезію Ліни Костенко. У вірші «Біль єдиної зброї» читаємо таке звертання поетеси до України:

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас! [37, 162].

Сама поетеса не належала до того Парнасу, який славословлячи, йшов на угодництво з тоталітарним режимом. Вона входила до невеликого кола тих митців, які завжди, попри всі перешкоди, несли слово правди своєму народові. І це дуже важливо. Адже національну свідомість не можна формувати без почуття національної гідності. Ким у сфері рідної літератури можуть пишатися юні українці? Передусім тими представниками творчої інтелігенції, яких не могли зламати ні вилучення з літературного процесу, ні тюрми, ні заслання. Одним з таких митців і є Ліна Костенко. Тому розповідь про її складну творчу долю нині повчальна. Цю розповідь доцільно поєднати з розглядом тих творів, у яких поетеса розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемами «митець і мистецтво», «поет і національно-визвольна боротьба». Окреслена тематика посідає значне місце у творчому доробку поетеси й обминути її означало б не з'ясувати важливе питання: яке поетичне кредо Ліни Костенко? Розгляд такого питання значною мірою може прислужитися справі виховання патріотичних почуттів юного покоління, формуванню в них розуміння, що повноцінна життєдіяльність особи можлива тільки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації. Тому логічним буде звернення вчителя до таких афористичних рядків:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина [37, 38]

або

Поезія – це свято, як любов.

О, то не розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу [37, 93],

або

Ви думали – поет ні за холодну воду.

Сидить собі поет пописує «стишка»?

Поети – це біографи народу,

А в нього біографія тяжка [38, 268]

І подібних крилатих поетичних висловів у творчості поетеси багато. Як бачимо, вона не уявляє себе поза інтересами народу, її слово падає «зернями в рідній борозні» /В. Стус/. У цьому поетичне кредо Ліни Костенко. Справді, нелегко, але й вельми почесне бути «біографами народу». Ця думка повторюється в різних поезіях і часто поєднується з твердженням: творчість художників слова повинна посідати важливе місце в духовному світі людей. На цю тему у віршованому романі «Маруся Чурай» висловлюються ті герої, хто щиро вболіває за долю України. І хоч вони різні і займають неоднакове становище в суспільстві, однак такий погляд об'єднує їх, ставить в один ряд, роблячи спільниками в боротьбі за національне відродження. Згадаймо: козак Іван Іскра, захищаючи на суді Марусю Чурай, одним із аргументів висуває те, що її пісні потрібні саме для висоти духовного життя народу:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа [38, 23]. Подібне говорить гетьман Богдан Хмельницький у своєму універсал й забороняє страчувати дівчину. Звичайно ж, стару Бобренчиху, в якої думки крутяться навколо вигідного одруження сина, не можна поставити в один ряд з Хмельницьким чи Іскрою, проте й вона змушена визначити:

Які там «Засвіт встали Козаченьки»? А цілий полк співає. Дивина [38, 57].

Мандрівний дяк, очевидно, випускник Києво-Могилянської Академії, зневажаючи графоманство, славолюбство, прислужництво, чітко розмежовує «віршописців», які «убогі словом, мислю порочні», та «кобзарів», що «в селах ридма плачуть», розкриває їхнє справжнє обличчя, визначає місце кожного у виробленні ціннісних орієнтирів, побудованих на історичних традиціях нації.

Поетичне слово Ліни Костенко виступає ще в одній іпостасі: воно – внутрішня опора незламності борців за незалежність. У романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький так каже про це:

Що помагає не вгашати духа, Як не співцями створені пісні? [38, 81]

Усі ці судження, хоча опосередковано, але також творять образ Марусі Чурай. Враховуючи його специфіку, вчитель повинен спрямувати роботу на уроці так, щоб через усвідомлення ролі поета в житті народу (за романом) спонукати старшокласників замислитися над своєю суспільною роллю. Адже активна громадянська позиція, праця на благо Україні можливі за умови високого рівня національної свідомості. Тому вчитель має запропонувати такий вид роботи, який сприятиме утвердженню в учнів розуміння своєї нерозривної єдності з народом. Наприклад:

Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в період життя Марусі Чурай. Як, на вашу думку, вони впливали на становлення духовного світу дівчини?

Чи можна сказати, що Маруся стояла осторонь визвольних змагань свого народу, адже вона не бере прямої участі у війні?

У чому виявляється її суспільна активність? Знайдіть у тексті твору виступ Івана Іскри перед суддями на захист Марусі (розділ «Якби знайшлась неопалима купина») та універсал Богдана Хмельницького аналогічного змісту (розділ «Страта»). Прочитайте рядки, в яких Іван Іскра та Богдан Хмельницький оцінюють значення творчості поетеси:

1. Для духовного життя народу.

   Для підтримки високого морального духу воїнів-борців за
   незалежність.

   Для увічнення героїки національно-визвольних змагань.

Як сама Маруся Чурай бачить місце людини в життя свого народу?

Визначте громадянську позицію тих героїв, діяльність яких вона схвалює, і тих, чию поведінку вважає аморальною.

Як героїня реагує на ті криваві події, що принесли горе на рідну землю (пригадайте її роздуми та емоції при вигляді зруйнованих сіл, сплюндрованого Києва, втікачів з Волині, що вмирають з голоду)?

• Чи залишилася б у пам'яті стількох поколінь Маруся Чурай, якби вона стояла осторонь життя свого народу, його боротьби за волю і державність?

Формуванню національної свідомості сприятиме також характеристика інших персонажів у романі «Маруся Чурай» та образів драматичної поеми «Дума про братів неазовських». Героїку визвольної боротьби проти Польщі поетеса відтворює не через показ великих батальних сцен, а через майстерне змалювання кращих рис українського національного характеру. Прикметно, що ці герої часто мають антиподів саме в питаннях ставлення до боротьби за незалежність, служіння Батьківщині, вияву волелюбності та хоробрості, рівня державного мислення. Таке протиставлення дає місце для порівняльної характеристики, а через неї – для глибокого обгрунтування вибору ідеалу. Воно легко простежується: Чурай – Вишняк, Байда Вишневецький – Ярема, мандрівний дяк – «собраття», що «пішли у стовбур» («Маруся Чурай»); Павлюк, Сахно Черняк – козаки, що зрадили «Дума про козаків неазовських»). Такі зіставлення цікаві ще й тому, що Ліна Костенко ретроспективно висвітила людські характери наших предків і наших сучасників. Тому навколо антитези

У всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах –

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах [38, 41]

можна розгорнути широку дискусію. Характеристика образів Чурая та Вишняка у романі хоч і подається через оцінку їх Марусею, але все ж окремо. Вона лише раз порівнює їх. І тільки в антитезі вони стають поруч, та вже не як літературні герої, а як узагальнюючі типи.

Чурай і Вишняк по-різному дивляться на ті історичні події, що розгортаються в Україні. Перший – безпосередній активний учасник їх, який «борючись до загину», віддає життя, другий – завжди осторонь кривавих битв і навіть уміє на цьому «нагріти руки». Вишняк нібито соціальне нейтральна особа, він не виявляє своїх політичних уподобань. Насправді представлений ним прошарок людей надзвичайно небезпечний і шкідливий для державного становлення нашого народу в різні історичні епохи.

Вчитель-словесник пропонує учням знайти в тексті місця, в яких ідеться про Чурая або Вишняка, проаналізувати їх і подумати над орієнтовно такими завданнями і запитаннями:

Чим різняться типи суспільної поведінки Чурая і Вишняка? Свобода і статок, загальнонаціональне і особисте. З'ясуйте пріоритетність цих понять для кожного з названих персонажів.

Як опоетизував Чурая народ у своїй думі? Чи є у Вишняка перспектива бути увічненим так само?

Доведіть прикладами з життя та з інших літературних творів, що ці два образи не випадкові, не рідкісні, а уособлюють численних представників цілих суспільних прошарків, що існували в Україні і в минулому, і нині. Поясніть роль цих прошарків у процесі виборювання української державності.

З'ясуйте за допомогою фразеологічного словника значення фразеологізму «мати голову на плечах». Порівняйте його із значенням, яке вкладене у вислів «вишняківські голови на плечах». У чому різниця? Яке ставлення до героя і суспільного прошарку, що він представляє, викликає в нас ця зміна?

Вдумайтесь у смисл рядка «і чураївські голови на палях». До яких роздумів підводить нас Ліна Костенко, поставивши ці два вислови поряд? Хто з героїв ближчий їй за духом? А вам? Чому?

Не менш цікавою є пара Байда Вишневецький і Єремія. Виходці з одного роду, вони вписали в літопис краю, який дав їм життя, діаметрально протилежні сторінки. Байда увійшов туди як захисник землі й народу від турецьких загарбників, його онук – як мучитель і вбивця. Ліна Костенко недаремно змальовує їх зустріч, хоча вони й жили в різні часи. Використавши оригінальний прийом – своєрідну переробку відомої «Пісні про Байду», вона показує, що манкурство і відірваність від життя власного народу робить Ярему катом, дії якого тотожні з діями лютого ворога України – турецького царя. Вони обидва вішають Байду, зачепивши гаком за ребро, і однаково готові знищувати Україну. Сюжети народної пісні й її переробки відрізняються. Різні їхні кінцівки: у пісні турецький цар справедливо покараний, у переробці йдеться не лише про покарання Яреми. Поетеса робить висновок, який визначає зразу як явище, що є ганебнішим від дій зовнішнього ворога. Ця думка виражена в словах Байди:

Краще б мене вішав ще не раз цар турецький! Висіти на палі то іще не мука, Як тепер дивитись на такого внука! [38, 45]

Разом з учнями можна провести порівняльний аналіз народної пісні й її переробки в романі. Це буде також повторенням матеріалу, який вони вивчили в 6-му класі:

Перечитайте текст «Пісні про Байду». Про які історичні часи розповідається в ній?

Які, на вашу думку, риси характеру Байди зробили його безсмертним у народній пісні?

Яким зображено турецького царя?

Прочитайте текст переробки в романі. Порівняйте образ Байди, виведений тут, з образом з народної пісні. Що спільного в них і які нові риси з'явились?

Хто заступає місце турецького царя в переробці? З якою метою зроблена ця зміна? Які схожі негативні риси цих героїв дали змогу здійснити її?

Якого висновку доходить народ наприкінці пісні? Який висновок робить устами Марусі Чурай Ліна Костенко, закінчуючи переробку?

Чому дії Яреми Вишневецького ганебніші від дій турецького царя? Пов'яжіть свої роздуми з описом вчинків Єремії, про які розповідається перед переробкою. Чому він стає здатним на зраду, ворогом свого народу і своєї Батьківщини?

Протилежні Яремі моральні принципи сповідують і герої драматичної поеми «Дума про братів неазовських». Волелюбність спонукає Павлюка постійно піднімати повстання. Його не зупиняє навіть те, що він побував уже на ешафоті й був помилуваний польським королем, якого здивувала хоробрість козацького ватажка. А Сахно Черняк відкидає можливість зради як засіб врятування життя, знаходить душевне полегшення в тому, щоб піти на страту разом з іншими.

По-справжньому державне мислення виявляють у романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький, Іван Іскра, мандрівний дяк, ставлячи проблеми духовності на вищий рівень суспільного буття, їхня соціальна активність не однакова, але кожен з них бере участь у державотворенні.

Вивчення художніх творів Ліни Костенко на історичну тематику поглиблюють знання дітей про минуле рідного краю. Відомі й мало відомі діячі увійдуть у їхню свідомість не тільки як безпосередні учасники далеких подій, а як живі люди. Робота має спрямовуватися на те, щоб допомогти дітям виробити особисте ставлення до цих героїв, оцінити їхні погляди, поведінку в повсякденному житті, зокрема в екстримальних ситуаціях. Це сприятиме вихованню патріотичних почуттів, формувати розуміння необхідності виробити такий власний тип громадської поведінки, який би своєю мотивацією був аналогічний діям позитивних персонажів – Хмельницького, Чурая, Червяка (звичайно ж, з урахуванням сьогоднішніх реалій) і відкидав би злочини Яреми Вишневецького чи дволику пасивність Вишняка.

Не можна обминути й тих поезій авторки, де вона визначає причинно-наслідкові зв'язки між державним статусом нашого народу і його духовним занепадом. Це передусім такі вірші, як «Псалом-22», «Хто в нашу долю тільки не втручався», «Атомний Вій опустив бетонні повіки», «Ми – спадкоємці спадків розграбованих», «Які слова страхітливі – дволикість…». Оскільки ці твори, на жаль, не включені до шкільних програм з літератури, вони послугують необхідним матеріалом для проведення факультативних та гурткових занять.

«Псалом-22» побудований у формі молитви цілого народу до Бога, в якій палке прохання звільнити його, адже неволя дає трагічні наслідки не тільки у сфері матеріального, а в світі духовного, що є значно страшнішим. Ставлячи в один ряд поняття свобода, мужність і духовність, поетеса визначає їх смислову взаємозалежність і взаємопов'язаність. Вона протиставляє високі моральні якості наших предків, що здобули волю, моральним якостям сучасників, у яких «душу… загадили», «серце, як віск, розм'якло, з нього виліпляють ідолів». Висновок тут один: духовний розквіт нації можливий лише за умови національної незалежності.

Подібні мотиви простежуються і в інших поезіях. Усі біди нашого народу, передусім екологічні, Ліна Костенко пояснює духовною злиденністю – «Духовним Чорнобилем». Народ, за її судженням, що упродовж століть зазнає морального утиску, деградує – в його свідомості загальнолюдські орієнтири замінюються егоїстичним настроєм.

Певною мірою продовжують цю тему вірші «Біль єдиної зброї», «А спробуй подивитись на все…», «Я вам цей борг ніколи не залишу», в яких авторка виступає на захист української мови. У них обстоюється необхідність державності національної мови, висловлюється думка, що її функціонування – ознака духовної повноцінності суспільства. Особливо примітна в цьому ряді поезія «Біль єдиної зброї», де слово подається в контексті всієї життєдіяльності нації. Ліна Костенко показує, як експресивність української мови виростає на ґрунті колоритного образного мислення нашого народу, гостроти етстетичного сприйняття. Підвищена емоційна чутливість, що є однією з рис українського національного характеру, знаходить свій вияв у полярних, насичених кольорами і пластикою образах:

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе [37, 161].

Метафоричний ракурс, у який уміщується поняття рідної мови, підносить потребу національномовну до рівня найперших життєвих потреб. Невипадково авторка проводить паралель між хлібом і рідним словом:

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров'ю предків тяжко пурпурова [37, 161].

Як сильний смисловий дисонанс поетеса ставить поруч з цими роздумами алегоричне змалювання картин нищення слова його ж носіями, що знайшли своє втілення в образах дітей, які тешуть труну. Ці образи мають відкрито негативне забарвлення. Ліна Костенко не спиняється на констатації самого факту нищення. Вона прагне викликати зневажливе ставлення до подібних дій і до тих, хто це робить.

І все-таки друга половина вірша подається в мажорних тонах. Незнищеність нашої мови, як і самої України, утверджується показом невичерпності її духовного потенціалу, на який істотно не можуть вплинути ніякі катаклізми:

Твій дух не став приниженим і плоским,

хоч слала доля чорні килими… [37, 161]

В іншому дусі написаний вірш «Цавет танем». Принципова відмінність його від попереднього полягає передусім у тому, що носії мови – невелика купка вірменських жінок-біженок – виступають її захисниками від ворожого середовища, в яке потрапили. Поетеса показує, що стоїцизм, з яким ці люди намагаються передати наступному поколінню національну традицію, втілену в мові, приводить до логічного наслідку – безсмертя народу.

Узагальнюючи тему, доходимо висновку, що творчість Ліни Костенко, увібравши в себе національні ідеали і кращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною довершеністю ставить українську літературу на рівень кращих зразків європейської художньої творчості. Національні проблеми, які досягли в її творчості вищого ступеня узагальнення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпереживання. Саме тому в час, коли закладаються підвалини майбутнього духовного вівтаря, ім'я якому – самостійна Україна, твори цієї талановитої поетеси повинні глибоко вивчатись і широко популяризуватись.

2.4 Матеріали експериментального дослідження роботи

Завтрашній день незалежної України, її остаточне воскресіння залежить від того, наскільки високою буде національна свідомість її громадян.

Враховуючи те, що сучасні студенти це майбутні громадяни України, у процесі нашого дослідження, ми на основі контингенту студентів 1 курсу факультету української філології вивчили стан національної свідомості сучасної молоді, використавши різні взаємопов'язані методи досліджень. Анкетами, тестами, бесідами передбачалося виявлення мети й сенсу свого життя, ставлення до розбудови Української держави, відродження української мови й культури, оточуючої дійсності, своїх товаришів, послугування українською мовою у повсякденному житті, обсягу знань з освітньої й культурно-історичної спадщини України, рівня оволодіння українською культурою, самооцінки наявності характерних рис національної свідомості, планів на майбутнє тощо.

Аналіз результатів опитування показав, що в більшості першокурсників сформувалися позитивні ціннісні орієнтації, які відображають їхнє ставлення до національних надбань народу. 70% опитаних щиро люблять своїх батьків, підтримують стосунки з рідними, наслідують родинно-побутові, релігійні традиції, є палкими патріотами рідного краю, турбуються про охорону рідного довкілля тощо.

65,7% сенс свого життя вбачають у чесній праці, дружній сім'ї та вихованні дітей, в людському спілкуванні, дружбі, добрих стосунках з іншими людьми, в творчості, ствердженні в суспільстві ідеалів краси, добра злагоди,

У своїх товаришів учні найбільш цінують: доброту – 60,2%, справедливість – 55,4%, повагу до батьків і людей – 61%, знання, ерудицію – 38,7%, працелюбність – 35,7%, дотримувались гуманних принципів – 31% та інші риси української ментальності.

Більшості учнів властиве прагнення бачити Україну незалежною, заможною, демократичною державою – 80% хоч і позитивно сприймають незалежність України, проте, готовності докласти власних зусиль до її становлення не виявляють. 40% – люблять українську мову й володіють нею вільно, 60,1% прагнуть глибше оволодіти українською мовою, культурою, щоб у майбутньому використовувати її в справі нового покоління громадян, відданих Україні тощо.

Значна частина опитаних ідентифікує себе з українським народом – 50,5%, усвідомлюють себе часткою нації й готові розділяти її долю. Учні чітко розмежовують поняття «українець» і «хахол», вважаючи під останнім людину інтелектуально обмежену, деградовану, без почуття національної і власної гідності – 27,2%.

Більшість першокурсників виявили негативне ставлення до тих, хто залишає Україну, шукає кращої долі і кращих заробітків у сусідніх країнах, за океаном, наймається в чужі армії тощо – 50,4%. Ця позиція обгрунтована тим, що доля України, її майбутнє вирішується не за кордоном, а працею народу.

25,5 опитаних дотримуються українських народних звичаїв, обрядів, традицій і люблять українську класичну, народну та естрадну музику, художнє слово.

40,1% вважають українську мову й культуру світовим явищем, продуктом духовної творчості українського народу.

53,4% опитаних свої плани на майбутнє пов'язують з працею в сфері освіти.

Таким чином, можна стверджувати, що в значної частини молоді уже сформовані характерні риси української національної свідомості.

Проте, як показують результати опитування, серед першокурсників є й такі, що негативно ставляться до розбудови Української держави (20,2%), а байдужих до долі України виявилося 10%.

На жаль, 30,3% опитаних, а їх 85% за походженням українці, не усвідомлюють себе часткою нації, нехтують національним почуттям, скептично ставляться до ментальності українського народу. Принаймні українцям такі риси ментальності, як національна гордість, жертовна любов до Бога й України, волелюбність, відданість і вірність, справедливість – на їхню думку, є архаїчними й не наслідуються. Вони вважають, що сучасний українець є споживачем і носієм «інтернаціональної» культури, духовна культура українського народу є віджилою, консервативною.

Українців, які сповідують національну ідею – 20%, тих, хто брав участь в анкетуванні, вважають людьми примітивними за інтересами, потребами, світоглядом. Вони схвалюють вчинки своїх земляків, яким байдуже, де жити й працювати: в Україні чи за кордоном, аби мати бізнес.

Ця група опитаних аж ніяк не пов'язує свою долю з долею народу, у них відсутнє прагнення до готовності працювати на благо українського суспільства.

На запитання «Чи властива вам така риса національної свідомості, як вірність Україні?» – 45% відповіли позитивно. У своїх товаришах жоден з учасників опитування не назвав такі визначальні риси національної свідомості, як патріотизм, почуття національної гідності. Або вони відсутні, або не є авторитетом для опитуваних.

Про низький рівень сформованості національної свідомості свідчить і те, що 14% студентів хотіли б переїхати до інших країн, змінити своє громадянство. Серед них називаються ті, де порівняльне високий рівень життя: США, Германія, Франція, Ізраїль, Швеція та інші розвинуті держави.

Сенсом свого життя вважають особистий добробут, спокій, відсутність проблем – 55,7%. Життя заради грошей, прибутків 10%.

Значна кількість учнів засвідчила низький рівень мовної культури: 60% досконало володіють українською мовою, але соромляться спілкуватися нею у громадських місцях. 20% говорять українською мовою вимушено. Спілкуються рідною мовою в побуті, родині, сім'ї лише ЗО%.

На запитання «Якщо ви постійно не користуєтесь українською мовою, то що заважає вам це зробити?» учні відповіли:

недостатній власний рівень володіння – ЗО%;

не хочу виділятися серед оточення – 60%;

дотримуюсь сімейних традицій – 27%;

вважаю виправданою двомовність – 10%;

не хочу ламати стереотипів ділового та неофіційного спілкування зі знайомими мені людьми – 65%;

не хочу, щоб мене вважали «селюком» – 45%;

остерігаюсь, щоб не назвали «націоналістом» – 30%;

вважаю мовні проблеми другорядними в порівнянні з матеріальними, економічними – 43%;

вивчення мови вимагає додаткових зусиль, а я зайнята людина – 20%;

загальна соціально-політична ситуація в регіоні не сприяє цьому –35%;

місцева влада, державні установи регіону не сприяють цьому – 27%;

інше – 5%.

Таке ставлення молоді до української мови є свідченням відсутності в них власних поглядів і переконань, чіткої громадянської позиції, відчуженості від процесів відродження національної культури та українського державотворення.

47% опитаних виявили недосконалу обізнаність з освітньою і культурно-історичною спадщиною України, а 10% обсягом своїх знань з цього зовсім не задоволені.

Аналіз результатів опитування показав низький рівень культури першокурсників у ставленні до суспільства і людей. Майже половині респондентів (57%) властива недорозвиненість почуття обов'язку перед громадськістю й близькими людьми, відсутність критичного ставлення до власного досвіду та поведінки товаришів, їм же притаманні егоїстичні почуття, а 10% з них схильні до згубних звичок.

Застосовуючи розроблені критерії оцінки рівня сформованості національної свідомості особистості, ми встановили наявність якостей української духовності у сучасної молоді. Рівень національної свідомості ми визначили по самоусвідомленню особистості своєї причетності до етносу, нації, народу, його культури, України та спонукання до національного самовиховання.

У ході дослідження ми прийшли до висновку, що формування національної свідомості молодого покоління може бути успішним лише тоді, коли воно стане справою не окремих ентузіастів, а цілих педагогічних колективів, усіх освітян України.

Висновки

Факти історії, зокрема тієї, що творяться сьогодні, переконливо засвідчують, що процеси становлення держави проходять тим інтенсивніше і динамічніше, чим вищою є національна свідомість народу, чим глибше усвідомлення ідей національного відродження.

На підставі опрацювання науково-педагогічної і методичної літератури, вивчення досвіду шкіл міста Херсона, роботи зі студентами факультету української філології, можна стверджувати, що до основних складових системи виховання національної свідомості засобами народної педагогіки, відносяться: зміст освіти, належне організаційно-педагогічне і методичне забезпечення організації навчально-виховного процесу в закладах освіти, спільна цілеспрямована робота школи, сім'ї і громадськості.

Чільне місце в цій роботі належить вчителю-словеснику, тому що він є носієм української культури, літератури., рідної мови, що становлять основу національної системи навчання і виховання.

За результатами нашого дослідження можна стверджувати, що:

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих – реакційних, шовіністичних політичних сил.

Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від

покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа.

Після лютневої та жовтневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України.

Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата», «безнаціонального комунізму» та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій.

Багатющою і справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід,ї рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.

Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Народна педагогіка – першооснова національної системи виховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка, національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають в себе живлющу снагу етнопедагогіки.

Найщільніше місце в національній системі виховання належить узагальненому ідеалу українця – людини лагідної і щирої, правдолюбної і доброзичливої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, витривалої і терплячої тощо.

Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить формуванню національної свідомості. Це зумовлюється насамперед тим, що високий рівень національної свідомості пов'язаний не просто з теоретичним усвідомленням процесів національного відродження, а й з практичною готовністю людини до участі в розбудові незалежної держави.

Вагомий внесок у справу формування національної свідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого – формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини.

Народна педагогіка – невичерпне джерело навчально-виховної мудрості, це система народних знань і досвіду, яка об'єднує такі важливі сфери, як дитинознавство, родинознавство, сімейне виховання, етику добросусідства.

Національна гідність і самоповага – це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, «когнітивного» ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови.

Мова народу – це не тільки його «чиста криниця», характер, історія, не лише засіб спілкування, форма буття, але й саме буття, самосвідомість, світобачення, спосіб мислення, засіб самовияву.

Вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе.

Вивчення української мови має підпорядковуватися потребам формування національно-мовної особистості, такої, що не тільки знає українську мову, вільно володіє нею, а й здатна творчо самовиражатись нею, пропагувати її, захищати й розвивати, тобто ставитись до неї свідомо.

Роль української літератури в навчально-виховному процесі особлива, бо слово, одягнене в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, має властивість випромінювати цю енергію, заряджаючи нею читача.

Завтрашній день незалежної України, її остаточне воскресіння залежить від того, наскільки високою буде національна свідомість її громадян.

Формування національної свідомості молодого покоління може бути успішним лише тоді, коли воно стане справою не окремих ентузіастів, а цілих педагогічних колективів, усіх освітян України.