Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

Дипломна робота

Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

Тернопіль - 2009

Зміст

Вступ

Розділ I. Стильові напрямки та композиційні системи музичної культури ХХ століття

1.1 Критерії оцінки сучасної музичної культури

1.2 Стильові напрямки початку ХХ століття: імпресіонізм, експресіонізм, фонізм

Розділ 2. Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

2.1 Авангардизм у музичному мистецтві ХХ століття

2.2 Синтез як композиційний метод сучасної музики

2.3 Традиції та новаторство у творчості А. Шенберга та Ч. Айвза

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Діалог кожної національної культури та культурного надбання людства відбувався в умовах драматичних подій сучасної історії та спрямовував художній відгук у творчості музикантів - співаків, інструменталістів, композиторів, диригентів, дослідників музичного мистецтва. Саме у цьому чітко проявляється тенденція, яка охоплює всі визначні композиторські школи різних континентів і складає унікальну специфіку певного історичного етапу музичної культури. Мистецтво ХХ століття містить особливу концентрацію художньо-історичного часу та простору та постає узагальненням сукупного досвіду попередніх епох і різних національних шкіл. Зміщення регіонально-культурних кордонів, розширення асоціативних уявлень про спілкування різних країн і континентів збагатили митців, поглибили їх пізнання сучасного світу, створили умови для вільного вибору стильових орієнтирів та побудови оригінальних авторських композицій.

Спільність художніх поглядів, народжена в результаті тісної взаємодії регіональних шкіл у процесі їх культурних контактів, зумовлює необхідність кожної національної культури пошуку свого місця у світовому еволюційному процесі, співвідношення національного специфічного з універсальним загальновизнаним.

На художній процес ХХ століття вплинули історичні події двох світових війн, розпад могутніх імперій (Австро-Угорщина, царська Росія та ін.), соціальні буревії революцій (Німеччина, Угорщина, Росія), загострення політичної боротьби, військові конфлікти, кризові явища в економічному, політичному, духовній та інтелектуальній сферах суспільства. Водночас, завдяки урбанізації та нечуваному зростанню найрізноманітніших технічних засобів (електроніка, телефон, кінематограф, радіо, автомобіль, авіація, космос та ін.), а також нової архітектури, живопису, моди та ін. відбулись зміни у середовищі європейської цивілізації. Змінилось і відчуття темпобуття: перебіг подій набув незвичайного прискорення та динаміки. Відбулося переосмислення системи цінностей, що зумовило пошук нових виразових засобів від принципів барокко до надсучасних звукових експериментів. Ці пошуки базувалися на нових філософських течіях та на інше бачення природних і соціальних явищ.

У нового покоління з’явились нові вчителі: інтуїтивіст Анрі Бергнсон, екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, неотоміст Жан Марітен, засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд, футуристи та апологети сучасного урбанізму, прибічники елітарного мистецтва та боротьби з "високим" мистецтво, із соціальною ангажованістю художника.

Інтелектуальний клімат, естетику ХХ століття створювали письменники та поети, художники та музиканти. Назвемо деякі найяскравіші постаті: Австрія - Франц Кафка, Карл Краус, Стефан Цвейг; Нововіденська школа на чолі з Арнольдом Шонбергом; Німеччина - Томас Манн, Бертольд Брехт, Ріхард Штраус, Ганс Ейвслер, Курт Вайль; Франція - Поль Клозель, Поль Валері, Анатоль Франц, Гійом Аполінер, Жан Кокто, Пабло Пікассо; Італія - Бенедетто Кроче, Франческо Малін’єрі; Англія - Бернард Шоу, Томас Еліот, Герберт Уельс.

Мистецтво ХХ століття епостає надзвичайно складним і яскравим полотном, де представлені найрізноманітніші художні тенденції: пізній романтизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, реалізм, натуралізм, конструктивізм, кубізм, неопримітивізм, сюрреалізм, дадаїзм та ін. Відносну усталеність розвитку мистецтва у попередньому столітті змінюють численні художні тенденції. Творча еволюція композиторів набуває рис прискорення, динамізму, характеризується інтенсивними пошуками до змін стильових орієнтирів, про що свідчить спадщина І. Стравінського, А. Шонберга, Пауля Хінделіта, Б. Бартока та інших композиторів.

Складна та багатоаспектна проблема функціонування та розвитку музичного мистецтва ХХ століття безпосередньо пов’язана з соціально-політичними, економічними, загальнокультурними процесами світової історії та вивчається у контексті філософсько-естетичного, історико-культурологічного, музикознавчого напрямків (М. Друзкін, Ю. Кон, В. Копен, І. Нестір та ін.), пов’язаних з пошуком нових підходів, методів та засобів, необхідних для оволодіння естетичними цінностями музичного мистецтва, поглиблення пізнання сучасного світу, створення умов для вибору стильових орієнтирів та побудови оригінальних авторських концепцій.

Особливого значення для розгляду значення художньої стилістики ХХ століття, основних процесів розвитку музичного мистецтва, формування композиторських шкіл мають дослідження С. Павлишин, В. Якимоського, В. Холохова, Г. Філоненко, Л. Колнадської та ін. .

Є достатньо підстав вважати, що фахова підготовка майбутніх вчителів музики потребує більш детального розуміння історичних процесів розвитку музичного мистецтва ХХ століття, специфіку його функціонування, формування навичок художньо-педагогічної діяльності. Саме це застереже вчителя від формального засвоєння учнями окремих тем навчальної програми лише як "ключових знань", що призводять до некерованого самоплину або нав’язування школярам стереотипів сприйняття та оцінювання музики, негативно впливає на естетичний досвід особистості.

У зв’язку з цим, відповідальним педагогічним завданням постає вироблення у майбутніх вчителів естетичних позицій, необхідних для аналізу музичного матеріалу, формування уявлень про відображення у художніх образах життєвиявлення людського "Я". Разом з тим, у сучасному мистецтві виникає гостра потреба диференціації різноманітних тенденцій і серед однобічно-обмежених виявити мистецькі здобутки. Адже, як зазначає С. Павлишин, однобічне захоплення того чи іншого системою або окремими засобами виразності, що часом трапляється в молоді, і є наслідком дії моди в жанрах легкої музики, може надовго загальмувати розвиток не тільки мистецької індивідуальності, а частково і процесу розвитку всієї музичної культури. Уникнути цього, на наш погляд, допомагає об’єктивне пізнання ліній розгортання музики ХХ століття, узагальнення цього процесу, визначення його основних тенденцій і наслідків.

Таким чином, актуальність і важливість окресленої проблеми для сучасної музичної педагогіки зумовили вибір теми дослідження: "Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття".

Об’єкт дослідження - музично-історичний процес ХХ століття.

Предмет дослідження - процес функціонування та розвитку основних напрямків та течій зарубіжного мистецтва ХХ століття.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні провідних естетичних напрямів та течій зарубіжної музичної культури ХХ століття. Відповідно до мети дослідження необхідно було розв’язати наступні завдання:

проаналізувати критерії оцінки сучасної музичної культури;

охарактеризувати стильові напрямки та композиторські системи музичної культури ХХ століття;

виявити синтез традиції композиторської техніки та новаторства у творчості Ч. Айвза та А. Шонберга;

укласти довідник основних естетичних напрямків та течій зарубіжної музичної культури ХХ століття.

У процесі реалізації завдань дослідження дуло застосовано комплекс теоретичних та емпіричних методів: аналіз філософської, мистецтвознавчої, навчально-методичної літератури, художньо-естетичний аналіз музичних творів.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у подальшому вивченні специфіки функціонування і розвитку зарубіжної музичної культури ХХ століття, її провідних стилів та напрямків джерелознавчого аспекту сучасного музичного мистецтва. Укладений довідник може бути використаний у практиці навчально-виховного процесу загальноосвітніх шкіл, у фаховій підготовці студентів музично-педагогічних факультетів та інститутів мистецтв вищих навчальних закладів, в інститутах післядипломної освіти для вчителів дисциплін естетичного циклу.

Апробація основних положень роботи здійснювалась безпосередньо на уроках музики в ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Довжанка Тернопільського району; висновки основних етапів дослідження обговорювались на звітній науковій конференції на кафедрі мистецтвознавства, методики музичного виховання та акторської майстерності Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка (2008-2009 рр).

Структура та обсяг роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (позицій), додатків. Загальний обсяг роботи 107 с. Основна частина 88 с.

Розділ I. Стильові напрямки та композиційні системи музичної культури ХХ століття

1.1 Критерії оцінки сучасної музичної культури

Не існувало епохи, в якій сучасне мистецтво не було б об’єктом гострих суперечок, незгод і конфліктів. Історія музики пройнята ними від перших зафіксованих фактів у музичній теорії та естетиці - у протистоянні між каноніками й гармоніками у стародавній Греції. З найбільших зіткнень поглядів на сучасну музику далі виділяють рівночасно існуючі пізньоготичний стиль з його церковною ідеологією і виникаючий ренесансний - носій нового часу. Подібно, тільки у щораз тісніших і складніших переплетеннях суперечності виявляються у накладенні різних стилів аж до сьогоднішнього дня.

У загальному погляді на сучасне мистецтво може здатись, що його надзвичайна пістрявість і змінність - це вияви форм самого мистецтва, не обов’язково спричинених суспільними умовами. Якщо деякі течії дійсно набувають вигляду гри форм, то й вони відображають ідеологічне спрямування. Тому що нейтральне мистецтво неможливе у наш час поділу світу на безліч національних відгалужень різного ступеня розвитку, і поглядів - від граничної ізольованості до інтернаціональних, як, зокрема, намагаються вирішити у музиці проблему зв’язку Сходу і Заходу: нарешті, в епоху існування не просто двох ворожих шкіл, як бувало раніше, а гострих сутичок поміж нескінченною кількістю напрямів і їхнього перенесення не тільки на творчість одного композитора, а й в один твір.

Незвичайна складність і швидкість змін, що відбулися в мистецтві XX ес. тільки частково мають адекватне відображення в естетичних узагальненнях і в теорії. Це не дивно, тому що в минулому мистецтвознавча думка, за винятком окремих „геніальних передбачень" також звичайно запізнювалась з оцінками явищ мистецтва, особливо з об’єктивними і правильними судженнями. Стосовно сучасного мистецтва це незрівнянно складніше і рівночасно потрібніше. Сьогодні мистецтвознавець озброєний не лише всім арсеналом теоретичних знань конкретного виду мистецтва і близьких до нього, суміжних, а й естетикою, філософією, соціологією, психологією, часто й результатами осягнень науки -математики, кібернетики й інших. Усе це - тільки відображення необхідності, бо з відповідними питаннями він зустрічається у творах сучасного мистецтва.

У той же час, у мистецтвознавців немає ще остаточно випрацьованої методології аналізу, так потрібної для об’єктивної оцінки. Під час розгляду музичних явищ сьогодні застосовують принаймні декілька методів, з яких ні один не є цілком завершеним сам по собі. А величезний накопичений матеріал сучасного мистецтва вимагає не тільки узагальнення теорією, але й заглядання в майбутнє. Зрештою, без останнього був би неможливим хоч якоюсь мірою систематизований підхід до настільки пістрявих і діаметрально протилежних творчих явищ.

Відсутність однозначних і єдиних означень і, особливо, оцінок сучасних явищ мистецтва випливає з неузгодженості і не тільки естетичного ряду. Величезне значення має саме поступальний історичний процес, який і в мистецтві багато що ставить на свої місця, пояснює, стверджує або заперечує. Але й історія легше засуджує псевдоноваторство і фальш, ніж виявляє все незаперечно цінне. Багато й тут залежить від прогресивності поглядів, світогляду і обдарованості, таланту того, хто оцінює.

Навіть побіжний огляд музикознавчої літератури про сучасну музику показує, що у ній відобразилась уся складність ситуації в творчості. У наш час важко випрацювати не тільки єдині, а навіть загальні критерії підходу до окреслених явищ і їхні об’єктивні оцінки. Якщо це стосується до наявного, то тим проблемніше у спробах прогнозування шляхів майбутнього. Зрештою, однозначність думок не є необхідною умовою розуміння сучасної музики. Це ж стосується й інших видів мистецтва.

Головним залишається уточнення загальних закономірностей розвитку. Найчіткіше визначають теоретичні принципи сучасної музики. Їх можна розділити на системи звуковисотної, ритмічної, тембрової і структурної організації. Спершу найширший розвиток отримав звуковисотний бік музики.

Ритмічний чинник отримав у XX ес. розвиток в індивідуальних стилях (головно Стравінського, Бартока, Прокоф’єва), а також у штучних системах (ессіна, Бляхера).

Що стосується тембрового боку, то невипадково багатьма дослідниками він визначається, як головний для музики останнього століття. Структурний бік сучасної музики розвивався, головно, останніми десятиліттями і це також цілком закономірно. Музична форма осягнула в епоху класицизму такої досконалості, що на неї спирались не тільки романтики, а й експресіоністи на додекафонному етапі. Зрозуміло, що XX століття впровадило тут свої корективи і вимоги: це, у противагу масштабності і максималізму пізніх романтиків, - мініатюрність і мінімалізм.

І тільки цілковитий відхід від мажоро-мінорної системи і незмірно зростаюча роль тембрового чинника спричинили виникнення нових принципів структурної організації. Причому вони втілюють типове для сучасної музики роздвоєння у погляді на процес її створення і сприйняття. Якщо стохастика і алгоритм відображають вплив точних наук на музичну організацію, то алеаторика, навпаки, вносить елемент творчої вільності та імпровізаційності, що перекликаються з духом сучасності, і з давніми традиціями.

Розгляд композиційних організаційних принципів сучасної музики є важливою частиною її дослідження. Без них неможливо обійтись для характеристики головних явищ останньої епохи історії музики. Проте головним завданням залишається визначення коренів виникнення цих теоретичних систем і творчі, мистецькі, а також суспільні наслідки їхнього існування.

Самі засоби музичної мови не мають провідного значення, оскільки сам по собі окремий прийом не може визначати вартість твору мистецтва. Важливою є система в цілому, причому у комплексі естетичних і технічних принципів, нарешті, вихідна позиція композитора і остаточні висновки з його задуму. Відомо, що багато композиторів осягають здійснення глибоко ідейних задумів застосовуючи найновіші засоби виразності. Існують своєрідні індивідуальні стилі, що використовують найрізноманітніші прийоми сучасної музичної мови.

У сучасному мистецтві потрібно диференціювати різноманітні тенденції і серед однобічно-обмежених виявляти мистецькі здобутки або навіть окремі риси. Тому щораз важче визначати широкі шляхи розвитку чи конкретну стильову окресленість навіть у творчості тих чи інших композиторів. Переважно доводиться оцінювати окремо музичні опуси як зосередження переплетень найрізноманітніших систем і напрямів.

Захоплення технічним боком композиційного процесу це, в першу чергу, наслідок дії моди, що в іншому плані виступає у жанрах легкої музики. Однобічна захопленість технікою, тою чи іншою системою, або інколи окремим засобом виразності, що часто трапляється у молоді, надовго може загальмувати розвиток не тільки мистецької індивідуальності, а частково і процесу розвитку всієї музичної культури. Уникнути цього допомагає об’єктивне пізнання ліній розгортання музики XX століття, узагальнення цього процесу, визначення його головних тенденцій і наслідків.

1.2 Стильові напрямки початку ХХ століття: імпресіонізм, експресіонізм, фонізм

Нове в мистецтві зрідка є наслідком зовнішніх і випадкових стимулів. Якщо такі і визначають, на перший погляд, виникнення тих чи інших течій, то ретроспективний аналіз виявляє їхні глибокі корені у традиціях минулого, національної або світової Культури.

Спадкоємність різних течій мистецтва XX сторіччя розмаїта. Деякі з них позбавлені справжніх коренів не тільки у гаслах їхніх пропагандистів, а й у своїй сутності. Разом з тим, навмисний відрив від традицій, наприклад, у футуризмі або дадаїзмі цілком не рівнозначний з їхньою абсолютною новизною. Вони зовнішньо копіюють такі ж зовнішні якості відхилень від головного потоку мистецтва минулих десятиліть або навіть століть. Піднесення подібних течій до абсолюту - ознака деградації мистецтва в сучасному суспільстві у значно ширших масштабах, як це було раніше.

Ще одна риса таких течій стосовно минулого - відсутність безупинності традицій, з яких висмикуються лише випадкові моменти. Характерно, що саме цього роду течії і напрями претендують на цілковиту незалежність від соціального життя, а в дійсності відбивають неспроможність мистецтва порадити собі з його справжніми проблемами і тому зводяться до гри формами, до пустої забави.

Особливе місце займає у XX ст. експресіонізм; залишаючись до цього часу провідним напрямом митців, які втілюють глибокі проблеми сучасного життя, він характерний яскраво вираженою спадкоємністю зв'язків з традиціями минулого, в першу чергу, німецького мистецтва. Спершу і в ньому, як у галузі малярства і літератури, так і в музиці, вбачали насамперед руйнування попереднього етапу розвитку в мистецтві. Проте декілька десятиріч існування експресіонізму, у поєднанні з різною композиційною технікою, показують його, як відбиток деградуючого, але вповні правдивого і логічного процесу еволюції суспільства.

Новий тип емоцій - з одного боку більш неврастенічних, з іншого - інтелектуальних став наслідком зміненої психіки людини XX століття, що в особливо гіпертрофованому вигляді притаманне представникам мистецтва. У зв'язку з тим само собою зрозуміло, що експресіоністична музика не є простим і прямим продовженням романтичної лінії, а якісно новим етапом, що відповідно вимагав щораз багатогранніших засобів вираження.

Диференціація і витонченість торкнулися всіх елементів композиції - також тембрового, динамічного і темпового боку, але в першу чергу - гармонії, тому що вона була головним засобом передання напруги. Зрештою, гармонія пізнього романтизму якнайтісніше пов'язана з мелодикою, яка втілює психологічну лінію розвитку образу. Саме звідсіля щораз більша увага до гармонії, як чинника втілення тих чи інших сторін змісту.

Романтизм на початку XX ст. вилився не в один, а у два напрями (залишаючись, окрім того, у межах традиційного русла). Якщо експресіонізм продовжив лінію втілення ліричного пафосу, то спостерігальне і об'єктивістське відбиття лірики вилилося в імпресіонізм. Зрештою, така диференціація аж ніяк не виникла несподівано, а поступово наростала у надрах романтичного стилю. Імпресіоністична тенденція була другим боком романтизму; емоційній насиченості протистояла споглядальність, напруженій мелодичній і гармонічній лінії-барвистість.

В момент свого виникнення імпресіонізм, а відтак й експресіонізм (останній тільки після створення нової звуковисотної системи - додекафонії, тому що спочатку його гармонічні і оркестрові прийоми навіть ототожнювались з імпресіонізмом) ставились у різко заперечливу позицію до романтизму, як єдино вірні шляхи подальшого розвитку музики. Настільки гострого і явного антагонізму не спостерігалося в попередні епохи поміж змінюючими одна одну системами засобів вираження. Зокрема, прийоми готики природно використовувались ренесансом, бароко - класицизмом, а класичні - у романтичному стилі.

Боротьба відбувалася в ідеологічній і естетичній сферах (церковної і світської музики на площині поліфонії, відтак монодії оперного і концертного жанрів та багатоголосся церковного і придворного мистецтва.

Інакша ситуація у музиці XX сторіччя, коли тут на перший план виступають вузькотехнічні принципи. Незважаючи на численність гасел і декларацій, суть справи зводиться до суперництва типів виражальних засобів. Причина цього полягає не стільки у впливі збільшеної ролі точних наук, як у кризовому стані ідеології. Зрозуміло, що за кожною течією, що виникає, приховується окреслена соціологічна настанова, однак ці ідейні стимули мають дрібний, відокремлений характер, вони далекі від великих філософських концепцій минулого.

У вказаний час виникають і такі напрями, що принаймні спочатку виступають як цілком нові, переворотні в художньому мисленні, які зайняли щодо минулих стилів нищівну позицію. Таким був, насамперед, фовізм, що відігравав у мистецтві Заходу до першої світової війни роль революційного каталізатора. В самій суті цієї течії виявилось вельми своєрідне і однобічне розуміння західною інтелігенцією пробудження демократичних сил і наближення нової епохи.

Вже у причинах і способі виникнення фовізму, а також кубізму від вражень східного і африканського мистецтва зауважені два знаменні факти: підхід до фольклорних джерел як до грубо варварського, екзотичного матеріалу, спроможного однак влити у кволе європейське мистецтво первісну могутність і силу в сенсі примітивного, але гранично динамічного задуму і відповідного методу його втілення; зацікавлення колоритністю і оригінальною фольклорною сировиною вказує на спадкоємність у фовізмі принципів імпресіонізму. Через те, хоч фовізм виступав як антипод, насамперед, імпресіонізму, надалі легко було виявити і їхні спільні риси, що торкаються не лише самого уживаного матеріалу, а і естетського підходу до нього. Пізніше, вже у 1950-ті pp. обидві течії зустрілися в брюістичному типі сонористики.

У першоосновах імпресіонізму і фовізму сильнішими були відмінності між ними, як естетичного, так і мистецького плану. Використання ладової основи і прийоми колоритності носять у фовізмі інший характер і мають іншу мету. Підкреслена динамічність протиставляється статичності імпресіонізму, дикість, варварство, стихійність - його споглядальності, і в той же час пригладженості романтизму. Але в тих самих рисах міститься наївність бачення оточуючого світу фовістами. Їх уяву про революційні сили можна окреслити як театральну, в якій на перший план проступає милування яскравими барвами, гострими, але монотонними „як пульс землі" ритмами і навіть грізна сила пробудженої маси бачиться крізь призму умовностей старовинної обрядовості або екзотичного колориту.

Такі особливості фовізму яскраво проступають у його найвизначніших представників: Матісса і Реріха у малярстві, Стравінського, а частково Прокоф'єва і Бартока в музиці. До речі, ця течія невипадково розцвіла у тих двох видах мистецтва; першість колориту не могла би так проявитися, наприклад, у літературі. Тому й на подив органічно склалася співпраця Реріха і Стравінського в рамках фовізму у „Весні священній". У них особливо помітний той дійсно цінний і новаторський бік фовізму, який залишився непроминаючим. Це новий, хоч і сам по собі однобічний погляд на фольклор, відшукання у ньому таких живих сторін, які змогли запліднити музику XX сторіччя і створити у ній сильний фольклорний напрям, спроможний протиставитись умоглядним музичним системам.

Якщо підсумувати естетичні тенденції музичного розвитку цього періоду, то ми знову повернемося до вихідної точки і побачимо, що найбільш глибоко і безпосередньо він відобразився в експресіонізмі. Ні одна течія не була так тісно пов'язана з характерними рисами епохи. Тому і малярство, і література, і музика гуманістичного спрямування аж до останніх років спирається на Заході на естетику експресіонізму або її новіші Трансформації.

У музиці і образотворчому мистецтві початку XX ст., напередодні Першої світової війни, державних і революційних переворотів у більшості європейських країн, насамперед у Німеччині, правдиве відображення дійсності виходило за рамки тодішніх понять про реалізм. Незвичайно різкі і брутальні емоції, почуття страху або тривожного очікування, а також не менш жахливої гримаси сміху не вкладались вже навіть у рамки натуралізму, який зрештою був чужим для німецького світогляду.

Розірваність сприйняття, неспроможність усвідомлення і, головне, узагальнення подій робили неможливим реалістичний підхід до зображуваної дійсності. Але щира, внутрішня і душевна зацікавленість найвизначніших мистців-експресіоністів долею світу, їхнє непідробне страждання і відчай роблять і песимізм їхніх творів значно переконливішим, ніж вигладжений оптимізм безталанних традиціоналістів (особливо, літераторів), або байдужих до людства всякого типу „абстракціоністів".

Розкриття суспільних і естетичних стимулів експресіонізму істотно допомагає в розумінні всього складного процесу розвитку музики XX століття. Засоби мови мистецтва в свою чергу спроможні вливатися у формовану естетику, як це сталося з пізньоромантичними рисами, що перейшли в експресіонізм, або додекафонією і прийомами абстрактного малярства, які великою мірою визначили початок „раціоналістичної" епохи в творчості. Проте провідне значення технічного боку в мистецтві тільки позірне і справжньою першопричиною перемін у ньому є ідеологічні зрушення. Техніка - це зовнішнє виявлення тих глибоких катаклізмів і подій, які відбуваються у надрах мистецтва, що відповідно відображає, так само опосередковано, суспільний процес.

На перший погляд найбільш революційним у сфері засобів вираження на цьому історичному етапі був експресіонізм. У свій час саме на ґрунті цієї течії відбулися зрушення, які здались такими, що перевертають і знищують основи попереднього музичного мислення. Дійсно, для покоління музикантів і слухачів 1900-х pp. визначальним для музичного мислення був звуковисотний елемент. Крайні висновки з мажоро-мінорної системи, доведеної романтиками до граничної хроматизації, виразилися у експресіоністів в емансипації дисонансу, у встановленні поміж альтерованими звуками вільних взаємовідношень.

Коли ж на зміну традиційній тональності з одним центром була оголошена додекафонна система, в абсолютно нову еру в історії музики повірили не тільки Шенберг, Берг, Веберн і їхні прихильники, але й численні переконані традиціоналісти. І тільки наступні десятиліття показали, що імпресіонізм і навіть фовізм були у сфері музичної мови не менш перспективні, як експресіонізм. А вже, у всякому випадку у світлі подальших подій, після появи ще цілої низки заперечуючих попередні і „універсальних" систем, додекафонія стала не більше, як однією з них.

Зростаюче у наш час зацікавлення внутрішньою якістю самого звуку, не тільки як барви, тембру, але й проникненням в саму сутність феномену музики, у 1950-ті pp. наново висунуло Дебюссі та імпресіонізм і призвело до нової оцінки творчості Стравінського фовістського періоду. Подібна атомізація матеріалу мистецтва ще раніше сталася в літературі і малярстві. .

Найзначнішим переворотом, який відбувся в імпресіоністичному музичному мисленні була зміна традиційного співвідношення між головними музичними елементами. Якщо Щенберг тільки далі розвинув і загострив мелодичний і гармонічний_> >чинники, залишаючи їх у тій самій залежності - зумовленості гармонії мелодикою, то Дебюссі зламав цей головний закон монодичного стилю. Невипадково його порівнювали, як стосовно статичності вираження, так і типу фактури, з музикантами доба-рокового періоду. Та у музиці Дебюссі якісно новим є здійснення цих принципів на базі гомофонно-гармонічного мислення За рівноправності у нього головних виразових компонентів мелодика, позбавлена ролі монодичної основи, стає таким самим колористичним засобом, як гармонія. Але остання, за самими закладеними у ній можливостями, набуває у даному контексті превалюючого значення.

Найцікавіше порівняти в експресіонізмі, імпресіонізмі і фовізмі місце тембрового чинника. Проте спершу зупинимося на відношенні до звуковисотного боку - традиційно головного музичного елементу в останній названій течії.

Найхарактерніші зразки фовізму, наприклад, „Весна священна" чи „Свадебка" показують, насамперед, його роль як зачинателя примітивістської тенденції в мистецтві (не тільки в музиці) що протистояла у XX столітті вишуканим, витонченим і умоглядним напрямам. Звідсіля бере свої корені так популярна сьогодні творчість Орфа, та й Барток не уникнув впливу варварського стилю".

Якщо ритм діє на слухача, як найсильніший (окрім барви) чинник фовістського твору, то це в першу чергу зумовлене підкреслюванням елемента первісного варварства у прадавньому слов'янському фольклорі і виявлянням у ньому паралелей з сучасністю. Також побудова і розвиток мелодичної ланки невідривно пов'язані з ритмічною остінатністю, буквальним вдовблюванням у свідомість засобом ритму.1 все ж мета тут - не виділити ритм, як тембр у імпресіоністів з теоретичних міркувань, а використати його як засіб відтворення первісної сили. Цьому ж служить у даному випадку гармонія; звідсіля її суто колористична роль, і єдина увипуклена особливість - багатоверствовість, як у сенсі накладання функцій для підкреслювання акцентів, так і поліфонічного розшарування фактури.

Останнє у великому ступені походить від багатоголосся давньої Русі, а також і від художніх основ фовізму. Багатоплановість гармонії оркестру у Стравінського дуже відмінна від імпресіоністичного трактування цих елементів. Замість витонченого змішання гармонічних або інструментальних барв, що дає, подібно як в імпресіоністичному малярстві, загальне, невловиме в деталях враження колоритності, у фовістській музиці, також паралельно до живопису, суть полягає у різкому розподілі гармонічних і тембрових барв, коли чітко відрізняються їхні окремі пласти. Зрештою, така поліфонічність, як художня основа фовістського малярства і музики, може також випливати з народних джерел.

„Імпресіоністична" третя має явно експериментальне спрямування. На цьому етапі пошуки композитора у сфері музичних засобів не обмежувались тільки звуковисотним елементом. Вказаний прийом Шенберґа дав значно більш без посередній стимул і теоретичну основу для виникнення принципів тембрової серіалізації, а опісля сонористики, як узагальнене розуміння тембру Дебюссі. Однак у перше десятиліття ХХ-го століття ці риси ще не зауважувались, точніше, привертала увагу їхня незвичність і різкість, а не закладені у них композиційні можливості. Невипадково наймоднішим автором був у ті роки Р. Штраус. Його музика приваблювала яскравими, але зовнішніми ефектами, зокрема, тембровими. Тяжіння публіки до колоритного, показного призводило до того, що Штраус вважався більшим обновником оркестру, як Дебюссі.

Інакше було з ритмом і формою. Майже до останнього часу вважали, що експресіоністи та імпресіоністи не звертали спеціальної уваги на ці чинники, увипуклюючи в першому випадку мелодико-гармонічну нестійкість, у другому - гармонічно-темброву барвистість. В дійсності, однобічний ухил у бік тих чи інших принципів був закладений в самому погляді на композиційну систему в рамках цих напрямів. Трактування ритму і форми мало в цьому комплексі засобів своє визначене місце, менш значне, як інших елементів, але точно окреслене.

Складніше з формою в експресіоністичній течії. У Шепберґа, Берґа і Веберна відкриваються в цьому сенсі спільні риси як і у ритміці. В суто атональному періоді допоміжнім чинником у них стає слово, звідки численні досвіди з речитативом і мовленням і поступове створення Sprechstimme. Цей шлях ясно відбився у творчості Щенберґа і у „Воццеку" Берґа, де використовуються вже випрацьовані Шенбергом принципи. Перші ознаки його Sprechstimme, що осягли апогею у „Місячному П'єро", а відтак по-різному перетворювались аж до останніх творів, з'являються ще у „Піснях Ґурре", характерному зразку романтичного монументалізму. Тут явно виступає типова для пізнього романтизму роль слова, як організатора форми. Це продовжується і в атональних експресіоністичних опусах - „Очікуванні" і „Щасливій руці" (також із застосуваням Sprechstimme).

На цьому ж ґрунті використання слова Шенберґ переходить до афористичності форм „Місячного П'єро". З іншого боку робились спроби в цьому напрямі на базі інструментального жанру (в „П'яти п'єсах" і „Камерній симфонії" Шенберґа, його фортепіанних опусах 11 і 19, та особливо в інструментальних мініатюрах Веберна - „Шести багателях" для струнного квартету і „П'яти п'єсах" для оркестру 1913 року).

У зв'язку з цим виникає питання про причини повороту до афористичності, мінімалізму в формі, і до камерності. Знову ж таки, зовнішні стимули цього факту виявляються легко. Це пошуки нових способів висловлювання, що відповідають змінам у трактуванні звуковисотної сфери і тембру; немале значення мало навмисне протиставлення розтягненості форми і монструальним обсягам виконавських ансамблів у рамках романтичною стилю - часової і виконавської економії. У цій галузі боротьба і романтизмом велася по двох лініях, різко відмінних. У фовізмі це динамічність розвитку і форми та ще більша насиченість колористичного елементу, але в цілком іншому напрямі, як у романтизмі. Інший бік, мінімалізм, - виражав народження тенденції неокласицизму XX століття.

В історії творчості великих мистців Заходу можна відшукати не один доказ їхніх свідомих пошуків в обидвох напрямах, хоч вони, зрозуміло, не уявляли крайніх наслідків цих явищ. Так поступав Пікассо, а в музиці особливо яскравим прикладом може бути Стравінський. У розпал свого фовістського періоду він, правда, під зовнішнім впливом „Місячного П'єро" створив "Японські пісні" для сопрано і камерного оркестру. Стравінський і надалі еволюціонував у цьому напрямі, хоча його неокласицизм був конформістським відбитком тенденції - штучної і тому можливої тільки як тимчасова опора на минулі традиції

Розділ 2. Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

2.1 Авангардизм у музичному мистецтві ХХ століття

У нових музичних напрямах другої половини XX століття питання єдності музичного твору стоїть значно гостріше, оскільки надання переваги тій чи іншій стороні музичної мови або техніці є свідомо вибраним актом мистця і відтворює розрив естетичного і технологічного процесів. Невипадково у сучасній музиці і в інтерпретаційній теоретичній думці створюється враження про абсолютне переважання технологічного чинника, що популярно окреслюється, як тяжіння чи перевага форми над змістом.

Складність полягає власне в заміні пануючої до перших десятиліть XX ст. єдиної вихідної позиції композиторського задуму - прагнення викликати у слухача емоції - щонайменше трьома, де до „емоційної" додаються „раціональна" і „геппенінг". Якщо в емоційній суть полягає в чуттєвій реакції, асоціації з певними переживаннями або життєвими ситуаціями, то у раціональній - у відбитті в уяві слухача чітко задуманої, суто умоглядної конструкції, яка повинна впливати досконалістю формальної архітектоніки. Нарешті, геппенінг виходить вже за рамки музики, а часто мистецтва взагалі, і його завдання - активізувати слухача, зробити його співучасником того „творчого процесу", який у ліпшому випадку можна визначити як гру, забаву, театральну виставу (з причини введення прийомів циркового, ярмаркового мистецтва).

Зрозуміло, що така оцінка сучасного творчого процесу не є вичерпною; всередині названих вихідних позицій і поміж ними є немало важливих проблем трактування музичної композиції, як протиставлення динаміки і статики, процесуальності і архітектоніки тощо. До того ж, явище „геппенінгу", а з іншого боку - виникнення композицій-„мовчань" і надання істотної ролі паузам в музиці є наслідком певних філософських концепцій, які відбивають різке розмежування мистецтва авангарду на „дійове" і „бездіяльне" (в останньому відобразилась, зокрема, мода на певні вчення Сходу: буддизм, дзен та ін)

Цей розрив естетичних позицій яскраво відзеркалюється у відірваності компонентів музичної мови - ладового, структурного (формального) і тембрового. Ладовий бік, як такий, що був першоосновою організації музичного твору і найшвидше пройшов через, умовно кажучи, діатонічну (модальність) і хроматичну (тональність) стадії розвитку, у XX ст. зазнав декілька спроб трансформації заради „оновлення" або „розширення". „Оновлення" знайшло, головно, вираження у виникненні серійної системи - додекафонії. „Розширення" - в модальності різного типу, від ладів діатонічних, пентатонічних, мессіанівських та інших, до розділу звукоряду на менші частини - треть, чвертьтоновість і т.д. Існує також напрям розширення традиційної тональності народними ладами звичайної структури, які в основному вкладаються в рамки дванадцятитонового звукоряду. Таким чином, у сфері ладової організації у наш час скристалізувалися дві головні тенденції: поділу звукоряду на дрібніші частки, і значно розповсюдженіші різновиди дванадцятитоновості. які тяжіють до об'єднання під умовною назвою „пантональності" (у творчій практиці це найяскравіше відобразилось у Айвза, в теорії - у Р. Реті).

Структурна організація, як завжди форма в музиці, упродовж тривалого часу притримувалась традиційних схем. У творах, написаних додекафонною технікою, нормою були класичні форми. Вони ж переважають у модальній (Мессіан) і „мікро" системі (у „чвертьтонника" Габи). У разі модальної організації форма часто здається ззовні розтягненою, розпливчастою, що випливає з традицій імпресіонізму і пізнього романтизму. Поза тим, тут виникають складні зв'язки ще й поміж збільшеною роллю тембрового чинника.

Цілком новий підхід до структурної організації пов'язаний вже з пануванням раціонального начала, не тільки як засобу планування твору, а і визначення його сутності, коли структура стає змістом. Такі способи формальної організації спираються на закономірності точних наук (стохастика) і можливості кібернетики (алгоритм). Вони пов'язані з серіальною звуковою системою, переважно втілюваною електроними засобами (у Ксенакіса, Штокгаузена). З іншого боку, в композиційний процесе XX ст. вторгається алеаторика, як відновлення імпровізаційного чинника в нових умовах і на новому ґрунті. Алеаторика використовується і трактується дуже широко, від музики „емоційної" до геппенінґу, від тональності до всіх інших різновидів ладової організації. Найдоцільнішою вона здається, як організаційний момент тимчасового звільнення чітких структурних зв'язків у творі, як строго продуманий, запланований елемент імпровізації, зумовлений внутрішнім задумом цілого. Подібні приклади ми знаходимо у творах Айвза, Лютославського, а також у Щедріна, Скорика („Карпатський концерт").

Поліпшення побутових умов і відновлені можливості спілкування були сприятливими зовнішніми причинами, що спонукали в дивовижно короткий термін до інтенсивного заняття новою музикою. Особливо композиторська молодь Європи не виявляла у традиційній музиці відповідності до потрясінь війни, хвилювання умів; але найбільше її цікавило надолуження пропущеного у плані розвитку технічного боку творчості. Вони вдались до експериментів, у чому дуже допомагали фестивалі, дискусії, стипендії, нарешті, спеціальні лабораторії.

У 1946 р. відкрилися Дармштадтські курси Нової музики, засновані В. Штайнеке. Спершу, що було знаком післявоєнного часу, тут розглядалися не тільки технічні, але й естетично-соціологічні питання. Серед перших слухачів був, до речі, Ноно. На цій першій стадії було величезне зацікавлення додекафонією. У 1948 р. на базі дармштадтських курсів був заснований „Кра-ніхштайнський музичний інститут" з міжнародною бібліотекою і в ньому викладав, між іншими, Рене Лейбовіч, пропагандист теорії і творчості Шенберґа. Але на початку виконувалися також твори композиторів цілком „поміркованих" напрямків: Гіндеміта, Орфа, Мессіана, Генце, Гартманата інших.

Таке доволі широке охоплення відгалужень сучасної музики змінилося вже близько 1950 р. однобічними авангардистськими тенденціями. Настало навмисне протиставлення характерові творчості 1920-х років, періоду Другої світової війни і перших післявоєнних літ, з їх збуджено експресіоністичною зацікавленістю відображення дійсності. Тепер почались свідомо абстрактні пошуки „вільного" трактування звукового матеріалу, шляхом розкладання звуку на симетричні елементи, окреслені пропорції числових співвідношень і обчислюваних вартостей. Ці досліди велися вже в середині 1920-х pp. Аймертом, Варезом і Гауером, близько 1940 р. Мессіаном, але тоді вони були епізодичними. Головні течії тих років були спрямовані на контакт із слухачами, мали навіть виховну і громадську мету.

Перехід на позиції авангардизму означав навмисний відрив від широкої аудиторії. Послідовний процес посилення раціона-лісттичного начала провадив до щораз більшої елітарності.1 тільки у 1960-і роки з'явилося прагнення до зближення з масами; відповідно до епохи і стимулів, що його викликали, воно мало зовнішньо-епатуючий характер, почало існувати під загальним поняттям геппенінґу.

Початкова стадія авангардизму на межі 1950 р. мала три істотні вихідні точки:

додекафонію вебернівського типу;

електронні і електроакустичні звукові елементи;

нові екзотичні шумові звучання Мессіана.

Додекафонна техніка Шенберга вже тоді почала вважатися застарілою, непослідовною через „традиційність" мелодично-тематичного мислення, мотивної розробки. Таким чином, навіть після всезагального і офіційного визнання додекафонії Шенберг дуже недовго залишався її „духовним батьком". У композиторської молоді Заходу його місце зайняв майже незауважуваний раніше Веберн. Як еталон сучасності була прийнята його дотепер нехтувана гранично афористична камерна творчість з математично розрахованою технікою. Невипадково Стравінський, перейнявши додекафонію у 1952 році, також спирався на Веберна.

З перспективи часу творчість Веберна також перебуває в руслі експресіоністичної естетики, за своєю ліричною, хоч „надломленою" виразністю. Висока напруга почуття у Веберна не зникає, а осягає граничної концентрації і стильовості: окремий звук стає настільки значущим, що заміняє цілу душевну сферу. Деякими композиторами був сприйнятий і цей характер його творчості (серед інших - польськими, Лютославським, Бердом), але для західноєвропейських авангардистів головною була тільки його система, наявність змістовного боку критикувалася навіть як перешкода у здійсненні самим Веберном остаточних висновків з його новаторських знахідок.

Насправді пуантилістична техніка Веберна була відбитком його внутрішніх задумів, психологічного настрою, способу емоційного мислення. В свою чергу пуантилістика спиралася в технічному відношенні на параметри, прийом атематичного трактування серії, її поділу на три і чотиризвучні відрізки. Це створювало контрасти звучання і тиші, а також швидку зміну різких метричних членувань - нерегулярність ритму. Звідсіля, як крайній наслідок, випливала серіальність, тобто розширення серійного принципу на всі елементи музичної мови - ритм, динаміку, тембр, навіть темп та інші, хоч і з неоднаковими можливостями послідовного проведення цього принципу.

Веберн не винайшов серіальності, хоч вказав до неї шлях закріпленням серії в певних позиціях (октавах) на початку своєї симфонії ор.21 і у деяких інших випадках. В дійсності початок серіальності мав місце у Мессіана, в його п'єсі „Острів померлих" з „Форм тривалостей і сили напруги" 1949-1950 pp. Тут застосований метод „інтерверсії", тобто розходження від одного звуку. Це зроблено нехудожньо, з чисто конструктивних позицій. в умовному, „екзотично-варварському" стилі. Це була суто технічна спроба і результат вийшов примітивний. Для пізніших серіалістів важливим був, однак, сам принцип Мессіанівських модусів з 24 тривалостей, 36 звуковисот, 12 способів звукодобування і 7 динамічних градацій.

У 1950-ї pp. паралельно з цими змішаними дослідами велася інтенсивна праця у бік математизації всього композиційного процесу, починаючи з його звуковисотної організації. Перший шок і захоплення можливостями електроніки перейшли в холодний розрахунок. Серіальність стала загальноприйнятою модою. Навіть її апологет, Т. Адорно вже 1955 року застерігав перед нівеляцією і нейтралізацією, новою кризою через епігонство, конформізм. Головну небезпеку він вбачав у тотальній можливості застосування нового технічного засобу і у втраті відповідальності за музично-акустичну сутність, викональність і сприйнятливість твору. Нерозв'язаною залишалася також проблема форми, яка була випадковою. Авангардисти замінили наразі тільки спосіб використання звуку, в основному спираючись на старі формальні моделі. Серіальна творчість вимагала інтуіції у створенні форми, а це вдавалося небагатьом. В колі електронних експерементаторів задовольнялись віднесенням форми й музицідо категорії мислення. У Булєза стверджується принцип „творення краси з чистих структур'*, у противагу залишкам прихованої виразовості Веберна.

В інструментальній творчості, як у його „Поліфонії X" для 18 виконавців, головною метою ставилося створення прямої узгодженості між звуковисотним, часовим і ритмічним порядком. Особливо в електронній музиці існували можливості переходів між звуковисотними групами і точної реалізації динамічної, а також звукотембрової градації шляхом числової визначеності. Серед чисто інструментальних творів „Структури для двох фортепіано" Булєза - один з найпоказовіших зразків пуантилістичної музики. На початку першої частини подається серія з 12 звукових вартостей, динамічних відтінків і 10 способів звукодобування. Тут немає тематизму, мотивності, ритміки і гармонії в традиційному сенсі, оскільки відсутня безперервність процесу у просторі і часі.

Те ж саме є в інших серіальних творах, особливо у Штокгаузена, а також у Ноно. В останнього, одначе, динамічна і темброва диференціація у серіальних творах, притому вокальних. пов'язана з метою виразовості. Так, у „Перерваній пісні" впровадження серійних параметрів і семантично-фонетичне (лєтристичне) трактування тексту відповідає напруженню і водночас розірваності передачі думок з листів приречених до загибелі, а також безпосередньому відтворенню лементу, крику.

Неможливість точно виконати серіальну музику з її детальною ритмічною і динамічною диференціацією, гранично складними комбінаціями метричних вартостей, які можна записати тільки графічними знаками, викликала потребу впровадження чинника невизначеності, навмисної вільності у виконавському відтворенні, тобто алеаторики. Алеаторика стала також однією з вихідних позицій у виникненні геппенінґу.

Крім цих загальних зрушень у трактуванні всього комплексу музичних засобів, провадились пошуки у галузі окремих компонентів, які вважалися „відсталими". Вже відзначалась інтенсивність розробки звуковисотного чинника і досліди у перенесенні принципів його організації на інші елементи музичної мови. Такими були, наприклад, пошуки відповідності між звуковисотністю і впорядкуванням часу. Тепер розглянемо процес розвитку цих засобів зокрема - ритм, тембр, форму. Тому що їх специфічність породжувала також відповідно диференціоване трактування.

Показовими, хоча швидше винятковими, ніж типовими є зразки застосування раціонального принципу організації до одного з елементів у цілому традиційної мови. Подібно до того, як свого часу Айслєр використовував серію тільки як тему-мелодію, 1950 р. Бляхер застосував серіальність до ритму без порушення тональності (в „Орнаментах" 1951 р. та інших творах). Початок свого „вітального" танцювального імпульсу він бачить, зрештою, в ізоритміці XIV-го століття. Такий дуалізм сучасності і середньовічності у Мессіана є наслідком містичності його світогляду. Вже 1943 року у „20 поглядах на дитя Ісус" для фортепіано, творі, що триває 2,5 год, Мессіан подає дуже різне трактування окремих засобів мови: тут його принцип ладів з обмеженою транспозицією і невідвертальних ритмів (з індійської ірраціональної метричної організації), і звукоколористичний (із співу птахів Японії, Мексики і Європи). У його музиці втілюється, зокрема, мрія Шенберга про духовну роль тембру, що вміщує напружений зв'язок ірраціонального і раціонального, екстазу і розрахунку. Але в наступних творах, зокрема, у „Хронохромії" 1960 р. помітна витонченість його техніки синтезу часу і тембру як елементів монументального оркестрового твору.

Одним з найважливіших засобів вираження і розвитку став ритм, що вже зауважувалось у 1920-ті роки. Ритм у XX столітті був наново відкритий, у всякому випадку, звільнився від виняткового панування мелодики і гармонії, здійснив процес великої емансипації. Під впливом стимулів фольклорних (тобто різних національних) і екзотичних (головно джазу) відбулися рішучі зміни у способі групування однакових частин в одному такті. Сюди відноситься велика роль синкопи, перенесення опорної точки такту, століттями характерної для європейської музики. Важливий також пролом із схематичної дво - і тритактовості. метру, як у „Весні священній", або шляхом впровадження нових ритмічних і метроритмічних групувань, також запозичених з фольклорних джерел. Це п'ятидольність, яка ще у XIX ст. яскраво представлена Мусоргським у „Картинках з виставки"; семи-дольність у Бартока в його „болгарських ритмах" (групування 8 = 3+3+2), і у нього ж спостерігають тридольність зі скороченою третьою долею. Така нерегулярність була для європейської музики цілком новою і ґрунтовно змінила уявлення про музичний часовий порядок.

Тактова перемінність виступала в класичному і романтичному стилях тільки спорадично, тому що фольклор Західної Європи відзначався метро-ритмічною симетричністю. Зате для східноєвропейської народної музики вона була типовим явищем. Звідси, наприклад, незвичайно швидкі зміни метру у „Священному танку" з „Весни священної". З фольклорних джерел походять також поліритмічний і поліметричний принципи.

Ритмічна поліфонія з відносною незалежністю ритмів належить до привілейованих засобів нової музики. Вже в „Історії солдата" спостерігаємо підкреслювання індивідуальних голосів. Подібний підхід до метроритміки став основою неокласицизму, а також інших течій 1920-х pp., таких як „урбанізм", "конструктивізм", „нова речовість", „ужиткова музика". Він спирається, однак, на принцип моторики, на міцний основний метр, у якому всякі порушення рівності, пересунення тактової риски відбуваються з „машинною" точністю. Яскравим прикладом такої пропорційної, причому, підкреслено простої симетрії може бути камерна творчість Гіндеміта тих років (це виступає у Третьому квартеті та багатьох інших його творах).

Тенденції до подолання тактової риски спостерігають і у нововіденській школі. За вільної атональності прагнення до виразовості веде до крайньо асиметричних ритмічних утворень і поліметрії. Особливо це стосується „Очікування", центрального твору вільної атональності. В опусах такої техніки ритм є також носієм форми; так, у „Воццеку" є „Інвенція на ритм", в „Люлю" - моноритміка з регулярним прискорюванням і поверненням до сповільненого головного ритмічного утворення. Ритмічні формули отримують у Берга символічний або лейтмотивний характер, як це є, наприклад, у третій частині „Камерного концерту" для скрипки, фортепіано і 13 духових.

У Веберна внаслідок пуантилізму, опори на мікроструктури і їх чергування з паузами, наявна швидка зміна різних метричних членувань у всій структурі і така їхня нерегулярність, що важко відшукати основний метр. Концепція ритмічних серій тим більше, за самою своєю сутністю, відкинула відчутний слухом наголошений основний метр. Серіальна техніка, яка застосовується для впорядкування часу збільшуваною або логарифмічною (тобто приплюсовуваною) серією, цілком відмовляється від пульсуючого метру. Часові послідовності тут настільки різні, нерегулярні та „ірраціональні", позбавлені періодичності, що слухач неспроможний схопити ритмічний чинник взагалі.

Нарешті, на місце поняття „ритм" прийшов „час". Ритм - це порядок звуків в часі. Але молоді композитори на місце „об'єктивного часу" у рівномірно пульсуючому метрі висунули „час переживання", поняття, запозичене з психології, що ставить час у залежність від роду подій, які відбуваються у проміжку між звуковими тривалостями.

Відносна, інколи навіть абсолютна вільність, що настала як реакція на тотальне планування в серіальній техніці, охопила також темброво-сонористичну „продукцію". Вона реалізується у рамках обчислюваного секундами звукового поля пропорційно довказівок нотного запису, який відмірює час не точно, а асоціативно.

Але й сьогодні незрівнянно перспективнішими є спроби збагачення ритмічної сфери в опорі на конкретну, життєву основу. До цього часу не втратили значення нововведення Айвза у цій галузі, що відображали побутову практику. Він не лише першим впровадив поліритмію як один з головних формотворчих засобів; до цього часу його музика незрівнянна з погляду складності і водночас природності та вільності оперування метричними і ритмічними комбінаціями. Часто вони набирають у нього форми алеаторики, коли, як у сонаті „Конкорд'" елемент імпровізаційності поєднується у виконанні з математичною точністю. Зрозуміло, часті є моменти ліквідації тактової риски. З метро-ритмічними особливостями творчості Айвза пов'язане також його „вторгнення" у сферу сонористики: це проявляється у просторовому розміщенні виконавців, відповідно до поліінтонаційної і поліритмічної диференціації партитури.

Якщо праця над ритмічним чинником веде до розширення його ролі у музичному творі, то досліди у галузі тембру і форми мали наслідком їхню самостійність, перевагу і визначальну функцію серед інших елементів, нарешті, появу сонористики і алеаторики, як нових різновидів авангардистської музики. Тембр і форма виступають тут найчастіше разом, як єдині засоби виразу.

Від початку століття тембр пройшов шлях настільки великої емансипації, що останні десятиріччя інколи визначаються як ера сонористики в музиці. У класиків і романтиків тембр підкреслював тематичну роботу, або „малював". Початок абсолютизації тембру у Дебюссі часто ще носив програмний характер. Тільки в його балеті „Гри настає звільнення тембру від безпосередньої зображальності. Шенберґ першим висловив думку про можливість породити переміною тембру утворення, адекватні мелодичній сфері (у підручнику гармонії) і практично здійснив це у №3 з ор.16 („П'яти п'єсах для оркестру"). Самостійність тембру і тут походить від імпресіоністичних принципів і навіть програмних заголовків (останні були даниною вимог часу). Поняття "тембрового забарвлювання мелодії", вперше здійснене у цьому творі, шляхом повільно змінного акорду у різних інструментальних освітленнях, має два різні значення:

витриманого звукоутворення зі змінною колористикою;

мелодичного комплексу, який у різних тембрових регістрах одночасно проходить через різні колористичні аспекти.

Цей принцип був розвинений Веберном, а від нього сприйнятий Штокгаузеном. У нововіденській школі, не дивлячись на підпорядкування звукової сфери виразовій, перша просунулася вперед нечуваною до того часу мірою. Більше того, саме виражальні вимоги експресіонізму викликали сильні переміни у звучності, невідомі раніше темброві утворення. Водночас тембр не був метою, як у імпресіоністів, а засобом. У партитурах Шенберга є багато прикладів нововведень у тембровій сфері (зокрема, в „Очікуванні"), нові або інакше розвинені способи гри, типи артикуляції і звукових сполучень. Тембр набагато перевершив завдання самого тільки забарвлювання, він став вирішальним співучасником вираження. Тому можна говорити про доцільний і пропорційний розвиток цього елементу музичної мови у композиторів нововіденської школи. Навіть шумові компоненти (як залізні ланцюги у „Піснях Ґурре" Шенберга, чи тремоло засур-динених тромбонів і басової туби у №1 з його ор.16, у Веберна ефекти в оркестрових п'єсах ор.6 і особливо у його „Маленьких п'єсах" і „Багателях" (1910-1914 pp) - не мають самостійної. незалежної від цілого ролі.

Прийоми подібного типу вживаються авангардистами в прямому конструктивному сенсі. В серіальній музиці тембр отримує значення параметра, однаково важливого в порівнянні з іншими, він трактується згідно з серійними закономірностями. Це наслідок розвитку другого принципу шенберґівського „тембрового забарвлювання мелодії": зміни і протиставлення колоритного освітлення. Від 1960 pp. цей принцип Шенберга знову отримав прямих послідовників і широкий розвиток.

Дивовижна щодо сучасності підходу до тембру також творчість Айвза, особливо у двох її аспектах: політембровості і просторового розміщення виконавців. Авангардистські партитури часто нагадують в цьому плані прийоми Айвза початку століття. Рівночасно останні протилежні за своїми джерелами і цілями: вони свідчать про можливість винайдення і застосування тембрових засобів на реалістичній основі і за всієї їхньої оригінальності не як самодостатніх.

В цьому корінна відмінність трактування сонористичного чинника у авангардистів, чого різні приклади спостерігають у Пендерецького. Він використав широке коло попередніх сонористичних спроб: у його „Анаклязіс" - суміш ор.16 Шенберга, кластерів Айвза-Коуела, брюістичних елементів 1920-х pp. і чверть-тоновості Габи. Але вони не служать якійсь вищій, єдиній меті передачі ідеї твору, а самі творять його зміст. Тому тут рішуче змінюється поняття „музика", яке вже не трактується як творча праця зі звуковим матеріалом, вибираним зі звукової сфери згідно з певними естетичними нормами, а як безупинний процес всеможливих градацій між чистим звуком і чистим шумом. Розширення слухової сфери (незвичних способів гри) викликало також суперечність між визначеною і невизначеною звуковисотністю. Це означало, з одного боку, вихід за рамки серіальності з її тісною організованістю всіх елементів, з іншого - нові труднощі у сприйнятті музики.

Зрештою, у самого Пендерецького „Анаклязіс" був перехідним явищем, моментом випробування, опісля підпорядкованого загальному задуму (у „Пам'яті жертв Гіросіми" - хоч ця назва була дана вже після написання твору, „Stabat mater", „Заутрені" та інших). Крім „Анаклязісу", на розвиток сонористичного напрямку не менш сильний вплив мав написаний роком пізніше (1961) оркестровий твір Лігеті „Атмосфери". Він заторкує також проблему форми, якою Лігеті спеціально займався, у напрямі алеаторики. Він сам писав, що тут намагався здійснити нове уявлення про форму: передавати не події, а стани, без точнихконтурів чи утворень, як уявний музичний простір. Тембри, власне носії форми за Лігеті, звільняються від всієї фактури і зводяться до власних вартостей.

Новому формальному способу мислення відповідає інший тип оркестрового звучання.

Це, однак, не осягається новими видами інструментальних ефектів, а способом взаємозв'язку оркестрових голосів. У незвичайній тембровій густоті іструмен-тальні звуки, кожний з яких складається з окресленої кількості часток, самі стають звуковими елементами комплексного звучання. В авангардистській музиці тембровий аспект зайняв основоположну функцію.

Крім незвичних способів гри розширюється і мелодизується ударна група (її збагачення відбувається головно за рахунок екзотичних інструментів).

Загальноприйнятим засобом стало також вживання немузичних способів гри на інструментах („підготовлені" фортепіано, скрипка і т.п.) Авангардистська музика як одну з головних своїх цілей поставила розширення сфери слухання, заміну тембрової однозначності (тобто властивої самим інструментам) багатозначністю, переходами між звуковим і шумовим чинниками.

Це спирається на згадуваний вже щораз тісніший зв'язок суто інструментальних, електронних і конкретних засобів.

2.2 Синтез як композиційний метод сучасної музики

Незважаючи на зовнішню „революційність" авангардизму, найрізноманітніші ультрановаторські прояви, західна музика у другій половині століття використовує у ті стимули і осягнення, які були зроблені у першій його половині. Авангардисти виявляли тільки значно агресивніше претензії на винятковість своїх одноденних відкриттів, як у свій час винахідники нових систем.

Шенберґ також не враховував, що крім додекафонії можуть існувати інші ладові системи (зокрема - фольклорного походження); майже не брав до уваги важливості розвитку у XX ст. інших чинників, крім мелодичного - тембрового, ритмічного та інших. Але його переконаність спиралася, принаймні, на два принципи, яких він не змінював і не піддавав впливам моди: на типовій для духу часу естетиці експресіонізму, з містичним фанатизмом винятковості осягнень мистця, що вимагала відстоювання, і на спадкоємності музичних традицій минулого. Показово було в цьому сенсі порівняти його з Гауером, не тільки з позицій значення їхніх теоретичних систем, але особливо їхнього світогляду, способу розуміння широти процесу музичного розвитку. Гауер - людина значно вужчих поглядів - думав лише про свій пріоритет і важливість власного винаходу, а не про його суспільну і справді мистецьку користь.

Саме щира турбота Шенберга про майбутнє музики та ідейна наснага його поглядів на мистецтво і на життя привели його в останньому періоді творчості до пошуків справжніх шляхів подальшого музичного розвитку і він не завагався повернутися для цього до минулого. Так не зробив, та й не міг би зробити Гауер, який залишився до кінця життя у вузьких рамках свого обмеженого фанатичного характеру, світогляду і теорії. В цьому зв'язку не дивно, що він здавався у XX столітті вихідцем із середньовіччя. Вражає інший факт: що винятковість, невизнання інших шляхів розвитку до останнього часу були типовими рисами авангардистів. Тільки найпрозорливіші з них зауважили кризовий стан у такому підході до музики і кожен по-своєму намагався вийти з нього.

Найрадикальніше вчинив Булєз, який не знайшов стимулів для дальшого розвитку творчості в авангардистській техніці, і тому перейшов, як в головну сферу своєї діяльності, у виконавство на базі традиційної музики. Його вчинок розкриває неспроможність авангардистської творчості в її вузькому розумінні: вона є в стані зацікавити тільки безпосередньо після свого виникнення, оскільки привертає увагу лише віртуозністю володіння тою чи іншою технікою. Перед вимогами часу (головно постійної новизни, оскільки про суто мистецьку цінність тут не завжди можна говорити) здатні встояти лиш нечисленні твори. А черпати з них подальші творчі стимули важко, тому що сама серіальна техніка і, з іншого боку, прийоми геппенінґу, незважаючи на зовнішню багатоманітність, є плоскими, одновимірними і за довшого застосування неминуче ведуть до еклектики.

Звідсіля спроби з боку інших провідних авангардистів, особливо Штокгаузена, оновлення мови шляхом залучення ще ширшого кола засобів, як музичних, так і позамузичних, у їх сукупності, є типовими. Подібний синтез - чисто зовнішній і показний, однак він вельми знаменний. Характерно і те, що все частіше його пробують здійснювати на базі самої музики: мислячі мистці не можуть не зауважувати, що вихід за її рамки грозить цілковитим розпадом, знищенням сутності художнього, і що ця небезпека стала актуальною вже тепер.

Сам синтез розуміють на Заході по різному, залежно від естетичної позиції: як механічне накопичення роз'єднаних елементів у дусі геппенінгу; як об'єднання „радикальних" музичних традицій XX ст.; нарешті', лише певна частина мистців вбачає перспективність у залученні осягнень національних шкіл і підпорядкування техніки завданням розкриття змісту.

У першому випадку можна говорити передусім про закінчення певної лінії розвитку, ніж про появу нової; вихідною точкою тут є хиткість самої позиції в музиці, зняття розмежувань поміж окремими видами мистецтв. Множинність джерел виявляється чисто зовнішньо, насамперед, у залученні позамузичних елементів. Найчастіше має місце запозичення поняття „мобільності" з авангардистського образотворчого мистецтва, впровадження оптичних, зорових моментів, то у формі „музичного театру", то графічної нотації. Відповідно, з іншого боку, художники застосовують мовні партитури, представники образотворчого мистецтва - синтез світла, простору, руху і звуку.

Подібні зв'язки існують також між музикою і літературою. Це - летристичні композиції, музичні твори, що розкладають слово на понятійні елементи, поєднують різні способи голосової артикуляції, множинно чергують текст і мову. В самій музиці подібна зовнішня багатоплановість спирається на „звільненні величезного простору звукових барв і шумів", який став загальною базою для сполучення окремих технік такою ж мінливою авангардистською естетикою. Звідси залишається один крок до твердження апологетів геппенінґу, що „музика вже не хоче підносити і відбудовувати, не знаходить більше вдоволення у грі звучної рухомої форми, а також не бажає повчати, однак прагне примусити думати". Останнє треба розуміти, очевидно, в дусі геппенінґу, тобто пробудження ініціативи слухача (вірніше, глядача) до участі в дії і визначення її подальшого спрямування.

У зв'язку з цим неможливо не згадати такого яскравого ініціатора подібних спектаклів, як Дж. Пейка, який впровадив у ролі головних компонентів своїх опусів ревучий мотоцикл і гоління публіки. Після подібної підготовки не дивує ентузіазм останньої у прагненні запалити під час одного з таких „концертів" вогнища з паличок, які Крістіян Вольф дав для „визволення творчих сил особистості" у своєму опусі „Палички". Особливо податливий грунт геппенінг отримав у США, де він з винятковою стихійністю і безпосередністю проявлявся у нищенні музичних інструментів, ламанні їх до останнього куска. В порівнянні з цим виступ віолончелістки, одягненої у целофановий мішок може здатись вершиною інтелектуальної рафінованості. Додамо, що геппенінг не випадково зародився у США, у Кейджа: ініціативність - це кредо кожного „справжнього" американського громадянина.

Багато композиторів-неоавангардистів вірять, що ми перебуваємо на початку ери споріднення мистецтв і музика могла би грати в цьому керівну роль. Вони чомусь цілком не зауважують небезпеки нівеляції, причому подвійної: знищення головної цінності окремих мистецтв - їхньої неповторної специфічності і самого мистецтва як такого.

Другий, тверезіший і ширший погляд на потребу об'єднання осягнутого випливає із суто музичних позицій і навіть признання традицій у справжньому сенсі, але без розбору: еклектичних і творчих, реакційних і прогресивних. Подібна всеохопність у кінцевому розрахунку також веде до визнання геппенінґу, як перспективного явища. В самій музичній мові тут допускаються як структурний елемент, поруч з серійним і серіальним способами письма, консонанси. Цілком обґрунтовано в рамках такої творчої лінії припинилася суперечка між захисниками тональності і атональності, що тривала до 1960-х pp., оскільки "молоді композитори вже не поділяють занепокоєності Шенберґа, що тризвук міг би призвести до небажаного повернення в понівечену музичну мову". Однак для них безсумнівним є панування атональності; і пошуки шляхів музики „всередині величезного ігрового простору, звільненого численними емансипаційними процесами" розуміються поза всякою послідовністю.

Пізньоромантична опера Р. Штрауса ставиться поруч з най-радикальнішими експериментами „музичного театру", величезні виконавські склади - з мініатюрними ансамблями; відповідно фонічні ефекти гучномовців протистоять камерності до ледве вловимого порогу слухового сприйняття, а багатогодинні твори - мікроформам, „анахронічний" симфонічний оркестр - індивідуальним складам і неходовим інструментам. Ще істотніше ця всеядність проявляється у прийнятті в музичній мові однаковою мірою граничної диференціованості і безформенної приблизності, відточеної структури та імпровізаційної вільності, нарешті, дійового геппенінгу і містичного самозаглиблення, за зразком буддизму або інших філософських вірувань Сходу.

Знаменно, що тільки одне тут не залучується: справжня реалістична традиція національних шкіл. Лише деякі західні теоретики, як згадуваний 3. Борріс, звернули увагу на цей важливий чинник. Він пише, що стерильність серіальності порушилася ще до 1960 р. не тільки радикальними вирішеннями у сфері алеаторики і музичної сцени, але й у консолідації двома шляхами: у молодих музичних країнах, особливо Східної Європи і Орієнту, техніка авангардизму застосовувалась не догматично, а вибірково, зі змістом на першому плані („Траурна музика" Лютославського, „Чотири есе" Берда). З іншого боку, наприклад, в Німеччині (у Генце) поступовий відступ від серіальності призвів до синтезу з минулим (уже в „Королі-олені" 1956 р). Додамо, що в наступні роки польські, а відтак чеські композитори пройшли той самий шлях, тільки повернення до традицій минулого має у них глибоку національну обґрунтованість.

Загалом вказаний 3. Боррісом напрям називали на Заході „інтернаціональним віталізмом" і він зарахував сюди (визнаючи пістрявість такого зіставлення) Копленда, Вайля, Еґка, Хачатуряна, Бляхера, Кадоша, Кабалевського, Петрассі, Піппета, Далла-піккола, Гартмана, Жоліве, Шостаковича, Фортнера, Мессіана, Сухоня, Сутерместера, Барбера, Шумена, Лібермана, Бломдаля. Серванского, Сабо, Фаркаша, Войтовича, Лютославського, Пен-дерецького, Берда та інших.

Вже з цього переліку видно, наскільки недиференціовано трактують на Заході „інтернаціональний віталізм", на відміну від точного розмежування і характеристики різновидів авангардизму. Не зауважувати і не визнавати „реалістично-фольклорного" напряму тепер вже неможливо; давно минув той час, коли він вважався західними музикантами „перехідним явищем", навіть „хворобою" і, найчастіше, недорозвитком. Але як видно, навіть визначення відносно об'єктивно мислячого теоретика відзначаються в цьому питанні однобічністю. Відрізняючи національні і понадаціональні спрямування, творчі стимули 3. Борріс вбачає, головно, в „екзотичній музиці".

Перші і головні її представники у XX ст. це композитори „Молодої Франції"" - Мессіан і Жоліве, які зробили примітний пролом у європейській традиції стосовно екзотичних прообразів. Зокрема у „Квартеті на кінець світу" для кларнету, скрипки, віолончелі і фортепіано,

3. Борріс відзначає вихід за рамки свідомо контрольованого (тобто, до алеаторики). Щоправда, він визнає зумовленість вільних шумових звуків програмою („Птахи над безоднею", „Гра веселки", „Танець люті семи труб"). У „Трьох паростках" відзначають спробу одягнути в екзотичне вбрання індійський матеріал через наслідування східноазіатським звучанням і, внаслідок того, елімінацію традиційних зв'язків шляхом тематичної розробки або застосування традиційних функційних послідовностей. У „Турангалілі" орієнтальне і західне зустрічаються в шумовій звуковій сфері і, таким чином, цей твір можна визначити як новий етап імпресіонізму.

Останній твір, який аналізує 3. Борріс у Мессіана - „Три маленькі літургії"", де він критикує невдалий експеримент поєднання „дикого екзотичного одноголосся і характеру французького шансону". Він відзначає стильовий розрив між даною частиною і „варварською різкістю інших", і всередині її самої у зіставленні екстатичних ударних з простою хоровою декламацією, м'якими акордовими послідовностями у чистому мажорі. Таким чином, критик проникливо оцінює позитивне і негативне у зв'язках музики Заходу і Сходу, але тоді, коли це торкається окремих моментів.

У перспективі цілого він бачить дальші можливості розвитку цього зближення тільки на базі використання композиторами Сходу авангардистської музичної техніки. Він пише: „... справжній синтез з позаєвропейськими стильовими елементами вдався тільки в останньому десятилітті у молодих-композиторів Японії і Кореї (Матсушіти, Маюдзумі, Такемітсу, Іріно, Ісанґ Юна), які намагалися змішувати звукові образи і способи розвитку їхньої вітчизняної музичної традиції з технікою європейського авангарду. Це здійснилось, переважно, у сфері нових звукових експериментів. Отже, тут не утворилася ні традиційна музика з екзотичним ароматом, ні позаєвропейська, втиснена в суттєво чужу їй європейську одежу, як це практикувалось століттями: продукт стилістичної позбавленості смаку музичного туризму. На фестивалях авангардистської музики далекий Схід збирає сьогодні багатий врожай. У цій сфері тут до невпізнання змішуються стильові профілі з Парижа, Кельна, Риму або Токіо"

Отже, складна проблема зв'язку між Сходом і Заходом звелася у музиці до апології знеособлення, єдиного або подібного стилю. І сталося це не з тої причини, що окремий теоретик неспроможний зрозуміти хід подій, а через свідомий захист ним пріоритету авангардизму. Знаменно, наскільки звузилася, а не розширилася його позиція упродовж кількох років: у своїй статті, опублікованій у збірці „Стильові критерії нової музики" 1961 р. він оцінював факти із значно об'єктивніших і широких позицій. Очевидно, що надалі він спеціально почав підтримувати вже дещо послаблені позиції авангарду.

Тоді він писав, що нова музика не визначається догмою однобічного, „авангардистського процесу", а всебічним розвитком цілого. Але не підійде також розгляд еволюції західноєвропейської музики, як безупинної єдності; „фундаментальні потрясіння і перевороти охопили існування духовного світу Західної Європи і примусили його до взаємообміну з досі невідомими феноменами. Це подіяло також на історію музики". У наш вік старе розуміння національної історії розширилося до європейського, але цим не закінчилось, наступив вибух примітивного, „варварського" стилю, джазу і т.д., що тепер виросло до істотної проблеми. Так що нова музика може бути зрозуміла тільки в докладному сумісному розгляді з мінливою світовою ситуацією... Однак такі історичні факти, як прем'єра „Весни священної", маніфест Шістки, початок донауешінгських фестивалей чи встановлення додекафонії є стилістично індиферентними; вони можуть стати ознаками розпізнання стилю тільки при окресленій постановці питання.

Ще послідовніше і гостріше ставляться питання і проблеми сучасної музики в інших статтях згаданої збірки: про естетичні основи, психофізичні умови музичного слухання, педагогічно-психологічний підхід до нової музики. У першій з них читаємо: „Засоби, якими робиться сьогоднішня музика і аспекти, під якими розглядаються музичні феномени, настільки різні, що питання про естетичні основи нової музики неодмінно наштовхуються на проблему, що таке взагалі музика. І особливо знаменний тут висновок: „необхідно прийняти до уваги психологічні межі слуху, якщо музика дальше повинна призначатися для людей". Людський слух та історія музики вимагають, щоб вона залишалася мистецтвом звуків. Інтенсивно однобічний розвиток, наприклад, феноменів електронної музики, призводить до примітивізації інших ділянок (що також доказується історією музики), - треба мати надію, тимчасової, до відсунення на другий план виконання і слухання музики. Компоненти творення музичної форми повинні вибиратися таким чином, щоб музична форма різних проявів людського світу забезпечувала самостійну естетичну цінність.

Нищівна критика авангарду з боку його теоретиків виникла не з навмисне критичних позицій, а з об'єктивності оцінок, яка збільшується разом з конкретністю аналізу. В інших питаннях - соціології, педагогіки і аналізу, де вимагається точний науковий підхід, - висновки по відношенні до авангардистської музики не могли бути іншими, як гранично негативними і песимістичними.

Цікаво навести також думку про сучасну зарубіжну музику прогресивно настроєних музикантів Заходу, противників авангарду. Зупинимось на уривках з „Відкритого листа" Л. Бернстайна. Він уважає сучасний стан музики катастрофічним, з причини „замерзлого океану між музикою і композитором". Він пише, що після Дебюссі, Малєра, Штрауса і раннього Стравінського настала епоха ворожого відношення композиторів до публіки. Навіть до цього часу у концертних програмах висуваються на перший план Вівальді, Белліні, Бухстегуде та інші подібні їм автори. Винятками є „Порґі", „Магагоні", VII симфонія Шостаковича та інші твори того типу, але їх успіх викликаний головно немузичними причинами. Від епохи ренесансу не було такої ситуації, яка триває 50 років. Це означає драматичну якісну зміну в музичному світі і свідчить про те, що наше музичне життя не спирається на творах нашого часу. Подібний стан породжує феномен незвичайного зацікавлення публіки музикою, але не новою.

Сам Бернстайн надавав перевагу „поп"-музиці, як єдиній живій, веселій, свіжій серед старомодної електронної, серіальної, алеаторичної. Навіть джаз прийшов, на його думку, до хворобливого стану спокою, а тональна музика перебуває у сні сплячої красуні. Настав час очікування і нестійкості. Але ця криза носить перехідний характер і це випливає з самої сутності музики. Але вона не може бути запереченням антимузикою (в серйозному творі), тому що сама собою є абстрактним мистецтвом. Інші мистецтва - конкретні, тому спроможні і в негативізмі створювати добрі твори (анти-мистецтво, анти-театр, анти-роман, анти-герой, не-картина, не-поема). У сенсі абстрагованості, відреальнення музичних образів, нелогічного їх поєднання, Джойс поетичніше Золя, Баланчін більш творчий як Петіпа, Набоков у поезії значніший Толстого, Фелліні вище Ґріффіта. Але Кейдж не поетичніший від Малєра, а Булєз - Дебюссі.

Повернення до тональності необхідне, тому що її відчуття вбудоване в людський організм, хіба що зміняться людські фізичні закони у разі виходу в космос, на інші планети. „Дух" тональності у Шенберга та інших сучасних композиторів неви-падковий; це наслідок туги за нею і свідчення її необхідності. Тональний план збережений у Третьому квартеті, Скрипковому концерті, двох камерних симфоніях Шенберґа, в „Аґоні" і „Тренах" Стравінського, у Берга і навіть у Веберна - в його симфонії і Другій кантаті.

Це висловлювання Бернстайна має, насамперед, публіцистичну цінність. Воно відзначається, проте, занадто великою узагальненістю характеристик і признанням тільки тональності як реалістичного засобу в музиці. Проте багато в чому воно не втратило актуальності й сьогодні.

Хоча спроби встановлення напряму і норм майбутнього розвитку в музиці дуже складні, безсумнівно треба відкинути у ній всяку однобічність, чи то авангардистського, чи еклектично традиційного плану. Уся творчість XX століття, названі напрями і способи організації музичної мови перебувають у постійному процесі змін і розвитку, але вже у 1970-ті pp. можна було зауважити деякі окреслені тенденції і навіть завершення кардинальних музичних ліній. Не так довгий, як незвичайно інтенсивний, насичений період знахідок і кристалізації нових засобів явно приходить до крайньої межі у сенсі вичерпання суто мистецьких, музичних можливостей. Якщо не заперечувати існування музичної творчості взагалі, не перейти зі сфери його естетичної функції до наукової, - єдиним виходом є синтез найкращих осягнень на визначеній ідейно-естетичній основі, національних коренях.

Синтез є найхарактерншою рисою сьогоднішньої композиторської практики, а практика примушує формувати сучасну теоретичну думку, також ж неоавангардистську. Завдання теорії - визначити тип цього синтезу, якими естетичними критеріями він зумовлюється. Залежно від естетичної позиції об'єднання осягнень музичної техніки може бути більш або менш органічним і доцільним. Безсумнівним залишається тут тільки одне - залежність мистецького результату, його зрілості і повноти, від різнобічності або обмеженості естетичної позиції автора, від його відношення до життя, до традицій і сучасності. Суто теоретична, вузько раціональна вихідна точка призводить до обмеженості і у сфері техніки, до опори на певну окреслену рису. Другим, не менш негативним боком є надмірне розширення рамок музики і мистецтва взагалі.

Як показав час, ці дві лінії у крайніх виявах щораз більш хаотично зміщуються. Не провіщаючи дальших шляхів розвитку сучасної музики, бо це неможливо, можна все ж спиратись на ці конкретні факти її процесу у XX столітті, які дають змогу зробити висновки. Вже зауважувалось, що авангардисти відмовились від винятковості, типової для нових теорій, починаючи з шенберґовської додекафонії. Вони не тільки намагалися розширити і збагатити, в їхньому розумінні, сферу виразових засобів у музиці і мистецтві взагалі, але від захоплення точними науками переходять до усвідомлення незвичайної швидкості змін у цій галузі, наприклад фізиці, яких не дігнати музиці.

Звідси їхній ухил у соціологію і навіть політику. Та твори подібного спрямування характерні не тільки метою провокувати, модою, погонею за зовнішніми ефектами, але й поглядами, часто нігілістичними за своєю суттю. Провідним теоретиком цієї тенденції виявився Кейдж, практиком - Штокгаузен. Типовими прикладами тут є твори Штокгаузена: його „Гімни", де використані фрагменти кількох державних гімнів, твір, заснований на текстах Мао Цзедуна і Ауробіндо, присвячений Бетовену „Опус 70" - загалом колажно-алеаторично-електронні (наприклад, в останньому музика Бетовена з кількох радіоприймачів поєднується з творами Штокгаузена в магнітофонному записі і з імпровізацією вокально-інструментального квінтету). Нагромадження всіх цих „надприйомів" не дало, однак, навіть за планованої композитором вільності, спонтанності виконання і сприйняття.

У цілому прагнення до синтезу в авангарді можна розглядати тільки в теоретичному плані, як підтвердження загальної тенденції сучасної музики. Але дальший його розвиток по цій лінії виходить за рамки суто музичного русла. Ті представники авангарду, і взагалі західної музики, що спроможні тверезо оцінювати ситуацію і дивитися вперед, шукають можливостей синтезу на ширшій платформі залучення традицій європейської музики і фольклору Сходу. Тут намітився підхід до народної основи з двох боків: як джерела розширення засобів музичної мови і виходу з тупику обезосіблення, нейтральності авангардистської музики. Питання національної характеристики перебуває особливо у центрі уваги композиторів, що були пов'язані з авангардизмом, в таких країнах як Польща, Чехословаччина, Угорщина, Росія, Україна.

Вони зрозуміли, що потенція і вартість конкретної національної культури в інтернаціональній музиці залежать від того, наскільки творчо вона асимілює вплив інших музичних культур і сама впливає на інтернаціональну музику.

З іншого боку, композитори-традиціоналісти усвідомили, що застосування фольклорного матеріалу у професійній музиці не дає ще національного стилю. Його визначає лише змістовний момент, відповідний спосіб вираження, духовна настанова композитора.

Розглядаючи головні позиції авангарду, ми бачимо неможливість його узагальненого аналізу під поглядом синтезу. Подібні тенденції, що спостерігають у авангарді у цьому сенсі слова, можна визначити лише як штучне поєднання окремих рис, за своєю сутністю несумісних, якщо спробувати знайти для них естетико-ідеологічну платформу.

Як показав час, деградація функції музики в нігілістичному мистецтві не знає меж. У геппенінгах, від 1960-х років (маються на увазі не театральні, а музичні геппенінґи) роль музики стає навмисне відчужена. Автори геппенінґів вправляються у вишукуванні ніде до тепер небачених, ніким не використаних варіантів взаємогри різних видів мистецтв, але ще частіше виходять взагалі за рамки мистецтва.

Різні прояви геппенінґу, аж до форм галасливого політикування, займають дедалі більше місце в сучасному мистецтві. Істотними є його естетично-ідеологічні функції, оскільки геппе-нінґ є не так мистецьким напрямом, як способом ставлення до дійсності. Він з'явився як найбезпосередніше вираження відмови від елітарних теорій мистецтва Ортеґа-і-Ґассета і Т. Адорно та їхнього практичного втілення у творчості авангардистів. Долання бар'єру некомунікабельності і відновлення контакту між мистцем і публікою здійснюється за допомогою обширної сфери яскравих, а іноді й грубих, цілком не мистецьких засобів.

Аґресивно-дійова форма геппенінґу (на противагу тій, що виражає протест пасивно і мовчазно) запозичена з філософії Г. Маркузе, яка змішує різні світоглядні позиції заради ствердження деструктивної функції сучасного мистецтва. Теорія визволення інстинкту від розуму переноситься на грунт мистецтва як заперечення його самого, а тим самим форми, стилю та інших його принципів. За зовнішнього прагнення до вільного вираження, у власне філософських коренях геппенінґу полягає його анархічна безплідність.

Ця лінія призвела до таких крайностей, як наприклад, „Твори для рота" Д. Шнабеля (1974 p), де під назвами чотирьох частин симфонії відтворюються звуки, що добуваються за допомогою легенів, горла, порожнини рота, язика, губ. У подальшому Шнабель продовжив цю лінію у бік ще більшої „природності вираження". Створений ним спеціальний ансамбль „Die Maulwerker" („Ті, що працюють ротом") виконав на фестивалях у Бонні та Мюнхені 1981 р. „Тілесну мову", „композицію" зовсім беззвучну, виконувану тільки органами людського тіла. Відповідно до партитури, виписаної з німецькою докладністю, виконавці демонструють гранично деформовані рухові процеси - повзання, викручування кінцівок і пальців. Ця заміна звучання найпримітивнішими жестами не є, зрештою, винаходом Шнабеля. Він завершив ту довгу лінію розвитку геппенінґу, яка яскраво виразилася ще у Каґеля, про що говорилося вище.

Найхарактернішим представником геппенінґу був американець Кейдж. Саме у нього отримала найбезпосередніше вираження теза про відмирання мистецтва, його розчинення у сучасній науці і техніці. Цей композитор уважав мистецтво тотожним з життям; він закликав діяти у його сфері за своїм бажанням, бо не бачив у ньому засобу вдосконалення людини, встановлення гармонії, порядку, а тільки спосіб спонукання до участі в найелементарніших проявах життя.

Як згадувалося вище, позамузичні елементи Кейдж впровадив ще у 1940-ті pp. (автомобільні гудки та металеві предмети в „Конструкціях у металі для семи виконавців"). Та найрадикальнішим поворотом, хоч і підготовлюваним поступово, було впровадження Кейджем у сучасну музику ярмарковості (зокрема, у „Книгах пісень"). Коли він називає своїм предтечею Е. Саті, то має на увазі елементи жартівливого епатування публіки. Але у найпоказовішому своєму геппенінґу „Книга пісень" він перетворює вільнолюбне гасло поета Торо у калейдоскоп пародійних ярмаркових трюків, де постійним є тільки грюкіт мотору, машини до різання моркви, якою під кінець вгощають бажаючих.

Беззмістовність і безперспективність такого типу „синтетичних" опусів проявляється у механізмі поєднання у них окремих елементів, найчастіше нових технічних осягнень. Технічна революція демонструється у подібних випадках з такою буквальністю, що цілком не залишається місця для мистецтва.

Завжди наявна в американському мистецтві гігантоманія поєдналася тут з відродженням дадаїстичного та футуристичного апарату. Разом із специфічним кейджівським „гумором" все це перейшло в монструальному збільшенні і посиленні до його численних послідовників - як американських, так і західноєвропейських. До найпрямолінійніших наслідувачів належить німецький композитор И. Рідль.

Його геппенінґ (Musik/Film/Dia/Licht-Galerie), продемонстрований вперше 1975 p., виявився майже копією „Гарпсіхорду" та інших подібних опусів Кейджа. Сама назва цього творіння Рідля вказує на його складові елементи, проте не в їхньому справжньому співвідношенні. У всякому разі, в керованому самим автором варіанті виконання просторово-акустичні умови (галерея) мали провідне значення. Тут розміщено безліч екранів для одночасного демонстрування діапозитивів, здійснювалися світлові ефекти, з відблискуючими пінґ-понґовими м'ячиками. Під кінець цього спектаклю з куполоподібної стелі спадали величезні китиці надувних куль. Якщо ці ефекти, у тому числі використання балончиків, у рамках геппенінґу давно відомі, то Рідль постарався бути оригінальним у музичній частині: виконання музичних уривків у мікрофон цілком губилося у безупинному мерехтінні й перехресних блисках діапозитивів та світлових ефектів, зате вміщення динаміка, що подавав музику Моцарта, на колесі велосипеду, привернуло загальну увагу.

У інших геппенінгах до різних комбінацій і сполучень електронної, конкретної, магнітофонної, а інколи й живої музики, діапозитивів, світла, просторового елементу, Рідль приєднує запах, як істотний чинник вираження задуму.

З наведених прикладів природно виникає питання, чи геппенінґ є найбільш показовим і перспективним видом сучасного синтетичного мистецтва, його типовим проявом, чи це тільки ознака виродження культури. Відповідь тут не може бути однозначною, вона залежить від естетичної позиції авторів геппенінґу, а не від самого жанру, що містить позитивні, творчі моменти. Отже суть полягає у трактуванні геппенінґу, в його призначенні.

Доказом того є геппенінґи композиторів, для яких головними є ідея, глибина думки. В основі таких геппенінґів - не лише специфічність мистецтва, поза елементами побутової предметності, а й такий істотний чинник у музиці, як імпровізаційність. У таке творче річище спрямована головна мета геппенінґу - пробуджувати ініціативу його учасників і слухачів. Складовою частиною такого синтетичної вистави є сценічна гра, витримана в чітких рамках доповнення до музичної образності. Проте навіть в умовах ідеального виконавського ансамблю виявляється, що майже неможливою до здійснення залишається мета геппенінґу - залучення публіки в активне музикування, чи хоч би гру.

Безсумнівно, що за наявності міцно складеного сценарію виконавці високого рівня зуміли б цікаво імпровізувати. Однак теперішні слухачі майже цілковито втратили традиції безпосереднього музикування, властиві комедії дель'арте, різним проявам ярмаркових народних вистав, нарешті, домашньому аматорському виконавству.

Тому найпереконливішими є приклади організованого, окресленого композитором геппенінґу, впровадження його у твір як необхідного, але підпорядкованого елементу. В українській музиці такою є „Драма" Сільвестрова (1971 р), цикл з трьох сонат: для скрипки і фортепіано, віолончелі і фортепіано та тріо. В суто музичному аспекті композитор поєднує тут серійність, сонористику і алеаторику, застосовує накладання диференційованих планів. Як безпосередній елемент геппенінґу він вживає конкретні предмети (металеві тарілки, керамічні бочечки і скляночки), а також чинники світла і темряви та моменти акторської гри інструменталістів із ритуалом рухів - повільного ходження.

Витончена натура композитора виявилася у застосуванні всіх цих засобів як натяків, як лірично-завуальованого процесу погасання і вибухів світла, демонстративних виходів інструмент-талістів і їхнього зникання у темряві, яскравості звучання аж до конкретних зображальних прийомів, тремтіння, шелестіння, м'якого, майже непомітного проникнення музики в реальність і її завмирання. Драматургічна лінія твору є розгортанням у напрямі ліризації суто музичного аспекту і водночас одухотворення прийомів сонористики та геппенінґу.

Геппенінґ виступає тут лише як складова частка музичної композиції, як момент переходу музики в жест, реальність. Жестовість нерозривно поєднується з внутрішнім наростанням драми. Загалом „Драма" Сільвестрова є багатоаспектною композицією, сама назва якої порушує проблему існування культури, мистецтва в нашу епоху. Під цією філософською оболонкою виявляється схвильованість композитора відходом від прекрасного, зокрема від музики. Другим, підпорядкованим аспектом твору є драма у прямому, візуальному розумінні, її наочність, що здійснюється саме в геппенінґу.

Отже, геппенінґ виявляється тільки дуже специфічною, окремою сферою сучасного синтетичного мистецтва. В рамках сучасної музики існують також інші види поєднання дуже різнопланових елементів, та все ж сполучених специфікою звукового матеріалу. Незважаючи на наявну тенденцію до руйнування жанрових рамок, до нівеляції їхньої специфіки, і особливо заперечення перспективності опери, саме цей жанр і надалі розвивається, як найтиповіший вияв синтетичного мистецтва. Тільки у випадках виходу за рамки догматичного авангарду можна знайти різні прояви справжнього синтезу. Це має місце, особливо, у національних школах, зокрема, польській і чеській, де найбільш свіжо і безпосередньо схоплювались традиції XX ст. і після деякого періоду їхнього некритичного використання можна виявити приклади синтезу композиторських осягнень як у творчій практиці, так в теоретичній думці.

2.3 Традиції та новаторство у творчості А. Шенберга та Ч. Айвза

Не менш цікаво і, мабуть, ще більш наочно виявились тенденції до об'єднання в музиці західних країн вже у перших (і більш справжніх, як авангардисти) її новаторів у XX столітті - Шенберга і Айвза, у кожного з них по-різному, залежно від їхнього світогляду і естетичної платформи. Як вже вказувалося, однобічність естетики Шенберґа і пов'язаного з нею вибору одного панівного музичного засобу (додекафонії) мали наслідком його обмеженість також у самій сфері техніки. Винахідливість Шенберґа виявилася тут ладовою організацією, нерозв'язаними спробами у галузі сонористики і крахом відносно форми, ритму та інших засобів. Тим знаменніші, за строгості додекафонії, спроби виходу Шенберґа з цих вузьких рамок шляхом повернення до тональності.

Зазначимо показовий факт: незважаючи на початкову невідривність естетики і техніки (ШенберГ називав додекафонію методом), їхній подальший розвиток, у тому числі у самого Шенберґа, залежить від інтерпретації, естетичного підходу. Цілком іншим, загалом протилежним, прикладом є Айвз. Перш за все, реалізм, широта світогляду приводять у нього до різноманітності композиційних прийомів (у галузі ладової, звукової і формальної організації) і до вільності їхнього використання. Саме його погляди, опора на життя у противагу умоглядності інших новаторів, стали причиною того на перший погляд незвичного явища, що синтез у нього вийшов відразу, як єдність рис творчості, хоч і зрозуміло, еволюціонуючої. Айвз був новатором, але йому не треба було повертатися до попереднього, щоб стати реалістом. Ця позірна парадоксальність лише підтверджує можливість новаторства на базі реалістичної естетики.

Тому серед західних протагоністів Айвз особливо близький до яскраво виражених національних шкіл, представники яких повертаються від техніки авангардизму до її поєднання з загальноєвропейськими і національними традиціями. Умовою справжнього новаторства тут є опора на традиції; з іншого боку, має значення якість новаторства, її відповідність естетичним вимогам внутрішнього задуму. Звідси можливість використання осягнень сучасної композиційної техніки в тій мірі, в якій вона потрібна для здійснення ідейного задуму. Саме на цій основі можливий найбільш повний і справжній синтез, що спирається на внутрішні потреби і здійснений на основі об'єднання духовно багатого задуму і високорозвиненої техніки.

Зрозуміло, що кожному композитору непотрібно і неможливо синтезувати все, він повинен вибирати відповідні для себе стиль і засоби. Для цього, однак, йому необхідно знати їх якнайширше, детально і глибоко. Складність хоча б ознайомлення з сучасною музикою полягає у неможливості відбору головного, як це можна зробити щодо вже оціненого минулого; наприклад, з багатьох композиторів ренесансу достатньо вивчити Палестріну, бароко - Баха, Генделя і ще деяких інших (примітним є поступове розширення, також кількісне, кола традицій). Але й у ХХ-му столітті вже є деякі сталі явища, на які варто звернути увагу. Серед них особливо цікаві ті, які не відмовляються від традицій і вказують спосіб їх поєднання з новим, хоч би це і здійснювалося шляхом, зворотним до уторованого (тобто, спершу нове, а відтак старе).

Зупинимось на конкретних прикладах сучасної музики, які демонструють:

1) повернення до традицій Шенберга, творця най-радикальнішої нової теорії першої половини століття;

2) новаторство композиційної техніки на базі відносної широти естетичних поглядів в окреслених історичних і соціальних умовах у Айвза;

3) початкову однобічність сприйняття сучасних засобів та їх свідоме розширення у польських і чеських композиторів;

4) нарешті, найбільш творче спрямування синтезу на сучасному етапі у композиторів, які використовують осягнення сучасної техніки письма відповідно до ідейного задуму і змісту твору.

Цілком природньо, що традиції розуміються у наш час як жива, постійно відновлювана сфера, у якій відбувається процес взаємообміну осягненого рівня музичної мови. Характерний тут спосіб співвідношення традицій і нової техніки: якщо у композиторів реалістичного спрямування найновіші технічні прийоми є тільки окремим виражальним засобом, то повернення до тональності у послідовних авангардистів, зокрема, додекафоністів, заторкує глибокі пласти мистецької свідомості, внутрішнього переродження.

Яскравим прикладом тут є творча еволюція Шенберґа. Знаменно що саме він, корифей і класик додекафонії, найвідоміший інтерпретатор її основ, першим став на шлях повернення до тональної системи. Сьогодні правильність такого кроку підтвердили вимоги самого житгя. Навіть теоретики додекафонії поступово перейшли до спроб обгрунтування серійної системи тональною. Насамперед, для підтримки свого престижу вони щораз настійніше шукали зв'язків найновішої композиційної техніки з минулим і далі, у самій творчій практиці, щораз частіше використовували таку спільність.

Однак коли Шенберґ здійснив цей крок, в останнє двадцятиліття своєї творчості, 1933-1951 pp., то завзяті захисники серійної системи так часто вказували на його відступництво, що порушували його спокій, атмосферу для творчості. „Найпослідовнішим" виявився Булєз, який нещадно розправився не тільки з шенбер-ґівською додекафонією, а й з усією його системою мислення, естетикою і філософією. Знаменно, що він називав Шенберґа реакціонером саме за те, що було в його творчості найціннішим і тривким: за змістовність і вірність старим майстрам. З нищівним презирством Булєз засудив прагнення до виразності, експресіонізм Шенберґа, прив'язаність до традицій класицизму і романтизму.

У цьому зв'язку особливо знаменна сьогоднішня власна позиція Булєза; тепер він міг би дуже добре зрозуміти Шенберґа: Булєз не знайшов в собі сил повернутися до традицій у творчості, як це зробив його попередник, і здійснив це тільки на ґрунті виконавства. Таким чином, відмінність між цими композиторами повернулася явно в користь Шенберґа.

Про внутрішню потребу зв'язку справжнього мистця з музичною спадщиною минулого свідчать „романтичні муки" Шенберґа, які призвели до того, що він так само гаряче намагався виправдати своє повернення до тональності і відступництво від ортодоксійної додекафонії, як раніше необхідність переходу до неї. Нарешті, в кількох останніх опусах він створив своєрідний гібрид тональної і серійної систем. І ось перед нами Шенберг у всій парадоксальності свого таланту: як винахідник серійної системи і в той самий час переконаний традиціоналіст.

Насправді, таке спрямування мало глибоко внутрішні причини. Як глибокий і водночас передбачливий мистець, Шенберг втілив типове тяжіння свого віку до новаторства, але в самій сутності свого творчого „я" він ніколи не відірвався від традицій і був переконаний у необхідності їх спадкоємності. Для нього було властиве постійне прагнення до „старого доброго порядку", до відшукання органічного, логічного зв'язку в історії музики і розвитку виражальних засобів. Найпереконливіше традиційність творчості Шенберґа підтверджує перевірка часом: колись „революційні" опуси, що викликали скандали, сьогодні (за невеликими винятками) здаються незрівнянно менш новаторськими, як наприклад, основні твори Бартока. Справа, очевидно, в тому, що навіть на пізній творчості Шенберга залишився відбиток австро-німецьких корифеїв початку століття - Малєра, Регера, тоді як Барток підлягав впливам, зокрема, експресіонізму, однак на порівняно ранній стадії творчості.

Не випадково для авангардистів тільки серійна система була тим новим, що вони сприйняли у Шенберґа. З трьох визначних представників нової віденської школи тільки Веберн намагався зробити нові естетичні висновки, однак сутність його музики залишається у рамках (хоч і дуже розширених) емоційного. Шенберґ і Берґ перебували цілком під пануванням експресіонізму і навіть романтизму, втілюючи їх принципи, більш або менш послідовно, засобами додекафонної системи. З перспективи розвитку сьогоднішнього авангардизму творчість Шенберґа в розумінні стилю щораз більше стає класикою.

Точне і безкомпромісне дотримання вірності серійній системі настільки не пов'язувалось з тяжінням Шенберґа до емоційності в музиці, що для створення такої він щораз частіше відступав від створених ним самим правил, аж до повернення до законів тональності. Саме це стало причиною окреслення його авангардистами як „традиціоналіста". Численні західноєвропейські теоретики дорікали Шенберґу, що його композиторське чуття було вище від його теоретичного мислення. Правильніше буде сказати, що він ставив творче натхнення вище від строгого застосування додекафонних правил. У цьому він виявив наподив витончене, нехай інтуітивне розуміння історичної перспективи в музиці, виражаючи це як у творчості, так і в теоретичних міркуваннях. Правильну перспективу розвитку в мистецтві зуміли усвідомити також найпрогресивніші учні і послідовники Шенберга, серед них Айслєр, Веллєс, Руфер.

Сам композитор обґрунтував своє відношення до класиків детальніше і точніше, як хто-небудь з його прихильників. „... Для розуміння моїх пізніх творів слід починати від ранніх (наприклад, „Мир на землі"), - писав він 1923 року, який відкривав додека-фонний період його творчості. „Мелодика навіть найпізніших творів є природнім наслідком ранніх спроб... Я не дуже то стараюсь, щоб бути „музичним страхопудом для простачків", а швидше прагну стати природнім продовжувачем правильно осмисленої доброї старої традиції!"

З іншого боку, Шенберґ надзвичайно тверезо підходив до винайденої ним додекафонії. Характерно, що в останні роки життя він різко критикував тих захисників додекафонії, які вважали її єдино можливою основою творчості. Його учень, Е. Веллєс, мав цілком рацію, коли писав: „... Цілком зрозуміло, що був час, коли сам Шенберґ виражав такий погляд. Це було тоді, коли після довгих років експериментування він закінчив свій перший твір у новій техніці і був захоплений ефектом натхнення, який його творчому таланту давало застосування серії".

Цікаво, що Шенберґ різко негативно відносився до авангардизму, який почав процвітати в останні роки його життя. Наподив влучним виявилося його передбачення, що друга половина століття знищить переоцінкою все те, що недооцінка у першу його половину залишила не знівеченим. Тут він мав на увазі свою творчість та її долю в руках авангардистів.

Творча еволюція Шенберґа від крайнього радикалізму до повернення до деяких закономірностей традиційного мистецтва цілком не була винятковим, а навпаки, швидше показовим і типовим для свого часу явищем. Не тільки у нього бунт проти канонів і догм переходить в бажання вернутися до міцних підвалин і порядків минулого, в надії позбутися таким шляхом згубного духу мук і сумнівів. Він відображав загальну тенденцію до повернення традиційних засобів, що охопила західноєвропейське мистецтво ще у 1930-ті pp.

Знаменно, що „найлівіші" мистецькі течії містили в собі не тільки ідею заперечення минулого, а й прагнення повернення до нього. Ще 1936 р. у листі до М. Слонімського Бернард Шоу вважає повернення композиторів до тональності цілком закономірним явищем; і, природньо, фігура Шенберга, відомого, як найяскравішого представника атоналізму, привертає особливу увагу.

Цілком безпідставними є твердження заповзятих авангардистів, що Шенберґ повернувся до традиційних прийомів тільки з матеріальних міркувань і не раніше свого переїзду до Америки 1934 року. Про постійне і органічне, щораз сильніше тяжіння до тональної музики свідчать не лише висловлювання композитора, а насамперед, факти його життя і творчості.

Якщо навіть цілком не брати до уваги численних ранніх епігонських п'єс, які мають тільки біографічно пізнавальне значення, то ми виявимо у Шенберґа велику кількість опрацювань класиків і ранніх романтиків. Серед аранжацій композитора не лише Бетовен, Шуберт, Брамс, але і Йоган Штраус. В атональний період творчості він інструментував пісні Шуберта, Бетовена і Леве.

Уже в самому розпалі випробування додекафонної системи Шенберґ почав відверто і послідовно звертатися до класиків, створивши 1928 р. опрацювання органної Прелюдії і фуґи Баха Мі бемоль-мажор для великого симфонічного оркестру, 1932 р. клавесинного концерту Монна¹⁴ для віолончелі з оркестром і1933 р. Кончерто гроссо Генделя для струнного квартету з оркестром. Характерно, що до старовинної музики Шенберг звернувся майже одночасно зі своїм переходом до атональності. Концерт Генделя, Дивертисмент, а також симфонія і два клаве-синні концерти Монна були опрацьовані ним ще 1911 р. для „Музичних пам'ятників Австрії" Г. Адлера.

Обробки старих майстрів, а також народної музики композитор здійснював до останніх років свого життя. Цілком зрозуміло, що Шенберґ підходив до класики з погляду сучасності, до того ж, свого індивідуального стилю. В транскрипціях творів своїх попередників він обійшовся з першоджерелами значно сміливіше, ніж це звичайно прийнято стосовно відношення до класики.

Одночасно він писав оригінальні тональні твори: у 1934 р. Сюїту для струнного оркестру Соль-мажор, у 1939-1940 pp. завершив Другу камерну симфонію мі бемоль-мінор, розпочату 1906 р. і позначив її як ор.38. Далі були Варіації на речитатив для органу ре-мінор ор.40, Тема і варіації для духового оркестру соль-мінор ор.43а та їх варіант для великого симфонічного оркестру ор.436, Прелюдія для оркестру з хором ор.44. Тональні принципи використані також у двох псалмах для мішаного а сареП'ного хору (ор.50, а, б) та інших творах останнього періоду життя.

Усвідомлюючи позірну непослідовність своєї творчої еволюції, композитор пояснював і виправдовував повернення до тональної системи у зв'язку з кожним написаним тональним твором. У назві Соль-мажорної Сюїти („У старому стилі") композитор підкреслив свій стилізаторський підхід до неї. Склад циклу близький до його додекафонної фортепіанної Сюїти ор.25 (увертюра, адажіо, менует, гавот, жига). Як і Варіації для органу, характером музики, а також окремими прийомами Сюїта Соль-мажор нагадує Реґера, улюбленого Шенбергом автора, впливу якого він раніше уникав можливо тому, що Малєр був у опозиції до Реґера. У Соль-мажорній Сюїті близькі до Реґера хроматичні мелодичні лінії, підпорядковані строгій поліфонії і традиційній гармонії.

Зрозуміло, що підхід Шенберга до окремих тональних опусів цього періоду неоднаковий, але в цілому у них є безсумнівний відбиток його індивідуального почерку і, незважаючи на

різний час їх виникнення, певна стилістична єдність. Неможливо заперечити також суто творчу роль цих опусів у шенбергівській еволюції, незалежно від безпосередніх зовнішніх причин їхнього виникнення, певну стилістичну єдність.

Якщо згадати, як композитор дорожив своєю репутацією основоположника додекафонної системи, його повернення до тональності сприймається, насамперед, як суто внутрішня, творча потреба. Цікаво, що саме Рене Лейбович, захисник додекафонії, зробив спробу творчого пояснення цього питання, що відображало, безсумнівно, думку самого Шенберґа. Він виходив з переконання, що Шенберґ вернувся до тональної системи тому, що її можливості ще не вичерпані. Справедливо він виступає проти визначення тональності, як вічного, що не підлягає еволюції феномену природи, підкреслюючи її діалектичну сутність, властивість трансформуватися, змінюватися, відновлюватися. Так само з повним обґрунтуванням він відкидає твердження про прямолінійний розвиток гармонії від простого до складного., тобто, що кожне наступне покоління композиторів просто додає до неї нові акорди.

Звернення Шенберга до тональної системи і взагалі „традиційного" музичного мислення на останньому етапі творчості, природно, не могло пройти безслідно для його подальших додекафонних творів. Вони значно різнобічніші, як „класичні" серійні опуси композитора 1920-х років, в яких він спеціально ригористично випробовував нову техніку. Не випадково також, що з усіх творів Шенберга саме вони набули такого широкого резонансу. Зрозуміло, що деякі прийоми додекафонії проникли у тональні твори Шенберґа; з іншого боку, тональні принципи отримали відбиток в його останніх додекафонних опусах і цей зворотний процес у творчому сенсі значно важливіший від самого факту створення Шенбергом тональних творів.

Про суто внутрішні, творчо виправдані причини такого зв'язку свідчать, знову ж таки, висловлені Шенбергом погляди на сутність композиційного процесу і самі його додекафонні опуси. Він неодноразово підкреслював, що прогрес у музиці полягає у розвитку методу подання думки, однак він настійливо акцентував першість ідеї у цьому процесі. У статті „Прогресивний Брамс" Шенберґ писав, що всі конструктивні елементи твору потрібні лише для того, щоб показувати у певному світлі ідею, розвивати її і видозмінювати. За всієї важливості конструктивної основи композиції ідея в жодному випадку не може бути пожертвувана суто формальним цілям.

Хоч окремі закономірності стилю змінювались упродовж творчого шляху Шенберґа, головні спільні риси його естетичного кредо залишались незмінними. Це, насамперед, вірність Шенберґа своїм естетичним позиціям, тобто винесення на перший план емоційної експресіоністичної сутності твору навіть у додекафонний період творчості. Лише у окремих випадках (як фортепіанна сюїта ор.25), він керувався чисто конструктивними цілями. Очевидно, що це не виключає проявів математичних схильностей інтелекту Шенберґа. Вже самі його серії дуже продумані з усіма наслідками розвитку. У нього часто виступає взаємодоповнювальна („комплексна") побудова серій, широко використовується спорідненість їхніх форм. Наслідком умоглядних комбінацій є також серія точної симетричної структури - „Чудо-серія".

Водночас у Шенберґа ще багато випадків вільного користування серією, що і вважалося його прихильниками і послідовниками відступом. Справа не лише у вживанні ним неповної серії (це було, по суті, лише спочатку, насамперед, в ор.25), а в тому. що він зрідка будував твір на серії „в чистому вигляді". Значно частіше він користувався повторенням звуків і навіть цілих груп (особливо яскравими прикладами можуть бути третя частина Четвертого квартету, перша і третя частини Скрипкового концерту, а також фінал Квінтету та інші).

Крім повторень, закладених у побудові серії, Шенберг використав інші прийоми, близькі до „традиції"": відбір окремих звуків серії для певної виразової мети, як кварта у Квінтеті або квінта на порожніх струнах в „Мойсеї і Аароні"; далі різновиди і форми серії взаємозв'язуються таким чином, що також виходять часті повтори цілих ланок серії, часто побудованих на тризвуку та інших „традиційних" зворотах типу „романтичної" секунди або септіми (див. Варіації ор.31, Квінтет, особливо третю частину, Скрипковий концерт, також „Мойсей і Аарон").

Виділення „тонікальних" опорних точок, як наприклад, звук „мі бемоль" у Квінтеті не є тому несподіванкою. Можна сказати, що Шенберґ сам перевершив свої вільності у першій частині Скрипкового концерту. За наявності серії він вилучає з неї для партії соліста то секундову поспівку, то інтервал терції на протязі кількох тактів. Можна згадати також про вживання в додекафонних творах повторень окремих звуків і октавних здвоєнь.

Отже, Шенберґ уникає механічного застосування серії, вживаючи мелодичні повтори, які створюють єдність форми. Причому, ці повторення знаходяться переважно поза строгою системою цього порядку звуковисотності серії. Сегменти з одного, двох. трьох і більшої кількості звуків повторюються не тільки відокремлено, ізольовано, але можуть вкраплюватися в інших місцях серії у всю фактурну тканину.

Такі повторення входять в немалу кількість шенберґівських вільностей щодо строгих правил додекафонії. Навіть його найпослідовніші шанувальники, визнаючи безсумнівні заслуги Шенберга, як теоретика і композитора, який першим зумів подати чітку систему додекафонії, вбачають його обмеженість у теоретичних висновках і композиційному застосуванні серійних структур. Справа тут загалом у настійливому прагненні Шенберга порівнювати додекафонію з тональною системою.

Різко критикувалась також схильність Шенберга до „тематичного" трактування серії. Хоч у нього дуже зрідка (хіба що в Сонеті з Серенади ор.24) зауважують типове, наприклад, для Айслєра використання одного різновиду серії для побудови цілого твору, - мелодика у Шенберга є на першому місці. Роль мелодики в його музиці всіх періодів творчості і якою б технікою вона не писалась, продовжує романтичні принципи, хоч вона експресіоністична за своєю надмірною виразовістю. У додека-фонних творах композитора часто зустрічають широкий мелодичний подих, доволі чітку побудову фраз і періодів, а також опору на форми минулого в цілому.

Аналізи творів Шенберґа показують, що він тільки в другу чергу думав серійними калькуляціями, а у першу - традиційними темами, мотивами, реченнями, кадансами і навіть розробки у нього продовжують принципи Бетовена-Брамса. Головне місце займає у нього тематична робота, оскільки композитор усвідомлював, що тільки вона спроможна організувати складні музичні твори. Навіть у найортодоксійніших додекафонних опусах, як наприклад, Четвертий квартет, спостерігають певний рід тонального зв'язку, часто прихований у самій серії, але Шенберг висував його на перший план. У Третьому квартеті композитор вибирає квінту як транспозиційний інтервал між проведеннями серії.

Особливо цікавий зв'язок з тональними принципами в останніх вокально-симфонічних творах композитора, де разом з внесенням тексту втручається громадянський чинник, вперше в його творчості зауважують безсумнівний і яскраво виражений зв'язок з життям, гарячий відгук на безпосередні події. Сам факт, що це настало тільки під кінець його творчого шляху, особливо знаменний і важливий: цей крок сприймається як дійсно відчутний і неминучий, як наслідок глибоко внутрішнього розвитку мистця і людини, як доказ неможливості існування справжнього мистецтва поза оточуючим життям і людством.

Пануюча в перших атональних опусах („Очікуванні", „Щасливій руці", „Місячному П'єро") гранично суб'єктивна експресіоністична естетика композитора зазнала нищівного натиску історії. Властиві Шенбергу душевна глибина і чуйність вийшли в його останніх творах назустріч скривдженому, приниженому людству. Вперше у композитора експресіоністичні поетичні і музичні засоби служать не тільки гуманістичній, а й поетичній меті. Останній незакінчений твір Шенберґа, „Сучасний псалом" - більш суб'єктивний, а тим самим, ліричний. Його дія і навіть драматична сила від того не менші, але торкаються вже іншої, інтимнішої духовної сфери.

В ідейному спрямуванні „Ода Наполеону Бонапарту" представляє своєрідне поєднання актуальної теми і естетики експресіонізму, у відношенні музичної мови - тональної і додекафонної систем. У пошуках тексту, де б виражалось обурення проти поневолювача народів, Шенберґ знайшов у „Оді" Байрона завжди приваблюючу його філософську величність, граничну для романтизму експресивність і ту частку нищівної іронії, якої заслуговували претензії Гітлєра на роль правителя світу. Звідсіля особливе значення читця у партії Sprechstimme, яка отримала вцьому творі гостро публіцистичне трактування, на відміну від попереднього переважно ґротескно-іронічного (особливо, у „Місячному П'єро").

В „Оді Наполеону" Sprechstimme дуже багата відтінками, що відображають лінію напруженого розвитку. І в оркестровій партії значущість задуму втілена у багатогранності використання музичних засобів. Гостро емоційна музика діє безпосередньою драматичною стихійністю, цілком визначається спрямуванням тексту. У зв'язку з цим знаменне свідоме повернення композитора до традицій, до законів тональної музики. Це яскравий приклад останнього етапу тональних спроб Шенберга в окреслено додекафонному творі.

Крім об'єднання тональності і додекафонії, тут зауважується вплив попередніх творчих фаз композитора і у інших сферах: мелодраматичних принципів „П'єро", поліфонічної і тематичної роботи. Серія спеціально збудована таким чином, що дає змогу впроваджувати запозичення з тональної музики, як мотив з П'ятої симфонії Бетовена на слові „перемога" або асоціації з його „Героїчної" у закінченні „Оди" на Мі бемоль-мажорному три-звуці. Осягана незвичайна виразність звукозображення відтворює то байронівську іронію і презирство, то ствердження протилежного позитивного начала.

Особлива сила дії створеного 1947 року „Врятованого з Варшави" визначається винятковою безпосередністю текстового джерела і описаних подій. Трагедія знищення фашистами єврейського ґетта мабуть ніде в музиці не отримала настільки глибокого втілення, як у цьому творі Шенберга. Причиною стало її глибоке відчуття композитором, той факт, що свідчення він отримав безпосередньо від очевидців і був приголомшений, пригнічений неймовірним розміром злочинів фашистів.

Звідси й експресивно-натуралістичний характер твору. Визначальна роль тексту, зростаюча у ньому загроза і напруга відбиті в розплануванні виконавських засобів: до читця - Sprechstimme і оркестру в останньому епізоді приєднується чоловічий хор в унісон, який справляє незабутнє враження" невмолимою суворістю. З втіленням тексту пов'язана також конкретна, навіть ілюстративна роль окремих елементів музичної мови, таких як побудова на серії мотиву сигналу-фанфари і т.д. цьому творі гостро публіцистичне трактування, на відміну від попереднього переважно ґротескно-іронічного (особливо, у „Місячному П'єро").

В „Оді Наполеону" Sprechstimme дуже багата відтінками, що відображають лінію напруженого розвитку. І в оркестровій партії значущість задуму втілена у багатогранності використання музичних засобів. Гостро емоційна музика діє безпосередньою драматичною стихійністю, цілком визначається спрямуванням тексту. У зв'язку з цим знаменне свідоме повернення композитора до традицій, до законів тональної музики. Це яскравий приклад останнього етапу тональних спроб Шенберга в окреслено додекафонному творі.

Крім об'єднання тональності і додекафонії, тут зауважується вплив попередніх творчих фаз композитора і у інших сферах: мелодраматичних принципів „П'єро", поліфонічної і тематичної роботи. Серія спеціально збудована таким чином, що дає змогу впроваджувати запозичення з тональної музики, як мотив з П'ятої симфонії Бетовена на слові „перемога" або асоціації з його „Героїчної" у закінченні „Оди" на Мі бемоль-мажорному три-звуці. Осягана незвичайна виразність звукозображення відтворює то байронівську іронію і презирство, то ствердження протилежного позитивного начала.

Особлива сила дії створеного 1947 року „Врятованого з Варшави" визначається винятковою безпосередністю текстового джерела і описаних подій. Трагедія знищення фашистами єврейського ґетта мабуть ніде в музиці не отримала настільки глибокого втілення, як у цьому творі Шенберга. Причиною стало її глибоке відчуття композитором, той факт, що свідчення він отримав безпосередньо від очевидців і був приголомшений, пригнічений неймовірним розміром злочинів фашистів.

Звідси й експресивно-натуралістичний характер твору. Визначальна роль тексту, зростаюча у ньому загроза і напруга відбиті в розплануванні виконавських засобів: до читця - Sprechstimme і оркестру в останньому епізоді приєднується чоловічий хор в унісон, який справляє незабутнє враження" невмолимою суворістю. З втіленням тексту пов'язана також конкретна, навіть ілюстративна роль окремих елементів музичної мови, таких як побудова на серії мотиву сигналу-фанфари і т.д. мати її з тою ж простотою і безпосередністю, з якою вона виникала. Музика Айвза переконує і повністю захоплює, якщо її виняткову образність прийняти як відбиток незвичайно динамічного відношення до життя.

В основі більшості творів композитора лежать теми, що охоплюють загальнолюдські ідеали і прагнення. Твори, в яких він втілює суспільні або всесвітні проблеми, відзначаються не меншою конкретністю і силою відображення. Чи вони подаються у формі вокального діалогу-дискусії, як у пісні „Есхіл і Софокл", чи ґіґантичної „Всесвітньої симфонії", ці твори можуть бути зрозумілі кожному, кому не байдужа доля людства. Свої задуми композитор трактував з усією буквальністю, доказом чого може бути саме згадана „Всесвітня симфонія", яку автор свідомо залишив незавершеною, вважаючи, що подібна тема і проблематика повинні вирішуватися нескінченно.

Творчість Айвза, як ціле, містить багато спільних прикмет. Це торкається як тем, змісту, програм, так і мелодичного матеріалу, особливо часто цитованих композитором американських пісень. Крім того, характерною його рисою було перенесення музичних мотивів або цілих частин музики в інші твори, не кажучи вже про аранжування для різних виконавських складів. Багато опусів Айвза існує у вокальному або інструментальному варіантах, причому найчастіше зустрічаються у нього переклади з інших жанрів у пісні.

Не тільки проста мелодія „Вартового" - відомої американської пісеньки, з Першої скрипкової сонати, але навіть частина „Торо" з так глибоко філософського твору, як соната „Конкорд", - отримали вокальні варіанти. З іншого боку, композитора цілком не бентежило висловлювання філософської думки через пісню; доволі часто він підписував також слова під теми своїх істру-ментальних творів. Прагнення до ясності висловлення і осягнення якнайповнішого зрозуміння у Айвза настільки велике, що навіть у піснях йому замало самого тексту; у вокальних партіях він часто вживає декламацію, оклики, гліссандо (також хорове) та інші позамузичні засоби, так часто уживані пізніше представниками авангарду.

У симфоніях, оркестрових сюїтах, камерних творах для найрізноманітніших та інколи дуже незвичних складів, у фортепіанних і скрипкових сонатах і численних мініатюрах з дивними небаченими назвами ми стикаємося з винятковим талантом колористичного зображення. Те, що у традиційному розумінні могло б бути тільки галуззю театральної музики, у Айвза можна почути саме в інструментальних творах.

Наприклад, у симфонії „Свята" він осягає надзвичайного враження пульсуючого життям різнобарвного натовпу, безлічі індивідів, які співають, горлають і просто виявляють радість, яких поєднало загальне для всіх свято. Проте втілення багатоликих, інколи полярних аспектів людського існування не обмежується у композитора дуже яскравими і багатими, але зовнішньо дещо ілюстративними зразками. Заснована на бетовенському мотиві долі Друга фортепіанна соната „Конкорд" підносить складні проблеми думок і почуттів сучасної людини, винятковою глибиною змісту і сміливістю музичної мови передвіщає Псалми Айвза.

Тому простота його музики ніякою мірою не походить з повторення традиційних зразків. Ідеалом композитора було відтворення в музиці життя, але як сприйманого гранично діалектно, у єдності множинності не тільки різноманітних, а й невідповідних один одному з симетричною точністю елементів.

Саме звідсіля випливає багатство і різноманітність і, особливо, своєрідність розкриття музичної думки у Айвза, відмова від прийому буквального повторення та впровадження замість цього такої кількості і різнобарвності варіаційних змін, що відносно його творів загальноприйняті аналітичні і виконавські методи виявляються невистачальними. Розгортання мотивне, лінеарно гармонічне і вертикальними комплексами, ритмічне і темброве наступають одне за одним у гранично тісному зв'язку або виступають рівночасно. Вільне і природне втілення пульсуючого життя, з усією множинністю перехресних у ньому голосів і ритмів набуває у Айвза дуже різноманітних, незвичайно складних форм поліфонічного мислення. Його ніде перед тим не уживане застосування поліфонії пластів можна лише умовно визначити як контрапункт, що поєднує поняття полімелодики, гармонії, ритму, метру, а також політембровості.

Нарешті, широко відомі ритмічні комплікації Айвза (у фіналі Четвертої симфонії є одночасність 20-ти різних ритмів) набувають також форм алеаторики, тоді як у сонаті „Конкорд" елемент імпровізаційності у виконанні поєднується з математичною точністю. І що найголовніше, всі ці так відмінні поміж собою і нові засоби підпорядковані певній внутрішній дисципліні, що поєднує їх у гармонійне ціле. Цим зв'язковим чинником є, як гармонічний принцип в буквальному сенсі, одна панівна тональність, в якій зустрічаються всі фактурні пласти, в тому числі послідовності цілих акордів у ролі окремих поліфонічних голосів, так і глибоко притаманне композитору відчуття гармонії в загальному, філософському розумінні.

Незвичайно широкий діапазон і всебічність музики Айвза, виняткова життєвість і сконцентрованість вміщених у ній задумів, її розмах і спонтанність відповідають тому ідеалу мистецтва майбутнього, про який мріяв сам композитор: трансцендентності мови, якої злети і глибини були б зрозумілі для всього людства. Його погляди і творчість підтверджують, що осягнення цього можливе лише на міцному ґрунті традицій, зокрема національних.

Як безпосередній приклад Айвза, так і загальна тенденція американців до поступу вперед, до пошуків, призвела тут до крайніх виявів авангардизму і геппенінґу, а в 1970-1990-ті роки до синтезування. Найяскравішим представником неоавангардизм-му можна вважати Кейджа, творчого синтезу - Крамба. Але крім них існує чітко окреслений напрям мінімалізму (Фелдман і його група) та примітивізму (Джонсон, Адаме).

Багато рис творчості Джорджа Крамба вказують на зв'язок джерел його музики з Айвзом: це необмежена творча фантазія, що не вкладається в рамки будь-якої системи, вміння створити своєрідну і цілісну партитуру з поєднання найсучасніших і традиційних засобів, із стилізації, цитат, пастішів. Це яскраво помітно у його творах 1960-1980 років: „Нічна музика 1", „Одинадцять відлунь осені", „Пісні, плачі і рефрени смерті", „Минулі голоси дітей", „Ніч чотирьох місяців", „Відлуння часу і ріки", „Чорні ангели", „Голос кита", „Макрокосмос І-IV", „Зоряне дитя".

За неймовірного змішання засобів Крамб ніде не є епігоном, він представляє неповторну творчу індивідуальність, зокрема, у способах застосування сонористики - надзвичайно важливого елементу його почерку. Композитор користується сферою фантастики і навмисне наївного містицизму для розкриття задумів, а це створює в цілому особливий поетичний світ.

Натомість для Кейджа експеримент був самоціллю і його заслуга полягає у новаторських ідеях, а не в самій творчості, не у вартості окремих опусів. Виділення, увипуклення специфічних засобів, пошуки нових способів вираження і їхня фетишизація є власне типовим явищем у сучасній американській музиці. Зокрема Мортон Фелдмен став представником мінімалістичної музики, яка виводиться з американського образотворчого мистецтва у передачі задумів з допомогою мінімуму засобів. Цього напряму дотримувалися певною мірою також Люкас Фосс і Лєярен Гіллєр, та одночасно вони творили геппенінґи з широким застосуванням технічних засобів. Тут виступає синтез, в якому музика має вже мінімальне значення.

З іншого боку, Джон Адамс і Том Джонсон задля популяри-ності поєднують музичні засоби, але на гранично примітивному рівні. Особливо це стосується Т. Д.жонсона („Опера на чотирьох звуках" 1973 p). Еклектичний синтез Дж. Адамса виступає на дещо вищому мистецькому рівні (в опері „Ніксон у Китаї" та інших). Це вже вихід у теперішній постмодерн.

Знаменно, що американець Айвз став прикладом творчого синтезування в англійській музиці. Безпосередні приклади цього можна помітити вже у композиторів старшого покоління, від В. Вільямса, М. Тіппета до Т. Масґрейв, і особливо у П.М. Дейвіса. Останній в загальних рисах підходить до традицій Айвза як Джордж Крамб; він використовує колажний принцип, спеціально поєднуючи стилістично протилежні елементи.

Проте, цей прийом у Дейвіса можна окреслити хіба що як „перестилізацію колажу" через складну взаємогру кількох історичних рівнів музичних традицій. Особливо показовою в цьому сенсі є партитура „Ікон Вессалії" (1969 p), але у різних виявах це притаманне також його творам пізніших років, зокрема, камерній опері „Мучеництво св. Магнуса" (1977) та цілій низці інструмент-тальних опусів.

До сьогодні творчо перевтілює традиції Айвза найстаріший і найвизначніший американський композитор Еліот Картер. Він робить це на ґрунті власного цілком індивідуального стилю, що тим більше підтверджує силу і дієвість айвзівського джерела.

Висновки

Як показав огляд музикознавчої літератури у музичній культурі ХХ століття відображається складність творчого процесу в цілому. До труднощів оцінювання тих чи інших тенденцій або напрямів додаються складні співвідношення між світоглядом митця та ідеєю його твору, соціальним, психологічним та естетичним чинниками. Саме психологічною причиною можна пояснити таке типове для сучасної людини прагнення до змін, новизни і різноманітності. Характер цих змін випливає з соціальної структури конкретного суспільства і, відповідно, естетичних поглядів його представників.

У творчому процесі музичної культури ХХ століття спостерігаються тенденції до синтезу, до цілеспрямованого або випадкового поєднання відокремлених, цілісних стилів, тяжіння до узагальнення, стислість та водночас багатоплановість музичного висловлювання.

Критерієм формування і розвитку зарубіжного музичного мистецтва ХХ століття, його підґрунтям і рушійною силою є новаторство. Саме прагнення до нового було стимулюючою силою народження стилів та напрямків у творчій практиці композиторів (І. Стравінський.А. Веберн, К. Орф та ін.).

Важливим чинником розуміння терміну "новаторство" є процесуальність, відсутність абсолютизації і безупинності існування, позачасова вартість (С. Павлишин). Саме протилежне дійство та ілюзорне новаторство є стимулом прогресивного або регресивного розвитку музики ХХ століття.

У зарубіжній музичній культурі ХХ століття простежуються спільні риси щодо розвитку провідних напрямків мистецтва - імпресіонізму, експресіонізму, фольклоризму, неокласицизму - що склалися на початку століття в умовах плюралізму художніх явищ. У другій половині століття з вираженими ознаками пост - або нео - вони породжують специфічні синтетичні або полі стилістичні явища, адаптуються до нових стильових умов, нових способів організації звукового матеріалу, використання нових технік композиції - серіалізму, сонористики, алеаторики, конкретної та електронної музики тощо.

Загальноєвропейські ідейні прагнення, художні тенденції музичної культури ХХ століття стосовно тлумачення загальноєвропейської тематики (теми війни і миру, сюжети та образи світової літератури та античної міфології), драматургії, музичної мови викладаються у національній інтерпретації. Водночас засоби спільного "музичного словника" виникають переважно на підґрунті національних ресурсів, передусім фольклорних.

Розгляд еволюції національних шкіл у ХХ столітті спрямований на виявлення культурно-історичних передумов, національної специфіки в широкому історико-стильовому контексті, на перетин національної музичної традиції та загальноєвропейських стильових напрямків у колі їх взаємовпливу та взаємозбагачення.

Традиційне та новаторське органічно переплетене в музиці чи Ч. Айвза у полістилістичну контраснісь. Його ранні твори спирались переважно на традиції популярних жанрів (симфонію, сонату, квартет, тріо) та церковної музики (Перша симфонія, Перший струнний квартет, Фортепіанна соната). Так, у Першій симфонії (1902 р) взірцем для композитора слугував тематизм Незакінченоі симфонії Ф. Шуберта (у першій частині); повільної частини симфонії Дворжака "З Нового Світу" (у другій частині); скерцо з Дев’ятої симфоніі Бетховена (у фактурі і мелодичних контурах головної теми скерцо); марш з третьої частини Патетичної симфонії П. Чайковського (фінал). У роки творчого розвитку найважливішим і оригінальним досягненням Ч. Айвза є багатожанровість його художнього мислення, що охоплює усі засоби музичної виразності у принципах полі мелодики, полі гармонії, лінеарного контрапунктк, поліметрії елементів алеаторики і колажу (збірка "114 пісень").

Ідея та засоби додекафонії, нетональної організації 12-тиступеневого звукоряду, розвинені А. Шонбергом - найяскравішим представником атоналізму ("Танець мертвих" для ораторії "Драбина Якова"; вальс із Сюїти для фортепіано ор.23 №85; Фортепіанна сюїта ор.25),- у процесі творчої еволюції композитора були змінені на повернення до тональності, до закономірностей класичного мистецтва (транскрипції творів Бетховена, Ф. Шуберта, Й. Брамса; сюїта для струнного оркестру G-dur; Друга камерна симфонія Es-du), що відображало загальну тенденцію до поверненні традиційних засобів музичної мови.

Перебіг світової історії - конфліктність, загострення соціально-політичних, економічних, загальнокультурних процесів вплинули на функціонування та розвиток естетико-стильових течій, жанрів, виразових засобів у музичному мистецтві ХХ століття. На шляху складних пошуків - від пізнього Романтизму, неокласицизму і "нового динамізму", неофольклоризму, експериментальних рішень композитори-новатори прокладали шлях до створення нової класики - класики ХІХ століття.

Виконана робота не вичерпує усіх аспектів щодо вивчення стилів та напрямків музичного мистецтва ХХ століття. Заслуговує на увагу подальше вивчення впливу західноєвропейського музичного мислення на музичну культуру України ХХ століття; питання художньо-естетичного аналізу творчості композиторів-новаторів; використання музичних творів композиторів ХХ століття в практиці навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи тощо.

Список використаної літератури

Бернстайн Л. Музыка - всем. - М., 1978. - 58 с.

Веберн А. Лекции о музыке. Письма / Перевод с немецкого В.Г. Шнитке. - М., 1975. - 402 с.

Гаврилова Н.А. К проблеме национального в музыке ХХ века / Пособие по истории зарубежной музыки. Вып.1. Научные труды Московской консерватории. - М., 2003. - С.12-50.

Герман М. Модернизм: Искусство первой половины ХХ века. - СПб., 2003. - 264 с.

Гойові Д. Українські корені світового авангарду // Українська тема у світовій культурі. - К., 2001.

Головинский Г. Композитор и фольклор. - М., 1981. - 86 с.

Денисов Э. Додекафония и проблемы современной композиторской техники // Музыка и современность. - М. 1971. - Вып. .7. - С.4-32.

Друскин М. Австрийский импрессионизм // Друскин М. О западноевропейской музыке ХХ века. - М., 1973. - С.16-44.

Друскин М. О западноевропейской музыке XX века. - М, 1973.

Дюменгель Р. Современные французские композиторы группы "жести". - Л., 1964. - С.8-24.

Екимовский В. Оливье Мессиан. - М, 1987.

Житомирский Д, Леонтьева О, Мялло К. Западный музыкальный авангард после Второй мировой войны. - М., 1989. - 204 с.

Земцовский И. Фольклор и композитор. - Л., 1979. - С.54-86.

Ивашин Л. Чарлз Айвз в музыке ХХ века. - М. 1991. - 164 с.

Кон Ю. Об искусственных ладах // Проблемы лада. - М., 1972.

Конен В. Этюды о зарубежной музыке. - М, 1969.

Лауя Р. О творческом методе А. Шенберга // Вопросы теории и эстетики музыки. - Л., 1997. - Вып. .9. - С.6-12.

Модернизм. Анализ и критика основных направлений. - М., 1969.

Музыка XX века. Очерки. - М., 1980.

Назайкинский Е. О психологии музыкального восприятия. - М., 1972.

Нестьев И. Бела Барток.1881-1945. - М., 1969.

Онеггер А. О музыкальном искусстве. - Л., 1979. -- 128 с.

Павлишин С. Арнольд Шенберг. - М., 2001.

Павлишин С.В. Барвінський. - К., 1990.

Павлишин С. Зарубежная музыка XX века. - К., 1980.

Павлишин С. „Місячний П'єро" А. Шенберга. - К., 1972.

Павлишин С. Основные тенденции современной чехословацкой музыки // Проблемы музыкальной науки, вып.3. - М., 1975.

Павлишин С. Польська сучасна музика (1945-1970) // Музична критика і сучасність, вип.1. - К., 1978.

Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. - К., 1976.

Павлишин С.В. Сильвестров. - К., 1989.

Павлишин С. Творчество А. Шенберга 1899-1908 // Музыка и современность. Вып.6. - М., 1969.

Павлишин С. Чарлз Айвз. - К., 1973.

Павлишин С. Чарлз Айвз. - М., 1979.

Салонов М.А. Жан Кокто о национальном направлении в новой французской музыке // Пособие по истории зарубежной музыки. Вып.1. Научные труды Московской консерватории. - М., 2003. - С.60-64.

Сигида С. Американская пятерка // Музыкальная академия, 2002. - №3.

Соколов А. Какова же она - "форма" музыкального Хх века / Музыкальная Академия, 1998. - №3-4.

Стравинский И. Диалоги. - Л., 1971.

Тараканов М. О ритмической природе ладо-гармонического развития музыки С.С. Прокофьева. - М., 1966.

Филенко Г. Французская музыка первой половины ХХ века: Очерки. - Л. 1983. - С.8-19.

Хогоумел У. Техника композиции в музыке ХХ века. - М., 1976. - С.104-181.

Холопова В., Холопов Ю. Антон Веберн. - М., 1984.

Холопова В. Вопросы ритма в творчестве композиторов XX в. - М., 1971.

Шахназарова Н. О национальном в музыке. - М., 1978. - С.6-18.

Шенберг А. Моя эволюция. Убеждение или познание // Зарубежная музыка ХХ века: Материалы и документы // Под общ. ред.И. Нестыви. - М., 1985. - С.32-46.

Шнеерсон Г. Портреты американских композиторов. - М., 1977. - С.56-68.

Syntagmation. Збірка наукових статей. - Львів, 2000.

Додатки

Додаток 1

Основні естетичніх напрямки та течії музичної культури ХХ століття:

Абстракціоні́зм - одна з течій авангардистського мистецтва. Виникла на початку ХХ ст. Філософсько-естетична основа абстракціонізму - ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого враження та самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків. Абстракціонізм у наші часи звичайно описує мистецтво, що не відображує предмети реального світу, але використовує тіні та кольори для надання настрою.

Авангард (фр. Avant-garde, "передовий загін") - узагальнювальна назва течій в європейському мистецтві, що виникли на рубежі XIX і XX століть, виражене в полемічно-бойовій формі (звідси сама назва, взята з військово-політичної лексики). Його часовими рамками прийнято вважати період з 1870 по 1938 рік. Авангард характеризується експериментальним підходом до художньої творчості, що виходить за рамки класичної естетики, з використанням оригінальних, новаторських засобів вираження, підкресленим символізмом художніх образів. Поняття авангард у великій мірі еклектично за своєю суттю. Цим терміном позначають цілий ряд шкіл і напрямів в мистецтві, що деколи мають діаметрально протилежну ідейну основу.

Алеаторика (від латинського alea - гральна кость; доля, випадковість), метод музичної композиції 20 ст, що передбачає мобільність музичного тексту, коли елементи випадковості зводяться в ранг формотворних чинників. Алеаторику використовували П. Бульоз, Дж. Кейдж, А.Г. Шнітке і ін. Це метод музичної композиції 20 століття, при якому елементи випадковості зводяться в ранг формотворчих чинників. Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як реакція на серіальну музику та структуралізм, в яких музична тканина тотально підпорядковувалась тим чи іншим математичним моделям. Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті "Музика змін" (Music of Changes) він використовує всілякі елементи випадковості і варіабельності форми. Алеаторика є такою областю, де вельми складно відразу відрізнити новаторські творчі прагнення, свідомо направлені до точно поставленої художньої мети, від модного, і нерідко майстерно замаскованого, манірного дилетантизму або навіть шарлатанства.

Дадаїзм - художній і літературний напрям, що склався в роки війни, що має на меті руйнування буржуазної культури і дискредитацію міщанських вдач. На місце заперечуваного дадаїзм ставить анархічну ініціативу індивідуума, нічим не зв'язаного в повсякденному житті і в мистецтві.

Джаз (англ. Jazz) - форма музичного мистецтва, що виникла на початку XX століття в США в результаті синтезу африканської і європейської культур і що набула згодом повсюдного поширення. Характерними рисами музичної мови джазу спочатку стали імпровізація, поліритмія, заснована на ритмах, що синкопують, і унікальний комплекс прийомів виконання ритмічної фактури - свінг. Подальший розвиток джазу відбувався за рахунок освоєння джазовими музикантами і композиторами нових ритмічних і гармонійних моделей.

Додекафонія (від грец. dodeka - дванадцять і phone - звук), метод створення музики, що виник в 20 столітті. Розроблений австрійським композитором А. Шенбергом. Музична тканина твору, написаного в техніці додекафонії, виводиться з так званої серії (ряду, йому. die Reihe) певної послідовності 12 звуків різної висоти, що включає всі тони хроматичного звукоряду, жоден з яких не повторюється.

Експресіонізм (фр. expressionisme, від expression - вираження, виразність) - напрям у літературі та мистецтві, що розвивався з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. Термін "експресіонізм" був покликаний визначити сутність мистецтва цілями та засобами протилежними імпресіонізму та натуралізму - мистецтво не зображає дійсність, а виражає її сутність.

Імпресіонізм (франц. Impressionisme від impression - враження) - напрям у мистецтві останньої третини 19 початку 20 ст. Найповніше виявився імпресіонізм у французькому живописі. Мав поширення також у скульптурі, літературі, музиці, театрі. Імпресіонізм склався у Франції в 60-х pp. 19 ст., досяг розквіту в 70-80-х pp. і незабаром розпався як цілісна система. Імпресіонізм в музиці виявився у відтворенні настроїв, що набувають значення символів, тонких психологічних нюансів, тяжіння до поетичної пейзажної програмності. Йому притаманні витончена фантастика, поетизація старовини, екзотика, інтерес до тембрової і гармонічної барвистості (К. Дебюссі, М. Равель, П. Дюк, М. де Фалья). Рисами імпресіонізму позначена творчість ряду видатних режисерів і акторів кін. 19 поч.20 ст.: у Франції - режисер А. Антуая; в Італії - актори Е. Дузе, Е. Цаккош; в Німеччині - А. Моіссі, М. Реингардт; в Росії - Ф. Коміссаржевський, П. Орленев.

Імпровізація (італ. improvisazione, від латин. Improvisus - несподіваний, раптовий) - історично найбільш древній тип музичення, при якому процес створення музики відбувається безпосередньо під час її виконання. Імпровізація панує у фольклорі, музиці неєвропейських культур, вона набула широкого поширення також на ранньому етапі європейської професійної музики, коли запис був приблизним і неповним. Диференціація системи музичних жанрів і відповідних нормативів привела в XI столітті до відділення виконання від композиції. Проте імпровізація збереглася у вигляді виконавського мистецтва орнаментики, яке малося на увазі при неповній нотній фіксації опусу.

Конструктиві́зм (від лат. constructio - побудова) - естетичний напрям, що виник на початку 20 ст. . В архітектурі конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

Кубізм (франц. cubisme, від cube куб) - авангардистська течія в образотворчому мистецтві 1-ої четверті 20 ст. Розвивався у Франції (П. Пікассо, Ж. Брак, Х. Гріс), в інших країнах. Кубізм висунув на перший план формальні експерименти конструювання об'ємної форми на площини, виявлення простих стійких геометричних форм (куб, конус, циліндр.), розкладання складних форм на прості.

Натуралізм - сучасна форма літературного руху, відомого під ім'ям реалізму. Натуралізм виділяється із загального перебігу реалізму вимогами повної об'єктивності художника і пристрастю до зображення нижчої, емоційнішої сторони людської природи.

Неокласицизм (від грецьк. νέος - молодий, новий і лат. classicus - зразковий) - загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19-20 ст., які зверталися до традицій античності, відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні "естетичні норми минулого". В музиці неокласицизм протиставляв романтизму, імпресіонізму й експресіонізму ясність конструкції і стриманість, урівноваженість музичної мови. Найповніше представлений у музичній культурі Франції у творчості представників французької шістки, в творчості І. Стравінського у його роботи у Франції, а також італійців І. Піццетті, А. Казеллі.

Неопримітивізм. Сукупність художніх прийомів, властивих мистецтву кінця XIX-XX ст. і художніх засобів, що полягають в нарочитому спрощенні, і форм ради досягнення найбільшої виразності - наприклад, використання яскравого, локального кольору, спотвореного малюнка, простої композиції і тому подібне При цьому неопримітивізм спирається на досвід примітивного мистецтва (мистецтва архаїчних культур, народного мистецтва і т.п.). Неопримітивізм позначився в творчості майже всіх провідних майстрів XX століття. Культура остров'ян надихала П. Гогена, скульптура народів Африки зробила вплив на кубістів і так далі Особливу роль зіграв неопримітивізм в становленні російського авангарду. Сам термін затвердився в мистецтвознавстві після появи маніфесту росіян неопримітивістів в 1913 році.

Примітивізм. Наївне мистецтво. (від лат. primitivus - перший, найраніший) - загальна назва творчості непрофесійних художників кінця XIX-XX ст., не знайомих з художньою грамотою і що свідомо культивували визначену "неправильність" своїх творів. Йдеться не просто про непрофесійне мистецтво, але про художників, залучених в загальний художній процес того часу, що надали деяку дію на сучасну їм професійну творчість. До художників-примітивістів відносяться ті, що здобули всесвітню популярність: А. Руссо К. Бомбуа Л. Серафін Н. Піросмані і ін. Примітивізм називають також наївним мистецтвом. Інколи під примітивізмом розуміють свідоме використання в творчості професійних художників форм примітивного мистецтва: дитячого малюнка, народної творчості, мистецтва інших, як правило, екзотичних культур.

Пуантилізм (фр. Pointillisme, буквально "точечність", писати крапками) - стиль в живописі, що використовує чисті, не змішувані на палітрі фарби, що наносяться дрібними мазаннями прямокутної або круглої форми. Змішення кольорів з утворенням відтінків відбувається на етапі сприйняття картини глядачем з далекої відстані або в зменшеному вигляді. Основоположником стилю з'явився Жорж Сірка, що поклав в його основу теорію кольору і оптику. Пуантилізм - живописний метод, що виник на переході живопису до стадії постімпресіонізму. Дівізіонізм (від division - розділення) - альтернативна назва пуантилізму. У музиці - один з методів композиції ХХ ст., при якому музичний твір створюється з окремих звуків, розділених паузами та/або стрибками. Родоначальник - А. Веберн. Найбільшого поширення пуантилізм набув в 1950-1960 роках.

Раціоналі́зм (від лат. ratio - розум) - філософська точка зору яка наголошує першість і компететність розуму (логічного ходу міркування) в пошуку правди.

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте було б невірним твердити, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для середньовічної думки. Педантичності схоластики свідчать про поважну позицію, яку людське міркування займало серед знатоків католицької церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити раптом з нікуди.

До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до раціонального мислення, і на те вона є цілком спосібною спостерігаючи світ навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста аби зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну з неба коли вона охоплена голодом; ані вона не будує помешкання в повітрі Як Пітер Л. Берґер нам нагадує: щоденне життя примітивної людини, як наше, домінується емпіричними, прагматичними, утилітарними імперативами стосованими до "цього світу"; вона б не справилася з найменшими основними проблемами виживання, якщо б це не було так.

Реалі́зм (лат. realis - "суттєвий", "дійсний", від res - "річ") - стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століттях. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.

Серіалізм, серіальність (у музиці) - техніка композиції, при якій як основа використовується набір звуків, що не повторяються (класичний варіант - 12 звуків, але може бути і менше) і все вигадування складається з безперервного повторення цього набору - серії або декількох серій; за тим же принципом організовуються ритм, динаміка, тембр і так далі Простий, початковий варіант серіальності - додекафонія, в якій враховується лише звуковисотний чинник.

Символізм (франц. symbolisme, з грец. "симболон" - знак, ознака, прикмета), літературно-мистецький напрям кінця 19 - початку 20 ст., основоположники якого, базуючися на ідеалістичній філософії Шопенгауера, "теорії невідомого" Е. Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ - таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією настановою поетика символізму вирізнялася глибоким культом "слова, як такого" ("світ слова"), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Сонористика (соноризм, від латів. sonoris - звук, шум) - область колористичних виразових засобів сучасної музики у вигляді різних шумів, вишуканих тембрів, "звукових плям", кластерів і т.д.; в хоровій музиці також - говірка, шепіт, звуконаслідування, своєрідний вокаліз на приголосних, глісандо, стук ногою і т.д. Деякі сонористичні прийоми зустрічалися і раніше, напр. свист, вигуки, при виконанні народних пісень, ритмодекламація та ін. Ширше вживання спостерігається в сучасних композиторів. Надмірне користування сонористикою, з ігноруванням мелодії, гармонії, тексту обмежує образну сферу музики.

Традіционалізм - світогляд і соціально-філософський напрям, що відстоює збереження культурних, соціальних, історичних або релігійних традицій. Тотальний традиціоналізм характерний для традиційного суспільства. Це філософсько-релігійне учення, сформульоване видатним французьким мислителем Рене Геноном. До яскравих представників належать італійський філософ Юліус Евола, голландсько-німецький лінгвіст, археолог, етнограф, засновник Аненербе Герман Вірт, румунський етнограф Мірча Еліаде, мислителі Тітус Буркхардт, Фрітьоф Шуон, сучасний російський філософ і геополітик Олександр Дугін, фахівець з герметичних наук і мистецтв Євгеній Головін і ін. Учення традиціоналізму двояко і має негативну (заперечливу) і позитивну (стверджуючу) сторону. Негативна сторона полягає у фундаментальній і масштабній критиці сучасного світу у всіх його проявах, позитивна - у затвердженні думки Традиції.

Урбанізм - тематика в мистецтві XX століття, зображення життя великих міст.

Фовізм (від фр. fauve - дикий) - напрям у французькому живописі і музиці кінця XIX - початку XX століття. На паризькій виставці 1905 років були продемонстровані полотна художників, що залишали у глядача відчуття витікаючих від картин енергії і пристрасті, один з французьких критиків назвав цих живописців дикими звірами (les fauves). Так випадковий вислів закріпився як назва за всією течією. Художній манері фовістів були властиві стихійна динамічність мазка, прагнення до емоційної сили художнього вираження, яскравий колорит, пронизлива чистота і різкі контрасти кольору, інтенсивність відкритого локального кольору, гострота ритму. Фовізм виразився в різкому узагальненні простору, малюнка, об'єму. Характеризується гранично інтенсивним звучанням відкритих кольорів, зіставленням контрастних хроматичних площин, зведенням форми до простих контурів при відмові від світлотіньового моделювання і лінійної перспективи. Група заявила про себе на паризьких виставках 1905-1907 рр., проте незабаром об'єднання розпалося, і творчі дороги учасників розійшлися. Назва напрям відображає реакцію сучасників на екзальтацію кольору, що уразила їх, "дику" виразність фарб.

Футуризм - авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини - майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: "Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости". Декларації українських футуристів були близькі до цього: "Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!. Хай живе метамистецтво - "мистецтво комуністичного суспільства"!. ". Визначальні риси футуризму: заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей); прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста); переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії - руйнування загальноприйнятої мови, використання "слів на свободі".

Додаток 2

Арнольд Шенберг (1874-1951)

Арнольд Франц Вальтер Шенберг - австрійський, потім американський композитор, диригент, музикознавець і художник-живописець, представник музичного напряму експресіонізму, родоначальник атональної музики і 12-тонової системи композиції (відомою також як "додекафонія" або "серійна техніка"). Шенберг був одним з найбільш впливових діячів західної музики XX століття.

Арнольд Шенберг народився 13 вересня 1874 г у віденському кварталі Леопольдштадт (колишньому єврейському гетто) в єврейській сім'ї. Його мати Пауліна, уродженка Праги, була вчителькою фортепіано. Батько Самуїл, родом з Братислави, був власником магазина. Арнольд був в основному музикантом-самоуком, що брав лише уроки контрапункту у Олександра фон Цемлінського, свого першого шурина. Двадцятирічною молодою людиною, Шенберг заробляв на життя оркестровкою оперет, паралельно працюючи над своїми вигадуваннями в традиціях німецької музики кінця XIX століття, найбільш відомим з яких виявився струнний секстет "Просвітлена ніч", ор.4 (1899).

Ті ж традиції, він розвивав в поемі "Пеллеас і Мелізанда" (1902-1903), кантаті "Пісні Гурре" (1900-1911), "Першому струнному квартеті" (1905). Ім'я Шенберга починає завойовувати популярність. Його визнають такі видні музиканти як Густав Малер і Ріхард Штраус. З 1904 він починає приватне викладання гармонії, контрапункту і композиції. Наступним важливим етапом в музиці Шенберга стала його "Перша камерна симфонія" (1906).

Одним з найзначніших досягнень Шенберга стала його незавершена опера на біблейський сюжет "Моісей і Аарон", почата ще в початку 30-х років. Вся музика опери будується на одній 12-звучній серії. Головна партія Моісея виконується читцем в манері Sprechgesang, роль Аарона доручена тенору.

Протягом всього життя Шенберг вів активну педагогічну діяльність і виховав цілу плеяду композиторів. Найбільш видатні з них Антон Веберн, Альбан Берг, Ернст Кшенек, Ханс Ейслер, Роберто Герхард. Шенберг створив і очолив цілую композиторську школу відому під назвою "нова віденська школа". Хауер свої ранні твори писав під впливом атональної музики Шенберга. У 1935 р., вже в Каліфорнії, його приватним учнем стає Джон Кейдж. Паралельно з викладанням, вигадуванням музики, організацією концертів і выступленем в них як диригент Шенберг був також автором безлічі книг, підручників, теоретичних досліджень і статей. Крім усього іншого він писав картини, що відрізнялися оригінальністю і палкою фантазією.

На честь Шенберга названий кратер на Меркурії.

Твори:

2 Gesange (2 Пісні) для баритона і фортепіано, op.1 (1897-1898)

4 Lieder (4 Пісні) для голосу і фортепіано, op.2 (1899)

6 Lieder (6 Пісень) для голосу і фортепіано, op.3 (1899/1903)

"Verklarte Nacht" ("Просвітлена ніч"), op.4 (1899)

"Пісні Гурре" для солістів, хору і оркестру (1900, оркестровка 1911)

"Pelleas und Melisande", ("Пеллеас і Мелісанда") op.5 (1902/03)

8 Lieder (8 Пісень) для сопрано і фортепіано, op.6 (1903/05)

Перший струнний квартет, D minor, op.7 (1904/05)

6 Lieder (6 Пісень) with orchestra, op.8 (1903/05)

Kammersymphonie no.1 (Перша камерна симфонія), op.9 (1906)

Другий струнний квартет, фа-дієз мінор (з сопрано), op.10 (1907/08)

3 Stucke (3 П'єси) для фортепіано, op.11 (1909)

2 Balladen (2 Балади) для голосу і фортепіано, op.12 (1906)

"Friede auf Erden" ("Світ на землі"), op.13 (1907)

2 Lieder (2 Пісні) для голосу і фортепіано, op.14 (1907/08)

15 Gedichte aus Das Buch der hangenden Garten

(15 віршів з "Книги висячих садів" Штефана Георге), op.15 (1908/09)

Funf Orchesterstucke (5 п'єс для оркестру), op.16 (1909)

"Erwartung" ("Чекання") Монодрама для сопрано і оркестру, op.17 (1909)

"Die Gluckliche Hand" ("Щаслива рука")

Драма з музикою для хору і оркестру, op.18 (1910/13)

Три маленькі п'єси для камерного оркестру (1910)

Sechs Kleine Klavierstucke (6 Маленьких п'єс) для фортепіано, op. 19 (1911)

"Herzgewachse" ("Втечі серця") для сопрано і ансамблю, op.20 (1911)

"Pierrot lunaire", ("Місячний Пьеро") 21 мелодрама

для голосу і ансамблю на вірші Альбера Жіро, op.21 (1912)

4 Lieder (4 Пісні) для голосу і оркестру, op.22 (1913/16)

5 Stucke (5 П'єс) для фортепіано, op.23 (1920/23)

Serenade (Серенада) для ансамблю і баритона, op.24 (1920/23)

Suite (Сюїта) для фортепіано, op.25 (1921/23)

Духовий квінтет, op.26 (1924)

4 Stucke (4 П'єси) для змішаного хору, op.27 (1925)

3 Satiren (3 Сатири) для змішаного хору, op.28 (1925/26)

Suite, op.29 (1925)

Третій струнний квартет, op.30 (1927)

Variations for Orchestra, op.31 (1926/28)

"Von heute auf morgen" ("З сьогодні на завтра")

одноактна опера для 5 голосів і оркестру, op.32 (1929)

2 Stucke (2 П'єси) для фортепіано, op.33a (1928) & 33b (1931)

Begleitmusik zu einer Lichtspielszene

(Музика до кіносцени) для оркестру, op.34 (1930)

6 Stucke (6 п'єс) для чоловічого хору, op.35 (1930)

Скрипковий концерт, op.36 (1934/36)

Четвертий струнний квартет, op.37 (1936)

Kammersymphonie no.2 (Друга камерна симфонія), op.38 (1906/39)

"Kol nidre" ("Всі обітниці") для хору і оркестру, op.39 (1938)

Варіації на "Речитатив" для органу, op.40 (1941)

Ode to Napoleon Buonaparte (Ода Наполеону)

для голосу і фортептанного квинтетаt, op.41 (1942)

Фортепіанний концерт, op.42 (1942)

Theme and variations для духового оркестру, op.43a (1943)

Theme and variations для симфонічного оркестру, op.43b (1943)

Prelude to "Genesis" для хору і оркестру, op.44 (1945)

Струнне тріо, op.45 (1946)

A Survivor from Warsaw, ("Що уцілів з Варшави"), op.46 (1947)

Фантазія для скрипки з фортепіано, op.47 (1949)

3 Songs (3 Пісні) для низького голосу і фортепіано op.48 (1933-1943)

3 Folksongs (3 хори - німецькі народні пісні), op.49 (1948)

"Dreimal tausend Jahre" ("Тричі тисяча років") для змішаного хору, op.50a (1949)

Psalm 130 "De profundis" ("З глибини") для змішаного хору, op.50b (1949-1950)

"Modern psalm" ("Сучасний псалом")

для читця, змішаного хору і оркестру op.50c (1950, незакінчений)

"Moses und Aron" ("Моісей і Аарон") Опера в трьох діях (1930-1950, незакончена)

Додаток 3

Чарльз Айвз (1874-1954)

ЧАРЛЗ АЙВЗ (Ives) (20 X 1874, Данбері, штат Коннектікут - 19 V 1954, Нью-Йорк)

Ймовірно, якби музиканти початку XX ст і переддня першої світової війни взнали, що в Америці живе композитор Ч. Айвз і почули його твори, то віднеслися б до них як до своєрідного експерименту, курйозу, а то і зовсім не відмітили б: настільки був своєрідний він сам і той грунт, на якому він зріс. Але Айвза тоді ніхто не знав - дуже довгий час він взагалі нічого не робив для пропаганди своєї музики. "Відкриття" Айвза сталося лише в кінці 30-х рр., коли виявилось, що багато (і притому самі різні) способів новітнього музичного листа було вже випробувано самобутнім американським композитором в епоху А. Ськрябіна, К. Дебюсси и Г. Малера. На той час, коли до Айвза прийшла популярність, він вже багато років не вигадував музики і, важко хворий, перервав зв'язки із зовнішнім світом. "Американською трагедією" назвав долю Айвза один з сучасників. Айвз народився в сім'ї військового диригента. Його батько був невтомним експериментатором - ця риса перейшла і до сина, (Наприклад, він доручав двом оркестрам, що йдуть назустріч один одному, грати різні твори) Від дитячих і юнацьких років, проведених в патріархальній обстановці, веде початок айвзовское "слышание" Америки, "відвертість" його творчості, що ввібрала, напевно, все, що звучало довкола. У багатьох його вигадуваннях звучать відгомони пуританських релігійних гімнів, джазу, театру менестрелів. У дитинстві Чарлз виховувався на музиці двох композиторів - І.С. Баха і С. Фостера (друга батька Айвза, американського "барда", автора популярних пісень і балад). Серйозним, чужим всякій суєтності відношенням до музики, піднесених буд Думок і відчуттів Айвз згодом нагадуватиме Баха.

Свої перші твори Айвз написав для військового оркестру (він грав в нім на ударних інструментах), в 14 років став церковним органістом в своєму рідному містечку. Але окрім цього він грав на фортепіано в театрі, імпровізуючи регтайм і інші п'єси. Закінчивши університет (1894-1898) Йельський, де він займався в X. Паркера (композиція) і Д. Бака (орган), Айвз працює церковним органістом в Нью-Йорку. Потім протягом багатьох років він служив клерком в страховій компанії і робив це з великим захопленням. Згодом, в 20-і рр., відійшовши від музики, Айвз став процвітаючим бізнесменом і видним фахівцем (автором популярних праць) із страхування. Більшість творів Айвза належать до жанрів оркестрової і камерної музики. Він - автор п'яти симфоній, увертюр, програмних творів для оркестру (Три селенії в Новій Англії, Центральний парк в темноті), двох струнних квартетів, п'яти сонат для скрипки, два - для фортепіано, п'єс для органу, хорів і більше 100 пісень. Більшість своїх крупних творів Айвз писав довго, протягом декількох років. У Другій фортепіанній сонаті (1911-15) композитор віддав дань пошани своїм духовним попередникам. У кожній з її частин збережений портрет один з американських філософів: Р. Емерсона, Н. Хоторна, Р. Topo; вся соната носить назву містечка, де ці філософи жили (Конкорд, Массачусетс, 1840-1860). Їх ідеї лягли в основу світогляду Айвза (наприклад, ідея злиття людського життя з життям природи). Для мистецтва Айвза характерний високий етичний настрій, його знахідки ніколи не не носили чисто формального характеру, а були серйозною спробою виявити приховані можливості, закладені в самій природі звуку.

Раніше інших композиторів Айвз прийшов до багатьом з сучасних виразних засобів. Від експериментів свого батька з різними оркестрами йде пряма дорога до політональності (одночасному звучанню декількох тональності), об'ємного, "стереоскопічного" звучання і алеаторике (коли музичний текст не жорстко зафіксований, а з сукупності елементів виникає кожного разу заново, як би випадково). Останній крупний задум Айвза (нескінчена "Всесвітня" симфонія) передбачав розташування оркестрів і хору на відкритому повітрі, в горах, в різних точках простору. Дві частини симфонії (Музика Землі і Музика Неба) повинні були звучати... одночасно, але двічі, аби слухачі могли по черзі фіксувати увагу на кожній. У деяких творах Айвз раніше А. Шенберга майже впритул підійшов до серійної організації атональної музики.

Прагнення проникнути в надра звукової матерії привело Айвза до четвертитонової системи, абсолютно невідомої класичної музики. Він пише Три четвертитонові п'єси для двох фортепіано (налагоджених відповідним чином) і стаття "Четвертитонові враження".

Айвз віддав вигадуванню музики понад 30 років і лише в 1922 р. на власні засоби видав ряд творів. Останні 20 років життя Айвз відходжує від всяких справ, чому сприяє сліпота, що посилюється, хвороби серця і нервової системи. У 1944 р., на честь 70-ліття Айвза в Лос-Анджелесі був організований ювілейний концерт. Його музику високо оцінили найбільші музиканти нашого століття.І. Стравінський відзначив одного дня: "Музика Айвза сказала мені більше, ніж романісти, що описують американський Захід... Я для себе відкрив в нім нове розуміння Америки".