Теорія та практика колективного виховання А,С,Макаренка

План

1.Критичний огляд літератури.

2.Історичні витоки колективного виховання.

3.Соціальна спадковість.

4.Колективізм як форма виховання.

5.Педагогічна система А.С.Макаренка.

5.1 Фізичне, естетичне та статеве виховання у педагогічних поглядах А.С.Макаренка.

5.2 Колектив як важлива умова і засіб виховання.

6.Сім’я – природний людський колектив.

7. Висновки.

Поняття колективізму, колективного виховання можна зустріти на сторінках усіх педагогічних та психологічних видань, а також, зокрема, підручників із соціальної політики, роботи та соціального виховання. Це пов’язано з тим, що ці науки є фундаментальними у вивченні взаємодії між індивідами. Теми міжособових стосунків, взаємин колективу тощо, торкались у своїх працях майже усі досвідчені педагоги та психологи. Оскільки одним з перших, хто розробив теорію дитячого колективу, був Антон Семенович Макаренко, саме тому його прізвище знаходить своє почесне місце на сторінках усіх психолого-педагогічних праць і не тільки.

Фіцула М.М у своїй праці „Педагогіка” подає читачу доступність вчення теорії і практики колективного виховання А.С.Макаренка. Тут іде подання головних ознак колективу, стадій його розвитку, а також уся педагогічна система А.С.Макаренка.

Омелян Вишневський у своєму підручнику головну увагу звертає на сімейне виховання, оскільки А.С.Макаренко говорив, що сім’я є природним колективом, де усі її члени мають однакові принципи і норми. Кожна людина бере свій початок від сім’ї. Тут відбувається її перше становлення, як особистості, пізнання і засвоєння нею норм моральності, розвиток почуттів, волі, характеру.

Світлана Сисоєва та Ірина Соколова підтверджують, що дослідники наукової спадщини А.С.Макаренка цілком справедливо зауважують, що проблема загального формування особистісних якостей була центральною в практично-пошуковій діяльності Макаренка-педагога. Він довів, що суспільна значущість кожного окремого індивіда у структурі цілісної людської спільності визначається насамперед тим, наскільки він здатний плідно долучитися до суспільно-політичного й соціально-економічного життя та як він підготовлений своїм соціумом до цього процесу.

У посібнику „Основи психології і педагогіки” подається таке тлумачення, що „індивідуальність – це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай, словом „індивідуальність” визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей”.

[ 12, с.245].

А Семен Гончаренко у своїх працях тлумачить колективізм, „як моральний принцип, який проголошує пріоритет інтересів і мету колективу, як соціальної спільноти людей, об’єднаних суспільно значущими цілями.” [ 3, с.171 ]

Усе це свідчить про те, що колективне виховання є невід’ємною складовою всебічного виховного процесу особистості. А також те, що колективізм в жодному разі не є формою, чи засобом ліквідації індивідуальності кожної особистості. Саме це було метою моєї роботи. Дати зрозуміти, що в колективі людина вдосконалюється, засвоює певні норми і правила поведінки, вчиться співпрацювати з іншими, бути корисним. В Україні існує вороже ставлення людей до поняття колективного виховання. Це пов’язано, в першу чергу, з історичними подіями минулого на основі яких люди ототожнюють колективізм з комунізмом, що є неправильним. Саме тому це свідчить про актуальність даної теми, потребу в обізнаності серед народу.

З давніх-давен людство вбачало необхідність збереження, вивчення та популяризації досягнень історії суспільства, зокрема, історії виховання та освіти. Без історії немає теорії, а без теорії немає і не може бути розвитку педагогічної практики.

Термін „соціальна педагогіка” був запропонований німецьким педагогом А.Дістервегом близько 100 років тому. Однак до тепер він не має однозначного трактування. Слово „соціальний” (від лат.socialis – суспільний) вказує на залучення особистості до певної групи людей з метою організації спільної життєдіяльності, фізичного та духовного розвитку. В історії українського народу прикладом форм такого залучення можуть бути відомі земляцтва та братства.[11, с.5]

Історія науки не може обмежитися розвитком ідей – рівною мірою вона повинна торкатися живих людей, з їхніми особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни, епохи.

С.І.Вавилов

Це свідчить про те, що соціальна педагогіка має на меті допомогти особистості у процесі її соціалізації, налагодження взаємодії з оточенням. Соціальне виховання – це система цілеспрямованих керованих процесів соціальногор розвитку, соціального формування особистості, допомоги людині в прийнятті нею моральних норм, що склалися в сім’ї, суспільстві.

Набуття соціального досвіду та самореалізація особистості відбувається тільки за умови ефективного процесу спілкування та взаємодії з іншими членами суспільства, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто саме ця взаємодія підказує дитині шляхи самовиховання.

Розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на її індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами – біологічним і соціальним.

За даними Г.С.Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості. З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. [ 14, с.137 ]

У процесі дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, зміни потреб і прагнень, здатності сприймати об’єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності змінюється взаємодія з оточуючими. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються своєю вибіркованістю, а з віком вони розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім’я, батьки, родичі, які доглядають її. Це є її першою соціальною спільнотою, природним і водночас соціальним колективом. Пізніше поруч з дітьми з’являються інші люди – вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні та позашкільні групи. Так дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як бузпосередні, так і опосередковані контакти – через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення характеризується також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.[14, с.138-139 ]

Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus – збірний) – група людей, об’єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини.Так, у соціальній сфері зародились общини, сходи, громади, козацькі круги, сімя; виробничо-економічній – артілі, бригади, трудові обєднання, кооперативи; суспільно-політичній – гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній – клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній – монастирські братії, приходи, собори тощо. Більшість людей входить до тих чи інших обєднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність – якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміня, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності – загальнолюдська солідарність. Довгі роки державна доктрина Радянського Союзу стверджувала пріоритет колективно-суспільного над індивідуальним. Відповідно до відомої тези К. Маркса, Ф. Енгельса „...лише в колективі індивід одержує засоби, які дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода” ставилося завдання виховувати людей у дусі колективізму, рішуче переробляти їх. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу – головною метою виховної роботи, а сам колектив – основним засобом і формою досягнення цієї мети.[ 7, с.436-437 ]

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) – один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В1920-1927рр. очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік – комуну ім.Дзержинського у Харкові.З 1935 р.-заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС,а з 1937 р. Цілковито поринув у літературну роботу. [16, с.537 ]

За словами видатного педагога виховання є процесом соціальним. У процесі свого життя дитина входить у різні підсистеми і системи, безкінечне число стосунків, кожне з яких обов’язково розвивається, переплітається з іншими стосунками, а також ускладнюється у зв’язук з фізичним та моральним ростом самої дитини. Весь цей хаос створює певні зміни в особистості дитини. Спрямувати і керувати цим розвитком повинен вихователь.

У педагогіці довгий час традиційним було розуміння виховання як виховної діяльності дорослих. Звідси тлумачення К.Д.Ушинським педагогіки не як науки, а як мистецтва А.С.Макаренко розглядає виховання як невід’ємну сторону процесу життєдіяльності особистості, робить висновок про необхідність педагогічно відповідної організації життя дітей, бачить форму такої організації у виховуючому колективі.

У своїй педагогічній роботі А.С.Макаренко виходив з такого положення: „Відповідальність перед дітьми – це відповідальність перед історією; сьогоднішні діти – це завтрашня історія, завтрашнє майбутнє людства, нашої великої справи”.

А.С.Макаренко створив два взірцевих педагогічних зааклади – колонію Горького („Педагогічна поема”), комуну ім.Дзержинського („Прапори на баштах”, „Марш 30-го року”). Тисячі правопорушників, дітей без нагляду не тільки підняв „з дна” життя, але й повернув до життя, виховав їх передовими громадянами нашої Вітчизни. [8, с.221]

У своїй педагогічній системі А.С.Макаренко насамперед виділив основні ознаки колективу:

Загальна мета, загальна праця, загальна організація цієї праці;

Органічний звязок з іншими колективами;

Наявність органів кординування і управління, відносини відповідальної залежності;

Колектив повинен стояти на принциповій позиції світової єдності трудящого людства. [ 8, с.223 ]

А.С.Макаренко розглядав колектив як динамічне об’єднання, яке у своєму розвитку проходить ряд стадій:

Перша стадія – вимагає педагог, він же вивчає вихованців, організовує різноманітну колективну діяльність;

Друга стадія – вимагає педагог і актив. Робота з активовм. Різноманітні форми колективної діяльності, розвиток активності;

Третя стадія – колектив висуває до окремої особистості.

[ 8, с.224 ]

Завідуючи колонією „малолітніх злочинців” у Трибах, А.С.Макаренко організував колектив дітей у різновікові загони для трудової діяльності й навчання. Роки були тяжкі, після революції і громадянської війни. Треба було забезпечити елементарний матеріальний рівень, тому в колонії відразу почались сільськогосподарські роботи.

Зовсім незвичний випадок стався взимку 1920 р. коли збірний загін колоністів на чолі з Семеном Калабаліним пішов у ліс по дрова. Коли вони перейшли замерзлу річку Коломак, то опинилися на території покинутого маєтку баронів Трепке, які емігрували після революції за кордон. Це була місцевість із господарськими будівлями, житловими будинками. На території маєтку був великий сад, сорок гектарів землі, луки. Але все, що можна було винести з помістя, селяни розібрали. Повернувшись у Триби вихованці не могли не розповісти про знахідку Антону Семеновичу. На загальних зборах головним завданням було отримати дозвіл від властей на відбудування маєтку у Трепках і поселитися туди. В 1922 році почались будівельні роботи по відновленню Білого будинку, який був літньою резиденцією баронів. Поступово колоністи почали переселятись на нове місце. В цей час в колонії збільшується кількість вихованців, налагоджується господарство, вдосконалюється самоврядування, збагачується педагогічний досвід вихоателів. [ 1, с.516]

А. С. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

Працюючи із специфічним контингентом видатний педагог приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, а також удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшеню навчально-виховної роботи. А.Макаренко завжди попереджував своїх вихованців:”Щоб я не чув таких розмов: навіщо мені школа, я й так учений”. Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід.

Педагогічна система А.С.Макаренка – це складна сукупність ідей і практичних рішень, основними з яких є:

Суть виховання як суспільного явища;

Єдність виховання і життя;

Мета виховання як розгорнута програма формування людської особистості;

Колектив як метод виховання;

Взаємовідносини колективу і особистості;

Самоуправління у колективі;

Виховання сівдомої дисципліни;

Звязок навчання з продуктивною працею;

Праця як постійний компонент системи виховання;

Залучення вихованців у різноманітні життєві сфери, виховання господаря життя;

Традиції і їх виховна роль;

Педагогічний колектив і його центр;

Всебічний розвиток особистості;

Роль сімї у вихованні дітей.

[8, с.222]

На думку А.Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Основними характеристиками макаренківської педагогіки є діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання, єдність вивчення дитини та її виховання, єдність виховання дітей і організація їхнього життя, поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів, науково організована система всіх впливів, посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Мету виховання А.Макаренко розумів як програму особистості, програму людського характеру („Методи виховання”). На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня. [16, с.547]

Розвиток індивідуальності А.С.Макаренко пов’язував не тільки зі здібностями людини, але і з темпераментом, і з рисами характеру. З цього приводу А.С. Макаренко зауважував, що мета індивідуального виховання полягає у визначенні перспектив розвитку здібностей людини, формуванні її характеру.[ 13, с.233 ]

Навчально виховний процес має на меті формування високої дисципліни і виконавчої чіткості у вихованців. Значна роль належить навчально-виховному процесу школи, зокрема шкільній дисципліні.

Шкільна дсципліна – дотримання учнями правил поведінки в школі та за її межами, чітке й організоване виконання ними своїх обовязків, підкорення громадському обовязку.

Розуміння учнями необхідності дотримання шкільної дисципліни не тільки в школі, а й у громадських місцях, в особистій поведінці; готовність і потреба у виконанні загальноприйнятих норм і правил дисципліни в школі та за її межами, саме це є показниками високого рівня дисиципліни. [15, с.283-284]

Зовнішній контроль певною мірою є примусом до позитивної поведінки. Водночас діє внутрішній контроль, коли певні норми поведінки настільки засвоєні, що стали внутрішніми переконаннями людини, і вона виконує їх, часто навіть не замислюючись над тим, чому чинять так, а не інакше. Якщо від виконання вимог шкільного режиму можна ухилитися, контролю з боку педагогів чи колективу учнів можна уникнути, то від власної совісті важко сховатися. Як стверджував А.Макаренко, у вихованні слід домагатися розумного поєднання зовнішнього і внутрішнього контролю за поведінкою вихованців, навчити їх „робити правильно, коли ніхто не чує, не бачить і ніхто не дізнається”.

У вихованні взагалі й у зміцненні дисципліни зокрема особливе значення має правильний тон і стильдіяльності учнівського колективу. Якщо панує життєрадісний тон, в основі якого свідома дисципліна, єдність і дружба, почуття власної гідності кожного члена колективу, виховання учнів дається легше. [ 16, с.286-287 ]

Доволі цікавим є принцип паралельної дії,використовуваний А.Макаренком, згідно з яким вихованцеві пред’являють вимогу не прямо, а через колектив, коли відповідальність за кожного покладається на колектив і його самоврядування. А також цей принцип дуже впливає на згуртованість колективу. Цю методику можна застосовувати вже на другій стадії розвитку колективу. Такій же меті підпорядкована організація колективної діяльності. Різноманітна спільна діяльність робить життя дитячого колективу цікавим, сприяє налагодженню стосунків між первинними колективами, загальношкільним і первинними колективами, що згуртовує і первинні колективи, і загальношкільний. Об’єднують колектив цікаві конкретні справи, що потребують узгоджених дій кожного. Якщо учні, наприклад, самостійно розпочали певну діяльність, вони розподілять обов’язки між собою, охоче займатимуться конкретною роботою, переживатимуть радість від досягнутих успіхів. [15, с.376]

На згуртованості учнівського колективу позитивно позначається і згуртованість у діяльності педагогів, єдність вимог до нього. А.Макаренко вважав, що у згуртованому педагогічному колективі кожен педагог насамперед дбає про згуртованність загальношкільного колективу, відтак – про справи свого класу й лише потім – про власний успіх.

А.С.Макаренко виходив з того, що сім’я є природним людським колективом. Виховання – це процес соціальний, у якому беруть участь люди, речі, явища, але перш за все і більше всього, люди. Із них на першому місці, як підкреслював Макаренко, батьки і педагоги.

А.С.Макаренко розглядав питання сімейного виховання з державної точки зору. Кожна сім’я повинна виховувати дітей відповідно до державних завдань. Батьки повинні добре знати і розуміти, що вони виховують дитину не тільки для своїх радощів. У сім’ї під їх керівництвом росте людина, яка повинна стати гідним громадянином своєї Батьківщини.[8, с.226]

Обєктом для наукових узагальнень А.С.Макаренка була жива практика виховання дітей у трудових сім’ях, яку він вивчав через власні спостереження, розмови, листування. Завдяки цьому в його творах змальовано цілу галерею різних сімей, на прикладі яких яскраво і переконливо розкриваються різні сторони народної педагогіки.[ 8, с.222 ]

Відчутним є виховний вплив домашнього середовища, тобто сімейного оточення, а також оточення дитини поза школою (двору, вулиці), сусідів. Підтримуючи з ними добрі стосунки, батьки вводять дітей у громадське життя, навчаючи їх жити з людьми і для людей. [15, с.49]

Родинна педагогіка вчить дітей вибудовувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків, що не можливо за перебування її тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому в цій справі необхідно виявляти обережність. Однак надмірна обережність може зашкодити, оскільки взаємодія з однолітками сприяє фізичному, розумовому, духовному розвитку дитини і далеко не завжди псує її.

Водночас спеціальної виховної роботи потребує профілактика таких патологічних явищ суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, куріння, хабарництво, злодійство, рекет, проституція.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса) як один з компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціально значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого покоління певне ставлення до них, сприяють певному його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню правильного ставлення до життя, активної житєвої позиції. Все це позначається на позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду діяльності учня. [15, с.50 ]

А.С.Макаренко вважав, що хороших людей можуть виховати лише щасливі батьки. Якщо до шести років дитина виховувалася правильно і в ній виховані певні звички активності і гальмування, то на таку дитину ніхто не вплине погано. Дуже шкідливо впливають на дітей сварки і роздратованість у сім’ї – ознака розпущеності, відсутності дисципліни, недоліків у світогляді. Повинна бути не лише чітка мета виховання, а й продумана деталізована програма виховання.

Педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі, статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому не рідко він схвально сприймає те, що заслуговує осуду, намагається наслідувати „телегероя”.

У період статевого дозрівання підліткам, на думку А.Макаренка, особливо потрібен душевний контакт з батьками. Неприпустиме „шпигування” за дітьми, підозріле ставлення до дружби дітей різної статті. Це робить їх потайними, замкненими, позбавляє дорослих можливості благотворно впливати на їхню психіку і поведінку.[16, с.283]

Отже, у процесі соціалізації головне місце займає вміння особи контактувати і співпрацювати з іншими. Саме тому колективне виховання є основою правильного виховання, адже особа засвоює норми і правила колективу, суспільний досвід, вчиться регулювати свою поведінку тощо. Людина в колективі – це людина в супільстві. Знання теорії та практики колективного виховання є особливо важливим для педагогів у здійсненні їхньої діяльності. Вмінні допомагати і бути провідником у процесі соціалізації.

Аналізуючи усе напрошується висновок, що уся історія вітчизняної педагогіки, починаючи з 40-х роеів, у своєму поступальному русі відчуває благотворний вплив педагогічних поглядів А.С.Макаренка – яскравого представника педагогічнох науки.

Список використаних джерел:

1.Бойко А.М., Бардінова В.Д.

Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги: Підручник. Під заг. ред. А.М.Бойко – К.: ВД „Професіонал”, 2004. – 576 с.

2. Вишневський О.І.

Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003. – 528 с.

3.Гончаренко Семен

Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997. – 376 с.

4.Кузьмінський А.І., Омеляненко В.П.

Педагогіка у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник. – К.:Знання, 2006. – 311 с.

5.Максимюк С.П.

Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 667 с.

6. Мойсеюк Н.Є.

Педагогіка. Навчальний посібник. 2-ге вид., 1999 р. – 350 с.

7. Мойсеюк Н.Є

Педагогіка: Навчальний посібник. 4-е видання,доповнене, 2003. – 615 с.

8.Мосіяшенко В.А., Курок О.І., Задорожна Л.В.

Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2005. – 266 с.

9.М’ясоїд П.А

Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.:Вища школа, 2000.- 479 с.

10. Освітні технології: Навч-метод. посіб./ О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 256 с.

11.Пальчевський С.С.

Соціальна педагогіка: Навчальний посібник – К.:Кондор, 2005. – 560 с.

12.Семенова А.В., Гурін Р.С., Осипова Т.Ю.

Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 319 с.

13.Сисоєва С.О., Соколова І.В.

Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 308 с.

14.Трофімов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.А. та ін.

Психологія: Підручник. За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.:Либідь, 1999. – 558 с.

15.Фіцула М.М.

Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2000. – 544 с. (Альма-матер)

16.Фіцула М.М.

Педагогіка: Навчальний посібник. Виданння 2-ге, виправлене, доповнене. – К.: „Академвидав”, 2005. – 560 с. (Альма-матер)

17.Щербань П.М.

Навчально-педагогічні ігри у вищих навчальних закладах: Навчальний посібник. – К.:Вища шк., 2004. – 207 с.

1