Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів

ЗМІСТ

Вступ.

1. Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів.

1.1. Сутність поняття „ціннісні орієнтації” та їх роль у змісті освіти.

1.2. Особливості формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів.

1.3. Жанри української народної музики.

1.4. Виховний потенціал української народної музики.

1.5. Педагогічні умови формування ціннісних орієнтацій в процесі вивчення творів української народної музики.

Висновки до розділу 1.

2. Експериментальна робота по формуванню ціннісних орієнтації молодших школярів засобами української народної музики.

2.1. Критерії та рівні сформованості ціннісних орієнтацій.

2.2. Хід експерименту.

2.3. Аналіз результатів дослідження.

Висновки до розділу 2.

Загальні висновки

Список літератури.

Рівень сформованості ціннісної орієнтації залежить від наявності певного рівня знань, сформованості почуттєвої сфери і рівня образного мислення, інтелектуальних здібностей, навичок сприйняття, оцінки, вибору й творчого підходу до музично-практичної діяльності.

Критерії сформованості ціннісних орієнтацій:

1. загальна музично-естетична ерудиція у сфері музичного мистецтва (музичний тезаурус);

2. наявність ціннісних переваг до різних жанрів української народної музики;

3. вибірковість в характері оцінювання емоційно-образного змісту твору;

4. прагнення до спілкування з високохудожніми музичними творами.

Педагогічні умови:

1. Врахування особливостей формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів.

2. Виділення виразно-смислового змісту музичних творів.

3. Активізація образного мислення, що забезпечує формування всіх умінь музично-оцінної діяльності молодших школярів.

4. Актуалізація художнього змісту основних видів діяльності – забезпечує формування стрижневих умінь музично-оцінної діяльності.

Мета – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови формування ціннісних орієнтацій молодших школярів засобами української народної музики.

Об’єкт – процес формування ціннісних орієнтацій.

Предмет – педагогічні умови формування ціннісних орієнтацій молодших школярів засобами української музики.

Завдання:

1. Визначити теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів.

2. Охарактеризувати сутність поняття «ціннісні орієнтації» та встановити їх роль у змісті освіти.

3. Визначити особливості формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів

4. Охарактеризувати жанри української народної музики та розкрити їх виховний потенціал.

5. Обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови формування ціннісних орієнтацій в процесі вивчення творів української народної музики.

Гіпотеза: Формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів засобами української народної музики буде більш ефективним за умов:

1) Врахування особливостей формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів.

2) Видалення виразно – смислового змісту музичних творів.

3) Активізації образного мислення.

Вступ

Соціальні зміни, перехід до ринкових відно­син, якими позначене наше сьогодення, відображаються не тільки на еконо­мічному розвитку держави, але і на суспільному становленні її громадян. Одним із найважливіших завдань школи в умовах національного відродже­ння України постає виховання гармонійної, духовно багатої та національно свідомої особистості. У Державній національній програмі "Освіта (Україна ХХІ століття)'' наголошується, що без подолання девальвації загально­людських цінностей, нігілізму та відірваності освіти від національних джерел немислиме виховання справжнього громадянина.

Актуальність теми зумовлена суспільними перетвореннями що відбуваються в Україні під впливом соціально-економічних і культурних перемін, які призвели до зміни багатьох педагогічних орієнтирів. У сучасному соціокультурному просторі особливої значущості набуває виховання відповідальної, ініціативної, творчої особистості. На розв'язання цих завдань спрямовані важливі державні документи. Закони України "Про освіту" та "Про вищу освіту". Національна доктрина розвитку освіти України, Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, в яких наголошується, що успішна самореалізація молодої людини можлива тільки за наявності її особистої системи цінностей, яка має бути адекватною мінливим умовам сьогодення.

У сучасній педагогічній літературі зазначається, що сутнісні сили людини формуються та розвиваються шляхом об'єктивної детермінації з боку суспільства і якщо природний історичний процес зумовлюється об'єктивними законами суспільного розвитку, то діяльність суб'єкта, реалізація ним своїх сутнісних ознак де термінується життєвими сенсами, цінностями, котрі орієнтують молоду людину на її певне ставлення до світу, культури, мистецтва.

Формування ціннісних орієнтацій школярів є важливим чинником їхнього духовного розвитку. У зв'язку з цим провідного значення у формуванні духовно-моральних цінностей набуває світогляд особистості, на основі якого формується система ціннісних орієнтацій. Гуманістична мораль, національна свідомість і самовідданість особистості зумовлюють усвідомлення найпріоритетніших цінностей життя, якими є Батьківщина, народ, культура. Фундаментальні духовні цінності людства - гуманізм, свобода, справедливість, національне примирення, збереження природи - у сучасній школі мають стати домінантою виховного процесу. „Найвищою цінністю" в сучасних умовах суспільство визнає „освіченість, вихованість, культуру".

Проблема ціннісних орієнтацій особистості відображена у філософській, соціально-психологічній, педагогічній і мистецтвознавчій літературі. Так, у філософських дослідженнях розкрито найважливіші характеристики цінностей: об'єктивність (Л.Столович), відносність (Н.Чавчавадзе), ієрархічність (М.Каган). Як визначається в роботах науковців, цінності суспільства складають зміст ціннісних орієнтацій особистості.

У дослідженнях психологів Л.Божович, О.Леонтьєва, В.Мясишева, С.Рубінштейна, Д.Узнадзе розглянуто психологічні механізми формування ціннісних орієнтацій.

Ціннісних орієнтацій особистості, мають визначену цілісність і виконують регулюючу, інтегруючу й світоглядну функції. У зв'язку з обґрунтуванням системного підходу до вивчення ціннісних орієнтацій, який відображено у дослідженнях В.Алексеевої, Б.Додонова, О.Дробницького, А.Здравомислова, В.Ядова, та інших, визначена стійка структура, виділені компоненти - ціннісних орієнтацій - когнітивний, емоційний, поведінковий, що надало можливості у виховній практиці розвивати такі якості особистості, як духовна активність, вірність національній ідеї, гуманність, правдивість, щирість, гідність, самоповага, емпатія, емоційність.

У педагогічній літературі проблема формування ціннісних орієнтацій досліджується у зв'язку з розвитком і вихованням конкретних цінностей, які мають бути особистісно прийняті в певній соціальній групі. Так, ціннісні орієнтації особистості аналізуються у взаємозв'язку з формуванням соціальної позиції особистості (Т.Мадьковська), вивчаються в контексті педагогічної діагностики (В.Петрушин), розглядаються у зв'язку з дослідженнями духовної культури, духовних потреб, інтересів, оцінок учнів і педагогів (Т.Баранова, В.Бутенко, В.Дзюба, Л.Коваль, З.Морозова, О.Рудницька, Ю.Соколовський та ін.).

В умовах особистісно орієнтованого підходу до виховання, мета якого спрямовується до формування й розвитку в дитини особистісних цінностей (Ш.Амонашвілі, І.Бех, І.Зязюн, С.Карпенчук, Г.Сагач, Ю.Орлов, К.Чорна, К.Роджерс О.Сухомлинська та інші) процеси формування ціннісних орієнтацій набувають стрижневого значення. Вони обумовлені гуманістичною педагогікою з визначенням унікальності особистості в її духовному зростанні.

З огляду на це важливим і актуальним є концептуальне осмислення процесу формування ціннісних орієнтацій молодших школярів засобами мистецтва, яке перетворює суспільні цінності в їхнє внутрішнє надбання, особистісне ставлення до них. Якраз мистецтво забезпечує інтеріоризацію, привласнення ціннісних аспектів художніх образів в індивідуальні, особистісні утворення.

У педагогічній літературі проблема формування ціннісних орієнтацій досліджується у зв'язку з розвитком і вихованням конкретних цінностей, які мають бути особистісно прийняті в певній соціальній групі. Так, ціннісні орієнтації особистості вивчаються в контексті педагогічної діагностики (В.Петрушин) розглядаються у зв'язку з дослідженнями духовної культури, духовних потреб, інтересів, оцінок учнів і педагогів (Т.Баранова, В.Бутенко, В.Дзюба, Л.Коваль, З.Морозова, О.Рудницька, Ю.Соколовський та ін.)

І. Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів.

1. Система цінностей.

Сенс життя, система цінностей особистості, активно впливає на вибір життєвих цінностей і зусилля особистості щодо їх досягнення. Крім того, у цьому процесі цінності виступають у якості внутрішньої життєвої "опори", що додатково вказує на могутній потенціал аксіологічних орієнтирів.

Необхідно відзначити і те, що життєві цілі і цінності безпосереднім чином взаємопов'язані, а досягнення життєвих цілей, здійснення цінностей підсилює сенс життя і висуває нові перспективи.

Аксіологічна система в трактуванні І.Д.Беха, К.О.Абульханової-Славської розвивається в динамічно мінливих відносинах, орієнтованих на життєві цінності. На вищому рівні відносин реалізуються духовні цінності. У цих умовах затверджується цінність іншої людини.

Крім того, такий підхід вимагає величезних щиросердечних сил, такту, доброти.

Особливе значення для формування особистості молодшого школяра має система відносин, яка включає ділові і ціннісні параметри умов росту особистості. Щоб досягти досконалості в професійній діяльності, важливо будувати життя відповідно до цінностей, вчитися їх переживати, психологічно засвоювати і вести пошук нових цінностей як двигуна життєвої стратегії.

Фундаментально проблема виховних цінностей розроблялася Б.Т.Лихачовим, який проаналізував сутність і основний зміст категорії "цінність", виявив джерела і запропонував оригінальну класифікацію цінностей виховної системи. З погляду Б.Т.Лихачова, виховні цінності - це духовні і матеріальні феномени, що позитивно впливають на людину в силу суб'єктивно - об'єктивних суспільних умов, обставин, стосунків. Одним з важливих аспектів, що розшифровує сутність виховних цінностей, є наявність ідеалу особистості, сучасних уявлень про сутність і призначення людини, що обумовлює розвиток особистості. Виховні цінності в системі Б.Т.Лихачова являють собою такі якості, властивості, прагнення особистості, які мають багатий внутрішній потенціал і здатні за певних соціальних умов зробити людину щасливою і корисною для суспільства.

Принциповою є ідея Б.Т.Лихачова про те, що виховні цінності "складають духовну основу, базисний духовний компонент особистості, визначають сутність її внутрішнього світу". Природно, що це духовне ядро особистості виявляється в спрямованості і світогляді людини, у її знаннях, уміннях і життєвій силі, яскраво виступаючи особистісною характеристикою в соціально обумовлених відносинах, діяльності і спілкуванні (5).

Б.Т.Лихачов дійшов до висновку про наявність чотирьох основних інтегративних джерел виховних цінностей: генетичного, індивідуально-особистісного, природного, соціумного, соціально-космічного. Перше джерело включає такі феномени, як інстинкти, психічні процеси, енергетичні ресурси організму, і здатне, на думку Б.Т.Лихачова, продукувати виховні цінності свободи та життя, любові, дбайливості, колективізму, гідності, урівноваженості, волелюбності, впевненості в собі й ін.

Найважливіше базисне джерело - природа - породжує такі цінності, як людяність, відкритість, краса світу, замилування, відповідальність. Головною цінністю соціуму, як одного з невичерпних аксіологічних джерел, є людина. Саме вона - природна і всеосяжна цінність, вона ж виступає творцем виховних цінностей. Правда, при цьому людина повинна бути духовною, мислячою, радіючою, люблячою, страждаючою і т. д., що дає їй підстави об'єктивно виступати як природний вихователь.

Соціум і, насамперед, люди продукують різного роду духовну продукцію: ідеї, знання, образи, що вливаються в духовно-ідейні інформаційні потоки. У них містяться виховні цінності державної ідеології, наукові, етичні, релігійні і естетичні цінності. Соціумне джерело дає імпульс розвиткові матеріальних цінностей у силу самого факту свого реального існування і безпосереднього впливу на людину, що має велике значення в її житті. До матеріальних цінностей учений відносить умови буття, предмети (книжки, зошити, ручки й ін.), у тому числі призначені для творчої, ігрової, спортивної діяльності. Матеріальні предмети мають цінність, оскільки сприяють залученню в діяльність, спілкування, розвивають особистість в інтелектуальному, моральному, емоційному відношенні.

Космос також унікальне джерело цінностей, що створює основи для розвитку таких цінностей, як романтизм, мрія, цілеспрямованість, духовна велич людини, таємниця змісту і цілі людського життя. Наукове проникнення в область космосу ще більш звеличує людини.

Таким чином, Б.Т.Лихачов дійшов висновку про можливу розмаїтість основ, що живлять потенціал аксіологічних орієнтирів.

Створюючи методологічну базу педагогічної аксіології, необхідно врахувати закони освіти і дії виховних цінностей, сформульовані Б.Т.Лихачовим:

1. закон обов'язкової соціально-психологічної диференціації виховних цінностей як умови суспільного прогресу і соціальної адаптації людини;

2. закон розквіту або занепаду цінностей відповідно до темпів і якості прогресивного еволюційного становлення або стагнації самого суспільства;

3. закон стійкої залежності престижності, актуальності і популярності цінностей від об'єктивних потреб у різних областях громадського життя, від ставлення до тих або інших явищ, подій, професій у суспільній свідомості, а також від пропаганди, маніпулювання свідомістю людей через засоби масової комунікації;

4. закон корінної зміни цінностей відповідно до нового характеру суспільних відносин;

5. закон психологічної й історичної наступності в суспільній свідомості і педагогічній діяльності.

6. закон руху, переміщення в суспільстві представників різних шарів груп, носіїв конкретних цінностей з однієї соціальної групи в іншу.

Виявлено різні підходи до пояснення природи цінностей. Цінності визначаються як значущість явищ, предметів реальної дійсності й культури з погляду відповідності або невідповідності потребам суспільства, соціальних спільнот, груп та окремої особи (В. Тугарінов, Б.Чагин, І.Попов, В.Квачахія та ін.). Цінності відіграють важливу роль у формуванні особистості й виконують мри цьому дві, на наш погляд, основні функції. Перша з них полягає в тому, що цінності виступають основою формування й розвитку ціннісних орієнтацій людини. Інша ж зводиться до того, що цінності мотивують діяльність і поведінку, оскільки орієнтація людини в світі й прагнення до мети теж обов'язково співвідносяться з цінностями, які належать до внутрішньої структури особи.

Ціннісні орієнтації є важливим елементом духовної визначеності особи. Обираючи ту чи іншу цінність, людина формує свого роду довгостроковий план поведінки й діяльності. Якщо мотивація дає відповідь на питання чому людина діє певним чином, то ціннісні орієнтації висвітлюють те, заради чого вона діє, чому присвячує свою діяльність(5).

У філософській, психолого-педагогічній науковій літературі (праці В.Водзинської, А.Здравомислова, В.Ольшанського, Є.Соколова, Л.Фоміної, В.Цуккермана, В.Ядова та ін.) ціннісні орієнтації розглядаються як відносно стійка система цінностей, що виражається у здатності суб'єкта до цілісного переживання, усвідомлення явища або предмета й здійснення вибіркової оцінної діяльності. Процес формування ціннісних орієнтацій передбачає виховання здібностей до ціннісного сприйняття явищ дійсності й мистецтва, формування навичок оцінних суджень і вибору у сфері художньо-творчої діяльності.

У психологічно-педагогічній літературі проблема ціннісних орієнтацій особистості зачіпається в працях відомих вітчизняних психологів: Б.Г.Ананьєва, А.А.Бодалєва, Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, В.М.Мясищева, С.Л.Рубинштейна, Д.Н.Узнадзе. Ряд важливих висновків по проблемі розкривається в роботах К.А.Абульханової-Славської, Г.М.Андрєєвої, Л.І.Божович, Б.С.Братуся, А.Г.Ковальова, В.А.Крутепкого, І.С.Кона, А.М.Матюшкіна, В.С.Мерлина, Б.Ф.Ломова, В.М.Асєєва, В.К.Вилюнаса, Б.І.Додонова, К.М.Волкова, Л.М.Фридмана й ін.

В дослідженнях цих авторів встановлено, що ціннісні орієнтації є найважливішим структурним компонентом особистості, її «ядром», що характеризує не тільки засобу, за допомогою яких досягається мета, але і саму мету людської діяльності, більш того – його життєву позицію, її основний зміст.

На думку цих авторів процес становлення ціннісних орієнтацій безперервний і зв'язаний з розвитком потребо-мотиваційної сфери людини. Виявляються ціннісні орієнтації в ситуації вибору, у смислообразуюючій діяльності, коли вчинок не зв'язаний із щохвилинними цілями, змістами, справами, а за своїм характером здатний змінювати все життя людини, його представлення про самого себе. При цьому вчинок, як зміна долі, звеличування або загибель людських цінностей, переосмислення життєве значимого може бути зроблений, як «вчинок думки» (М.М.Бахтін), тобто на рівні свідомості, як акт усвідомлення людиною навколишньої діяльності, свого «Я», інших людей (М.К.Мамардашвілі, П.Я.Гальперін, З.Л.Рубинштейн, В.Н.Ротенберг..).

У дослідженнях А.Г.Асмолова, В.А.Петровського, В.Ф.Петренко, Ф.Є.Василюка показаний взаємозв'язок розвитку ціннісних орієнтацій особистості з процесами усвідомлення і переживання нею основних орієнтацій особистісних цінностей. На думку авторів, механізмів, що дозволяють розкрити людині не прагматичну, а значеннєву, моральну сторону вчинку, є оцінка, зіставлення мотивів і цілей, цілей і засобів їхнього досягнення (10).

Проблема виховання ціннісних орієнтацій у процесі навчання зачіпається різними авторами тільки побічно, у процесі рішення суміжних питань, таких як:

- виховання інтересу (Ш.А.Амонашвілі, А.К.Дусавицький, Є.М.Ільїн, А.М.Лиханов і ін.);

- формування моральної свідомості школярів (Ю.І.Бабанський, М.І.Боришевський, І.С.Кузьмичев, Н.Г.Дайрі, В.Т.Лихачов і ін.);

- виховання морально-естетичного ідеалу учнів (А.І.Бурова, Н.С.Витковська, В.І.Горинь, Д.Н.Джолла, В.А.Кратинова, Є.В.Квятковський, І.С.Кузмичев, Н.Л.Лейзеров, І.С.Марьєнко, В.А.Сухомлинський, Ю.М.Хижняк, Г.П.Шевченко, А.Б.Щербо, С.Г. Якобсон і ін.);

- виховання моральної культури особистості (В.П.Андрущенко, І.М.Даниленко, Н.К.Кириченко, В.Г.Кремінь, П.В.Сохань, І.В.Надольний і ін.)(10)

Короткий екскурс в історію філософії, етики і педагогіки зв'язаний з необхідністю показати, що духовна культура людини і людства у всіх її формах і проявах споконвічно ціннісно орієнтована. Особливо це стосується виховання як основного способу трансляції культури. Права Н.Б.Крилова, роблячи висновок, «що ціннісний характер освіти і виховання - непорушна істина педагогіки» (11).

Якщо представити розвиток основних гуманістичних цінностей виховання як цілісний історичний процес, то з всією очевидністю виявиться, що усе воно побудовано на вічному пошуку добра, істини та краси в людині.

Усе вищесказане, ставить нас перед необхідністю визначити ті підходи до категорії «ціннісні орієнтації особистості», що найбільше відповідають задачам нашого дослідження. Єдиної думки щодо змісту даного поняття у філософській літературі немає. Одні автори визначають його через категорію «установка», інші – через категорії «спрямованість», «відносини». Найбільш прийнятим у філософській літературі є визначення ціннісних орієнтацій особистості через поняття «відношення».

Наприклад, А.Г.Здравомислов і В.А.Отрут визначають ціннісні орієнтації особистості як «найважливіше структурне утворення особистості, що виражає виборче відношення особистості до основних соціальних цінностей»(11).

Аналогічну позицію займає В.Г.Харчев, вважаючи, що ціннісні орієнтації «один з найважливіших елементів структури особистості, оскільки в них у концентрованій формі виражені суб'єктивні відносини до об'єктивних умов її буття, визначена спрямованість її поводження»(12).

В.В.Водзинський розуміє під ціннісними орієнтаціями особистості «визначену структуру відносин особистості до фактів дійсності, конкретний прояв відносин, що протікає у формі фіксованих установок». Є.В.Золотухіна-Аболіна визначає ціннісні орієнтації як «усвідомлене відношення суб'єкта до об'єкта або іншого суб'єкта». В.М.Сагатовський розуміє під ціннісними орієнтаціями «систему цінностей особистості, і спрямованість свідомості на їхню реалізацію» (13).

Очевидно, що осмислити сутність поняття «ціннісні орієнтації особистості» можливо тільки усвідомивши філософський зміст категорій «цінність» і «відношення».

Уживане в філософській літературі поняття «відношення», відбиває той зв'язок, що виникає між предметом і суб'єктом у процесі діяльності і характеризується значенням першого для другого. Відношення, що відбиває позитивне значення предмета для суб'єкта, називається ціннісним (там же). Поняття «цінність» має у філософській літературі два значення. Одна група філософів додає цьому поняттю зміст, близький до категорії «значення». (Л.М.Архангельський, В.В.Ольшанський, М.І.Сидоренко й ін.). Наприклад, В.Б.Ольшанський вважає, що цінність це «своєрідні маяки, що допомагають помітити в потоці інформації те, що найбільш важливо (у позитивному або негативному змісті) для життєдіяльності людини».

Інші (С.Ф.Анісімов, О.Г.Дробницький, В.М.Сагатовський, В.П.Тугарінов і ін.) визначають категорію «цінність» через поняття «благо», тобто через його головну властивість задовольняти дійсну, розумну, позитивну потребу індивіда.

Оскільки ми намагаємося знайти механізми виховання орієнтацій школярів не духовні цінності, остільки виникає необхідність визначити, що ми розуміємо під «духовними цінностями». Виходячи з того, що цінність «це завжди щось позитивне-значиме з погляду задоволення розумної потреби людини», ми приймаємо точку зору тих авторів, що вважають, що духовні потреби індивіда і підрозділяються на пізнавальні, моральні, естетичні»(13).

Такий підхід дозволяє виділити критерії духовних цінностей. У літературі розрізняють кілька таких критеріїв, що обумовлено тим, що духовні цінності (пізнавальні, моральні, естетичні) різні по своєму змісті і характерові діяльності, неправильної на їхнє виробництво і споживання.

Так, мірою визначення пізнавальних і наукових цінностей є істина, естетичних і художніх – краса, моральних – добро, справедливість, воля. Більшість авторів (Анісімов С.Ф., Л.М.Архангельський, М.А.Василенко, А.І.Донцов, О.Г.Дробницький, В.Б.Ольшанський, М.І.Сидоренко, В.М.Сагатовський, В.П.Тугаринов і ін.) відносять ці явища духовного життя до її вищих загальнолюдських цінностей, що зберігають своє позитивне значення і за всіх часів і для всіх людей. Перераховані філософські категорії, що позначають ціннісно-вище і виражають абсолютну, ідеальне досконалість, є абстракціями, що реального життя не відповідають якісь реальні конкретні об'єкти. Проте, саме вони служать підставою оцінки тих або інших явищ духовного життя, втілюючи в собі представлення конкретної епохи про моральну й аморальному, прекрасному і потворному, щирому і помилковому.

Ми поділяємо думку Є.В.Золотухіной-Аболіной, яка пише, що вищі духовні цінності володіють принципово не утилітарним і не інструментальним характером. Виконуючи свою ціннісну функцію вони виступають інтегральними регуляторами діяльності, спрацьовуючи на рівні фундаментального вибору, коли людина визначає себе як особистість. Їхньою особливістю є те, що в повсякденній діяльності, текучці щоденності ці цінності можуть якби розсіюватися, слуху незримі тлом для вчинків і дій людини, однак, вони не втрачають при цьому своїй значимості й у ситуації вибору миттєво «концентруються», виступаючи могутнім побудником до визначеного типу поводження(12).

Крім поняття «духовні цінності», у філософській літературі останнього років усі частіше зустрічаються поняття «загальнолюдські», «вищі» цінності. Критерієм їхнього виділення є життя, досвід, потреби не однієї людини, а всього людства в цілому.

Особливий інтерес представляють судження по цьому питанню М.К.Мамардашвілі, А.Ф.Лосєва, В.Д.Диденко, М.М.Бахтіна, Є.В.Золо-тухіной-Аболіной і ін(13)(14).

Так, М.К.Мамардашвілі як вищу цінність називає людину, що на думку філософа є відправною крапкою в шкалі загальнолюдських цінностей. Цю же точку зору у свій час висловлював М.М.Бахтін. Вирішуючи проблему орієнтації і вибору, М.М.Бахтін зв'язував неї з культурою людини, що він визначав як «відповідальне буття людини, що пропонує вільний вибір вчинку й особисту відповідальність за нього(17).

Цікава точка зору В.Д.Диденко, що відноситься до вищих цінностей «життя в її індивідуальному, родовому і планетарно-космічному вимірі, творчість, як діяльно людський спосіб життєдіяльності, волю, як глибинну, необхідну умову і кінцеву мету життя людини і соціуму»(15).

В останні роки проблема ціннісних орієнтацій особистості знову піднімається в науковій літературі, але вже не стільки у філософсько-соціологічному, скільки у філософсько-етичному плані. Зв'язано це насамперед з тим напруженим процесом переоцінки цінностей, що охопив сьогодні всі сторони громадського життя, торкнувся кожної людини. У зв'язку з цим змінився підхід до вивчення ціннісних орієнтацій особистості. З питань готовності учнівської молоді до праці, професійній орієнтації, орієнтації на працю як вищу моральну цінність, увагу більшості авторів переключилося на проблему готовності особистості надходити морально, здійснюючи свій вибір відповідно до загальнолюдських представлень про істину, добро і красу.

У роботах цілого ряду авторів питання ціннісних орієнтацій особистості зачіпається в зв'язку з рішенням більш загальних проблем, таких, як:

- переосмислення змісту вищих людських цінностей (М.К.Мамардашвілі, А.Ф.Лосєв, В.Д. Диденко);

- визначення нового образа моралі (А.А.Гусейнов)(16);

- виявлення й усвідомлення зв'язків: культура і моральність, моральність і сучасність, моральність і особистість.

Психологічний підхід до проблеми формування ціннісних орієнтацій особистості зв'язаний з іменами видних вітчизняних психологів: Б.Г.Ананьєва, М.І.Бодалева, Л.С.Вигодського, А.М.Леонтьєва, В.М.Мясищева, С.Л.Бубинштейна, Д.Н.Узнадзе. Ряд важливих висновків про характер співвідношень виховання і процесу соціалізації особистості, що розкривають природу її ціннісних орієнтацій утримується в роботах К.А.Абульханової-Славської, Г.М.Андрєєвій, Л.І.Божович, Б.С.Братуся, М.М.Бобневой, Л.П.Буєвої, А.Г.Ковальова, В.А.Крутецького, І.С.Кону, А.М.Матюшкіна, В.С.Мерліна, Б.Ф.Ломова, К.К.Платонова. В інших роботах В.Г.Асєєва, В.К.Вилюнаса, В.І.Додонова, К.М.Волкова, Л.Г.Фридмана розкритий зв'язок ціннісних орієнтацій з потребо-мотиваційної і емоційною сферами особистості.

В.Н.Мясищев, розробляючи теорію відносин, показав, що ціннісні орієнтації-центри духовного розвитку особистості, що виступають як цілісна сукупність або система свідомих відносин особистості до суспільства, групі, праці, самої собі. Аналогічну позицію у відношенні ціннісних орієнтацій особистості займає А.Г.Ковальов, обґрунтовуючи її тим, що «особистість людини як члена суспільства знаходитися в сфері впливу різних відносин... економічних відносин, морально-політичних і т.д., разом з тим вона сама виявляє і характеризує себе своїми відносинами. Ці відносини розкривають моральний вигляд особистості, її життєву позицію»(18).

Аналіз філософської, соціологічної і психолого-педагогічної літератури дозволяє зробити висновок про те, що в науці поки немає однозначного визначення поняття «ціннісні орієнтири особистості», ті становить нас перед необхідністю розкрити наше розуміння даної категорії, її зміст і структуру.

В основі нашого розуміння сутності категорії «ціннісні орієнтири особистості» лежить позиція тих філософів, психологів, педагогів, що визначають її як структурний компонент особистості, в основі якого - система цінностей відносин до дійсності, змістом якої є усвідомлення особистістю об'єктивного блага і переживання його як цінності. У результаті привласнене особистістю як цінність об'єктивне благо здобуває здатність регулювати і направляти життєдіяльність особистості (В.Н.Мясищев, С.Л.Рубинштейн, Л.М.Фридман, К.М.Волков, А.В.Зосимовський, Т.Є.Конникова, О.Г.Дробницький, М.Г.Казакіна й ін.).

Як видно з визначення, категорія «ціннісні орієнтири особистості» містить у собі три компоненти:

1.Пізнавальний – усвідомлення об'єктивних рис, властивостей, якостей явищ дійсності в їхній значимості для інших людей; усвідомлення фактів дійсності в їхній значимості для себе.

2.Емоційний – переживання цінності предмета, явища, якості, факту...

3.Мотиваційний – готовність надходити відповідно до прийнятого (усвідомлюваною і пережитої) цінністю в ситуації вибору.

Виділення кожного з цих структурних компонентів поняття обумовлено тими психічними процесами, що забезпечують виконання даним особистісним утворенням його ціннісно-орієнтаційної функції.

1.1.Основні елементи змісту освіти:

1.Інформація, яка підлягає засвоєнню тобто перетворенню в знання. Знання – це цілісна система відомостей, пізнання, які накопичені людством. У школі повинні бути засвоєнні основні поняття, терміни, факти повсякденної дійсності й науки, закони науки; теорії, які містять систему наукових знань; знання про шляхи, методи пізнання, типи і способи розумових дій; оцінні знання, тобто такі, які характеризують суспільне, особистісне значення для людини матеріалу, що вивчається.

2.Способи діяльності, досвід їх здійснення. Тут виділяється досвід здійснення відомих способів діяльності, який втілюється в уміннях і навичках учнів, які засвоїли цей досвід. Уміння – свідоме оволодіння сукупністю певних навчальних операцій (способів здійснення дій). Навички – усталені способи діяльності учнів, автоматизовані вміння. Уміння і навички – це способи діяльності учнів на основі набутих знань.

Розрізняють уміння і навички спеціальні і загально навчальні. Спеціальні, предметні уміння, формуються на матеріальні конкретного предмета (навички розв’язання обчислювальних задач, граматичного розбору, літературного аналізу та ін.). Серед загально навчальних умінь і навичок виділяють (Ю.К.Бабанський):

1) навчально-організаційні – уміння раціонального планувати діяльність, визначити її завдання, уміння створювати умови діяльності;

2) навчально-інформаційні – уміння працювати з книгою, вести бібліографічний пошук;

3) навчально-інтелектуальні – уміння виділяти головне, аналізувати, порівнювати, синтезувати, зіставляти, раціонально запам’ятовувати, здійснювати самоконтроль у навчально-пізнавальній діяльності, доводити обґрунтовувати тощо.

Всі групи вмінь повинні забезпечити потребу особистості в самоосвіті і самовихованні.

3.Досвід творчої діяльності, тобто діяльності, в результаті якої створюється об’єктивно чи суб’єктивно нове завдяки специфічним процедурам:

- самостійного переносу раніше засвоєних знань і вмінь у нову ситуацію;

- знаходження оригінального розв’язання проблеми в умовах, коли відомі інші;

- виділення нової проблеми в знайомій ситуації або нової функції об’єкта. Вважається, що найбільша трудність відкриття полягає не стільки у проведенні необхідних спостережень, експериментів для одержання нових фактів, скільки у зміні традиційних підходів до їх тлумачення;

- бачення альтернативних варіантів вирішення проблем;

- комбінування раніше відомих способів у новий.

Слід відзначити відносну незалежність змісту третього компонента від перших двох, тому що наявність знань і засвоєних за зразком умінь не забезпечує творчих потенцій школяра. Вони можуть проявлятися і при досить обмежених за обсягом знаннях. Але одночасно І.Я.Лернер, І.К.Журавльов зазначають, що вирішальною передумовою творчого виховання в сучасних умовах є інтелектуальний розвиток особистості: розвиненість пам’яті, уваги, здатність до знаходження чисельних видів зв’язків, процесуальних якостей, регулювання своєї пізнавальної діяльності.

Американські педагоги П.Барнс і Т.Брукс визначили 12 інтелектуальних процесів, котрі необхідні кожному: абстрагування, аналіз, класифікація, складання рівняння, оцінка, узагальнення, висновки, складання послідовності, імітація, синтез, теоретичне міркування, переклад або трансформація думки.

Оволодіння досвідом творчої діяльності передбачає не тільки інтелектуальний аспект особистості, а і її психологічні, характерологічні риси, до яких відносяться: настирливість у досягненні мети, незалежність, почуття гідність, чесність у пошуках істини, в спілкуванні, а також активність духовного потенціалу людини, її внутрішній діалог, самоаналіз, саморефлексію, перегляд особистісних ціннісних орієнтацій, процес самопізнання, саморозвитку. Отже, творчість вимагає інтелектуального, емоційного і вольового напруження.

4.Досвід емоційно-ціннісного ставлення, який передбачає наявність знань, умінь, але не зводиться до них і полягає у формуванні ставлення школярів до світу, діяльності, наукових знань, моральних норм, ідеалів. І доки таке ставлення не сформульоване, немає можливості говорити про вихованість. Єдиним способом і умовою засвоєння емоційного відношення, сприйняття об’єкта як цінності є переживання, що сприяє виникненню інтересу до предмета, окремого явища і потреби і діяльності.

Емоційно-ціннісне ставлення виконує регулюючу функцію у формуванні соціального досвіду, регулює вибіркове ставлення до об’єктів і діяльності, визначає відповідність діяльності і об’єктів до потреб особистості, виробляє оцінку імовірності задоволення потреб, створює імпульс до діяльності, відбивається на її темпі, якості й рівні.

1.2.Особливості формування ціннісних орієнтацій в структурі виховання особистості школяра.

Риси духовного світу дитини найбільш інтенсивно формуються у молодшому шкільному віці, що доведено у працях багатьох вчених, педагогів та психологів: Н.Ветлупної, М.Басова, Л.Виготського, А.Запорожця, Н.Луйтеса, Т.Гуменикової, О.Дем’янчука та інших. Саме у цей період життя дитина засвоює основи систематичних знань, формується фундамент її характеру, волі, світогляду, ідеалів, моральних поглядів та переконань. Для морального виховання дитини, її нормального соціального розвитку важливе значення має формування у неї емоційного позитивного ставлення до дійсності. Позитивний емоційний стан основа приязного, доброзичливого ставлення до людей, готовності до продуктивного спілкування. Негативні емоційні стани можуть бути чинниками озлобленості, страху, відчуження, заздрощів.

Поява в житті суспільства системи загальної обов’язкової середньої освіти зумовила виділення особливого періоду в розвитку дитини – молодшого шкільного віку. Він відсутній у дітей, які взагалі не вчилися у школі або ж освіта яких завершилася на цій початковій ланці. І цей період відбувається активне анатоміко-фізіологічне дозрівання організму.

До шести-семи років зростає рухливість нервових процесів, дещо збільшується врівноваженість процесів збудження і гальмування.

У цьому віці також відбуваються істотні зміни в органах і тканинах тіла, що підвищує фізичну витривалість дитини. Основною особливістю цього віку є зміна соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного і класного колективів, де слід дотримуватися нових норм поведінки, вміти підпорядковувати свої бажання новому розпорядку тощо. Все це сприймається дитиною як певний переломний момент у житті, який супроводжується ще й перебудовою системи взаємостосунків з дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель.

Характерною віковою особливістю є нерозвинута довільна увага молодших школярів. У них домінує увага мимовільна, спрямована на нові, яскраві, несподівані та захоплюючі об’єкти. З віком у дітей зростає обсяг і стійкість уваги. Увага в молодших школярів тісно пов’язана зі значущістю для них навчального матеріалу. Усвідомлення необхідності важливості матеріалу. На початок шкільного періоду розвитку дитини вже володіє певним словниковим запасом і мовною граматикою. Новим у формуванні мовлення є свідоме вживання різних форм слова, оволодіння письмовим мовленням. Пам'ять молодших школярів розвивається передусім у напрямку посилення її довільності, зростання можливостей свідомого управління нею та збільшення обсягу смислової, словесно логічної пам’яті.

Під впливом навчання у молодших школярів формується логічна пам’ять, внаслідок чого суттєво змінюється співвідношення образної та словесно-логічної пам’яті. Уява в цьому віці надзвичайно бурхлива, яскрава, з характерними рисами некерованості. У процесі учення вона поступово розвивається, зокрема вдосконалюється відтворююча уява , стаючи дедалі реалістичнішою і керованішою.

Як сприятливі риси відзначається загально-позитивне відношення дитини, широта його інтересів, допитливість. Широта інтересів молодших школярів виявляється в тому, що їх цікавлять багато явищ навколишнього життя, що не входять у програму навіть середньої школи. Широта цих інтересів виявляється не тільки у потребі молодших школярів, що враховується завжди, у творчих іграх, особливо на героїко-романтичні сюжети, на сюжети з книг, кінофільмів. У програванні цих сюжетів реалізуються соціальні інтереси молодших школярів, їхня емоційність, колективні ігрові співпереживання. Допитливість є формою прояву широкої розумової активності молодших школярів. Безпосередність, відкритість, довірливість молодших школярів, їхня віра в незаперечний авторитет вчителя і готовність виконувати будь-які його завдання є сприятливими умовами для зміцнення в цьому віці широких соціальних мотивів боргу, відповідальності, розуміння.

Пізнавальні мотиви змінюються в такий спосіб: молодші школярі від інтересу до окремих фактів переходять до інтересу до закономірностей, принципам. В останні роки психологічні дослідження показали, що вже в середині молодшого віку може закладатися й інтерес до способів придбання знань. У молодшому шкільному віці виникають і мотиви самоосвіти, але вони представлені найпростішою формою – інтересом до додаткових джерел знань, епізодичним читанням додаткових книг.

Своєрідність емоції в молодшому шкільному віці полягає в тому, що учні цього віку все-таки відрізняються емоційною вразливістю, безпосередністю проявів і зовнішньою виразністю емоцій. Ці діти характеризуються піддатливістю до вселянь і «поглинанням» емоційних впливів (тому цей період шкільного дитинства називають іноді віком «губки»). Для молодшого школяра властива надзвичайна широта емоцій і реактивність, легкість переключення від однієї емоції до іншої. В міру становлення пізнавальних інтересів у ході молодшого шкільного віку емоції в ході навчання змінюються вбік їхньої змістовності, стійкості.

В.А.Сухомлинський підкреслював необхідність формування емоцій у цьому віці, тому що недоліки емоційного виховання ще більш важко заповнити, чим недоліки в розумовому розвитку.

Емоційно-вольова сфера. Діти цього віку вкрай емоційні, але поступово вони оволодівають уміннями керувати своїми емоційними станами, стають стриманішими, врівноваженішими.

Основним джерелом емоцій є учбова та ігрова діяльність (успіхи і невдачі в навчанні, взаємини в колективі, читання літератури, сприймання телепередач, фільмів, участь в іграх тощо).

Емоційну сферу молодших школярів складають переживання нового, здивування, сумніву, радощів пізнання, які, у свою чергу, є базою розвитку допитливості та формування пізнавальних інтересів.

Поступово розвивається усвідомлення своїх почуттів і розуміння їх виявлення в інших людей (Н.С.Лейтес, П.М.Якобсон). Для молодших школярів загалом характерний життєрадісний, бадьорий настрій. Причиною афектних станів, які трапляються, є передусім розходження між домаганнями і можливостями їх задовольнити, прагненням більш високої оцінки своїх особистісних якостей і реальними взаємостосунками з людьми тощо. Як наслідок, дитина може виявляти грубість, запальність, забіякуватість та інші форми емоційної неврівноваженості.

Молодші школярі емоційно вразливі. У них розвивається почуття самолюбства, зовнішнім вираженням якого є гнівне реагування на будь-які приниження їх особистості та позитивне переживання визнання їх якостей.

Розвивається почуття, відіграючи важливу роль у формуванні малих груп у класі та стихійних компаній. Життя в класі виступає як фактор формування у дітей моральних почуттів, зокрема почуття дружби, товариськості, обов’язку гуманності. При цьому першокласники схильні переоцінювати власні моральні якості і недооцінювати їх у своїх однолітків. Проте з віком вони стають більш самокритичними.

Шкільне навчання сприяє розвитку вольових якостей молодших школярів, вимагаючи від них усвідомлення і виконання обов’язкових завдань, підпорядкування їм своєї активності, довільного регулювання поведінки, вміння активно керувати увагою, слухати, думати, запам’ятовувати, узгоджувати власні потреби з вимогами вчителя тощо.

Поступове обмеження дитини як суб’єкта імпульсивної поведінки відкриває можливості її розвитку як суб’єкта вольової поведінки, здатного довільно регулювати власні психічні процеси та поведінку.

Зростає вимогливість до себе та інших, розширюється сфера усвідомлення обов’язків, розуміння необхідність їх виконання.

Воля в цьому віці характеризується нестійкістю в часі. Молодші школярі легко піддаються навіюванню. В цей період у дітей формуються такі вольові риси характеру, як самостійність, впевненість у своїх силах, витримка, наполегливість тощо.

Ефективність формування вольових якостей залежить передусім від методів навчально-виховної роботи.

Характерологічні особливості. Характер у цьому віці щойно формується. Через недостатню сформованість вольових процесів спостерігаються імпульсивність поведінки, капризність, упертість. У поведінці дітей чітко виявляється особливості їхнього темпераменту, зумовлені властивостями нервової системи.

Однак більшість молодших школярів чуйні, допитливі та безпосередні у вираженні своїх почуттів та ставлень.

Самооцінка. Самооцінка молодших школярів конкретна, ситуативна, багато в чому визначається оцінкою вчителя. Рівень домагань формується насамперед внаслідок досягнутих успіхів і невдач у попередній діяльності. Коли в учбовій діяльності дитини невдач більше ніж успіхів і цю ситуацію вчитель ще й постійно підкріплює низькими оцінками, то результатом стає розвиток почуття невпевненості в собі та неповноцінності, які мають тенденцію поширюватися й на інші види діяльності.

Музика, безпосередньо впливаючи на почуття дитини, формує його естетично-моральний вигляд. Вплив музики буває часом більш сильним, чим домовленості або вказівки. Знайомлячи дітей з добутками різного емоційно-образного змісту, ми спонукуємо них до співпереживання.

Хороводи, пісні, танці різних народів викликає інтерес до їх звичаїв, виховують інтернаціональні почуття. Жанрове багатство музики допомагає сприйняти героїчні образи і ліричний настрій, веселий гумор і задерикуваті танечні мелодії. Різноманітні почуття, що виникають при сприйнятті музики, збагачують переживання дітей, їхній духовний світ.

Рішенню виховних задач багато в чому сприяють колективний спів, танці, ігри, коли діти охоплені загальними переживаннями. Спів жадає від учасників єдиних зусиль. Співаючий неточно заважає гарному звучанню, виконанню, і це сприймається усіма як невдача. Загальні переживання створюють доброчинний ґрунт для індивідуального розвитку. Приклад товаришів, загальна наснага, радість виконання активізують боязких, нерішучих. Для розпещеного увагою дитини, зайво самовпевненого успішний виступ інших дітей служить відомим гальмом негативних проявів. Такій дитині можна запропонувати зробити допомога товаришам, виховуючи тим самим скромність і одночасно розвиваючи його індивідуальні здібності.

Заняття музикою впливають на загальну культуру поводження дошкільника. Чергування різних завдань, видів діяльності (співу, слухання музики, гри на дитячих інструментах, руху під музику) жадає від дітей уваги, кмітливості, швидкості реакції, організованості, прояву вольових зусиль: виконуючи пісню, вчасно почати і закінчити неї: у танцях, іграх уміти діяти, підкоряючи музиці, утримуючись від імпульсивного бажання швидше побігти, когось перегнати. Усе це удосконалює гальмові процеси, виховує волю.

Таким чином, музична діяльність створює необхідні умови для формування ціннісних орієнтирів особистості дитини, закладає первісні основи загальної культури майбутньої людини.

Сприйняття музики тісно зв'язано з розумовими процесами, тобто вимагає уваги, спостережливості, кмітливості. Діти прислухаються до звучання, порівнюють звуки подібним і різні, знайомляться з їхнім виразним значенням, відзначають характерні значеннєві риси художніх образів, учаться розбиратися в структурі добутку. Відповідаючи на питання, після того як відзвучав добуток, дитина робить перші узагальнення і порівняння; визначає загальний характер п'єси, зауважує, що літературний текст пісні яскраво виражений музичними засобами. Ці перші спроби естетичної оцінки вимагають активної, розумової діяльності направляється педагогом.

Розвиваючи дитину естетично і розумово, необхідно всіляко підтримувати навіть ще незначні творчі прояви, що активізують сприйняття і представлення, будять фантазію й уяву.

Заняття музикою сприяють загальному розвиткові особистості дитини. Взаємозв'язок між усіма сторонами виховання складається в процесі розмаїтості видів і форм музичної діяльності. Емоційна чуйність і розвитий музичний слух дозволяє дітям у доступних формах відгукнутися на добрі почуття і вчинки, допоможуть активізувати розумову діяльність і, постійно удосконалюючи рухи, розів'ють дошкільників фізично.

У системі музичного виховання молодших школярів проблема спілкування ціннісних орієнтацій зумовлена особливостями сприйняття дітьми закономірностей музичного мистецтва, його інтонаційної природи. Представляючи діалектичну єдність конкретно-почуттєвого й художньо-узагальненого, музичні інтонації мають життєве походження, виражають основні сфери життєдіяльності – природу, людину, її почуття, дії, фантастичний світ – і безпосередньо впливають на смислові утворення свідомості, що обумовлює освоєння молодшими школярами художньо-естетичних цінностей музичних образів природи, людини, і забезпечує специфіку формування художньо-естетичних ціннісних орієнтацій молодших школярів у процесі сприйняття музики.

Формування ціннісних орієнтацій тісно пов’язані з цінностями суспільства. Їх втіленням часто бувають конкретні мистецькі образи, наприклад, народних пісень, моральний потенціал яких близький світосприйманню учнів молодших класів. Дитина цього віку може відчути і замислитися над тим, що у повсякденному житті ще мало доступно їй. Музика поступово підводить учня до прийняття більш високої системи цінностей, які засвоюються переживанням, а не логічним розумінням та запам’ятовуванням. Цю ідею розробляють у своїх роботах вчені – спеціалісти у галузі естетичного виховування В.Шацька, Д.Кабалевський, Н.Ветлугіна, А.Кенеман, А.Хрипкова. Їх думку поділяють також і психологи: А.Гуссейнов, О.Дробницький, А.Зосимовський, І.Кон, П.Сімонов та інші. Загальна музикальність розглядається як механізм зв’язку моральних та естетичних впливів, а музична культура особистості – як перетин морального та естетичного розвитку, який породжує цілісні морально-естетичні якості. А це дає змогу дитині відчувати свою причетність до музики як до частини життя народу.

1.3.Жанри української народної музики.

Колискові пісні. Колискові пісні починають співати дитині з перших днів її життя. За часів язичництва співові над колисковою надавалося значення оберегу вважалося, що певні інтонації і «магічні» слова можуть вберегти немовля від хвороби та інших нещасть. Підтвердження «магічної» дії співу над колисковою давні люди бачили в тому, що материнська пісня справді впливає на немовля заспокійливо. Згодом первісні уявлення вивітрилися і спів – оберег перетворився на колискову пісню.

Колискова пісня – термін фольклористичний. У народі ще й зараз вживають дієслівних форм: співати при колисці або співати кота. Вислів «співати кота» виник із звичаю, коли у нову колиску клали кота, гойдали його і наспівували колискові пісні. А після цього ритуалу клали до колиски дитину і співали їй, доки вона не засипала. Тому в колискових піснях часто згада дується кіт.

Загалом тематика колискових пісень широка. Крім зрозумілих дитині образів і сюжетів, використовуються в ролі колискових і інші – в тому числі ліричні, баладні, навіть жартівливі пісні із «дорослого» репертуару.

Спів над колисковою впливає на дитину мелодією, тембром, розміреною ритмікою. Але з півтора-двох років дитина починає цікавитися і змістом пісень. З цього віку особливо зростає роль близьких дитячому сприйманню образів, в тому числі фантастичних і казкових.

Усі колискові пісні виконуються у повільному або помірному темпі, при основному нюансі піано. Співають неопереним, фальцетного тембру звуком. Висотне положення наспіву може змінюватися: одну пісню жінка співає в низькому регістрі, іншу – в високому; сьогодні вона співає у м’якій грудній манері, а завтра – у фальцетній. Така особливість не властива «дорослим жанрам». При колисці ж манера співу залежить від втоми матері, настрою або й виконуваної у цей час роботи. Наприклад, заколисуючи дитину і співаючи їй колискової, жінка в колисковій селянській родині одночасно ще й пряла або вишивала(ст.12-13).

Трудові пісні. Трудовими піснями вважаються пісні, що виконуються під час роботи з метою організації трудового ритму або задля полегшення процесу праці. Ці дуже давні за походженням пісні (їх ще називали власне трудовими) збереглися в невеликій кількості у російському фольклорі. На Україні вони зникли ще до того часу, як розпочався систематичний запис фольклору.

Під рубрикою «трудових» розглядаються також, приурочені до певного виду робіт. Такі пісні виконуються не під час праці, а перед роботою чи після неї, або в перепочинку. Їх називають умовно-трудовими. Невелика кількість умовно-трудових пісень зустрічається у фольклорі і зараз.

Одна з характерних ознак трудових (і певною мірою умовно-трудових пісень) та, що вони, крім основної ритміко-організуючої, виконують також комунікативну і сигнальну функції. Їх комунікативна спрямованість полягає у придатності тексту і мелодики для потреб спілкування, для передачі якоїсь інформації. Наявна в трудових піснях сигнальність покликана привернути увагу чи спонукати до певної реакції. Збереглося не так багато комунікативних і сигнальних пісень (в Карпатах), проте вони становлять надзвичайно яскраву і цінну сторінку фольклору.

Трудові співи назвати «піснями» у власному розуміння цього слова можна лиш до певної міри. Серед співу, що лунів під час роботи, переважали не так завершені мелодії, як сигнали – команди. Вони мають форму коротких поспівок, за мелодичним контуром близьких до вигуків чи звертально-мовних конструкцій.

Трудові пісні, мабуть, найменше відповідають поняттю «мистецтво» і є найбільш утилітарними з усіх жанрів фольклору. Вони виникли на зорі людства, ще в палеоліті. Ритміко-інтонаційний фонд трудових операцій накопичувався протягом сотень тисяч років. В міру прискорення розвитку виробництва, виникнення все нових і нових форм колективної праці, відбувалося накопичення, відбір та «омузикалення» ритмів та інтонацій, що супроводили різні трудові операції.

Крім подібних чисто функціональних команд-наспівів є й інший – пісенний тип. В них розвинена мелодика, а сигнально-командна сторона виражається не так яскраво. Здебільшого це трудові пісні вторинного значення і походження. Вони не створюються спеціально під час праці, а беруться з різних жанрів, переважно ліричних, і співають в ритмі праці.

Умовно-трудові пісні. Якщо найголовніша особливість трудових пісень – це їх невіддільність від ритмів і характеру трудових рухів, то умовно – трудові пісні виконуються з іншою метою: вони впливають на настрій, створюють певний психологічний клімат у гурті працюючих.

Умовно-трудові пісні є двох видів: ті, що містять хоч мінімальні морфологічні ознаки жанру трудових співів, і ті, що цих ознак позбавлення. В останньому випадку це звичайні ліричні пісні (як, наприклад сучасна, що співається «на буряках» - «Удень я працюю, буряк обробляю»).

В розряд умовно-трудових ліричні пісні потрапляють виключно тому, що в їх тексті згадується певна робота. Приурочені до сезону і виду праці, вони зберігають пізнавальне значення з огляду на зміст текстів. Що ж до ритмомелодики, то вона або обрядова, або лірична (ст.19).

Танки. Танки (інакше – хороводи, кара годи) – це, в основному, дівочі рухливі ігри, що складаються з різного роду фігур та перестроювань у нешвидкому темпі. Супроводжуються співом і мають здебільшого обрядове призначення, виконуються навесні (веснянки, гаївка, постові) та влітку (на Трійцю, Купала, у жнива).

Остаточної класифікації танків ще немає В інтересах найбільш узагальненої класифікації танки зручніше поділити на групи не за конкретними рухами чи змістом, а за головними прикметами утворюваних фігур: кругові, лінійні та ключові.

В танках досить помітно збереглися імітативні принципи створення фігур та рухів, які були властиві для первісного суспільства. Наприклад, гра «Мак». Дівчата утворюють коло, а одна чи дві всередині кола розігрують пантоміму. Коло рухається (фігури та пози урізноманітнюються, але так, щоб зберегти вид кола), дівчата співають текст про мак, а ті, що в центрі, показують, як він «росте», як «полють», «жнуть» тощо. Або «Зайчик». Так само утворюється коло, а одна, що всередині, показує усе, про що співають інші. Або «Ой як, як миленькому постіль слати». Дівчина, що перебуває в центрі кола, показує, як вона стелить постіль для милого – лагідно, з любов’ю. Потім дівчата співають «як нелюбому постіль слати» - і дівчина в колі показує свою відразу до нелюба.

Названі танки належать до кругових. В них головну зовнішню фігуру становить коло, в центрі якого відбувається пантомімічна сценка. В інших варіантах можуть бути лови, біганина. Загалом кругових хороводів багато і усі вони різні – як за змістом, так і, відповідно, за рухами.

Важливо відзначити: круговий танок повторюється доти, доки є бажаючі ставати в центр кола. Отже, танок з тими ж рухами і співом міг повторюватися по 5-10 разів. Сенс повторень у тому, що кожна нова дівчина («зайчик», «черчик» тощо) обіграє зміст по-своєму, з властивою їй пластикою, мімікою(ст.33-36).

Танці. На відміну від танків-хороводів, танці не пов’язані так жорстоко з обрядами і в переважній більшості належать до колективних розваг. В більшості танців (гопак, коломийка, полька, краков’як, метелиця, козачок) – швидкий темп та відпрацьовані й відібрані протягом тривалого часу різноманітні ритмічні рухи. На відміну від танків, де хода може не співпадати з ритмікою співу, у танцях відповідність танцювальних рухів ніг та ритміки мелодії є обов’язковою. У традиційному побуті танці звичайно виконуються під інструментальну музику. При цьому часто (хоча в принципі це й необов’язково) супроводжуються співом жартівливих куплетів. Танці розрізняються не так за ритмомелодикою (не завжди можна чітко сказати, що певна мелодія – дійсно гопак, а не козак), як за танцювальними рухами. Саме рисунок танцю і рухи ніг є підставою для виділення гопаків, козачків, коломийок, кадрилей та ін.

Різновидів танців надзвичайно багато, особливо якщо брати до уваги їх регіональні відміни. Загалом можна виділити три найбільші групи: (за рухами, фігурами, регіонами).

1.Коломийки, частівки та пісні з пританцівками. При усій їх несхожості (в тому числі і в побутуванні: коломийки – захід України, частівки – схід) спільне те, що ці танці значно більше пов’язані із звичками співу і рухової імпровізації, ніж танці козачково-гопакової групи.

2.Побутові танці порівняно недавнього походження (гопак, козачок, метелиця), вони часто супроводжуються співом жартівливих куплетів. Скоріш усього, їх фігури та танцювальні рухи остаточно склалися у 27 – 28 ст., а деякі – й пізніше.

3.Танці, запозичені з фольклору інших народів – іноді їх називають напливовими або міграційними.

Тепер дамо коротку характеристику танців трьох названих груп.

1.Коломийка танцюється в західних областях України по-різному – залежно від регіону. Це може бути круговий або парний танець. Цікавий прийом «хрещик», коли дівчата і хлопці почергово роблять крок назустріч, потім назад, знову назустріч, міняючись при цьому місцями. Виконується переважно в рухливому темпі. На відміну від коломийки, «Верховина» має повільний вступ, але далі переходить у власне коломийку.

«Гуцулку», також танець західних регіонів, поєднує в собі коломийку та козачок (за ритмікою – друга частина).

Частівки та пісні з вільними пританцівками поширені у Східній Україні. Для їх виконання показові імпровізовані рухи. За характером музичної ритміки вони наближаються до мелодії козачково-гопакової групи – можливо, саме цим можна пояснити поширення частівки на Сході і відсутності на Заході України (бо коломийка становить окрему ритмоструктурну групу мелодій).

2.Гопак вірогідно виник в чоловічому середовищі – серед козаків та чумаків, в розвагах на ярмарках та в корчмах. Колись це був танець, що вимагав сили, енергії та винахідливості. Не випадково й зараз саме для гопака показові присядки, стрибки, кружляння, на які здатні лише молоді та вправні. Нерідко учасники танцю наче змагаються між собою Зараз гопак танцюється разом і чоловіками й жінками, хоча ще півтора-два століття тому він був виключно чоловічим танцем.

Метелиця – швидкий танець, серед рухів якого – кружляння, часта зміна фігур – можливо, назва втілює враження від зимової завірюхи. Буває, танцюючі утворюють коло, тоді в центрі може витанцьовувати пара (чи більше), які переважно вдаються до гопакових рухів. Отже, в цих двох танцях спостерігається часткове переплітання фігур та рухів.

Козачок (або козак) на відміну від гопаків виконується за виробленою послідовністю фігур – тобто, для нього мало показова імпровізація. Характерні серед рухів присядки, голубці, колупалочки, доріжки та ін. Темп дуже швидкий, мелодії уквітчуються швидкими дрібними нотами. Важливе значення має жіноча партія, тому танець виглядає як спілкування в руках мужчин і жінок.

3.Серед міграційних, напливових танців за ритмікою виділяється дві групи: дводольні (польки, краков’яки, чардаші) та тридольні (вальси та мазурки).

Полька – чеський танок, що виконується парами по колу, як правило, складається із двох танцювальних фігур – змінного кроку та кружлянь. Поширений в народному побуті.

Краков’як – танець польського походження, як і полька, виконується парами. Як правило, пари йдуть одна за одною, рухаючись по два такти вперед-назад, вживаються притупи. Так само належить до популярних.

Вальс – поширений в усьому світі. В народі виконується парами з великим часом кружлянь. Часто мелодія вальсу використовується в кадрилях.

Кадриль – досить різноманітний та танцювальні фігури танець. Дуже часто музика кадрилей складається з відомих українських народних пісень, з популярних мелодій. Серед складових кадрилі – мелодії гопаків, польок, вальсів, козачків та пісень. Нерідко фігури кадрилей залежать від змісту пісні. Можна сказати й так, що кадриль - - це своєрідне «попурі» - і за мелодикою, і за танцювальними фігурами. Як правило, в кадрилі кількість фігур з кількістю використовуваних мелодій: кожна мелодія супроводиться власним хореографічним рисунком.

Календарні пісні.

Пісні зимового календаря. В українському фольклорі існує два види новорічних пісень – колядки та щедрівки. Назва щедрівка походить від щедрого вечора – як здавна називали вечір під Новий рік. Колядка, як припускають, - видозміна латинського calendae (так у стародавньому римі називалися перші дні місяця) або kalandai – від назви нового року у Візантії. Цей вплив позначився також на назвах новорічних свят у інших народів: у болгар колене, у румун колінда, у абхазців коланда. Але самі пісні – колядки і щедрівки – як вище було показано, набагато давніші за ці назви.

Серед усіх слов’янських народів новорічна пісенність найбільше розвинена в українців. Менше пісень в Білорусії, і тільки окремі зразки зафіксовано в Росії (серед них такі своєрідні, як «овсени», «виноградья»)(ст.39-40).

У змісті колядок і щедрівок виразно виділяються дві групи тем: землеробство і сім’я. Новорічні обряди здавна наповнювалися турботою про долю майбутнього врожаю. Не тільки співали «В полі, полі плужок ходить», але, наприклад, парубки, що водили «Маланку» у Подністров’ї, вносили з собою до хати плуг або чепіги і робили вигляд, що орють.

Відголоски віри у чудесну силу слова (вербальна магія) знаходяться у структурі пісень: більшість з них двочастинні – складаються із заспіву і приспіву. Саме у приспіві лунають часто формули побажань та звернень на зразок: «Щедрий вечір», «Добрим людям на здоров’я!», «Святий вечір!». А у звертанні «Ой дай Боже!» простежується спадкоємність від язичництва, коли подібне звертання звучало «Ой Даждьбоже!» - тобто, звеличувався язичницький бог сонця, в ім’я якого палали ритуальні вогні в дні весняного рівнодення.

Внаслідок того, що колядки і щедрівки майже завжди звернені до конкретних членів родини, їх можна поділити на чотири групи: пісні господареві, господині, парубкові, дівчині.

В колядках господареві основні мотиви – аграрно-господарчі та сімейно-побутові. Йому бажають багатства, здоров’я, його родині – щастя. Господар порівнюється з місяцем, його дружина – з сонцем або зорею, діти – з зіроньками; або дружина – з калиною, діти – з квітами, сам господар – з виноградом. Внаслідок переліку складу членів родини виникають постійні порівняння та епітети, часто з варіантами.

За традицією зберігаються художні образи, які колись магічними, а тепер це не більше як поздоровлення, висловлювані в дещо гіперболізованих формах. Насиченість колядок і щедрівок піднесеними образами, метафорами (господар – місяць тощо) виникла у часи, коли існувала віра у надприродну силу слова: те, що сказане – так вірили – має збутися. І новорічні пісні зберегли сліди цієї «магії» словесних побажань-заговорів. Серед них помітно три лінії: захист людини від дії ворожих сил, забезпечення господарчого та сімейного добробуту, передбачення майбутнього (ворожба, побажання тощо). Усі ці риси змісту направлені на ідеалізацію та поетизацію селянського побуту, сповненого в будні тяжкої праці.

Від інших народних пісень виконання новорічних пісень відрізняється рядом особливостей.

1.Колядки і щедрівки співаються конкретному адресатові, а після виконання співаки отримують якусь винагороду. Через це виконання складається з чотирьох послідовних дій, які передбачають не лише спів, але й дотримання певних правил етикету.

Підійшовши під вікно чи до дверей, колядники запитують ім’я того, кого їм належить величати. Гукають усі гуртом або хтось один: «На кого співають?» Або: «Дозвольте колядувать!» чи «Кому колядувать?» тощо. Господарі відповідають, називаючи, як правило, ім’я хлопця чи дівчини, господаря або господині. Тоді зачинає один, інші підхоплюють.

Далі до кінця співають гуртом, без сольного заспіву (але буває і з сольним зачином). Доспівавши, усі гуртом вигукують: «Добрий вечір!» або «Добрий день!» (в першосічневих щедрівках). Нерідко до цього додаються ще якісь слова, наприклад: «Сто кіп вівса і колядка уся! Добрий вечір!»

2.Особливістю виконання колядок та щедрівок є й організований характер колядних гуртів. До колядування готуються заздалегідь. В групу від 4-5 до 8-10 осіб (зрідка більше) об’єднуються парубки, або парубки і дівчата з одного кутка села. Заспівувач або староста зветься на Правобережжі березою. В гурт входять міхоноша, на Гуцульщині – також трембітар та скрипаль, іноді ще – два-три танцюристи і рядові співаки.

3.Виконання новорічних пісень випливає з вікового і статевого поділу колядних гуртів. Існує п’ять видів об’єднань: дитячі (хлопчики, рідше хлопчики і дівчата) віком 7-12 років, хлопчачі («підпарубчаки» 14-16 років), парубочі гурти, мішані гурти (парубки та дівчата шлюбного віку), а також гурти із сімейних пар.

У різних місцевостях свої традиції. Вказані різновиди гуртів показові для Поділля.

Веснянки.

Святкування приходу весни поширене у різних народів. Напевно, обряди зустрічі весни існували ще у первісно-общинному суспільстві, але особливої ваги вони набрали в епоху бронзи, у період інтенсивного розвитку землеробства. Стародавнє населення Європи весняним співам і обрядам надавало магічного значення: кличучи весну, вірили, що заговорені формули і ритуальні дії сприяють швидкому пробудженню природи. Якоїсь певної дати зустрічі весни не існує. Кілька тисяч років тому такою датою було весняне рівнодення. Після християнізації східних слов’ян церква пристосувала до рівнодення свято Благовіщення (25 березня за ст.стилем). Цей день у багатьох місцевостях був початком весняних співів, ігор і танків молоді, які закінчувалися після Пасхи. Крім орієнтації на церковний календар, в багатьох місцевостях існували свої прикмети, за якими починали «весну гукати». Наприклад, спів веснянок починався 1 березня чи 9 березня, або взагалі у різні числа кожного року. Це залежало від того, коли з’являлися перші проталини у снігу; або – коли річка скресне; або – коли уперше закує зозуля (ст.45-46).

Істотна риса веснянок – їх зв'язок з рухом, з танцем. Велике місце рухи займають і в інших календарно-обрядових дійствах – в русальних, купальських, петровських іграх та хороводах. Однак такого розвитку танків, як у веснянках, не зустрічається ніде. На це є своє пояснення: рух в природі, що оживає, переливався у танок.

На Україні весняні ігри і пісні побутують зараз у двох різновидах: веснянок і гагілки. Гагілки (інакше – гаївки, ягілки, маївки) виконуються лише протягом кількох днів на великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. На Волині існує також назва рогульки, які, можливо, належали колись до окремого різновиду веснянок-гаївок. Між веснянками і гагілками з функціонального і тематичного поглядів особливих відмінностей немає. Однак якщо гагілки – це танково-ігрові пісні, то веснянки обіймають рівнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співають без руху. У весняній обрядовості можна виділити такі різновиди:

• пантомімічні сценки та ігри,

• спів весняних пісень-закличок,

• водіння танків та ігор (із співами).

Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменше і зараз практично вийшли з ужитку. Ті з них, що були описані спостерігачами, вказують на глибоку давнину традицій зустрічі весни. В них збереглися відгомони слов’янських язичницьких вірувань. Існував звичай випікати із тіста «жайворонків». Діти з «жайворонками» вилазили на дерева, паркани і кликали весну.

Весняні танки та ігри – найбільша група творів, вона об’єднує східноукраїнські веснянки і західноукраїнські гаївки. Їх типова ознака – нерозривна єдність наспіву, тексту, руху (танець, крок, біг) і виконання (сильний звук, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру). Такий поглиблений синкретизм був властивий первісному мистецтву, у веснянках він зберігся найкраще через їх ігрові форми. Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові (дівчата утворюють коло або еліпс) та ключові (ставши шнурком, виконавці йдуть одна за одною, виписуючи різні фігури і криві лінії). Вчені припускають, що кругові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг – це символ сонця).

Жнивні пісні. Косовиця.

Жнивні пісні замикають весь календарний цикл. Усі календарно-обрядові пісні – від колядок до жнивних – виникли на єдиній основі і в епоху – коли стався перехід до осілого землеробства. Через це в тематиці, змісті та серед залишків язичницьких уявлень обрядових пісень. Існує багато спільного, що прослідковується особливо виразно в найдавніших пластах. Ці пласти належать, як правило, до загальних надбань усіх слов’янських народів, які складали одну племінну спільність у ІІ-І тис. до н.е., тобто тоді, коли заклалися основи землеробсько-календарної обрядовості.

Жнива – пора тяжкої праці, але воднораз і найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаєві – основі його добробуту. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив – зажинки, самі жнива та закінчення жнив – обжинки. У зв’язку з цим групуються і основні обрядові дії(ст.61-62).

1.Зажинання першого снопа. Іноді цей сніп називають воєводою. До нього звертаються, співають величальних пісень. Коли жнуть на чужому полі, співають також господареві і господині (панові і пані, як величають господарів у традиційних піснях).

2.Під час самих жнив обрядів немає. Лиш йдучи на поле, а частіше – з поля, співають пісень, жартують. Значне місце в тематиці займають скарги на тяжку працю, чути звертання до сонця (прохання швидше сідати), очікування вечора.

3.Обжинки – найурочистіша сторона жнив . Складається з кількох епізодів. Завивання бороди (або «кози»): на полі залишають трохи колосків, їх заплітають, квітчають, обв’язують стрічкою. Зерно витрушують на ниву, пригинаючи «бороду» до землі (явно відголоски жертвоприношення доісторичних часів). Навколо «бороди» водять танки, співають пісень. На Волині ставили біля бороди три снопи, а далі із квітів і колосків звивали вінок, який із співами урочисто несли до двору господаря. Звичай завивали «бороду» - тепер розвага, але в давнину «бороді» приносили якісь жертви. Про це свідчить квітчання, прибирання, величальні слова, обтрушування зерна в землю. Також був звичай ставити у «бороду» воду, черепок з сіллю і класти шматок хліба.

Обряд «бороди» безпосередньо переходить до «вінка». На Київщині вибирали серед жниць «царівну» (або княжну), коронували її вінком, в руки вона брала прикрашений стрічками і квітами сніп, і усі співаючи йшли в село. Там обходили двори, вітали господарів з закінченням жнив; сусіди влаштовували складчину. Вінок плели дівчата. Під час сплітання вінка і йдучи до села співали пісні про вінок – символ достатку і радості:

Не лежи, віноньку, не лежи

При зеленій межі;

Підведи головоньку –

Час тобі додомоньку!

Завершальним моментом обжинок є вручання вінка господареві. За вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю. Після почастунку лунали пісні з танцями.

Епос

В Київській Русі знаходимо уже в повному розквіті такий необрядовий рід фольклору, як епос, і, зокрема, найдавніший з відомих у східних слов’ян епічний Жанр - билини (вони збереглися до наших днів у російському фольклорі).

Для епічного стилю характерна оповідальність топу, увага до обставин і подій (із грецького - еро, - розповідь). До комічних жанрів українського фольклору належать думи, балади, історичні пісні, новелістичні пісні (співанки-хроніки). Від обрядових пісень епічні твори відрізняються способом виконання: якщо обрядові завжди співає хор, то в епіці ми зустрічаємо розвинену манеру одиночного (сольного) виконання. Це дуже суттєва риса. Один з найважливіших її наслідків - поява народних співців-професіоналів та окреслення соціальних середовищ (верств населення), які були виконавцями, носіями епіки і навіть її творцями «У слов'янському світі сформувалось кілька типів соціальних епічних середовищ у стародавній Русі і в Росії - скоморохи, каліки перехожі, сказителі; на Україні - кобзарі, лірники; у південних і західних слов’ян - гуслярі, тамбураші, дзяди»

Найважливіша роль у розвитку українського епосу, особливо дум, належала, кобзарям та лірникам Кобзарське мистецтво виникло у XVIст. і було поширене переважно у Подніпров'ї і Степовій Україні. Лірники ж ходили по всій Україні, Найбільшою своєрідністю відзначалося виконання і репертуар лірників Поділля та Прикарпаття. Зокрема, саме в їх співі з достатньою виразністю простежувалися «сліди зв'язків давньоруської і української опіки».

Епічні пісні. Думи

Думи - найвизначніша частина українського народного епосу. До особливостей їх змісту положать такі риси як реалістичність історизм, поєднання трагедійності та горшки. За формою думи - волик, вокально-інструментальні твори, виконання яких вимагає багаторічного навчання і неабиякого хисту. Через це вони входили в репертуар професійних народних і співаків - кобзарів (бандуристів) і лірників.

Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XVI ст. їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин (як в художній формі, так і щодо суспільного резонансу) у XVII ст. Народження цього жанру пов’язане з посиленням боротьби українського народу проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту: спершу - Великого Литовського князівства, згодом - Речі Посполитої. Жорстоким лихом українського народу були напади кримських татар і турків. Для захисту українських земель з півдня у ХVІ ст. формується могутня сила самооборони - козацтво.

Зміст найдавніших дум такий: втеча з турецької неволі («Про піхотинця» - тобто, пішого втікача), невільницькі страждання («Плач невольників» - трагедія турецької каторги), морські походи на турків («Про Олексія Поповича»), лицарська смерть козака («Івась Коновченко»), переможний герць козака з турком чи татарином («Козак Голота») та ін.

Другу групу становлять думи XVII-XVIII ст. їх зміст - визвольна боротьба українського народу 1648-1654рр., а також історична та соціально-побутова тематика (зокрема, моралістичні, сатиричні та гумористичні думи): «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Про Ганжу Андибера» (покарання дуків-багатіїв), «Бідна удова і три сипи» (побутово-сімейні конфлікти) тощо.

Думи виконуються речитативом, у якому ритміка (а часто і звуковисотний контур) визначається словесними та логічними наголосами тексту). Текст, отже, становить не лише смислову (як у піснях), але й структурну основу музичної декламації, але й структурну основу.

Історичні пісні

Пісні, в яких відображено загальнонародні події, образи народних героїв, належать до історичних. Історія народу завжди конкретна. Вона поділяється на періоди, важливість яких визначається силою їх впливу на соціальне і економічне життя.

Своєрідність історії України полягає, в тому, що найвизначніші події пов'язуються з діяльністю козацтва. Протягом XVI-XVIП ст. козацтво було активним учасником і рушієм важливих суспільно-історичних подій. Через те більшість історичних пісень цього періоду є водночас козацькими. Це, проте, не означає їх ототожнення.

До історичних відносимо насамперед некозацькі та козацькі пісні, в яких згадуються конкретні історичні факти, прізвища.

До козацьких зараховуємо пісні, в яких відображено козацьке життя, але без конкретних історичних реалій. Такі козацькі пісні (в основному, побутового і ліричного змісту) винесено в окремий розділ, бо в них висвітлюється не історичні події, а побут і психологія.

Отже, головна особливість історичних пісень ХVІ-ХVІІІ ст. полягає в тісному зв’язку з козацькою тематикою. Це вплинуло і на принципи упорядкування пісень в ряді збірників. Наприклад, Д.Ревуцький у трьох випусках „Золотих ключів” увів спільну рубрику „Пісні історичні козацькі”, де, як це видно, одна тематична група від іншої не відділяється. Але історичні факти осідали у піснях як раніше ХVІ ст., так і після ліквідації козацтва. Тому поняття історичної пісні значно ширше за поняття козацьких пісень.

М.Гоголь вбачав історизм народних пісень в тому, що «вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому станові почуттів» . Водночас Гоголь застерігав від ставлення до народної пісні як до історичного документу, підкреслював перевагу у фольклорі художніх явищ над історичними, наголошував, що історик не може шукати у піснях вказівок «дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулих віків, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкривається перед ним в ясній величі».

Отже, історизм фольклору - це категорія змісту, притаманна усній творчості кожного народу, тому що фольклор - частка історії народу, історії його культури, - і сам він – історія.

На відміну від такого широкого поняття як історизм фольклору, існує більш конкретне поняття історичного змісту народних пісень. В піснях зображуються події, історичні особи, різні сторони життя соціальних прошарків. Ті пісні, в яких відбито події, імена та ставлення до них, і називаються історичними. Залежно від того, яка міра історизму властива пісні і який історичний зміст відображено в ній, історичні пісні поділяються на чотири класи:

1. З конкретно-історичною підосновою - згадуються дійсні події та імена історичних осіб (пр.74 «Ой полети, галко» - про зруйнування Січі, пр.7 «Максим козак Залізняк» - про Коліївщину).

2. Пісні з загально-історичною підосновою - збережено не так деталі, як загальний колорит, дух епохи (пр.73 «Зажурилась Україна, що нігде прожити» - про часи татарщини).

3. Пісні з соціально-побутовою підосновою. Насамперед це деякі з пісень про козацтво, чумацтво, наймитування, кріпацтво, наймитство. Вони складалися за цілком певних історичних умов, тому в деяких з них більш-менш ясно проступають риси історії побуту, торгівлі, військової справи, соціальних заворушень, правових відносин (пр.79 «Ой не путай, пугаченьку»).

4. Пісні з соціальною, класовою підосновою. Це переважно творчість другої половини XIX - початку XX ст. Зокрема, сюди зараховуються деякі західноукраїнські «гамерицькі» пісні (див. розділ «Заробітчанські пісні», пр.108 - про трудову еміграцію в Америку, викликану зубожінням селянства).

Ліро-епічні пісні

В городні віки у Франції та Італії баладами називали танцювальні пісні любовного змісту (франц. ballare - танцювати). У фольклористиці терміном «балада» називають багатокуплетні строфічні пісні з розвиненими сюжетами, гостродраматичного змісту. В народних баладах здебільшого змальовуються побутові конфлікти та любовні драми з трагічною розв'язкою. Баладний жанр у фольклорі формувався під впливом властивої людині підвищеної уваги до страшних і незвичайних подій, які бентежать уяву, і гостро ставлять проблему боротьби добра і зла. Баладні сюжети відомі усім народам Європи.

За змістом виділяють чотири основні групи балад.

1. З фантастичними та легендарними сюжетами, де особливо часто трапляється перетворення людей у квіти, трави чи кущі. Наприклад, свекруха заклинає невістку на тополю, або мати свого сина - на явора («Ой за гаєм зелененьким», пр.81). В таких баладах спостерігається відгомін дуже давніх анімістичних уявлень.

2. Балади про сімейні та любовні драми: отруєння з ревнощів чи з намови («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»); підмова і зведення дівчини («Було два чужоземці», пр.80). Родинно-побутові - найчисленніша група балад.

3. Балади з історичною підосновою: дівчина вибирає смерть, не бажаючи стати коханкою феодала-насильника; теща у полоні у зятя-татарина.

4. Соціально-побутові балади: смерть чумака, загибель на війні козака або солдата («Козака несуть»).

Аналіз баладної мелодики підказує свою класифікацію, що випливає не з формальних ознак (речитативність, моторика, кантилена), а з виконавських особливостей. Тому нижче речитативно-декламаційна мелодика розглядається не сама по собі, а в руслі епічного виконавського стилю; і кантиленної мелодики окремо виділено протяжний стиль; кантиленну мелодику непротяжного різновиду об'єднано з моторною в один балад по-пісенний стилі. Поняттям «стилю» в даному випадку позначається сплав виконавства та функціонування баладного жанру в його істотних проявах.

У наш час балади виконуються переважно співочими гуртами, але в минулому вони належали до форм антифонного та одиночного співу (особливо у XVIII-XIX ст.). Епічний підклад змісту, розвинений оповідально-драматичний сюжет робили їх дуже зручним репертуаром для мандрівних народних співців, які були у всіх слов'янських народів. Напружена фабула сприяла зосередженню уваги аудиторії і обумовлювала тим самим роль балад як жанру «для слухання».

Козацькі пісні

Козацькі пісні становлять кількісно вагомий і своєрідний розділ українського фольклору. В російському фольклорі козацькі пісні в окрему тематичну групу, як правило, не виділяються. Білоруська дослідниця Г. Петровська з цього приводу зауважує: «Напевно, це пояснюється невеликою кількістю таких пісень в російському фольклорі. Але їх значно більше в білоруській народній творчості і особливо и українському фольклорі».

Вище у розділі «Історичні пісні», було розглянуто деякі козацькі пісні з історичною тематикою. Тут же досліджується три інші підгрупи козацьких пісень з історичним підтекстом (без точних історичних ознак); пісні, де зображено різні сторони козацького побуту (вони становлять провідну частину пісень даного розділу); ліричні, що до певної міри умовно зараховуються до козацьких (здебільшого - за згадкою слова «козак»). Серед ліричних переважають пісні про кохання. Розглянемо особливості тематики кожної з трьох вказаних груп.

Пісні з історичним підтекстом висвітлюють особисту і громадську долю козаків на тлі історичної ситуації, про яку можна більш-менш певно судити з тексту. У найдавніших піснях, які можна віднести, до часів зародження козацтва змальовано картину руйнування татарами і турками України. Напружена боротьба з ними тривала три століття.

Друга група пісень стосується козацького побуту. Побут змальовується за трьома основними етапами, життя степового лицаря: від’їзд з дому, козацькі будні, загибель козака на полі бою. Картини прощання нерідко подаються через показ конфлікту між родинними і громадськими інтересами. Козак, однак завжди обирає почесний шлях оборонця рідного краю. Найширше показані у піснях козацькі будні. Ця – центральна - група пісень охоплює багато життєвих подробиць, пригод і роздумів.

Численні пісні оспівують лицарську козацьку смерть. За незначним винятком, усі пісні починаються із зображення картини степу і вбитого козака: оповідач ніби запізнюється на ті події, які призвели до смерті. Загальна домінанта настрою героїко-епічна. Це пісні-реквієми, де оплакується і возвеличується доля козака лицаря. Безперервні війни робили смерть постійною супутницею козацького життя. Тема смерті - одна і найбільш розроблених в козацьких піснях.

Типи мелодики і виконавські стилі козацьких пісень перебувають у нерозривній єдності. Їх два: кантиленний (пісенний) та парлантивно-декламаційний). Останній особливо властивий історичним, козацьким пісням. Він найбільш повно простежується в рецитаціях дум, але також і виконанню строфічних суспільно-побутових пісень.

Епічний характер стилю парландо особливо органічно пов'язаний із сольним співом: адже темпово і ритмічно вільна манера могла набрати довершених форм лише у співі одного виконавця, до того ж наділеного талантом експресивного співу. Недарма цей стиль культивувався серед народних професіоналів - кобзарів і лірників, із звичайних же виконавців він був доступний лише особливо обдарованим - як згаданий Максим Микитенко.

Стиль парландо не відмежований надто різко від кантиленного: між ними існує ряд перехідних форм. До того ж посилення кантиленних ознак або ознак парландо залежить і від творчої волі виконавця. Доводиться тільки шкодувати, що особливості живого виконання не фіксуються в нотах. Тому пізнати мелодичні і виконавські стилі можна лише з реального співу або через фонограми.

Мелодика кантиленного типу поширена в козацьких піснях більше, ніж стиль парландо. Але як явище загальне і характерне для лірики в цілому, кантиленний тип менше пов'язаний із специфічними традиціями виконання саме козацьких пісень. Можна лише вказати на певне тяжіння мелодики кантиленного типу до гармонічного мінору, нешвидких темпів, певної споглядальності, помірної розспівності. Все це створює колорит благородної краси і емоційної стриманості.

Чумацькі пісні

Чумаками напікали людей, які займалися торговельно-візницьким промислом. Історія чумацтва охоплює величезний проміжок часу - від XV до XIX ст. Про походження слова «чумак» існує кілька версій. Найбільш прийнятні - від назви міри об'єму «чум», якою користувалися ще за часів Київської Русі, або від тюркського «cum» - бочка (діжа). В усякому разі, і міра об’єму та ваги («чум»), і тара («cum»), якою користувалися для перевезення вантажів (вина, меду), - все це справді могло послужити підставою для появи слова «чумак».

Значення чумацтва було надзвичайно важливим в економічному житті України. Досить сказати, що у XVIII ст. чумаки перевозили щороку тільки солі і риби мільйони пудів і дві третини товарного зерна. Чумацьким промислом займалися майже усі верстви населення - селяни, козаки, міщани. Особливо широко практикувалося чумакування серед селян та козаків. У XVII-XVIII ст., в пору інтенсивного розвитку чумацького промислу, ця справа була небезпечною, пов'язаною з постійним ризиком. Торговельні шляхи пролягали через малонаселені місцевості, головні з них - у Крим і на Дон - ішли Диким Полем (південними степами), по якому нишпорили татарські наїзники і ватаги розбійників-харцизів. Чумацьким валкам нерідко доводилося вступати у криваві сутички. За цих причин чумацькі валки формувалися на засадах військової дисципліни. На чолі стояв виборний отаман, чумаки були озброєні. У вози, які називалися мажами, впрягали волів. По степовому бездоріжжю, особливо навесні і пізньої осені, коні не могли тягти навантажені мажі. Воли ж ішли хоч і повільно, зате надійно. За сезон встигали зробити до Криму дві їздки: ті, що вирушали навесні, звалися ранніми чумаками, а з половини літа - пізніми.

Хоча чумакуванням займалися на усіх землях України, однак найглибше воно вкорінилося у центральних областях (за сучасним адміністративним поділом - південні території Чернігівщини і Сумщини, Київщина, Полтавщина, Черкащина, Вінниччина). З розвитком залізниць відпала потреба у візництві і чумацький промисел у другій половині XIX ст. занепав.

Півтисячолітня історія чумацтва наклала відбиток не тільки на економічне життя народу, але й залишила глибокий слід у духовній культурі. Тисячі пісень відображують усі сторони чумацького побуту. Протягом століть чумацьке житія змінювалося мало. Основними його етапами були: збори у дорогу та вихід із села чумацької валки; дорожні пригоди - як правило, сумні (падіж худоби, напади татар або грабіжників, хвороба і смерть); повернення чумаків додому. Більша частина пісень згрупована за тематикою саме навколо цих стрижневих ліній чумацького побуту. А зміст настільки детально, поетапно висвітлює усі повороти чумацької долі, що чумацькі пісні викликають аналогії з подорожніми нотатками.

Чумацькі пісні належать переважно до чоловічих співочих стилів і, певно, складені здебільшого самими чумаками під час довготривалих подорожей. Це пісні, які можна віднести до суто чумацьких.

Дещо менше, але також досить повно представлені в чумацькій пісенності лірика кохання, стосунки між подружжям, а також гумор (як правило, об'єктом жарту є чумак і чумацьке життя). Теми кохання, родинного життя та гумор відтворено в піснях, які складені не так самими чумаками, як їх оточенням. Серед них багато жіночих пісень. Така тематика до суто чумацької не належить. Проте пісні такого змісту цілком мотивовано вміщують у збірниках і рубриках чумацьких пісень. Якщо суто чумацькі пісні показують мандрівне життя з середини, очима самих чумаків, то пісні про кохання, родинне життя та гумористичні - це наче погляд на чумацтво ззовні, як його сприймали інші верстви народу, а також родичі і односельці чумаків.

Побутові пісні. Пісні про кохання та родинний побут.

Пісні про кохання і ліспі про родинний побут - два значних тематичних розряди української лірики. В них окреслюється лірико-побутова тематика, показова для двох різних за віком і сімейним станом категорій співаків: кохання (у його інтимно-радісних і драматичних проявах) особливо цікавить неодружену молодь, зокрема дівчат; родинні стосунки (в усій їх складності) глибше зачіпають інтереси, а, отже, художню уяву людей середнього покоління (передусім жіноцтва). Такий розподіл тем та інтересів, звичайно, не абсолютний, в житті пісні вільно переходять від однієї вікової категорії співаків І до іншої. Молодь співає про родинне життя, бо її, природно, хвилює той родинний і громадський стан, в який незабаром доведеться ввійти; старші люди виконують пісні про кохання з інших причин: в них - і подих молодих літ, і сум нерозділеного почуття, і невгасаюча надія, і заповіт молодим.

За структурою текстів, музичними і виконавськими особливостями пісні про і кохання майже неможливо відокремити від пісень про родинний побут. їх розрізняють, виходячи із змісту текстів. Тому вони входять в коло спеціальної уваги словесної фольклористики, де можлива їх більш глибока характеристика з погляду поетики і змісту. В етномузикологічному ж аспекті пісні про кохання і родинний побут доцільно розглядати сукупно і певною мірою конспективно: їх музичні відміни «розчиняються» в регіональній специфіці соціальної та побутової лірики.

Загалом пісням про кохання та родинний побут властиві:

• поглиблений ліризм (щирість наспівів і змісту роблять їх однією з вершин ліричного роду у фольклорі);

• єдність інтимного і побутового, що дає підстави класифікувати пісні про кохання і родинний побут як лірично-побутові;

• ці пісні - провідна частина сучасного ліричного репертуару народних співаків (значна їх кількість виконується селянами, робітниками, інтелігенцією);

• пісні про кохання та родинно житні у повному розумінні - актив сучасної пісенності (їх співають поряд з масовими піснями композиторів; вони звучать у місті і на селі, в домі і на сцені, їх викопують гуртом і «для себе», в будні свята і за весільним столом); як кожне живе явище, ці пісні еволюціонують у сучасному співочому побуті;

3міст - це головне, чим пісні про кохання найбільше відрізняються від пісень про родинний побут. Тому під цим кутом їх доцільно розглянути окремо.

Зміст пісень про кохання такий же різноманітний, як самі обставини зародження почуттів і стосунки закоханих. Але у цьому розмаїтті виділяється кілька основних тематичних грон.

У сучасному збірнику «Пісні Явдохи Зуїхи» лірика кохання (за винятком жартівливих пісень) групується так:

• зародження почуттів, взаємна любов, думки про одруження;

• батьки на перешкоді закоханих;

• вороги-розлучники;

• розлука;

• підмова і зрада;

• нещасливе кохання

Через те, що па перший план виступає критично-зважлива оцінка людських стосунків, піст про родинний побут за змістом монологічні. Монологічно-оповідальна композиція має цензом більшості пісень про родинний побут є жінка, а основою художнє зображення жіночої долі. Набагато менше місця займають у піснях інші теми: сирітство; чоловік-вдівець; життєво-філософські роздуми, (сенс життя - наприклад, як у відомій пісні «Ой з-за гори кам’яної горить..”

У згаданому збірнику І.Колосси пісні про родинний побут згрунтовані основними проявами: нелюб, вдівець, муж-п’яниця, жінка-п’яниця, сирота, стара мати. Це традиційна класифікація, яка може мати варіанти. У виданні „Пісні Явдохи Зухи” вона має такий вигляд:

• любов і злагода в сім'ї;

• жаль за батьківським домом, лиха свекруха;

• життя з нелюбом;

• лихий чоловік, п'яниця;

• подружня зрада;

• сирітство, вдівство, мати.

З переліку тематики видно, що побутові пісні переважно відображують негативні сторони життя старої патріархальної родини.

Жартівливі і сатиричні пісні

У жартівливих і сатиричних піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість і розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.

Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти і в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.

Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них наложать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе) Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст; наспіви, композиція строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.

Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.

Діалог, як правило, побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.

Танцювальні пісні

Оскільки пісні викопуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.

Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важливий складник танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій провадиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).

Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.

Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережжі).

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам’яті танцюристів.

Танцювальні пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у. становлення танцювальних пісень східних слов’ян зробили скоморохи Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.

З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, які наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головні їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.

Найглибше танцювальна пісня пронизує народні звичаї, свята, розваги молоді. Танцювальні пісні виконуються коли молодий приходить до молодої, у неділю після обіду (понеділок, вівторок – на перезві і під час „циганщини”); чути їх в хаті взимку і на вулиці у теплу пору року; на обжинках танцювальні пісні після вручення вінка господареві, коли розпочинаються застілля, розваги з танцями. Колядники, особливо на Гуцульщині танцюють та приспівують. Танцювальні пісні були також складником дозвілля козаків, чумаків, жовнірів. Коротше кажучи, розваги, гуляння тощо не обходилося і не обходиться без танців і співів.

Усно-писемна культура. Пісні-романси.

До народних романсів зараховуються пісенні твори, що здобули поширення серед освічених верств суспільства та у міському середовищі. Нескладна структура (куплет чи куплет з приспівом), дохідлива проста мелодія, імпровізований акомпанемент - ці риси відповідають головному призначенню - домашньому побутовому виконанню. Народний романс називають також побутовим романсам або романсом-піснею (чи піснею-романсом), щоб відрізнити від складних, психологічно поглиблених композиторських творів - романсів.

Термін «романс» виник в Іспанії, де так називали побутові пісні, що виконувалися іспанською мовою (в середні віки іспанська мова звалась «романською», а в музиці у той час використовувалися латинські тексти).

Як жанр пісня-романс склався на Україні у XVII —XVIII ст. Більшість пісень-романсів - це індивідуальна творчість, вони поширюються переважно усним шляхом. Тому тексти і мелодії зазнають змін, їх автори забуваються. Так утворився цілий пласт пісень-романсів, автори яких невідомі («Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой не світи, місяченьку» та ін.). Пісні-романси, поширюючись в усній формі, фольклоризуються, що і дає підстави називати їх народними романсами.

Дуже близькі до народних романсів пісні літературного походження. Різниця між ними швидше умовна. Пісні літературного походження - це ті ж народні романси, але створені на тексти здебільшого відомих авторів. Деякі пісні літера­турного походження також фольклоризуються - і тоді різниця між ними і безіменними народними романсами зовсім стирається. До таких належать: «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова С. Руданського), «Стоїть гора високая» (слова Л. Глібова) та ін. Вони, однак, в переважній більшості залишаються анонімними з боку мелодій. Суть фольклоризації авторських творів і полягає в тому, що пісні живуть, їх виконують, вважають за народні. Не випадково у фольклористиці замість двох термінів (пісні-романси та пісні літературного походження) вживається один - пісня-романс. Цей термін одним з перших вжив М. В. Лисенко.

З початку свого зародження і далі пісня-романс пов'язується з літературною творчістю та міським музичним побутом. Найдавніші пісні-романси належать до XVII ст. Вони були знайдені у тогочасних рукописних віршовниках, що збереглися в старовинних бібліотеках та архівах. Пісня-романс продовжує активно розвиватися у наш час за рахунок фольклоризації авторських творів.

1.4. Виховний потенціал української народної музики

Морально-виховні можливості музики вперше були усвідомлені і привернули до себе увагу суспільства багато віків тому. Ще у древньому Китаї музика вважалась важливим і могутнім засобом виховання громадян держави. Давньокитайський філософ Конфуцій та його найвидатніший послідовник Сюнь-Цзі вважали, що музика глибоко входить у свідомість людини, швидко змінює її, тому предки передбачливо творили музику гарну, мужню, гармонійну, милозвучну.

Антична теорія епосу, вчення Аристотеля про катарсис, були першими науковими ідеями, які визначали інтерес до проблеми специфіки сприйняття і своєрідної духовної "користі" музики. З особливим пафосом давньогрецькі мислителі говорили про значення, музичного виховання для підростаючого покоління. Адже саме у дитячому віці формуються моральні і громадянські якості майбутнього члена суспільства. Музика в той час вважалась одним з могутніх засобів формування цих якостей. Аристотель вважав, що в музиці знаходяться зародки моральних станів тому вона повинна бути обов'язковим предметом навчання і виховання. З давніх часів нашими предками через слово і мелодію проводило навчання й виховання дітей. Усна народна творчість увібрала у себе багато тих ідеалів якими керувались батьки та вчителі у вихованні дітей. У народній фольклорній спадщині прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображались багатство природи, видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалася народна педагогіка (1).

Народну музичну творчість, характеризує колективність і безіменність, створення, усна традиція, існування багатьох варіантів одного твору у різних регіонах. Вбачаючи у цьому глибоке виховне значення, передові діячі вітчизняної культури, які не були байдужі до збереження національних скарбів, уважно вивчали і записували зразки народної музичної творчості. Серед них композитори: М.Лисенко, Я.Степовий, М.Леонтович, І.Воробкевич, О.Нижанківський, К.Стеценко, Л.Ревуцький, П.Козицький, В.Верховинець. А..Вахнянін. Ф.Колеса. У своїй музично-педагогічній діяльності вони дотримувалися думки про визначальну роль фольклору у становленні та налагодженні системи морально-естетичного та музичного виховання дітей. Хоча народна музика не знає таких періодів занепаду, як наша церковна чи світська музика, складність дослідженням виховного потенціалу зумовлено тим. що розвиток її не можна визначити хронологічно, тим більш, що до 17-го століття не збереглося ніяких записів мелодій. Пізніше етнографи почали збирати, впорядковувати і досліджувати цей педагогічно багатий матеріал (Ф.Поліщук, О.Правдюк, О.Дей). Ми спробували узагальнити всі класифікації жанрів українського фольклору і систематизувати їх з метою дослідження їхнього педагогічного потенціалу. Нами виявлено ряд виховних можливостей різних жанрів українського музичного фольклору: відповідність засобів виразності сприйняттю сучасних дітей з певною віковою ідентифікацією; спорідненість з іншими етнокультурами, як прояв метанаціонального змісту фольклору; синкретизм у поєднанні з багатоплановістю; втілення народної психології; моральний пафос творів, ритуальність впливу; Всі перелічені ознаки являють собою певні "педалі" для формування у дітей морально-естетичного досвіду, який визначено в даному дослідженні як інтегративне утворення у процесі морально-естетичного виховання молодших школярів.

В українській культурі, зокрема, у народній педагогіці, здавна жило переконаний у пов'язаності музики життя, найперше життя національного. З 60-х років 19-го століття музика активно використовується як дієвий чинник розгортання і поглиблення української справи. Важко перебільшити роль народної пісні у пробудженні і мобілізації до дії українського духу; Вона, поза усяким сумнівом, не тільки засвідчила свої потужні ресурси як засобу Національного виховання, але й показала здатність чинити позитивний виховний вплив на формування цілого морального світу кожної окремої особистості, особливо дитячої. У цьому переконуємося, коли аналізуємо склад "Шкільних співаників" 1918-1926 років, а також внесок творчості В.Косенка, П.Козицького, Л.Ревуцького, А.Філіпенка у формування національного морально-естетичного досвіду цілих поколінь українських дітей (5).

Діячі української культури Г.Сковорода, Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та інші високо цінували усну народну творчість як важливий фактор виховання і всебічного розвитку особистості. Вагомий внесок у теорію і практику морального та естетичного виконання засобами музичного мистецтва внесли М.Лисенко, Б.Яворський, М.Леонтович, Я.Степовий, П.Козицький та інші, які вважали народну музику ефективним засобом загально естетичного та морального розвитку особистості, її залучення до мистецтва і дійсності.

Гуманність, працелюбність, доброта, увага людей, любов до Батьківщини, до рідного, до природи – це моральні почуття, які мають соціальну природу. Тому в їх формуванні мистецтво має специфічне значення. Особливе місце займає тут народна творчість.

Необхідність звернення до виховного досвіду народу і його духовного коріння проголошують Декларація про державний суверенітет України і Концепція української національної школи „Освіта” (Україна ХХL століття)”.

Прогресивні принципи народної педагогіки широко використовували у своїх працях видатні філософи-педагоги В.Вернадський, А.Кримський, М.Максимович, Г.Сковорода, Ю.Федькович, І.Франко та ін. До традицій народного виховання зверталися П.Блонський, А.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський, С.Шацький. На них спираються сучасні вчені і вчителі-практики.

Народна мораль фіксується не лише у традиційних моральних нормах, велике значення для її розуміння мають такі види культури, як фольклор, обряди, ритуали, народні ігри, народна педагогіка.

Як відзначає А.Коваль, „важко повірити, що людина, в якої кожне третє слово - лайливе, може когось поважати, любити, жаліти... Здається, що душа такої людини брудна, як і її слова, що там немає жодного чистого куточка".

Краса і багатство української мови знаходять відбиття в народному фольклорі, піснях, прислів'ях, обрядах та іграх.

Будучи специфічним засобом відбиття, закріплення і відтворення духовних цінностей, своєрідною соціально-культурною формою спілкування людей, емоційно-естетичною стороною життєдіяльності суспільства, звичаї, обряди та ритуали українського народу є прикладом гармонійного життя за законами добра і краси.

Продуктивним у формуванні ціннісних орієнтацій молодших школярів є використання у позакласній виховній діяльності прогресивних народних традицій: культурних, моральних, сімейно-побутових.

Етнографи, історики-краєзнавці, етнопедагоги-дослідники Г.Довженок, І.Огієнко, В.Скуратівський, М.Стельмахович, Ю.Ступак, Н.Сумцов, О.Сявавко та інші розкрили глибоко гуманістичну суть і духовну велич українських традицій, вчені довели, що більшість з них мають дуже давню історію і беруть початок з астрального культу дохристиянської епохи), коли найсвященнішими для наших предків були вогонь, вода і небесні світила.

Як відомо, система астрального культу - це цілорічний цикл головних свят і роз'яснювальних ідей культу. Такі насичені народною творчістю свята (Різдво, Водохрестя, Щедрий вечір, Великдень, Купала та ін.) не випадково збігаються з датами нашого календаря: дня зимового або літнього сонцестояння, осіннього або весняного рівноденства. А.Знойко переконливо показав, що ці свята ґрунтувалися на доброму знанні нашими предками астрології і космогонії,: втілювали досягнення давніх природничих знань, уявлень про походження світу, єдність законів живої і неживої природи. Це дуже важливо для розуміння людини як невід’ємної частини Космосу, для глобального розуміння гуманістичної мети життя Людини.

Наприклад, Щедрий вечір у наших предків був святом Різдва, Світу, Всесвіту. Він відзначався точно тоді, коли сонце повертає на літо. Символічна імітація ритуалів засівання, оранки, водіння Кози та інших виконувалася для того, щоб розпочинати у цей день найважливішу для хлібороба роботу, оскільки цей день вважався найуспішнішим для початку робіт.

Масове відродження свят і дат народного календаря розпочалося із здобуттям Україною статусу незалежності. Воно було у західних областях України, де не лише багато старожилів, а й люди молодшого покоління добре знають і зберігають свої традиції, звичаї та обряди. Всі вони спонукають людей добро, любити природу і людей, виявляти гуманність і милосердя.

Виховний процес, спрямований на гуманізацію стосунків засобами традицій, відбувається успішно, якщо він будується як сукупність послідовних взаємодій педагога та учнів, що забезпечують досягнення вихованцями певного результату. Джерелом гуманних стосунків учнів є: діяльність, яка здійснюється заради блага інших людей. У ній усвідомлюється потреба людини в людині, сприйняття іншого як гідного партнера у спілкуванні, об'єкта уваги і турботи, створюються умови для самоствердження за допомогою гуманних вчинків. Рушійною силою цієї діяльності є потреби - потреба у спілкуванні та емоційних контактах, потреба в поважанні людської гідності, турботі і допомозі. Дійовість її підвищується, якщо вона викликає у вихованців позитивну внутрішню реакцію (ставлення) і збуджує активність особистості, коли учень виступає її ініціатором. Така діяльність відповідає потребам та інтересам учнів, дає змогу вибрати справу по душі, проявити творчість і фантазію.

Народні свята кожної пори року мають свою основу і виховну спрямованість. Так, звичаї та обряди зимових свят (Різдво, Новий і Старий рік, Масляна) спрямовані на прославляння життя, вічне його оновлення, підбиття підсумків минулого року, накреслення творчих планів на майбутнє, оспівування господарської діяльності і щедрості хлібороба.

Пояснюючи походження свят українців ще з дохристиянської епохи, багато дослідників відзначають, що Різдво Світу святкувалось нашими предками ще тоді, коли головним з богів у них вважався Місяць і поклонялися вони небесному вогню (Сонцю, Місяцю і Зіркам). Різдво Світу завжди святкували 25 грудня в день зимового сонцестояння, коли сонце повертало на літо. Бог Сонця мав і назву Коляда, звідки і походить назва пісень, пов'язаних з християнським Різдвом, які перейшли у християнські обряди з прийняттям прадідами нової віри. Цікаво, що бог зимового сонцестояння язичників мав вигляд новонародженого немовляти з матір'ю; весняного рівноденства - молодого парубка, що символізує зорю, юність і мужність; вогняне Сонце літнього сонцестояння у ніч на Купала (23 червня ст. ст.) символізувало свято вінчання бога Сонця (Семиярила) :і богинею води Даною і т.п. Прилучаючись до традиційних українських свят, старшокласники дізнавалися про добре знання їхніми предками природних явищ, про їхнє прагнення жити в мирі і злагоді з таємничими силами природи.

Традиційні українські свята знайомлять учнів з християнським Різдвом. Це і вивчення мистецтва української кухні (дотримання посту вимагало приготування смачних і калорійних страв з овочів, що, як ми знаємо сьогодні, необхідно з точки зору медицини, а також з метою виживання у .складних умовах економічної кризи); прийняття високих моральних норм, вшанування старших (обов'язкове відвідання у Святий вечір батьків, дідуся й бабусі і пригощання калачем), традиційне жертвування і милосердя до нужденних, поминання небіжчиків (запалена свічка і зайвий прибор на столі під час сімейної вечері), прилучення до емоційних почуттів народу, виражений у його творчості, зокрема в різдвяному обряді "Вертеп", колядуванні, щедруванні, засіванні. Народ зберігає пам'яті багато варіантів вертепу. Один з них був покладений в основу нового і дуже популярного на початку століття "лялькового" театру Л.Курбаса, колядки завжди прив'язувалися народом до його проблем, його болю й висловлювали його загальні бажання.

На відміну від колядок (церковних, міфологічних, історичних, любовних) щедрівки (під Новий рік і Водохрестя) мають хліборобський характер, що відбиває переважаючий вид занять предків. У присвячених Новому року щедрівках, висловлюються побажання здоров'я і благополуччя господарям, щастя у домівці, віра і надія на нові успіхи у праці, у сім’ї. У центрі цих пісень, як і всіх інших народних звичаїв і свят, - людина з її любов'ю до всього живого на землі, її вірність заповітам батьків і дідів.

Християнський Великдень - свято примирення. Це вимагає від кожного пасхальної сповіді, щоб .кожний на свято пробачив усіх, з ким посварився, помирився з тим, кого образив. Символ примирення, що є головним елементом звичаю закликає людей вибачати навіть своїх ворогів. Прийняття цих традицій наших предків стимулює розвиток у юнаків і дівчат терпимості і великодушності, благородства і гуманізму.

Школярі дізнаються про те, що звичай благословення їжі на Великдень (особливо яєць – символу життя), пов’язаний з весняним очищенням водою, яка як вважалося, у пасхальну ніч має особливу силу. Нею віруючі кропили будинки і клуні, щоб було щастя і багатство, обливали людину, бажаючи їй здоров'я і добробуту.

Великдень багатий на перекази та легенди. У .народній уяві Воскресіння Христа пов'язувалося з пробудженням природи, перемогою світлих сил життя над темними силами смерті. Тому вранці у цей день розпалювали вогнища. А літні люди і сьогодні стверджують, що у ці дні Христос у супроводі апостолів ходить по землі у бідному драному одязі, прохаючи подаяння. Так вони випробовують людське милосердя, нагороджують добрих і карають злих. Тому щоб заслужити благодать, необхідно бути милосердним і великодушним, уміти впізнавати нужденних, не обходити їх, а завжди співчувати і допомагати їм.

Великий інтерес у учнів викликають пасхальні „гасили” – веснянки. Це танки з характерними весняними піснями, що мають забавний, ігровий характер, відбивають багатство, ніжність і красу душі народу. У них усе передано дуже яскраво і ласкаво: сонечко, місяченько, дощик, вишенька, фіалонька. І люді, і тварини, і рослини – всі у них зичать добра. Так люди прагнули створювати одному гарний настрій, вселяти добрі надії, хотіли бачити світ радісним і щасливим.

Відтак виховання молодших школярів засобами української народної музики розглядається нами як невід ємна частина цілісної системи національного виховання визначальним чинником якого є природне успадкування дітьми багатства духовної скарбниці народу, його самобутньої ментальності. Молодший шкільний вік, як свідчать численні дослідження (М.Верб, Н.Ветлугіна, Р.Вільчанська) є сенситивним для засвоєння моральних і естетичних надбань народу. (1).

1.5. Педагогічні умови формування ціннісних орієнтацій в процесі вивчення творів української народної музики

1. Врахування особливостей формування ціннісних орієнтацій у молодших школярів.

З метою виявлення особливостей формування ціннісних орієнтацій молодших школярів, здійснена характеристика емоційної сфери, з’ясована певна своєрідність формування емоційно-образної сфери учнів цього віку, до яких ми відносимо і активність молодшого школяра в пізнанні життя, навколишнього середовища; безпосередність; яскравість сприймання; постійну готовність наслідувати кращі, на думку дитини, взірці та вчинки; жвавість уяви; висока вразливість; активна оперування образами.

Саме у цей період життя, дитина засвоює основи систематичних знань, формується фундамент Ії характеру, світогляду, ідеалів, моральних поглядів та переконань.

2. Виділення виразно-смислового змісту музичних творів.

Спільна діяльність педагога й молодших школярів у процесі формування музично-оцінної діяльності визначається виділенням виразно-смислового змісту музичних творів, що сприяє переорієнтуванню сприйняття дітей із зображальних характеристик музичних творів не виражальні.

Організація сприйняття семантичних одиниць музичної мови зумовлює аналіз і розуміння творів, розпізнавання елементів музичного мовлення, музичних знаків.

Необхідно привчати дітей гути в музиці передусім почуття, думки, настрій -, характер людини, доводити їм, що попри всю різноманітність музики і мета – передати почуття людини, її особистісне ставлення до дійсності.

Таке акцентування на психологічному й естетичному змісті музики позитивно позначається на розвитку музичного сприймання школярів.

3. Активізація образного мислення забезпечує формування всіх умінь музично-оцінної діяльності молодших школярів.

Особливість сприймання музики полягає в тому, щоб у поєднанні звуків різної висоти, тривалості, сили, тембру відчути красу звучання, виразність почути цілісні художні образи, що викликають у слухача певні настрої, почуття і думки.

Сприймання музики не обмежується і не визначається одним лише безпосереднім емоційним враженням – воно можливе тільки в контексті інших засобів пізнання, що виходять за межі музики.

Одне почуття викликає інше одна думка породжує другу, спрямовує іноді свідомість у сферу, лише віддалено пов’язану з почутим. Образи й асоціації безперервно виникають у процесі сприймання музики. Внаслідок цього в учнів виникають стійки зв’язки між особливостями певного жанру і життєвою ситуацією.

Діяльність педагога в цьому процесі спрямовується на розвиток творчої активності дітей. Створення власних художніх образів, які мають особистісне почуттєво-емоційне забарвлення.

Зрозуміло, що в педагогічному процесі не варто нехтувати асоціаціями учнів як необхідним елементом повноцінного музичного сприймання. Адже вони виникають у дітей незалежно від того, як до них ставиться вчитель.

Знання вчителем природи музичної асоціативності дає можливість ефективніше формувати музичне сприймання школярів.

4. Актуалізація художнього змісту видів діяльності.

Забезпечує формування стрижневих умінь музично-естетичного моделювання.

Діяльність педагога, що забезпечує актуалізацію художнього змісту основних видів діяльності дітей, спрямовує пізнавальну, комунікативну та ігрову діяльність молодших школярів до залучення художніх образів музики в сам процес діяльності.

2.1. Критерії та рівні сформованості ціннісних орієнтацій

Дослідження проблеми поряд з теоретичним аналізом передбачає діагностичне вивчення рівня їх сформованості в учнів. Для цього необхідно виділити ознаки, показники та індикатори ступеня прояву даної особистісної характеристики, виявити, наскільки вони піддаються виміру в ході практики чи сприяють створенню узагальненого уявлення про стан гуманних відносин старших школярів на різних ступенях їхнього розвитку.

1. Загальна музично-естетично ерудиція.

Характеризує загальноестетичну ерудицію й художньо-естетичний досвід, сприйняття дітьми музики, забезпечує стійкість змістовно-смислової, світоглядної основи формування ціннісних орієнтацій.

2. Наявність ціннісних переваг до різних жанрів української народної музики.

Рівень сформованості ціннісних орієнтацій розглядається як характеристика емоційної та інтелектуальної сфер особистості, що виявляються у її власних аксіологічних уподобаннях у сфері музичного мистецтва, в потребі спілкування з різними жанрами української народної музики, у здатності цілісно сприймати музичні твори на основі розуміння їх образного змісту.

3. Вибірковість в характері оцінювання емоційно-образного змісту твору:

• уміння перцептивного розрізнення зображально-виражальних характеристик музичних творів;

• уміння створення музично-естетичних моделей;

• уміння оцінювання музичних образів як художніх зразків дійсності.

4. Прагнення до спілкування з високохудожніми музичними творами.

Передумовою й умовою формування ціннісних орієнтацій молодших школярів є розвиток у них моральних потреб у спілкуванні з високохудожніми музичними творами, готовність до художньо-творчої діяльності, прагнення до неї, ініціативність, сумлінність, емоційність і самостійність своїх художніх орієнтацій.

Рівні сформованості ціннісних орієнтацій у молодших школярів

Вищий рівень. Знання про взаємовідносини людей різнобічні, повні і глибоко усвідомлені. Наявність стійкого досвіду гуманної поведінки. Духовно-емоційна й практична допомога тим, хто її потребує. Розвинене почуття власної гідності. Ставлення до іншого як найвищої соціальної цінності. Прояви милосердя, терпимості, великодушності, тактовності і делікатності у стосунках із старшими однолітками та молодшими. Протидія злу і насильству, антигуманним проявам.

Самоорганізація і саморегуляція поведінки, прагнення до регуляції та організації спрямованої діяльності і поведінки інших людей, відповідальних за них.

Альтруїстична мотивація поведінки.

Високий рівень. Знання про взаємовідносини людей досить повні, відповідають поведінці. Вона стійка. Учні вміють співвимірювати себе з іншою людиною, поважати її гідність, активно протистояти актам негуманного ставлення до людей, дають відсіч проявам нелюдяності. Переживають чужий біль як свій. Розвинута самоповага. Чутливі і добрі, роблять добро таємно, не афішуючи актів допомоги, не вимагаючи за це заохочень і нагороди. Терпимість і великодушність проявляють активно у різних сферах діяльності. Протистоять злу і насильству, несправедливості.

Мотивація поведінки - потреба у добрих справах. Саморегуляція поведінки.

Середній просунутий рівень. Знання про стосунки людей різнобічні. Гуманна поведінка достатньо стійка. З повагою ставляться до старших і однокласників. Чутливі і милосердні. Виділяють суттєві ознаки і компоненти у поняттях "терпимість" і "великодушність". Однак думки і звички інших, якщо вони їх не поділяють, піддають різкій критиці, іноді намагаються нав'язати свої.

Моральну допомогу (поспівчувати, побалакати, розпитати потреби людини, породити та ін.) поєднують з практичною. І це з власної ініціативи. Намагаються дати відсіч і не допускати насильства. Саморегуляція поведінки не завжди присутня

Мотивація поведінки — бути корисним людям.

Середній рівень. Знання про стосунки людей досить повні. Поняття "гуманна людина" визначають через морально-характерологічні якості (чесний, справедливий, чутливий, приходить на допомогу, ввічливий та ін.). Гуманна поведінка нестійка. Сфери прояву милосердя і великодушності обмежують матеріальною допомогою. Терпимість і великодушність проявляють лише щодо близьких і друзів. З повагою ставляться до однокласників, у скрутних ситуаціях допомагають. Не можуть адекватно сприйняти емоційний стан інших. Можуть їх образити. Прагнуть протистояти насильству і несправедливості.

Саморегуляція поведінки ситуативна.

Мотивація поведінки - бажання заслужити повагу і довіру педагогів і однокласників, бути не гіршим від інших.

Низький рівень. Знання про стосунки, і відносини людей недостатньо повні і різнобічні. Вони не завжди відповідають поведінці. Гуманна поведінка ситуативна, проявляється час від часу. Байдужі до переживань однокласників. Надають допомогу лише під впливом педагога. Не вичленовують суттєвих ознак і проявів милосердя, терпимості і великодушності, обмежують сфери їх прикладання лише допомогою старим і дітям. Нетерпимі до думок і переконань інших. Насильству над іншими не протистоять.

Саморегуляція поведінки або відсутня, або дуже ситуативна.

Регулюється переважно вимогами старших та інших, зовнішньої стимулами та спонуканнями.

Мотивація поведінки характеризується егоцентричною спрямованістю.

II. Експериментальна робота з формування ціннісних орієнтацій молодших школярів української народної музики.

2.2 Хід експерименту.

Експериментальна робота проводилася в три етапи (консультуючий, формуючий, заключний експеримент).

На основі теоретичного аналізу виявили можливості на уроках музики формуванню ціннісних орієнтацій молодших школярів.

Експериментальна робота проводилась протягом 2007-2208 навчального року на базі ЗОШ № 6 у паралелях четвертих класів 4-А (експериментальний 29 учнів), 4-В (контрольний 27 учнів)

На першому етапі експериментальної роботи був проведений констатуючий експеримент. Його метою було виявлення початкового рівня сформування ціннісних орієнтацій у контрольному та експериментальному класах.

Результати констатуючого експерименту по вияву сформованості ціннісних орієнтацій.

Таблиця 2.1.

Показники критеріїв комунікативних умінь
Рівні Клас	Низький	Середній	Високий
Кількість	%	Кількість	%	Кількість	%
А	7	26	17	63	3	11
В	6	21	19	65	4	14

А – контрольний клас

В – експериментальний клас

Формуючий експеримент будувався за принципом забезпечення всіх педагогічних умов формування ціннісних орієнтацій. Вона здійснилась на підставі дотримання умов: поєднання методів прийомів та форм повинно викликати в учнів позитивні емоції.

Почала роботу зі складання плану роботи. Визначила два основних напрямки діяльності: розвиток емоційної сфери дітей і прилучення їх до української народної музики. Намітила приблизний план занять: вивчення пісень різних жанрів, слухання музики, ігрова музично - дидактична діяльність на уроках.

Знайомство з жанрами української народної музики ми почали з уроку у 4 класі на тему: «Ліричні пісні, пісні про кохання у творчості Марусі Чурай. Жартівливі». На цьому уроці я ознайомила дітей ще з одним жанром українських народних пісень – ліричними піснями, які також мають назву «Пісні про кохання».

Почуття любові було приймання українського народу з давніх-давен.

Це і любов до батьківщини, і до рідної природи, і до матері й козака до дівчини.

Яким було кохання – щасливим чи нещасним – таку й пісню складали. Щасливе кохання надихало на веселу, радісну пісню з елементами жарту танцювальності. Нещасливе кохання, відбивалося в сумній, жалібній, тривожній пісні, що передавала біль, смуток, горе, страждання.

Пісня, яку я пропоную послухати «Зашуміла ліщинонька» в обробці М.Монтовича.

Дуже схожа «Зашуміла ліщинонька» на пісню складену української піснетворкою Марусею Чурай. Називається вона «На городі верба рясна».(Звучить пісня)

Чим схожі ці пісні?

(Показано велику силу кохання. Пройшовши через усі випробовування долі, любов перемогла.

Пісня ця також має щасливий кінець: «А ми в парі ходить будем, як любились, так і будем»)

А чим вони відрізняються? (Цю історію кохання розказала нам рясна верба, а в іншій пісні – ліщинонька)

Взагалі творчість Марусі Чурай характеризується ліричністю. І пов’язана вона з долею цієї красивої, розумної, дуже чутливої та емоційної дівчини. Знайомлячись з життєвим і творчим шляхом Марусі Чурай, ви дізнались, що вона всім серцем, усією душею кохала одного хлопця.

Хто згадає його ім’я?

Так, це Гриць. Багато пісень присвятила Марусенька своєму Грицеві: «Грицю, Грицю до роботи!»

«Віють вітри, віють буйні»

«Ой не ходи Грицю» та інші.

Наприклад у пісні «Віють вітри, віють буйні» Маруся згадує свої щасливі дні, коли Гриць був із нею (звучить пісня).

Хто щаслив був хоч з часок

Повік не забуде….

Без милого долі нема,

Стане світ тюрмою,

Без милого щастя нема,

Нема і спокою.

Як прозвучала ця пісня? Який її характер? Що виражає, які почуття, переживання передані в пісні?

(Сумна, жалібна, тривожна, схвильована і передає горе, смуток, страждання, душевний біль)

Що ж зробив Гриць? (Він зрадив Марусю з іншою дівчиною – з Галею). Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання про нездійснені дівочі мрії – все це породило страшний план помсти (звучить фрагмент уже відомої пісні «Ой не ходи, Грицю…». Як же помстилася Маруся?

Що вона зробила? (Отруїла Гриця)

Отже, ми знаємо, що Гриць був зрадливий, нечесним по відношенню до Марусі. А які вади Гриця ви знаєте? (Був ледачий, лінивий до роботи, хитрий, брехливий, але дуже спритний до гуляння)

Маруся добре знала вади свого обранця й висміювала їх у своїх піснях ( '' Грицю, Грицю до роботи! '')

• Діти чи ви хотіли бути схожими на Гриця?

До якого жанру українських народних пісень можна віднести цю пісню? (До жартівливих пісень)

А які ще ви можете назвати жартівливі пісні? ( '' Заспіваймо пісню веселеньку '', '' Варенички '', '' Ой у полі два дубки '' )

Чим характерне звучання жартівливих пісень?

(Темп – жвавий, швидкий; ритм – чіткий, характер – веселий, життєрадісний, бадьорий, енергійний, дзвінкий, танцювальний)

В підсумку нашого уроку я запитала у дітей:

1) - Яку роль відіграють ліричні пісні у житті українського народу?

(Пісенна лірика покликана збагачувати духовний світ людей, прикрашати їх побут)

2) – Як на вашу думку, чи може пісня допомагати людям у житті?

(Пісня допомагає жити, працювати, розважатись. Вчить)

3) – Як жартівливі пісні вчать ставитися до життя та його труднощів?

(Вчать долати труднощі, ставитись з певною долею гумору до усіх життєвих негараздів)

4) Чому серед пісень так багато веселих, жартівливих?

(Тому що для українського народу було притаманне почуття гумору, оптимізму. Українці через веселі, жартівливі пісні виказували своє відношення до навколишнього світу, до труднощів життя)

Я запропонувала дітям поставити музичне свято «Козацькі забави». У святі брали участь дві команди дітей.

Перши етапом свята був конкурс пісні. Перша команда вийшла з піснею «За світ встали козаченьки».

Друга команда з піснею «Козацькому роду нема перевозу»

Я запитала у учнів який настрій та характер втілено у мелодіях цих пісень?

(величавий, могутній)

Які події оспівують козацькі пісні?

(вони оспівують битви, перемоги над ворогом)

Що народ висловлював через козацьку пісню?

(висловлював своє ставлення до героїв зрадників, до всього, що

відбувалося навколо)

Другий конкурс – змагання між козаками і козачками.

Для хлопчиків – змагання «Втеча з полону» (стрибки у мішках), «Швидкі

вершники» (м’яч між ногами, у руках палиця, шабля). Для дівчаток –

змагання «Хто вправніше допоможе пораненому забинтувати голову,

руку», «Хто швидше пришиє ґудзики».

Діти відповідали на мої запитання:

• Щоб виконати цей конкурс якими повинні бути козаки й козачки?

(Сміливими, сильними, відважними, добрими, спритними)

Далі було нагородження переможців братання учасників свята. Святкова хода козаків під прапорами з козацькими піснями «Пісня про Байду», «Дума про козака Голоту».

Я запитала у дітей:

- Які характерні риси козаків ви усвідомили?

(відданість, героїзм, сміливість)

• Які моральні чесноти ви знайшли у козацьких піснях?

(козаки)

• А зразки аморальної поведінки?

(вороги – ''турки'')

• Яке ваше емоційне ставлення до героя?

(повага і бажання бути схожими на них)

• Що значить для вас герої на в повсякденному житті?

(відповідати за свої вчинки, захищати менших, допомогти тим, хто цього потребує)

• Які якості героя – козака близькі вам і ви хотіли би розвити в собі? (сміливість, відвага, патріотизм)

• Ця робота допомогла активізувати творчу активність дітей через українські народні пісні, прислів’я.

Діти для себе розкривають етично – етичні поняття добра, зла, чесності, взаємодопомоги.

Спільна діяльність дітей створювала загальне емоційне переживання, діти надавали допомогу один одному, співчували, переживали невдачі і раділи успіху.

Ставали стриманіше, добріше, справедливіше в оцінці своїх дій і

вчинків. При підготовці свята відбувалося перетворення

боязких, соромливих дітей в розкріпачених, ініціативних.

Діяльність дітей була продуктивною, на святі була створена

ситуація творчого пошуку і мотивів діяльності, що з'явилося

своєрідним поштовхом, який викликає дитину з «інертного спокою»

і сприяє здійсненню творчої діяльності, яку вони

виконують. В цьому випадку працюють такі сторони духовного світу

дитини, як воля, інтелектуальний розвиток, світоглядний і

етичні переконання.

Мета свята:

- Створити зону психологічного комфорту.

- Розвити ціннісні орієнтації.

- Задовольнити інтелектуальні потреби.

- Залучити до народних традицій.

Свято створило духовну спільність дітей, той грунт, на якому

розвиваються людські відчуття: любов, доброта, взаємодопомога.

Тема уроку у 4 класі «Колискові пісні»

Діти зайшли в клас під звучання колискової «Ой ходить сон».

• Я запитала у дітей, що є джерелом музики?

(джерелом музики є життя)

• Яку першу мелодію чує дитина у своєму житті?

(колискову пісню)

• Який характер колискових пісень?

(спокійний, лагідний характер. Нагадує ласкові мамині руки, мамину лагідну посмішку)

• Що характерно для колискових пісень?

(глибока задушевність, ніжність)

• Які почуття вони викликають?

(любов до матері, ніжність)

• Як треба ставитись до матері?

(з любов’ю і повагою)

Для виявлення сформованості ціннісних орієнтацій я провела анкетування і написання твору на тему: «Образ Батьківщини в українських народних піснях»

АНКЕТА:

1) Яки риси характеру людини ви вважаєте найвагомішими?

2) Які риси характеру притаманні українському народу?

3) Які події в вашому житті мають велике значення?

4) Як людина повинна ставитися до своєї Батьківщини?

5) Як людина повинна ставитись до оточуючого світу, до природи?

6) Що ви вкладаєте в слова: честь, гідність?

7) Чому серед українських пісень так багато жартівливих? Чому вчать ці пісні?

8) Що ви відчуваєте при слові «мама»? чи збігається характер колискових пісень з характером вашої матусі?

9) Повага і любов до батьків, рідних, як вона повинна виявитись?

10) Як ви вважаєте яка причина конфліктів між людьми?

11) Що означає для тебе сім’я?

12) Що притаманне ліричним українським пісням?

13) Що означає для тебе щастя?

Результати заключного експерименту по вияву сформованості ціннісних орієнтацій у %

Таблиця 2.2.

Рівні Клас	До експерименту	Після експерименту
А	В	А	В
Високий	11	14	11	21
Середній	63	65	63	79
Низькій	26	21	21	7

А – контрольний клас

В – експериментальний клас

2.3 Аналіз результатів

Аналіз наведених даних свідчить, що в ході експерименту відбулось підвищення рівня сформованості ціннісних орієнтацій молодших школярів.

Найбільший приріст спостерігався в експериментальній групі, причому значно збільшилась кількість учнів з середнім рівнем за рахунок зменшення кількості дітей із низьким рівнем. Але збереження більшості учнів на середньому рівні не свідчить про відсутність змін у формуванні ціннісних орієнтацій.

Воно є результатом переходу учнів з низьким рівнем на середній рівень. Таким чином, приріст середнього рівня відбувалося за рахунок низького.

Аналізуючи результати анкетувань, спостережень даних, можна засвідчити, що в контрольній групі, де застосовується традиційний підхід яскраво виражених змін не відбулося.

Проведена робота підтвердила доцільність вибраного напрямку:

• діти освоїли коло жанрів української народної музики;

• Навчились оцінювати твори музичного мистецтва, аргументовано їх аналізувати;

• У дітей з’явилась готовність до художньо-творчої діяльності, прагнення до неї, ініціативність, сумлінність, емоційність і самостійність своїх художніх орієнтацій.

Українська народна музика в практиці роботи в школі може використовуватись, як засіб формування ціннісних орієнтацій

Українська народна музика формує певні уявлення про добро і зло, згуртовує дитячу спільноту, дарує радість, натхнення.

Загальні висновки.

1) Народна музична творчість є важливим джерелом і засобом морально-естетичного виховання молодших школярів. Виховання і переживання учнями в процесі вивчення творів народного мистецтва естетичних об’єктів формують в них високохудожній смак, виховують любов до Батьківщини, до праці, до природи та інші моральні та естетичні почуття.

Необхідною умовою морально-естетичного виховання засобами української народної музики є правильний підбір творів, які відповідають пізнавальним можливостям школярів а також меті та завданням виховання.

2) Критеріями сформованості морально-естетичного виховання молодших школярів засобами української народної музики, виходячи із змісту морально-естетичної потреби, педагогічно інтерпретованої через категорію інтересу, виступають: а) обізнаність учнів з українською народною творчістю; б)рівень інтересу творів до української народної творчості; в) участь у музичному житті класу, школи, міста.

3) Навчально-виховний процес в сучасній школі формує недостатній рівень морально-естетичного розвитку дітей, що виявляється у недостатній сформованості моральних орієнтацій, морально-емоційної сфери, коло механізмів моральної регуляції. У галузі музичного мистецтва це проявляється у недостатній обізнаності з жанрами музичного мистецтва, невмінням оцінювати твори музичного мистецтва, аргументовано їх аналізувати, у неготовності до художньо творчої діяльності, у відсутності прагнення до неї, у безініціативності.

4) однією з провідних умов підвищення ефективності морально-естетичного виховання молодших школярів засобами української музики є пізнавально-поетапне його вивчення. Етапи: сприйняття (ознайомлення), детальний аналіз твору, цілісне усвідомлення його як естетичного об’єкту. Пізнавальні елементи: співставлення традиційних та класичних виконавських варіантів народної пісні, колективне обговорення морально-естетичної суті твору, який вивчається, ідентифікується з його образами.

5) Ефективність морально-естетичного виховання молодших школярів зростає, якщо знайдені шляхи поєднання навчальної та позакласної роботи, їх єдність досягається в даному випадку, якщо можна з цих сторін навчально-виховного процесу сприяє росту рівня морально-естетичного виховання учнів. При цьому важно, щоб і навчальна і позакласна робота носили цілеспрямований, послідовний і систематичний характер з врахуванням індивідуальних і вікових особливостей школярів.

6) Результати дослідження дозволяють стверджувати, що запропонована система значно підвищує рівень морально-естетичного виховання молодших школярів, прищеплює любов та інтерес до народної пісні, виховує художній смак і уміння розбиратися в складних явищах сучасного музичного мистецтва.

Список літератури.

1) Аліксійчук О.С Морально-естетичне виховання молодших школярів засобами української народної музики. – Рукопис. – Національний педагогічний університет імені М.П Драгоманова, Київ, 2000.

2) Стратегия жизни. – М.:Мысль, 1999-299 с.

3) Лихачёв Б.Т введение в теорию и историю воспитания ценностей.- Самара,1997., - 84с.

4) В.В Крижко , І.О. Мамаєва. Навчальний посібник.К.: Освіта України 2005,224с.

5) Свещинська Н.В. формування ціннісних орієнтацій майбутніх учителів засобами сучасної фортепіанної музики.- Рукопис.13.00.04. Кіровоград, 2005 – 20с.

6) Крюкова. Формування ціннісних орієнтацій молодших школярів у процесі сприйняття музики 13.00.07. теорія; методика виховання. Київ, 2004-20с.

7) Методика музыкального воспитания в детском саду: «Дошкольное воспитание» Н.А Ветлучина, И.Л Дзержинская, А.Н Комисарова и др.; М.Просвещение, 1982 – 271с.

8) Маркова А.К «Формирование мотивации в школьном возрасте»:-М.Просвещение, 1983-96с.

9) Лозова В.І, Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання; навчання: Навчальний посібник, Харк. Пед. Ун-т. ім.. Г.С Сковороди. – Харків: «ОВС», 2002 – 400 с.

10) Асмолов А.Г. Личность как предмет психологического исследования. – М., 1984. – 127 с.

11) Амонашвили Ш.А Воспитательная и образовательная функція оценки учения школьников. – М., 1984. – Гл. І,ІІІ.

12) Абульханова – Славянская К.А. – Типология активности личности // Психологический журнал. – 1985 – Том ІІ. - № 5 – С. 3-18.

13) Здравомыслов А.Г, Ядов В.А Отношение к труду и ценностные ориентации личности // социология в СССР, т.2 М. – 1966 – 300 с.

14) Харчев В.Г. Ценностные ориентации личности // Социальная структура И.: Наука – 1983, с.16-24.

15) Сагатовский В.Н, Сагатовская Л.Г. Духовные ценности и ихи формирование в развитом обществе. – К., 1981. – 67 с.

16) Золотухина – Абалина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Филосовское направление, 1987 №4 с.11-18

17) Мамардшвили М.К Как я понимаю философию. М.: прогресс., 1990. – 368 с.

18) Лосев А.Ф. Дерзание духа. М: Политиздат, 1988. – 366 с.

19) Диденко В.Д Искусство. Духовная культура. Философия – Алма-Ата.: 1990 – 200с.

20) Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники. М.: Наука 1986. с.80-160.

21) Гусейнов А.А Перестройка: новый образ морали // Этическая мысль – М.:- Политиздат, 1990 – с.15-16

22) Мясищев В.Н Основные проблемы и современное состояние психологии отношений человека. – ВКН: Психологическая наука о СССР. Т.2 М.: Изд-во АПН РСФСР, 1960 с.100-125.

23) Караковский В. Общечеловеческие ценности – основа учебно-воспитательного процесса // Воспитание школьников, 1993 - №2. с.4-8.

24) Забродський М.М «Вікова психологія» Навчальний посібник. – Київ. 1998 с.45-55

25) Мир детства. Младший школьник / под. Под ред. А.Г Хрипковой. – М.,1979.

26) Іваницький А.І. Українська музична творчість: Навч.посібник (Під ред. М.Поплавського.-К.: Муз. Україна, 1999 – 222 с.:нот

27) В.О Білоусова. Теорія і методика гуманізації відносин старшокласників у позакласній діяльності у загальноосвітній школі К.: ІЗМН 1997. – 192 с.

28) Кон И.С Психология старшеклассников. – М., 1980

29) Бех И.Ф Довільна поведінка школярів як мета виховання // Рідна шк.. – 1993. - № 9.