Теоретико-методичні засади фізичного виховання молоді у працях С. Гайдучка та братів Франків

План

Вступ

1. Штрихи біографії Степана Гайдучка та Тараса і Петра Франків

2. Науково-педагогічна спадщина професора Степана Гайдучка в сфері фізичної культури

3. Петро Франко – біля витоків українського «Пласту»

4. Теоретико-методичні особливості фізичного виховання в поглядах Тараса Франка

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Історія фізичної культури і спорту українців довгий час перебувала поза увагою серйозних дослідників.

Нині, будуючи систему фізичного виховання незалежної України, ми мусимо вдивлятись не тільки в майбутнє, де вже вирисовуються обриси XXI століття, але й у минуле. Саме в минулому черпаємо натхнення, знаходимо мудрість, запозичуємо досвід. Адже те, що ми переживаємо, творимо, виборюємо, вже не раз в інших історичних умовах робили наші батьки і діди. Тепер їхній досвід стає для нас доступним і, нарешті, по-справжньому беремося за його вивчення. Беремося, на жаль, занадто пізно, коли деякі важливі документи вже назавжди втрачені і встановлювати історичні факти буде нелегко [9].

Відсутність історичного підґрунтя, без якого не можуть бути сформовані, ідейно-теоретичні засади української фізичної культури, боляче відгукується в практиці. Бо вона, практика, досі оперта майже виключно на радянський спортивний досвід. То ж спроба продовжувати будувати спортивний СРСР в одній, окремо взятій, республіці Україна, неминуче мусить закінчитись невдачею. Бо національна культура (а спорт – це таки культура!) може і повинне розвиватись лише на національному ґрунті. А власний досвід, тобто історія вітчизняної фізичної культури є елементом цього підґрунтя [4].

Історія тіловиховання на українських теренах має давні й глибокі корені, традиційно пов'язана з військовою справою, побутовими й релігійними мотивами. Підвалини сучасного національного тіловиховання і спорту закладалися в тій невеличкій частині України, якій судилось на початку XX ст. стати збудником українського відродження – в Галичині. На відміну від Наддніпрянської України, де панував нічим не обмежений самодержавний режим Російської імперії, в Галичині, в умовах, конституційної Австро-Угорської монархії, протягом декількох десятиліть склались доволі сприятливі умови для потужного сплеску національного життя. Спортивно-гімнастичний рух в Західній Україні поруч з просвітянським і кооперативним рухом був одним з вагомих його складників.

Правдива історія західноукраїнських земель складна й тривалий час була в забутті. Малодосліджені є сторінки розвитку різних сфер життя на теренах краю в період до вересня 1939 р., а спортивно-гімнастичний рух в Західній Україні – одна з галузей, яку практично не зачіпали дослідники.

Беручись вивчити і проаналізувати зародження та розвиток усього спектру спортивно-гімнастичного руху на західноукраїнських землях, сподіваємося, що це додасть знань, ідей, практичного досвіду в розбудові та організації сучасної системи фізичної культури в Україні.

Територіальні межі нашого дослідження означуємо умовним терміном «Західна Україна». Це поняття природно охоплює, окрім Галичини, такі регіони, як Буковина, Закарпаття, Волинь.

Однак, через об'єктивні обставини, усі вони мали різний історичний розвиток. Тому основна увага нашого дослідження сконцентрована на розвитку спортивно-гімнастичного руху в Галичині – краї, де цей рух був найвиразнішим, найзмістовнішим, а саме на територіях сьогоднішніх Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей України, а також Перемищини, що тепер перебуває у складі сучасної Польщі [6; с. 2].

Мета курсової роботи – зробити поверхневе дослідження праць видатних постатей вітчизняного тіловиховання Степана Гайдучка, Тараса і Петра Франків.

Предмет роботи – історія тіловиховання Західної України.

Об’єктом роботи є праці з теорії та методики фізкультури Степана Гайдучка, Тараса і Петра Франків.

Таким чином, дослідження історії спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні з кінця XIX ст. до кінця 30 х років XX ст. є достатньо важлива і актуальна проблема, що розглядає зародження, становлення й функціонування національного спортивно-гімнастичного руху в умовах боротьби за українську державність. Саме аналіз цих питань дає змогу орієнтуватися в особливостях нинішнього спортивно-фізкультурного руху, тенденціях, шляхах та перспективах його розвитку.

1. Штрихи біографії Степана Гайдучка та Тараса і Петра Франків

Аналіз праць відомих теоретиків та методистів не можливий без певного аналізу підґрунтя їхньої роботи. Такі основи можна знайти в деяких рисах біографії вчених. Нижче будуть наведені штрихи біографії Степана Гайдучка та Тараса і Петра Франків.

Народився С. Гайдучок 13 березня 1890 року на Львівщині, в с. Підтемному Щирецького (нині Пустомитівського) району в селянській родині. Був у сім'ї наймолодшою дитиною. Залишившись дуже рано без батька, Степан швидко привчився до самостійного життя. Після початкової школи в рідному селі, закінчив українську гімназію у Львові. Вже в старших класах гімназії заробляв на своє утримання, активно включившись у роботу спортивно-руханкового товариства «Сокіл-Батько» (див. дод. В) [5; с. 115].

Цей період був, мабуть, найважливішим у формуванні поглядів молодого Степана Гайдучка. Юнацьке захоплення ідеями всебічного фізичного виховання стало згодом основою усього його життя. Український «Сокіл» у перші десятиліття XX ст., в час хвилі національного піднесення, став однією з найдієвіших виховних інституцій, практично зав'язком українського війська. З іншого боку, доля подарувала Степанові незрівнянного таланту вчителя.

Не останню роль у формуванні світоглядних позицій С. Гайдучка мав основоположник національної фізичної культури професор Іван Боберський. «Боберський мав на мене в гімназії найбільший вплив», – визнавав пізніше С. Гайдучок. В учнівському спортивному гуртку під орудою проф. Боберського (який вже на той час був головою львівського «Сокола»), разом з Петром і Тарасом – синами Івана Франка, набуває перших теоретичних і практичних знань провідника руханки і Степан Гайдучок.

Тоді ж починає С. Гайдучок свої перші кроки як публіцист. Він активно співпрацював з багатьма західноукраїнськими газетами і часописами. Його матеріали друкувалися – в «Ділі», «Громадському Віснику», «Новому Часі», «Раді», «Новій Хаті»; в перших спортових виданнях Галичини «Вістях з Запорожа», «Сокільських Вістях», «Нашій Батьківщині» та ін., а також в закордонних українських виданнях «Канадійський Фармер», «Український Сокіл» (Прага).

У двадцятилітньому віці С. Гайдучок вступає до Університету на медичний факультет. Щоб мати змогу заплатити за навчання і заробити на прожиття, викладає руханку в жіночих школах Українського педагогічного Товариства у Львові та в гімназії сестер Василіянок. Не покидає праці і в «Соколі-Батьку».

За пропозицією свого духовного наставника учні І. Боберського восени 1911 року утворили окремо від «Сокола» Спортивне Товариство Студентів вищих шкіл «Україна». В далекому 1911 році, коли українська національна ідея тільки формувалася, відкриття спортивного товариства з омріяною назвою «Україна», було сміливим кроком молодих студентів в процесі національного самоствердження. Серед організаторів і перших членів товариства був і Степан Гайдучок. На перших Загальних Зборах СТ «Україна» його обирають «начальником змагової комісії».

Виділявся активністю С. Гайдучок і при створенні першого на західноукраїнських землях спортивно-гімнастичного часопису «Вісти з Запорожа» (1911) – органу українського сокільства. На сторінках цього видання з'являється чимало думок, пропозицій і зауважень молодого автора.

У 1913 році у Львові виходить перша книжечка Степана Гайдучка «Вправи вільноруч». Наступного року в його молодість увірвалась війна. Сокільські і спортові замисли, як і медичні студії в університеті довелося відкласти – його було призвано до австрійського війська. Гайдучкові довелося служити в Штирії молодшим лікарем при словенському піхотному полку. Пізніше перебував на італійському фронті. В час відпустки 1917 році одружився з учителькою Стефанією Богуславською з Глинян. З італійського фронту потрапив у Домб'є в Сілезії. Звідти, як багато інших галичан, вірних ідеям незалежності рідної землі, непростими шляхами добирається до Львова, щоб зголоситися до українського війська. На початку грудня як санітарний поручник потрапляє лікарем до 4-ї Золочівської Бригади УГА. Дружина Стефанія теж пішла з чоловіком до війська, щоб «завивати рани героям, ходити коло хворих, добрим словом вливати надію в їх пригноблену душу». Однак, безжальна хвороба обірвала її, сповнене патріотизмом життя, наприкінці грудня 1919 року в Немирові близько Вінниці. Степанові Гайдучку довелось пережити всі труднощі УГА на наддніпрянській Україні. Пережив він і важкі табірні умови в Тухолі.

Після війни, внаслідок відомих причин, Львів опинився під владою поляків. У зв'язку з цим, Гайдучок не міг поновитися в університет, протягом двох років не міг влаштуватися на роботу, врешті, влаштувався вчителем руханки у Філії Академічної гімназії у Львові. Тут тривалий час, аж до вересневих подій 1939 року, всю свою енергію, силу, завзяття віддавав роботі з дітьми. Його теплота, сердечність та віра в незалежність України передавались його учням.

Основою Гайдучкового впливу на учнів була його любов до руханки і спорту. У багатьох гімназистів на довгі роки сформувалося особливе ставлення до фізичного загартування, як до основи життєвого й духовного поступу.

Крім самовідданої праці в гімназії, весь свій вільний час присвячував справам спортивним та сокільським. В 20–30-і роки Гайдучок фактично був найавторитетнішою людиною в спортивному і сокільському житті.

Він був свідомий тих проблем, які повсюдно ширилися в українських селах в часи польського панування – злигодні, бідність, брак лікарського забезпечення, – а звідси й погане здоров'я молоді. Тому в цій ситуації спорт, фізичну культуру, фізичне загартування він розглядав як вагомий засіб боротьби за сильне та здорове молоде покоління [6; с. 252].

Не тільки як талановитий педагог виділявся серед західноукраїнської інтелегенції Степан Гайдучок. Його ім'я залишиться в історії як ім'я історіографа, аналітика українського сокільства і спортового руху в Галичині, яскравого публіциста. Його творчій працездатності лише можна дивуватись. Бувало, в одному числі «Сокільських Вістей» чи іншого видання, друкував кілька своїх статей. Взагалі, тематика Гайдучкової публіцистики досить широка. Своїми публікаціями колишній воїн УГА підтримує ідеї української визвольної боротьби, описуючи пам'ятні сторінки українського стрілецтва.

Життєвим обов'язком вважав Степан Гайдучок розповісти про своїх сучасників – провідників ідеї фізичного й духовного розвитку українського народу. Він один із перших збирає, систематизує й узагальнює досвід свого вчителя – Івана Боберського, до якого ставився з неприхованою симпатією. Довготривалий (1914–1942 рр.) листовний зв'язок Гайдучка з Боберським (Боберський від 1920 року мешкав постійно за кордоном) потребує окремого наукового дослідження. Аналіз листувань дасть змогу сучасним науковцям глибше зрозуміти зовнішні та внутрішні тенденції, загальні закономірності та механізми становлення національної системи фізичного виховання.

Будучи одним із ініціаторів жіночого спорту, Степан Гайдучок перший висвітлює в пресі його проблеми, активно пропагує справу викупу спортового майдану у Львові – площі «Сокола-Батька», торкається зародження пластового руху в Галичині, подає інформацію про Сокільські чи Лугові свята, друкує матеріали з методики фізичного виховання.

Привертає сьогодні увагу історична розвідка С. Гайдучка «Фізичне виховання українського народу». Це, по-суті, одна з перших в Україні спроб цілісного бачення історії української фізичної культури і розвитку українського спорту у різних регіонах та еміграції.

З реорганізацією в 1939 році Львівського державного медичного інституту Степан Гайдучок – організатор і перший завідувач кафедри фізкультури. Пізніше (окрім періоду німецької окупації Львова) працює на цій кафедрі старшим викладачем аж до виходу на пенсію в 1952 році.

С. Гайдучок – автор понад 10 книг з питань тіловиховання. Його посібник «Відбиванка» став, фактично, першим українським підручником з волейболу в Галичині. Заслуговує введення в науковий обіг одна з останніх його книг «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». Поки що невідомою є доля двох рукописів його книг, написаних вже у радянські часи «Путівник туриста по західних областях України» та «Погляди І. Франка на туризм» [12].

Найціннішою, на наш погляд, книгою в творчому доробку Степана Гайдучка є унікальна в бібліографічному чи радше в історіографічному плані збірка «Півстоліття сокільських видань». Автор подає анотовану характеристику усіх сокільських видань, афіш, листівок, відзнак від 1887 року до 1937 року.

Коли Степанові Гайдучку виповнилось 86 років, серце цієї людини перестало битись. Сталося це 16 березня 1976 року. Він прожив довге, непросте життя, наповнене прагненням бачити здорову, міцну націю в своїй незалежній державі.

Значний внесок у розвиток українського фізкультурного руху, навчально-методичної, видавничої роботи зробив Тарас Іванович Франко.

Тарас Франко народився 9 березня 1889 року у Львові. Вчився в українській народній школі при учительській семінарії у Львові, згодом – в Українській академічній гімназії, де вивчав грецьку та латинську мови. Після закінчення з відзнакою гімназії – викладає філологію у Львівському університеті, робить переклади літературних творів грецьких письменників, сам пише вірші. Одночасно працює гімназійним вчителем у Львові, однак, не довго, бо був призваний до військової служби. У ранзі підпоручника під час Першої світової війни служив на італійському фронті. Важкі умови військового лихоліття спричинили хворобу на тиф, якою хворів тричі. Після одужання, вже в якості перекладача, Т. Франка переводять на австрійсько-російський фронт. Разом з австрійськими частинами доходить до Одеси, де попадає в радянський полон. Ціною неймовірних зусиль у 1918 році повертається до Львова, де одразу ж активно включається в національне життя галичан, отримує посаду вчителя в академічній гімназії [6; с. 259].

У 1923 році видає першу ґрунтовну монографію «Історія й теорія руханки» (див. дод. Б.), друкує цілий ряд статей з методики тренувань футболістів, стає головою УСТ «Україна». Після одруження переїжджає до Києва на посаду професора в Академії наук ім. Т. Шевченка. Виховує трьох дітей, двох доньок – Зеновію та Любов, і сина Роланда, який є єдиним внуком, що носить прізвище Франко.

Сестра Тараса Франка – Анна, так згадує про брата: «З батьком він не раз сперечався, бо всі свої погляди й переконання ґрунтував на латинській та грецькій культурі й літературі, вважав їх за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й теперішніх часах». Крім того, у своїх спогадах Анна згадує, що Тарас був постійним і надзвичайно послідовним у своїх поглядах та діях: купував товари виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українськи, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій [6].

Фізична культура і спорт мали в особі Тараса Франка своїх незмінних прихильників, який вбачав у них вагомий засіб виховання нової, гармонійно розвиненої людини, вільної людини майбутнього, про яке палко мріяв і до якого торував шляхи своїм життям, творчістю і боротьбою. Помер Тарас Іванович Франко 21 червня 1958 року і був похований у Львові неподалік від свого батька.

Петро Франко залишив помітний слід у справі становлення та розвитку галицького тіловиховання.

Народився Петро Франко 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичах, Дрогобицького повіту. Народну, середню та вищу школу закінчив у Львові. З раннього періоду свого життя сам працював на своє утримання: читав лекції, працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові. Поряд з цим одночасно учителював і вчився в політехнічному інституті.

У 1910 році Петро Франко закінчує гімназію і складає іспит з фізичного виховання при Львівському університеті, що дає йому право працювати вчителем фізичної культури середніх шкіл. Зокрема, з 1911 по 1914 рр., він працює вчителем руханки у дівочій учительській семінарії у Львові.

З 1911 року організовує пластові гуртки у Львові та проводить в них військово-спортивні заняття. П. Франко є автором книжки «Пластові ігри та забави», «Правила до сітківки», «Підручник шведської руханки», підготував рукописний спортивний матеріал до «Українсько-німецького словника».

В липні 1914 року Петро Франко вступає до лав Українських Січових Стрільців. З початком бойових дій командує сотнею в Легіоні УСС. У 1916 році закінчує льотну школу в Сараєво. За час влади УНР був одним із перших летунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який був створений в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше на околицю Чорткова [6; с. 267].

З квітня 1920 року Українська Галицька Армія перестала існувати, усі її частини, що були у Києві, більшовики арештували.

З 11 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року Петро Франко учителює в державній гімназії Коломиї та приватній школі «Рідна школа». Водночас з великим ентузіазмом особисто бере участь у спортивних змаганнях – з лижного спорту, тенісу, легкої атлетики.

За активну участь в пластово-сокільському русі, культурно-просвітницькій роботі серед галицької молоді польський уряд від 25 липня 1930 року забороняє йому займатися педагогічною діяльністю.

За порадою одного із своїх колег, Петро Франко влаштовується на роботу до Радянського Союзу, де дуже гостро відчувалася потреба в досвідчених інженерах. Таким чином, відповідно до підписаної з Радянським урядом угоди у 1931 році, група польських спеціалістів виїжджає до Харкова. Незабаром до Петра переїжджає дружина з двома дітьми.

У Харкові Петро Франко проводив науково-дослідну роботу в Інституті прикладної хімії. Пише низку наукових праць, укладає підручник з хімії та «Енциклопедичний словник з хімічної термінології», читає курс хімії в Політехнічному інституті. Петро Франко є автором 36 зареєстрованих винаходів, переважно в галузі переробки молока.

Разом з цим не стоїть осторонь літературної праці: створює драму за повістю Івана Франка «Захар Беркут» та кіносценарій на основі твору «Борислав сміється».

У грудні 1936 року його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Усвідомлюючи, що в часи розгулу шпигуноманії це дорівнювало підписанню собі смертного вироку, Петро Франко відмовляється від пропозиції, мотивуючи тим, що за кордоном, у Львові, в нього живе хвора мати. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків. За цей час встигає подарувати свою велику бібліотеку школі імені Івана Франка.

Таким чином, в кінці 1936 року, Петро Франко знову опиняється у Львові. Тут він пише повісті, перекладає з англійської, польської мов. Працює вчителем у приватній гімназії в Яворові, згодом – у Львові, в школі, яку утримували на пожертвування громадян.

Під час німецько-польської війни Петро Франко перебував у Львові. 21 вересня 1939 року до Львова прибула Червона Армія. Франко знав, що на нього чекатиме «неминуча розплата», а тому намагався виїхати до Відня. Звичайно, що комуністична влада не дозволила йому цього зробити, в неї на рахунок Петра Франка були свої плани.

Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, ідеологи компартії розуміли, що без підтримки відомих галичан їм важко буде впроваджувати свої ідеї в маси, хоча б на початковому етапі. Шляхом терору, шантажу та знущань новій владі, взамін на життя, вдавалось отримувати «згоду» на возвеличення комуністичних ідей. Для цих цілей як ніхто інший підходив син Великого Каменяра – Петро Франко, адже комуністи добре розуміли, що означає прізвище Франко для західних українців. Самого ж Івана Франка комуністична влада назве «вічним революціонером», а його творчість використає в інтересах комуністичної пропаганди.

Щоб вижити у цій складній ситуації Петро Франко змушений був погодитись на «обрання» його до Верховної Ради УРСР і як депутат повинен був утверджувати Радянську владу на західних землях України.

Як депутат, Петро Франко виявився далеко не пасивним виконавцем волі владних структур, бо був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому всіма силами намагався брати під свій захист тих, хто міг потрапити або вже потрапив під неписані закони сталінщини, кого мали вивезти на заслання.

Будучи депутатом Верховної Ради УРСР, Петро Франко не поривав зв'язків із спортивною роботою. Його обирають членом суддівських колегій з гімнастики й тенісу, він є одним із організаторів всеукраїнських змагань з тенісу у 1940 році у Львові.

28 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, до Петра Франка зайшов енкаведист, який вже цілий тиждень до цього стежив за кожним кроком депутата, і наказав йому зібрати речі для евакуації. Після цього Петро Франко зник «при загадкових обставинах».

Більшовицький сталінський режим не міг йому пробачити служби в українському Легіоні Січових Стрільців, плідної культурно-просвітницької праці на ниві національного виховання [3].

2. Науково-педагогічна спадщина професора Степана Гайдучка в сфері фізичної культури

В загальних рисах мета фізкультурного руху в Галичині на початку ХХ-го століття зводилася до відродження української нації. Українці стали одним з небагатьох народів, які використали фізичне виховання як засіб створення незалежної держави. Передбачалося підняття нації на більш високий ступінь розвитку, завдяки благотворному впливу фізичних вправ на організм людини, фізичний та моральний стан. Завдання фізкультурного руху вбачалося у тому, щоб народ був сильний духом і тілом, а значить був здібним до прогресивного поступу, головним чином, для здобуття незалежності та самостійності [18].

Характерною особливістю становлення та розвитку національної фізичної культури у Західній Україні до 1939 року було функціонування спортивних рухів, товариств в умовах бездержавності. За таких умов відчувалася нагальна потреба у формуванні теоретико-методичних основ фізичного виховання, йшов активний пошук його форм, змісту та напрямків. Дефіцит кадрів міг звести нанівець аматорські зусилля організаторів, педагогів, культурно-освітніх діячів щодо пропаганди фізичної культури і спорту. Степан Гайдучок став тією особою котра закладала основи національної системи фізичного виховання.

Прогалини в нестачі кваліфікованих фахівців та підготовлених інструкторів і момент широкого зацікавлення спортивно-гімнастичним рухом могла заповнити лише книга. Відзначимо, що одночасно з утворенням першого українського спортивного товариства «Сокіл» у Львові з'являються й перші праці українських авторів з питань тіловиховання. Характерно, що перші книжечки заявляються набагато швидше ніж перші українські газетні видання на спортивну тематику.

Розвиток науково-методичної літератури в Західній Україні активізували також європейські тенденції у вирішенні проблем наукових підходів до питань виховання й оздоровлення дітей та молоді взагалі. В цілому ряді країн з'являються праці, де обґрунтовувалося місце фізичних вправ у системі виховання. Серед найвідоміших: Джозеф Стратт «Спорт та розваги англійського народу» (1801); П’єр Лінг «Загальні підстави гімнастики» (1834); Ернст Айзелен «Гімнастичні вправи» (1845); П.Ф. Лесгафт «Керівництво з фізичного виховання дітей шкільного віку» (1888 і 1901); І. Гутс-Мутс «Гімнастика для молоді» (1893) [6].

Центром видавничої справи в галузі тіловиховання і спорту в Західній Україні стає Галичина, й передусім Львів – де були сконцентровані передові сили національно-культурного руху. Однак варто зазначити, що ще в 1889 році один з перших українських спортивних підручників «Учебник гімнастики» опублікував О. Попович на Буковині у Чернівцях. У Львові перша українська книга на тему спорту побачила світ у 1894 році. З того часу й до 1939 року в Галичині, за нашими підрахунками, з'явилося понад 150 найменувань різноманітних книг, брошур та інших друків в галузі фізичного виховання і спорту.

Загалом, від початку століття до Першої світової війни основна увага приділялася виданню статутів, альманахів, звітів з діяльності товариств за окремі роки. Тобто, друкувалася література організаційного, допоміжного характеру. Однак, до кінця 30 х років виразну більшість українських видань становили книжки методичного характеру: описи гімнастичних вправ з порядком їх виконання; збірки дитячих рухливих ігор; вимоги до музичного супроводу, одягу тощо.

Одним із перших започаткував такий напрямок спортивної літератури професор Степан Гайдучок. Видання методичного характеру користувалися популярністю і спричинили до повторного випуску окремих книг. Деякі книги ставали за своєрідні програми для підготовки гімнастичних виступів на Сокільських святах і Здвигах. Багато вправ поєднувалося з народними піснями й підбиралося окремо для чоловіків, жінок та дітей.

В творчій спадщині С. Гайдучка є багато книг та публікацій, присвячених тіловихованню галицької молоді. Так, наприклад, книга «Фізичне виховання українського народу» – це, по суті, одна з перших спроб в Україні цілісного бачення історії розвитку національної фізичної культури і розвитку українського спорту в різних регіонах України та на еміграції.

«…Ми є міцніші, як нам здається. Ми маємо сили в собі, але забуваємо, що вони в нас укриті. Нам брак переконання, що наші сили розвинуться, коли будемо їх напружувати, вправляти. Тут у пригоді нам рухові вправи. Руховими вправами простують поставу, скріпляють цілий організм, роблять лице свіжим, а око ясним…», – говорив С. Гайдучок в своїй книзі «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». В цій праці С. Гайдучок вважає і наголошує на те, що лише фізичне виховання і спорт можуть позитивно вплинути на вдачу нашого підростаючого покоління [2; с. 124].

Займався професор С. Гайдучок і укладенням збірок гімнастичних вправ, про що свідчать такі праці: «Вправи вільноруч» (Львів, накл. «Сокола-Батька», 1927, ч. 1–4), «Долівкові вправи» («Сокільскі Вісти», 1935, ч. 9, С. 6–7.) та «Свобідний дручок» (Львів, 1935).

Посібник С. Гайдучка «Відбиванка» став першим підручником з волейболу на західноукраїнських землях. Поруч з питаннями історичного розвитку волейболу та технічної підготовки гравців С. Гайдучок чимало уваги приділяє проблемам організації змагань, діяльності суддів, тлумаченню окремих пунктів правил гри.

Найціннішою серед бібліографічних збірок, на наш погляд, є праця «Півстоліття сокільських видань» (Львів, 1937). Автор, активний учасник львівського «Сокола-Батька», взявши за основу звіти, протоколи засідань Старшини «С-Б», починаючи від 1905 року, проаналізував усю сокільську періодику. Тут зібрано та подано у хронологічному порядку дані про усі сокільські видання: книги, статути, інші друки (афіші, листівки, відзнаки, поштові марки). Від 1887 року, коли вперше було затверджено статут пожежного товариства «Сокіл» і до 1937 року – тобто протягом 50 ти років.

Можна зробити висновок, що теоретико-методична діяльність Степана Гайдучка у сфері фізичної культури і спорту сприяла [17]:

суттєвому розширенню кола спортивно-гімнастичних організацій в умовах національного гноблення;

залученню молоді засобами спорту до числа потенційних учасників процесу національно-культурного відродження краю та загальноукраїнського національно-визвольного руху;

формуванню розгалуженої мережі різноманітних фізкультурних, скаутських та інших товариств як форм самоорганізації української молоді в освітньо-виховній сфері.

Будучи здібним аналітиком, С. Гайдучок виявляв причини, що перешкоджали становленню та розвитку національної фізичної культури, основними з яких він вважав [17]:

слабку матеріальну базу та недостатню кількість національних педагогічних кадрів;

упереджену політику державної влади до українського населення Галичини;

окремі непорозуміння між старшиною молодіжних товариств;

спроби передчасної політизації молоді політичними партіями і підпорядкування ними спортивних товариств своїм вузькопартійним інтересам.

Теоретичні положення й практичні рекомендації С. Гайдучка є актуальними і доцільними як у теоретичному гак і практичному аспекті.

3. Петро Франко – біля витоків українського «Пласту»

Петро Іванович Франко був одним із засновників пластового руху в Галичині. Своєю різнобічною й невтомною діяльністю він у значній мірі посприяв формуванню організаційно-методичних, ідеологічних засад пластових товариств [16].

У грудні 1911 року він створив таємний гурток при філії Української академічної гімназії у Львові, куди увійшли учні старших класів. У березні 1912 року гурток переріс у досить широку пластову організацію, що діяла до самої війни й нараховувала до 120 членів.

Інший пластовий гурток Петро Франко заснував на початку квітня 1912 року в дівочій гімназії Українського педагогічного товариства у Львові, провід якого згодом передав учителям. Головним напрямом роботи пластових організацій Франко вважав фізичний вишкіл. Саме у фізичному вдосконаленні він вбачав головну мету скаутингу.

6 квітня 1913 року у Львові відбувся пластовий з'їзд впорядників (вихователів), організатором та керівником якого був Петро Франко. Завдання цього крайового зібрання полягало в тому, щоб внести певну одностайність у розвиток пластового руху та наблизитись до створення єдиної концепції його діяльності. Були прийняті статут і план діяльності «Пласту», пластовий поряд і проект однострою за англійським взірцем. Пізніше, у серпні 1913 року, на засіданні «Сокола-Батька» була прийнята форма пластового однострою, яку запропонував Петро Франко: «бурський капелюх хакі, гранатового кольору сорочка та штани до колін, сірі підколінки, черевики з волоками, наплечник, фляга та обов'язкова двометрова палиця» [18]. В травні наступного року до нього були внесені такі зміни: «колір штанів та сорочки тепер стають сивопопільного кольору з фланелевого сукна». Опис цієї складної системи пластових відзнак є дуже обширним, тим більше, що у 20 х роках вона постійно удосконалювалася. Однак, слід відмітити, що вже тоді це питання вирішувалося з особливою скрупульозністю, розуміючи при цьому, яке важливе значення мають зовнішні, декоративні ознаки приналежності до певного товариства.

У 1913 році був організований інформативний пластовий комітет (ПІК), головою якого був обраний О. Тисовський, його заступником – Петро Франко. Головна діяльність ІПК зосереджувалась на видавничій справі. Зокрема, були випущені брошури: «Пластовий однострій», «Пластові відзнаки», праця Петра Франка «Пластові гри та забави».

Великого значення, з точки зору виховного впливу на особу, Петро Франко надав такому поняттю як дисципліна. З цього приводу він писав: «Пластова дисципліна відрізняться зовсім від часто тупої, бездумної військової дисципліни. Пластун підпорядковується, бо знає, що це потрібно для держави…без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував державу» [18].

Петро Франко вважав, що саме молодь повинна стати рушійною силою державного будівництва, а тому так важливо виховати в неї кращі якості сьогодні, щоб завтра сподіватися на позитивний результат. Саме молодь, на його думку, може відстояти право на свободу, але лише тоді, коли свідомо буде розуміти, що «в здоровому тілі – здоровий дух».

Слід зазначити, що Петро Франко має безпосереднє відношення до авторства назви «Пласт». Принаймні, на це вказують різного роду джерела. Для нас сьогодні це й не так принципово, головне, що назва була знайдена вдала і вона на довгі десятиліття закріпилася до української скаутської організації, яку знає весь світ [6].

Верховний Отаман «Пласту» Северин Левицький у своїй книжці «Український Пластовий Улад» характеризує Петра Франка такими словами: «Це в дечому антитеза до Тисовського. Людина дуже амбітна. Справжній фізкультурник, і ця пристрасть, мабуть, залишилась в нього до пізнього віку. Одушевлений якоюсь справою, він умів віддати їй багато часу, вмілості та ініціативи.»

Аналізуючи різні аспекти діяльності Петра Франка, можна зробити висновок, що він був одним із провідних діячів пластового руху в Україні, вніс значний вклад у стоврення і розвиток «Пласту». На думку самого П. Франка: «Пласт – це один із способів виховання молоді, що долає бездарність, розвиває фізичні та духовні здібності, виробляє характер, вчить бути громадянином».

4. Теоретико-методичні особливості фізичного виховання в поглядах Тараса Франка

Перші десятиліття XX століття були хвилею панування шкільного питання над усіма іншими національними справами. Аналізуючи становище української суспільності, М. Грушевський прийшов до висновку, що на початку XX століття вона опинилася в тій же ситуації, у якій була в другій половині XVI ст., коли поширення культури в національне чужих формах загрожувало розвиткові українства. Як тоді постулат національної школи став основоположним пунктом українського життя, так і на початку XX століття створення національної школи було однією із найдієвіших запорук національного відродження.

У працях М. Грушевського, І. Франка, О. Іванчука, І. Копача, М. Лозинського, С. Томашівського, І. Ющишина та ін. продовжувалась розробка теоретичних засад національної освіти, виходили українські педагогічні часописи «Учитель», «Промінь», «Прапор», «Наша школа», «український вчитель» і ін., видавалися українські підручники, всіма засобами в українській свідомості утверджувалася думка про те, що без розвитку національної школи відродження неможливе.

Значними були здобутки галичан у практичній роботі по національному вихованню молоді. Метою його було виховання людини, яка усвідомлює свою національну приналежність, відчуває свою високу відповідальність перед народом, всебічно підготовлена до здійснення державницької ідеї.

Початки такого виховання давала галицька сім'я, яка, незважаючи на багатовікові намагання окупантів денаціоналізувати український народ, зберегла традиції народної педагогіки, історичну пам'ять та волелюбність.

Вихованню українця, основними рисами якого були б свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, освіченість, фізична досконалість та витривалість, сприяла діяльність спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт», які мали чітку структурну систему виховання молоді, використовували різноманітні форми виховної роботи.

Тарас Франко був одним із тих, хто зумів закласти перші камені у фундамент галицького українського тіловиховання, сокільського, січового, пластового рухів. В 20 ті роки XX століття він займався проблемами національного виховання та розвитку шкільної фізичної культури. У своїй статті про «Шкільництво» висловлює думку з приводу того, яким повинно бути виховання в українських школах. Він пише: «Маю вражіння: щойно вихованці українських шкіл збудують Україну! Старе покоління надто м'яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною і без ненависті до неї не здатне кермувати державним кораблем. Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!) мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємчивим як Американці, солідним як Німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти. М'яка людина і м'який народ не варта жити на світі! Закон боротьби за існування для всіх однаковий і не знає виїмків» [4; с. 91]. Таким чином бачимо, що Тарас Франко значну увагу приділяє проблемам виховання, вказує шляхи, яких необхідно дотримуватись в справі побудови незалежної держави.

Поряд з цим Тарас Франко велику увагу приділяє шкільній руханці. В статті «Нове в шкільній руханці» він досліджує вагомість фізичних вправ з огляду на їх користь для здоров'я. В шкільництві він рекомендує застосовувати такі вправи, які «мають фізіологічну вартість (приводять до швидкого обігу крові, а не занадто втомлюють, вправи, що зміцнюють м'язи і збільшують рухомість суглобів)» [4; с. 136]. В одній із статей Тарас Франко пише про те, що «важкість вправ слід поділяти залежно від віку і пола». Більше уваги слід приділяти вправам, що «дадуться примінити в практичнім життю: елястичний, рівний хід чи марш зі співом, стартовий біг швидкий і на витривалість». Тарас Франко зазначає, що в шкільній руханці необхідним елементом навчання є «ритм у виді співу, музики, танцювальних кроків, ритмічних рухів». Крім цього він надає перевагу вправам при ходьбі, в позиції сидячи і лежачи. Команди слід подавати «устно, свиставкою, знаками». З огляду на це можна сказати, що Тарас Франко був обізнаний в теорії та методиці фізичного виховання, знав і розумів, які вправи потрібно виконувати для розвитку тієї чи іншої фізичної якості, який вплив вони мають на організм людини.

Година руханки, на думку Тараса Франка, повинна складатися з трьох частин: «початкових вправ, головних і кінцевих». Він зауважує, що «при укладанню вправ треба оминати форсовані вправи ніг, отже даємо вправи переважно рамен і туловища».

В статті «Нове в шкільній руханці» він подає взірець вправ, які виконуються в залі, де є головні прилади шведської руханки (з огляду на зацікавленість сучасними педагогами в тогочасній спортивній термінології опис вправ подається в оригіналі) див. дод. А.

Т. Франко розумів, що досягнути кінцевого позитивного результату у процесі шкільного фізичного виховання можна лише за умови, коли, в першу чергу, сам вчитель буде відповідати високому професійному рівню. У зв'язку з цим, Тарас Франко висуває ряд першочергових вимог до його діяльності.

«Вчителів руханки потрібно навчати:

1) щоби вони вміли показати вправи і знали послідовність їх виконання;

2) щоби команди видавали короткі;

3) щоби робили потрібні відступи між вправами;

4) як показують вправу самі, щоби робили рух противною ногою, а не тою, що показана;

5) аби голос відповідно моделювали, н-д: рааз-дваа в лііво, в прааво».

Як бачимо, методична підготовка Тараса Франка була на досить високому рівні, адже дані рекомендації широко використовуються і в сучасній методиці фізичного виховання.

В шкільній руханці Тарас Франко всі вправи поділяє на 9 груп:

1) вправи ніг (впоряд і вільні вправи);

2) випрямлення туловища;

3) звис і піднос тіла;

4) вправи на рівновагу;

5) вправи хребта, лопаток і шиї;

6) вправи черевні;

7) бічний згин і вправи м'язів боків тулуба (пр. рух косаря);

8) скоки і біг;

9) віддихові вправи».

Таким чином, Тарас Франко у 20 ті роки XX століття був одним із фундаторів національного фізичного виховання, займався проблемами тогочасного шкільництва, запроваджував національну спортивну термінологію тощо. На сьогоднішній день його тсоретико-мегодичні праці дають нам змогу оцінити рівень, дізнатися про значення та завдання фізичного виховання в час, коли українська нація існувала в доволі суперечливих та складних умовах бездержавності.

Висновки

Традиції національного тіловиховання не переривалися, а знаходили свій розвиток у наступних поколіннях. Гуманістичні ідеали, що були сформовані запорізькими козаками, знайшли своє продовження та своєрідну інтерпретацію на Галицьких землях.

Ідея духовного та фізичного відродження, продовжена в українській культурі геніями Руської Трійці і підтримана І. Франком, новий імпульс для розвитку українського спорту. Початок організованого молодіжного руху в Східній Галичині поклало товариство «Сокіл». Далі естафету переймали сільське гімнастичне товариство «Січ», товариства «Пласт», «Луг» та ін. Так само активно відбувалось спортивне життя на Правобережній Україні.

Та будь-яка робота товариств не можлива без подвижницької діяльності провідних постатей. На початку ХХ століття у фізичному вихованні України такими постатями стали Іван Боберський, Кирило Трильовський, Степан Гайдучок, Тарас та Петро Франки.

Аналіз праць, західноукраїнських теоретиків та практиків, присвячених тіловихованню дає можливість нам зробити наступні висновки:

методика фізичного виховання початку ХХ століття була досить розвиненою та подібною до сучасної;

більшість шкіл (секцій, гуртків) поділялись на чоловічі, жіночі та дитячі із відповідною підготовкою в них;

теоретики тіловиховання в своїх працях розглядали підготовку молодого покоління в різних аспектах (фізичному, психологічному, духовному тощо);

велика увага приділялась іграм та забавам.

Отже, діяльність братів Франків, С. Гайдучка та ін. сміливо можна поставити на один щабель з провідними постатями теорії та методики європейської фізичної культури.

Список використаної літератури

Андрухів І. Західноукраїнські молодіжні товариства Галичини (короткий історичний нарис) – Івано-Франківськ, 1993.

Арсенич П. Засновник «Січі» на Гуцульщині // Матеріали науково-теоретичної конференції «Завальська «Січ» – початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності». – Снятин.: Над Прутом, 1995.

Боднар Я.Б. Використання традицій тіловиховання молоді Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. у фізичному вихованні школярів: Метод. Посібник. – Тернопіль: ТДПУ.

Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні. – Івано-Франківськ.: Лілея-НВ, 1997.

Вацеба О., Мозола Р. Сівач зерна на рідній ниві // Альманах «Сокіл-Батько» 1894, – 1939, – Львів. – РВО «Основа», 1996. – с. 302.

Винничук О. Історико-педагогічні аспекти розвитку фізичної культури. – Тернопіль.: Астон, 2001.

Винничук О.Т. Аналіз науково-педагогічної спадщини професора Степана Гайдучка в сфері фізичної культури // Матеріали Всеукр. наук. конф. «Оптимізація процесу фізичного виховання в системі освіти». – Тернопіль, 2000. – С. 23–26.

Винничук О. Громадська та організаційно-педагогічна діяльність засновника січового руху Кирила Трильовського // Наукові записки Тернопільського держ. пед. університету. Серія: Педагогіка і психологія, №3, 1998. – С. 77 -81.

Джуль В. Особистість в контексті утвердження української ідеї // Матеріали Всеукраїнської наук. конф. «Спорт і національне відродження». – Львів, 1993

Когутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993.

Нація і спорт: Матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 80 річчю СТ. «Україна» / Редкол.: Е. Приступа та ін. – Львів, 1991.

Приступа Е.Н. Народна фізична культура українців. – Львів, 1995.

Приступа Е. Становлення і розвиток пед. основ української народної фізичної культури. Автореферат дис. доктора пед. наук. – К., 1996.

Спорт і національне відродження // Матеріали Всеукраїнської наук. конф. «Спорт і національне відродження». – Львів, 1993

Столбов В.В. История физической культуры: Учеб. пособ. Для студентов педагогических институтов. – М.: Просвещение, 1989.

Традиції фізичної культури в Україні: Збірник наукових статей / За заг. ред. С.В. Кириченко та ін. – К., 1997.

Трофим’як Б.Е. Фізичне виховання і спортивний рух в Західній Україні (з початку 30 х рр. ХІХ ст. до 1939 р.): Навч. посібник. – К., 1997.

Тягур Р.С. Історія фізичної культури і спорту. Навч.-методичний посібник для студентів – Івано-Франківськ.: Плай, 1999.

Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. – Тернопіль, 2001.

Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 1: Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005.

Додаток А

Взірець вправ, які виконуються в залі за Т. Франком

I. Вступні вправи.

З обводу кола подаємо м’яч середущому бічним замахом, те саме в маршу і в бігу.

Марш зі скрутам туловища і вимахом рук.

Вимахи рамен у ході, ногу просту викидаємо вперед, руки вперед і вбік.

II. Головні.

Поглиблюємо присід, заточуємо кола раменами вперед і боком.

Бічний випад і згин туловища. Згин рамен, піднос коліна вгору, руки вгору.

Утворення чести до вправ у шаховім порядку пересунення вбік кроком підскоками. В розкроку сильний згин вперед зі скрутам туловища.

При щеблівці задом з викроком легкий випруг. Передом згин сильний, хапаємо руками за щабель і звис котіть головою.

На трамі на висоті шиї вищим підкопом, сід бічний, згин ритмічний чолом до траму. Відмах передом.

Згин рамен, ластівка на одній нозі, піднос коліна до чола при помочі рук.

Похил, піднос правої руки і лівої ноги, потім навпаки.

Перескоки з розбігу через плотик 60 цм. висоти.

Марш випружений на пальцях. Дужанка. Коломийковий крок.

III. Кінцеві.

Лежимо задом при щеблівці, хапаємо руками за щабель, підносимо ноги догори, потім спускаємо вбік. Як нема щеблівки – один вправляючий помагає другому.

Через козла і скриню на поперек у двох чергах: перескок з підгином ніг ірозкрочний, через скриню переворот.

Вимахи рук і підскоки без напруги м 'язів.

Марш зі співом.

Додаток Б

Короткий аналіз першого українського навчального посібника з фізичного виховання «Історія й теорія руханки»

На основі аналізу творчого доробку Тараса Франка можна з упевненістю стверджувати, що своєю навчально-методичною та видавничою діяльністю він значно посприяв розвиткові національної фізичної культури. В 1923 році виходить перша ґрунтовна монографія Тараса Франка «Історія і теорія руханки». В українській історико-педагогічній літературі дана праця є однією з перших наукових розвідок з основ теорії спорту та його історичного аналізу. Вперше систематизується історичний матеріал щодо становлення та розвитку спортивного руху на українських землях.

Характерним є те, що Т. Франко розглядає фізичну культуру і спорт як вагомий засіб відродження нації. З цього приводу він пише: «Справи тепер стоять так, що або весь український народ буде організований на безпартійній основі сокільства, або ще сто літ сидітиме в неволі. Відродити широкі народні маси й виховати нове сильніше покоління може тільки руханка». Дане твердження Т. Франко сформулював на основі глибокого аналізу тогочасної геополітичної ситуації. В силу відомих причин, на початку 20-х років минулого століття українська нація знаходилась у стані глибокої політичної, культурної, соціально-економічної кризи. Багатомільйонна нація знаходилась під владою різних держав-окупантів, умови бездержавності важким тягарем тиснули на спроби відродження та організації українського життя. Ліквідовувались українські політичні партії, об'єднання і товариства. За таких умов, фізкультурно-спортивний рух був чи не єдиним легальним об'єднуючим фактором. Це розуміли всі, і тому активно поповнювались ряди спортивних товариств, куди йшли, можливо, не стільки за здоров'ям і фізичним вдосконаленням, скільки за таким потрібним відчуттям єдності та організованості.