Сучасний вчитель як педагог та психолог
Міністерство освіти і науки України
ЛНУ імені Івана Франка
Доклад
«Сучасний вчитель як педагог та психолог»
За словами видатного педагога К.Д.Ушинського вчитель відіграє у навчанні і вихованні вирішальну роль, що його (вчителя) особистість впливає на дитячу свідомість набагато більше, ніж це можна досягнути іншими методами. До цієї теми зверталося чимало вчених, педагогів. Всі вони по своєму бачили ці риси, але в цілому їхні погляди мали один характер, ніби доповнювали один одного. Школі сьогодення потрібні вчителі-педагоги, вихователі, майстри своєї справи.
Сучасна школа з огляду на зміни в освітній системі ставить все нові і нові вимоги до вчителя. В загальному їх можна поділити на наступні:
Перша група: вимоги як до представника суспільства і виконавця найважливішого соціального замовлення. До речі, такого ж погляду притримується і школа західних країн. Професія вчителя прирівнюється до професії простого робітника. Але на мою думку систематизувати і осягнути роботу і завдання вчителя – неможливо.
Друга група: в ній центральною вимогою постає педагогічне мислення, яке включає в себе визначення педагогічних проблем, їх вирішення і аналіз конкретних педагогічних ситуацій.
Третя група: зачіпає професійну підготовленість та загальний розвиток вчителя.
Важливими є педагогічні вміння, серед яких я б виділила такі основні, на мій погляд вміння. Це вміння передбачати і розв’язувати педагогічні ситуації і проблеми, розуміти свого співрозмовника, вивчати психологічні особливості дітей, вміння формувати душу вихованця відповідно до вимог суспільства.
Вчитель має володіти педагогічною інтуїцією, що дуже важливо для того щоб миттєво зорієнтуватися в конкретній ситуації. Серед не менш важливих якостей я б зазначила здатність доступно передавати знання. Для цього необхідний і творчий підхід, і образність мовлення, і переконливість та ін..
Для успішного здійснення своєї діяльності вчитель має володіти певними здібностями, а саме перцептивно-рефлексивними, проективними, конструктивними, комунікативними, гностичними та організаторськими.
Перцептивно-рефлексивні здібності ґрунтуються чуттєвому досвіді вчителя.
Проективні здібності спрямовані на способи впливу на учнів, на їх потребу в розвитку, самоствердженні, на потребу в громадянському та професійному становленні.
Конструктивні здібності базуються на вмінні вчителя побудувати урок, котрий потребуватиме інтелектуального, емоційного і практичного відгуку учнів.
Комунікативні здібності полягають у здатності встановлювати контакт з учнями, на завоюванні авторитету і довіри в них.
Організаторські здібності полягають у здатності організувати навчально-виховну діяльність учнів.
Необхідно сказати і про інші якості особистості, що включають у себе високий рівень психолого-педагогічної підготовленості, здатність оптимально розв’язувати педагогічні завдання.
Для педагога важливо знати предмет діяльності, бути вимогливим та щирим у стосунках, постійно прагнути до самоосвіти, виробляти в собі спостережливість, гуманність, науковість, творчий підхід до викладання і вирішення ситуацій, вміти користуватися голосом, жестами, мімікою.
Суттєво зауважити педагогічний етикет, котрий представляє собою сукупність правил і моделей моральної поведінки педагога в типових ситуаціях та обставинах педагогічної діяльності. Це є ставлення педагога до власної праці, до учня, до учнівського, учительського та батьківського колективу, до себе, до держави.
Також слід зазначити і глибоке знання психології дітей, індивідуальний підхід у навчанні та вихованні, що являє собою педагогічний такт.
В.А.Сухомлинский вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта - це те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих цінних його якостей - людяність, у якій сполучиться серцева доброта з мудрою строгістю батьків.
«Учительська професія, - писав Сухомлинский, - це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса - постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення - один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, учителя, - які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини». Саме так формувався педагогічний талант самого В.А.Сухомлинського, джерело якого - любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в ранньому дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабкостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину - усю цю мудрість Сухомлинський виніс із власного дитинства.
У виховній роботі важливо й утримування матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.
Важливу роль відіграють особисті якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальність такої його риси як вимогливість. Всепрощення, без принциповість, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої школи вихованню особистості. Більшість видатних педагогів відстоювали вимогливості та поваги, бо саме у вимогливості до людини полягає повага до неї.
Працю вчителя живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити у сили і можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне, «проектувати хороше». Обов’язковою умовою у ставленні вчителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків», необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні звинувачення, упередженість) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчанні і виховання.
Важливою для вчителя є позитивна налаштованість, яка виявляється у вмінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні тог заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне відчуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності і педагогічної доцільності. Учитель завжди повинен бути твердим , непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати свої окремі рішення і вимоги, якщо зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки , такий підхід (за допомогою слова, вчинку, тону, погляду, жестів, міміки), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учні, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності.
Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.
Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи йог самосвідомість та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає діяльність, спрямованість групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування – наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за такого стилю звучить як докір. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу та відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.
Демократичний стиль формується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію , самоуправління особистості та колективу.
Базується він на думці колективу, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі в спільній діяльності. Основним способом взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів впевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент для розвитку особистості.
За ліберально стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Ліберальний вчитель прагне не втручатися у життя колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам. Форми його роботи ззовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, нечіткість програми і брак відповідальності виховний процес стає некерованим.
Педагогічне спілкування має свою систему стилів, особливості яких залежать від обставин та індивідуальних характеристик його учасників.
Спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю. Головним для нього є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи , спів роздуми та спів переживання щодо сумісної діяльності. За таким вчителем діти «ходять слідом», оскільки спілкування з ним сповнює їх життя радістю, гордістю за досягнуті успіхи.
Спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні. Воно базується на особистому позитивному сприйманні учнями вчителя, який виявляє приязнь, повагу до дітей. Але інколи педагоги неправильно інтерпретують дружбу з учнем і перетворюють дружні стосунки на панібратські, що негативно впливає на весь виховний процес.
Спілкування-дистанція. Дистанційне спілкування обмежується формальними взаєминами. Навіть позитивне ставлення педагога до дітей не дає йому змоги уникнути авторитарності, що знижує загальний творчий рівень спільної з учнями роботи (в класах можуть бути нібито висока успішність, хороша дисципліна, але відчуватись значні прогалини у вихованні учнів). Певна дистанція між вчителем та учнем необхідна, але вона може бути головним критерієм у стосунках.
Спілкування-залякування. Поєднує в собі негативне ставлення до учнів і авторитарність в організації діяльності. Вдаються до нього педагоги нездатні організувати спільну діяльність.
Спілкування-загравання. Поєднує в собі позитивне ставлення до дітей з лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, хоче подобатись дітям, але не намагається відшукати доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами. Це задовольняє честолюбство незрілого педагога, але справжньої користі йому та дітям не приносить.
Спілкування – це діалог, в якому чергуються промова та слухання. Слухання є активним процесом, що вимагає уваги. Воно виконує функцію зворотнього зв’язку , дає інформацію про сприйняття співрозмовника. З метою оволодіння мистецтвом слухати вчителю важливо вміти підтримувати увагу (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), залучати елементи невербального спілкування (погляд, жести, пози, зміна висоти голосу, інтонації) репліки та заохочення, виявляти розуміння і симпатії, схвалювати учня. Правильно обрана тактика слухання сприяє ефективності взаємодії вчителя та учня.
Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках. Психологічний портрет учителя налаштований на особистісно-орієнтоване спілкування: відкритість, доступність створення для дітей можливості висловлювати свої думки і почуття; справедливість, довіра до дітей, визнання їх неповторності, гідності, зацікавленість життям учнів, увага до їхніх проблем; емпатійне розуміння (здатність бачити поведінку учні його ж очима, відчувати його внутрішній світ ); готовність завжди допомогти учням.