Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку
ЛЬВІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Кафедра суспільствознавчої та культурологічної освіти
КУРСОВА РОБОТА
«Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку»
Курсову підготувала:
Муз.керівник ДНЗ №125
м.Львова
Чучукало Л.В.
Науковий консультант
Опанасюк О.П.,
Кандидат мистецтвознавства,
Доцент ЛОІППО
Львів - 2009
ПЛАН
ВСТУП
І. Моральні та людські цінності як фактор народу:
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання;
б) любов до родини – сімейне виховання;
в) любов до Бога – християнське виховання;
г) любов до всього прекрасного – естетичне виховання.
ІІ. Види народної творчості:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усна народна творчість;
в) народна гра;
г) пісенна творчість.
ІІІ. Заключна частина. Від народознавства до свідомого патріотизму.
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
«Прислухайтесь як океан співає
Народ говорить, і любов, і гнів
У тому гомоні людським
Мудріших ніж народ, учителів немає:
У нього кожне слово – це перлина.
Це праця, це натхнення, це людина»
М.Рильський
Народознавство, за словами В.Скуратівського, - це народ, його історико-культурні традиції, духовний досвід. Це поняття вбирає в себе пласти матеріальної і духовної культури народу. Тут і традиції звичаї, обряди, фольклор і житло, одяг, кулінарія, трудова діяльність.
Людину робить сильною віра батьків, традиція роду, пам'ять поколінь. І, щоб відродити національну спадщину, нам слід повернути собі втрачені духовні якості, джерела народного буття, розповідати дітям історію народу, знайомити з традиціями і звичаями, обрядами, котрі сягають у глибину століть.
Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша і ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівельники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився би на руїни.
Генотип українця сформований на народній основі, він виражає його внутрішній зміст, духовний та інтелектуальний потенціал.
Народнопісенне світосприйняття є виявом талановитості нашого народу, своєрідності характеру української людини, наділеної великою духовною красою і силою слова.
Народна мудрість говорить: «Дитятко – як тістечко: як його замісити, так воно і виросте». Наші діти – це наша старість. Правильне хороше виховання – це наше майбутнє, а погане – горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми. Ця істина завжди буде живою:
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і довічне коло,
Ми засіваємо житейське поле
І не на день минулий – на віки!
Батьки і діти… Діти і батьки…
Нам нічого ділить на спільнім полі.
За даними педагогів, психологів саме дошкільний вік є найблагодатнішим ґрунтом для засівання будь-яких основ виховного процесу. Саме в цьому віці дитина починає набувати форми навчальної діяльності, спеціально спрямовані дорослими на засвоєння дітьми людського досвіду. Діти дошкільного віку охоче включаються в таку діяльність. Тоді, за Г.С.Костюком, «у них виникають почуття гордості, власної гідності».
Тепер постає питання: хто повинен проводити роботу по присуспільненню дитини до народної національної спадщини? Звичайно ж, батьки і вихователі. І саме вихователям слід знати, що причетність до народної культури очищує душу дитини, пробиває замулені джерельця доброти і любові до народу, до світу. Світу, у якому так багато прикрості, жорстокості, зла, несправедливості і ненависті.
До числа вихователів, звичайно ж, належать і музичні керівники, оскільки музика – це світ прекрасних світлих, добрих почуттів; засобами якої у дитячих серцях відгукуються найчарівніші струни; у дитячих душах розквітають дивні квіти кохання і щастя, проростають зерна доброти, краси, людської гідності, патріотизму. Як кажуть в народі, люди приходять і відходять, а музика живе вічно. З чим же ми повинні знайомити наших дітей в дошкільному віці на музичних заняттях в плані народознавства?
Багата наша спадщина, якою ми повинні збагатити і зцілити дитячі душі, запалити в них вогонь віри в існування кращого майбутнього, перемоги добра над злом. Ми (вихователі та муз керівники, а згодом і шкільні вчителі) повинні плекати любов до рідної мови і викликати інтерес і повагу до національних традицій та звичаїв, знайомити з українським національним посудом, одягом та народними символами (верба, калина, тополя, лелече гніздо, народна вишиванка, писанка).
І. Моральні та людські цінності як фактор народу
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання
Необхідним є формування почуття любові до рідної землі, до села та міста, де народилися, де ростуть рідні та близькі серцю дитини люди. Діти повинні знати назву міста/села, де народилися і живуть, його історію, культуру. Так, з дитячого садочка вони, наприклад, вивчають чудову пісню І.Шевчук «Львове мій»:
Ми, львів’яни і львів’янки
Місто любимо своє
І тому ми гордимося,
Що у ньому ми живем.
Всі ми знаєм: Князь Данило
Цьому місту назву дав
І на ймення свого сина
Місто наше він назвав…
Насправді це є авторська пісня, але в ній живе коротенька історія нашого древнього міста, центру Галичини. І маленькі галичани завжди пишаються тим, що мешкають у ньому. Особливо тішаться з того дівчатка:
«А ми панночки зі Львова,
А ми дуже гонорові.
Любим танці, спів, гостини,
А найбільше все фестини…»
б) любов до родини – сімейне виховання
А чи треба дітям знати свій родовід? В сиву давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи сьомого коліна. Цифра ця досить солідна, якщо, скажімо, в кожного з нас є тато, мама, два дідуся, стільки ж бабусь. А за кожною такою особою стояли цікаві історії, реальні події. Пам'ять про своїх пращурів – не забаганка. Це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали «Людина без роду-племені» (В.Скуратівський).
Ідеал сімейного щастя висловив поет І.Котляревський: «Де згода в сімействі, там мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, здоров’я посилає. І з ними вік живе…» - чи не ідеальна формула сім’ї? Родовід – це коріння, на якому тримається родинне дерево. Можна навіть намалювати генералогічне дерево, підписуючи кожну гілочку на ньому іменами близьких людей для пам’яті майбутніх поколінь.
Не буде коріння – дерево звалить маленький вітерець. Тому ми і повинні поглиблювати знання наших дітей про роль в їхньому житті родини.
А зараз пригадуються слова із всім знайомої пісні, яку колись написав славетний український композитор Назарій Яремчук. Сам композитор давно помер, але його пісня продовжує жити у його двох синах – Назарії та Андрії Яремчуках, що успадкували від батька чудові голоси та щирі серця справжніх українців. І продовжують жити безсмертні рядки:
«Родина, родина… від батька й до сина,
Від матері доні тепло передам.
Родина, родина – моя Україна
З глибоким корінням, з широким гіллям»
В садочку ми часто влаштовуємо родинні свята, де збираються разом діти і їхні родини. «З родини йде життя людини», - так справедливо каже народна мудрість.
Для того, щоб діти могли глибше дізнатися про історію свого роду, важливо знайомити дітей з професіями їхніх дідів-прадідів, а це означає що повинні знати і старовинні професії, ремесла. Знаряддя праці, вироби народних промислів.
З цією метою доречно в дитячому садочку провести театралізоване дійство «ярмарок», щоб діти наочно могли поглинути у світ невичерпного джерела народної мудрості, пов’язаного з історією, побутом, ремеслами та душею народу, її народного мистецтва, фольклору, іскрометного жарту. Ярмарок – це місце, де зустрічаються виробник і споживач, щоб продати чи купити товар, погуляти, пожартувати, поспівати, потанцювати, позмагатися…
Як тут не згадати славнозвісний Сорочинський ярмарок у Полтавській області, оспіваний самим М.В.Гоголем у циклі повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». Діти дуже люблять приймати активну участь у таких дійствах. Тут вони – справжні актори і співаки. Найзаповітніша мрія, найпалкіше бажання всіх батьків-матерів – щоб дітки зростали дужі і красиві. А ще розумні, щедрі на добро, на любов, на пошану до старших, до святинь свого роду й народу.
Ріст і силу дитяті дають материнське молоко і батьківський хліб. А що ж спричиняє зростання душі? Звичайно ж, слово.
Маля – немовлятко не знає мови, не розуміє слів. Але материнська любов і народна мудрість створили диво-дивнеє – колискову пісню, забавлянку. Саме з «А-а-а, люлі-бай, спи, дитинко, засинай», - починається розуміння слова і мови.
Рідна мова… рідний, рідна, рідне – корінь роду і народу. Рідна матуся, рідний тато, рідна земля і рідна Україна, рідна мова. Поки живе мова – доти живе народ.
«Як парость виноградної лози
Плекайте мову, пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде»…
(М.Рильський)
Автор заповідає майбутнім поколінням берегти рідне слово. Необхідно маленькому громадянину України прищепити бажання бути вірним своєму народові, мові, землі, де народився і зростаєш. В невинній душі неодмінно зросте зерно сіяча, якщо його засіяти ще змалечку. З молоком матері, з батьківським хлібом, з добрим словом і любов’ю педагога-наставника в садочку, а згодом і у школі. Мудрі люди кажуть: «спочатку батьківські очі дивляться на нас з любов’ю, потім з гордістю, далі з надією».
«Мова рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має…»
(Ф.Воробкевич)
Рідна мова повинна дзюрчати, як чиста водиця із криниці, співати янгольськими хорами. Кажуть, устами дитини говорить сам Бог, сама істина.
«Народ, - зазначав В.О.Сухомлинський, - життєдайне вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з дітьми, ми не могли б успішно навчати і виховувати молодь». Спілкуючись з дітьми, ми, дорослі, допомагаємо їм пізнати цей дивний, але такий чудовий світ.
Багатьом дорослим і юним громадянам нової України, що вже впевнено ступають шляхом незалежності, вибудови демократичної європейської держави, розвиненої економічно й духовно, припали до душі повернені з минулого й водночас такі сучасні віршовані рядки:
Мово рідна, слово рідне
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Це слова українського письменника Федора Воробкевича (1836-1903 р.р.), якого Іван Франко називав одним із «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Кращі з його пісень згодом настільки поширилися у народі, що увійшли до народнопісенного репертуару й поповнили українську фольклорну скарбницю.
Українська мова – одна з найяскравіших і наймилозвучніших мов світу. Саме тому діти, народжені на Україні, повинні грамотно спілкуватись, співати рідною мовою, адже мова – душа народу. Це правдива і проста істина.
Мова – витвір і одиниць, і маси – не має початку й кінця, вона невіддільна від народу – носія мови. Гине народ – гине й мова, і так само, гине мова – зникає й народ як суверенний феномен вселюдської цілісності.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги до народного слова: «Учитесь, читайте і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» і ще такі слова:
«Не шукайте, не питайте, того, що немає
І на небі, а не тілько на чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила і воля»
(Т.Шевченко)
Національний геній українського народу Тарас Шевченко зробив неоцінений внесок в духовну скарбницю людства. Ставши національним символом своєї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Саме тому, починаючи з дитячого дошкільного віку (середні та старші групи) щороку вшановують світлу пам'ять невмирущого Тараса 9 березня:
«Поклін Тобі, Тарасе,
За Твої праві труди.
За тебе рідний нарід
Ніколи не забуде.
Ніколи не забуде.
Про Твої заповіти.
Чого батьки не зможуть,
То сповнять їхні діти», -
так співають діти, квітчають портрет улюбленого народного Кобзаря.
Видатні українські письменники М.Вовчок, І.Франко, Леся Українка також високо цінували і вважали за необхідне ростити молоде покоління на підґрунті української народної творчості, яка відтворює життя українського народу, його історію, мову, народну мудрість. Як сказав поет Дмитро Білоус,-
«…зберігає мова калинова
На гронах дивних свіжості росу,
Щоб у майбутнє музикою слова
Нести душі народної красу».
Тож для вихователів та музичних керівників дитячих садочків вкрай необхідним є грамотно, з любов’ю в серці і голосі спілкуватися з дітьми саме українською мовою, виховувати і ростити справжніх патріотів України своєю кожноденною кропіткою працею, вносячи по крапельці доброти, чесності, справедливості, щирості, милосердя, краси, гармонії, великодушності, благородства, мудрості, душевної свободи, гідності, віри, надії – тих життєво необхідних моральних якостей та цінностей.
Ми, педагоги, вирощуємо генофонд нашої нації, від якого залежить майбутнє нашої країни. Незважаючи на цілу низку негативних явищ у суспільстві, серед яких економічна нестабільність, соціальна незахищеність громадян, духовна криза, діти повинні твердо вірити у перемогу добра над злом, жити за принципом: все так не буде!
Видатний український педагог О.Сухомлинський порівнював виховання дитини, формування її найкращих рис характеру з мармуром, з якого необхідно створити скульптуру. І дуже важливо, який же інструмент буде в руках митця.
На мій погляд, виховати в майбутній людині справжні моральні якості допоможе мистецтво.
Якщо дитину змалечку знайомити зі скарбницею усної народної творчості, музичними творами Чайковського, Леонтовича, Римського-Корсакова, Лисенка, навчити милуватися полотнами живописців Рєпіна, Білокур, Дерегуса, то можна з впевненістю буде констатувати наявність потягу до виховного ідеалу нації. Але треба постійно приділяти увагу подальшому руху культури до вершин досконалості. І тільки за тих умов, на мою думку, кращі твори мистецтва будуть тим інструментом, за допомогою якого людина стане гармонійно розвиненою. Якщо з дитинства не прищепити маленькій людині початків духовності, вона виросте морально німою і сліпою.
Три нещастя є в людині: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей можна уберегтися, гарно їх виховуючи.
в) любов до Бога – християнське виховання
Як допомогти дітям розібратися, де добро, де зло?
Треба вчити дітей стриманості і поміркованості, самовладання, витримці, прагненню не пливти за течією життя з усіма його «гріховними» проявами, а піднятися над нею, щоб діяти за законами правди і добра. Вчити бути максимально наближеними до Бога. Тільки Господь може дати відповідь на будь-яке питання, на яке ніхто крім нього не може знайти відповіді. Тільки під його святим покровом та покровом Матінки Небесної ми можемо знайти мир і спокій знеболеній душі. Отже, для розвитку як музичного, так і загального світогляду дітей дуже важливо потурбуватись про їхнє моральне та християнське виховання. Це невід’ємна частина духовного світу нашого народу. Це генетичний код нашої нації. З усіх наук найвища і найважливіша є та наука, котру проголосив сам Господь Бог. Тому особливе місце в житті кожної людини повинна займати молитва, яка до Божих висот допомагає і зцілює. Адже все на світі від Бога.
г) любов до всього прекрасного – естетичне виховання
Людина – найчутливіша істота на Землі. Її думки, почуття, дії, стан душі й досі залишаються загадкою. Хтось з письменників сказав такі слова: «Усі ми до тих пір люди, поки хочемо стати кращими». Дійсно, напевно, не знайдеться такої людини в світі, яка б не намагалася стати кращою, не хотіла б забезпечити гідні умови для свого існування.
В світі так багато краси, але далеко не кожна людина вміє її побачити: як ласкаво світить сонце, як розквітає навесні квіточка, як невпинно тече річка тощо. Але прагнення краси, напевно, є в кожного і, особливо, в дитини. Тому таким важливим у вихованні естетичному є навчити дітей все в житті робити красиво: співати, танцювати, говорити, думати, творити… адже сьогодні маленькі діти – це наш завтрашній день, наші перлинки, наш народ, і виростити його, виплекати, викохати, виспівати, відродити – чи є щось важливіше в житті.
Кожне музичне заняття я намагаюсь, хоч частково, але пов’язати із народним мистецтвом. Широко використовую народні пісні, ігри, дитячі забави, народну мудрість, легенди, роблю драматизації народних казок, ляльковий театр чи інсценівки. Навіть діти молодшої групи із таким естетичним задоволенням виконують ролі Баби, Діда, Ріпки, собачки Хвінки, киці Мінки, мишки Оришки тощо. А дітки ясельної групи як непіддільно щиро виконують ролі трьох гусей, що живуть у бабусі.
…Талантів на українській землі безліч. Наші діти – це глина, з якої наше завдання виліпити естетично прекрасну, морально стійку українську націю, український народ.
«Українка я маленька,
Україна – моя Ненька,
В неї щира я дитина,
Добра, люба та єдина».
ІІ. Види народної творчості
За видами народну творчість можна поділити на:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усну народну творчість;
в) народну гру;
г) пісенну творчість.
А зараз більш детально зупинимося на кожному з цих підрозділів.
а) Декоративно-ужиткове мистецтво в роботі з дітьми
Народна педагогіка – бальзам, який треба прикладати до ран нашої духовності. Ці слова чи не найяскравіше виражають суть народознавства, його роль у роботі з дітьми.
Одним з першочергових завдань в роботі з дітьми по присуспільненню до народної національної спадщини є ознайомлення з батьківською (дідівською) оселею. Це і родинне вогнище, звідки вимандровує людина в широкий світ з засвоєними цінностями: маминою піснею, нелукавим батьковим напуттям, дідусевими казками і бабусиними вишиванками, теплом незрадливого рідного слова. З любов’ю описав прощання з батьківською хатою В.Симоненко:
«Ти стоїш небагата й непишна,
Виглядаючи з саду в луг,
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх…
Ти була мені, наче мати,
Ти служила мені, як могла –
Кожна кроквочка, кожна лата
Не жаліла для нас тепла.»
Багате, розмаїте мистецтво на Україні. Через те, важливе місце в роботі з дошкільнятами посідає ознайомлення дітей з творіннями декоративного ужиткового мистецтва: керамікою, вишивкою; з предметами побуту, одягу, взуття; з професіями ткалі, гончара, різьбяра, лісоруба тощо.
Український одяг є яскравим і самобутнім культурним явищем, яке розвивалось й удосконалювалось протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичні долі східних слов’ян, взаємовпливи культур інших народів.
Представники різних соціальних груп: ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торговці тощо – відрізнялися своєрідністю вбрання. Матеріал, з якого виготовляв народний одяг, - хутро і тканини. Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу. Дуже різниться одяг у різних місцевостях України: на Лівобережжі чи Правобережжі, на Слобожанщині чи Поділлі, у Карпатах, Поліссі, Волині…
В дитячих садочках на допомогу педагогу приходить іграшка у національному костюмі і народне слово:
«У нашого Василя
Вишивані рукава
Ще й розшитий комірець,
А сам хлопець – молодець.»
Також важливим елементом народного одягу була хустка. В кожній місцевості був свій орнамент для жіночої хустини, виразник особливої краси:
«Маю хустку-вишиванку
На чотири роги,
Кого люблю, того люблю,
Кидаю під ноги.»
Хустка з давніх давен – основний улюблений головний убір українських жінок. І дівчатка у садочку із задоволенням танцюють із хустинами, вистеляючи ї до ніг хлопців, уявляючи себе дорослими жінками. Їх зберігали до весілля у скринях.
А найулюбленішим головним убором для дівчат був віночок. Які ж квіти повинні були квітчати дівочі голівки? Чорнобривці (які означають красу), ромашки (символ ніжності і доброти), незабудки (символ вірності); барвінок (символ життя); безсмертник (здоров’я), мак (щоб не було печалі). А якими стрічками повинен бути перев’язаний віночок і що вони означають? Коричнева (земля), жовта (сонце), зелена (трава), синя (вода), блакитна (небо), оранжева (хліб), рожева (багатство).
А в тих віночках дівчатка самі стають такими гарними, наче квіточки. Навіть самі на себе не можуть налюбуватися. На Івана Купала дівчата вплітали поміж квітів полин, любисток, зілля проти «чортовиння».
В садочку з віночками дівчатка водять хороводи, танцюють, а ще у ігри грають, наприклад:
(діти стають у коло, вихователь ходить по колу з лялькою і носить віночок).
Я віночок сплету,
Я з віночком піду.
А коли я цей віночок
На голівку накладу?
Я Тетяночку знайду
Я до неї підійду,
Я Тетяні цей віночок
На голівку накладу.
Ой, і гарний вінок
І веселий танок!
Ви поплескайте гучніше,
Звеселяйте наш гурток.
(діти плескають в долоні, а дитина у віночку виконує прості танцювальні рухи). Повторити 2-3 рази.
«Віночок вити – життя любити», - так каже народне прислів’я.
Також важливим елементом чоловічого одягу була вишиванка (вишита сорочка – мамою, сестрою чи дівчиною). Багато є цікавого фольклорного матеріалу, пов’язаного із цим видом одягу:
Вишиваю вишиваночку –
Подарунок для Іваночка
Як веселка – вишиваночка –
Подарунок для Іваночка.
А ще:
А в горобейка жінка маленька
Сидить на кілочку,
Пряде сорочку.
Що виведе нитку –
Горобцю на свитку.
Ще й кожна деталь одягу була своєрідним оберегом, носила свої функції, адже у все, що люди робили своїми руками, вони вкладали великий зміст, теплоту свого серця, уміння золотих рук.
Золоті руки, торкнувшись народних ремесел, перетворювали звичайні речі у справжні чудеса. Ковалі і слюсарі виготовляли металеві вироби й деталі до дерев’яних предметів. Кушніри вичиняли шкури й шили кожухи та інші хутряні речі. Шевці виготовляли різні види взуття. Одяг: свити, жупани, шаровари, плахти, запаски, сорочки тощо – шили кравці. Гончарі створювали безліч різновиду посуду: миски, глечики, горщики, барильця, куманці, інші керамічні вироби, наприклад, кахлі. Проте, найпоширенішими були деревообробні ремесла. Адже здебільшого знаряддя праці та предмети побуту були дерев’яні.
Теслі будували житла, що в більшості районів України також ставилися з дерева. Столяри майстрували віконні рами, наличники, двері, а також столи, лави, ослони, мисники.
Вози та сани – то було ремесло стельмахів. Колісники робили колеса, ложкарі – вирізали ложки. Розвинутим було бондарське ремесло (з їх рук виходили цебри, діжки, балії, бодні, шаплики). Діти також люблять виконувати ролі чи то бондаря, чи шевчика, чи коваля:
А чи бачив ти, як шевчик шкурку в воді моче? Ой, так, братику, так шкурку в воді моче.
А чи бачив ти, як шевчик шкурку натягає? Ой, так, братику, так шкурку натягає тощо.
Українська народна іграшка – цілісний культурний феномен. Через неї зберігається соціально-культурний досвід, здійснюється зв’язок поколінь. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання.
Розкриваючи дітям символічний зміст ляльки, слід звернути увагу на те, що досить часто її можна побачити на весіллі. Пояснюється цей звичай так: взагалі він (звичай) дуже давній. Колись люди вважали, що іграшка-лялька принесе добробут молодій родині, сприятиме народженню дітей. Згодом розповісти слід дітям про символіку образів півня, курки, баранця, коника тощо. Встановленню зв’язків між минулим і сучасним допомагало знайомство з творчістю відомих майстрів української іграшки – І.Гончара, О.Селюченко, М.Железняка.
Одним з цікавих і доступних дошкільнятам видів народного мистецтва України є витинанки – орнаменти, вирізані з паперу.
Не слід забувати і про писанки. Писанка – покрите яскравим розписом яйце. Це символ життя, знак весняного відродження (адже розписують їх на Великдень), уособлення творчих сил природи. Багато і музичного матеріалу, пов’язаного з писанками:
«Розмалюю писанку, розмалюю,
Коника гривастого намалюю,
Розмалюю писанку, розмалюю,
Соловейка-любчика намалюю.
А то не знає веселу гру «Купса»?»
Ходить Купса по риночку
«Та й купує писаночку.
Купса, Купса уродливий,
Купса, Купса чорнобривий,
Купса, Купса будеш мати,
Що дівчині дарувати»
Найбільш поширеним видом мистецтва є народна вишиванка, яка живиться великою різноманітністю узорів і веселкою кольорів. Чарівні по своїй красі, неповторні в малюнку і барвах орнаменти традицій народних вишиванок. Вишивальниці, вишиваючи будь-який узор, в буквальному розумінні програмують, складають у чітку арифметичну прогресію те, чого прагнуть передати на тканині, шкірі, повсті. Основним матеріалом для вишиванки є нитки (льняні, бавовняні, шовкові та ін.). іноді як дорогі матеріали використовують золото, срібло, самоцвіти, намисто, бісер, монети тощо.
Вишивки були скрізь: і на народному одязі, і на рушниках, і на серветках.
У народі казали: «Хата без рушника – що родина без дітей». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
«Тримай хаточку, як у віночку
І рушничок на кілочку;
Тримай відерця всі чистенькі
І водиці повнесенькі.»
«Кілкові» рушники можна використовувати в інтер’єрі групової кімнати (наприклад, прикрасити портрет Т.Г.Шевченка чи Лесі України).
По всій Україні поширені звичаї накривати рушником хліб на столі. А ще зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю, що лежать на вишитому рушнику (як тут не згадати чудовий твір Гулака-Артемовського «Вихід з хлібом та сіллю»?).
У народі кажуть: «Хто сам малюнок долі вибирає, той пустоцвіту у житті не знає».
На щастя, на долю своїм дітям вишивала мати рушники, благословляла на дальню дорогу. Пригадується пісня П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя»:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…»
б) Усна народна творчість
Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить – казці.
Казки зачаровують малят образністю рідного слова, красою співучої української мови, своєю щирою наївністю, допомагають їм подивитись на навколишній світ іншими очима. Казки бувають:
чарівні (наприклад, «Іван Голик та його брат»), «Івасик-Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Іван Побиван», «Царівна жаба» тощо);
соціально-побутові, в яких розповідається про буденне життя людей, побут або реалії людського життя («Про Правду і Кривду», «Біда Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо);
сімейно-антагоністичні казки («Два брати», «Гостинець батькові», «Названий батько»);
жартівливі («Москаль у пеклі», «Докучливі качки», «Як баба чорта дурила» тощо);
сатиричні («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска» тощо).
Важливе місце у творчості дітей відводиться участі у драматизації казок. Розвивається артистизм.
Важливе місце у виховання поваги та любові до батька і матері займають прислів’я та приказки, наприклад:
Одна мати вірна порада;
Все купиш, лише тата й мати – ні;
Матері ні купити, ні заслужити;
Дитина плаче, а матері боляче;
У дитини заболить пальчик – у матері серце;
Шануй батька й неньку, то й тобі буде гладенько;
Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти;
Годуй діда на печі, бо й сам будеш там.
А ще можна запропонувати дітям відгадати загадки:
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами,
Відгадайте: хто це? (Мама).
Красивий, щедрий, рідний край
І мова наша – солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься… (Україна).
Сумовита, ніжна та лагідна колискова викличе в дитини приємні, теплі спогади про найріднішу у світі людину.
Можна дати малятам поуправлятися у скоромовках:
«Ти, малий, скажи малому,
Хай малий малому скаже,
Хай малий теля прив’яже.»
«На дворі – трава, на траві – дрова,
Раз дрова, два дрова…»
З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки:
«Антоне, Антоне,
Собака втоне.
Тягни за вушка –
Буде добра юшка.
Діти посварилися – треба помиритися.»
«Мир миром, пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні,
Помиримось.»
У «Словнику української мови» читаємо: «Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою». Основу легенди становить вигадка та фантазія. Але люди в неї вірили, як у можливу. Легенди – зразки історичної пам’яті людей.
в) Народна гра
Діти… Їх ігрища й розваги… Це особливий світ ще й досі непізнаного, загадкового. Як і світ дитини. Не регламентований стереотип.
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли:
Де стоїш?
На камені.
Що п’єш?
Квас.
Лови мух, а не нас.
Гра займає більшу частину життя дитини. Адже в грі дитина задовольняє свої потреби в активній діяльності, намагаючись діяти, як дорослі.
Гра дитини має свої особливості:
Гра – творча діяльність. Діти в грі творять згідно зі своєю уявою.
Гра – самостійна діяльність. Якщо навчальну трудову діяльність дітей організовують переважно дорослі, то гру, в більшості випадків, дитина починає сама. Вона самостійно визначає сюжет, тему, правила гри. (сюжетно-рольові ігри).
Гра – це засіб всебічного розвитку дитини і можливість навести контакт з оточуючими через гру. Спілкуючись в процесі гри, діти взаємозбагачуються знаннями, вміннями. Граючись іграшками, предметами, піском, снігом, діти засвоюють їх якості. Для розумового розвитку створені спеціальні дидактичні ігри. Музичні ігри сприяють естетичному розвиткові. Діти виконують певні ролі. Гра сприяє розвитку активності, ініціативності, рішучості, відповідальності, дисциплінованості.
У грі відображаються ті соціальні явища, які діти спостерігають в дійсності: професії, взаємини між людьми. Велику роль в організації і проведенні гри відіграють батьки, вихователі, музичні керівники.
Діти не граються мовчки. Навіть, коли дитина бавиться сама, вона розмовляє із іграшкою, уявляючи себе мамою (татом), лікарем, вихователькою тощо. Мабуть тому і в народних іграх є своєрідні промовляння перед проведенням гри або відтворення цих слів в ході гри.
Найпоширенішим засобом розподілу дітей у дитячих іграх є лічилка.
Лічилки – це невеличкі поетичні твори, в основі яких лежить лічба. Вони бувають сюжетними та безсюжетними. Наприклад:
«Котилася торба з високого горба,
А в ній хліб-паляниця,
Кому доведеться – той буде водиться»
Дитячі ігри – це невеличкі твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій засобами рухових елементів. Найдавнішими є хороводні ігри, драматичні ігри, що колись було частиною календарних обрядів. Вони в основному розкривають тему через поєднання в єдине ціле музики, хореографічних рухів, пантоміми, слова.
Часто у грі використовуються діалоги.
Серед народних ігрових елементів багато рухливих ігор. Переважно ці ігри можна поділити за календарними циклами:
Зимово-весняні ігри: (наприклад, «Коза»);
Гаївки, веснянки: («Огірочки-пуп’яночки», «Шум», «Ми кривого танцю йдем»);
Літньо-осінні ігри: («Купайло», «Мишка та кіт», «А ми рутоньку посієм», «Кругом Мареноньки ходили дівоньки», «Квочка», «Дід», «Лис»).
Музично-дидактичні ігри
Музичні керівники будують музичні заняття з дошкільниками з урахуванням завдань музично-естетичного виховання дітей відповідно до вимог програми «Я у світі», проводять їх відповідно до перспективного та простого плану роботи з використанням різноманітних прийомів, що допоможе дошкільникам сприймати музичний твір та роздумувати над основами музичної грамоти.
Використання музично-дидактичних ігор дає можливість найбільш змістовно здійснювати музичне виховання.
Орієнтовна мета музично-дидактичних ігор:
Розвиток пісенних навичок;
Навчання виразно співати;
Розвиток музичних здібностей (слуху, пам’яті, почуття ритму);
Розвиток та збагачення рухової активності дітей, уміння узгоджувати рухи з музикою;
Розвиток музично-слухового сприймання у процесі ритмічних рухів;
Виховання естетичного смаку, поваги до національної та світової культури.
Імпровізація – це особливий вид художньої творчості, при якій твір створюється в результаті безпосереднього процесу виконання. Імпровізація використовується у вокальній народній музиці – фольклорі.
Під час занять у дошкільному навчальному закладі – це музична творчість дітей, їх власні музичні твори та їх виконання або оформлення жестикуляції у заданому музичному ритмі, темпі чи характері.
Музична імпровізація може передаватися у різних видах (вокальному, інструментальному, ритмічному). Ідеальний варіант для музичного керівника – присвятити імпровізації все заняття.
г) Пісенна творчість
Чи задумувались ви над тим, чому не вмирають народні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе, не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт. Бо вони впродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти і милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає у людських взаєминах. Створювані за сивої давнини, пісні передавалися із уст в уста, змальовуючи фольклорний портрет тієї місцевості, де співалися.
Українська пісня – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя на виявлення своїх здібностей на збереження своєї гідності.
Хто не був зачарований українською піснею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим, коханим?! Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, її чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності, творчості.
Яка мати не співала над колисковою дитини! «Це перша пісня, яку дитина чує від найближчої і найдорожчої для нього людини – її матері. І функція цього простого співу, що йде від самого серця – далеко не лише просте заколисування. Співаючи колискову, мати висловлює найзаповітнішу мрію, сподівання, бажаючи дитині довгого, щасливого життя, передає їй найважливіші культурні коди. Поки діти чують колискову від своїх матерів, народ має надію і надалі зберігати свою ідентичність» (М.Чемберджі).
Мотивів, де кіт бере участь у заколисуванні дитини чимало, і відомі вони у багатьох варіантах:
«Ой, ну, люлі, коточок,
Да не йди рано в садочок
Вони дітки малесенькі
Вони спатки радесенькі».
Пісня – це найкращий речовий вияв ритму, який панує у Всесвіті.
Хоч би і без слів, пісня є чимось виміряним, чимось ідеальним, абстрактним і абсолютним. А вже пісня зі словами, а ще більше пісня з рухом, пісня з забавою, пісня-гра – це вже щось зовсім реальне і конкретне, що його дитина може вже цілим своїм єством переживати.
Естетичні переживання дитини, в тому числі і музичні, не є такими як у нас, дорослих. Ці переживання в’яжуться з забавою.
Пісня, спів і музика, часто є нерозривною частиною рухових забав та ігор, розвиває в дитини найкращі душевні якості.
Дуже люблять діти різні інсценування пісень. Наприклад, таких народних пісень, як «Зажурився, дідусьок, що має робити», «Куди їдеш, Романочку», «Несе Галя воду», «Ой під вишнею». Цей список можна продовжувати і продовжувати. Але важливим є те, що в інсценівках пісень діти мають можливість проявити себе не лише як співаки, але і як маленькі актори.
Звичайно ж, народна пісня звучить у садочку з перших музичних занять. Від простого підспівування з ясельної групи «Сороки-ворони» та «Печу, печу хлібчик» до «Вийди, вийди, сонечко» у молодшій. У середній групі це вже може бути «Де ти, кицько, ходила», ну, а в старшій – це і «Ти ж мене підманула», «Ходить гарбуз по городу», і ще багато інших.
Але я хочу звернути увагу на тенденцію росту складності народних пісень в залежності від вікових особливостей і можливостей дитини. І навіть в дітей одного віку є різні здібності, завжди при підборі особливо сольних номерів треба враховувати індивідуальні можливості та підбору музичного матеріалу відповідно до віку дитини.
Символи України
Державними символами України є національний гімн, прапор та тризуб.
Офіційним гімном України є пісня «Ще не вмерла Україна…», слова П.Чубинського (написані ще у другій половині ХІХ століття), музика М.Вербицького (музика була написана композитором для вистави «Запорожці» і була дуже популярною).
Гімн – це пісня, ода, що славить народ.
Після проголошення незалежності нашої країни ми повернулися до давнього національного символу – жовто-блакитного прапору.
І тепер під час проведення урочистостей, спортивних змагань майорить наш прапор, символізуючи мир та багатство України. Жовтий колір – це жовте колосся, що зростає під блакитним небом.
Третій символ України – Тризуб. Яке значення вкладалося в це зображення? Єдиної думки немає. Одні вважають, що він являє собою три стихії природи: повітря, воду і землю. Інші переконанні , що це зображення сокола або Берегині, рибальського знаряддя або булави – символу влади. Ще є версії, що це символ триєдності – Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого.
Отже, державних символів є три. Але ще є і народні. Україну не можна уявити без верби, калини (навіть існує другий, неофіційний гімн України «Червона Калина»), золотозубого соняшника, лелеки на обійсті, біленької хатини під солом’яним стріхою, хрещатого барвінку.
«Ой, у лузі червона калина похилилася
Чогось наша рідна Україна зажурилася…
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну
Гей, гей розвеселимо…»
А ще народним символом завжди був хліб, який символізував гостинність, щирість нашого народу і українське слово, що зберігає почуття, традиції. «Не кидай хліба – він святий, не кидай слів на вітер».
Українські обереги.
Наш народ на своєму довгому історичному шляху жив за зразком найраціональніших духовних традицій. Може, не всі вони сьогодні мають однозначну практичну силу, але переважна більшість з того, що гуртувало і об’єднувало людей, виховувало в них почуття національного усвідомлення, високих зразків моралі, мають бути з нами, передаватися наступним поколінням, їх втрата неодмінно призведе до духовного виродження і етнічного самознищення. А ми ж мусимо знати, хто ми, і чиї діти.
Берегиня – це наша мати, наша оселя. Усе, що в ній є, що пережили від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою, добрим словом, - і є Берегиня.
Обереги – наші давні і добрі символи. Їхнє генетичне коріння сягає глибини століть. Може, маючи саме їх, наш народ зумів уберегти від забуття нашу пісню, думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбний дух. Виряджаючи чоловіків та синів у нелегкі походи проти чужинських набігів, матері, дружини і кохані дарували їм на пам'ять ці непересічні амулети-рушники з оберегами, аби живими повертались до рідної домівки.
Коли завершувалась робота в полі, дівчата та жінки збиралися в когось вечорами і пряли нитки, полотно, шили і вишивали сорочки, рушники, хустинки та інші речі. Вони вважалися оберегами цілої родини. Працювали охоче, весело, з любов’ю.
З глибини віків дійшов до нас звичай прикрашати оселі оберегами з природних компонентів, що символізують здоров’я, добробут, любов, щастя (різноманітні, вінички, черевички, оздоблені виробами з тіста, шкаралупою від горіха, маком, крупою…).
У народі існує повір’я, що часник, перець, вироби із солоного тіста відганяють від дому біду та нещастя. Біла лляна сорочка є символом єдності у родині. Безсмертник символізує довголіття, колоски жита, вівса – красу, мак – від навроку, горох, гречка, квасоля – гарний урожай, горіх – міцне здоров’я. Трав’яний віночок приносить удачу, мішок із зерном – щастя у домі.
Отож, батьківська хата – це не просто житло, це значний відрізок життя людини, причому часто-густо найкращий. І не тому, що батьківська хата була тепла і суха, і з якимись зручностями та вигодами. Навпаки, ще й сьогодні величезна кількість цих хат не мають ні газу, ні води, невеликі, сплановані без архітектурної думки, побудовані з тих матеріалів, які зуміли колись дістати. Але ми їх любимо все життя, бо там минає наше дитинство, там виміряні наші майбутні шляхи-дороги, там наставляли нас на добро і щирість. Це поріг батьківської хати застилається вишитим рушником, на який ми стаємо, виходячи у білий світ на самостійну стежку сімейного життя. Батьківська хата манитиме і притягатиме невід’ємними хвилями магніту приязні, доброти та любові, своїми духовними оберегами.
Розваги та свята в дитячому садку.
Актуально, що фольклорний матеріал тісно пов'язаний із народними традиціями. І значимою є проблема введення українського музичного фольклору у життя дитячих свят.
Фольклорний матеріал тісно пов'язаний з народними традиціями. Залучаючи дітей до участі у традиційних народних святах та звичаях, слід проводити певну підготовчу роботу, щоб діти засвоїли, що означає та чи інша традиція, як вона відмічається в народні й творчості, які має символи, атрибути, які предмети та яким чином пов’язана з народними прикметами та календарем. Особливу увагу слід приділяти українським народним казкам та творам Т.Г.Шевченка, І.Франка, Л.України, П.Глібова, В.Верховинця, у яких згадуються народні свята та звичаї.
Все це у комплексі підвищує інтерес дітей до наступної події та наприкінці збагачує їх враження.
Спілкуючись з джерелами народної творчості, діти відгадують характер свого народу, його кращі людяні риси: доброзичливість та гумор, працелюбність та бережливе відношення до плодів своєї праці та вміння відтворювати різноманітні традиційні обряди та щирість душі.
Особливо підкреслюється роль дорослих при проведенні фольклорних свят у дитячому садку. З радістю діти сприймають участь у них своїх сестер, братів, батьків, бабусь та дідусів.
Участь у спільних виступах, драматизація сприяє виникненню особливої атмосфери дружнього спілкування дітей і дорослих, збагачує духовний світ не лише малюків, а й всіх хто їх оточує.
Особливого забарвлення фольклорним розвагам, святам надає гра дітей на дитячих музичних інструментах.
Велику роль у створенні урочистої святкової обстановки відіграє образотворче мистецтво. Святкові декорації зали, дитячі яскраві костюми, атрибути, – все це створює неповторну атмосферу, радісний настрій, дивує, захоплює дітей. Діти повинні не тільки бути спостерігачами художнього оформлення, але й приймати активну участь в його створенні.
У проведенні свята важливу роль відіграє ведучий. Він допомагає зрозуміти все, що відбувається на святі, зосереджує увагу присутніх, зацікавлює їх, створює бадьорий настрій, пов’язує номери програми між собою.
Наперед передбачити всі ситуації, які можуть виникнути на святі неможливо, але основний текст ведучого має бути добре продуманий і щодо змісту і щодо літературного викладу.
Триматися ведучий повинен просто, невимушено: мова має бути чіткою, правильною, красивою, грамотною, без напруження. Він повинен пам’ятати, що діти – це не актори, і доброзичливим, розумним словом, дотепним жартом, підказкою допомогти згладити всі можливі неприємності.
Весь музичний і літературний матеріал,хід свята ведучий повинен знати досконало, тому до свята (розваги) має відвідувати всі музичні заняття, індивідуальну роботу з дітьми. А щоб діти на святі не приділяли багато уваги розгляданню костюмів, дати їм змогу заздалегідь роздивитися.
Для надання ранку або розвазі святкового настрою, колориту не обов’язково шити костюми, іноді достатньо надіти характерну деталь костюма – хустину, віночок , стрічку, шапочку зі зображенням звірів, квітів, овочів, фруктів; вдягти бриль тощо.
Приємною традицією свят в дошкільних навчальних закладах є дарувати дітям подарунки. Існує безліч форм вручення подарунків (сюрпризні моменти) – різні мішки, торби, пакунки від Миколая; на інші свята – у віночку, в кавуні, в ріпці, в рукавичці, під ялинкою у сніжці, у квітковій клумбі, у Великодньому кошику, у крашанці, писанці і багато інше. Це залежить від фантазії музичного керівника та вихователів і, обов’язково, зміст свята.
Неприпустимо, щоб одні і ті ж діти, навіть, коли вони надзвичайно здібні, виступали багато разів, затінюючи своїх «колег». Часті виступи однієї дитини, переодягання нервують, втомлюють її, викликають зарозумілість. Залучення до участі в святах сором‘язливих і менш здібних дітей дає поштовх їх музичному, всебічному розвитку.
Народне мистецтво є сповнене притягальної сили, воно повне якоїсь дивної енергетики; традиційні ремесла приваблюють малечу, викликають почуття захоплення. І мета дорослих – виховувати любов до народного мистецтва в дітях, повагу до праці народних умільців, гордість за талановитих земляків, викликати бажання самим в житті бути схожими на них, щоб прославити нашу Україну.
Роль матері у вихованні дошкільнят посідає окреме місце. Адже, мама, матуся, ненька – це найголовніша людина в житті маленької дитини, рівно як і дорослого. Скільки ж пісень складено про матір! Два простеньких склади, що повторюються один за одним «Ма-ма», а скільки відразу виникає теплих почуттів – ніжних, лагідних, здатних зігріти душу в будь-який мороз. Саме тому у дитячому садочку щороку другої неділі травня ми святкуємо Свято Матері. В цей день діти мають прекрасну нагоду привітати своїх матусь з їхнім святом (прочитати вірші, заспівати пісні, затанцювати, подивитись на ігри-атракціони, в яких приймають участь матусі та бабусі), просто притулитися, обняти, поцілувати, подарувати квіти, промовити найкращі слова подяки.
Усьому цьому вчимо ми дітей з дошкільного віку – любити, шанувати, берегти матерів і бути їм завжди вдячними дітьми.
Музичний матеріал до таких свят завжди я підбираю з особливою увагою. Адже мами приходять на свято для того, щоб відчути любов своїх крихіток. А чи багато людині для щастя треба? Трохи уваги, трохи поваги, трохи любові і сердечного тепла. Сподіваюся, що ще не одна мама з наших свят, присвячених Дню Матері, не повернулася додому нещасливою. Не забуваємо вшановувати також і бабусь – адже вони матусі наших матусь, татусів і також тішаться привітаннями від своїх обожнюваних онучат.
Календарно-обрядові свята.
«Якщо хочеш пізнати націю – вивчай її свята». Це мудре народне повчання спробуємо простежити і ми. Віддавна народні свята чергуються з буденною працею. Кожний обряд здійснювався тільки у певний , чітко визначений час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря). Святкові обряди узгоджувалися з річними фазами небесних світил, за їхньою допомогою намагалися зміцнити добрі, корисні природні сили та нейтралізувати ворожі енергії.
Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича Колодій, Великдень, Зільних (Зелені Свята, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту (Андрія). Між цими великими святами були менші, але важливі: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Лади, Весілля Свічки (Калина), Рожаниць, Мокоші, Свято Плуга, Свято Роду та ін.
Під час свят дорослі та діти з музикою, танцями, іграми брали участь у ритуальних дійствах, співали величальні пісні.
Свята на пошану Сонця – найосновніші в традиційній культурі. Започатковано свята сонячного циклу (Коляда, Великодня, Купайла, Калити) ще народами трипільської культури, прадавніми хліборобами. Потім на народні свята були накладені церковні: Коляда стала Різдвом Христовим, Великдень – Паскою, Купайло – Іваном Купалом, Калита – днем Андрія Первозванного.
Тож щоразу, проводячи дітей стежками календарної обрядовості, я сподіваюсь, що і вони поведуть своїх дітей, забезпечуючи тим самим зв'язок поколінь.
Коляда. Це свято зими. Різдво нового світла. Стародавнє слово «різдво» означає народження. Після хрещення Русі християни в Україні святкують Різдво як народження Сина Божого Ісуса Христа. Відзначається протягом двох тижнів (7-19 січня). Це суто родинне свято. В переддень свят кожна людина намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали, хто «одіб’ється від сім’ї, той цілий рік блукатиме манівцями».
Новорічна обрядовість давня, як сам світ. Колядки, щедрівки, новорічні засівальні обряди, парубоцькі ватаги під супровід троїстих музик з казковими персонажами «Маланки» та «кози», - все це глибокі народні традиції, пов’язані з зустріччю Нового року.
В садочку, починаючи з ясельного віку, діти співають колядки.
Дівчинка: «Я маленька дівонька,
Як у полі квітонька.
На сопілці граю
Вас з Різдвом вітаю.»
Хлопчик: «Я маленький хлопчик,
Виліз на стовпчик,
На дудочку граю,
Вас усіх вітаю.»
Серце радіє, душа оновлюється щоразу, бачачи, як ці малі крихти співають, нехай навіть вимовляючи половину з тих слів, але з повною віддачею.
Декілька років підряд вертеп дітей з нашого садочку ходив по вулицях, ми заглядали в магазини, банки, в аптеки колядувати. На вулиці люди фотографували маленьких колядників, тішилися з того, що живуть традиції нашого народу, не вмирають. І кладуть, як і має бути, у торбу міхоноші хто цукерочки, хто грошики на садок чи на забавки. А як тішаться самі колядники!
Свято весни (Стрітення). Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починається цикл весняних свят.
Олекса Воропай так подає образ весни: «Вона, ця дівчина – весна, - бажаний і довгожданий гість, її закликають дівчата піснями-веснянками, її зустрічають діти з дарами – солодким печивом у вигляді пташок, її уособлює найкраща з дівчат напередодні св.Юрія «Ляля» або «Леля», що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, оперізується «зеленим» поясом з трави і квітів, і роздає дівчатам діри-вінки, що вістять весілля». Наші пращури уявляли весну цілком реальною особою – стрункою, веселою, заквітчаною та співучою юнкою. Там, де вона з’являлась, все оживало, квітло, дзвеніло піснями».
Закликання Весни пов’язане насамперед із птахами. Найпоширенішою формою зустрічі весни в Україні були дівочі хороводи та веснянки, наприклад:
«Ой, на горі кладочка,
Там одила паночка,
Розсипала пір’ячко
На наше подвір’ячко.
Ходім, ходім, діточки
На поле поляночку
Позбирати квіточки,
Співати весняночки.
Ой, нагорі пісенька,
Там ходила дівчинка,
Розтуляла віченьки
У кожної квітоньки.»
Чудова, лірична мелодія цієї весняночки. А скільки їх і ліричних, і жартівливих, і просто веселих в нашого народу? І не злічити! Одна краще за іншу. Ось і водить дітвора нескінченні гаївочки, славлячи Весну і Бога.
Великдень. Це свято весняного воскресіння, оновлення природи, духовного очищення, це Великий День повороту сонця. Ритуальне дерево Нового року – ялинка, а весни – верба. Великодня Верба – Прадерево життя.
Великдень – початок хліборобського року. Християни святкують Великдень як воскресіння Сина Божого Ісуса Христа.
«Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Радість небо нам являє,
Паска красна нас вітає.
Радуйтеся, люди нині,
Бог дав щастя всій родині,
Бог дав радість із небес –
Христос Воскрес!»
Зі слів: «Христос Воскрес!» і відповіді: «Воістину воскрес!» вже скільки віків починається це світле свято. «На Великдень червоне яєчко славиться», - казали в народі. Яйце – символ життя на землі: і пасочка печеться – тіло Боже. Збирається Великодній кошичок, в який входить, окрім Паски, яєчок (крашанок чи писанок), шинка, ковбаса, хрін, масло, сир і посвячується він у церкві після Служби Божої. А згодом біля церкви діти водять веснянки та гаївки, прославляючи святе Воскресіння Сина Господнього Ісуса Христа і відродження самої природи, перемоги добра над злом.
Маленькі діточки, тримаючи у руках дерев’яні писаночки, співають:
«Куда-кудак, куд-кудак,
Знесла яйце як кулак»,
А старші:
«Ой, Марічка писанки писала,
На Великдень дітям дарувала
Гори в них високі і смереки,
Світ від них дивується далекий…»
А які чудові гаївки! «Хто видав, хто чував Соломію на торзі», «Купса», «Подоляночка», «Жучок»:
«А в нашого Жучка золотая ручка:
Грай, Жуче, грай, небоже,
Най ти Господь допоможе
Грай, Жуче, грай!
А в нашого Жученька золотая рученька:
Грай, Жуче, грай, Жучеой, грай, Жуче, грай, небоже,
Най ти Господь допоможе.»
Дуже багато варіантів кожної гаївки, в кожній місцевості співають по своєму. Цікаві забави із писанками та крашанками «Навбитки», «В котка», «Хованки», «Діставалки», «Хто далі покотить писанку», «Чия писанка сильніше», «Покрути яйце».
Ще на Великодні свята, перед тим, як має зійти сонце, люди відчиняли усі віконця, відхиляли фіранки на вікнах і усували все, що не пропускало до хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народними традиціями і віруваннями приносить у дім щастя і здоров’я.
Після Служби Божої та освячення розходилися по домівках, гостях, христосуючись дорогою з усіма зустрічними та обмінюючись писанками та крашанками. Великдень, як і Різдво – сімейне свято.
Великоднє гаювання (грища та розваги) відбуваються переважно протягом перших трьох великодневих днів, продовжується на Проводи (тобто наступного тижня).
IІІ. Заключна частина. Від народознавства до свідомого патріотизму
Виховувати свідомого громадянина і патріота означає сформувати в дитини комплекс певних знань, особистісних якостей і рис характеру, що є основою спеціального способу мислення та спонукальною силою у повсякденних діях, вчинках, поведінці, йдеться про:
патріотичну свідомість, громадянську відповідальність і мужність, громадську ініціативність та активність, готовність працювати для розквіту батьківщини, захищати її, підносити її міжнародний авторитет;
повагу до конституції, законів української держави, прийнятих у ній правових норм, сформовану потребу в їх дотриманні, високу правосвідомість;
досконале знання державної мови, постійну турботу та піднесення її престижу й функціонування в усіх сферах суспільного життя й побуту;
повагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця та наступника;
дисциплінованість, працьовитість, творчість, турботу про природу та екологію рідної землі;
фізичну досконалість, моральну чистоту, високу художньо-естетичну культуру;
гуманність, шанобливе ставлення до культури, вірувань, традицій та звичаїв інших народностей, що населяють Україну.
Щоб діти стали народом, традиціями їх треба виховувати (а це покликана забезпечити незалежна Українська держава), необхідно аби вони за час навчання, виховання в сім’ї, дошкільному закладі, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко перейнялися його національним духом, способом мислення і буття. Адже нація – це насамперед сукупність різноманітних духовних прикмет (Ю.Липа) та природних (біологічних, психічних), історично зумовлених ознак «тіла, душі, розуму» (К.Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільноти людей. Зрозуміло, що всі ці якості треба виховувати в дітей з опорою на ті засоби, методи, способи, традиції, які вироблені народом впродовж усього історико-культурного розвитку, тобто на засадах українського народознавства (українознавства).
Педагогічний аспект народознавства спрямований на те, щоб діти розумом і серцем засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, етику й естетику побуту, культуру, оволодівали вміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення тощо.
Українське народознавство – це чітка система високоефективних ідей, принципів і методів, доступних та емоційно наснажених засобів, прийомів і форм роботи з дітьми. Зокрема, народознавчі принципи визначають вихідні положення, згідно з якими організовується навчально-виховний процес. Ось деякі з них:
Принцип пріоритетності української національної ідеї у вихованні.
У преамбулі Конституції України, в Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення Незалежності України, Законі України «Про дошкільну освіту» та в інших державних документах визначено головну ідею українського народу – побудову Української незалежної держави.
Саме цю ідею покладено в основу навчально-виховного процесу в закладах освіти. На її засадах побудовано Державну національну програму «Освіта» (Україна ХХІ століття створена», нова навчальна та виховна програма «Я у світі», розробляються концепції, готується нове покоління підручників і посібників, обґрунтовуються нові виховні системи. Вона є основоположним принципом громадського виховання і передбачає формування національної свідомої особистості людини, гідної своєї держави.
Принцип поєднання національного та загальнолюдського у вихованні.
Специфічно національне і загальнолюдське не альтернативні, а взаємозв’язані аспекти в процесі пізнання дитиною особливостей життєдіяльності свого етносу, в її духовному розвитку та становленні як громадянина. Саме усна й писемна творчість народу, його культурні традиції, мистецтво, мова, національні за своєю сутністю і змістом, водночас вбирають у себе елементи загальнолюдської культури, її цінності і ідеали. Національне не виключає загальнолюдського.
Принцип систематичності й неперервності виховання.
Він забезпечує послідовність і наступність прилучення дітей до духовності народу, формування цілісної особистості зі стійкими громадянськими й патріотичними якостями.
Енциклопедією життя, праці, побуту, дозвілля народу є народний календар. Кожна дата, свята, зазначені в ньому, - це традиції і звичаї, які найтісніше пов’язані з природою рідної місцевості та трудовою діяльністю людини.
Народні традиції, звичаї та обряди, об’єднуючи минуле й майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують людей у високо розвинену сучасну націю.
Традиції є основою виховання, головним механізмом формування якостей особистості. Органічна паралель природа – людина незмінно проходить крізь усі види та жанри українського фольклору. Природа є джерелом енергії, добра. Її краса справляє великий вплив на формування духовного світу людини.
Могутнім засобом впливу на дитину є усна народна творчість.
ВИСНОВОК
Отже, і перед нами, педагогами, стоїть завдання надзвичайної ваги – виховати громадянина – патріота своєї Батьківщини, культурну, освічену людину, яка гідна представлятиме свою державу у всесвітній спільноті. Виконання цього завдання до снаги нашим педагогам. Музичний світогляд дітей значно поширюється завдяки знань народних звичаїв, обрядів, традицій, героїчного минулого та чіткого перспективою світлого майбуття.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
[«Народознавство в дошкільному закладі» О.П.Макаренко]
[«Бібліотека вихователя дитячого садку», №3-4/2004 р.]
[«Дошкільне виховання» №8, 2001 р.]
[«Пісня про рушник», Київ, «Веселка», 1991 р.]
[«Чом, чом, чом, земля моя» Київ, «Веселка», 1990 р.]
[«Дошкільне виховання» №12, 2003 р., вид. «Світичі», 2003 р.]
[«Дошкільне виховання» №8, 2002 р.]
[«Барвінок» №2, 1991 р.]
[«Дошкільне виховання» №8, 2003 р.]
[«Нова радість стала» Київ, «Веселка», 1991 р.]
[«Вийди, вийди, Іванку», Київ, «Веселка», 1993 р.]
[«Дошкільне виховання» №3, 2000 р., вид. «Світич»]
[«Палітра педагога» №2, 2007 р., вид. «Світич», стор.3]
[«Кращі музичні вправи та ігри», вид. Харків, видавнича група «Основа», 2009 р., стор.142]
[«Колискові і не тільки» Леся Горова, вид. Тернопіль «Джура», 2008 р., стор.4]
[«Дзига» В.Семеренський, П.Черемський, вид. «Друк» Харків, 1999 р., стор. 366; 128-136]
[«Українське народознавство» Є.Ф.Лозинська, Львів, «Оріяна Нова», 2008 р. стор. 151, стор. 111-136]
[«Дитячі пісні та речитативи», Академія наук України, Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського, 1991 р.]
[«Земля де народилися і ростем» Провозюк Г.Г., Тернопіль, «Мальва-ОСО», 2007 р., стор. 20-27]
[«Веселі свята для малят» Провозюк Г.Г., Тернопіль, Мальва-ОСО», 2007 р., стор.7-8]
[«Люлі, люлі, люліса» Київ «Веселка» 1992 р. стор.3]