Рівні роботи в розвитку мовлення молодшого школяра

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра рідної мови

Контрольная робота на тему:

„Рівні роботи в розвитку мовлення молодшого школяра”

План

Характеристика фонетико-орфоепічного рівня розвитку мовлення

Лексичний рівень

Граматичний рівень роботи з розвитку мовлення

Усні та письмові перекази, твори

1. Характеристика фонетико-орфоепічного рівня розвитку мовлення

Однією з найважливіших сторін в розвитку мовлення є правильне і виразне його оформлення. Крім системи звуків, їх функціонування в процесі спілкування, чимала роль належать засобам, які надають мові виразності, чіткості, правильності. До засобів виразності мовлення відносять інтонацію, дикцію, паузи, наголос тощо. Правильно оформлене інтонаційно речення сприяє чіткому розумінню смислу сприйнятого на слух і його відтворення на уроках розвитку мовлення [1].

Чимала роль в розвитку мовлення на даному рівні залежить від такого засобу виразності, як паузи. З допомогою пауз (тимчасових перерв у мовленні) одна мовленнєва ланка відділяється від іншої. Необхідно навчити дітей слухати і виділяти речення в процесі загального змісту мовлення. Звертати увагу на паузи, які відділяють одне речення від іншого.

Не менш важливе значення щодо розвитку мовленнєвої виразності належить інтонації. В широкому розумінні слова інтонація – це складний комплекс окремих елементів виразності мови. Вона включає методику мовлення (підвищений і понижений тон голосу), темп, паузи, тембр. Мелодика мотивується змістом твору, почуттями і наміром читця. Встановити мелодику допомагають розділові знаки, вказуючи на необхідність підвищити чи понизити тон.

Речення розповідного характеру, на початку вимовляються підвищеним тоном на логічно виділеному слові і обов’язково пониженим тоном до кінця.

В питальних реченнях тон підвищується на тому слові, яке спонукає до запитання. В залежності від місця слова, яке є предметом запитання, інтонація може бути низхідною (Учні працюють на пришкільній ділянці?), висхідною (Учні працюють на пришкільній ділянці?), низхідно-висхідною (Учні працюють на пришкільній ділянці?).

Спонукальні речення вимовляються з різною інтонацією. Одною з вимог вимови таких речень є високий тон, його підвищення на логічному центрі: Мийте руки! Прохання, побажання, навпаки, вимовляються пониженим тоном.

Окличні речення вимовляються високим тоном, з різким виділенням того слова, яке виражає почуття, і з раптовим пониженням тону.

У всій роботі щодо інтонаційного оформлення речень, різних за метою висловлювання, на перший план виступає зразок вчителя.

Для засвоєння інтонацій питальних речень корисні вправи в читанні їх залежно від відповіді, в постановці дітьми запитань до слів, на яких падає логічний наголос.

Ти завжди робиш зарядку вранці? – Так, завжди.

Розвитку інтонаційних навичок у дітей сприяє також читання невеликих діалогів із зміною логічного наголосу (за зразком вчителя).пониження

Ти був літом у бабусі? – Так, був.

Ти був літом в таборі? – Ні, в бабусі.

Ти був влітку в бабусі? – Звичайно, влітку. Осінню ми навчаємось.

Виразності мовлення сприяє, як бачимо, такий важливий елемент інтонації, як сила голосу (міра його гучності). Сила голосу є одним із засобів передачі логічного наголосу. Голос допомагає читцеві передати настрій, почуття (радість, гнів, веселість). Яскравим забарвленням мови є тембр. В залежності від тембру голос може звучати по-різному: відтворення почуття суму – голос звучить тихо, дещо приглушено; передача веселого настрою, радості в голосі відчувається підвищеність тону і звучить він голосно [2, 3].

Логічний наголос – це виділення в реченні слів, які є важливими для передачі вираженої думки. Логічний наголос виділяється різними способами: уповільненим промовлянням слова, підвищеним пониженим голосом, паузою перед словом. Зазвичай сильно виділяється головне слово тексту. Виділення логічних наголосів в тексті визначається усім його змістом. Відсутність уваги до розстановки правильних логічних наголосів часто призводить до того, що головна мета тексту залишається незрозумілою учням. Вчитель повинен вміло володіти логічним читанням. Якщо перший раз текст читає сам вчитель, то з допомогою голосу він вказує логічні центри, логічні наголоси в реченні. Проте, слід навчати і школярів знаходити такі слова.

Формуванню навичок виділяти логічні наголоси в реченні при читанні сприяє читання одного й того самого речення з наголосом на різних словах:

В неділю діти поїхали на екскурсію.

В неділю діти поїхали на екскурсію.

В неділю діти поїхали на екскурсію.

В неділю діти поїхали на екскурсію.

Якщо зміст тексту дітям зрозумілий, можна запропонувати їм знайти найголовніші за змістом слова в реченні (тексті), тобто слова, які несуть логічні наголоси.

Позначення логічних наголосів потребує вдумливого аналізу тексту [3, 4].

Дикція – це складова частина техніки мовлення. Кожен вчитель (учень) повинен працювати над вдосконаленням своєї дикції. Саме слово „дикція” означає - чітка, правильна вимова. Дикція передбачає формування умінь вимовляти звуки, слова у певному темпі, дотримуючись правил при їх вимові.

Неправильна, незрозуміла мова викликає труднощі у сприйманні тексту.

Отже, розглянуті вище засоби виразності мовлення знаходяться в тісному взаємозв’язку. Розумне і правильне їх використання допомагає відмінно відновити текст, робить читання правильним, а мовлення – виразним.

2. Лексичний рівень

Щодо змісту роботи на лексичному рівні розвитку мовлення виділяють такі напрямки.

І. Збагачення словника учнів – це засвоєння нових, не відомих їм раніше слів чи нових значень відомих слів. Щоб успішно оволодіти словниковим багатством слів рідної мови потрібно, щоб учень щоденно доповнював свій словник приблизно 8-10 новими словниковими одиницями.

Джерелом поповнення словника учнів є навколишнє середовище, в якому вони перебувають: мова батьків, учителів, товаришів, мова творів художньої літератури, кінофільмів, радіо - і телепередач та ін. Проте відомо, що з побутового мовлення друзів, товаришів, дорослих учні засвоюють часом діалектизми, жаргонізми, просторічні слова. Навіть з мови художньої літератури, теле- і радіопередач учні інколи можуть засвоїти слова, недоречні в дитячому побуті. Тому позитивним і надійним джерелом збагачення словника учнів повинна стати цілеспрямована робота вчителя, в арсеналі якого є твори художньої літератури, тексти підручників, спеціально розроблені лексичні вправи.

Важливу роль у збагаченні розвитку словника дітей має мова вчителя. Вона має бути не лише правильною щодо її побудови, а й багатою, змістовною, різноманітною своїм словниковим складом.

Значна словникова робота проводиться на уроках переказу і твору. Так, опрацьовуючи текст для переказу (усного чи письмового), вчитель повинен розібрати з учнями невідомі для них слова, не підмінювати їх іншими, часто невідповідними до даного змісту словами. Для того щоб учні вживали потрібні слова при переказі, доцільно записувати їх на класній дошці.

Особливо збагачується активний словник учнів під час складання творів за малюнком чи певною темою. Треба допомагати учням добирати для точного висловлення думки найвідповідніші слова. З цією метою вчитель нагадує учням відомі їм зразки вживання слів з художньої літератури, записує на дошці групи слів для добору чи вказує відповідний матеріал в підручниках граматики, в читанка, звідки учні зможуть добирати потрібні їм найвідповідніші слова.

Найбільшого значення набирає словникова робота під час самостійних творів учнів на певну тему. Тут учні мусять на основі досвіду не тільки підібрати фактичний матеріал, але й знайти слова для його викладу. Ця творча робота учнів вимагає від них певних зусиль у доборі потрібних слів і є дійовим фактором збагачення їх активного словника.

ІІ. Уточнення і розуміння словника – введеня окремих слів у контекст, зіставлення близьких або протилежних за значенням слів, засвоєння багатозначних та емоційно-забарвлених слів.

У роботі над уточненням словника учнів і процесі розвитку мовлення виділяють такі напрямки:

І. Лексичний аналіз мови художнього твору, який вивчається на уроці: виявлення незнайомих слів і висловів, уточнення відтінків значень окремих слів і висловів, ужитих в переносному значенні, добір синонімів, з’ясування їх смислових відтінків, добір антонімів, аналіз зображувальних засобів художнього тексту.

ІІ. З’ясування значень слів шляхом використання різних способів: показ предмета чи дії, позначених новим для дитини словом, демонстрація малюнка, ілюстрації, слайдів із зображенням предметів, назви яких є новими для дитини, добір синонімів, антонімів, введення нового слова у контекст тощо.

ІІІ. Використання завдань на добір слів з певним значенням: дібрати потрібні за смислом речення іменники з поданого синонімічного ряду; дібрати прикметники для опису предметів, для характеристики людини, опису її зовнішності, настрою, свого ставлення до події, до товариша тощо.

ІV. Введення поданих слів у речення чи тксти: складаня речень за опорними словами, заміна слів у реченнях відповідними синонімами чи антонімами.

Отже, уточнення словника може бути охарактеризоване як словниково-стилістична робота, як розвиток гнучкості словника, його точності і виразності на уроках розвитку мовлення.

ІІІ. Активізація словника – перенесення якомога більшої кількості слів із словника пасивного в словник активний (пасивний словник людини містить слова, які вона розуміє але не вживає в власному мовленні). Слова включаються в речення і словосполучення: вводяться в переказ, а саме це збагачує зміст самого переказу прочитаного; в бесіду, в розповідь (обговорення, з’ясування значення слова в даному контексті); введення у твори та висловлення.

Особливо ефективною є робота щодо активізації словника на уроках написання творів за власними спостереженнями, творів за малюнками.

ІV. Усунення нелітературних слів: діалектизмів, жаргонізмів, просторічних і знижених за значенням слів. Літературна вимога повинна простежуватись на усіх уроках, але особливо слід звертати увагу на практичність вживання слів на уроках розвитку зв’язного мовлення.

Учні, які часто вживають нелітературні слова допускають помилки при написання переказів, творів, а також і в усному мовленні. Потрібно у навчанні учнів привчати їх до вживання як на письмі, так і в усному мовленні літературних слів, які прикрашають та збагачують мовлення. В процесі систематичної роботи над закріпленням навичок літературної мови діалектизми, жаргонізми, просторічні слова повністю викорінюються з активного словника школярів [2, 5].

Усі вище перераховані напрямки роботи на лексичному рівні є взаємопов’язані і, постійно взаємодіючи, доповнюють один одного. Збагачення словника учнів, розширення, активація словника і усунння нелітературних слів в початкових класах можливе лише на практичній основі, без теоретичних даних і, як правило, без вживання термінів.

3. Граматичний рівень

Граматичний рівень в розвитку мовлення пов’язаний з роботою над реченням, а також як вивчення тих чи інших частин мови сприяє правильному оформленню усної та письмової мови.

З перших днів приходу до школи учні вчаться висловлювати думки, відповідати на питання за допомогою речень.

Починаючи вивчати граматику школярі ознайомлюються з будовою речення (ІІ-ІV класи), і вчитель, на основі граматичних правил вчить дітей пов’язувати слова в реченні з допомогою питань.

При вивченні прийменників в другомк, а потім і в старших класах треба навчити учнів правильно будувати речення з прийменниками і засвоїти їх значення. (Брат працює на заводі. Я ходжу до школи. Ми живемо в селі).

Особливо багато працюють учні над будовою речення у зв’язку з вивченням іменників, прикметників, дієслів (ІІІ-ІV класи) та правопису їх закінчень. Вони вчаться граматичні знання застосовувати на практиці.

Щоб поставити слово у тій чи іншій формі (відмінку) або пов’язати іменник з прикметником, учень мусить вдуматись в значення кожного слова, в речення в цілому. Замінюючи одну граматичу форму іншою (минулий час теперішнім, першу особу другу чи третьою і т.і.), учні переробляють відповідно до завдання речення і тим самим практикуються в його будові. Застосовується також прийом поширення речення і, навпаки, звуження його (висловити думку стисло, коротко) [1].

Цікава і ціна робота проводиться з деформованим текстом. Учитель дає слова: в, риба, нашому, водиться, велика, ставку. Учні будують речення з даних слів, розставляючи слова у належному порядку (В нашому ставку водиться велика риба).

Складніші види роботи проводяться з деформованим текстом в ІІІ і ІV класах. Для складання речення всі слова даються в початковій формі, а учні самі повинні змінити форму слів і пов’язати ці слова між собою, розташувавши в потрібному порядку (суспільне, піонери, поводитись, з, ощадливо, майно – Піонери ощадливо поводяться з суспільним майном).

Правильної будови речення учні вчаться при переказі прочитаного. Вчитель повинен уважно стежити, як учень передає зміст тексту, як він будує кожне речення при переказі. Невдалі вирази, звороти учня вчителеві треба виправляти або домагатися, щоб учень сам виправив свою помилку [1, 5].

Значну роботу над реченням ми проводимо на уроках при складанні переказу і твору.

Визначивши спеціально підібрані слова, які треба використати в даному переказі, вчитель опрацьовує з учнями окремі речення. Треба, як кажуть, відшліфувати кожне речення, підібрати найпотрібніші слова, вміло розташувати їх, побудувати речення так, щоб не повторювались зайві слова в наступних реченнях, допомогти учням урізноманітнити вирази. Так, коли в переказі чи творі йдеться мова про якихось дійових осіб, то учні в кожному реченні вживають імена цих осіб. Треба скерувати увагу учнів і навчити чергувати іменники з особовими займенниками, але в той же час домагатись, щоб це чергування не зводилось до надмірного зловживання займенниками (а він йому). Учні часто вживають зайві слова (потім, тоді), вживають без потреби сполучник але, навіть тоді, коли немає протиставлення думок.

Важливого значення в роботі з розвитку зв’язного мовлення на граматичному рівні займає посилена підготовка в словотворенні. Діти з’ясовують способи творення слів, їх словотвірного значення в усному і писемному мовленні. Словотворення – це утворення слів з новим лексичним значенням з допомогою префіксів, суфіксів. Ці слова активно використовуються учнями при написанні творів, переказів (усних чи письмових). Вивчаючи префікс, суфікс у слові школярі усвідомлюють різноманітність, багатозначність засобів творення нових слів, що збагачує їх власне мовлення (дід – прадід, вода – водяний тощо). Чимало суфіксів надають мові милозвучності, емоційності – тобто вносять емоційно-почуттєвий відтінок: малий – малесенький, тихий – тихесенький, круглий – круглесенький тощо.

Уміння будувати усні висловлення, оформлення мови на письмі з допомогою граматичних категорій неможливе без їх використання на уроках розвитку зв’язного мовлення.

4. Усні та письмові перекази, твори

У діяльності вчителя і учнів, спрямованій на опанування уміннями відтворювати (усно, письмово) тексти різних типів, стилів, можна виділити декілька етапів [2]:

І. Попередня роззосереджена підготовка до переказу. Підготовку до сприймання і творчого відтворення тексту треба розпочинати заздалегідь. Для попередньої, роззосередженої підготовки підбирають матеріал, для розуміння якого не потрібен контекст. Для підготовки вибіркових, стислих, творчих переказів слід включати вправи на відпрацювання окремих структурно-композиційних і інформаційно-змістових умінь.

ІІ. Постановка завдань. Мотивація мовлення, сприймання тексту. Учні працюватимуть активно, з інтересом, якщо вчитель чітко визначить мету, конкретні завдання. Важливо ввести дітей в атмосферу твору. З цією метою вчитель використовує: загадки, аналіз приказок, прослуховування музики, проблемне завдання.

Залежно від виду переказу і підготовки учнів обирають спосіб сприймання тексту:

читання вчителем;

читання учнем мовчки;

паралельне прослуховування тексту і читання мовчки

ІІІ. Аналіз тексту у єдності змісту, мови і композиції. Складання плану та робочих матеріалів. Повторне читання тексту. Самостійним може вважатися переказ, який опирається на цілісне сприймання твору, на усвідомлення композиції, логічних зв’язків, засобів виразності. Тому провідним прийомом підготовки до переказу будь-якого виду є аналіз вихідного тексту у єдності змісту, структури та мовного оформлення. Учні мають не лише побачити авторську позицію, але й визначити й обґрунтувати своє ставлення до зображеного.

Аналіз вихідного тексту в процесі підготовки до кожного із видів переказу має своє специфічне спрямування. Для переказу, близького до тексту, аналіз зв’язується насамперед з відповіддю на запитання – які мовні засоби і чому обрані автором. Для переказів з додатковим завданням, крім того, важливо визначити, яке стилістичне забарвлення слід надати доповненню, щоб не порушити художньої єдності твору.

У ході бесіди за проблемними завданнями колективно складається план переказу і робочі матеріали, у які включаються слова, словосполучення, які необхідні для висловлення думок. Повторно читається текст, щоб відтворити цілісне сприймання твору.

ІV. Виконання першого варіанту переказу. Редагування роботи. Створення удосконаленого варіанту переказу. Праця з чернеткою привчає “думати з пером у руках”. Учень шукає найбільш влучне, виразне, комунікативно доцільне написання переказу. Редагування першого варіанта переказу буде ефективним, якщо його провести за деякий час після його написання.

V. Аналіз учнівських переказів. Це завершальний етап в роботі над переказом. Організуючі аналіз переказів, учитель у першу чергу відзначає досягнення, удачі, творчі знахідки дітей. Акцентує на успіхах у оволодінні практичними навичками і вміннями, в порівнянні з попередньою роботою. Заслуховуються 2-3 кращих роботи. У процесі колективного аналізу учні з’ясовують, що їм найбільше