Вернадський - вчений та дослідник

Вернадський – вчений та дослідник

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — класик сучасного природознавства, великий вчений-енциклопедист, глибокий мислитель і гуманіст, був засновником нових наукових напрямків, що інтенсивно розвиваються в наш час: генетична мінералогія, геохімія, біогеохімія, вчення про живу речовину і біосферу, концепція ноосфери. В коло природних явищ, які вивчав Вернадський, увійшла також радіоактивність.

Вернадського називали «пророком атомного віку». В 1922 році, коли ніхто навіть з фізиків не міг і помислити про атомну зброю, радянський учений застерігав людство від небезпеки самознищення. «Чи зуміє людство скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросло воно до вміння використати цю силу, що її повинна дати наука?»

Величезної цінності внесок зробив Вернадський в розробку і розвиток геології, біології, ґрунтознавства, географії, кристалографії, а також кристалохімії, кристалофізики і геометричної кристалографії, вчення про симетрію, теорію будови силікатів, вчення про газовий режим Землі, історії, природних вод, гідрології, екології, космічної хімії, радіохімії, мікробіології, проблем космічного пилу, історії науки, логіки, методології науки.

Вернадський відкрив і сформулював ряд законів природи. Головний з них, що був основою світогляду вченого,— закон про єдність зв'язків і взаємозв'язків людства і природи, єдність сущого на Землі й поза Землею, єдність з космосом, єдність макрокосмосу і мікрокосмосу. Ідеї Вернадського мають значення не тільки в історичному аспекті. Вчення про біосферу і біогеохімічні процеси, про роль живої речовини в еволюції нашої планети є наріжним каменем сучасного природознавства і відіграє визначальну роль у вирішенні екологічних проблем, які в наш час так гостро стали перед людством.

Його справедливо називають найбільшим організатором науки нашого часу. Він виявив і проаналізував провідні тенденції розвитку науки, на багато десятиріч вперед визначив найбільш перспективні форми наукової діяльності, а головне — вказав шляхи дальших пошуків. Водночас він був організатором осередків наукової творчості. Його науково-організаторська діяльність особливо активно розвинулась у пореволюційні часи. Протягом 1918—1941 років він був ініціатором і — в більшості — керівником понад 20 наукових установ різного типу, які перетворилися у великі дослідницькі центри світового масштабу. Радієвий інститут, Біогеохімічна лабораторія, згодом—Інститут геохімії та аналітичної хімії імені В. І. Вернадського АН СРСР, Комісія з історії знань — тепер Інститут історії природознавства і техніки АН СРСР, Комісія з вивчення вічної мерзлоти, на базі якої виріс Інститут мерзлотознавства АН СРСР та ін. Загальноорганізаційні принципи, які розробив Вернадський, стали класичними і досі визначають життєдіяльність подібних наукових установ.

Особливо яскраво науково-організаційний талант Вернадського проявився в період заснування Академії наук Української РСР, яка в той час називалася Українська Академія наук. Погоджуючись взяти на себе виконання такого відповідального і складного завдання, Вернадський виходив з принципових переконань.

Вчений завжди стверджував ідею величезного значення науки для людства і доводив, що її розвиток забезпечується і науково-творчими досягненнями, і успішною організацією, особливо у нові часи. «Це двадцяте століття, друзі мої,— століття організації»,— якось проголосив він ще в молоді роки. Вказуючи на велике значення для блага людства діяльності могутніх наукових центрів, Вернадський найбільш високо цінував як одну з найважливіших форм наукової організації — академії наук. А Україна, що на той час, за словами вченого, «була дуже бідна центрами наукової роботи», гостро потребувала такого осередку наукових досліджень. «Особисто я вважаю,— писав він А. Ю. Кримському, запрошуючи його взяти участь в організації Української Академії наук,— важливою цю установу з точки зору українського відродження, що, як Ви знаєте, завжди було мені дороге, і з точки зору загальнолюдської — створення такого великого науково-дослідного центру». «Мені здається,— записував він у щоденнику,— тут я у вченому світі зможу зробити необхідне і для Росії, і для України, а головне—для науки».

Пропозиція керувати створенням такого великого і важливого центру не була випадковою. Член Петербурзької Академії з 1906 року, професор Московського університету з 1887 року, Вернадський, за його власним свідченням, «брав найгарячішу участь у розв'язанні питань реорганізації академічного життя і вищої школи», докладно вивчав історію, структуру, сучасний стан, перспективи розвитку Академії в Росії, написав історичну працю про її діяльність за весь період існування.

Поставивши собі за мету об'єднати наукові сили навколо майбутньої Академії наук, Володимир Іванович залучив до роботи комісії визначних українських і російських вчених з різних спеціальностей, котрих він знав по науковій і громадській роботі.

Статут Української Академії наук був здобутком великої групи вчених. Однак Вернадському належить головна і керівна роль у створенні його проекту.

Міцною теоретичною основою новоствореної Академії наук стали сформульовані Вернадським патріотичні, інтернаціональні і гуманістичні ідейні принципи, втілені у статуті. Ці положення про завдання, напрямок роботи та структуру Академії наук України — першої із національних академій нашої країни, визначені Вернадським, і тепер є основоположними для всіх республіканських академій СРСР.

На першому засіданні Спільного зібрання академіків, що стало вищим керівним органом Української Академії наук, її головою - президентом було обрано Вернадського.

Оригінали протоколів засідань Спільного зібрання, що зберігаються в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки Академії наук УРСР, відтворюють картину безпосередньої участі Вернадського в роботі цього вищого керівного органу Української Академії наук. Засідання відбувалися регулярно, майже щотижня. Головував завжди Вернадський, за винятком хіба тих випадків, коли хворів чи був у відпустці.

Під час обговорення питань президент завжди стояв на принциповій позиції, наполегливо і неухильно намагався втілювати в життя основні положення статуту. Його виступи на засіданнях — взірець наукового підходу, широти поглядів і вміння поєднувати проникливість у саму суть проблеми з охопленням її найдрібніших деталей. Це стосувалося не лише природничих наук, а й гуманітарних. Навіть сухі рядки протоколів відзначають особливості участі Вернадського у засіданнях Спільного зібрання: він завжди дуже жваво, з величезною зацікавленістю, емоційно сприймав те, що на них обговорювалося.

Завдяки йому була збережена київська колекція лускокрилих, яка вважалася «однією з кращих на континенті Європи». Він також багато зробив для збереження видатної історичної та архітектурної пам'ятки XVIII століття — будинку Києво-Могилянської академії.

За ініціативою Вернадського (він був обраний і першим головою) при Фізико-математичному відділі Української Академії наук створили Комісію з вивчення природних багатств України, яка координувала свою роботу з роботою ідентичної Комісії Російської Академії наук. Головним напрямком роботи Комісії по вивченню природних багатств України Вернадський намітив проблему електрифікації України, вважаючи її одним з найважливіших факторів економічного розвитку. Це був час, коли за дорученням В. І. Леніна розпочалася робота спеціалістів над складанням плану ГОЕЛРО.

Визнання вченим важливої ролі бібліотек у розвитку науки, обізнаність його в основних проблемах бібліотечної справи, розуміння необхідності існування наукової бібліотеки при великому науковому центрі обумовили його рішення очолити Тимчасовий комітет по заснуванню бібліотеки Української Академії наук.

Увесь час свого перебування в Києві Вернадський незмінно очолював Тимчасовий комітет. Він вникав у всі деталі діяльності бібліотеки, починаючи від теоретичних бібліознавчих проблем і кінчаючи технічними правилами, беручи безпосередню практичну участь у її первісному комплектуванні, Неодноразово виступав ініціатором передачі бібліотеці націоналізованих книжкових і рукописних зібрань із колишніх поміщицьких маєтків і будинків буржуазії, володарі яких втекли за кордон.

Так, до книгосховищ перейшла величезна бібліотека і архів Рєпніних з їхнього маєтку в Яготині, до складу яких входила дуже цінна старовинна нотозбірня Розумовських. Вернадський гаряче піклувався про долю найціннішого книжкового і рукописного зібрання колишньої Київської духовної академії, основу якої становила бібліотека XVII— XVIII століть славнозвісної Києво-Могилянської академії, зокрема її рукописні навчальні курси, що мали велике наукове значення,— з філософії, піїтики, риторики, психології, математики та інших предметів. Вернадському також належить велика заслуга в організації закупівлі книжок у відомих діячів науки і культури, на що Радянська влада виділяла чималі кошти. Серед придбаних завдяки Вернадському книгозбірень особливо цінними були бібліотека історичної літератури професора Київського університету І. Лучицького та академіка В. Іконникова, який володів однією з найвизначніших вітчизняних приватних бібліотек.

Вернадський разом з іншими членами тимчасового комітету розшукував у антикварів і в букіністичних магазинах стародруки та інші раритети. Зберігся складений Володимиром Івановичем довгий реєстр книг, які він планував придбати у антикварів.

Вчений домовився про книгообмін з петроградськими бібліотеками, а також відрядив співробітників для закупівлі книжок у Москві та Петрограді, 12 березня 1919 року Вернадський написав листа Горькому, з яким був особисто знайомий, з проханням сприяти придбанню в Росії книжок та інших друкованих матеріалів для академічної бібліотеки.

Вернадський вважав, що з бібліотекою пов'язаний важливий етап його життя і діяльності, і згодом упродовж довгих років постійно цікавився її справами.

Науково-організаційна і культурна діяльність Вєрнадського у Києві в 1919 році розгорнулася настільки широко, що важко розкрити всі її вияви, як неможливо врахувати і ті численні усні та письмові консультації, бесіди, поради, які він давав київським та іншим українським ученим, спеціалістам, студентам, усім, хто цікавився наукою, вивчав природу.

Восени 1919 року у трьох відділах Академії — історико-філологічному, фізико-математичному і соціально-економічному — працювало 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, кілька комітетів і кабінетів, три інститути, бібліотека. Вивчалися флора, фауна, мінералогія України, були підготовлені і друкувалися праці про корисні копалини України, готувався історичний словник української мови, видавалися українські писемні історичні пам'ятки, створювалися музеї.

«Перебування Володимира Івановича на Україні було недовгим,— висловився пізніше один з найталановитіших учнів і соратників Вєрнадського М. Холодний.— Однак його короткочасна праця залишила глибокий слід у науковому житті цієї частини нашої великої країни».

У 20—30-х та першій половині 40-х років діяльність ученого розвивалася у Ленінграді і Москві. Але зв'язки з Україною не переривалися. Україна завжди залишалася в його серці і думках. Він стежив за розвитком науки і культури на Україні. Постійно читав українські газети і журнали. Вступив у другій половині 20-х років у члени Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури і мови.

В. Вернадський протягом усього життя зберігав незмінний інтерес до діяльності виплеканої ним Академії наук УРСР, період створення і становлення якої лишив особливий незабутній слід у його душі й пам'яті. Він писав у своїх листах: «Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія дорогі і близькі, залишилися з моєю старою особистістю». «Мені страшенно дорогі і дуже хочеться бачити ближче і конкретніше і Академію, і Бібліотеку. Я так радію їхньому зростанню і так вірю в їхнє велике призначення, і мені так дорога Академія». До кінця життя академік Вернадський, будучи членом Академії наук УРСР, вважав своїм обов'язком інформувати українських академіків про результати своїх досліджень, надсилав до Києва свої роботи з Петрограда, а потім з Парижа, Праги, Москви, просив направляти йому академічні видання, прагнучи завжди бути в курсі наукових досягнень Української Академії наук.

Протягом 20—30-х років Вернадський кілька разів приїздив до Києва. У 1926 році він прибув на Другий всесоюзний геологічний з'їзд і одноголосно був обраний його головою. З травня 1928 року він взяв участь у засіданні ради Української Академії наук, на якій був обраний президентом Д. Заболотний. Члени ради — 33 українських академіки — обрали Вєрнадського головою засідання. А наприкінці літа цього ж року Вернадський відвідав виїзну групу своїх співробітників з біогеохімічної

лабораторії, які працювали при сприянні Української Академії наук на Старосільській біологічній станції під Києвом. Ці роботи Вернадський вважав відновленням своєї експериментальної праці 1919 року тут же, на Старосіллі. Моторним човном по Дніпру він дістався до біологічної станції, оселився у будиночку лісника і брав участь у наукових дослідженнях, зокрема провів повний хімічний аналіз відмираючого водяного горіха. Сюди до Володимира Івановича приїздив М. Холодний.

Весною 1939 року Академія наук Української РСР запросила Вер-надського взяти участь у наукових конференціях із порівняльної фізіології та вивчення пегматитів і рідкісних елементів УРСР. Це була остання зустріч Вернадського з Україною, з Києвом.

Повернувшись до Москви, він писав А. Кримському (12 вересня 1939 р.): «Дуже радий, що побував у Києві. Так чи інакше з ним пов'язана дорога для мене смуга мого життя. Зовсім інше, коли побачиш своїми очима і своїм єством, а не тільки почуєш чи прочитаєш».

З 16 липня 1941 по ЗО серпня 1943 року В. І. Вернадський з іншими академіками перебував у евакуації в Казахстані, де інтенсивно творчо працював.

У спогадах Вернадського відбилося його велике зацікавлення історією України. Він взагалі захоплювався історією і, вступаючи до університету, навіть вагався у виборі факультету. В університеті слухав лекції не тільки з природничих наук, а й з історії, філософії. І тоді ж написав перше наукове дослідження про становище закарпатських українців — «Угорська Русь з 1848 року».

В спогадах вченого, хоч це часом короткі зауваження, примітки, коментарі, відчуваємо глибину розуміння ним історичних процесів, що відбувалися на Україні. Він розкриває історичну суть козацтва як вияв антифеодального протесту українських народних мас, говорить про грабіжницький характер реформи 1861 року. Дуже цінне зауваження Вернадського про Південне товариство декабристів, яке було більш революційним і діяльним, ніж Північне і не замикалося у дворянському колі, а поширювало свій вплив і на козацькі прошарки.

Цікава висловлена вченим думка про історичні корені революції 1917 року у визвольному русі російського і українського селянства минулих століть.

Вернадський заперечує концепцію, що панувала в історичній літературі в часи написання ним спогадів, і тепер, між іншим, іноді висловлюється деякими істориками — про нібито схоластичний характер викладання філософії у Києво-Могилянській академії,

Багато уваги приділяє Вернадський у спогадах історії свого родоводу. Він по документах вивчав історію свого роду, в чому йому допомагав небіж В. Модзалевський, автор «Малоросійського родословника», один з будівничих архівної справи на Радянській Україні. Володимир Іванович відверто пише про сумнівні джерела збагачення предків своєї матері та дружини — українських козацьких старшин — за рахунок закріпачення і розорення селян і рядових козаків. Водночас з певною долею гордості вказує на походження із запорізького козацтва свого діда з батьківського боку. Хоча не забуває сказати і про його домагання дворянського звання, що так типово було для української козацької верхівки, яка у другій половині XVIII століття наполегливо добивалася зрівняння у правах з російським дворянством.

Для Володимира Івановича Вернадського вивчення історії свого

родоводу мало принципове значення. Вчений, який обгрунтував закон єдності природи, людини, космосу, усього сущого, спостерігав і зв'язок поколінь. У листі до сина (6 жовтня 1944 р.) він писав: «Обдумуючи своє життя, я бачу, відчуваю зв'язок поколінь. На всіх наших родинах досі відчувається минуле життя предків. Я вважаю великою помилкою, незрозумілою, чому у нас зупинилася робота з генетики».

Досліджуючи геохімічну еволюцію живої речовини на різних структурних її рівнях, вчений величезного значення надавав дії інтимних механізмів спадковості. Він листувався з М. Вавіловим. Вивчаючи історію науки, Вернадський помітив прояв спадковості наукового таланту у вчених кількох поколінь — «спадковий вузол обдарованості», який він також вважав проблемою генетики. 10 вересня 1944 року він пише М. Холодному про те, що не дозволять друкувати брошуру про Сєченова, «між іншим, вважаючи дрібницями дуже важливі факти. Стосовно Сєченова ми маємо тут випадок такого вузла обдарованості. Протягом кількох поколінь ми тут маємо вузол обдарованостей аналогічний тому, що у Великобританії являє собою родина Дарвіна. До них належать: Ляпунови, Сєченови, Філатови. На жаль, у нас знищені усі центри наукової роботи з генетики. Але по підбору наукових працівників в Академії я бачу згубні наслідки цієї державної помилки».

Іноді про події свого життя і діяльності на Україні Вернадський пише в спогадах дуже коротко, побіжно. Маємо змогу дещо доповнити, використавши передусім дані з листів (у Вернадського було понад три тисячі кореспондентів, з них триста зарубіжних), а також з щоденників (їх вів Вернадський з перервами майже 70 років).

Володимир Іванович згадує, що він був у тісному контакті з Полтавським природно-історичним музеєм і у ньому науково працював. Справді, Вернадський, стояв біля самих джерел створення в 1891 році цього музею земством за ініціативою засновника наукового ґрунтознавства В. Докучаєва. Вернадський підтримував зв'язки з цим музеєм впродовж багатьох десятиріч.

У 1890 році у складі Докучаєвської ґрунтознавчої експедиції Вернадський вивчав грунти Кременчуцького і Полтавського повітів. Оскільки в наступному році роботи по вивченню грунтів, які проводив В. До-кучаєв, були земством припинені, Вернадський продовжував дослідження Кременчуцького повіту за власний кошт. Програма його досліджень значно розширилася. Уже в той час виявилися притаманні творчості Вернадського комплексність і багатогранність наукових інтересів. Крім вивчення грунтів, найбільше він зацікавився питаннями геологічної будови місцевості, а також наніс на карту не тільки ті точки, звідки були взяті зразки грунту, а й усі могили і так звані «кам'яні баби», що стояли на них, тобто старовинні скульптури різних епох — бронзи, скіфських часів і періоду кочів'я печенізьких і половецьких племен, а також інші археологічні пам'ятки. Молодий учений розкопав і вивчив палеолітичну стоянку недалеко від містечка Гонці. Докучаєв визнав дуже важливими ці археологічні пошуки і сказав, що «коли б він знав про це раніше, то зробив би обов'язковим для всіх, хто працював».

Разом з іншими членами полтавських експедицій Вернадський взяв участь у складанні під керівництвом В. Докучаєва першої в Росії 10-вер-стової карти грунтів Полтавської губернії. Робота Вернадського з описом механічного складу, властивостей, розподілу і генезису грунтів Кременчуцького повіту була опублікована у 1892 році в книзі «Матеріали до оцінки земель Полтавської губернії. Природничо-історична частина». В. Докучаєв використав її результати у своїй книзі «Наши степи прежде и теперь». Докучаєв передав щойно створеному музею 4 тисячі зразків грунту, 500 зразків гірських порід, 800 аркушів гербарію. Вернадський у цьому ж році подарував музею археологічну карту з позначками могил і кілька кам'яних баб, яких він привіз у Полтаву, а також рукопис статті про розкопки і вивчення Гонцівської палеолітичної стоянки.

В наступні роки в кожний свій приїзд до Полтави Вернадський поповнював музей мінералогічними і геологічними експонатами, зібраними під час екскурсій у природу.

В архіві Вернадського, що зберігається в Москві в архіві Академії наук СРСР, є багато документів, пов'язаних з Полтавським музеєм: довідки, помітки, описи, програми, плани і звіти про діяльність музею тощо. Вчений надсилав до музею свої роботи, зокрема «Про завдання організації прикладної наукової роботи Академії наук СРСР» (1928). Ці матеріали з архіву Вернадського можуть бути джерелом у вивченні історії Полтавського краєзнавчого музею, в них є відомості, яких немає в інших архівах. У 1927 році Вернадський намагався допомогти музеєві у драматичний період його історії.

Полтавський краєзнавчо-історичний музей своїми багатющими колекціями і вдалим розміщенням експонатів, особливо етнографічних, посідав одне з перших місць в нашій країні і перевершував ряд західноєвропейських музеїв. У перші роки Радянської влади музей пережив період блискучого розквіту. Але в середині 20-х років вирішили перетворити Полтавський музей з наукового в «загальноосвітній, соціальний». Загинуло багато експонатів під час їх перенесення, переміщення, етнографічні матеріали були звалені в одну купу, розмонтовувалися колекції. Мали намір частину їх роздати іншим музеям і школам. На чолі музею були поставлені неосвічені, нєкваліфіковані люди. Музей перестав видавати наукові праці і вибув з ряду наукових установ. Ненормальний стан Полтавського музею був темою обговорення двох краєзнавчих з'їздів — у Москві та Харкові — і викликав занепокоєння вченого світу Росії та України.

Вернадський вжив енергійних заходів, щоб врятувати музей. До цієї роботи він хотів залучити Академію наук СРСР і Академію наук УРСР. Він звернувся до А. Кримського як до неодмінного секретаря Академії наук УРСР і свого близького друга: «Пишу кілька слів, щоб просити Вас допомогти науковому існуванню Полтавського музею. Що може зробити Українська Академія? Чи можна допомогти як-небудь виступом звідси». «Це найцінніше зібрання на Україні.— запевняв Вернадський.— Зібрання музею, окрім місцевого значення, має і величезне загальне значення, зокрема зібрання палеолітичних знахідок — частини колишньої Лубенської колекції Скаржинських і нових розкопок». Він попереджав, «що усе може загинути — і безповоротно — не через злий намір, а через невігластво».

У кінці 30-х років у Володимира Івановича виникла думка опублікувати свою археологічну роботу молодих років про Гонцівську стоянку. У 1939 році він просив Полтавський музей дати для зняття копії рукописів статті та інших поміток, які він свого часу віддав музею. Вернадський намагався розшукати, щоправда, марно, свою археологічну карту. За деякими відомостями карта була вивезена за кордон.

Енергійну організаторську роботу на Україні Вернадський поєднував з інтенсивною науковою творчістю навіть в складних умовах громадської війни. В спогадах він розказує, що на українській землі зародилися у нього ідеї, думки, поняття, що були систематизовані і розвинуті у створену ним науку — біогеохімію. У Києві була створена перша в світі біохімічна лабораторія. На Україні сформувалося і вчення Вернадського про живу речовину, що він сам неодноразово підкреслював. В Шишаках, у Полтаві і Києві він писав фундаментальну працю про роль живих істот в геологічній історії Землі. Але, крім того, в 1918— 1919 роках на Україні Вернадський продовжував писати книгу з геохімії, курс якої він прочитав у Київському університеті.

1924 року у Франції вийшла праця В. Вернадського «Нариси геохімії» французькою мовою. Монографічне дослідження, де вперше як система викладалась нова на той час наука, стало класичним твором у цій галузі, і згодом, 1927 року, було видане російською мовою в Радянському Союзі, 1933 року в Японії та ряді інших країн. У листі до Б. Личкова вчений підкреслював, що «значні частини цієї книжки обмірковувались і відпрацьовувалися у Києві». Про монографію він писав А. Кримському: «Робота пов'язана з Академією, тому що я починав її організовувати у Києві і мріяв, що закінчу в Українській Академії наук. Вийшло інакше».

1919 року на Старосільській (Дніпровській) біологічній станції (19 кілометрів від Києва, тепер територія станції затоплена Київським морем) Вернадський займався спостереженнями природних явищ, а також написав велику статтю «Участь живої речовини у створенні грунтів». У цій праці В. Вернадський висловив і розробив ідеї, які на багато десятиліть випередили сучасну світову науку і які й тепер зберігають свою актуальність. Стаття Вернадського залишалась невідомою науці і вперше опублікована повністю в 1984 році у книжці М. Ситника, С. Стойко, О. Апанович, «В. Вернадський. Життя і діяльність на Україні», виданій «Науковою думкою».

Незважаючи на небезпечні часи, на Старосільській станції, де працювали київські біологи, студенти, сформувалася трудова, творча і дружня атмосфера, яка завжди утворювалась там, де був Вернадський, М. Холодний, який працював разом з Вернадським на Старосільській біологічній станції, розповідав у своїх спогадах, що Володимир Іванович часто писав, влаштувавшись просто на землі у лісі, зазнаючи нападу комарів та мурах. «Жили тісною і дружною родиною, вели спільне господарство. Володимир Іванович мужньо терпів з нами усі злигодні, викликані громадянською війною на Україні, мирився з незручностями життя і роботи на біологічній станції».

За короткий час перебування Вернадського на Старосільській станції її співробітники добре пізнали і полюбили цього «чудового вченого і чарівну людину», як писав М. Холодний у 1945 році, згадуючи період їхньої спільної праці в Києві у 1918—1919 роках. З захопленням говорив він про «величезний інтелектуальний потенціал геніального вченого», найхарактернішою рисою якого він вважав «незмінну настроєність думки Володимира Івановича на високий філософський лад». «Він був істинним натуралістом,— стверджував М. Холодний,— що неухильно прагнув створити з численних, але фрагментарних відомостей, які має в своєму розпорядженні сучасна наука, струнку і по можливості повну картину величезного і багатогранного життя Космосу». Учений відзначав

благотворний вплив особистості Вернадського та його ідей на оточення, особливо на молодь. «Постійне високе напруження думки, що невтомно працює над розв'язанням великих проблем природознавства, живий інтерес до найрізноманітніших питань науки, філософії, культури, громадського життя мимоволі заражали і захоплювали співрозмовників Володимира Івановича, примушували їх непомітно, разом з ним, підніматися до тих висот, на яких його думка витала вільно і легко як у своїй звичайній стихії».

Із захопленням оцінював Холодний і людські якості Вернадського. «Знак високої шляхетності, кришталевої моральної чистоти, відданості кращим ідеалам прогресивної частини людства відчувалась у всій його істоті. Йому було притаманне глибоко оптимістичне дружелюбне ставлення до людей... Схильність бачити у кожній новій людині перш за все її хороші сторони, бажання підкреслити ці кращі цінні риси і спрямувати увагу самого власника цих рис на їх посилення і розвиток».

У «Післямові» — другій частині спогадів Володимир Іванович описує ситуацію, що склалася в зв'язку з терміном закінчення його праці у Парижі. Наводимо його лист до чеського вченою Франтішека Славі-ка (7 березня 1925 р.), з якого бачимо, що радянський учений завжди думав про майбутнє свого народу, своєї країни, всіх слов'янських народів, був гуманістом, безмежно відданим науці.

«Дуже дякую за Ваше співчутливе ставлення до ідеї про утворення центру геохімічної роботи в Празькому університеті. Розумію, як це трудно влаштувати, може, обставини й не дадуть цього зробити. Але якщо навіть не вдасться, мені хочеться спробувати добиватися його здійснення в Празі. Для мене — зробити все, що від мене залежить, моральний обов'язок.

Я глибоко впевнений у великому майбутньому — найближчому — значення геохімічної дослідницької роботи і для практичного життя, і для розвитку людської думки, для успіхів інших наук, зокрема біології, геології, хімії, мінералогії. Цей розвиток неможливий або йтиме дуже повільно, без створення наукового центру. Зараз такого центру нема. І в Вашінгтоні (Кларк і Вашінгтон), і в Христіанії (Гольдшмідт) — в обох випадках залишені поза увагою явища життя, що неможливо для одержання точних результатів.

Я хотів би, щоб такий центр створився в слов'янських країнах, оскільки усвідомлюю величезне значення для життя народу, для моральної ваги в світовому житті творчої роботи думки, що відбувається в ньому. В слов'янських країнах це можливе в Празі і в Росії.

...Мені хочеться мати можливість наукової роботи самому і збудити її в молоді. Я впевнений, що це останнє я зможу зробити, бачу, що в цьому молодому середовищі запорука майбутнього — інтерес до цих питань збуджується.

У мої роки не слід відкладати здійснення цих можливостей. 1 мені іноді здається, що, лишаючись без безпосереднього спілкування з підростаючим молодим науковим поколінням, я заглушаю в собі один із проявів моєї особистості. А будь-який прояв особистості не є випадковий чи байдужий факт у світобудові».