Предмет і завдання педагогіки
1
ЗМІСТ
Вступ
1. Педагогіка: становлення, предмет, основні категорії
1.1 Становлення педагогіки
1.2 Предмет педагогіки
1.3 Категорії педагогіки
2. Структура и основні завдання педагогіки
Висновки
Література
Вступ
Тема курсової роботи «Предмет і завдання педагогіки».
На розвиток національної системи освіти й виховання впливають небачені в минулому обсяги освітніх обмінів, гуманізація, демократизація і гуманітаризація системи освіти й виховання.
Педагогіка має стати теоретико-методологічною і методичною основою національної системи освіти.
Державотворчий процес виявив суттєві недоліки в галузі теорії та методики виховання. Існує низка виховних проблем, на які не можна дати шаблонні відповіді: наприклад, формування особистості українського громадянина, його світогляду, життєвих настанов і орієнтирів. Тому педагогіці належить обґрунтувати сучасну парадигму виховання й освіти в Україні. Ця парадигма, безумовно, повинна бути гуманною і водночас ураховувати основні аспекти національного виховання. Необхідні конкретні розробки щодо мети, ідеалів, цінностей і змісту виховання й освіти в українському суспільстві на сучасному етапі його розвитку.
Вивчення законів, закономірностей, цілей, принципів, змісту, методів і форм навчання й виховання як підростаючих поколінь, так і дорослих, дослідження найбільш стійких, сутнісних зв'язків, відношень між навчанням, вихованням, розвитком та самовдосконаленням особистості — основні завдання педагогіки.
Теорія виховання являє собою сукупність однорідних і внутрішньо узгоджених наукових педагогічних тверджень, знання яких дає змогу формувати й розвивати особистість згідно з визначеними цілями та ідеалами виховання в українському суспільстві.
Серед базових проблем теорії виховання — обґрунтування сучасної парадигми виховання; систематизація, глибокий аналіз і класифікація різних виховних впливів та визначення їхніх загальних законів і закономірностей; дослідження процесу виховання як системного соціально-педагогічного явища; вивчення структури виховного процесу та змін, які відбуваються в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях колективу; поєднання теорії виховання з практикою; обґрунтування ідеалу виховання в українському суспільстві; оцінка і вимір результатів виховної роботи в певних виховних системах.
Так само важливо з'ясувати науковий зміст теорії навчання, що досліджує планомірну, організовану, спільну і двосторонню діяльність учителів і учнів, націлену на свідоме, міцне і глибоке опанування системи знань, навичок і вмінь.
Теорія навчання як наука має визначити мету навчання; досліджувати його сутність, закони, закономірності й принципи, а також шляхи підвищення розвиткового та виховного впливу на учнів; вивчати закономірності навчально-пізнавальної діяльності учнів і шляхи її активізації; обґрунтувати систему методів навчання й умови ефективного їх застосування; визначати й удосконалювати організаційні форми навчальної роботи; обґрунтувати критерії оцінки результативності як усього дидактичного процесу, так і викладацької діяльності вчителів та навчально-пізнавальної діяльності учнів; досліджувати умови встановлення суб'єкт-суб'єктних відносин у навчальному процесі тощо.
Таким чином, педагогіка як наука має виконувати дві основні функції: теоретико-пізнавальну і нормативно-практичну. Перша функція стосується дослідження теоретичних і методологічних проблем навчально-виховного процесу.
Друга функція має бути спрямована на забезпечення вихователів практичними знаннями, навичками та вміннями, методиками щодо організації та проведення конкретних навчально-виховних зaxoдів.
1. Педагогіка: становлення, предмет, основні категорії
Термін педагогіка походить від грецьких слів paides — діти і ago — вести. В дослівному перекладі педагог — «вихователь». У стародавній Греції педагогом називати раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.
Із середини XX століття в деяких країнах замість терміна педагогіка вживають терміни андрогогіка (від гр. andros — «мужчина» і ago) й антропогогіка (від гр. antropos — «людина» і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому буде правильним твердження, що сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут розуміємо в широкому значенні слова — як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості.
1.1 Становлення педагогіки
Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.
Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях, а на об'єктивній і науковій основі.
Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.
Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460 — бл. 370 pp. до н. е.), Сократа (470/469—399 pp. до н. е.), Платона (427—347 pp. до н. е.), Аристотеля (384—322 pp. до н. е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»; «Природа і виховання подібні виховання перебудовує людину і... створює природу»; «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці»; «Більшість багатознайок не має розуму».
Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження и працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший «штатний» педагог Марк Квінтіліан (бл. 35 — бл. 96) був автором 12-томної книги «Дванадцять книг риторичних настанов» — практично, першої педагогічної книги. Разом із і порами Цицерона її вивчали в усіх риторичних школах.
У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою.
В епоху Відродження (XIV—XVI ст.) з'явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я — людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них — італієць Вітторіно де Фельтре (1378— 1446), голландець Еразм Роттердамський (1466—1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494—1553), Мітель Монтень (1533-1592).
До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592—1670) — великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року — перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»; школа — «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за порядком розвитку розумових здібностей», — підкреслював Я.А. Коменський.
В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632—1704) — англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена — людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями.
Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі XVI11 століття, такі як Жан-Жак Руссо (1712— 1778) — автор ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання». Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746—1827) запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.
Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841) — автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (розробив чотири етапну модель уроку, систему розвиткових вправ, увів поняття виховального навчання), Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790—1866) — противник станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці.
В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо. В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV—XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «Золотий вік нашого письменства, нашої культури»: «Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою». У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців. Наприклад, Павло Алеппський, подорожуючи Україною в 1654 та 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці "люди вчені», кохаються у науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії. «У їх там розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду».
«..по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть i здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дають, щоб вони тинялись по вулицях».
Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східний) слов'янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв'язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.
1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».
Вершина української народної педагогіки — козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».
Основними завданнями козацької педагогіки були:
- виховання фізично загартованих, мужніх воїнів — захисників рідного народу від чужоземного поневолення;
- виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;
- формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
- виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Наприклад, неписані закони «кодексу лицарської честі» передбачали:
- виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;
- готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
- шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
- непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
- відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;
- розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи;
- прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
- цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
- уміння завжди та всюди поводитися шляхетно, виявляти інші чесноти.
Цікавим є також «кодекс лицарських звитяг», який включав у себе:
- готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
- нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;
- ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший — сімейне виховання, яке утверджувало високим статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них їй царської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий — родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
Третій — вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.
Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди ЗО учнів. У другому — молодиків — училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.
Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).
Суттєвий внесок у розвиток педагогіки та національної освіти в Україні зробили колегіуми. їх кількість і значення в XVII—XVIII століттях поступово зростала. Так, Чернігівський колегіум (заснований 1589 p.), фундатором якого став український письменник, педагог і церковний діяч Іоанн Максимович (1651 — 1715), зажив собі такої слави, що його називали «Українським Олімпом». Навчалися тут шість років, викладалися в основному загальноосвітні дисципліни. 1776 року його реорганізовано в духовну семінарію.
Ґрунтовну освіту давали у Харківському колегіумі (заснованому 1721 р. в Бєлгороді), який до утворення Харківського університету був центром освіти Слобожанщини. В колегіумі викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, а в 1765 році відкрилися класи французької і німецької мов, математики, інженерної справи, артилерії, геодезії, вокалу та інструментальної музики.
В системі початкової освіти в Україні провідне місце посідали парафіяльні школи з учителями-дяками (школи діяли до першої половини XIX ст.). Існували вони переважно при церковних парафіях, які були під наглядом священика. Тут дітей навчали слов'янської азбуки, читання за Часословом, Псалтирем, Апостолом, письма, трохи арифметики. Парафіяльні школи відрізнялися від інших дешевизною навчання та близькістю до народу. Для утримання школи й учителя громада встановлювала податок, так звану роківщину, яку сплачували натурою, частково грішми. Працевлаштування вчителя відбувалося на конкурсній основі з укладанням між ним та громадою відповідної угоди.
Українське національне відродження й козацько-гетьманська держава стали поштовхом для розвитку педагогічної думки в XVI—XVIII століттях, представниками якої були такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Іов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.)
З іменем Івана Вишенського (1556—1621) пов'язане входження полемічності в педагогічну науку та послання як нового виховного засобу. «Посланням до всіх взагалі в Лядській землі живущих» було продовжено і розвинено традицію заповітів і повчань в українській педагогіці. Також його ме-тодичні поради щодо читання, письма («Про те, як слід чикни це писання...»), самоосвіти («Тому, хто буде читати це писання наодинці...») позитивно вплинули на формування принципів української дидактики.
Єпіфаній Славинецький (?—1675) — український педагог, філолог, письменник і перекладач XVII століття, автор греко-слов'яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків «Громадянство звичаїв дитячих». Цей твір у 164 запитаннях-відповідях являє собою своєрідний моральний кодекс громадян України, побудований на принципах Народних чеснот, норм християнської моралі, європеїзації. У книзі акцентується увага на виховній ролі дитячих ігор та забав, на значенні фізичного виховання.
Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681—1736) у своєму творі «Духовний регламент» обстоював необхідність виховувати високоосвічену, духовно багату молодь. Він розробив систему церковних шкіл, у яку включав архієрейські, семінаріуми, академію.
Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.
Григорій Сковорода (1722—1794) — виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого — байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.
Наріжним для вітчизняної педагогіки Г. С. Сковорода вважав принцип народності виховання, основою якого є служіння простому трудовому народові. «...Подвиг Г. С. Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації». Його ідеї знайшли своє продовження у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, Л. М. Толстого, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського та інших вила тих педагогів.
Українська педагогіка в XIX столітті розвивалася під певним впливом ідей російських мислителів та філософів В.Г. Бєлінського (1811 — 1848), О.І. Герцена (1812-1870), М.Г. Чернишевського (1828—1889), М.О. Добролюбова (1836—1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л. М. Толстого (1828—1910).
Світову славу мав видатний вітчизняний педагог Костянтин Ушинський (1824—1871), який зробив великий внесок у наукову педагогіку, є автором стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основна мета виховання — підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжний камінь теорії виховання — вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.
Провідна роль у вихованні належить педагогу — все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.
К.Д. Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання має здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання мають сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення. Визначив основні шляхи й засоби розвиткового навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.
К.Д. Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень. «Педагогічна практика без теорії — те саме, що і знахарство в медицині», — підкреслював він.
Ґрунтовні праці педагога «Педагогічна антропологія», «Про камеральну освіту», «Три елементи школи» та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.
Його соратники та учні, серед них Микола Корф (1834— 1883) — теоретик і практик початкової освіти, втілювали в життя багато ідей народної педагогіки.
У другій половині XIX — на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814—1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, на думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут її і и повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості вчителя — добрій, високоморальній людині, носієві духовності.
Боротьбу Т.Г. Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко та інші. їхня творчість є основою української педагогіки.
«Народна освіта — всьому голова, всьому основа». Ці слова найбільш повно характеризують Миколу Костомарова (1817—1885) — засновника Кирило-Мефодіївського товариства, вчителя, історика, літературознавця і перекладача. В «Книзі буття українського народу» він виклав свою освітню програму, де з метою піднесення культури українців на перший план ставиться справа народної освіти. Відстоював викладання рідною мовою, наполягав на вивченні її як навчального предмета, розширенні знань із природознавства, основ народного життя, ознайомленні зі становищем народу в державі та його юридичними правами. Учений боровся за самостійність української мови. Він детально аналізує її фонетичні й граматичні особливості, наголошуючи на її відмінностях від великоруської та польської.
Пантелеймон Куліш (1819—1897) — визнаний літератор і культурний діяч, поет, прозаїк, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, учитель, педагог-методист, сіяч україністики — залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. Досить згадати його українську «Граматку» (1857), в якій вперше спрощено правопис рідної мови і приведено до нормативного вигляду. «Граматка» мала широке визнання в народі й отримала назву «кулішівки». Вона була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Т.Г. Шевченко на друге видання «Граматки» 1861 року писав: «Це перший вільний промінь світла, який може проникнути в здавлену кріпацьку голову». П. Куліш також обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції, а народну мову вважав безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, «голосом» серця.
Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803—1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії працював домашнім учителем, викладачем гімназії, служив священиком — будив думки про необхідність поширення освіти як основи духовного життя. Він стверджував, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на його думку, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. О. В. Духнович стояв на позиціях традиційного українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно вдосконалити суспільство. Вершина його педагогічної творчості — перший підручник з теорії та практики навчання й виховання молоді «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857), який відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.
Павло Грабовський (1864—1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і вчителів.
Іван Франко (1856—1916) — велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських землях рубежу XIX—XX століть; проблеми національної освіти й виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К. Старовецького, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.
Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.
Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації — осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це — творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо.
Зміст і методи навчання й виховання визначав як квінтесенцію роботи школи.
І. Франко зробив великий внесок у висвітлення української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI— XVII століть, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу XVIII—XIX століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови.
Знаний український педагог Христина Алчевська (1841 — 1920) досліджувала проблеми навчання дорослих. Широко відомі її посібники «Що читати народові?», «Книга для дорослих». Багато писав про тяжку дитячу долю Володимир Короленко (1853—1921), який створив «Лігу врятування дітей», був борцем за народні школи на Полтавщині.
Софія Русова (1856—1940) свою невтомну педагогічну, наукову та громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Педагогічні погляди С.Ф. Русової викладено в її фундаментальних працях: «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Нова школа» та інших. На жаль, низку педагогічних творів С.Ф. Русової ще не опубліковано, наприклад: «Соціальне виховання, його значення в громадському житті», «Практичні поради до виховання дітей», «Національна школа у різних народів», «Середньовічні університети».
Цей простий перелік робіт віддзеркалює основні напрями педагогічних пошуків та великий внесок Софії Русової в українську педагогічну думку. її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом, що перекидається між школою та родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її життєві прагнення й нахили. С. Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання і виховання дітей: досліджує проблеми розвитку рідної мови й мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів тощо.
Софія Русова не визнає альтернатив національному вихованню: тільки воно забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти — коли творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби для вселюдського поступу. Національне виховання через пошану і любов до свого народу зародить у дітях пошану і любов до інших народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями.
С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у школі в єдності, зазначаючи, наприклад, що окремо виховувати моральні якості неможливо. На її думку, моральне виховання має пронизувати все навчання, все життя.
Провідним методом виховання Софія Русова вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всього оточення дитини.
Основне завдання педагога — розвиток самостійності дитини. Треба «не вчити дитину, не давати їй готові знання, хоч би й початкові, а більш усього збудити її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, і коло паперу», — писала Софія Русова.
Концепція національної системи освіти та виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови національної системи освіти в сучасних умовах. Заповітом і наказом звучить її звернення до сьогоднішнього покоління: «...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».
Григорій Ващенко (1878—1967) — один із творців української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, що в такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це — «Виховний ідеал», «Система навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Загальні методи навчання», «Організаційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як виховання волі і характеру» тощо.
На думку зарубіжних дослідників, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. її основні елементи — ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень та розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях.
Г.Г. Ващенко до системи національного виховання вводив родинне виховання як органічну її підсистему.
Структура системи освіти у вільній Україні, за Ващенком, така:
1) переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3 років), дитячий садок (від 3 до 6 років);
2) початкова школа (від 6 до 14 років);
3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років);
4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 23 років);
5) позашкільна освіта;
6) науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.
Григорій Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання.
В підручнику «Виховний ідеал» Г.Г. Ващенко аналізує різноманітні виховні ідеали, зокрема більшовицький і націонал-соціалістичний, і протиставляє їм український. Виховний ідеал українця у нього ґрунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності. Підручник він завершує такими словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них.... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».
В підручнику для педагогів «Загальні методи навчання» Він проаналізував філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності, шляхи її активізації, дидактичні принципи, методи навчання та їх класифікацію.
На думку А. Погрібного, головна заслуга Г. Ващенка полягає «...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».
У кінці XIX — на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людською виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки — Джон Дьюї (1859—1952) і Едвард Торндайк (1874-1949).
У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Надія Крупська (1869— 1939), Павло Блонський (1884—1941), Станіслав Шацький (1878-1934), Антон Макаренко (1888-1939), Василь Сухомлинський (1918—1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були Павло Блонський і Альберт Пінкевич (1883-1939).
Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932— 1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).
Василь Сухомлинський — директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947—1970 роках — досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.
Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.
У 50—70-х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це — «Педагогіка» С.Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С.А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т.Ф. Бугайко і Ф.Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо.
В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів Л. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазурке-пича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших.
Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.
Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.
Отже, вітчизняна педагогіка пройшла такі стадії розвитку:
народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання й навчання. Вперше цей термін ввів О.В. Духнович. Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін «етнопедагогіка», автор якою Г. Н. Волков. Якщо поняття «народна педагогіка» включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій;
козацька педагогіка — частина народної педагогіки — теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;
духовна педагогіка — це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії;
світська педагогіка — це:
1) наука, яка має свої закономірності;
2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень;
3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.
Відповідно, основними джерелами педагогіки є:
- педагогічна спадщина минулого;
- передовий педагогічний досвід;
- народна педагогіка;
- педагогічні дослідження.
Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями та статтями видатних учених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти та виховання є праці Я.А. Коменського, К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та інших. Серед джерел педагогічної теорії слід виокремити роботи видатних учених 50—70-х років XX століття А.М. Арсеньєва, М.І. Болдирєва, В.Ю. Гмурмана, Л. І. Но-викової, Л.В. Занкова, Ф.Ф. Корольова та багатьох інших.
Джерелами практичної педагогіки за певних умов можуть бути художні твори про дитинство, школу, вчителів, що належать класикам літератури.
У 80-х роках XX століття в Радянському Союзі широко відомими стали книжки педагогів-новаторів В.Ф. Шаталова, М.П. Щетиніпа, С.М. Лисенкової, Є.В. Ілліна та інших. В них викладено передовий педагогічний досвід. Є три види узагальнення і поширення досвіду кращих педагогів: педагогічна інформація, педагогічне вибіркове та масове поширення досвіду.
1.2 Предмет педагогіки
Для визначення поняття «педагогіка» необхідно насамперед розмежувати поняття «об'єкт» і «предмет». Об'єкт науки — це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об'єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається психологією, соціологією, антропологією, медициною, фізіологією та іншими науками. Водночас кожна наука в цьому об'єкті має власний предмет. Предмет науки — це те, що кожна наука вивчає в об'єкті. Якщо, наприклад, предметом психології є внутрішній психічний світ людини та його загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування, предметом педагогічної психології — механізми та закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення.
Є низка підходів до визначення поняття «педагогіка», наприклад: М. М. Фіцули — «Педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини»; С. У. Гончаренка — «Педагогіка —...наука про навчання і виховання підростаючих поколінь»; І.П. Підласого — Найкоротше, загальне і разом з тим відносно точне визначеним сучасної педагогіки — це наука про виховання людини Поняття «виховання» тут використовується у найширшому смислі, включаючи освіту, навчання, розвиток».
Отже, закономірності виховання зумовлені закономірностями розвитку і формування людини як соціальної істоти; законами її діяльності (принципами і правилами виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що криються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.
Педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об'єктивні та суттєві його основи. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв'язки педагогічного процесу із суспільними вимогами й умовами; зв'язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв'язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу тощо. В цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до мети, завдань і методів виховання, які віддзеркалюють її історичні, етнічні та регіональні особливості. В такому разі воно набуває національного характеру й отримує назву «національне виховання».
Терміном «педагогіка» позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини — педагогічну науку і педагогічну практику. Об'єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом — закономірності, прийоми, способи, методи та засоби цієї взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.
Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємозв'язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші стосуються вивчення педагогічних процесів, другі — їх технології. Всі вони дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли взаємодоповнюються, тобто поєднують ідею та її реалізацію. Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.
Педагогічна практика, спираючись на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.
На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще П.П. Блонський. Він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні вміння, талант і теоретичні знання. Вміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягнення суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа іншій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, — підкреслював він.
1.3 Категорії педагогіки
Основу педагогічної теорії становлять базові категорії — найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує загальнонауковими поняттями «розвиток» і «формування».
Поняття «виховання» вживається в широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.
У широкому соціальному значенні виховання — це передання соціального досвіду, накопиченого людством, від старших поколінь молодшим.
У вузькому — спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передання їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних та політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.
У широкому педагогічному розумінні виховання — цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад навчально-виховних закладів) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття «виховання» у такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.
У вузькому — процес і результат виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних завдань.
Зміст поняття «навчання» доцільно проаналізувати у контексті завдань європейської школи, які були визначені у доповіді Жака Делора Міжнародній комісії «Освіта XXI століття», — навчати навчатися, навчати працювати, навчати бути, навчати жити.
«Навчати навчатися — це формувати учнівські вміння оволодівати та оперувати найрізноманітнішою інформацією, які стверджують молоду особистість у ролі учня і, що не менш важливо, у ролі майбутнього вихователя. Адже коли свого часу сьогоднішні вихованці самі стануть батьками, вони мають передавати набуті ними знання та досвід своїм нащадкам та спадкоємцям.
Навчати працювати — це забезпечувати не тільки здатність ефективно оволодівати професійними навичками, а й вміння знаходити вихід у найнепередбачуваніших виробничих ситуаціях, вміти співпрацювати в колективі, співвідносити себе з конкретними фаховими ролями та ефективно їх виконувати.
Навчати жити — це утверджувати цілісний світогляд і світосприйняття, допомагати учням віднаходити особистісний сенс життя, досягати моральної та духовної зрілості, ставати відповідальними як за особисту долю, так і за долю загалу.
Навчати бути — це прищеплювати й розвивати талант до налагоджування соціальних, дружніх та родинних стосунків, виховувати здатність до емпатії, персоніфікованих взаємин з іншими людьми».
Теорія навчання зветься дидактикою.
Освіта — це водночас і процес, і результат завершеного навчання (наприклад середнього, вищого, підвищення кваліфікації).
«Освіта в Україні як демократичній державі повинна орієнтуватися насамперед не на потреби господарчі, а на потреби людські, враховуючи у такий спосіб і проблеми господарчі», — підкреслює І.А. Зязюн. «Смисл і ціль освіти — людина у постійному розвитку, її духовне становлення, гармонізація її відносин з собою та іншими людьми, зі світом....Система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує повноцінному розвитку особистості і в ідеалі її призначення — щастя людини».
Педагогічний процес — це динамічна система, яка об'єднує процеси виховання, навчання, розвитку і самовдосконалення особистості вихованця.
Поняття «розвиток» має неоднозначний зміст. С.У. Гончаренко так його визначає: «Розвиток особистості — процес формування особистості як соціальної якості в результаті його соціалізації і виховання». За Г.С. Костюком, розвиток «не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить «перерви безперервності», тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе».
Отже, розвиток — це процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини.
Формування — це надання певної форми, завершеності промесу становлення особистості, досягнення нею рівня зрілості та стабільності. Інакше кажучи, формування є проміном становлення людини як соціальної істоти під впливом різноманітних факторів, наприклад соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних, педагогічних тощо. Процеси формування, розвитку і виховання особистості взаємозв'язані та взаємозумовлені.
До основних педагогічних категорій також відносять самовиховання, самоосвіту, саморозвиток, перевиховання.
Самовиховання — цілеспрямована робота людини щодо духовного, розумового, морального, вольового, естетичного, фізичного розвитку, вдосконалення й усунення негативних рис характеру.
Самоосвіта — це освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи вихованця без проходження систематичною курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Хоча вона також є складовою частиною педагогічного процесу в стаціонарних навчальних закладах.
Саморозвиток — це самостійна робота вихованця над формуванням і розвитком у собі духовних, розумових, фізичних та інших здібностей і нахилів.
Перевиховання — це індивідуальна цілеспрямована робота дорослих над усуненням недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей. Така робота передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у формуванні та розвиткові особистості вихованця. Провідним механізмом перевиховання вважається переконання — першою чергою, суспільно корисна діяльність.
2. Структура и основні завдання педагогіки
Пройшовши довгий шлях розпитку педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук.
Історія педагогіки як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища, з'ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію, узагальнює позитивний досвід педагогічної теорії та практики попередніх епох та виявляє їхні закономірності.
Загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-виховних закладах. Традиційно загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: основи педагогіки (обґрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти й навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обґрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), теорія управління навчально-виховним закладом (школознавство, яке вивчає систему управління школою і діяльність органів освіти).
Галузевих педагогік налічується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються шиною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є «дочірніми» науками. Умовно ці педагогічні науки поділяються на загальні та функціональні.
До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка; шкільна педагогіка; соціальна педагогіка; превентивна (попереджувальна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.
Дошкільна педагогіка — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного вік) Вона базується на основних положеннях загальної педагогіки іі дуже тісно пов'язана із загальною, дитячою і віковою психологією, загальною анатомією і фізіологією. Основним завданням дошкільної педагогіки є обґрунтування цілей, змісту, методів і форм морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання дітей дошкільного віку, теоретичних і практичних основ організації дошкільних закладів.
Шкільна педагогіка належить до найбільш вивчених і обґрунтованих галузей педагогічної науки, яка досліджує закономірності виховання підростаючого покоління в конкретних освітньо-виховних закладах.
Соціальна педагогіка — галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення і розцінку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей і молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства». Вона виникла наприкінці XIX — на початку XX століття, її творцем вважають П. Наторпа, який основне завдання педагогіки вбачав у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначенні шляхів громадського виховання.
Превентивна педагогіка — це галузь педагогічної науки, яка ставить за мету обґрунтування теоретичних і практичних проблем виховання важковиховуваних дітей і дорослих, попередження таких антисоціальних явищ, як наркоманія, алкоголізм тощо.
Сурдопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання, розвитку дітей з порушеннями слуху, розробляє педагогічну систему всебічного розвитку осіб із вадами слуху й підготовки їх до суспільно корисної праці. Основна проблема сурдопедагогіки — це формування словесної мови в дітей з вадами слуху.
Тифлопедагогіка досліджує особливості виховання і навчання дітей сліпих і з поганим зором. Вона розробляє систему педагогічного впливу на учнів з вадами зору, формування в них компенсації сліпоти та корекції вторинних відхилень, зумовлених зоровою недостатністю, підготовки до суспільно корисної діяльності.
Олігофренопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання розумово відсталих дітей та шляхів корекції недоліків у їхньому розвитку.
Окремий статус має порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах, завданням якої є вивчення й узагальнення позитивного зарубіжного досвіду.
До функціональних педагогічних наук зараховують педагогіку вищої школи (куди належать технікуми, коледжі); педагогіку професійно-технічної освіти; галузеві педагогіки: авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню; педагогіку виправно-трудової системи; педагогіку підвищення кваліфікації й перекваліфікації спеціалістів та робітничих кадрів.
Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, специфіку отримання вищої освіти.
Педагогіка професійно-технічної освіти досліджує закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.
Таким чином, педагогічна наука створює струнку систему і спрямована на вирішення гуманної проблеми — підготовки підростаючого покоління й дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом допомоги їм в самореалізації, самоутвердженні та самоактуалізації. Для вирішення цих проблем вона співпрацює з іншими науками: філософією, психологією, соціологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою тощо. Зміцнюючи й удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи.
Так, філософські науки дають змогу педагогіці визначити суть і цілі виховання, об'єктивно врахувати дію загальних закономірностей розвитку суспільства, надають оперативну інформацію про зміни, які відбуваються в науці й суспільстві, сприяють коректуванню спрямованості виховання. Наприклад, сьогодні формується нова галузь філософської науки - філософія освіти, розвиток якої зумовлений передусім еволюцією основних філософських концепцій про роль людини у світі. Згідно із сучасними філософськими концепціями Людина стає центром наукової картини світу. Відповідно у цьому контексті потребує осмислення проблема «олюднення Людини» (І.А. Зязюн) у сфері освіти, проблеми її гуманізації.
Філософія сучасної освіти в Україні намагається відповісти на такі запитання: «З якими освітніми концепціями Україна увійшла в XXI століття? Як сприяти вихованню в українських громадян відчуття радості пізнання світу і самих себе? Яким чином освіта має допомогти людині самоактуалізуватися в житті?» Відповіді на ці запитання сприяють визначенню смислу людського буття, взаємин Людини зі світом, призначенню освіти й моделі педагогічної технології в національній системі освіти. В цьому аспекті є зрозумілим намагання ЮНЕСКО розробити ефективну освітню модель XXI століття і тим самим подолати загальносвітову кризу в освіті.
Прикладне значення філософії освіти підкреслюється в роботах С.І. Гессена «Основи педагогіки» (завдання освіти автор вбачає у філософському осмисленні культурних цінностей і Б.С. Гершунського «Філософія освіти для XXI століття» (на думку автора, предмет філософії освіти — це самостійна галузь наукових знань і наукова парадигма).
Таким чином, у філософії освіти, як вважають багато вітчизняних дослідників (Г.О. Балл, І. Д. Бех, І.А. Зязюн, В.С. Лутай, С.О. Черепанова та ін.), є свій предмет дослідження — «виявлення і вирішення (урівноваження) суперечностей між найбільш широкими уявленнями про світ, суспільство і місце людини в ньому і педагогічною дійсністю та її відображенням цією спеціальною наукою», — і вона має бути гуманістичною.
Відповідно на основі гуманістичної філософії освіти поступово має відбуватися перехід сучасної педагогічної системи на нову — гуманістичну парадигму, в центрі якої має бути особистість вихованця у всіх її взаємозв'язках і опосередкуваннях: «Це антропологічний, педоцентричний підхід, і його основні складові — ідеї, моделі, цінності як матеріальні, так і духовні, спрямовані на піднесення індивідуальності, її самовиявлення і розвиток».
Соціологія дає чітке уявлення про роль соціального середовища у формуванні особистості, розкриває основні механізми соціалізації людини. На основі знань з анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні та функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково-м'язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів, тканин і клітин педагогіка розробляє умови раціональної організації педагогічного процесу, правильного режиму навчання, виховання, освіти, зміст і методи фізичного, трудового виховання тощо. Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність збагачує педагогіку розумінням фізіологічних механізмів засвоєння знань, формування вмінь, навичок, звичок, допомагає науково обґрунтувати умови і способи навчально-виховної діяльності.
На основі знань з генетики про залежність спадковості дитини їй і її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально спрямовану дію генів і хромосомів, високу пластичність дитячого організму педагогіка критично переосмислює чимало сталих уявлень про закономірності людською розвитку, намагається обґрунтувати оптимальні умови для всебічного розвитку кожної дитини, формування її особистості.
Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією. Спираючися на знання загальних закономірностей і механізмів функціонування і розвитку психіки людини, її особистісного формування, розвитку, самоактуалізації, різноманітних психічних, психологічних і соціально-психологічних зв'язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу, педагогіка обґрунтовує гуманістичні шляхи, прийоми, способи та форми навчання і виховання особистості, які приводять до бажаних змін у її внутрішньому світі та в поведінці. Кожний розділ педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології: дидактика, наприклад, опирається на закономірності функціонування пізнавальних, емоційних, вольових і мотиваційних процесів людини; теорія виховання базується на психології особистості та психології групи, теорія управління навчально-виховним закладом — на психології управління. Інтеграція наук сприяла виникненню суміжних галузей, наприклад педагогічної психології.
Висновки
Педагогіка, як і будь-яка інша наука, не може само-розвиватися, самовдосконалюватися без усебічних і глибоких досліджень, які допомагають відкривати й уточнювати її закони та закономірності віднаходити нові аспекти їх реалізації.
Досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обґрунтовані технології.
Проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це значить, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, формувати свої бачення основних проблем.
Для всебічного обґрунтування педагогічного процесу педагогіка використовує досягнення історичної науки, географії й антропології, медицини та екології, економіки й археології, кібернетики, математики та інших наук, а також літератури.
Література
Огієнко І. Українська література. - К., 1918. С. 32
Сочинський В. Чужинці про Україну.- Львів, 1991. С.11.
Українська козацька педагогіка - Освіта. 1992. 1 вересня.
Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмаховича. - К., 1998. С. 124.
Коваль О. Григорій Ващенко — творець української виховно-освітньої системи // Рідна школа. 1993. № 3. С. 3—4.
Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків. - Полтава, 1994. С. 190.
Ващенко Г. Загальні методи навчання. - К., 1997. 411 с.
Ващенко Г. Загальні методи навчання. - Мюнхен, 1949.
Погрібний А. Освіта в Україні: час демократизації, час реформ // Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. К., 1997.
Ливриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси. - К., 2000. С. 201.
Зязюн І.А. Гуманістична стратегія теорії і практики навчального процесу // Рідна школа. 2000. № 8. С. 20. 19
Зязюн І.А. Концептуальні засади теорії освіти в Україні // Педагогіка і психологія професійної освіти. 2000. № 1. С. 12—13.
Гончаренко С.У. Український педагогічний словник
Костюк Г.С. Вікова психологія. - К., 1976. С. 28.
Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. К., 1995. С. 14.
Коваль Я.Г., Зверева І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота. - К., 1997. С. 3.
Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию. - М, 1995. С. 268.
Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века (В поисках практико-ориентированных образовательных технологий). - М., 1996.
Філософія сучасної освіти в сучасній Україні: Матеріали першої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні». - К., 1997. С. 64.
Сухомлинська О.В. Цінності у вихованні дітей та молоді: стан розроблення проблеми // Педагогіка і психологія. 1997. № І. С. 106.