Освіта в Китаї

Міністерство освіти і науки України

Приватний вищий навчальний заклад

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

ім. С. Дем’янчука

Інститут педагогічної освіти

Кафедра педагогіки

Реферат з

порівняльної педагогіки

на тему:«Освіта в Китаї.»

м. Рівне 2008 рік

Освіта в Китаї.

Сучасна система освіти в КНР має ряд специфічних рис, якщо порівнювати її із зарубіжними аналогами. Так, на відміну від ще одного азіатського велетня - Індії, Китай є країною з високим і швидко росте рівнем письменності населення, у тому числі селянського (становлячого основну масу населення в обох країнах). Безграмотними в Китаї залишаються лише 15-17% дорослого населення (47% в Індії, 61% в Бангладеш, 59% в Пакистані, 27% в Ірані, 17% в Туреччині, 15% в Індонезії). Ще краще у КНР інший важливий індикатор - частка безграмотних жінок у віковій групі 15-24 року. Він показує ефективність боротьби з неписьменністю за останні двадцять років і побічно свідчить про положення жінок в сім'ї і суспільстві. В Китаї вказаний показник складає всього 4%. Цей же індикатор досягає 44% в Індії, 63% в Бангладеш, 61% в Пакистані, 10% в Ірані, 8% в Туреччині, 4% в Індонезії.

Система освіти в КНР, як і скрізь, включає початкову і середню школу, а також вища і середня спеціальна освіта. В початковій школі в Китаї вчиться порядка 140 млн. людина, термін навчання - шість років. В 1996 році в початкову школу в Китаї поступило 98,8% дітей 6-річного віку. В середній школі (розбитої на два ступені по три роки) налічується близько 60 млн. учнів. У Вузах КНР навчається приблизно 3 млн. студентів. Термін навчання - 4-5 років. Число Вузів і університетів небагато чим більше 1 тис.

За останні двадцять років вчені ступені в країні отримали понад 300 тис. кандидатів і 20 тис. докторів наук. Підготовку дисертацій ведуть в даний час 160 тис. аспірантів.

Перевершуючи більшість азіатських країн по широті обхвату населення базовою освітою, Китай помітно поступається їм по відносному числу студентів. Частково цим пояснюється порівняно невисока (хоча і має тенденцію до зростання) частка витрат на освіту у ВВП країни (2,6). Необхідно згадати ще дві обставини. По-перше, в Китаї існує розгалужена сіть професійно-технічних, педагогічних і медичних училищ (понад 4 млн. вчаться, термін навчання - 2-4 роки), а також широко поширені різноманітні форми продовження загальної освіти і підвищення професійної кваліфікації дорослих (такими формами навчання охоплено більше 12 млн. людина). Крім цього існує і система професійної перепідготовки для осіб, що втратили роботу на державних підприємствах. По-друге, величезну роль в підвищенні професійної письменності і технічній кваліфікації населення грають засоби масової інформації, у тому числі численні освітні програми телебачення, що стало в 90-е роки загальнодоступним - вслід за практично повною електрифікацією села.

За роки реформ 280 тис. китайських студентів були послано за рубіж, понад 100 тис. вже повернулися на батьківщину. В деяких регіонах США і Австралії місцеві жителі вже жартують, що університет - це місце, де російські викладачі учать китайських студентів. Знаходячись за рубежем, китайські студенти незмінно привертають увагу своєю старанністю і порівняно високою базовою підготовкою по таких предметах, як математика, фізика, біологія. Звертає на себе увагу виключно широка географія зарубіжного навчання: в даний час студентів з КНР приймають понад 100 країн.

У свою чергу, Китай активно привертає іноземних фахівців і викладачів в університети і технопарки. В країні в 2000 році існувало понад 120 зон розвитку і освоєння нових технологій (технопарків); найстаріший і найбільший з них знаходиться в Пекіні. Систему освіти в Китаї часто кваліфікують як "прагматичну", "егалітарну", "демократичну" до цих визначень варто додати слово "селективна". Вірогідність дістатися до більш високих ступенів освіти для середнього китайця невелика : в результаті цю можливість реалізують, як правило, лише найздібніші учні. Вступ же до ВУЗУ - справжнє свято для талановитого випускника середньої школи вищого ступеня: конкурси в окремі університети досягають 200-300 чоловік на місце. Обдаровані діти і молоді люди в Китаї, як правило, користуються різними пільгами при просуванні по освітнім "сходам" - до їх послуг державні стипендії, субсидії підприємств, організацій і тому подібне. Платна освіта поки що не отримала дуже широкого упровадження, при цьому у Вузи "платники" поступають на загальних підставах. Частіше зустрічається оплата навчання підприємством, на якому працював студент. Більшість же студентів дістає вищу освіту безкоштовно. Вибірковість системи вищої освіти виявляється ще в одному пункті: Вузи країни розділені на дещо ієрархічних категорій. Залежно від числа балів, отриманих на випускному шкільному іспиті (що проводиться в Китаї одночасно по всій країні), майбутній абітурієнт може претендувати на допуск до вступних іспитів лише до ВУЗУ відповідної набраним балам категорії (або більш низької категорії, що, зрозуміло, не забороняється).

Перераховані обставини пояснюють збереження найвищого престижу освіти, властивої китайській культурній традиції, а також особливе положення так званих провідних Вузів і університетів країни.

В 1997-1998 роках в КНР була в черговий раз істотно підвищена заробітна платня викладачів і наукових співробітників. Базові оклади професорів дев'яти провідних університетів країни (Пекінський, Циньхуа, Нанкинській, Фуданьській, Чжуншаньській і ін.) складають тепер порядка 500 дол. в місяць (проти 250-300 в інших університетах і Вузах), педагоги і науковці мають пільги при придбанні житла, у ряді провінцій особам з науковими ступенями надаються різні послаблення при народженні другої дитини. При цьому, оцінюючи величину зарплати в КНР, слід врахувати куди більш низький рівень цін на основні споживацькі товари і послуги в цій країні. Він, як мінімум, втричі нижче, ніж в розвинутих країнах.

Ще одна особливість КНР - значне переважання в програмах Вузівського утворення природно-технічних і прикладних дисциплін (порядка 60% студентських місць, проти 14% в США, 18% в Голландії, 22% в Таїланді, 26% в Японії, 30% в Малайзії). Таким чином, гуманітарії (за виключенням, мабуть, соціологів) - відносно мала частина студентства, якщо порівнювати Китай з розвинутими країнами або азіатськими сусідами. Як підтримка пропорцій, що склалися, між освітніми установами різного рівня і профілю, так і зміст програм навчання знаходяться в КНР під строгим державним контролем. Деякі убачають в цьому небажання керівництва сильно збільшувати прошарок молодих городян з гуманітарною освітою, нерідко представляючих загрозу соціально-політичної стабільності. Річ у тому, що багато сусідів Китаю вже давно зіткнулися з цією проблемою, у тому числі через перевиробництво колись модних спеціальностей: економістів, юристів, журналістів і тому подібних. Багато випускників з "престижними професіями" виявляються без роботи, поповнюючи ряди активних міських низів і провокуючи молодіжне і студентське безладдя. Втім, підтримка існуючої структури Вузівських курсів в Китаї може бути продиктований і звичайними міркуваннями економії.

В Китаї налічується близько мільйона учбових закладів різних ступенів і профілів, в яких навчаються більше 200 мільйонів чоловік. Закони Китаю дають право на отримання освіти кожній людині, у тому числі представникам національних меншин, дітям, жінкам і інвалідам.

Система освіти в Китаї включає базисну освіту (дошкільне, загальне початкове і середнє), середню професійно-технічну, загальну вищу освіту і освіту для дорослих.

Китайський уряд надає важливе значення розповсюдженню базисної освіти. Після обнародування в 1986 році "Закону КНР про обов'язкову освіту" в більшості районів країни було введено обов'язкове початкове навчання. В крупних містах і деяких економічно розвинутих районах вводиться обов'язкове середнє утворення першого ступеня.

По всій країні до початкової школи вступають 97,7 відсотки дітей шкільного віку, з яких 98,1 відсотки можуть її закінчити. Приблизно 73 відсотки підлітків вступають до середньої школи першого ступеня, а 44,1 відсотки її випускників продовжують свою подальшу освіту. Понад половину дітей з труднощами в розвитку можуть отримати освіту в дитячих садах і школах для глухонімих, недоумкуватих і дітей, що мають інші порушення розвитку.

Загальний рівень розвитку освіти в Китаї залишається порівняно відсталим через численність населення і нерівномірності економічного і культурного розвитку різних районів країни. Лише 10 відсотків китайців відповідного віку мають нагоду пройти систематичне професійно-технічне навчання на етапі середньої школи другого ступеня. Щорічно 12,5 мільйони випускників початкової школи і першого ступеня середньої школи не мають нагоди вчитися далі, і більшість з них поступає на роботу, не проходячи необхідного професійно-технічного навчання і підготовки. За даними загального перепису населення 1990 року, відносно низький відсоток китайців мають середня спеціальна освіта, вузи з повною і скороченою програмою, що закінчили, складають 1,87 відсотки, випускники середніх спеціальних учбових закладів - 2,07 відсотки, а люди з утворенням середньої школи першого ступеня і нижче - 87,06 відсотки.

Недержавні освітні установи в Китаї

Недержавні освітні установи (НОУ) в Китаї – це учбові заклади, створені на засоби окремих громадян або підприємств, суспільних організацій, виступаючих як засновники, а також школи і вузи, організовані на колективні внески населення (зокрема, батьків учнів).

Як показали дослідження західних фахівців, участь держави в приватній освіті в країнах Східної Азії варіюється від повного самоусунення до посиленого контролю і субсидування. Що стосується Китаю, то його сучасну політику відносно НОУ сформували наступні чинники:

1) традиційно патерналістська роль держави, що знаходиться в рамках конфуціанської цивілізації. Усередині цієї контрольованої центром системи діє могутній приватний сектор, частка якого останніми роками росте;

2) сформована у минулому позиція чисто політичної, але не фінансової підтримки НОУ;

3) ідеологічний поворот від тоталітаризму до офіційно оголошеній урядом КНР в кінці XX в. задачі демократизації суспільства, яка має на увазі активне залучення громадськості до управління і фінансування освіти.

Освітні організації, створені суспільними силами, їх викладачі і учні користуються тими ж законними правами, що і державні. До 1997 р. акредитацію пройшли всі середні і початкові недержавні школи Китаю. По-іншому йде справа з вузами: з 1200 всього 21 отримав право видавати дипломи державного зразка.

Головною межею курсу уряду відносно НОУ є те, що, гарантуючи їм політичну підтримку, керівництво КНР не обіцяло прямих фінансових вливань. Обґрунтовуванням подібної позиції послужили труднощі перехідного періоду і усвідомлення нереальності бюджетної підтримки НОУ. По запропонованій схемі держава брала на себе не більш третини витрат, пов'язаних з будівництвом шкільних будівель і закупівлею меблів і устаткування, повністю залишивши на своєму бюджеті зарплату викладачів (при цьому слід врахувати, що значна частина вчителів в Китаї числилася в народних школах і їх працю оплачували самі школи).

В “Положеннях...” 1997 р. закріплена заборона на отримання прибутку як мета створення і функціонування НОУ, тобто китайські приватні школи не мають права вільно розпоряджатися грошовим залишком. Серед засновників НОУ в Китаї 80–90-х рр. приватних осіб було трохи. Чималу частку серед засновників НОУ склали суспільні організації і наукові асоціації. Організовані приватними підприємцями або компаніями школи носили їх імена і назви, що підвищувало соціальний престиж компанії, створюючи їй добру рекламу. Серед засновників недержавних шкіл в Китаї сьогодні немало і зарубіжних китайців, якими, крім ділових міркувань, рухають ностальгічні мотиви. Але є і реальні державні привілеї, які стимулюють інтереси всіх, хто займається створенням приватних учбових закладів в Китаї, – це що надаються урядом КНР не на словах, а на ділі податкові пільги, що стосуються приміщень, транспорту, земельних ділянок. Діє і додатковий стимул: пришкільні колективні підприємства користуються системою пільг, яка включає, зокрема, “безстрокове звільнення від прибуткового і деяких інших податків підприємств, встановлених середніми учбовими закладами, і безстрокову відміну всіх податкових виплат для підприємств, керованих початковими школами” От чому фірмам і підприємствам вигідно відкривати при школах на їх території свої філіали.

Фінансові і юридичні форми створення НОУ в Китаї є п'ятьма основними моделями:

1) створення школи при підтримці уряду, тобто на початковому етапі останнє надає матеріально-технічну допомогу до тих пір, поки школа сама не накопичить засобу. Наочний приклад цієї моделі – неповна середня школа Юйін в р. Нашсине, створена Асоціацією що вийшли на пенсію педагогів. Вони арендувати приміщення і частину устаткування державної середньої школи, а оскільки набрали більше учнів, ніж розраховували, той уряд міського району виділив 300 тис. юанів, щоб перевести в інше приміщення початкові класи тієї школи, у якої засновники арендувати приміщення, а також допомогло їм з інвентарем і педагогами.

2) самостійне створіння шкіл одним громадянином або групою осіб (часто на базі вже діючих освітніх установ);

3) створення шкіл за рахунок вкладення капіталу окремими особами або організаціями, співзасновниками НОУ, що стають, спільно з державним підприємством або установою.

4) акціонерна форма;

5) сумісне створіння НОУ китайськими і зарубіжними партнерами.

Найбільш поширені в Китаї 90-х рр. перші три форми.

Структура первинного капіталу засновників могла включати власні засоби власників, привернутий капітал в пайовій (акціонерної) формі, а також банківські позики, кредити і позики приватних осіб.

Все майно і доходи дозволялося використовувати виключно на розвиток школи. Інвестиції підприємств в окремих елітні учбові заклади складали в період відродження НОУ вельми значну суму. Пояснювалося це не тільки вище переліченими престижем і податковими пільгами, можливістю створювати на землі, що купується по пільгових цінам, філіали підприємств, клуби і ін., але також і вигодою від зв'язків з приватним капіталом в особі батьків учнів. Школи, створені колективним або приватними підприємствами, поступово перетворювалися разом з ними на єдиний холдинговий центр. Проте лише небагато НОУ в Китаї були засновані на такому міцному фундаменті. Для відкриття маленької школи було достатнє 20 тис. юанів, які могли внести на паях декількох чоловік.

Економічний ефект приватного сектора в утворенні КНР виявився достатньо яскраво. Як і замислювалося, НОУ полегшили фінансову ношу держави і вже до середини 90-х рр. акумулювали значну кількість суспільних засобів – більше 10 млрд. юанів (понад 100 млн. дол.).Тим не менше китайські власті на різних рівнях в 90-е рр. з жалем констатували і чималі фінансові труднощі НОУ. Зокрема, зі всіх джерел фінансування гарантованим залишався, мабуть, єдиний – внески за навчання. Платня за навчання залишається в даний час для більшості китайських НОУ і основним джерелом покриття поточних витрат. Оскільки 90% недержавних учбових закладів в Китаї – інтернатного типу, то в оплату входить і мешкання вчаться. Загальна сума платні за навчання складається з декількох видів внесків на сприяння розвитку школи, за навчання, за гуртожиток і ін.

Внески в НОУ залежать від безлічі чинників і різко коливаються по провінціях. Деякі школи варіюють платню за навчання залежно від успішності учнів, знижуючи її відмінникам і збільшуючи неуспішним. Форми стягування внесків за навчання різноманітні. В основному по країні це робиться раз в семестр. В даний час китайські НОУ переживають наступні труднощі:

1) несформованість базового освітнього ринку, такого необхідного для повного розкриття ролі ринкових відносин в оптимізації розподілу освітніх ресурсів. Він повинен включати ринок капіталу, приміщень, устаткування, вчителів (як частина ринку робочої сили). Перешкоджають його створінню перш за все офіційні освітні структури і урядовці, які віддають перевагу звичному адміністративному розподілу ресурсів, а не їх вільне переміщення, побоюючись негативного впливу цього процесу на державні учбові заклади. Відсутність освітнього ринку - одна з причин того, що більшість НОУ в Китаї арендувати приміщення і устаткування, що, у свою чергу, не стимулює засновників робити вкладення в основний капітал;

2) серйозні проблеми накопичення капіталу; тому зараз в Китаї лунають заклики стимулювати банки до видачі НОУ позик, а уряду пропонується надавати допомогу учням через систему заохочувальних стипендій, субсидій спеціального призначення і студентських позик;

3) відсутність спеціальних фундацій (у відмінність, наприклад від Японії) сприяння розвитку НОУ (при тому, що діють численні фундації підтримки державних учбових закладів);

4) перешкоди на шляху підвищення ефективності НОУ за рахунок так званої економії на масштабах.

Більшість приватних і “народних” шкіл в Китаї невелика за розмірами, чисельність вчаться в них коливається від 100 до 200 чоловік. Крупних шкіл, не поступливих державним або навіть перевершуючих їх за чисельністю вчаться ( 500 - 1000 і більш учнів) і території, мало - не більше 10% всіх НОУ.

Китайські фахівці помітили таку закономірність: в крупних містах країни звичайно представлені всі ступені НОУ (Саме тут створюються “освітні імперії”), в середніх і невеликих переважають середні школи першого ступеня, а в центрах повітів і селищних і в сільській місцевості зосереджуються по перевазі початкові школи.

Аналіз соціального складу елітних приватних шкіл Китаю, що вчаться, показує, що вони виникли перш за все у відповідь на диференційований попит, народжений в середовищі нових підприємців, керівників високого рангу, співвітчизників з Тайваню, охочих вчитися на материку. НОУ мають класи малої наповнюваності (25–35 чоловік), акцентують вивчення англійської мови з 1 класу (на відміну від державних шкіл, де він вивчається з III класу і в меншому об'ємі), оволодіння комп'ютером, естетичне виховання (в основному музичне), розвиток індивідуальних здібностей і т.п. Поява НОУ в Китаї збільшила кількість шкіл з різними ухилами (художніх, спортивних), експериментальних і додаткових учбових закладів, сприяло створенню широкої сіті неформальної освіти.

В цілому НОУ повинні строго слідувати учбовим програмам, розробленим Державним комітетом за освітою і відповідними відомствами на рівні провінцій, автономних районів і міст центрального підкорення (Пекін, Шанхай). Проте вони мають нагоду підвищувати якість навчання за рахунок включення різних додаткових курсів з урахуванням індивідуальних потреб вчаться і ринкового попиту. У разі проведення експерименту дозволяється самостійно визначати також і учбову програму, але неодмінною умовою є консультації з фахівцями з адміністративних органів освіти.

Недержавним вузам надано право самим вибирати навчальні посібники і визначати набір спеціальностей. Їх учбові програми можуть бути орієнтований на насущні потреби місцевої економіки з метою заповнити пустки, що залишаються державними учбовими закладами.

Поява НОУ дала можливість різко підвищити ефективність використовування людських, фінансових і матеріальних ресурсів – в них працюють що вийшли на пенсію досвідчені вчителі, оплата їх праці тісно ув'язується з навантаженням і кваліфікацією. Вони мають добре оснащені комп'ютерні класи, лінгафонні кабінети, лабораторії, устаткування яких, на відміну від більшості державних шкіл, використовується і у вечірнє, і в канікулярний час.

З другого боку – вказані особливості НОУ викликають тривогу властей в тому значенні, що потенційно вони можуть сприяти елітарності випускників, перетворенню їх в опозиціонерів або носіїв чужих в даному суспільстві ідей і цінностей. Крім того, орієнтація багатьох елітних приватних шкіл і вузів Китаю на підготовку випускників до продовження навчання за рубежем спричиняє за собою “витік мізків”.

Показником ефективності роботи учбових закладів є запитана їх випускників. За 1992–1994 рр. більше 85% випускників-очників приватних пекінських вузів були прийняті на роботу за профілем, їх теоретична підготовка і практичні навики не поступалися рівню випускників державних вузів.

1