Нетрадиційні уроки з біології

Зміст

Вступ

1. Значення та місце нетрадиційних уроків в шкільному курсі біології

2. Класифікація нетрадиційних уроків та їх характеристика

2.1 Урок-лекція

2.2 Семінарське заняття

2.3 Урок-конференція

2.4 Урок-диспут

2.5 Урок-залік

2.6 Лабораторна робота

2.7 Урок-гра, його характеристика

3. Плани-конспекти деяких нетрадиційних уроків

3.1 Урок-інсценізація

3.2 Урок-подорож

3.3 Інтегрований урок

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Урок є основною формою організації навчально-виховної роботи вчителя з класом – постійним, однорідним за віком та підготовкою колективом дітей – за державною програмою, твердим розкладом і в шкільному приміщенні.

На уроках біології учні під керівництвом учителя систематично і послідовно відповідно до програми набувають теоретичних знань і практичних вмінь і навичок, а також елементів всебічного розвитку особи. На уроках закладається фундамент світогляду молодого покоління.

Основний навчальним матеріал вивчається під час уроку, з ним пов`язані інші форми викладання біології. Під час уроку виникає потреба у проведенні екскурсій, дослідів і спостережень у природі, проведенні виховних заходів.

Саме під час уроку розв`язуються основні завдання навчання і виховання. Зміст його повинен відповідати вимогам науковості і доступності, мати ідейну спрямованість і сприяти вихованню світогляду. Велику увагу вчитель приділяє вивченню обсягу навчального матеріалу, для того щоб учні могли засвоїти його під час уроку. Вивчення нового матеріалу відбувається в органічному поєднанні з раніше вивченим. Тим самим досягається планомірний і послідовний розвиток біологічних понять.

Останнім часом у практику роботи вчителя впроваджуються нетрадиційні форми організації навчально-виховного процесу. Як свідчать результати досліджень та практичний досвід, їх запровадження забезпечує підвищення активності навчально-пізнавальної діяльності учнів, формування самостійності мислення, розчиток творчості.

Мета нашої роботи сформувати поняття про основні види нетрадиційних уроків.

Предмет дослідження – особливості використання різних форм нетрадиційних уроків.

Об`єкт дослідження – нетрадиційні форми навчання.

Основні завдання роботи полягають у тому, щоб:

з`ясувати місце нетрадиційних уроків в шкільному курсі біології;
охарактеризувати основні види нетрадиційних уроків;
навести приклади планів-конспектів кількох нетрадиційних уроків.

1. Значення та місце нетрадиційних уроків в шкільному курсі біології

Відповідальне ставлення до навчання проходить складний і довгий шлях — від простого і якісного виконання вимог учителів до складної системи самостійних дій учня, націлених на вдосконалення навчальної роботи, яка визначається, в основному, внутрішніми факторами і світоглядом, що формується, розумінням суспільного обов'язку, життєвою метою, пізнавальними потребами, інтересами, тобто Ідейною спрямованістю І активністю особистості в навчальному процесі.

Від рівня виховання відповідального ставлення до навчання підлітків залежить рівень і характер їхньої активності в процесі оволодіння знаннями, цілеспрямованості, працелюбності, самореалізації. Відповідальне ставлення до навчання, яке є результатом цілісного формування особистості, стає фактором подальшого розвитку цієї особистості, впливає на підвищення рівня її самоорганізації в галузі навчання і в житті загалом.

Дуже важливо для кожного вчителя володіти тією сукупністю прийомів та засобів, за допомогою яких у школярів у процесі навчання виховується воля, виробляється зосередженість, виникає бажання вчитися, долати труднощі.

Для кожного вчителя основним завданням є підключити учня до активної та самостійної діяльності, поставити його в позицію суб'єкта цієї діяльності, який несе за неї відповідальність. Тільки тоді, коли ми даємо учневі можливість діяти самостійно, ми можемо виховати у нього відповідальність. Практична самостійна діяльність — це найважливіша умова формування відповідальності. Ось чому таким важливим фактором є взаємодія вчителя та учня на уроці. Зацікавленість, викликана вчителем на уроці, як тимчасовий психічний стан, за певних умов може перерости в стійкий інтерес до знань чи предмета [7].

Для організації колективної пізнавальної діяльності в дослідній роботі ми використовували нестандартні уроки: урок-конференцію, урок-консультацію, інтегративні або бінарні уроки, де поєднувалися англійська — біологія, англійська — географія, англійська — українська література. Для позаурочної діяльності було створено театр, учні також готували матеріал як гіди екскурсоводи і проводили екскурсії в музеях російського та українського мистецтва і оглядову екскурсію по місту Києву. Гарний результат дали бінарні уроки англійська — біологія та англійська — географія, де вчителі біології та географії самі володіли англійською мовою. Спочатку клас розбивався на групи 5-6 учнів, учитель ставив мету і пояснював, що він хоче від учнів. Потім на уроках англійської мови вводилась нова лексика, здійснювався комплекс тренувальних вправ на закріплення І паралельно на уроках біології та географії відводилось 15-20 хвилин на опитування англійською мовою по темі, що вивчалася. З географії вивчалась економіка Великобританії, США, Канади, Австралії. На уроках англійської мови вивчались ці ж теми. Завершальним етапом був урок-конференція, де були присутні гості, вчителі, журі, обране з учнів у складі п'яти чоловік, щоб оцінити кожну команду. Чотири команди, які представляли чотири країни, нараховували по п'ять учнів. Відповідний учень у команді представляв уряд, пресу, громадського діяча, діяча культури та перекладача. Команди знали, що вичерпна відповідь без помилок — це бали для команди, тому під час підготовки команди до уроку-конференції відбиралися сильніші учні і тренували слабших, щоб забезпечити очки для своєї команди, готували карти, схеми, підбирали разом літературу. Якраз тут яскраво проявився результат роботи команди, коли від результату роботи одного учасника залежить успіх усієї команди. Примусу з боку вчителя не було, члени команди самі були зацікавлені в результаті і тому кожен підходив до вчителя і просив прослухати його, глянути матеріал, проконсультувати. Була активна взаємодія вчителя та учня на творчій основі, відбувалося активне спілкування членів команди, без участі вчителя, вироблялися навички самостійної та пошукової роботи.

Щодо бінарного уроку з біології, то кінцевою метою його був урок-рольова гра, де обирали двох учителів, роль яких виконували учні, які були вченими-дослідниками, журналістами і перекладачами. Кожен висловлював свою думку, журналісти ставили запитання українською та англійською мовами, перекладачі перекладали. Результатом уроку був залік із теми з біології та англійської мови — захист довкілля, вплив цивілізації на довкілля та її наслідки. Урок-рольова гра характеризується високим ступенем активності школярів. У навчальну роботу включаються навіть несміливі та сором'язливі учні і це сприяє їхньому самоствердженню в класі. При цьому виховуються такі якості, як свідома дисципліна, працелюбність, самостійність, ініціатива, творчість. При підготовці до такого уроку учням потрібні додаткові знання, окрім підручника. Вони вчаться працювати з додатковою літературою словниками, працювати самостійно в читальному залі. Рольові ігри допомагають розвивати інтелектуальні вміння, виділіти головне, робити висновки та узагальнення. Вони дають вчителю змогу прилучити учня до творчої самостійної діяльності [7].

При цьому в учня, навіть найслабшого, почуття відповідальності за власний рівень знань. Бажання не підвести свою групу підштовхує учня підвищувати рівень знань, тренувати навички та уміння, допомагає розкрити йому свої здібності.

Як народжується нестандартний урок? З чого і Завдяки чому? По-перше, з нестандартної педагогічної теорії. По-друге, із вдумливого самоаналіз) діяльності вчителя. А ще — із психологічного передбачення перебігу тих процесів, які відбуваються на уроці. А найголовніше — з відсутності штампів у педагогічній технології.

Складний час, складні стосунки... Нібито й вільніше стало, і немає єдиної, уніфікованої освіти, і минули ті часи, коли від заданого зверху змісту не можна було вчителям відхилитися ані на крок. Чи думали ми, що нині в Україні діятиме майже 30 навчальних програм початкової школи? Та варіантність навчальних програм у сучасних загальноосвітніх школах не гарантує міжнародно визнаного характеру й рівня розвитку учнів певного віку. Шлях до мети — в пробудженні прагнення кожного учасника навчально-виховного процесу — і дорослого, і дитини—до спільної організації шкільного життя, розвитку відповідальності за спільну справу, що починається з відповідальності за себе, за свої дії, своє життя. Пошук співробітництва., співдружності, пройнятий гуманістичними взаємовідносинами, — основи побудови нестандартного уроку [13].

З приходом дитини до школи розпочинається новий етап у розвитку різних форм зі спілкування. Учень 1 класу потрапляє в атмосферу уміння, тоді як дошкільником цілий день проводив у грі. І спілкування дітей поступово набуває якісно нового змісту, бо для цього виникають нові умови: з'являється необхідність засвоювати нові поняття з різних навчальних дисциплін, опановувати нову інформацію, робити спроби застосовувати її під час вироблення нових дій та навичок.

Дидактична взаємодія на уроці уявляється в цьому контексті як співпраця в підсистемах: "особистість учителя — клас", "особистість учителя — особистість учня", "особистість учня — особистість учня", "особистість учня — клас".

Б усіх цих підсистемах постійно і незмінно присутня друга: весь час відбувається взаємодія вчителя й учня як двох особистостей. Саме її і можна вважати провідним педагогічним механізмом діалогу, який відбувається на уроці. Зміст і структура діяльності учня і вчителя, спрямованість на досягнення мети, характер реалізації завдань на уроці вже достатньо розроблені в наукових працях І.Лернера, М.Скаткіна, В.Онищука, В.Бондаря. Виходячи з того, що елементарною моделлю дидактичної взаємодії на уроці є метод навчання, ці вчені своєрідно підходять до класифікації методів навчання. Як відомо, сьогодні налічується шість таких підходів: за метою навчання, за характером дидактичної взаємодії, за етапами засвоєння знань, умінь і навичок на уроці, за ланками засвоєння знань і множинний підхід.

Ми беремо за основу тримірний підхід до класифікації методів навчання В.Бондаря. У ньому особливо приваблює можливість комбінувати методи навчання практично необмежено. Розглядаючи реалізацію певного методу чи групи методів на уроці як факт дидактичної взаємодії в зазначених вище підсистемах, помічаємо, що поза увагою багатьох дослідників (навіть І.Лернера і Н.Тализіної)проходить характер взаємодії мотиваційних сфер учителя й учня.

Хоча Н.Тализіна й зазначає, наприклад, що вчитель, розпочинаючи вивчення будь-якої теми, має бути впевнений, що учні володіють необхідними пізнавальними засобами (мабуть, у тому числі й мотивами), але ж сама собі суперечить, стверджуючи, що керування узагальненням пізнавальних дій і тих знань, що до них входять, має здійснюватися через побудову діяльності дітей, шляхом контролю за змістом їхньої орієнтовної діяльності. Мається на увазі, звичайно, й мотивація, але тут вона відіграє вже роль однобічного впливу — враховується лише мотивація учнів. Мотивація ж учителя функціонує на рівні "впевненості" чи "невпевненості" у можливості актуалізації диспозицій учня, тобто його потреб, інтересів, нахилів, здібностей. А цього, гадаємо, недостатньо. Адже на уроці взаємодіють не тільки характери (і цього, здавалося б, досить для висвітлення механізму дидактичної взаємодії), а й досвід, набуток учня й учителя, потребово-мотиваційні сфери обох учасників дидактичного процесу [13].

І.Лернер у своїй рівневій класифікації змісту освіти як категорії людського досвіду виділяє в окремий рівень емоційно-ціннісні стосунки. Численні експериментальні дослідження психолого-дидактичного напряму свідчать, що це не так рівень, як властивість всього процесу навчання як діалогу. Свідомо чи підсвідомо, мотиви вчителя й учнів, зустрічаючись, "живуть" спільним життям. Діалог тут, власне, і полягає о тому, що відбувається обмін не лише словами (запитання — відповіді), а й почуттями, потребами, оцінками.

В.Матюхіна показала, що мотиваційна сфера учнів є вельми складною системою й характеризується за змістом і станом. За першим критерієм вона дотримується встановленого підходу, поділяючи мотиви навчання на навчально-пізнавальні та широкі соціальні, які, у свою чергу, розгалужуються. А за другим критерієм ця авторка спирається переважно на стан мотиваційної сфери молодшого школяра, що характеризується усвідомленістю та дієвістю мотивів навчання, не враховуючи таких аспектів, як їхня ефективність, емоційна ситуативність та усвідомлення учнем себе як суб'єкта навчання, відчуття образу "Я".

І от саме за таких умов, які авторка пропустила в своєму аналізі, виникає, на наш погляд, один із гірших варіантів спілкування — учитель над дітьми (авторитарний стиль). Опишемо його в світлі нашої основної ідеї.

Як не прикро, але саме цей стиль поширений у педагогічній практиці. Багатьма батьками, а подекуди й колегами, він сприймається як єдино правильний, "серйозний" стиль, за якого виключається "загравання" з учнями. За авторитарного стилю роботи вчитель — панівна фігура, недосяжна, а іноді навіть страхітлива. Він вказує — вони виконують його накази. При ньому учні сильні, багато знають, вміють, без нього — дещо пам'ятають, але нічого не вміють. Ініціатива їхня скута, самостійність зведена до мінімуму. Вчитись і щось робити їм нецікаво. За такого навчання дуже низька якість і глибина засвоюваних знань, бо нові знання учень мовчки сприймає з пояснень учителя. Відпадає потреба думати, а наслідком цього є невміння пояснити свою думку, грамотно дати зв'язну відповідь на запитання. Адже мовчання учня біля дошки — це мовчання його думки!

Іноді учень хоче зрозуміти, розібратися в матеріалі, який пояснює вчитель, але боїться перепитати його про незрозуміле, порадитися з ним, бо ділове спілкування на уроці фактично забороняється. Форма такого спілкування, його зміст в учителя авторитарного стилю має тільки контрольно-оцінний характер. Ділове спілкування, якщо його можна так назвати, за таких умов навчання існує під час взаємоперевірки виконання завдань. До того ж, цей прийом застосовується таким учителем як штучна інновація, данина часові чи моді. "Санкціоноване" спілкування тільки зовні нагадує співробітництво. Привнесена в авторитарний стиль як інородне тіло, така взаємоперевірка, по суті, ним і залишається, не даючи продуктивного наслідку. Це просто інсценівка взаємодії, бо тут не створюються умови для обміну мотивами дій, доказами.

Особистісне спілкування вчителя з учнями за авторитарного стилю мас епізодичний характер і пов'язане з проблемами у навчанні. Лідерами в такому спілкуванні серед учнів стають ті, що добре вчаться, їм пропонують дружбу. Спілкування з такими учнями підтримується з боку вчителя, батьків [7].

Отже, за авторитарного стилю взаємодії учасників навчально-виховного процесу ділове й особистісне спілкування має офіційну спрямованість, епізодичний характер, виявляється на примітивному рівні. Учень не виступає як партнер по спілкуванню в побудові та організації навчальної діяльності. Він є тільки об'єктом, який задіяний у цю діяльність для засвоєння знань, умінь і навичок. Учитель у цьому разі не володіє механізмами розвитку комунікативних умінь молодших школярів на кожному етапі навчального процесу, часто не вміє спілкуватися сам.

Ми за той демократичний характер взаємовідносин педагога й учнів, який називається сьогодні педагогікою співробітництва, діалогу. За таких взаємовідносин учень є не тільки об'єктом впливу, а й самокерованою, самостійною та вільно діючою особистістю, повноправним співучасником педагогічного процесу. Учитель у навчально-виховному процесі постійно підтримує контакт з учнями, створюй відповідну психологічно комфортну обстановку для сприймання, міцного засвоєння навчального матеріалу. Функції контакту різні.

Так, методична функція полягає в тому, щоб зосередити увагу учнів на значущих моментах, створити сприятливу робочу обстановку для сприймання матеріалу, "втягти" учнів у доцільну послідовність його засвоєння. Евристична функція виявляється в активізації допитливості учнів, створенні проблемної ситуації під час навчання, "провокуванні" пошуку її розв'язання. Контрольна функція, або функція зворотного зв'язку, дає змогу дізнатися, наскільки повно й правильно сприймають учні його повідомлений. Морально-етична функція полягає в тому, щоб привернути до себе. клас, заволодіти його довір'ям, і регулювати моральне самопочуття дітей на уроці, створюючи "ситуацію успіху". Вчитель-етик — стежить за співвідношенням у площині "перемоги - поразка". Під емоційною функцією слід розуміти взаємовплив учителя і його вихованців: вступаючи в контакт з класом, учитель настроює його на доцільний ємоційний лад, а клас надихає вчителя, емоційно стимулює своєю захопленістю, інтересом до думок, що викладаються, а також виконуваних видів роботи [13].

Методи встановлення контакту також різноманітні. До них належать: емоційно-психологічний зачин уроку, створення проблемної ситуації, стимулювання творчості в цю мить", відповіді на запитання, зміст самих запитань, інтонаційна гама викладу, зміни в емоційному тоні фрагментів уроку, "режисура" та ін.

Успіх організації нестандартного уроку під час розв'язання проблемної ситуації на етапі засвоєння нових знань чи виконання завдань на етапі застосування набутих знань на практиці залежить від того, як засвоєні прийоми спілкування, розвинута техніка мовлення, мовленнєвий етикет, уміння володіти своїм організмом: міміка, жест, погляд, постава, манера триматися під час розмови, зустрічі.

Сформувати і розвинути комунікативні вміння значною мірою допомагають уже на початку першого навчального року уроки навчання грамоти, а потім — уроки читання. Розвинуті комунікативні вміння забезпечують учням міцність засвоюваних знань упродовж усього навчання в школі, з одного боку, а з іншого — здатність швидко й правильно орієнтуватися в будь-якій навчальній і життєвім ситуації, брати на себе певну ролі:, діяти в її межах, готовність до ризику, самобутність, оригінальність. А такі якості допомагають будь-який урок зробити нестандартним. При цьому відпадає потреба спеціально готувати "відкриті", зовнішньо нестандартні уроки, позбавлені внутрішнього змісту, які звичайно готують для перевіряючих, репетируючи їх як звичайнісіньке шоу.

2. Класифікація нетрадиційних уроків та їх характеристика

2.1 Урок-лекція

Лекція — одна із форм організації навчання в загальноосвітньому навчальному закладі. її основою с системне усне викладення вчителем навчального матеріалу протягом одного уроку (чи пари уроків), головний зміст якого становлять аналіз та узагальнення фактів, а провідними прийомами є пояснення й міркування. Залежно від теми лекції в ній можуть превалювати характеристика, опис, розповідь про певні факти, процеси, явища. Структура традиційної лекції така: організація діяльності вчителя й учнів; формулювання теми, постановка мети і завдань; актуалізація опорних знань учнів; викладення змісту дидактичного матеріалу вчителем, забезпечення умов сприйняття та засвоєння Його учнями; узагальнення та систематизація знань учнів, здобутих у процесі читання лекції.

У процесі підготовки, до. лекції вчителеві необхідно: визначити оптимальний обсяг нової інформації; забезпечити відповідність інформації теоретичним положенням тієї науки, до якої належить навчальний предмет; акцентувати увагу учнів на основному, істотному; забезпечити повноту та глибину реалізації змісту навчального матеріалу. Важливо також вибрати та раціонально використати методи і засоби викладу змісту лекції, визначити метод-домінанту викладання навчального матеріалу (репродуктивний, проблемний, творчий). Специфічним, як стверджує І.М.Чередов, у лекції відносно до уроку є етап визначення домашнього завдання. Тут важливо уникати перевантаження учнів. З цією метою доцільно давати диференційовані завдання, план семінарського заняття з теми лекції, розраховуючи на те, то учні заздалегідь почнуть готуватися до обговорення конкретних питань за змістом лекції [20].

Залежно віл дидактичної мети та місця в логічній структурі навчального матеріалу розрізняють такі типи лекцій: вступна, оглядова, узагальнююча, лекція-інструктаж.

Специфіка вступної лекції полягає в тому, що її головною метою є розкриття провідних ідей і аспектів курсу навчального предмета, перспективи навчальної роботи з учнями щодо оволодіння змістом курсу предмета. При цьому важливо використовувати внутрішньокурсові та міжкурсові зв'язки. їх реалізація забезпечує цілісне сприйняття та уявлення про предмети, які вивчаються, їхню практичну значущість. Для вступної лекції найтиповішими прийомами викладання навчального матеріалу є порівняння, співставлення, спирання на знання учнів, здобуті у практичній діяльності та спілкуванні, доведення, висновки, оціночні судження.

Оглядова лекція проводиться, як правило, з метою висвітлення широкого кола питань з того чи іншого курсу навчального предмета, ознайомлення з новою інформацією з цих питань, розширення світогляду учнів. Важливим моментом оглядової лекції є відбір і структурування навчального матеріалу, що забезпечує підготовку учнів до логічного сприйняття систематизованої інформації та засвоєння системних знань. Превалюючими прийомами оглядової лекції є розповідь, опис та аналіз фактів, явищ, процесів. Засобами реалізації змісту оглядової лекції є раціональне поєднання слова вчителя та наочності (таблиць, кодокарт, кодофільмів, різних видів ТЗН, зокрема комп'ютера та Ін.)

Узагальнююча лекція зазвичай проводиться після вивчення повного курсу навчального предмета або великого його розділу метою систематизації та поглиблення знань учнів. Вона є підсумком системи проведених раніше уроків і включає провідні аспекти курсу даного навчального предмета. У процесі узагальнюючої лекції доцільним є використання узагальнюючих таблиць, схем, ТЗН тощо.

Лекція-інструктаж проводиться з метою підготовки учнів до семінару, лабораторної роботи, практичного заняття. Розкриваючи теоретичний і прикладний аспекти теми лекції, вчитель акцентує увагу на можливих та доцільних шляхах використання теоретичних знань, навичок і вмінь у процесі самостійної роботи; дає розгорнуте трактування того кола питань, які передбачено розглянути на наступному занятті. На лекції-інструктажі можуть бути поставлені завдання репродуктивного, реконструктивного, варіативно-тренувального, пошукового та творчого характеру; зосереджується увага учнів на джерелах додаткової інформації.

Таким чином, з метою підвищення якості лекції вчителеві необхідно чітко визначити місце теми лекції в логічній структурі курсу навчального предмета, оптимальний обсяг навчального матеріалу, форми, методи та засоби ефективної його реалізації. Залежно від форми організації і керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів лекція може бути монологічною, діалогічною, полемічною.

Характерними ознаками монологічної лекції є превалююче викладання її змісту самим учителем, який розкриває ті чи інші положення у вигляді готових висновків. У ньому випадку учні сприймають на слух інформацію, фіксують основні положення, запам'ятовують. Монологічна лекція має свої переваги та недоліки. Переваги полягають у тому, шо вчитель може чітко визначити обсяг змісту лекції та забезпечити Пою реалізацію, регламентувати втисну діяльність і діяльність учнів, полупати матеріал ул блоками й фрагментами, варіювати ними залежно пін сприйняття учнями інформації.

Діалогічна лекція розрахована на псиний ступінь участі учнів у розкритті її змісту при керівній та спрямовуючій ролі вчителя. Лекція, яка проводиться в діалогічній формі, досягає успіху тоді, коли вчителем добре продумані та сформульовані запитання для діалогу з учнями, передбачені можливі варіанти відповідей на них, визначені серед них найбільш суттєві [21].

Полемічна лекція передбачає викладання змісту матеріалу у вигляді постановки дискусійних проблем, ідей, положень, що вимагають розв'язання в холі дискусії. При цьому не виключені різні думку з того чи іншого питання. Роль учителя у проведенні полемічної лекції дуже складна. Йому необхідно бути ерудитом, володіти мистецтвом полеміки, орієнтуватися в різних поглядах та спрямовувати учнів па правильні висновки. Крім того, пін мас: бути демократичним, справедливим, винахідливим, в міру гнучким. Полеміка — один зі способів ефективного емоційного виливу на учня збудження його інтересу, щирості, бажання шукати істину.

Незалежно від типу лекції у процесі її спостереження та аналізу слід звернути увагу на такі параметри:

- підготовка вчителя до лекції (доцільний вибір теми лекції);

- постановка триєдиної мети та завдань лекції; розробка систем питань (плану), що розкривають зміст лекції; знання основної та допоміжної літератури з теми лекції; засобів її реалізації, визначення провідних ідей, вибір оптимальної структури лекції логічність викладання матеріалу;

- прийоми викладання вчителем навчального матеріалу (пояснення, міркування, використання наочності, у тому числі ТЗН, комп'ютерної техніки, додаткового дидактичного матеріалу);

- прийоми організації навчально-пізнавальної діяльності учнів у Я процесі читання лекції (складання Ц розгорнутого або тезисного плану;

- конспектування лекції; фіксація фактів, які необхідні для наступного проведення практичного заняття я чи лабораторної роботи, розв'язання задач тощо; вибір прийомів запису матеріалу лекції);

- способи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів (постановка запитань і завдань для аналізу, зіставлення і порівняння різних фактів, явиш, самостійних висновків та пропозицій);

- привертання уваги учнів до р змісту лекції за допомогою відомих Я прийомів спілкування під час її читання: "Це особливо важливо!..", "Вдумайтесь...", "Зверніть увагу..." тощо; за допомогою таких висловів: "Зробимо висновки", Отже ми бачимо...; риторичних запитань, на які її пізніше дасть відповідь сам учитель: "Чим пояснити цей факт?, "Як по-і в'язані між собою ці події?", пауз, які дають змогу учням вдуматися у викладене;

- тип лекції залежно від дидактичної мети і її місця в логічній структурі навчального матеріалу і (вступна, оглядова, узагальнююча, і лекція-інструктаж); залежно від і форми організації і керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів (монологічна, діалогічна, полемічна);

- ефективність лекції: стан дисципліни учнів; інтерес до інформації, викладеної вчителем; якість виконання навчальних завдань; вміння учнів робити висновки, вносити пропозиції; міцність, повнота та глибина знань учнів з висвітленої теми.

2.2 Семінарське заняття

Семінарське заняття є формою навчання, що дає змогу ефективно і організувати самостійну роботу і учнів. Семінарські заняття найчастіше проводяться у старших класах. При цьому учням надається можливість активно оперувати знаннями, здобутими на уроках, а також у і процесі самостійної роботи з рекомендованою літературою. На семінарському занятті допустимі дискусії, заперечення, обговорення, аргументація тощо, що дає змогу учням більш осмислено І міцно засвоювати тему. Семінар — це живий творчий процес, який не може бути запрограмований в усіх деталях [20].

Основними завданнями семінарського заняття є: закріплення, розширення та поглиблення знань учнів, здобутих раніше на уроках; формування І розвиток навичок самостійної роботи учнів; реалізація диференційованого підходу до навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів; створення умов для формування й розвитку їхніх пошуково творчих знань та навичок.

За характером семінарські заняття поціляються на: випереджальні. навчальні, узагальнюючі (підсумкові).

Випереджальні семінарські заняття проводяться перед вивченням невеликої (а обсягом та нескладної за змістом теми. їх мета — формувати вміння орієнтуватися у змісті навчального матеріалу, поділяти описовий, пояснювальний та інструктивний матеріал, головне, істотне у змісті теми. Підготовка до семінару такого типу вимагає обов'язкового інструктажу, розробки групових та індивідуальних завдань, контролю за процесом підготовки учнів до семінару.

Навчальний семінар проводиться у процесі вивчення теми та ставить за мету: поглибити знання, сформувати уміння та навички застосування теоретичних знань учнів у практичній діяльності; усунути прогалини у навчальних досягненнях учнів із засвоєної теми. На семінарських заняттях навчального типу вчитель, спираючись на знання, вміння та навички учнів, набуті на попередніх заняттях, розробляє систему навчальних завдань для самостійної роботи. При цьому завдання повинні не дублювати аналогічні, раніше використовувані, а носити варіативно-тренувальний або реконструктивний характер. Основні метоли та прийоми роботи вчителя на навчальному семінарі — це обговорення, дискусія, аналіз, висновки і пропозиції [16].

Специфіка узагальнюючого (підсумкового) семінару полягає в тому, що він проводиться після вивчення складної за змістом та великої за обсягом теми чи розділу навчальної програми. Його мета — формувати вміння та навички учнів самостійно систематизувати і поглиблювати знання, використовувати їх у практичній діяльності. Ефективність семінарського заняття такого типу значною мірою залежить від ретельності його підготовки. Передусім, учителеві необхідно визначити місце семінару в системі інших уроків з навчального предмета; правильно сформулювати тему, мсту і завдання семінару; визначити обсяг матеріалу для розгляду на занятті. Суттєву роль при цьому відіграє організаційна сторона семінарського заняття, зокрема: розробка питань та диференційованих завдань для обговорення; складання переліку основної та додаткової літератури; завчасне (за 10— 15 днів до заняття) доведення до відома учнів плану семінару; повідомлення про форму організації та проведення заняття; визначення ролі кожного учня як активного йога учасника; підготовка спільно з учнями необхідного наочного матеріалу, забезпечення методичного та технічного оснащення семінарського заняття. До підготовки семінару доцільно залучати також батьків, завідувача бібліотеки загальноосвітнього навчального закладу, запропонувавши їм організувати, наприклад, виставку книг, посібників, зразків наочних матеріалів, самостійних творчих робіт учнів та ін.

Важливе значення у підвищенні :ефективності семінарського заняття лає технологія його проведення. Як правило, семінарське заняття починається із вступного слова вчителя оголошення теми, розкриття її актуальності, ознайомлення з планом). Обговорення питань плану заняття отже починатися з раніше запланованого повідомлення учня або вільного його виступу. Бажано витикати надійних учнів, але не найсильніших. Активна дія навчально-пізнавальної діяльності учнів на семінарі залежить вії вільного вибору опонентів, створення проблемних ситуацій, розгортання мікродискусій. Завершується семінарське заняття підбиття підсумків обговорюваної теми, оцінюванням знань учнів.

Незалежно від типу семінарськогс заняття у процесі його спостереження та аналізу доцільно звертати увагу на такі параметри:

— вибір теми (співвідношенню вивченого та нового матеріалу; характер матеріалу, що дає змогу поглибити знання учнів, підвищити її інтерес до навчального предмета, розширити світогляд; можливість забезпечити учнів літературою з теми; врахування ступеня сформованості в учнів умінь та навичок самостійної роботи);

— педагогічна доцільність постановки мети та завдань семінару;

— підготовка вчителя та учнів до семінару (розчленування теми на конкретні питання; інструктаж щодо роботи з основною та додатковою літературою; вибір форм самостійних повідомлень учнів — доповідь, реферат, виступ, опанування; підготовка Ілюстративного матеріалу);

— технологія проведення семінару (повідомлення теми, мети та завдань заняття; надання слова учням для повідомлення з питань семінару; коментар щодо повідомлень учнів; концентрування уваги учнів на питаннях, які передбачені планом; постановка питань у процесі повідомлень учнів, що спонукають до дискусії, вимагають доказовості, міцних знань, винахідливості);

— розкриття теми семінарського заняття (чи всі питання розкриті, глибина та повнота їх висвітлення, кількість "активних" учасників семінару, активізація і стимулювання учнів у процесі роботи);

— підбиття підсумків семінарського заняття (чи розкрита тема, які знання здобули учні, ставлення до заняття і творча активність учнів, досягнення мети заняття, оцінювання і стимулювання учнів до активної участі в семінарі, похвала за кращі відповіді та активну участь у роботі семінару);

— результативність семінарського заняття (закріплення та поглиблення здобутих раніше знань учнів, набуття нових знань; формування в учнів умінь та навичок, зокрема самостійної роботи з першоджерелами; розвиток здібностей учнів, формування умінь застосовувати теоретичні знання на практиці, ступінь творчого мислення учнів, самоорганізація та самоконтроль).

2.3 Урок-конференція

Конференція як форма організації навчально-виховного процесу передбачає присутність в одній аудиторії учнів, які об'єднані однією метою — розв'язання певної теоретичної чи практичної проблеми. Творче обговорення та розв'язання обраної проблеми визначають зміст конференції, характерною ознакою якої є дискусія результатом осмисленні цієї проблеми.

Учнівська конференція — по важлива форма навчання, яка сприяє формуванню знань, умінь і навичок учнів, їх закріпленню та вдосконаленню, поглибленню і систематизації. Це комплексна форма узагальнення результатів самостійної пізнавальної діяльності учнів піл керівництвом учителя, що здійснюється завдяки спільним зусиллям учителя та учнів. Метою конференції с поглиблення, зміцнення та розширення здобутих знань; розвиток і саморозвиток творчих здібностей учнів, їхньої активності; створення передумов самовиховання, самовдосконалення, самовизначення учнів [21].

Щодо типізації шкільних конференцій немає єдиної думки ні в психолого-педагогічній літературі, ні в практиці роботи загальноосвітніх закладів. Окремі автори виділяють теоретичну, читацьку й підсумкову конференції; інші — навчальну, підсумкову та оглядову. При цьому як основу класифікації конференцій різні автори використовують різні характеристики. Так, у визначенні "читацька конференція" пріоритетним є контингент її учасників, тобто — читачів. Неправомірно, на наш погляд, виділяти в окремий вид навчальні конференції, оскільки шкільні конференції (проблемні, тематичні, оглядові тощо) — всі є навчальними. У зв'язку з цим вважаємо, що в практиці роботи загальноосвітніх навчальних закладів слід виділяти і проводити: оглядові, підсумкові та тематичні конференції.

Оглядова конференція проводиться з однієї чи кількох пов'язаних між собою актуальних проблем, з яких учні повинні поглибити знання та отримати додаткову інформацію, її мстою є систематизація знань, умінь та навичок учнів, стимулювання їхньої пізнавальної активності, забезпечення системних знань учнів, формування колективних й особистісних відносин, самостійності у виборі засобі", форм і метолів навчально-пізнавальної діяльності. Оглядова конференція може проводитися: на початку вивчення того чи іншого предмета з метою розкриття перспективи вивчення нового курсу; в середині або наприкінці його вивчення — з мстою розширення, поглиблення та систематизації знань, умінь і навичок учнів.

Підсумкова конференція проводиться як заключний етап вивчення певного розділу навчальної про грами. Це може бути конференція з підбиття підсумків вивчення творчості окремого письменника; окремого великого їп обсягом літературного твору; зі споріднених проблем різних навчальних предметів, тобто з міжпредметної тематики.

Тематична конференція, як правило, проводиться з окремої актуальної теми: наукової, технічної, практичної. Вона може стикуватися з навчальною програмою окремих предметів; зумовлюватися політичними чи соціально-економічними подіями, умовами розвитку суспільства в країні та за кордоном. До визначення теми конференції бажано залучати учнів, особливо старшокласників. Для цього доцільно провести анкетування чи усне опитування учнів [21].

Підготовку конференції, незалежно від її типу, можна умовно поділити на два етапи. На першому етапі визначається тема конференції, ставляться мета та завдання; розробляється перелік питань, які розкривають тему (план); оголошується конкурс на кращу доповідь девіз конференції; розподіляються обов'язки між учнями; готуються література, виставкові та наочні матеріали. Другий етап підготовки до конференції характеризується більш інтенсивною діяльністю вчителя та учнів: уточнюється план конференції, визначаються її учасники (учні одного класу, паралелі класів), складається список рекомендованої літератури, оголошуються доповідачі та виступаючі, готується інформаційний стенд. На другому етапі визначним моментом у підготовці конференції є її змістова сторона. У цьому плані першим помічником є вчитель, який надає допомогу учням, іншим учасникам конференції; переглядає зміст доповідей, аналізує їх; порівнює, зіставляє, прогнозує можливі зіткнення різних думок, поглядів, переконань. Якщо визначаються опоненти доповідачів, то вони теж повинні заздалегідь ознайомитися зі змістом доповідей. При цьому ставиться мета виявлення нової Інформації, цікавих статистичних даних, фактів, прикладів з літератури і практичної діяльності, які мають узагальнюючий характер і сприяють підвищенню інтересу учнів до певного курсу навчального предмета, в т.ч. до теми конференції.

Практика роботи загальноосвітніх навчальних закладів підтверджує, що доцільно проводити конференції з таких тем, які дали б змогу використовувати знання учнів з кількох навчальних предметів. При цьому якість конференції підвищується завдяки об'єднанню зусиль учителів-предметників у її підготовці й проведенні.

Технологія проведення уроку-конференції така: оголошення теми, виголошення доповідей, співдоповідей, виступів; затвердження регламенту роботи; підтримка робочої обстановки; концентрація уваги учнів на темі конференції, активізація навчально-пізнавальної діяльності учасників конференції; дотримання чіткої процедури її проведення; забезпечення позитивної установки на сприйняття змісту повідомлень, відповідного морального і психологічного мікроклімату, атмосфери поваги і довіри.

Підсумки конференції доцільно підбивати колективно, залучаючи учасників до оцінювання її результативності, використовуючи думки та ідеї опонентів. Для оцінювання ефективності конференції можна створити журі. У процесі аналізу уроку-конференції доцільно враховувати такі параметри;

— раціональність вибору теми конференції, постановки навчально-виховних цілей та завдань;

— підготовка конференції (зміст доповідей, співдоповідей, виступів, рекомендацій, внесених доповідачами як результату самостійної творчої праці; ознайомлення учнів із запропонованою літературою, підготовка наочних та інших ілюстративно-демонстраційних матеріалів);

— дотримання процедури проведення уроку-конференції (повідомлення теми, регламенту роботи; психологічна настроєність на сприйняття та обговорення інформації учасниками конференції);

— дисципліна учнів під час проведення конференції, зацікавленість змістом доповідей та повідомлень;

— зміст конференції (глибина, повнота розкриття теми; зміст окремих доповідей, читання напам'ять уривків, цитат з літературних джерелі: використання наочних матеріалів; ораторські здібності доповідачів, літературний стиль, грамотність і чистота мови);

— ефективність конференції (формування світогляду учнів; поглиблення й розширення діапазону знань у цій галузі науки; формування навичок самостійної роботи з літературою та її аналізу, умінь писати доповіді, виступати публічно перед своїми однолітками і старшими; виховання почуття відповідальності; задоволення учнів від проведеної конференції).

2.4 Урок-диспут

Слово "диспут" латинського походження і означає "міркую", "суперечу". Диспут — одна із форм навчальної роботи з учнями, яка допомагає розвивати їхні самостійність, логічне мислення, соціальну та моральну зрілість, формувати особисті погляди та переконання. Під час диспуту з'являються можливості впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості учня, збудження його зацікавленості у пошуку істини. Окрім цього, в процесі диспуту створюються умови для реалізації демократичних засад навчання. "Навчання в диспуті сприяє розвитку критики та самокритики, культури мови та логічного мислення, навчає умінню опонувати та перевіряти правильність своїх поглядів і, переконань" [19].

У процесі диспуту учні обговорюють не тільки запропоновані вчителем питання, а й ті. які виникли під час підготовки до диспуту. Крім того, учні набувають умінь та навичок самостійної роботи з різними джерелами інформації; оволодівають методами аналізу і синтезу; формують уміння узагальнювати, робити висновки вносити пропозиції. Під час диспуту, тобто зіткнення різних поглядів та думок, знання учнів уточнюються, поглиблюються, коригуються; діти вчаться аргументовано захищати власні думки, переконання, ідеї. У цьому плані диспут є одним із засобів перетворення знань на переконання.

Диспут і конференція мають багато спільного. Передусім, вони розраховані на високий рівень ерудиції, активності та самостійності учнів. Разом з тим диспут суттєво відрізняється від конференції тим, що він меншою мірою запрограмований як за змістом, так і за формами проведення. Диспут вимагає чіткого вичленування предмета обговорення і забезпечує широкі можливості розв'язання суперечок. Успіх уроку-диспуту забезпечують серйозна та старанна підготовка до нього вчителя Й учнів, актуальність теми, характер його проведення.

Учителеві необхідно чітко визначити та сформулювати тему диспуту, поставити мету і завдання, розробити систему питань, контрпитань, які найбільш повно розкривають зміст теми: провести інструктаж учнів, тобто ознайомити їх з темою диспуту, змістом питань, із яких вони повинні висловлювати свої думки, літературою та іншими матеріалами; поралити звернутися до інших можливих джерел інформації (батьків, учених, журналістів, ветеранів війни, героїн прані, засобів масової інформації). Зауважимо,, що диспути не повинні бути дуже широко-плановими, громіздкими. У проесі підготовки до диспуту учні повинні самостійно осмислити проблему та її основні аспекти, підготувати необхідну й достатню інформацію щодо суті проблеми, прагнути до висловлення своїх суджень з того чи іншого питання, обмінятися думками (індивідуально чи в групі), підготувати відповідний інформаційний матеріал для підтвердження своїх думок та суджень.

Технологія проведення уроку-диспуту така: повідомлення теми, цілей і завдань диспуту; ознайомлення з наочними посібниками, виставкою та іншими дидактичними матеріалами; спрямування учнів на відвертість, уважне і шанобливе ставлення до думок інших; обгрунтування своїх переконань, висновків. Управління диспутом з боку вчителя вимагає тактовності, коректності, уміння спрямовувати виступ учнів на об'єктивне розкриття суттєвих сторін проблеми, формування умінь учнів оперувати фактами, переконувати в істинності чи хибності висловлюваних суджень [19].

Зацікавленість у диспуті зростає, як правило, у процесі його проведення. Це залежить від того, як учитель ставить запитання, стимулює самостійність висловлювань і суджень учнів, спонукає до взаєморозуміння, співробітництва, забезпечує єдність цілей та устремлінь.

Важливо також дотримуватися вимог до диспуту. Це вільний обмін думками; на диспуті всі активні; кожен виступає і критикує будь-які положення, з якими він не згоден; головне у диспуті — факти, логіка, уміння доводити; міміка, жести, вигуки як аргументи не приймаються.

Підбиваючи підсумки диспуту, слід оцінювати не тільки зміст виступів, а й форму їх виголошення; звертати увагу на сформованість умінь учнів правильно обстоювати свої думки та переконання.

У процесі аналізу уроку-диспуту слід зосередити увагу на таких параметрах:

— доцільність вибору і постановки теми диспуту;

— якість підготовки до диспуту (вивчення учням і навчального матеріалу теми, ознайомлення з літературою, консультації, обмін думками, аналіз анкети даних, зосередження уваги учнів на провідній меті та аспектах диспуту);

— організаційна робота і підготовки до уроку-диспту (психолого-педагогічна мотивація доцільності обраної теми диспуту, визначення часу та місця проведення, підготовка наочності ТЗН, тематичної символіки;

— дотримання вчителем вимог до проведення диспуту;

— зміст диспуту (глибина знання учителем та учнями проблеми диспуту, основних теоретичних положень теми диспуту відомих учених, письменників, діячі інших сфер науки і культури; теоретична і практична значущість теми диспуту, логіка та доказовість думок зосередження уваги на головному, істотному; підведення учнів до самостійних висновків, узагальнень, корекції; етика поведінки учасників диспуту);

— процедура проведення уроку-диспуту (постановка питань, мобілізація та активізація уваги, керування пізнавальною діяльністю учнів; дотримання такту й культури узагальнення різних думок, суджень);

— роль учителя у диспуті (провідна, непомітна, опосередкована, невимушена, авторитарна);

— дисципліна учнів у процесі диспуту, дотримання правил диспуту;

— підбиття підсумків диспуту (оцінювання правильності розуміння й коментування учнями теми, провідних її ідей та аспектів; активність і самостійність суджень учнів; уміння учнів підкріплювати прикладами ті чи інші положення, судження, пов'язувати їх із життям; суспільства, школи, класу).

2.5 Урок-залік

Залік — це форма перевірки навчальних досягнень учнів з вивченої теми чи розділу курсу навчального предмета. Його метою є оцінювання навчальних досліджень, систематизація, узагальнення та поглиблення знань, усунення прогалин у знаннях учнів.

Ефективність уроку-заліку значною мірою залежить від його підготовки. Передусім учителеві слід визначитися, чи доцільно проводити залік з даної теми чи розділу навчального курсу. Як правило, на урок-залік виносяться головні теми курсу предмета, тобто найбільш значущі та найскладніші для засвоєння учнями. У процесі підготовки до заліку вчитель добирає відповідний матеріал, виділяє в ньому головне, істотне, складає перелік питань, що охоплюють основний зміст розділу, закони, теорії, ідеї, алгоритми; і розробляє диференційовані з завдання практичного і теоретичного характеру. Питання, що виносяться на залік, доцільно формулювати так, щоб відповіді на них були розраховані на виявлення в учнів умінь аналізувати, з зіставляти, узагальнювати, систематизувати, робити висновки і пропозиції, тобто рівня загальнонавчальних навичок та умінь [21].

Учителеві слід скласти, перелік додаткових питань, які можна було б посталити і учням у разі необхідності. Крім того, до заліку потрібно підготувати довідкову літературу, методичні посібники, підручники, демонстраційний матеріал, ТЗН та інші і види наочних матеріалів (таблиці, малюнки, схеми, і графіки, комп'ютер), використання яких допомагало б об'єктивніше виявити знання учнів з визначеної для заліку теми.

Важливими сторонами проведення уроку-заліку є підготовка до нього Учнів та технологія його проведення. Учні заздалегідь ознайомлюються з питаннями, що виносяться на залік, виконують завдання практичного характеру, аналогічні тим завданням, що включені до заліку. У процесі підготовки до заліку учні класу можуть бути розподілені на групи за рівнем підготовки та інтересами; для кожної групи визначаються консультанти з-поміж сильних учнів.

Що стосується технологи проведення заліку, то вона може бути різною. Питання та навчальні завдання учні можуть отримувати методом "жеребкування" або за картками, що містять питання і завдання, розраховані на виявлення системних знань, практичних умінь та навичок учнів. Питання вчитель ставить усно з урахуванням індивідуальних особливостей та рівня знань учнів. Відповіді можуть бути усними, письмовими (на дошці, в зошиті) та оцінюються вчителем. Урок-залік можна провести як громадський огляд знань. При цьому обирається журі (учитель, представник батьківського комітету, класу, виробничник, делегат від учнів, представник адміністрації загальноосвітнього навчального закладу, член ради школи).

На ефективність уроку-заліку значною мірою впливають створення сприятливого мікроклімату, забезпечення позитивного емоційного настрою на залік, атмосфера доброзичливості, співробітництва та співдружності, дотримання педагогічного такту.

Урок-залік — це не тільки контроль за навчальними досягненнями учнів, але й важливий стимулюючий чинник їх навчально-пізнавальної діяльності. Позитивна оцінка на заліку надає учням упевненості, підвищує їх інтерес до вивчення даного предмета, формує позитивне ставлення до навчальної роботи та її результатів, тобто урок-залік мас потужний виховний потенціал, який повинен уміло реалізуватися вчителем [21].

Підбиття підсумків заліку є обов'язковим його компонентом. Учитель повідомляє учням оцінки, отримані під час заліку, відзначає найбільш повні, глибокі та оригінальні відповіді, аналізує (можливо, і спільно з учнями) помилки, неточності у відповідях, дає рекомендації окремим учням щодо поглиблення та систематизації знань, усунення прогалин у засвоєнні навчального матеріалу. Результати заліку, крім виставлення оцінок у щоденниках учнів, можуть висвітлюватися на екрані змагань, по шкільному радіо, на класних зборах, шкільних лінійках.

У процесі аналізу уроку-заліку слід зосередити увагу на таких параметрах:

— доцільність проведення заліку з даної теми з точки зору її теоретичної та практичної значущості, складності;

— підготовка вчителя до заліку (визначення змісту та обсягу навчального матеріалу, що виноситься на залік; організація та проведення консультацій);

— підготовка учнів до заліку (організація індивідуальної та самостійної роботи в групах, зосередження уваги на засвоєнні головного, істотного, практичний тренаж;

— вибір форми проведення заліку та її педагогічна доцільність (письмова перевірка, усне опитування — фронтальне, групове, індивідуальне, самоконтроль, взаємоконтролі);

— диференційований підхід до учнів під час заліку;

— організація та забезпечення дисципліни учнів піл час заліку;

— облік рівня навчальних досягнень учнів;

— раціональність технології проведення заліку, дозування часу на опитування одного учня;

— стимулюючий та виховний вплив уроку-заліку на навчально-пізнавальну діяльність учнів, інтерес до вивчення даного предмета;

— підбиття підсумків заліку та визначення форми оголошення його результатів.

Підбиття вчителем підсумків заліку не повинно зводитися лише до виставлення оцінок та їх коментування. Мета вчителя — виявити, як учні засвоїли тему (міцно, глибоко, поверхово), які відповіді були найкращими, яких навичок набули учні в результаті вивчення теми, наскільки вони просунулися вперед у своєму розвитку, які були недоліки у змісті та організації заліку.

2.6 Лабораторна робота

Лабораторна робота є одним із видів обов'язкових самостійних робіт учнів. Вона передбачена навчальним планом із низки навчальних предметів і проводиться під керівництвом учителя із застосуванням спеціальних приладів, матеріалів, інструментів та інших засобів навчання.

Лабораторна робота безпосередньо пов'язана з іншими пилами шкільних занять. Вона сприяє реалізації міжпредметних зв'язків, зв'язку теорії з практикою, розвитку інтелектуально-пізнавальної активності учнів. Крім того, проведення лабораторної роботи забезпечує реалізацію єдності пізнавальної та практичної діяльності учнів у процесі вивчення основ наук; залучення низки аналізаторів, які сприяють прискоренню происсу формування наукових знань учнів, умінь використання методі" науково-дослідної діяльності [19].

Лабораторна робота — органічна частина навчально-виховного процесу. Вона безпосередньо пов'язана навчальним експериментом, дослідами, виконанням домашніх експериментальних завдань, розв'язуванням задач з використанням спостережень та дослідів. При цьому повною мірою проявляється роль експерименту як джерела знань та критерію істинності теорії. У процесі лабораторної роботи учні набувають навичок використання приладів, лабораторного обладнання, апаратури, технічних засобів, зокрема, комп'ютерної техніки. Вони оволодівають умінням обробки результатів експерименту та вимірювань; навичками узагальнення та систематизації явищ природи; ознайомлюються з основами техніки та технології процесів сучасного виробництва. Лабораторна робота сприяє формуванню в учнів матеріалістичних поглядів на природу, переконаності у можливості її пізнання; умінь виявляти причинно-наслідкові зв'язки, функціональні залежності між фактами, явищами і процесами. Значну частину лабораторної роботи займають спостереження та експеримент, у тому числі уявний. Уявний експеримент — це аналіз такої ситуації, яку в принципі відтворити неможливо, тобто це форма мислення, в якій реальні моделі замінені ідеалізованими уявленнями про них. Можна сказати, що уявний експеримент — це програвання у людському розумі деяких ідеалізованих ситуацій. Він є ефективним способом реалізації прогностичної функції науки в умовах шкільного експерименту, що здійснюється в процесі лабораторної роботи.

2.7 Урок-гра, його характеристика

Формування культури школярів у даний час розглядається в якості однієї з актуальних педагогічних проблем. Підвищенню ефективності цього процесу сприяє оптимальне сполучення традиційних і інноваційних методів, форм і засобів виховання. Так, останнім часом усі частіше стали використовуватися ігри біологічного та екологічного змісту. Гра - не розвага і забава, а один із серйозних засобів педагогічного впливу на дітей. Ушинський відзначав, що в грі формуються всі сторони душі людини: його розум, його серце, його воля.

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. За її допомогою діти пізнають світ і беруть участь у навколишньому житті.

Не даремно гру називають королевою дитинства. Без гри і романтики дітям жити нудно, нецікаво [3].

Гра виступає одночасно в двох часових вимірах: у теперішньому і в майбутньому. З одного боку, вона дарує щохвилинну радість, задоволенні актуальні невідкладні потреби, з другого - спрямована в майбутнє, оскільки в ній формуються чи закріплюються риси характеру, формуються вміння, розвиваються здібності, необхідні особистості для виконання соціальних, професійних, творчих функцій в майбутньому. У будь-якій грі розвивається увага, спостережливість, кмітливість.

Під час гри діти, як правило, уважні, зосереджені і дисципліновані.

Включення до уроку дидактичних ігор робить процес навчання цікавим створює у дітей бадьорий робочий настрій, полегшує засвоєння навчальної о матеріалу. У шкільні роки основним видом діяльності дитини стає навчання. Проте гра залишається важливим засобом не лише відпочинку, а й творчого пізнання життя.

Різноманітні ігрові дії, за допомогою яких розв'язується те чи інше розумове завдання, підтримують і посилюють інтерес дітей до навчального предмету. Гра має розглядатися як незамінний важіль розумового розвитку дитини.

Дитячі ігри надзвичайно різноманітні по змісту, характерові, організації, тому точна класифікація них утруднена. У сучасній літературі й у практиці розрізняють творчі, ігри й ігри з правилами. Ігри з правилами мають готовий зміст і заздалегідь установлену послідовність дій. Їх можна умовно розділити по способі і характерові проведення [5].

Серед ігор з правилами розрізняють:

1. Рухливі ігри: драматичні ігри: виробничі (мисливські, рибальські, скотарські, землеробські і т.д.); побутові (суспільні і сімейні); спортивні ігри: змагання прості: змагання з річчю.

2. Дидактичні ігри: предметні (в основному, це дидактичні іграшки, матеріали); настільно-друковані (лото, доміно, розрізні картинки, лабіринти, кросворди й ін.); словесні ігри-вправи; ігри-припущення; ігри-загадки; ігри-вікторини ("Що? Де? Коли?", "Поле чудес", "Щасливий випадок" і ін.).

3. Ігри з перевтіленням: рольові - пізнавальні: ділові (прес-конференції, симпозіуми і т.д.), сюжетно-рольові (спектакль, заочна подорож, суд і т.д.), імітаційні, ситуаційні.

4. Комп'ютерні ігри.

У навчальному процесі гру можна застосувати практично на кожнім етапі уроку - при проведенні опитування і закріпленні матеріалу, як домашнє завдання (наприклад, кросворд) або ж як варіант проведення узагальнюючого уроку. Однак ефективність використання гри на уроці досягається лише в сполученні з іншими (неігровими) методами і засобами навчання.

Гра також може з успіхом використовуватися в позаурочній роботі зі школярами і розглядатися як форма, засіб і метод екологічного виховання. Роль гри в екологічному вихованні визначається тим, що вона сприяє розширенню знань дитини про природу, формуванню моральних представлень; розвиває в дітей здатність пророкувати наслідок через ; створює досвід вправи в моральному поводженні; формує в хлопців потреба позитивного впливу на природу.

Ігри, використовувані в екологічному вихованні підлітків і юнацтва, різні за формою і змістом: дидактичні ігри, рольової, ділової, імітаційні, гри-вікторини, комп'ютерні; гри-вправи (кросворди, ребуси, чайнворди, шаради, головоломки, анаграми, лото, пояснення прислів'їв і приказок); гри-подорожі ("Подорож по земній кулі з Червоною книгою", "Слідом за водяною краплею" і т.д.); гри-змагання (можуть включати у себе усі вищевказані види ігор або їхні окремі елементи).

Дидактична гра, на думку фахівців, повинна містити вправи, корисні для розумового розвитку дітей і їх виховання. Тут обов'язкова наявність захоплюючої задачі, вирішення якої вимагає розумового зусилля, подолання труднощів. Навчання в грі повинне сполучитися з цікавістю, жартом, гумором. Для складання дидактичних ігор біологічного характеру можна використовувати прислів'я і приказки. З них можна скласти лото. Для цього вибираються прислів'я і приказки, що мають екологічне фарбування ("Багато лісу - збережи, мало лісу - посади"; "Не плюй у колодязь - придасться води напитися"; "Одне дерево зрубав - посади сорок"; "Лелека на даху - мир на Землі" і т.д.). Кожне виречення розбивається на дві значеннєві частини, що записуються на різних картках. Суть гри: скласти картки таким чином, щоб вийшло прислів'я.

Ігри-вікторини - найбільш розповсюджений і популярний вид ігор, використовуваних у школі. Вікторини складаються за принципом "питання - відповідь" і сьогодні здобувають самі різноманітні форми ("Що? Де? Коли?", "Щасливий випадок", "Брейн-ринг" і ін.) [3].

Рольові ігри - діяльність, у якій діти беруть на себе ролі (функції) дорослих людей і в спеціально створюваних ігрових умовах відтворюють діяльність дорослих і відносини між ними. Учень виступає від імені відповідальної особи: суспільного або політичного діяча, ученого, адміністратора, судді або технічного фахівця. По ходу гри, відповідаючи на питання про сформовану ситуацію, учень вибирає найбільш переконливі факти і явища.

Педагоги рекомендують при виборі теми виходити з реального, що мали місце в житті факти. Особливе значення в цьому випадку здобувають різні місцеві, державні і міжнародні події, у яких особливо яскраво виявляються актуальні проблеми охорони природного середовища.

Ділові ігри - метод імітації прийняття управлінських рішень у різних виробничих ситуаціях у ході гри за заданими правилами. Ділові ігри припускають чітке пояснення моделі гри, механізму взаємодії учасників, правил поведінки, а також облік не тільки ступеня підготовки учасників гри, але і їхніх психологічних особливостей. У школі організувати ділову гру важко, тому що її проведення вимагає визначених професійних знань і умінь [21].

Імітаційні ігри останнім часом викликають особливий інтерес учителів. Вони дозволяють моделювати і відтворювати різні явища, процеси, навіть історичний дослід. У динамічній ігровій формі удається виявити віддалені наслідки природної і людської діяльності. Імітаційна гра дозволяє охопити одночасно процеси, що займають у природній природі багато десятиліть, "зжати" їхній у масштабі ігрового часу, одержуючи досить повну картину можливих природних і соціальних процесів. Як правило, ці ігри починаються зі створення умовної ситуації. Потім учитель пропонує змінити якийсь параметр даної моделі і надає учасникам можливість діяти і досліджувати альтернативні варіанти прийняття рішень.

Комп'ютерні ігри. Навчальні програми можна розділити на наступні групи: демонстраційні програми; програми-тренажери; моделюючі програми. Застосування комп'ютера дозволяє вчителеві моделювати складні біологічні, хімічні, екологічні, соціологічні процеси, виділяючи їхні основні моменти.

Практика сучасної школи багата розмаїтістю яскравих форм групової діяльності. Вони не мають потреби в тривалій підготовці, в основі своєї гуманистичні і по своїй організації дуже прості, можуть ефективно використовуватися в екологічному вихованні. Н.Е.Щуркова рекомендує наступні види ігор: презентація світу, соціодрама, інтелектуальний аукціон.

Використання всієї розмаїтості ігор у навчальній і виховній роботі підвищує засвоєння знань і формує культуру в цілому. Однак варто пам'ятати, що не існує універсальної гри, придатної абсолютно для всіх учнів. Та сама гра в різних класах проходить по-різному. Необхідна її адаптація до конкретних умов проведення [21].

3. Плани конспекти деяких нетрадиційних уроків

3.1 Урок-інсценізація

Тема: "Захворювання органів дихання"

Обладнання. Муляж цигарки. Марлева пов'язка, шарф, рушник. Муляж термометра. Гірчичник, тарілка, чайник, макет людини. Таблиці "Органи дихання", "Здорові легені і легені, уражені туберкульозом". Реферати на тему: "Шкідливість куріння", стінгазети, антиреклама.

Мета: за допомогою рольової гри розширити, поглибити, систематизувати й узагальнити знання про захворювання дихальних шляхів: причини виникнення хвороб, спосіб їх розповсюдження, перебіг, наслідки, засоби профілактики і перша долікарська допомога.

У грі бере участь увесь клас.

Заздалегідь "артисти" отримують ролі, роблять костюми.

Решта школярів виготовляють обладнання, у тому числі малюнки-антирекламу "Шкідливий вплив куріння"; плакати: "Геть туберкульоз!", "Засудимо бронхіт!", "Грипу — смерть!" тощо, декорації для сцени.

Секретар. Увага! Слухається справа хвороб органів дихання. Ви, шановні (звертається до залу), будете присяжними і глядачами, допоможете суддям винести вирок! Прошу всіх встати! Суд іде!

Всі встають. Входять головний суддя з помічниками. Сідають за стіл, на якому лежать папки зі справами.

Секретар. Перший звинувачуваний — ГРИП! Введіть хворобу!

Вводять грипа, одягнутого у чорне, на грудях — напис "Грип".

1-й помічник судді. На грип перехворіли багато людей. Були смертельні випадки.

Суддя. Запрошується звинувачувач у справі грипу!

Входить знинувачувач.

Звинувачувач грипу. Грип — гостре інфекційне захворювання. Характеризується ураженням слизової оболонки верхніх дихальних шляхів (показує на схемі). Збудник грипу передається від хворої до здорової людини повітряно-крапельним шляхом. Найчастіше епідемії грипу виникають холодної пори року, але бувають навесні й восени, бо організм у цей період ослаблений внаслідок відсутності вітамінів. Найнебезпечнішим є те, Ідо з епітеліальних клітин слизової оболонки збудник проникає у кров, розноситься по всьому організму і може викликати ускладнення: запалення легенів, середнього вуха, нирок, м'якої оболонки мозку та ін.

Головний суддя. Звинувачувач може представити потерпілого!

Входить потерпілий: па голові пов'язка з рушника, шия перев'язана шарфом, на обличчі — марлева пов'язка, під пахвою — великий термометр з відміткою 39°.

2-й помічник судці. Розкажіть суду, шановним присяжним, як ви захворіли, що відчуваєте?

Потерпілий. Я учень 8 класу. До ліцею їду в переповненому транспорті. Найімовірніше, вірус саме там і "дістав" мене. Спочатку я відчував сильну слабкість, у суглобах і м'язах — біль, згодом — температура різко підвищилась до 39° (показує термометр) і тримається вже впродовж трьох днів. Я погано спав, відчуваю запаморочення, часті марення (кашляє). Починається кашель. Щоб не заразити присутніх, я одягнув пов'язку. Я дуже погано почуваюсь! Прошу (кашляє) вас, засудіть грип!

Головний суддя. Ми вислухали свідка. Вам слово, пане адвокате!

Адвокат грипу. Так! Мій підзахисний — небезпечний! Але підступним його назвати не можна! Бо підступний він для тих, хто не додержує певних правил! По-перше, він вражає ослаблених людей. По-друге, тих, хто недодержує правил гігієни, забуває мити руки, особливо перед їжею та після вулиці. По-третє, тих, хто не уникає багатолюдних місць під час епідемії.

Головний суддя. Слово надається лікарю. Розкажіть, будь ласка, як вірус проникає в клітину людини.

1-й лікар. Вірус має дуже малі розміри — до 20 нм. Складається з молекули ДНК, оточеної білковою і ліпідною оболонками. Проникнення вірусу в клітину-хазяїна починається із взаємодії вірусу з поверхневою оболонкою клітини, на якій є специфічні рецептори-ділянки. До них і прикріплюється вірусна оболонка. Після проникнення вірусу до клітин її хазяїна, його нуклеїнова кислота передає спадкову інформацію про вірусний білок у білоксинтезуючий апарат клітин й-хазяїна. Остання починає продукувати нові покоління вірусів, доки не буде вичерпано енергію та біологічні ресурси. Для боротьби з вірусом роблять профілактичні щеплення: за допомогою ін'єкцій вводять ослаблені віруси, на які в організмі виробляються специфічні білки (гамаглобулін), що утворюються за допомогою вилочкової залози, лімфовузлів, розсіяних у дихальному тракті людини. У людини на щеплення виробляється імунітет, вона хворіє легко або не хворіє зовсім.

1-й помічник судді. Дякую, професоре! Слово надається звинувачуваному. Розкажіть суддям, як ви дійшли до такого життя.

Грип. Це вірус винен, його судіть! Це він із чханням, кашлем передається. Я не був би такий злий і агресивний, якби люди не погіршили екологічну ситуацію на планеті, займалися б спортом, не уникали б фізкультури, вживали б вітамінізовану їжу.

А карантин знищить мене, нещасного, вщент!

Головний суддя. Суду все зрозуміло. Вердикт такий: засудити! Вигнати із суспільства! Ув'язнити в медичних лабораторіях на все життя! Вивчати різноманітність вірусів, причини їх виникнення і поширення. Чи згодні зі мною присяжні?

1-й присяжний. Ми згодні з вироком! Додам, щоб людям уникнути щорічного інфікування, треба обов'язково робити щеплення, вживати збалансовану, багату на вітаміни, особливо вітамін С, їжу (демонструє цибулю, часник, лимон), уникати людних місць, загартовувати організм.

Обов'язково користуватися пов'язкою з марлі. Чи відомо вам, як зробити марлеву пов'язку?

2-й присяжний. Складений учетверо бинт з пришитими стрічками закріпити на обличчі, закриваючи ніс і рот. Така пов'язка пропускає повітря, але затримує краплини з мікробами.

Головний суддя. Переправити Грип для дослідження в медичній лабораторії. Вирок виконати!

Секретар. Викликається звинувачуваний БРОНХІТ!

Входить бронхіт у супроводі охоронців. На грудях - напис "Бронхіт".

Головний суддя. Звинувачувач бронхіту, вам слово!

Звинувачувач бронхіту. Бронхіт — одне з найпоширеніших захворювань органів дихання. Найчастіше розвивається після запалення трахеї (показує на схемі), ларингіту, є одним із симптомів гострої респіраторної інфекції.

Секретар. Викликається потерпілий.

Потерпілий. (Весь час кашляє, аж згинається, ледве ноги пересуває. Піднімається на сцену.) У мене тривалий час була нежить, я захрип, боліло горло, потім почався кашель, з'явилась температура 37—37,5°. Відчуваю страшенну слабкість. Лікар сказав, що це — бронхіт. Але такий тривалий, нещадний! Допоможіть! Благаю! Чому я захворів?

Суддя. Потерпілий, ви курите?

Потерпілий. Так, частенько! Друзі курять, батьки, і я відставати не хочу. Що я, гірший за інших? (Кашляє)

Суддя. Сідайте, потерпілий.

Секретар. Викликається лікар. Поясніть, чому виникають симптоми як у потерпілого.

Лікар. Коли захворювання тільки починається, спрацьовує захисний механізм — слизова оболонка продукує багато слизу, надлишок якого подразнює рецептори слизової оболонки, носової порожнини, гортані та інших органів дихання. Виникає кашель, за допомогою якого видаляється мокротиння, а з ним — мікроорганізми. Це запобігає потраплянню їх в інші органи дихання: бронхи, легені.

Але захисні можливості організму, та ще й ослабленого вірусною інфекцією або курінням, не безмежні. Якщо хворобу не лікувати, то в міру її поглиблення послаблюється сприйняття рецепторами подразнення, деякі з них гинуть. Слиз не видаляється з організму, а нагромаджується у бронхах, закупорюючи їх. Повітря в достатній кількості не потрапляє до легень. Виникає кисневе голодування, яке призводить до головного болю, слабкості, до ускладнень пневмонії (запалення легень), астми.

Судця. Дякую за пояснення! Звинувачений Бронхіт! Що ви можете сказати на своє виправдання?

Бронхіт. Здорових я рідко зачіпаю, але обожнюю тих, хто курить! Це мої найкращі клієнти. їх караю суворо. Тож судіть разом зі мною цигарку. Мій захисник мене виправдає!

Адвокат бронхіту. Мій підзахисний має рацію! Людина, яка своєчасно не лікує нежить, гострі вірусні інфекції, трахеїти, не уникне бронхіту. А люди, які зловживають курінням, викурюють по 10—15 цигарок щодня — у 7 разів частіше помирають від бронхіту, ніж ті, хто не курить. Ті, хто вдихають дим (пасивно курять) утричі частіше хворіють на бронхіт. Куріння до того ж може спричинити виникнення раку легень, астми, пневмонії.

Суддя. Виносимо вирок! Цигарки знищити! Серед школярів і дорослих посилити пропаганду здорового способу життя. Як лікувати бронхіт?

Лікар. До приходу лікаря можна пити молоко з маслом і медом, відвари трав: мати-й-мачухи, споришу, бузини, сік чорної редьки, полоскати горло соком буряка, вживати вітаміни. Можна застосовувати гірчичники, якщо температури немає. Навчіться правильно ставити гірчичники (розказує, показуючи на макеті).

3-й присяжний. Зараз бронхіт загине сам! Дивіться, скільки нас! Учні знають про шкідливість куріння. Ми оголосили війну цигаркам! (Ламає цигарку-макет.)

Бронхіт (кричить). Рятуйте! Тікаю звідси! Гину! (Зіщулившись, хитаючись, сповзає зі сцени.)

2-й помічник судді. Викликається одне з найтяжчих захворювань, що спричиняє високу смертність навіть серед молоді, дуже поширене у нас в Україні — ТУБЕРКУЛЬОЗ!

Вводять туберкульоз.

Суддя. Слово має лікар-фтизіатр, головний звинувачувач небезпечного туберкульозу.

Лікар-фтизіатр. Туберкульоз (показує малюнок) найчастіше вражає легені. Йому стільки само років, що й людству. Про це свідчать розкопки та найдавніші писемні документи. Так, серед десяти єгипетських мумій, яким понад 4 тис. років, у чотирьох учені виявили ознаки туберкульозу хребта. У кодексі законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) захворювання, що за описом відповідало туберкульозу легенів, давало право подружжю розлучитися.

Туберкульоз спричиняє бактерія — туберкульозна паличка, а спосіб передачі — повітряно-крапельний, через пил.

Суддя. Потерпілий від туберкульозу, вам слово! Розкажіть про вашу хворобу.

Вводять по-під руки свідка. (Потерпілий, кахикаючи, кволо піднімається на сцену.) Хворію давно, майже рік. Спочатку була слабкість, незначне підвищення температури, опухання лімфатичних вузлів. До лікаря не звертався, думав, минеться, але кашель не проходив, кволість заважала працювати. На рентгенівському знімку видно печерки-каверни. Це запущений туберкульоз. Що зі мною буде? Знищіть хворобу, врятуйте мене!

Туберкульоз. Мені не потрібний адвокат! Я сам буду захищатися! Щодо потерпілого, то він не лише не стежив за собою! Часу не вистачало своєчасно до лікаря звернутися?! Цигарки, алкоголь, наркотики, погане харчування (на лікування ж грошей не вистачало!). Кімнату не прибирав -брудно, вогко, темрява! А я це люблю! От і маєте! Хіба справедливо засуджувати мене?

Суддя. Попри все це, панове присяжні, виносимо вирок — знищити туберкульозну паличку! Сонячним світлом, чистотою знищити! Усім пройти профілактичний огляд. Дорослі повинні обов'язково відвідувати раз на рік флюорографічний кабінет. Дітлахам — щеплення! Повноцінне харчування, загартування організму — і вирок винесено! Туберкульоз подолаємо!

Туберкульоз тікає зі сцени.

Судця. Сьогодні ми розглянули справи найпоширеніших захворювань дихальних шляхів: Грипу, Бронхіту, Туберкульозу, а також їх наслідки. Засудимо їх, об'єднаємо ж наші зусилля, щоб ці страшні хвороби не руйнували нашого здоров'я!

3.2 Урок-подорож

Подорож (до країни плодів Фруктоленду). Метода, форми і прийоми

№	Методи	Форми	Прийоми
1	Інформаційно-рецептивний
а) словесний	Розповідь, бесіда, інструктаж, робота з підручником, повідомлення учнів	Пояснення, одержання з тексту нових знань
б) наочний	Інструкції, демонстрація наочних засобів, спостереження	Робота з роздатковим матеріалом
2	Репродуктивний	Словесні, наочні, практичні методи, робота за зразком	Конкретизація і закріплення набутих вже знань
3	Проблемно-пошуковий	Проблемний виклад знань, пошукова діяльність учнів, евристична бесіда	Постановка взаємопов`язаних проблемних запитань, складання схем, таблиць; активізація уваги та мислення, розв`язування кросвордів

Нетрадиційні підходи до вивчення: цікаві повідомлення, гра, вікторина, виставка виробів з плодів.

Міжпредметні зв'язки:

з природознавством (5-й кл)..

Прийоми активізації пізнавальної активності учнів:

1) постановка проблемних запитань;

2) складання схем;

3) розв'язування кросворда;

4) розгляд і порівняння плодів.

Обладнання: набори муляжів сухих плодів (зернівка, сім'янка, біб, коробочка, стручок) і соковитих (ягода, кістянка); таблиці "Плоди", "Будова квітки".

Хід уроку

І. Актуалізація чуттєвого досвіду і опорних знань учнів.

На цьому етапі уроку вчитель здійснює контроль знань, враховуючи індивідуальні можливості учнів.

Біологічна міні-вікторина

1. Які пристосування дали змогу покритонасінним стати домінуючою групою в рослинному світі Землі?

2. У чому полягає біологічне значення подвійного запліднення?

3. Із чого утворюються плід і насінина?

4. Які умови необхідні для утворення в рослин плодів і насінин?

Гра в слова

1. Орган, за допомогою якого розмножуються і розповсюджуються рослини.

2. Яку будову має насінина?

3. Як називається нижня розширена частина маточки?

4. Як називається розросла і видозмінена стінка зав'язі?

5. Як називається видозмінена в процесі запліднення квітка, де достигає насіння?

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Починається демонстрацією плодів, серед яких є цибулина, коренеплоди буряка, моркви, редьки та бульби картоплі.

Щоб уникнути ототожнення плодів з іншими органами рослин, які вживаються в їжу, учням пропонується відповісти на таке проблемне запитання: чи можна цибулину, коренеплоди та бульби віднести до плодів? Відповідь обгрунтуйте.

Порівняння допомагає учням зробити висновок, що лише плоди мають насіння, в інших органах (коренеплодах, бульбах, цибулинах) його немає.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння нового матеріалу.

Учні відповідають на запитання: де утворюється плід?

Після відповіді проводиться лабораторна робота з вивчення будови і різноманітності плодів. Учні отримують набори плодів та насіння, користуються малюнками підручника та таблицями, підготовленими заздалегідь.

Лабораторна робота

Тема. Будова і різноманітність плодів.

Мета: ознайомитися з будовою плоду на прикладі кістянки або ягоди; навчитися визначати типи плодів залежно від будови оплодня, кількості насінин.

Обладнання і матеріали: набір сухих і соковитих плодів; колекції плодів та насіння, таблиця "Плоди", препарувальний набір, підручник.

Хід роботи

Завдання 1. Вивчити будову оплодня на прикладі соковитої кістянки.

1. Розгляньте запропонований соковитий плід. Розріжте його на дві половинки. За допомогою пінцета або препарувальної голки зніміть зовнішній шар (екзокарпій) оплодня.

2. Розгляньте середній (мезокарпій) та внутрішній (ендокарпій) шари. З'ясуйте, вони м'ясисті чи дерев'янисті.

3. Визначте кількість насінин.

4. Намалюйте будову кістянки в розрізі. Підпишіть шари цифрами, під якими їх позначено. Впишіть замість крапок назву типу плоду: 1 — екзокарпій, 2 — мезокарпій, З — ендокарпій.

Завдання 2. Ознайомитися з різноманітністю соковитих плодів.

1. Розгляньте запропоновані плоди і відберіть соковиті.

2. Користуючись підручником, таблицями, колекціями, визначте тип плодів.

3. Результати дослідження занесіть до таблиці, наведеної в кінці роботи ("Різноманітність плодів")

Завдання 3. Ознайомитися з різноманітністю сухих плодів.

1. Розгляньте сухі плоди і розділіть їх на розкривні та нерозкривні. Результати занесіть до таблиці.

2. Під керівництвом учителя, користуючись підручником, таблицями, колекціями, визначте тип плодів.

3. Одержані результати занесіть до таблиці.

Після виконання лабораторної роботи учні формулюють висновки і записують їх у зошити. Для закріплення знань учням пропонується закінчити схему "Різноманітність плодів".

IV. Осмислення об'єктивних зв'язків.

На цьому етапі уроку вчитель звертається до учнів із запитанням: яке значення мають плоди і насіння в природі та житті людини?

Учні роблять висновки: насіння і плоди не тільки забезпечують розмноження та розповсюдження рослин на великі відстані, а й їх існування на земній кулі. Багато з них є їжею для тварин і людини.

Доцільно заслухати цікаві повідомлення учнів (про використання людиною плодів і насіння).

V. Узагальнення і систематизація знань.

Учні разом з учителем роблять узагальнюючі висновки:

3.3 Інтегрований урок

Тема: Забруднення води та її вплив на організм

Мета: узагальнити знання учнів про водні ресурси України, їх використання; ознайомити з проблемами питної води, джерелами забруднення водойм, способами їх очистки, охороною водних ресурсів Землі; з'ясувати вплив забрудненої води на здоров'я людини.

Продовження формування наукового світогляду на основі знань про:

І. Матеріальність процесів взагалі і живого зокрема (значення води для людини та вприроді взагалі).

2. Матеріальність процесу живої матерії.

3. Об`єктивне існування різноманітних методів очищення забрудненої води.

ІІ. Пізнаваність світу та живої природи.

Можливості та невичерпність пізнання живого
Практика – джерело пізнання і критерії істинності (виявити вплив забруднення води на її фізико-фімічні показники та можливість використання її для пиття).

ІІІ. Загальний розвиток предметів і явищ живої та неживої природи.

Взаємозалежність і взаємозв`язок в живій природі: а) вплив забруднення на деградацію водної екосистеми; б) взаємозв`язок радіоактивного забруднення та виникнення захворювань людини; в) можливість використання організмів тварин для самоочищення водної системи.
Всі живі та неживі системи в природі знаходяться у взаємозв`язку між собою і не можуть існувати незалежно одна від одної (значення якості питної води для нормального розвитку ресурсів водойми).
Причинно-наслідкові зв`язки (пристосування організмів до очищення від забруднень)

IV. Рух – зміна взагалі, вічний процес оновлення і рух в природі

Види забруднень водних систем.
Рух токсичних речовин у водних екосистемах.
Закони діалектики: а) єдність і боротьба протилежностей; б) розвиток природи в просторі та часі – здатність водойми до самоочищення.

Методи та методичні прийоми:

розповідь;
бесіда;
самостійна робота;
демонстрація.

Основні поняття і терміни: водні ресурси, стічні води, гідросфера, прісна вода, забруднення води: фізичне, хімічне, біологічне, теплове, радіаційне; очищення води: механічне, хімічне, біологічне.

Обладнання: географічна карта півкуль, глобус, таблиці: "Геосфери Землі", "Джерела забруднення води", кінофільм "Біосфера".

Структура уроку, основний зміст і методи роботи

I. Організаційна частина.

Ознайомлення учнів з формою проведення уроку.

Урок інтегрований — з біології та географії.

II. Вивчення нового матеріалу.

1. Повідомлення теми і мети уроку. (Вчитель біології).

2. Вчитель географії висвітлює питання водних ресурсів Землі і зокрема України; значення Світового океану для підтримання екологічної рівноваги на планеті; звертає увагу учнів на основні джерела забруднення Світового океану; обговорює проблеми захисту гідросфери (Розповідь з елементами бесіди, реферативні повідомлення учнів). Вчитель біології розглядає такі питання:

1. Що таке вода?

2. Як споживати прісну воду?

3. Види і джерела забруднення води.

4. Методи очищення води: механічний, хімічний, біологічний.

5. Шкідливий вплив забрудненої води на здоров'я людини. (Розповідь учителя, короткі повідомлення учнів).

IIІ. Закріплення матеріалу.

1. Перегляд кінофільму "Біосфера" і обговорення тих фрагментів, що стосуються гідросфери.

2. Гра "Екологічне лото". Учням роздають листочки із записами частин прислів'я. Під час гри вони повинні скласти повне прислів'я.

І ряд II ряд

Де верба... — доброту віддячить.

Ліс і вода... — який поріг, така й господиня

Хліб-батько... — там і вода.

Криниця з водою... — вода-мати.

Хто в воді... — брат і сестра.

Яка криниця такий і господар... — той в добрі.

Вода за... — що людина з розумом.

Відповіді: "Де верба — там і вода", "Ліс і вода — брат і сестра", "Хліб — батько, вода — мати", "Криниця з водою — що людина з розумом", "Хто в воді, той в добрі", "Яка криниця, такий господар, який поріг, така й господиня", "Вода за доброту віддячить".

IV. Домашнє завдання.

Підготувати повідомлення про радіаційне забруднення навколишнього середовища і його вплив на здоров'я людини, шляхи виведення радіонуклідів з організму.

Висновки

Досить часто у сучасній школі вчителі вдаються до застосування нетрадиційних уроків. Застосування такого типу занять сприяє підвищенню активності учнів у процесі навчально-пізнавальної діяльності, формуванню самостійного мислення, розвитку творчості.

Основними видами нетрадиційних форм уроків є: лекція, семінар, конференція, диспут, ділова гра, лабораторна робота, залік, урок-вистава, комбінований урок.

В роботі ми наводимо три приклади проведення нетрадиційних уроків.

Список використаних джерел

Бондар В.І. Теорія, методика, технологія і педагогічна техніка: сутність, зв'язки, взаємозбагачення/ Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім.М.П. Драгоманова / Укл. П.В. Дмитренко, О.Л. Макаренко. — К.: НПУ, 2000. — 4.1. — 278 с.
Білоус С. Уроки екологічного виховання. // Рідна школа. – 1997 - № 6. – С. 70 – 72.
Бурлака Я. І., Вихрущ В. О. Про форми організації навчальної діяльності школярів. // Рад. школа. — 1984. — № 5. — С. 39 — 44.
Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник. – К.: Вид. центр „Академія", 2001. – 576 с.
Выбор методов обучения в средней школе. / Под ред. Ю. К. Бабанского. — М, 1981. — 176 с.
Гузик Н. П., Пучков Н. П. Лекционно-семинарская система обучения. - К., 1979. — 94 с.
Гусак Т. Нестандартні уроки: формування відповідального ставлення школярів до учніння. // Рідна школа. – 1999. - № 9. – С.49 – 50.
Дьяченко В. К. Общие формы организации процесса обучения. — Красноярск, 1984. — 184 с.
Дьяченко В. К. Организационная структура учебного процесса и ее развитие. - М., 1989. - 160 с.
Зайчекно І.В. Педагогіка: Навч. посібник. – Чернігів, 2003. – 528 с.
Кизенко В.І. Педагогічні функції і зміст факультативного навчання в основній школі. // Педагогіка і психологія – 1997. – № 2. – С. 24 – 32.
Краевский В.В. Концепция содержания и личностно ориентированное образование // Химия: методика преподавания в школе. - 2001. - №2 - С. 3.
Митник О. Народження нестандартного уроку // Початкова школа. – 1997. - № 12. – С. 11 – 13.
Момот Л. Л. Проблемно-пошукові методи навчання в школі. — К., 1985. — 63 с.
Педагогіка. / За ред. А.М.Алексюка. – К., 1985. – 295 с.
Римаренко В. Є. Семінарські заняття в школі. — К., 1981. — 124 с.
Савін М.В. Педагогіка. - К.: Вища школа, 1980. - 311 с.
Савченко О. Я. Розвиток пізнавальної самостійності молодших школярів. — К., 1982.— 176 с.
Усова А. В. Система форм учебных занятий. // Сов. педагогика. - 1984 - № 1. - С. 48 - 54.
Фіцула М.М. Педагогіка: навч. посібник. – К.: Вид-во „Академія", 2000. – 544 с.
Форми навчання в школі: Книга для вчителя / За ред. Ю.І.Мальованого. – К.: Освіта, 1992. – 160 с.
Харламов И.Ф. Педагогика: Учеб. пособие. – М.: Юристь, 1997. – 512 с.
Чередов И, М. Система форм организации обучения в советской общеобразовательной школе. — М., 1987. — 152 с.
Ясинська А. Психолого-педагогічні умови організації екологічного виховання старших школярів // Рідна школа. – 2001. - № 3. - С 13 – 15.