Економічне районування України

План

1. Принципи економічного районування території України (стор 3-11)

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України (стор 12-16)

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України (стор 17-25)

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива розвитку економічних районів України (стор 26-39)

1. Принципи економічного районування території

України

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

• комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

• єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

• територіальна спільність виробництва;

• відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;

• цілісність системи соціальної інфраструктури;

• поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.

Стан народногосподарського комплексу України ха­рактеризується падінням обсягів виробництва та поглиб­ленням економічної кризи. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути операти­вними та такими, що стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей пе­ріод влада перестає бути формальною, представницькою. Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчас­ний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визна­чені в цій ситуації підходи вагомі і повинні підкріплюва­тись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижують­ся. Крім того, влада не має права на помилку при вирі­шенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх без­донними нераціонально, нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Її основні складові можна сфор­мулювати таким чином:

1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна ко­манда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конк­ретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти єв­ропейських та латиноамериканських країнах були прове­дені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’я­заний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати - еконо­мічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як форма­ції із слаборозвиненою економікою схильні до часто змі­нюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.

2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політич­них мотивах не відповідає загальнонародним, загально­державним інтересам. Маховик державної влади дає хо­лості оберти, перебої. Це підтверджують приклади неви­конання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньо­ві структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.

3. Посилення законодавчого забезпечення життєдія­льності держави та рівня соціального контролю через си­лові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.

У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досяг­нення поставленої мети. Говорячи про організацію упра­вління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріаль­ного та духовного комфорту членів суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повніс­тю стосується і функції управління відповідною територі­єю.

Вирішення економічних проблем сучасності в Украї­ні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиб­люється, найбільш ефективне у випадку створення опти­мальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з ве­ликими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і отримання видимих позити­вних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи планування та управління народним господарством.

Відомі і застосовуються дві основні системи управ­ління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу управління еко­номікою здійснювалось переважно по галузевому прин­ципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери. Але на практиці перелік за­вдань, які були вимушені вирішувати територіальні орга­ни влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:

1. Організація функціонування та розвитку соціаль­ної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.

2. Управління народногосподарським комплексом ре­гіону (нова функція). Відповідальність території за вирі­шення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:

• надає населенню території засоби для існування у ви­гляді заробітної плати та інших доходів;

• формує фінансові ресурси через бюджет та позабю­джетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;

• забезпечує населення регіону необхідними продукта­ми, товарами та послугами.

3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).

Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішува­тись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійс­нювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні по­вноваження, методику і важелі управління, а також відпові­дні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і пові­льно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсю­дження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного секто­ру, стає неефективною. При подальшому розвитку ринко­вих економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керова­ності народним господарством, як наслідок, до диференціа­ції суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та без­порадності, послідуючого зруйнування економіки.

Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Су­часні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефектив­ність, примушує виробників випускати продукцію, викону­вати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територі­альної системи державного управління. Він потребує пере­дусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що автором наголошувалось у попередній частині дослі­дження. Основними напрямками територіального управліня мають бути:

1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);

• забезпечення розвитку інфраструктури;

• регулювання якісних і кількісних характеристик роз­міщення населення;

• повне задіяння людей у праці, ефективне викорис­тання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;

• підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;

• задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:

• раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

• участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та спе­цифічних інтересів території;

• створення сприятливих умов для розміщення і ефек­тивного функціонування виробничих об’єктів - розвиток те­риторіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;

• розширення територіальних виробничо-господар­ських комплексів;

• відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

• керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;

• сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).

Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонуван­ня суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залиша­ючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територі­альної системи управління потрібно максимально викорис­товувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, за­лишаються практично незмінними, що робить логічним ви­користання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа -професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціа­тива відносно праці в нових умовах залишають бажати на­багато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - вибо­рної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконав­чих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і при­значеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхід­ності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавст­ві.

Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та по­точного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:

• концепція розвитку регіону;

• довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:

• річний план соціально-економічного розвитку;

• організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в на­родногосподарському комплексі регіону.

Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогоспо­дарський сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на при­кладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуа­ція, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комп­лексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє і неза­гойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.

Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забез­печення, помилки вищих управлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію в області. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів та розташо­ваного на значному відтинку часу матеріалу відносно еко­номіки і соціальної сфери надаються висновки та пропози­ції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.

2. Регіональні проблемисоціально-економічного розвитку

України

Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку України визначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, її нормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації, рівнем життя населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки характеризують ознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі як закономірні, первинного походження кризові явища: падіння обсягів виробництва, деградація господарської структури, втрата ринків збуту здебільшого обробної промисловості і відповідно звуження ринку продукції високотехнічних виробництв, так і наслідкові кризові явища похідного характеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активність інвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощення внутрішнього та зовнішнього державного боргу тощо.

Слід також відмітити існуючу територіальнудиференціацію регіонів країни за обсягами валового внутрішнього продукту, рівнями інвестиційної активності, зайнятості, соціального забезпечення. Так, найбільші обсяги ВВП в 1997 році припадають на Донеціку область (19,9% до підсумку), Дніпропетровську (16,4%), а найменші обсяги зафіксовані в Закарпатській (0,5%) та Волинській (0,6%) областях.

Наведені ознаки окреслюють масштаби соціально-економічної кризи, характеризуючи існуючу ситуацію в країні як сприяючу руйнації української економіки.

За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючих стратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визначається в наукових розробках Київської, Львівської, Донецікої, Харківської та інших наукових шкіл регіоналістики, а також різними рівнями управлінських структур, є формування потужного економічного каркасу території України через реалізацію в державі ринкової моделі регіональної політики.

В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично-еконоічна категорія і водночас є складовою національної стратегії соціально-економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні теорії регіонального росту. Крім того, при формуванні модель регіонального розвитку країни необхідно враховувати принципи посткейсіанської теорії регіонального розвитку і теорії життєвого циклу товару. Згідно з наведеними теоріями регіонального розвитку в різних регіонах україни потрібно сформувати структуровизначальні для всього національного комплексу базові виробництва, які і стануть джерелом підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону, держави в цілому.

Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політики необхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізу господарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного потенціалу, наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні можливості та обмеження іх оптимального використання і основні проблеми регіону, здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних виробництв, завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності їх функціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу увагу слід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-орієнтованої спеціалізації.

Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики на сучасному етапі вимагає дотримування двох обов’язкових умов. Перша стосується збереження територіяльної цілісності господарського комплексу країни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає у дотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у розвитку окремих регіонів.

Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціал регіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповідний рівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити, що реалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації виробництва в регіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими негативними наслідками в соціальній та екологічній сферах.

Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічних відносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниження економічної активності населення і відповідно його життєвого рівня ця складова ця складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшого впливу. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій населення, які потребують соціальної допомоги, погіршенням здоров’я людей тощо.

Слід зазначити що специфічні особливості демографічних та професійно-кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України виступають у якості допоміжного орієнтиру при визначенні виробничої спкціальзації регіону, структурно-територіальної трансформації господарського комплексу країни.

Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування його етнічно-історичних територіальних особливостей можна навести характеристику ринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості населення області є традиційна її праценадлишковість. В регіоні продовжує розвиватись сформований роками специфічний тип економічної поведінки населення з характерними ознаками високої її мобільності та підсобної зайнятості. В процесі регулювання зайнятості населення області мають бути враховані ментальні особливості підприємницької діяльності, які властиві окремим етнокультурним групам населення. Так, в межах Львівської області проживають гуцули, якізаселяють гірські райони, лемки – переселенці з Польщі, інші етнічні та етнокультурні групи. В Закарпатській області добре відома спецефічна ментальність до землеробства серед угорського населення, висока майстерність будівельників із числа румунського населення, відомі традиції розвитку ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо.

Врхування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулювання зайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль при визначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічної активності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціонального використання трудових ресурсів, при корегуванні господарської спеціальзації регіонів.

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її складових і враховуватимуть індівідуальні характеристики регіону. Серед таких методів можна назвати такі:

• Застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових територій (наприклад, у СВЕЗ “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”);

• Складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;

• Надання пріорітетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів від приватизаціїб надання муніципальних позик, продаж об’єктів незавершеного будівництва тощо;

• Надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної продукції;

• Стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;

• Перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;

• Надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;

• Вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;

• Створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси;

Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичної безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізації регіональної політики в Україні.

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України

При виділенні економічних районів враховують два основних принципи:

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу крфїни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці і засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне серидовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.

Україна зараз складається з територій, які мають істотно відмінний історичний досвід, і в кожному випадку цей досвід є для нас величезною цінністю.
У країні давно існують проблеми взаємовідносин центральної і регіональної влади, області і міста. І ці проблеми - наслідок самого устрою сучасної української держави, хоча іноді такі конфлікти і мають вигляд, як суто особисті суперечності конкретних мера і губернатора.

Cоборна Україна може будуватися тільки за принципом "єдність у різноманітності", імперська державна модель у нас неможлива, та нікому й не потрібна. Будь-яке насильство одного регіону над іншим, одного етносу над сусідами для усіх нас абсолютно неприйнятне.

Проте реальність нашого життя не дає змоги одним зусиллям волі або однією директивою розв’язати клубок проблем регіонального устрою. З одного боку, якщо адміністративним рішенням дати регіонам якісно новий рівень самостійності, не зміцнюючи при цьому їхні зв’язки одного з одним через центр або безпосередньо, це сприятиме зростанню амбіцій місцевих еліт та регіонального капіталу, і наростання тенденцій регіональної "суверенізації" здатне створювати проблеми для цілісності країни. З іншого боку, якщо адміністративними заходами затискувати регіони, то це лише посилюватиме їхнє роздратування та відцентрові настрої.Де вихід?

Україна складається із семи основних регіонів або їхніх груп: це групи регіонів Сходу, Півдня, Заходу, Центру, а також Крим, Донбас та місто Київ. Цей розподіл, звичайно, певною мірою умовний, але добре підходить до того, щоб виділити найбільш яскраві риси різноманітності різних частин нашої країни.

Регіони Центру (Центральне Придніпров’я, Поділля, Полісся, Чернігівщина) - це, якщо можна так сказати, "традиційна", "материнська", "мала" Україна з багатовіковим, переважно аграрним укладом, що не зазнав якісних змін навіть із спорудженням у кожному обласному центрі якогось великого заводу. Хоча технології індустріальної цивілізації залишили тут свій незгладимий слід - Чорнобиль.

Це, власне, "об’єднуючий" регіон для всієї країни, "регіон - міст", перехідний із Сходу і Півдня до Заходу.

У регіонах Центру не так багато великих міст, але, з урахуванням зупинки багатьох підприємств, скорочення доходів городян і зростання цін на комунальні послуги та квартплату, навіть відносно нечисленне міське населення значною мірою виживає за рахунок села. Як тільки оживе переробна промисловість, насамперед харчова, процес урбанізації в Центральній Україні відновиться.

Головний зміст регіонів Центру в тому, що це простір з традиційним, дуже консервативним укладом, люди тут схильні до підтримання стабільності життя і не вітають радикалізму, тут, якщо використати метафору, Захід та Схід України можуть зустрітися й домовитися.
Індустріальні регіони Сходу (Придніпровсько-Запорізький, Слобожанщина) мають кілька тримальних опор, тому що тут знаходиться кілька "індустріальних столиць" України - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків.
Індустріалізація Сходу розпочалася ще в минулому столітті (на початку століття саме за рахунок виробництв Сходу Україна, наприклад, виплавляла більше половини всього чавуну Російської імперії), а з перших років існування СРСР тут створювався потужний індустріальний комплекс, покликаний служити, насамперед, інтересам оборони.

Схід України з його характерною спеціалізацією - машинобудуванням, металургією, "оборонкою", науково-виробничим сектором - сформувався в такому вигляді в роки перших п’ятирічок, і тоді ж сюди для роботи на щойно створені гіганти індустріалізації почали приїжджати люди з усього Союзу.
За час після початку індустріалізації і зведення в регіоні загальносоюзних будов тут створилася багато в чому унікальна національна та етнічна структура.
Потужний індустріальний комплекс Сходу створювався у передвоєнні десятиріччя швидко й інтенсивно - з небувалим ентузіазмом і з жорстоким примусом, з величезним напруженням сил величезної країни. Чому саме тут? Тому було багато причин: близькість сировини (криворізького металу), енергоносіїв (донецького вугілля та дніпровської електрики), досить високий рівень розвитку місцевого населення, здатного дати кваліфіковані кадри. Та ще однією з причин масованої індустріалізації регіону в 20-30-х роках було наближення війни за "світову революцію". Війна прийшла - і майже цілком зруйнувала індустрію Сходу України, але вона була відбудована у надзвичайно стислі терміни, тому що цього, як і раніше, потребувала зовнішньополітична ситуація. Оборонна промисловість УРСР, що становила мало не основну частину республіканської індустрії, випускала не лише космічні кораблі, але й, насамперед, специфічну військову продукцію, в якій було зацікавлене не стільки населення України, скільки союзний Центр, який вів багаторічну "холодну війну". Проте на рубежі 80-90-х років "холодна війна" завершилася. Із розпадом СРСР обірвалося і багато каналів, по яких проводився збут продукції цивільних виробництв (наприклад, машинобудування), які також працювали не лише на Україну, але і на увесь Радянський Союз.

Криза Сходу - це більше й небезпечніше, ніж криза будь-якого іншого регіону України (крім, можливо, Донбасу).

Якщо нічого не змінювати, наприклад, у Центрі і на Заході, то нічого й не зміниться: буде поступово руйнуватися й виходити з ладу те, що було збудовано раніше. Але якщо нічого не змінювати в індустріальних регіонах, - змінитися може все, причому у формі катастрофи. Соціальний вибух величезної сили може змести все, що ще стоїть, - в тому числі і саму державу.
Запобігти розвитку подій за таким сценарієм - одне з найважливіших і насущних завдань. Необхідно розгорнути широкомасштабну й довготермінову загальнонаціональну програму реструктуризації індустрії, чітко визначити пріоритетні, конкурентоспроможні напрямки виробництва і поступово закрити застарілі та збиткові. Державі потрібно розробити програму залучення в галузь для її реструктуризації приватного капіталу. Для ривка в майбутнє тут є найбільш значущі ресурси: порівняно великі капітали і високий рівень освіченості населення.

Причини кризи індустрії регіонів Сходу слід шукати не тільки в сьогоднішньому, але й у вчорашньому дні.

Здобуття українським народом незалежності припало на пік економічної кризи в Радянському Союзі. Радянська економіка працювала як замкнений самодостатній контур. Українська індустрія була лише однією з його секцій, цінною для творців не сама по собі, а як частина цілого. Україна виробляла багато того, чого не потребували, а багато із потрібного нам виготовлялося далеко. Менше 18 % продукції українського виробництва йшло на задоволення потреб внутрішнього ринку. Нічого дивного, якщо згадати, що нашою долею тоді розпоряджалися інші, які і вирішували, що нам потрібно, а що не потрібно. На грані виживання опинився ще один регіон - Донбас (Донецька і Луганська області), для якого сьогодні вугілля є фактично основою існування. Колишня "всесоюзна кочегарка" димить дедалі слабше. Якщо в 1970 році наша республіка давала 250 млн тонн умовного палива, а сама споживала лише 210 млн, то через два десятиріччя ми вже були змушені завозити паливо, причому зовсім немало - на 15 млрд доларів у перерахунку на світові ціни. Устаткування та інфраструктура вугільної промисловості Донбасу безнадійно застаріли: ще зовсім недавно "найновішою" із шахт Донбасу була шахта, збудована в кінці 50-х років.

Саме нинішній занепад вугільної галузі зробив рельєфнішим особливий регіональний статус Донбасу, який довгі десятиріччя органічно й природно входив до єдиної Донецько-Криворізької зони УРСР. Донбас сьогодні відрізняється від Сходу не лише тим, що вугледобування є, по суті, єдиною стратегічною галуззю його виробництва, але й тим, що людям, які опинилися "відлученими" від шахт, піти більше, власне, нікуди. Місцеві металургійні, переробні, машинобудівні підприємства прийняти всіх не зможуть. Якщо у Східному регіоні є земля, придатна для ведення підтримуючого присадибного господарства, яке значно полегшує життя працівників заводів, що стоять, то в Донбасі її немає. Або, точніше кажучи, її просто не вистачить на те, щоб прогодувати міське населення, частка якого в Донбасі непропорційно, небувало для інших частин України велика і зменшуватися за рахунок переїзду людей в село, мабуть, не здатна.

Донбас (як і Чорнобиль, але Чорнобиль не ядерний, а соціальний)
У Донбасі життєво необхідно розробити і здійснити програму поступової реструктуризації і часткового згортання відпрацьованої вугільної галузі, втілити в життя нову концепцію зайнятості населення.

Позитивні приклади таких програм вже є: уряд Маргарет Тетчер у Великобританії закрив майже всі вугільні шахти, що мали вікову історію, і зумів перепрофілювати структуру вугледобувних районів відповідно до територіально-виробничих норм кінця двадцятого століття. Але, по-перше, британська програма розроблялася і здійснювалася десятиріччями. А, по-друге, для успішної реалізації проекту перепідготовки шахтарів необхідна ще й державна програма сприяння міграціям населення всередині країни з економічних причин.

Донбас - надзвичайно густонаселений і "однопрофільний" регіон, у якому, як видно, не вдасться здійснити нове працевлаштування всіх бажаючих.
Регіони Півдня через історичні причини є одними з найбільш багатонаціональних регіонів країни. При цьому за соціально-демографічним складом населення і загальною економічною сутністю Південний регіон близький до регіонів Сходу, проте специфіка профільних виробництв Півдня (суднобудівельних, судноремонтних, портових та інших) визначається його розташуванням на морському узбережжі.

Серед інших українських регіонів помітно виділяються Крим та регіони Заходу. Ці регіони відрізняються тим, що тривалий час не входили до складу України, а також чіткою самоідентифікацією населення стосовно жителів інших регіонів країни і власною, майже державною самосвідомістю; все-таки немало кримчан, наприклад, поки що припускають можливість незалежного від України існування регіону - інша річ, що такі погляди поділяє дедалі менша кількість жителів півострова.

Сепаратизм, який, на мою думку, буде однією із найгостріших хвороб наступного століття.

Регіон Крим - частина України, при цьому він населений представниками різних народів, причиною чого є його унікальна історія.

Крим - це єдиний український регіон, який одержав конституційне закріплення свого особливого статусу. Крим - автономна республіка, що має такі атрибути, як представницький орган (Верховна Рада) і уряд. Крим дійсно є і особливим, і дуже складним елементом політичної карти нашої країни.
Причому складність Криму як явища відображено у самій структурі півострова. По-перше, Севастополь - тимчасова база російського Чорноморського флоту, місце поселення російських військових пенсіонерів, місто із цілком специфічною структурою зайнятості населення. По-друге, Південний берег - єдина в Україні справжня приморська курортна зона із специфічними господарськими механізмами, структурою зайнятості, потужними міграціями залежно від сезону. По-третє, Степова зона - переважно аграрна і україномовна, яка тяжіє до традиційного укладу, характерного для сільських районів Центру і Півдня.

Крим є пунктом, де сходиться більшість проблем етнічного і геополітичного характеру, з якими стикається наша країна.

Наступна з груп регіонів - це області Заходу. В останні десятиріччя саме Західна Україна стала колискою заново пробудженої до життя ідеї державності нашої країни, і це абсолютно закономірно.

Населення Західного регіону зберегло буквально в генах прагнення до незалежності України, незважаючи на те, що протягом багатьох сторіч воно перебувало у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини відірваним від основної частини українського народу. З ним воно возз’єдналось тільки в середині нинішнього століття.

Західна Україна - це ті землі, які становили основу Галицько-Волинського князівства, пізніше тривалий час перебували у складі Польської держави, частково входили до складу Австро-Угорщини, і це істотним чином вплинуло на їхню культуру. Захід включає в себе прикордонні регіони, які традиційно відчувають зовнішній культурно-політичний вплив і значно пізніше увійшли до складу України ззовні

За винятком Волині, територія Західної України ніколи не перебувала у складі Російської імперії і традиційно була включена в європейські політичні зв’язки. Західні регіони повинні бути привабливими не тільки для зарубіжних туристів, але й, природно, для зарубіжних інвесторів.

І, нарешті, місто Київ, яке можна виділити як окремий регіон, оскільки його значення та потенціал роблять його самоцінною, рівноправною та порівнянною з будь-яким регіоном складовою частиною країни.
Київ - це столичний регіон, де зосереджено владні та адміністративні інститути, культурний, науковий, духовний центр країни.

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Українські регіони роз’єднує багато чого, а ефективна регіональна політика держави ще тільки виробляється. Проте історія краху більшості великих держав була історією повстань чи саботажу регіонів, яких центральна влада або позбавляла перспектив розвитку, або просто була безсила створити ці перспективи. Єдність різних регіонів тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну і транспортну системи зовсім не є гарантією їхньої реальної єдності.
Регіони тоді дійсно добровільно й ефективно об’єднуються під "парасолькою" центральної влади, коли вона, ця влада, здатна дати їм такі переваги, які їм неможливо одержати поодинці.

Що ж може стати консолідуючим чинником для українських регіонів? Тільки така політика Центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку, і гарантує захист цих можливостей.

Це буде неможливо зробити не тільки без надання широких економічних свобод територіям, але і без залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів - як вітчизняних, так, не виключаю, і зовнішніх.

Перебуваючі в системній кризі і застарілі виробництва регіонів Сходу, Донбасу, Центру і Півдня потребують докорінної реструктуризації та перепрофілювання їх на випуск сучасної конкурентоспроможної продукції: адже зрозуміло, що вже не варто випускати стільки продукції нинішнього асортименту наших металургії, машинобудування, хімічної промисловості - в основному це вже продукція вчорашнього дня. Але із сьогоднішніми фінансовими і технологічними можливостями України така реструктуризація дуже проблематична. Таким чином, завдання держави тут полягає, крім мобілізації внутрішніх ресурсів, і в організації та проведенні міжнародних тендерів на інвестування у ці галузі, у створенні сприятливих умов і правових гарантій для припливу приватного капіталу.

Сильні регіони - сильна країна. У цьому розумінні потрібно робити все для зміцнення країни через регіони. На мою думку, необхідно, щоб кожний регіон розробив власну програму розвитку, аналогічну тій, яку уряд розробив до 2010 року для всієї країни.

Безумовно, є ряд регіонів, яким ще не один рік доведеться перебувати в розряді дотаційних, вони ще не можуть не те що зростити й розвиватися, але навіть і прогодуватися за рахунок власних ресурсів. Але, підтримуючи їх, центральна влада повинна вимагати від них пошуків рішень для переходу на внутрішні ресурси, зменшення з кожним роком потреби в дотаціях. І, безперечно, дедалі більше допомагати не тільки і не стільки грошима, скільки створенням умов для розвитку.

Отже, зміст державної регіональної політики повинен зводитися, в тому числі, і до перенесення значної частини управлінських функцій в регіони. Основою для нового адміністративно-територіального поділу України стануть нові реалії і тенденції її економічного розвитку. Можливо, саме це стане основою для складання нових регіонів, які більш органічно і взаємовигідно складатимуться в одну країну. Можливо. Але для того, щоб завтра стало так, потрібно надати імпульс розвиткові тих регіонів, які є в Україні сьогодні.

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива розвитку економічних районів України

З ціллю залучення іноземних інвестицій, стимулювання зростання експорту, зростання зайнятості, удосконалення промислових технологій і, у кінцевому рахунку, прискорення економічного розвитку країни, прийнят закон про утворення вільних економічних зон.

В умовах спаду виробництва, розриву традиційних господарських зв”язків, різкого скорочення обсягів капітальних вкладень при катастрофічному рівні фізичного та морального зносу основних фондів, недопустимого падіння життєвого рівня населення, створення вільних економічних зон багатьма розглядається чи не як єдиний шлях швидкого вирішення усіх проблем, особливо привабливий з огляду на посилення тенденцій регіоналізму та розширення самоврядування. За свідченням фахівців, до Кабінету Міністрів України з регіонів надійшло близько 100 пропозоцій про заснування вільних економічних зон. Та чи дійсно ВЕЗ можуть вирішити проблему відродження економіки України?

В процесі реформування економічної системи України та побудови відкритого суспільства з високим рівнем соціальної орієнтованості, необхідно у найстисліші строки знайти рішення, спроможні принципово вплинути на стабілізацію економічної ситуації і, в подальшому, стимулювати всебічний розвиток регіонів країни, вирівнювання рівнів їх соціально-економічного стану. Перехід до ринкової економіки передбачає підвищення ступеню інтегрованості країни у світовий господарський комплекс. А це, зокрема, потребує масштабної технологічної та структурної перебудови, що у свою чергу потребує притоку іноземних інвестицій. Саме тому один з перспективних та ефективних шляхів досягнення цього пов’язаний з використанням можливостей вільних економічних зон (ВЕЗ), що визначаються як частина національної території, економічний потенціал якої орієнтований на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач), яка вирізняє цю частину території країни із загального ряду, і спрямована на вирішення проблеми оптимального розміщення продуктивних сил в країні в цілому та інтеграції її у світове господарство.

Крім того, обмежений розмір ресурсів в умовах економічної кризи зумовлює розробку пріоритетних інвестиційних програм, для реалізації яких доцільно зробити вибір територій, які мають для цього найбільш сприятливу інфраструктуру та геоекономічні фактори, що забезпечить прискорений їх розвиток та досягнення потрібних результатів. За рахунок концентрації коштів, матеріальних, кадрових, науково-технічних і, у першу чергу та обов”язково, інноваційних ресурсів, ВЕЗ здатні відігравати роль центрів (точок) зростання, які у подальшому ініціюють активізацію економіки країни в цілому.

Створення вільних економічних зон є також одним із елементів перенесення ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень і являє собою одну із форм забезпечення ефективності територіально-господарської організації економіки, що цілком співпадає з загально державним підходом щодо перебудови економіки України та розширення самостійності регіонів.

Україна має виключно вигідне географічне положення, пов”язане з її близкістю до світових, зокрема, європейських ринків (у тому числі, центрально- та західноєвропейського), до значних постачальників сировини (зокрема, Росії). Наявна розвинута система транспортних комунікацій та суттєві власні природні багатства: Україна краще забезпечена найважливішими сировинними ресурсами, ніж такі великі європейські держави, як, наприклад, Німеччина, Франція, Італія. В країні відносна політична стабільність, принаймні немає ані війн, ані збройних конфліктів. Україна має солідний трудовий, науковий та науково-технічний потенціал. Тобто присутні багато факторів, сприятливих для іноземних інвесторів та для розвитку міжнародного співробітництва.

В Україні вже створена певна правова база. Як вже відзначалось, Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” прийнято у жовтні 1992 р. У 1994 р. урядом затверджено Концепцію створення цих зон в Україні. Спроби створення ВЕЗ вже кілька років робилися на Закарпатті, Поліссі, сході і півдні України.

Проте досі в Україні реально функціонує лише зона “Сиваш” - впроваджуваний за ініціативою Кабінету Міністрів України в Автономній Республіці Крим локальний економічний експеримент на території Красноперекопського району та м. Армянська.

Слід відзначити, що СЕЕЗ “Сиваш” відноситься до підприємницької ВЕЗ і спрямована на пожвавлення малого та середнього бізнесу у депресивному районі за рахунок створення сприятливих умов для вільної торговельно-економічної діяльності підприємцям та надання пільг для створення нових виробництв.

Рішення про утворення північно-кримської спеціальної експериментальної економічної зони “Сиваш” Верховна Рада України прийняла у березні 1996 р. СЕЕЗ ”Сиваш” має спеціалізацію на виробництві експортноспроможної продукції хімічної промисловості у містах Армянську та Червоноперекопську, також на вирощуванні рису на зрошуваних землях радгоспів Червоноперекопського району.

Так у місті Армянську - своєрідному “місті-супутнику” двох найбільших хімічних підприємств - Кримського ВО “Титан” та Сивашського аніліно-фарбового заводу за їх рахунок формується 90% місцевого бюджету. Найбільш потужними підприємствами Червоноперекопська є Кримський содовий та Перекопський бромний заводи, а також завод по переробці вторинної полімерної сировини “Полівтор”, за рахунок яких формується 70% місцевого бюджету. Саме за рахунок пільгового оподаткування цих суб’єктів СЕЕЗ і формується початковий капітал для розвитку інфраструктури зони. Завдяки створенню цїєї СЕЕЗ вдалось зберегти близько 2,5 тис. робочих місць і створити 400 нових. Для Криму це важливо.За два роки зареєстровано 11 суб”єктів СЕЕЗ. Всього ж кількість підприємств, що мають наміри працювати в СЕЕЗ “Сиваш” - 22. За структурою зайнятості лідирують підприємства хімічної промисловості, сільського господарства, будівництва та транспорту.

Червоноперекопський регіон виконує важливу роль опорного центру, оскільки:

• розташувавшись на території, в надрах якої є важливі сировинні ресурси Сивашу та солоних озер, він має перспективу промислового розвитку, в тому числі експортноспроможних виробництв;

• у зв’язку з особливо сприятливими транспортними умовами він забезпечує транзитні зв’язки між крупними територіально-господарчими комплексами та містами колишнього СРСР в рамках кооперації їх підприємств, що сприяє розвитку промисловості і немісцевого значення;

• виходячи з розвинутої ринкової інфраструктури, що включає в себе також Червоноперекопську митницю, яка входить до єдиної системи держмитконтролю України, він має тісні зв’язки з оточуючою територією у виробничій, організаційно-господарській і торговельно-розподільчій сферах.

Лише у минулому році у сфері впровадження ВЕЗ в Україні відбулись певні зрушення. 18 червня 1998 р. указом Президента була створена СЕЗ “Славутич”, а у грудні – СЕЗ “Закарпаття”. 6 жовтня Верховна Рада прийняла Закон “Про створення СЕЗ туристично-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”, а у грудні -“Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”, що передбачає створення СЕЗ “Донецьк” та “Азов”. У січні цього року Верховна Рада прийняла Закон “Про створення СЕЗ “Яворів”.

Зони у Донецькій області створені на 60 років. СЕЗ “Донецьк” розташована на півдні Донецької області, площа – 466 га, СЕЗ “Азов” – на півдні м. Маріуполя, площа – 314,8 га.

До територій пріоритетного розвитку віднесени міста Вугледар, Горловка, Дзержинськ, Димитров, Добропілля, Донецьк, Єнакієво, Жданівка, Кіровське, Червоноармійськ, Макііївка, Маріуполь, Новоградовка, Селідове, Сніжне, Торез, Шахтарськ, а також Волновахський і Маріїнський райони. На територіях пріоритетного розвитку встановлено спеціальний режим інвестиційної діяльності терміном на 30 років. СЕЗ “Донецьк” та “Азов” не входять до цих територій.

На території СЕЗ, як і на територіях пріоритетного розвитку встановлено спеціальний пільговий митний та податковий режим діяльності. Постановою КМУ від 27.07.98р. затверджено перелік пріоритетних видів діяльності на території СЕЗ. До таких відносяться:

• сільське господарство;

• видобуток вугілля, нафти і газу;

• видобуток кольорових металів, піску, глини;

• розробка кам’яних кар’єрів;

• харчова, текстильна, шкіряна, деревообробна і паперова промисловість;

• коксохімія;

• виробництво гумових і пластмасових виробів;

• металургія і металообробка;

• виробництво машин, електричного, електронного, транспортного устаткування;

• виробництво електроенергії, газа і води;

• будівництво.

Затверджено також Положення про порядок розгляду і схвалення інвестиційного проекту, видачі дозволу на здійснення діяльності в СЕЗ.

Спеціальна економічна зона “Яворів” створена на період до 01.01.2020 року в адміністративно-територіальних межах Яворівського району Львівської області (за винятком території військового полігону та військових частин). СЕЗ “Яворів” поєднує в собі комплексну виробничу, митну зону та технологічний парк. Спеціальна зона “Закарпаття” також поєднує комплексний виробничий та митний напрям. Її створено строком на 20 років.

Слід відмітити, що зони пріоритетного розвитку створені у районах з вкрай важкою соціально-економічною ситуацією і є по суті інструментом виживання цього регіону, коли за рахунок надання пільг уряд сподівається залучити необхідні кошти для здійснення невідкладних стабілізаційних заходів. Окрім Закарпаття та низки районів Донецької області такаж ситуація склалась на сьогодні в окремих районах Луганщини, Волинської та Кіровоградської областей.

Велику перспективу для розвитку ВЕЗ, насамперед рекреаційного характеру, мають курортні міста Криму – Севастополь, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Алушта та інш. Створення тут ВЕЗ передбачено проектом, що має назву “Кримський” і який зараз розглядається у Кабінеті Міністрів України. Є перспективні території для створення ВЕЗ і в інших районах Чорноморського узбережжя - таких великих містах, як Одеса та Миколаїв, а на Азовському узбережжі - у Маріуполі та Бердянську.

ВЕЗ можуть стати реальними епіцентрами технологічного прориву України на якісно новий, сучасний рівень виробництва конкурентоспроможної продукції, сприяти її участі у міжнародному поділі праці як виробника високотехнологічної продукції, так як Україна має широкі можливості створення ВЕЗ науково-технологічного характеру.

Відмінна риса цього типу ВЕЗ полягає у тому, що метою їх створення є мобілізація усіх доступних матеріальних та трудових ресурсів для прискорення передачі нових високих технологій у промисловість, забеспечення нових робочих місць, диверсифікація економіки у регіоні і у країні в цілому. У сучасній літературі їх називають технологічними парками, технополісами, науковими парками, технологічними центрами, діловими центрами. Обов’язковою умовою створення науково-технологічних ВЕЗ є наявність у регіоні значного науково-технічного потенціалу. Таким потенціалом (на жаль сьогодні повністю не задіяним) володіють не лише регіони індустріального сходу України (насамперед, Харків, Київ, Дніпропетровськ), але й Львівська область та Автономна республіка Крим.

Вже на сьогодні існує кілька ініціатив прикордонних з РФ регіонів щодо створення на їх території ВЕЗ, перш за все, торговельно-економічних з послабленим митним та податковим режимом. Так, ВЕЗ “Азов”, яка створена відповідно до ухваленого нещодавно Верховною Радою і підписаного Президентом України Законом “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області” включає до себе три точкові локальні зони у місті Маріуполі ( частина території судноремотного заводу, риболовецький порт та аеродром), де здійснюватимуться операції з обробки транзитних вантажів та виробництво продукції на експорт, може стати основою для створення комплексної спеціальної зони у перспективному трикутнику Донецьк-Маріуполь-Ростов-на-Дону.

Вигідне, з точки зору транспортних перевезень, геополітичне розташування України зараз не використовується в повній мірі. Тому, у подальшому, рішення про створення зовнішньоторговельних зон доцільно розглядати у взаємозв’язку з питаннями щодо створення та розвитку міжнародних транспортних коридорів, як основних об’єднуючих елементів у складі цих коридорів.

Транспортний коридор Балтика-Чорне море та Євро-Азійський транспортний коридор, як єдине ціле, залучать в Україну потужні транзитні потоки, включаючи зв’язки Південної Азії та Африки з Європою, зв’язки Близького Сходу з Європою, зв’язки Середньої Азії з Європою та створять одну з найбільш перспективних для України транспортних артерій міжконтинентального значення.

У складі цих коридорів потенційно можуть бути розташовані декілька вільних зон. Зокрема, це стосується проектів створення ВЕЗ “Інтерпорт-Ковель” у Волинській області, міждержавної ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешти”, ВЕЗ “Порто-Франко” в Одесі, ВЕЗ “Аджалик” та ВЕЗ “Антарктика” в Іллічевську.

У складі цих коридорів потенційно можуть бути розташовані кілька вільних зон. Частково, це стосується проектів створення СЕЗ “Інтерпорт-Ковель"”у Волинській області, міждержавної СЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешти”, ВЕЗ “Порто-Франко” в Одесі, ВЕЗ “Аджалік” та ВЕЗ “Антарктика” у Ільчивську.

Так, спеціальну економічну зону “Інтерпорт-Ковель” називають новим центром для нової Європи. Через транспортно-складський центр цього “порту” на суші підуть потоки вантажів з усієї Європи. У центрі буде проводитися комплексна обробка, перевалка з одних видів транспорту на інші, включаючи й перехід з вузьких європейських залізничних шляхів на широкі вітчизняні. Окрім того, буде організовано зберігання вантажів та виконання багато інших послуг. Достатньо сказати, що подібний “Інтерпорт” не має аналогів у країнах СНД.

Тільки наприкінці 1998 р. вийшов указ Президенту України про створення ВЕЗ у Ренійському торговому порту, котра повинна стати першим етапом формування міжнародної спеціальної економічної зони “Рені-Галац-Джурджулешти”. Регіон Ренійського морського торговельного порту представляє особливий інтерес для України за своїм геополітичним розміщенням, як південний прикордонний транспортний вузол країни, що відрізняється перспективністю транспортних зв’язків. Ренійський морський торговельний порт знаходиться на перетині чотирьох транспортних коридорів: № 7 і № 9 за Крітськими угодами ЄС, а також глобальних коридорів - Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС) та Євро-Азіатського транспортно-комунікаційного коридору. Вже сьогодні він має прямий зв’язок з 14 європейськими країнами, список яких може швидко поширитись за межі Європи завдяки прямому виходу до Чорного моря, а також до інших водних акваторій.

Світовий досвід у цій сфері свідчить, що поряд зі значними успіхами ВЕЗ є і невдалі спроби. Основними причинами цього є певні прорахунки, що були допущені ще на стадії проектування.

В Україні однією з таких причин є глибока економічна криза. Саме враховуючи кризовий стан української економіки, радник представництва Світового Банку в Україні, Джон Хансен висловив думку, що створення ВЕЗ в Україні може призвести до небажаних негативних наслідків, так як поглибить дефіцит бюджету. На його думку, вільні економічні зони не здатні відіграти вагому роль в такій гострій економічній ситуації, яка існує в Україні сьогодні.

Вже відмічалось, що процес створення ВЕЗ в Україні до минулого року практично не відбувався. Навіть єдина СЕЕЗ “Сиваш”, яка успішно функціонувала останні два роки і суб’єкти підприємницькій діяльності якої почали давати прибуток, а у містах Червоноперекопську та Армянську суттєво знижено рівень безробіття і, відповідно, промисловість подолала кризовий стан, - ця зона була практично позбавлена податкових пільг. Той пільговий режим, що встановлений чинним Законом України “Про деякі питання валютного регулювання і оподаткування суб’єктів СЕЕЗ “Сиваш” є абсолютно непривабливим для зовнішніх інвесторів так як не передбачає звільнення інвестицій від оподаткування на період будівництва і окупності підприємства та пільгове оподаткування у подальшому (зокрема, 50% ПДВ). Як і у цілому по Україні, це відвернуло від неї іноземних інвесторів, залучення яких на територію ПЕЕЗ “Сиваш” вже досить успішно відбувалось. Як наслідок, замість прогнозованих у ТЕО 170 нових підприємств-суб’єктів зони “Сиваш”, створено лише 6 і тільки один суб’єкт реалізує інвестиційний проект. Всього у зоні “Сиваш” затверджено до реалізації Кабінетом Міністрів України 24 інвестиційні проекти, під які залучено 5 млн.дол. іноземних та 3,4 млн. грн. внутрішніх інвестицій. Навіть при тих мінімальних пільгах, які є в СЕЕЗ “Сиваш” тут у минулому році вдалось досягти дуже суттєвого зростання промислового виробництва – на 44%. В містах Армянськ та Красноперекопськ внаслідок сталих надходжень до бюджету пенсіонери вчасно отримують пенсію, практично немає заборгованості по зарплатах.

У світовій практиці не тільки муніципальна влада, але й адміністрація ВЕЗ не втручається у підприємницьку діяльність, що регламентується виключно відповідним законодавством. У нас усе інакше. Органи влади намагаються через податкову політику збільшити відрахування до державного або місцевого бюджету, тоді як необхідно виходити не з інтересів казни, а з забезпечення економічного стимулювання виробника.

Разом з тим перебільшені уяви про роль податкових пільг у створенні ВЕЗ, так як вони не завжди забезпечують економічне зростання. Для великих інвесторів пільги іноді мають другорядне значення на відміну від малого та середнього бізнесу, які завжди відчувають нестачу вільного капіталу. Податкові пільги та природні ресурси не завжди можуть замінити відсутність сучасної інфраструктури, яку зобов’язана створити країна, що приймає на свою територію ВЕЗ. З другого боку, завищені пільги для іноземних інвесторів можуть призвести до невиправданих збитків національної економіки, тому ставки оподаткування мають бути детально обгрунтованими.

Крім того, створення ВЕЗ потребує наявності певних як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Зокрема, одним з визначальних чинників є широкі масштаби роздержавлення та розвитку підприємництва.

В Україні у державній власності лишилось близько 20% підприємств. В загальній кількості приватизованих об’єктів переважають підприємства групи А (об’єкти малої приватизації). Серед об’єктів державної власності їх приватизовано понад 81%, а комунальної - понад 93%. Серед приватизованих середніх та великих підприємств загальнодержавні складали 51%, а комунальні - лише 6%. Лідерами у роздержавленні є Донецька, Львівська, Дніпропетровська, Одеська та Харківська області. У 1996 р. до них приєднались Луганська, Вінницька області та АРК. Аутсайдерами лишаються Чернігівська, Херсонська, Рівненська, Волинська та Закарпатська області.

Проте серед понад 6 тис. об’єктів, що не підлягають приватизації, більше половини розташовані у шести великих промислових областях - Луганській, Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Одеській, Харківській та м. Києві. З них 78% - підприємства та установи вугільної промисловості, транспорту, сільського та лісового господарства, галузей освіти і культури. Це також буде перешкоджати нормальному розвиткові ВЕЗ.

У найближчий термін необхідно кардинально змінити ситуацію в Україні у питаннях створення та функціонування ВЕЗ на її території. Для інвентаризації ТЕО проектів створення ВЕЗ, що вже кілька років розглядаються в урядових установах України, а також визначення доцільності створення нових ВЕЗ необхідно проведення їх комплексної експертизи. Світова практика свідчить, що експертиза таких проектів досить важлива, хоча і коштує чимало грошей. Але це себе виправдовує, оскільки негаразди на початковому етапі створення зон можуть призвести до значних валютно-фінансових та матеріальних втрат країни, на території якої проектується їх функціонування. Проведення ж експертизи на громадських засадах не відповідає ні економічній логіці, ні світовій практиці.

Причина того, що в Україні, всупереч усім її можливостям та доцільності, практично відсутні ВЕЗ, багато в чому полягає як у відсутності державної програми створення вільних економічних зон як невід’ємної складової активної регіональної політики, про що вже йшлося вище, так і у недосконалості чинної нормативно - законодавчої бази, відсутності вітчизняного практичного досвіду у відпрацюванні організаційних, фінансових та виробничих механізмів, слабкому опрацюванні ініціаторами та проектантами створення вільних економічних зон питань оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансових умов та управління зонами, очікуваних результатів їх економічної діяльності.

Невизначеність статусу вільної економічної зони, функцій господарського органу і розвитку негативно відображається на процесі залучення потенційно можливих інвестицій в економіку України.

З метою вирішення окресленого кола проблем, у даний час розроблено і внесено на розгляд Верховної Ради України опрацьований відповідно з нормами Конституції України проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”.

Зазначеним законопроектом передбачається, що в Україні можуть створюватися вільні зони таких видів: зовнішньоторговельні, виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні, визначається також поняття локальної (точкової) вільної зони та комплексної вільної зони.

Виходячи із світового досвіду, слід зауважити, що практика створення особливих економічних зон, які охоплюють цілком адміністративні території себе не виправдала. Тому, запропонованим законопроектом визначається, що межі вільних зон не можуть збігатись з межами одиниць адміністративно-територіального устрою України.

Відповідно до закону, утворення вільних економічних зон в Україні базується на територіальному принципі, тобто, вільна економічна зона – це не відокремлена територія (анклав), а, насамперед, частина національного економічного простору, де повинна діяти особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення передбачення та стабільності державної економічної політики, гарантій потенційним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, обумовлених спеціальним правовим режимом.

Іноземний досвід створення і розвитку ВЕЗ не може бути повністю запозичено і механічно відтворено без урахування реалій сучасного етапу розвитку української економіки. Тому, після детального його вивчення і осмислення, необхідно розробити адаптовані до вітчизняних економічних та правових умов основні принципи побудови вільних економічних зон, визначити систему цілей, встановити загальнодержавні пріоритети галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ, створюваних в Україні.

Дуже важливо, щоб ефект від функціонування ВЕЗ мав не тільки локальний (на її території), але й макроекономічний (для всього народного господарства України) характер. Необхідно досягнути збалансованості інтересів усіх учасників інвестиційного процесу на території зони. Це стосується як державних структур, так і вітчизняних та іноземних підприємців, які в умовах економічної кризи в Україні повинні мати рівні права для вкладення інвестицій в розвиток економіки. Причому у кожній з ВЕЗ необхідно забезпечити можливості для багатоваріантного економічного розвитку, тобто розробка проекту створення зони передбачає, як зазначалось вище, альтернативність напрямків, за якими потенційно вона може розвиватися.

Позитивний вплив ВЕЗ на економіку країни в цілому виникає, як правило, тоді, коли кількість та розміри зон досягає певної критичної маси, а національна економіка і національне законодавство - певної стабільності. Якщо правова та господарська системи несталі, характер впливу ВЕЗ може бути різноспрямованим.

Економічне районування України – непроста проблема. Регіональний аналіз для здійснення районування дойільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показниківекономічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці;виробництво продукції промисловості і й сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів:

1. Центральноукраїнський (Київська, Житомирська, Черкаська, Кировоградська області);

2. Донбас та нижнє придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та автономна республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

Мережа районів,яку запропонував В. Поповкін є найбільш обгрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Характеристика макрорегіонів України в підручнику “Розміщення продуктивних сил” за 2000 рік дається саме за В. Поповкіним. Але назви деяких регіонів трохи спростили, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.

Загальні показники економічних районів України

(на 1 січня 1998 року)

Район	Площа	Населення	ВВП
тис км2	%	млн чол	%	Млрд грн	%	на душу населення
Україна	603,7	100	50,5	100	96,7	100	1933
Центральноукраїнський	136,2	22,6	9,9	19,7	15,6	16,0	1575
Західноукраїнський	157,8	26,1	13,2	26,1	17,9	18,3	1355
Північн-східний	84,0	13,9	6,1	12,1	13,4	13,7	2196
Донецько-Придніпровський	112,3	18,6	13,6	26,9	41,3	42,2	3040
Причорноморський	113,4	18,8	7,7	15,2	9,4	9,8	1223

Декларація про державний суверенітет України поклала початок нового етапу державного будівництва, дала змогу нашій країні стати суб’єктом міждержавних відносин. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведення його у відповідність з новими економічними процесами та етнокультурними особливостями.

Список літератури:

1. Регіональна політика України . - Л., 1998.

2. Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні . - Чернівці, 1998.

3. Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України . - Тернопіль, 1998.

4. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Регіон у системі нових економічних і правових відносин” . - Івано-Франківськ, 1998.

5. Українська наука: Минуле, сучасне, майбутнє. Щорічник. - Тернопіль, 1999.

6. Матеріали студентської наукової конференції Чернівецького університету. – Чернівці, 1999.

7. Кузьменко В. П., Кузнєцова Л. І. Вільні економічні зони: міфи та реальність /Часопис “Економіка підприємства”, № 2-3, стор. 24-34/. – К., 1999.

8. Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О., Пушкар М.С. та ін. Розміщення продуктивних сил України. – К.: Вища школа, 1997.

9. Трансформаційні процеси в господарстві регірнів Східної європи. – Ірпінь, 1997.

10. Метода. – Київ, 1997.

11. Актуальні проблеми розвитку економіки України в перехідний період до ринку. – Тернопіль, 1996.