Фауна гризунів Куликівського району

Зміст

Вступ

1. Загальні відомості про ряд Гризуни: загальна характеристика, поширення, класифікація

2. Характеристика найбільш поширених видів гризунів Куликівського району

2.1 Звірі – синантропи, лісових масивів і зелених насаджень

2.2 Гризуни відкритих просторів

3. Шкода гризунів для людини та засоби боротьби з найбільш численними представниками

4. Збирання живих об`єктів гризунів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Тваринний світ — одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої Батьківщини.

Гризуни, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Куликівський район Чернігівської області розташований в зоні помірного клімату, який є сприятливим для життєдіяльності багатьох тварин, а також характеризується різноманітною рослинністю. Вирощування сільськогосподарських культур, а саме зернових, бобових, коренеплодів сприяє розповсюдженню різних тварин, а особливо гризунів, для яких вирощувані культури є гарним кормом.

Склад диких звірів у природному середовищі, не зважаючи на іноді здавалося б однакові умови життя, неоднаковий. Він залежить від багатьох екологічних умов: особливостей деревостану, наявності чагарникових заростей, трав'янистого покриву, температурних умов, вологості повітря, висоти снігового покриву, складу ґрунту тощо.

У наш час дуже часто домінуючу роль у розселенні-звірів відіграють зміни людиною природного середовища, що примушує тварин пристосовуватися до нових умов існування або мігрувати. Є тварини, які не витримують змінених умов і гинуть. Тому кількість окремих звірів у природі невелика.

Крім користі, більшість видів гризунів завдають і шкоду. Наприклад, дуже шкодять сільському господарству мишовидні гризуни, які в роки масового розмноження знищують значну частину врожаю. Не менш шкідливі ссавці для людини як джерело небезпечних хвороб. Звірі впливають також на процеси лісовідновлення, формування трав'янистого покриву та структури ґрунту.

Не все ще з біології окремих видів гризунів вивчено досконало, тому кожне спостереження, використане вченими-зоологами, може бути спрямоване на охорону, раціональне використання й збагачення тваринного світу нашої країни.

Дана тема досить актуальна, оскільки клас гризуни досить численний, і недостатньо вивчена, особливо для районів Чернігівської області.

Мета курсової роботи – з`ясувати видовий склад ряду Гризуни на території Куликівського району Чернігівської області.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

визначити основні особливості та дати загальну характеристику ряду Гризуни;

охарактеризувати найбільш поширені види гризунів в Куликівському районі Чернігівської області;

проаналізувати негативну роль для людини гризунів та засоби боротьби з ними;

ознайомитися з методичними порадами, щодо збирання та зберігання гризунів.

Об’єктом дослідження є особливості будови та поширення гризунів.

Предмет курсової роботи складає різноманітність представників ряду Гризуни на території Куликівського району.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення особливостей та різноманітності видового складу гризунів в межах Куликівського району Чернігівської області.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, чотири розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Загальні відомості про ряд Гризуни: загальна характеристика, поширення, класифікація

Ряд Гризуни – найпоширеніший ряд ссавців (належить близько третини усіх звірів, що населяють земну кулю), більшість із яких дрібного та середнього розмірів (довжина тіла - від 5 до 130 см, маса - від 6 г до 60 кг). Гризуни живляться переважно рослинною їжею, у зв'язку з чим мають своєрідну будову зубної системи. У них у кожній щелепі є по парі великих долотоподібних різців, які не мають коренів і ростуть постійно. Тверда емаль вкриває лише передню частину різців, тому вони сточуються і завжди залишаються гострими. Ікол немає. Між різцями і кутніми зубами є беззубий проміжок - діастема. Кутні зуби мають плоску або тупогорбкувату поверхню і служать для перетирання рослинної їжі. Кишки довгі; добре розвинена сліпа кишка, що виконує роль бродильного чана. Характерне раннє статеве дозрівання і висока плодючість. У фауні України зустрічається 41 вид з 9 родин.

Родина Білячі – Sciuridae - об'єднує звірків середніх розмірів (довжина тіла - 6-60 см), у яких задні кінцівки майже вдвічі довші за передні. Більшість активні вдень. Зимою багато з них впадає в сплячку. Окремі роблять запаси їжі. Розмножуються 1-3 рази на рік. За способом життя - деревні, напівдеревні форми, а також норники. В Україні поширені представники родин Білки, Ховрахи, Бабаки.

Родина Мишачі – Muridae - включає переважно дрібних гризунів з видовженою і загостреною мордочкою, порівняно великими очами і добре розвиненими вушними раковинами. Хвіст здебільшого довгий, покритий кільцями лусочок, позаду яких розміщені зрідка волосини. Кінцівки довгі, особливо задні, що забезпечує можливість швидко бігати і добре стрибати. Більшість живе в норах, проте є деревні і підземні форми. Висока пластичність забезпечила пристосування до життя в антропогенних ландшафтах та поряд з людиною (синантропами стали миші і пацюки). Поширені по всій земній кулі. У сплячку не впадають. Присмеркові та нічні тварини. У місцевостях з теплим кліматом розмножуються цілий рік; у приплоді - від 1 до 22 малят. Тривалість життя — 1-3 роки. Мишачі — масові шкідники сільського, лісового і комунального господарства, небезпечні поширювачі й переносники багатьох захворювань. Належать пацюк сірий (Rattus norvegicus), пацюк чорний (R. rattus), миша хатня (Mus musculus), миша жовтогорла (Apodemus flauicollis), миша лісова (A. sylvaticus), миша маленька Місrітуs minutus, (остання будує із трав'янистих рослин кулеподібні гнізда, які розміщує серед рослинності над землею) та миша польова (A. agrarius). Миша польова - невеликий гризун (довжина тіла - до 12,5 см), поширений у лісовій та степовій зонах, за винятком посушливих районів степу. Вологолюбна тварина, тому заселяє зволожені біотопи. Живиться різноманітною їжею: насінням, коренеплодами, зеленими частинами рослин та ін. Протягом сезону одна особина знищує до 3 кг зерна і 7 кг зеленої маси. Статева зрілість у самки настає в тримісячному віці; вагітність триває 22 дні. Дає 3-4 приплоди по 5-8 мишенят.

Родина Хом'якові — Cricetidae — об'єднує гризунів, що мають довжину тіла від 5 до 35 см. Поширені по всіх материках (крім Австралії). Є серед них норники, підземні та напівводні форми, що позначилося на особливостях організації та поведінки. Належать водяні полівки (рід Arvісо1а); сірі полівки (рід Місrоtus), серед яких полівка снігова (Microtus nivalis), поширена в Карпатах на висоті до 2000 м і потребує охорони; хом'яки (рід Cricetus) та ондатри (рід Ondatra).

Родина Боброві - Castoridae - у фауні України представлена одним видом - річковим бобром (Castor fiber), поширеним у Лісостепу та Поліссі. Це найбільший серед гризунів фауни України (довжина тіла - до 120 см, маса — 20-30 кг). Оселяються бобри по берегах лісових рік із повільною течією, стариць та озер, де у високих берегах влаштовують нори. Якщо ж береги низькі, будують із хмизу хатки діаметром до 10 м і висотою 1-3 м. Вхід у нору або хатку завжди під водою. У водоймах із непостійним рівнем води споруджують греблі зі стовбурів дерев, гілок та хмизу, скріплюючи їх глиною, мулом. Іноді бобри влаштовують ще й канали, якими сплавляють заготовлений деревний корм [4, 536].

Літом живляться переважно трав'янистими рослинами. Восени інтенсивно валять дерева, запасаючи корм на зиму. Активні вночі, а також уранці і ввечері. Навесні самка народжує від 2 до 5 малят, які через один-два дні уже можуть плавати, а в три тижні починають самостійно живитися рослинним кормом. Бобер - один з найцінніших промислових звірів України. Гарне блискуче хутро цих тварин (від світло- до темно-каштанового і навіть майже чорного забарвлення) має високі якості і дуже ціниться. Секрет мускусних залоз, так званий бобровий струмінь, використовується в парфумерії і медицині. Проте найголовнішим є те, що ці тварини-будівельники, заселяючи водойми, підтримують постійний рівень води у них; тут селяться птахи, з'являється риба. Отже, бобри як важливий компонент екосистеми, сприяють підтриманню її в стані гомеостазу (гр. homoios — "подібний, однаковий" і stasis - "стан"), тобто динамічної рівноваги. Через незначну чисельність полювання на бобрів заборонене; з метою збільшення кількості створено ряд заказників.

Родина Нутрієві - Myocastoridae - представлена 1 видом - нутрією, або болотяним бобром, -Myocastor coypus (довжина тіла - до 80 см, маса - 9 кг). Веде напівводний спосіб життя. В Україні нутрію розводять у клітках, а також у напіввільних умовах у більшості областей. Батьківщина — Південна Америка. Оселяються звірки в слабо проточних чи стоячих водоймах, зарослих водяною та прибережною рослинністю. Живуть у норах до 5 м, прокладених вище рівня води, що закінчуються гніздовою камерою; вхідний отвір під водою. Якщо умови для риття нір відсутні, влаштовують гнізда в густих заростях очерету або рогозу. Живляться рослинною їжею (нагонами та кореневищами очерету, рогозу, полюбляють. латаття, рдесник, валіснерію). Зрідка споживають молюсків, раків, п'явок. Їжу поїдають, як правило, на кормових площадках. Нічні та сутінкові тварини. Розмножуються двічі на рік. У приплоді 5-8 малят (іноді 12-14). З двох місяців ведуть самостійне життя, а з чотирьох — самки здатні до розмноження. Нутрія - важливий об'єкт промислового і кустарного звіроводства. Особливо красиве її хутро з вискубаною грубою остю, воно шовковисте і міцне. Одержано багато кольорових мутацій. М'ясо нутрій використовують у їжу.

Родина Вовчкові, або Соні, - Gliridae - об'єднує звірків, що зовнішнім виглядом нагадують маленьких білок. Хвіст укритий волоссям, очі великі, вушні раковини розвинені добре. Вовчки нашої фауни ведуть деревний спосіб життя. Активні вночі. Живуть у гніздах, збудованих із рослин, а також у дуплах. Живляться здебільшого плодами і насінням деревних порід, а також комахами, яйцями птахів і пташенятами. Поширені в Поліссі, Лісостепу та Карпатах. На зиму залягають у сплячку (сплять по півроку). Самки раз на рік народжують 2-9 малят. У нашій фауні зустрічаються вовчки: сірий (Glis glis), лісовий (Dryomys nitedula), садовий - Eliomys quercinus (занесений до Червоної книги) та горішниковий (Muscardinus avellanarius) [4, 540].

Родина Сліпакові - Spalacidae - об'єднує гризунів, що ведуть виключно підземний спосіб життя. Довжина тіла — 16-35 см. Вушні раковини та очні отвори відсутні, кришталик редукований. Землю риють за допомогою добре розвинених різців. Узимку активність знижена. Живляться підземними частинами рослин; роблять запаси. У лісостеповій і степовій зонах Лівобережжя поширений сліпак звичайний (Spalax microphtalmus); сліпаки буковинський (S. graecus) та піщаний (S. arenarius) як нечисленні види занесені до Червоної книги України.

2. Характеристика найбільш поширених видів гризунів Куликівського району

2.1 Звірі – синантропи, лісових масивів і зелених насаджень

Пацюк сірий

Серед усіх мишовидних гризунів фауни пацюк сірий найкраще пристосований до життя поруч з людиною.

Як і в усіх гризунів, у пацюків одна пара міцних різців загостреної, долотоподібної форми, які не мають коренів і ростуть протягом усього життя тварини. Дуже розвинені різці відіграють велику роль у живленні цього гризуна.

Пацюк сірий — найбільший серед усіх мишовидних гризунів. Довжина його тіла понад 240 мм. Хвіст довгий, майже голий, має вигляд лускатих кілець, становить близько 75 % довжини тіла. Волосяний покрив досить густий. Забарвлення різноманітне — від світлого рудувато-бурого до темного вохристо-бурого. Черево білувате, досить помітно відмежовується від верхньої частини тіла.

Улюбленими місцями оселення пацюків є різноманітні будівлі, особливо там, де погані санітарні умови, а по великих містах вони тримаються смітників, стічних каналів тощо. Відомі випадки таких незвичайних умов життя цих тварин, як холодильники, де вони оселялися в термоізоляційній обшивці і навіть розмножувалися при мінусовій температурі.

У природних умовах пацюки риють собі нори, які відрізняються від нір водяних полівок простою будовою. Найбільш активні вони у вечірні та нічні години, ті ж, які живуть за межами населених пунктів, діяльні протягом доби.

Хоч пацюки належать до типових гризунів, але за характером живлення вони всеїдні. Живучи поруч з людиною, живляться переважно продуктами харчування людини, фуражним зерном, овочами, харчовими покидьками тощо. Це злобні й обережні тварини. В природних умовах живляться майже виключно тваринною їжею: молюсками, жабами, ящірками, мальками риб, яйцями і пташенятами птахів, які селяться на землі. Охоче полюють на комах і мишовидних гризунів [5, 18].

Важлива біологічна особливість пацюків — виключно висока плодючість. Розмножуються протягом цілого року, але найінтенсивніше у весняно-літній період.

Кубла для малят пацюки, що живуть у людських і господарських будівлях, влаштовують у затишних темних закутках, під підлогою, в стінах тощо. У природних умовах кубла мостять у норах водяних полівок або риють нори по берегах водойм, під корінням дерев. Вистеляють кубла ганчір'ям, шматками паперу, пір'ям, сухим листям тощо. Вагітність триває 21 день. Самки народжують три-чотири приплоди на рік, у кожному за сприятливих умов буває до сімнадцяти малят, які дуже швидко розвиваються і вже в 35-денному віці стають статевозрілими. Тримісячні самки, які добре живляться, уже дають перші приплоди.

Пацюки належать до найшкідливіших гризунів нашої фауни. Один пацюк за рік знищує понад 17 кг різноманітних харчових продуктів. Пацюки забруднюють і розтягують цінні їстівні продукти, псують тару, дерев'яні частини будівель, меблі, паперові та шкіряні вироби.

Істотної шкоди пацюки можуть завдавати на птахофермах, де нерідко загризають курчат і каченят.

Оселяючись біля водойм, у яких розводять і вирощують риб, пацюки завдають значних збитків: добре плаваючи, вони живляться тут майже виключно мальками і навіть цьоголітками риб.

Особливо небезпечні пацюки як мікробоносії і переносники збудників тяжких захворювань людини і свійських тварин (сказу, чуми, черевного тифу, ящуру, дезинтерії тощо).

Усе це свідчить про необхідність винищення пацюків у населених пунктах.

Миша хатня

Хатньою цю мишу називають тому, що переважна більшість цих гризунів все своє життя проводять у житлових і господарських будівлях людини тощо. Це типові синантропи. Але влітку їх можна зустріти в садах, городах, на хлібних ланах, у скиртах соломи тощо.

У давні часи хатні миші були розповсюджені лише на півдні Європи і Азії, але в міру розселення людини вони проникли далеко на північ і тепер звичайні в усіх зонах материків. Основна умова оселення хатніх мишей — забезпеченість кормами, температурні ж умови відіграють другорядне значення.

Хатня миша — невеликий гризун, розмір тіла якого близько 90 мм. Хвіст коротший за тулуб, вуха округлі [5, 20].

Забарвлення волосяного покриву спини одноколірне — брудно-сіре з рудуватим відтінком, черево — білувате або світло-сіре. Таке забарвлення робить цих гризунів, які ведуть звичайно нічний спосіб життя, майже непомітними. Іноді зустрічаються рудуваті або інтенсивно темнозабарвлені, у яких лише черево світлішого кольору.

Живуть хатні миші переважно в стінах, під підлогою, на горищах. будинків, там, де їм затишно. Оселяючись у природних умовах, вони риють неглибокі, нескладної будови нори з двома-трьома вхідними отворами. Кубла вистеляють із шматків паперу, ганчір'я, сухих травинок, бур'янів тощо. Живляться найрізноманітнішими харчовими продуктами, які розшукують у приміщеннях. У природних умовах — майже виключно зерном і насінням сільськогосподарських культур, віддаючи перевагу олійним культурам (соняшник, коноплі тощо).

Розмножуються хатні миші в теплих приміщеннях, при наявності достатньої кількості корму, протягом усього року. Вагітність триває 20 днів. На рік буває 5 і більше приплодів, по чотирнадцять малят у кожному. Новонароджені малята сліпі, на 9-й день прозрівають, проте вони швидко розвиваються, через 20 днів після народження вони можуть самостійно жити, а в двомісячному віці вже здатні розмножуватись.

Виключна плодючість мишей і невибагливість їх до умов існування сприяли тому, що вони стали одними з найбільш шкідливих гризунів, які завдають великих збитків як у житлових приміщеннях, так і в зерносховищах, продуктових складах тощо. Не менш небезпечні вони і як переносники збудників багатьох інфекційних захворювань.

У польових умовах важливим чинником боротьби з хатніми мишами є висока агротехніка, яка створює несприятливі умови для їх розмноження. Крім того, хатні миші стають здобиччю тварин, які ними живляться (ласок, степових тхорів, лисиць, сов тощо). Якщо поряд з мишами оселюються пацюки, кількість хатніх мишей зменшується, і поступово вони зовсім зникають. Пацюки витісняють хатніх мишей.

Білка звичайна

Останні десятиріччя все частіше можна бачити лісових звірів — білок у міських парках, в садах, приміських лісосмугах, тобто недалеко від людських осель, тому ми відносимо їх до синантропів, тобто супутників людини. Білка належить до найбільш красивих, граціозних тварин нашої фауни. Голова її невелика, округла, з широким лобом, вуха досить великі, стоячі, з китицями довгих волосків, особливо виразних узимку. Тіло витягнуте, завдовжки понад 20 см, гнучке. Задні лапки добре розвинені. Хвіст пухнастий, густо вкритий волоссям. Довжина хвоста майже дорівнює довжині тіла, лапи чіпкі, з гострими загнутими кігтями на пальцях.

Серед усіх наших лісових звірів білки найкраще пристосовані до деревного способу життя. Вони добре лазять по стовбурах дерев і можуть робити великі, затяжні стрибки.

Досить часто в пошуках їжі білки спускаються на поверхню ґрунту, але тут вони не такі спритні і при найменшій небезпеці вилазять на дерево.

Забарвлення хутра у наших білок досить мінливе і залежить від району поширення їх на території України та особливо від сезону року.

Верхня частина тіла влітку інтенсивно червоно-каштанова, з різними рудуватими відтінками, взимку — димчасто-бурувато-сіра. Забарвлення карпатських білок темно-буре, майже чорне [5, 22].

Живляться білки найрізноманітнішими кормами: горіхами ліщини, насінням хвойних дерев, зеленою корою та бруньками з пагонів широколистяних дерев, комахами, яйцями птахів і навіть пташенятами. Значне місце в живленні білок улітку займають ягоди та гриби.

Цікавим у живленні білок є те, що вони дуже старанно запасають на зиму корми — жолуді, горіхи, гриби, які ховають у дуплах, під опалим листям або "консервують" — розвішують на сучках дерев (мал. ). Іноді в білчиних запасах бував до трьох і більше кілограмів добірних горіхів.

Білки — денні тварини. Особливо діяльні вони в ранішні години.

Про наявність білок легко дізнатися по тих погризах, які залишають вони в місцях живлення.

Узимку можна побачити характерні сліди білок на снігу. Білки залишають відбитки всіх чотирьох ніг: попереду довші, зі зближеними п'ятками — відбитки задніх, позаду коротші — зі зближеними пальцями — відбитки передніх ніг. Напрям ходу визначається за положенням задніх ніг. Під час стрімкого бігу сліди значно далі відстоять один від одного.

Своє гніздо білки звичайно влаштовують у дуплі дерева, вистеляючи його сухою травою, листям, мохом тощо. Там, де немає зручних для гнізд дупел, вони, майстерно переплітаючи сухі гілочки обрісників, мох, будують кубло кулястої форми, з круглим вхідним отвором, яке підвішують між густих гілок у верхівках невисоких дерев. Усередині воно вистелено сухими стеблинками трав, мохом, пір'ям тощо.

У такому гнізді двічі на рік: перший раз — у квітні, другий — у кінці липня або в серпні, після 35-денної вагітності самки народжують малят. У кожному приплоді буває четверо-п'ятеро білченят. Перші дні після народження вони сліпі, голі й дуже немічні. Прозрівають лише в п'ята-тижневому віці, після чого швидко ростуть, а ще через два тижні намагаються самостійно добувати їжу. Покидають гніздо у двомісячному віці, проте і після цього ще деякий час продовжують ссати молоко матері. Дорослими стають на п'ятому місяці життя.

У зимову сплячку білки не залягають, але в люті морози та хуртовини по кілька днів сплять, не виходячи з теплого кубла.

Миша лісова жовтогорла

Серед багатьох мишовидних гризунів, що їх можна зустріти в лісі, мишу лісову, яка швидко прошмигне в траві серед чагарників, важко впізнати. Але уважно розглядаючи її ближче, легко побачити, що від інших мишей — хатньої, польової, маленької та різних полівок — вона помітно відрізняється.

Серед усіх мишей фауни України лісові миші мають найбільші розміри, довжина їх тіла досягає 13 см. Вони мають найдовший хвіст, що майже дорівнює довжині тіла разом з головою, очі великі, добре розвинені вушні раковини довгі й прямостоячі.

Волосяний покрив рудий з інтенсивно іржавим відтінком уздовж спини, черево яскраво-біле, між передніми кінцівками виразна жовта пляма, буває різної форми — від смужки до овала.

Особливо улюбленими місцями лісових мишей є старі листяні ліси з добре розвиненими кущами ліщини й іншим густим підліском. Тут вони живуть у норах між корінням дерев, серед чагарників. Нори звичайно закінчуються гніздовою та кількома продуктовими камерами, у яких зберігаються запаси їжі, заготовлені на зимовий період. Рідше лісові миші влаштовують своє житло в дуплах старих дерев, невисоко над землею. Активні тварини вночі, хоч зрідка їх можна побачити і вдень.

Основу живлення лісових мишей становлять жолуді, горіхи, насіння з шишок ялини і сосни, горішки липи, плоди диких фруктових дерев тощо. Склад їжі залежить від сезонних явищ. Жолуді, наприклад, стають основним продуктом живлення в період їх достигання й обсипання на землю з першими заморозками (коли вони стають найбільш доступними для цих наземних гризунів). Зрідка, на відміну від інших мишовидних гризунів, лісові миші навіть не чекають, коли опадуть жолуді або горіхи ліщини, а вилазять за ними досить високо на дерева. Другорядне значення в живленні після жолудів і горіхів має ліщина. Хоч поживність її горіхів висока (містять 60 % жиру), кількість їх буває недостатньою. У роки, коли ці корми відсутні або їх не вистачає, лісові миші поїдають плоди липи, клена, береста, а в карпатських лісах — бука (кормова поживність його горішків не менша, ніж жолудів дуба).

По залишках горіхів ліщини, згризених лісовими мишами, легко дізнатися про наявність саме цього виду мишовидних гризунів у певному районі лісового масиву, бо їхні кормові залишки істотно відрізняються від тих, які залишають білки або інші гризуни [5, 52].

Охоче поїдають лісові миші й різні гриби, тому в роки масового розмноження лісових мишей великий процент грибів виявляється пошкодженим: на їхніх шапках виразно видно сліди зубів цих звірків. Споживають також і різноманітних комах.

Розмножуються лісові миші в теплі пори року; починаючи з кінця березня, дають два, три і навіть чотири приплоди, народжуючи кожного разу по четверо — шестеро малят. Ростуть малята дуже швидко; вже в місячному віці вони виходять з кубла, самостійно добувають їжу, тільки розмірами відрізняючись від дорослих. У тримісячному — навіть можуть розмножуватись.

У зимову сплячку лісові миші не впадають. У разі негоди тижнями не виходять зі схованок, живлячись у цей час запасами, заготовленими восени. У теплі дні на сніговому покриві серед чагарників і бур'яну можна нерідко побачити стрибки мишей, які досягають до півметра у довжину. Сліди лісової миші відрізняються від слідів усіх інших мишей. Відбитки Її лапок зібрані купками і мають, як у білок, вигляд трапецій, між якими виразно тягнеться слід від довгого хвоста.

Лісові миші завдають лісовому господарству значної шкоди: в культурних лісових і плодових шкілках визбирують з ґрунту посівний матеріал (жолуді, горіхи), знищують молоді, проростаючі сходи, обгризаючи на них кору, тощо.

Деякої шкоди лісові миші завдають і природному відновленню лісу, поїдаючи опалі плоди.

2.2 Гризуни відкритих просторів

Ховрах крапчастий

Ще недалекі ті часи, коли в нашій країні внаслідок шкідливої діяльності ховрахів хлібороби щороку не добирали мільйони пудів зерна, коли значно погіршувалися найкращі пасовиська і сінокосні угіддя.

Серед ховрахів, які населяють територію України, найкраще пристосувався до окультурених ландшафтів, особливо в хліборобних районах нашої країни, ховрах крапчастий.

Крапчастий ховрах — гризун, який за будовою дещо схожий на білку, тому і належить до родини білячих. Як і в білки, його міцне тіло не більше 20 см завдовжки. Подібні до білчиних зуби, внутрішні органи. А от характерні для ховраха ознаки — це валькуватий тулуб з короткими лапками, не пухнастий, на чверть коротший від довжини тіла хвіст, а вуха майже непомітні, вони більше нагадують згортки шкіри. У ротовій порожнині ховрахів є защічні мішки, в які вони збирають різноманітні кормові продукти, щоб перенести до своєї нори.

На відміну від білки ховрахи — типові степові тварини або жителі відкритих просторів, схилів балок, вигонів, узбіч шляхів тощо, які ніколи і не оселяються в гущавині лісу.

Своєрідним є забарвлення волосяного покриву верхньої частини тіла у цих гризунів: спина вкрита добре помітними білими плямами (крапчастість) на загальному фоні сірувато-бурого забарвлення тіла. Черевна частина тіла — біла, з жовтуватим відтінком [5, 79].

Типові мешканці відкритих місцевостей, вони уникають не тільки лісових масивів, а й ділянок, укритих густим чагарником і навіть високих заростей бур'янів.

Найчастіше оселяються на землях з помітно збільшеною вологістю і досить щільним грунтом, по схилах балок, на узбіччях польових шляхів тощо. Лише в останні десятиріччя, після суцільного освоєння цілини, коли всі цілинні площі було розорано, ховрахи почали проникати на землі, зайняті під різними сільськогосподарськими культурами, хоч постійні нори, як правило, риють тут рідко.

Мал. 1. Нора ховраха під час сплячки (1); після виходу зі сплячки (2).

Живляться ховрахи майже виключно соковитими частинами трав, цибулинами, кореневищами рослин, насінням. Оселяючись на посівах зернових, період наливання колосся, воскової стиглості і повної стиглості зерна майже повністю переключаються на живлення хлібними культурами. Проте протягом усього періоду активності ховрахи поїдають і комах (жуків, арану, коваликів, гусениць тощо), особливо в жаркий період, коли вологість трав'янистої рослинності звичайно знижується до 50 %, а вологість тіла ;омах — понад 80 %.

Ховрахи — типово денні тварини, але діяльні вони лише вранці та у вечірні години, вночі сплять у своїх норах. Активними є досить обмеженій період часу: більшу частину року вони проводять у сплячці.

Щоб залягти у зимову сплячку, ховрахи готують свою нору. Вони проривають від кубла під прямим кутом вертикальний хід, який не доводять до поверхні ґрунту приблизно на півметра. Землею, яку вони наривають, забивають із середини похилий хід до кубла (мал. 1). Отже, взимку ховрахи перебувають в ізольованому кублі, і тому легко переносять зимові морози.

Під час зимової сплячки ховрахи зовсім не їдять, усі життєві процеси і їх організмі в цей час припиняються настільки, що температура тіла падає до +3 °С. Це сприяє тому, що на відміну від інших зимосплячих тварин ховрахи під час сплячки майже не втрачають запасів речовин :і організмі, накопичених восени і навесні.

Прокидаються ховрахи після зимової сплячки і виходять на поверхню деяких місцевостях навіть тоді, коли ще значна частина ґрунту вкрита снігом, але це залежить від температурних умов ходу весни. Тому в різні роки в одному й тому самому районі вихід із стану сплячки може доливатися навіть в межах місяця.

Прокинувшись, ховрах прориває до кінця вертикальний хід і через нього з'являється на поверхні. У перші дні цей отвір зберігає характерний вигляд: навколо нього—валик, який утворився під час виштовхування ґрунту. Такі отвори нір називають "веснянками", по них можна підрахувати кількість ховрахів на певній ділянці.

Розмножуються ховрахи, на відміну від переважної більшості гризунів, раз на рік.

Своє підземне кубло для виведення малят влаштовують у глибокій норі, яка йде під кутом від поверхні на глибину до 130 см і закінчується їздовою камерою, вистеленою м'якою травою, соломою тощо. Тут у другій половині квітня (приблизно через місяць після пробудження) самки ховрахів, після 3-тижневої вагітності, народжують п'ятеро — семеро, до п'ятнадцяти голих, сліпих малят, які швидко розвиваються, вкриваються шерстю . вже в місячному віці вилазять з нір. Самка годує малят молоком лише до 20-денного віку, після чого вони починають вести самостійне життя, а в кінці травня — на початку червня покидають кубло, переселяються в сусідні порожні нори і вже живуть окремо.

В останні десятиріччя, в зв'язку із застосуванням на полях ефективних механічних і хімічних засобів захисту рослин від шкідників, розорювання майже всієї незалісненої території, кількість крапчастих ховрахів настільки зменшилася, що вони вже не загрожують урожаям зернових. Нині навіть постає завдання взяти під охорону ховрахів на території ряду областей України.

Тепер ховрахи виживають лише тому, що систематично перекочовують з полів, де умови існування погіршуються, на інші поля, де знаходять собі корми.

Проте в районах, де ховрахів ще багато, вони продовжують залишатись одним із шкідливих гризунів (за літо один ховрах з'їдає понад 6 кг зерна).

У невеликій кількості ховрахів (особливо малого) використовують як другорядну хутровину. І хоч хутро їх дешеве і невисокої якості, проте через своє оригінальне забарвлення має попит.

Миша польова

Мишу польову, звірка з ряду гризунів, який належить, як і інші миші, до родини мишовидних гризунів, легко розпізнати. На відміну від інших видів справжніх мишей найхарактерніша ознака її — виразна чорна смуга, що проходить від лоба вздовж спини. Волосяний покрив спини рудувато-бурий. Горло, груди і черево білясті. За своїми розмірами польова миша мало відрізняється від лісової. Довжина тіла близько 12 см, але на відміну від лісової миші вуха в неї короткі, відігнуті наперед, не досягають очей. Хвіст з добре виявленими кільцями, утвореними роговими лусочками, дещо коротший за тулуб.

Населяють зволожені місця. Це лучні заплави, порослі чагарником, забур'янені ділянки на оброблених територіях тощо. Охоче оселяються також у садах, виноградниках, на узліссях густих лісових насаджень, по річкових долинах. На півдні тримаються виключно поблизу водойм [5, 86].

Живуть польові миші у неглибоких, але досить довгих, простої будови норах, виритих між корінням дерев і чагарників. Узимку значна кількість польових мишей скупчується в скиртах соломи, а в садах і перелісках — під опалим листям, забираються вони й у господарські та житлові будівлі і навіть у зерносховища.

Діяльна польова миша майже цілу добу, але частіше її можна зустріти вночі. У зимову сплячку не залягав, активна протягом року.

Більшу частину року польові миші живляться листям, зеленими стеблами й насінням різноманітних диких трав, ягодами, під час дозрівання хлібів — зерном. Нерідко до їх раціону потрапляють дрібні комахи, їхні личинки та інші безхребетні тварини.

Навесні польові миші активно розмножуються. Для виведення малят влаштовують звичайно на невеликій глибині (близько 20 см і лише зрідка глибше) гніздову камеру, добре вистелену подрібненою соломою і сухою травою. Від камери на поверхню землі ведуть два-три виходи. Досить часто вони будують і напівпідземні гнізда, які влаштовують під купами соломи, між камінням тощо.

За рік у польових мишей буває до чотирьох приплодів по п'ять — вісім малят у кожному. Вагітність триває 22 дні. Перерва між приплодами в теплу пору року триває приблизно 2 місяці.

Мишенята народжуються дуже немічними, сліпими, голими. Проте вони досить швидко розвиваються: в п'ятиденному віці вкриваються пушком, у десятиденному — цілком нагадують дорослих, а тритижневі мишенята вже самостійно розшукують собі їжу. Через два з половиною місяці молоді польові миші починають розмножуватися.

Обгризаючи зелену кору, пагони на плодових деревах і в лісопосадках, польові миші завдають значної шкоди лісовому господарству та садівництву, а в сприятливі для розмноження роки вони розмножуються в такій кількості, що завдають великих збитків хлібним культурам (пшениці, житу, кукурудзі тощо), знищуючи зелені сходи та достигле зерно.

Як шкідливий гризун відчутну шкоду польові миші завдають у районах Полісся.

У польових мишей багато природних ворогів: ними живляться лисиці, тхори, ласки та різні хижі птахи і насамперед сови.

Миша маленька

Миша маленька — найменший і найгарніший звірок серед усіх мишовидних гризунів фауни України. Довжина тіла миші маленької близько 7 см. Голова невелика, із загостреною мордочкою, а вуха великі, добре виразні, постійно рухаються. Лапки короткі, але пропорційні розмірам тіла. Особливо відмітна ознака цих мишей — дуже довгий, тонкий хвіст. Відрізняються вони від інших мишей забарвленням волосяного покриву.

Воно коричнево-жовте на спині, а на горлі й череві майже біле, різко відмежоване від забарвлення боків, тіла.

Мал. 2. Гніздо миші маленької.

Улюблені місця поселення — освітлені мішані та широколистяні ліси з підліском, ягідниками і трухлявими пнями. Але частіше їх можна побачити обабіч хлібних полів, серед чагарників, уздовж узлісь. Рідше — в очеретяних заростях уздовж сухих узбереж водойм.

Миші маленькі — сутінкові та нічні звірки, які вдень перебувають у напівсонному стані і лише з настанням темряви стають активними [5, 88].

Живляться миші маленькі насінням різноманітних трав'янистих і деревних рослин, рідше споживають зелені частини трав. В осінній період значне місце в живленні посідають різні ягоди, а коли визрівають хліба — молочної стиглості зерно.

Важливе значення в живленні мишей маленьких відіграють також дрібні комахи: метелики, їх гусінь, жуки, а особливо мурашки та їхні личинки.

Цікаво, що миші маленькі добираються до хлібного колоса не тільки за допомогою лап, а й довгого, чіпкого хвоста, яким спритно обвиваються навколо стебла, що допомагає їм зберегти рівновагу.

Чималий інтерес у біології мишей маленьких становить виключний будівельний інстинкт, який вони виявляють у період розмноження. Живучи часто в нірках, які мало чим відрізняються від житлових нір інших мишей, вони у період розмноження влаштовують чудове гніздо для своїх малят. Воно кулясте, з круглим бічним отвором, вправно сплетеним із сухих травинок, рослинних волоконець тощо. Кріпиться таке гніздо на кількох стеблинах за допомогою цих самих травинок (мал. 2). Діаметром гніздо близько 14 см.

Самка 3 — 4 рази на рік, після 20-денної вагітності, народжує по троє-четверо голих, сліпих малят. Перший приплід буває на початку травня, останній — у жовтні.

Батьки довгий час турбуються за своїх малят, виховують їх. Навіть тоді, коли малята стають майже самостійними, батьки продовжують підгодовувати і зігрівати їх у гнізді. Відомий зоолог А. Брем вважав маленьких мишей "найпривабливішим зразком родинного життя у ссавців".

Задовго до справжніх морозів миші маленькі залягають у зимову сплячку, яка продовжується 8—9 місяців. Для цього вони вибирають місце в старому пні, покинутій норі, у дуплі, розташованому близько від землі.

У господарстві людини мишей маленьких слід вважати малошкідливими гризунами; значної шкоди зерновим культурам вони можуть завдати лише в роки масових розмножень, які останнім часом не спостерігаються. Кількість мишей у зв'язку з високою культурою землеробства досить низька.

Як цікавий об'єкт природи миші маленькі заслуговують на всіляку охорону.

Хом`як звичайний

Хом'яки помітно відрізняються від інших гризунів, утворюючи окрему родину гризунів — хом'якоподібних.

Хом'яки звичайні добре пристосувалися до життя на оброблених сільськогосподарських угіддях.

З найхарактерніших ознак хом'яка, за якими його легко впізнати серед інших гризунів, особливо виразні кремезне, незграбне, завдовжки до 25 см, тіло, коротенькі лапи, короткий, менше половини довжини тіла (близько 4 см) хвіст і великі защічні мішки — кишенькоподібні утвори на внутрішньому боці щік. Ці мішки він використовує для перенесення зернових кормів у підземні комори нори.

Дуже помітна особливість хом'яків — триколірне яскраве забарвлення волосяного покриву, верхня частина якого вохристо-бура, з рудими відтінками, а нижня — блискучо-чорна. По боках тіла і на щоках — три великі білі плями.

На території України, зокрема на Поліссі і в західних областях на Закарпатті, нерідко зустрічаються особини чорного кольору — меланісти, в яких біле хутро залишається тільки на губах, підборідді і на лапах. Такі хом'яки не утворюють окремих форм: в одному приплоді можуть бути різноколірні хом'яки.

Поширені хом'яки зрідка майже по всій території лісостепової і степової зон України. У Закарпатті хом'яки нерідко зустрічаються на полях Притисенської рівнини. Зовсім їх немає в південній гірській частині Криму.

У місцях поширення найчастіше оселяються на хлібних полях, переважно по межах польових масивів, хоч зрідка трапляються на околицях лісових масивів та полезахисних лісових смуг і навіть на лісових галявинах. Іноді оселяються в садах, на городах та інших окультурених землях.

Живуть хом'яки в довгих, до 8 м завдовжки норах, які заглиблюються в землю більш як на два метри. Нори мають кілька ходів. Вхідний хід у нору прямовисний, у вигляді колодязя і веде в простору житлову камеру, яка з'єднується з коморами, де хом'яки складають запаси кормів, і вбиральнею. Звичайно така нора належить одній сім'ї хом'яків, а частіше самцю-одинаку.

Ведуть хом'яки переважно нічний спосіб життя. Це досить злобні тварини, які не тільки вдало захищаються від нападу ворогів, а й нерідко нагадають на різних дрібних тварин.

Живляться значну частину року зеленими частинами, корінцями, кореневищами різноманітних диких рослин, а пізно влітку й восени основною їхньою їжею стає зерно культурних рослин. У цей час вони не тільки поїдають зерно хлібних злаків, кукурудзи, гречки, різні коренеплоди, а й у великій кількості заносять їх у свої комори [5, 89].

Живляться хом'яки також і тваринною їжею: комахами, мишами, полівками тощо.

Досить рано, ще в жовтні, хом'яки залягають у тривалу, але неміцну зимову сплячку, прокидаючись час від часу, особливо під час відлиг, тоді вони іноді з'являються на поверхні землі. У цей час вони живляться заготовленими в коморах запасами.

Напровесні, іноді коли ще не повністю розтанув сніг, хом'яки прокидаються від зимового сну і починають виходити з нір. У кінці квітня починають розмножуватися. Гніздову камеру для виведення малят влаштовують в одній з житлових камер, яку добре вистеляють м'якою сухою травою, подрібненою соломою або лускою із зерна вівса.

Тут самка після місячної, вагітності народжує близько десяти, а іноді й більше малят, причому старі самки дають за літо не менше двох приплодів. Малята швидко ростуть і вже в 20-денному віці переходять на рослинні корми. Розмножуватися молоді хом'яки починають на наступний рік.

Хом'яки — шкідники польових і городніх культур, їхні осінні запаси кормів — зерно хлібних культур, кукурудзи, горох, картопля тощо досягають близько 20 кг.

Проте кількість хом'яків в останні роки зменшилася настільки, що вони вже не являють серйозної загрози врожаям.

Значення хом'яків як хутрових звірів, хоч вони і мають теплу й міцну шкіру, невелике.

Ворогами хом'яків є лисиці, тхори, сови, а поблизу людських осель — бродячі собаки і коти.

Полівка звичайна

Зовнішнім виглядом і характером поведінки полівки звичайні дуже схожі на інші види мишовидних гризунів.

Належать вони до окремої підродини мишовидних гризунів — полівок.

Тулуб полівок до 12 см завдовжки, голова велика, з округлою мордою. Вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Відрізняв полівок від усіх мишовидних гризунів короткий хвіст, який завдовжки лише близько чверті довжини тіла.

Забарвлення волосяного покриву верхньої частини тіла звичайних полівок сіре, з рудуватим відтінком, черево біле. Хвіст двоколірний: зверху бурий, знизу білуватий.

Найкраще пристосувалися до життя на посівах сільськогосподарських культур. Особливо часто полівки звичайні оселяються на посівах озимини й багаторічних трав.

Узимку значна кількість полівок скупчується в скиртах соломи, ожередах сіна тощо.

Протягом більшої частини добової діяльності полівки риють численні нори, за що їх ще називають норицями.

На відміну від інших мишовидних гризунів нори, у яких живуть полівки, розташовані неглибоко, переважно в дерновому шарі ґрунту і мають велику кількість розгалужень, віднорків з окремими вихідними отворами. Свої нори полівки використовують і як "кормові ходи", де споживають підземні частини рослин. На поверхні землі, у трав'янистому покриві, вони протоптують цілу мережу стежок, які з'єднують численні вхідні отвори їхніх нір. Житлові камери, які містяться в цих норах, влаштовують на глибині 25 - 30 см.

Активні полівки майже протягом доби з невеликими перервами. Живляться зеленими частинами, корінцями і насінням різноманітних трав'янистих рослин. Але, оселяючись на сільскогосподарських угіддях, майже повністю переходять на живлення зерновими озимими та ярими культурами, бульбами картоплі тощо.

Серед усіх видів мишовидних гризунів полівки звичайні відзначаються виключною плодючістю. Розмножуються вони протягом усієї теплої пори року, проте за сприятливих температурних і кормових умов або поселяючись у скиртах соломи, нерідко дають приплоди навіть і взимку [5, 90].

Гніздові камери для виведення малят полівки влаштовують під землею, дещо глибше за житлові, здебільшого на глибині близько 50 см.

У такому гнізді, добре вистеленому м'якими розгризеними соломинками і сухою травою, після близько тритижневої вагітності самка в окремі роки може дати до десяти приплодів, по троє — четверо, до тринадцяти малят у кожному.

Малята полівок дуже швидко розвиваються. У тритижневому віці вже переходять до самостійного життя, через 40 днів після народження молоді полівки можуть дати перше потомство.

Поряд із здатністю до швидкого розмноження для полівок характерне коливання їх кількості на полях. Бувають роки масового розмноження, коли полівки досягають максимальної кількості.

Жодний вид шкідливих гризунів не завдає такої великої шкоди хлібам, як полівки. Під час масових розмножень вони можуть знищити зелені сходи жита, пшениці на дуже великих площах. Під час визрівання хлібів перегризають і звалюють стебла, на яких поїдають зерно, а цілі колоски затягують у комори своїх численних нір.

Значної шкоди полівки завдають городнім культурам, буряковим плантаціям, лісопосадкам і молодим плодовим садам. Садам особливо шкодять узимку, коли під сніговим покривом обгризають — "окільцьовують" — кору на стовбурах саджанців біля самого кореня, внаслідок чого деревце гине.

Природних ворогів у полівок дуже багато, їх постійно переслідують усі хижі звірі і птахи. Під час масових розмножень з полівками ведеться боротьба хімічними та іншими способами, і лише виключна здатність швидко відновлювати свою кількість зберігає їх від повного винищення.

Сліпак звичайний

Зустрівши в природі сліпака, важко впізнати в ньому тварину, що належить до ряду гризунів, настільки дивовижно вся його будова пристосована до постійного підземного життя. Лише наявність однієї пари надзвичайно міцних різців загостреної, долотоподібної форми, які виразно, на відміну від інших землериїв, стирчать з рота, та відсутність ікол свідчать про належність цього звіра до ряду гризунів.

Верхні губи сліпаків заходять усередину ротової порожнини і утворюють своєрідний клапан, який надійно перешкоджає потраплянню землі в рот. Своєрідною пристосувальною ознакою до підземного життя сліпаків є їх незграбне валькувате тіло з дуже широкою сплющеною лопатоподібною головою і короткою шиєю, нерозвинуті вушні раковини, яких навіть не видно з хутра і які мають вигляд шкірної складки навколо маленького вушного отвору. Очі у сліпаків також повністю атрофовані і залишки їх заховані під шкірою. З обох боків голови тягнеться ряд жорстких пружних щетинок, що виконують роль органа чуттів. Ніс у сліпаків широкий, укритий міцним шаром дуже зроговілої шкіри. Хвіст дуже короткий і непомітний зовні. Ноги дуже короткі.

Від таких землериїв, як кроти, сліпак відрізняється тим, що його передні кінцівки не мають вигляду копальних органів. Численні підземні ходи сліпаки риють виключно за допомогою широких різців, якими вони вгризаються з грунт. Розпушений грунт проштовхують головою, як лопатою.

Довжина тіла сліпаків не перевищує 35 см. Волосяний покрив короткий, густий, шовковистий, не має відособленої ості. Забарвлення бурувато-палеве, з жовтуватим відтінком. Нижня частина тіла забарвлена так само, як і верхня.

Усе своє життя сліпаки проводять у норах, що пролягають на глибині 15 — 20 см. Система їхніх підземних ходів має величезну довжину: простягається на відстань до 400 м.

Землю з нір сліпаки викидають на поверхню, утворюючи конусоподібні купи, що зовні нагадують кротовини, тільки значно більших розмірів (до 40 см у діаметрі і до 30 заввишки). Такі купи розташовані близько одна від одної, тому за ними можна визначити напрям підземних ходів сліпака.

Не маючи постійних вихідних отворів, ці звірі рідко виходять на поверхню. Для цього вони кожного разу проробляють спеціальний отвір назовні. Повернувшись у нору, ретельно закривають землею вихід [5,94].

Сліпаки дуже злобні, нерідко нападають один на одного, жорстоко кусають і завдають серйозних поранень. Прориваючи ходи, вони виявляють виключну обережність. У разі найменшого порушення тиші затаюються і надовго перестають рити.

Сліпаки виключно рослиноїдні тварини, живляться переважно соковитим корінням, кореневищами, бульбами, молодими корінцями деревних порід, лише зрідка споживають зелені частини дикорослих рослин. Проникаючи на сільськогосподарські угіддя, вони охоче споживають картоплю, моркву, цибулю тощо.

У зимову сплячку не залягають, лише перестають рити. Восени, коли грунт ще не промерз, сліпаки роблять на зиму великі запаси рослинних кормів, переважно корінців і кореневищ, відкладаючи їх у спеціальних кормових віднорках (коморах, виритих поруч з гніздовою камерою).

Гнізда для народження і виведення малят сліпаки влаштовують на великій глибині (може досягати 2 м і більше). Тут, раз на рік, у березні, самка народжує двох-чотирьох малят, які швидко розвиваються. У другій половині травня або на початку червня вони вже починають жити самостійно і навіть рити собі нори.

Якщо сліпаки оселяються на обробленій землі або в лісових розсадниках, вони можуть завдавати народному господарству значних збитків. На картопляному полі один сліпак лише за ніч підгризає до тридцяти кущів.

На сіножатях багаторічних трав сліпаки своїми викидами землі утруднюють косіння. Але особливо великої шкоди вони завдають, заготовляючи зимові запаси. Так, в одній коморі сліпака було виявлено близько 15 кг запасів — 8 кг шматків корінців дубових сіянців, 2 кг жолудів, 6 кг картоплі тощо.

Ще в недалекому минулому сліпаки були численними на території України гризунами і їх відносили до особливо шкідливих тварин, але в зв'язку з господарським освоєнням вільних, не зайнятих земель, сліпаки втратили властиве їм природне середовище і кількість їх в останні десятиріччя різко зменшилась. Нині як рідкісні види звірів нашої фауни вони вже не загрожують господарству людини і навіть занесені до Червоної книги УРСР, отже, підлягають охороні.

Ворогів у сліпаків небагато, від багатьох хижаків їх надійно врятовує підземний спосіб життя. Жертвами хижаків стають частіше молоді тварини, які починають самостійно розселятися.

Хутро сліпаків, що має гарний сірий колір з шовковистим відблиском і. міцну мездру, до останнього часу заготовляли як оздоблювальне.

3. Шкода гризунів для людини та засоби боротьби з найбільш численними представниками

Шкода, яку пацюки завдають людям, дуже велика. Добре відомо, що вони у значній кількості з'їдають харчові продукти та фураж; буває, нападають на домашню птицю, новонароджених поросят і навіть вигризають сало відгодованих свиней. Ці гострозубі тварини псують полімерну електроізоляцію, нищать тару, розгризають дерев'яні частини будівель, чим надзвичайно дошкуляють електрикам, автомобілістам, складським працівникам. Від них не рятують навіть такі будівельні матеріали, як цегла та скловата.

Населяючи стічні канави, смітники і різні відхожі місця, пацюки можуть бути носіями небезпечних для здоров'я людей захворювань — чуми, черевного тифу, паратифу, дизентерії, холери, сказу, ящура, сибірки та ін. Це важливо пам'ятати, оскільки в наш час санітарно-гігієнічні умови великих міст стали вкрай незадовільними. Окрім наукових і побутових спостережень існує чимало цікавих історичних свідчень щодо дошкульності пацюків. Якось під час перебування Наполеона на острові Св. Єлени, коли імператор саме обідав, пацюки прогризли стіну будинку і вдерлися до кімнати. Присутні на трапезі були змушені вдатися до "рукопашної" сутички.

Узимку 1998 — 1999 р. спостерігалося повсюдне масове розмноження і поширення мишевидних гризунів. У промислових молодих насадженнях яблуні, де восени не були прибрані бур'яни, миші і полівки нанесли значну шкоду деревам. Найбільш шкідливі — полівка звичайна, чи сіра, полівка водяна, полівка орна, чи темна, миша лісова і миша жевтогорла.

Гризуни живляться переважно зеленими частинами, коренями і насінням різних рослин, особливо зернових і бобових. Взимку обгризають кору і корені молодих дерев і саджанців. Під сніжним покривом мишевидні гризуни пошкоджують полуниці та малину. Полівки швидко розмножуються і знищують всю рослинність. Миші лісові особливо великої шкоди завдають плодовим і лісовим розсадникам, з`їдаючи насіння. За добу одна миша може викопати і перенести в нору до 200 висіяних насінин.

Сліпець – серйозний шкідник польових і городніх культур. У боротьбі з ним використовують отруйні принади, але отрута не повинна відлякувати своїм запахом обережних звірків. За даними досліджень Янголенка, у Чернівецькій області досить ефективними були принади, в яких застосовували фосфід цинку і миш'яковистокислий натрій. Принадні продукти — буряки, морква, картопля.

Сліпець не потрапляє в капкани, кротоловки, інші самолови, які встановлюють всередині його ходів. Ефективним є капкан-черкан конструкції Л.С.Рябова (рис. 3). Він дає можливість виловлювати сліпців у будь-яку пору року (крім зими) з порівняно невеликими затратами праці і часу [10, 18].

Рис. 3. Загальний вигляд не зведеного (ліворуч) і зведеного (праворуч) капкана-черкана: 1 — дерев'яний стояк з луком (висота до 65 см); 2 — дерев'яна підпора; 3 — піка з товстого дроту (довжина 67 см, при зведенні повинна підніматися над ходом і бути на відстані 17 см від отвору): 4 — "жеребок" (довжина 20—22 см); 5 — дерев'яний п'ятачок (6х7 см); 6 — грудка землі для стійкості капкана; 7 — грудочка землі, що запобігає вискакуванню п'ятачка з нори; 8 — розкопана частина горизонтального ходу

Застосування капкана ґрунтується на використанні деяких особливостей поведінки сліпця: при розкопуванні нори завжди поспішає до розритої ділянки і намагається негайно закидати її землею. Ось тут над кормовим ходом і встановлюють капкан. Перевага черкана полягає в тому, що його встановлюють над ходом, всередині ж ходу ніяких змін не відбувається. Сліпець, як правило, не відчуває близькості стороннього предмету, підходить до розритого ходу і починає закидати отвір землею. "П'ятачок" при цьому вискакує, мотузка послаблюється і піка приколює сліпця до землі.

Сліпці дуже обережні. Упіймати їх значно важче, ніж інших гризунів. Пастки, навіть добре замасковані, вони легко виявляють і забивають землею або обходять, прокладаючи нові ходи. Головні аналізатори — нюх, слух і дотик. Дотикову функцію виконує жорстке волосся, розташоване біля рота, на щоках, на лобі, череві та задній частині тіла.

Можна скористатися засобами проти кротів: викурювання ядучим димом, заливання в нори коров'ячої сечі, закладання в них бадилля конопель. Але для цього потрібно розшукати систему ходів, а це нелегко. Можна спробувати використати мисливського собаку породи такса, натренованого для полювання на лисиць у норах.

Нам доводиться мати справу з найчисленнішим видом — сірим щуром, якого ще називають пацюком. Для боротьби з пацюками є чимало засобів.

У місцях, де часткового вилову сірих щурів не проводилося, попереднє їх підгодовування і призвичаювання до імітації пасток треба проводити не менш як 6 — 7 діб, а там, де з пацюками вже вели боротьбу, — не менш ніж 10 - 12 діб.

Для правильного вибору принади пацюкам треба підкладати цілий набір доступних продуктів: шматки пшеничного і житнього хліба, вареного м'яса і риби, сиру, буряка, моркви, а потім спостерігати, що гризуни поїдають у першу чергу. Знищення слід проводити лише за допомогою принад, яким пацюки надавали перевагу. Залежно від місцевості цей вибір може бути різний, вгадати його неможливо.

Організації, котрі здійснюють дератизацію (очищення приміщень від щурів), припускаються великої помилки, коли ігнорують підозріливість пацюків. Як правило, обробка приміщень триває 2 — 3 дні. За цей час дератизатори виловлюють або отруюють лише невелику кількість шкідників. Така непродумана боротьба з цими небезпечними тваринами ведеться десятки років, але бажаних результатів не приносить, що можна простежити зокрема в метрополітенах, які останнім часом етапи масовими розсадниками пацюків у великих містах.

Як профілактичний захід проти мишевидних гризунів проводять систематичне знищення бур'янів на городі й у саду. Восени зорюють міжряддя саду на глибину 55 — 30 см з огортанням шару і переривають пристовбурні кола. Це позбавляє гризунів корму і надійного укриття.

На присадибних ділянках особлива увага варто приділяти посівам озимої пшениці, не допускаючи заселення їхній з осені полівками. Для цього перед посівом пшениці восени необхідно знищити гризунів на попереднику і прилягаючої до ділянки з пшеницею території [6, 28].

Проти мишевидних гризунів (полівки, миші, пацюка) у даний час застосовують ядохімікати (родентициди) і аміачну воду. Восени, з настанням перших заморозків нерозбавлену аміачну воду заливають у нори з (розрахунку 150 — 200 г на нору, а потім притоптують. Смертність гризунів при цьому досягає 100%.

При роботі з аміачною водою треба дотримувати всі запобіжні заходи. Високі концентрації газоподібного аміаку викликають рясна сльозотеча і біль в очах, ядусі, сильні приступи кашлю, запаморочення, болі в шлунку, блювоту, затримку сечі. Тривале вдихання аміаку може виявитися небезпечним для життя. При влученні аміачної води в очі можливі опіки слизуватої оболонки, почервоніння, різке печіння, біль. Влучення аміачної води на шкіру викликає почервоніння і біль.

В останні п'ять років дозволений для застосування проти полівок, мишей і пацюків 0,005% - ний шторм, що випускається у виді воскових брикетів. Діючим речовиною цього препарату є флокумафен — похідна кумарину — антикоагулянт крові. При надходженні в організм теплокровних тварин, навіть у малих дозах, вони гальмують процес утворення в організмі протромбіну, і через 3 — 10 днів настає загибель гризунів від внутрішнього крововиливу.

Шторм — препарат готовий до застосування і не вимагає розведення кормами. Восени і провесною, після танення снігу, для боротьби з полівками розкладають у саду шторм з розрахунку 30 г на 5 соток. В міру поїдання принади 2 — 3 рази відновляють (за звичай з інтервалом у 7 днів).

Проти хатньої миші в льохах, господарських будівлях, місцях, де спостерігається активність мишей, розкладають брикети (по одному) на відстані до 8 м в укриття, недоступні для дітей і домашніх тварин. Проти пацюків розкладають по три брикети на відстані до 5 м по одному брикеті в кожну нору в місцях сильного заселення. Принаду відновляють 3 — 4 рази з інтервалом 7 днів.

4. Збирання живих об`єктів гризунів

Виходячи збирати гризунів перший раз, треба знати склад фауни гризунів ї основні риси їх способу життя.

Клас гризунів найчисленніший їх налічується 40 видів, причому 15 видів мають обмежене поширення і рідкісні. Всі вони ведуть осіле життя і тому в певній місцевості фауна ссавців звичайно не перевищує 50 видів, з яких значна частина може належати до дуже нечисленних, рідкісних.

Значна частина дрібних гризунів живе в норах, з яких виходить живитися в присмерку і вночі. Тому добувати цих тварин можна вночі за допомогою пасток типу "Геро" з приманкою і ловильних канавок [3, 321].

Пастки виставляють увечері, щоб мурашки та інші денні комахи не об'їли приманки, поки ссавці вийдуть із своїх схованок. Отже, на екскурсію з цієї теми краще виходити в другу половину дня.

Приманкою звичайно буває маленька (приблизно 1 см²) скоринка хліба, просоченого соняшниковою олією. Олію можна замінити вершковим маслом або іншими жирами.

Приманку насаджують на гачок, який тримає сторожок. У зарядженій пастці сторожок повинен триматися тільки самим кінчиком, щоб перше доторкання до приманки звільнило його і пастка спрацювала. Насторожувати пастку треба обережно, не підставляючи пальці під дужку, щоб не побити пучки.

Розставляють пастки двома способами. Перший спосіб — пастку виставляють біля нори, купи хмизу, на стежці, протоптаній полівками та в інших перспективних місцях. Цей спосіб ефективніший, але вимагає багато часу на пошуки місць, записи і позначки, за якими потім розшукують виставлені пастки. Другий спосіб — виставляння пасток в лінію, через кожні 5 м. Коли є повний комплект — 50 пасток, краще застосовувати саме цей спосіб.

Пастки можна виставляти в лісі, в місцях, де є підлісок, гнилі пеньки, трав'янисті рослини; в чагарниках і бур'янах; вздовж полезахисних смуг; на полях багаторічних трав; у ярах і балках; в садках. На полях з однорічними культурами щільність гризунів буває високою тільки в роки масового розмноження.

Виставляємо 2 — 5 пасток, щоб мати матеріал власного улову. Виставляючи пастки, доцільно зрізувати лопаткою верхній шар грунту, щоб утворилася рівна, чиста від рослинності площадка в кілька квадратних дециметрів. Тоді легше буде розшукувати пастку, а крім того, гризуни і землерийки охоче відвідують такі оголені місця.

Виставлення пасток доцільно поєднати з викопуванням ловильних канавок. Місця для канавок вибирають у густих бур'янах, на невеликих галявинах і просвітах в лісах та гаях, у балках і т. д. на деякій відстані від дерев і великих кущів, щоб не заважало коріння.

Канавку копають на ширину лопати при глибині 25 — 30 см і глибині кармана 60 — 70 см. Дуже важливо, щоб стінки канавки мали невеличкий нахил назовні, ніби нависали над канавкою, а карман мав принаймні вертикальні стінки. Кармани розміщують в кінцях канавки. Якщо довжина канавки більша, ніж 8-й, то треба вирити ще один карман посередині ЇЇ довжини [3, 322].

Землю викидають за кінці канавки, а не вбік, і рослинність. не витоптують, бо інакше навряд чи в канавки потрапить хоч одна тварина.

Роботу між студентами розподіляють так, щоб кожний викопав 1,5 — 2 пог. м.

Наступного ранку виходимо на коротку екскурсію, збираємо виставлені пастки і вибираємо з карманів канавки гризунів, які потрапили туди. Тут же всіх ссавців визначають і результати лову записуюємо.

Канавкою ссавців відловлюють і в наступні ночі. А коли вже тварин буде досить, треба зробити виходи з карманів.

Розкопування нір гризунів

Необхідне обладнання: лопата, мірна стрічка і кана (для пійманих гризунів), 2 — 3 тоненьких хворостинки (50 — 60 см завдовжки).

У будові мишовидних гризунів і ховрахів є численні пристосування до життя в норах, зокрема вони значно краще пристосовані до мікроклімату нори, ніж до умов на поверхні. Прямі сонячні промені, низьку температуру взимку гризуни витримують тільки протягом короткого часу. Оскільки гризуни багато часу проводять у норах, їх нори затруюють газами, застосовують затруєні приманки, спеціальні пастки.

Отже, треба вивчати умови життя гризунів у норах, будову їхніх нір (мал. 4).

Розкопують нори, що на відкритих місцях. У лісі ходи нори обов'язково заведуть під коріння і пеньки, тому розкопати її до кінця не вдасться. Найлегше розкопувати нори полівок, бо всі їх ходи і гніздові камери на невеликій глибині під землею.

Мал. 4. Ловильна канавка: 1 — вигляд збоку; 2 — поперечний розріз.

Ознаки жилої нори такі: свіжа земля біля входу і акуратний відшліфований отвір; затягнуті в нору свіжі або майже свіжі травинки; сліди і свіжий послід гризунів біля входу.

Перш ніж починати розкопувати нору, треба виявити і заткнути пучками трави всі виходи з неї, крім одного, з якого починається розкопування. В цей хід встромляють, наскільки можна, хворостинку, після чого, поставивши лопатку перпендикулярно до напряму ходу, починають розкопувати. Копають так, щоб залишилося дно ходу, за яким можна стежити. Виявлені гніздові камери вимірюють (довжину, ширину, висоту), виявляють усі тупикові ходи. Весь час треба стежити за тим, щоб розкопані ходи ,— не засипалися землею і залишалися видимими. Так розкопуюємо, поки не відкриємо всі ходи. Гризунів, якщо вони є в норі, звичайно вдається виявити тільки в кінці розкопування в одному з останніх ходів. Їх ловимо руками, але обережно, бо вони можуть укусити.

Всю нору вимірюємо. Крім розмірів камер, вимірюють загальну довжину ходів, діаметр нори, найбільшу глибину. Нору зарисовують у двох проекціях: горизонтальній (план) і вертикальній (мал 2). Якщо нора двоярусна, то перш ніж розкопувати ходи нижнього ярусу, вимірюємо і зарисовуємо верхній ярус.

Протягом одного виходу можна розкопати і зарисувати 1 — 3 нори.

Знімання шкурок гризунів

Необхідні інструменти: лінійка з міліметровою шкалою або штангенциркуль, препарувальні ножиці, пінцет, нитка з голкою, швейні голки, лист пінопласту або кусок струганої дошки, вата, папір для етикеток, розчин миш'яково-кислого натру, пера з крила курки, крила або хвоста ворони і т. д. або бамбукові трісочки.

Гризунів, яких добуто пастками і піймано в канавки, в той самий день треба використати для виготовлення шкурок. Перш ніж почати знімати шкурку, треба зробити проміри: загальної довжини, довжини хвоста, довжини задньої стопи, вибути вуха. Загальну довжину вимірюють від кінця морди до анального отвору. Звірка при цьому кладуть спиною вниз і розправляють, але не розтягують. Загальну довжину позначають літерою L. Довжину хвоста вимірюють від анального отвору до кінця хвоста (без кінцевих волосків) і позначають літерою С. Довжину задньої стопи вимірюють від п'ятки до кінця найдовшого пальця задньої ноги без кігтя і позначають літерою Р. Висоту вуха вимірюють від нижньої вирізки до верхівки вушної раковини і позначають літерою А.

Коли на етикетці вже записані розміри тварини, дата і місце вилову, можна знімати шкурку. Для цього звірка кладуть спиною вниз і ножицями розрізують шкіру від середини черева до анального отвору. Після цього віддирають шкіру збоку, поки не звільниться колінний суглоб. Ножицями цей суглоб перерізують, звільняють ногу від шкіри майже до п'ятки і зчищають з гомілкових кісток все м'ясо. Те саме роблять і з другою ногою [3, 324].

Відпрепарувавши ноги, відокремлюють шкіру навколо основи хвоста і перерізують пряму кишку. Підрізавши нервові волокна, що йдуть до шкіри біля основи хвоста, затискують пінцетом хребці так, щоб вони не могли прослизнути між ніжками пінцета, якими притримують загорнуту шкіру. Після цього обережно тягнуть хребет до себе. Спочатку хребці виходять туго, але потім висмикуються як з чохла.

Звільнивши хвіст, шкурку легко вивертають до передніх кінцівок, які перерізують у ліктьовому суглобі. Кістки передпліччя, які залишаються при шкурці, очищають від м'язів.

Відокремивши передні кінцівки, шкурку вивертають до голови. Тут треба перерізати біля черепа вушні хрящі, потім обережно підрізати перетинку біля очей і нарешті — губи і носовий хрящ.

Вивернуту шкурку очищають від шматочків м'яса і сала, обмотують кістки передпліччя і гомілки ватою, щоб замінити м'язи, змазують шкурку розчином миш'якове-кислого натру і вивертають хутром назовні. Замість хребців у хвіст вставляють стержень пера, очищений від борідок, або тоненьку бамбукову трісочку, кінець якої повинен на кілька сантиметрів виступати від кореня хвоста.

З вати скручують щось подібне до тушки з загостреним і особливо щільним переднім кінцем. Пінцетом затискують передній кінець ватяної тушки і вводять її через розріз шкурки до морди. Голові і тулубу надають правильної форми, добавляючи при потребі вати під шкурку. Кінець стержня хвоста вміщують на черевному боці шкурки, прикривши його тоненьким шаром вати. Розріз на череві зашивають рідкими стібками.

Тепер залишається закріпити готову шкурку на пінопласті або дошці. Передні кінцівки витягують вперед по боках морди і приколюють, задні приколюють по боках хвоста підошвами до дошки. Голову і хвіст закріплюють булавками, які втикають з боків.

Тушку розтинаємо, щоб визначити і записати на етикетці стать звірка. Від тушки відокремлюють череп, який притискують до чистого місця на етикетці, так щоб він прилип до паперу. Етикетку з черепом приколюємо біля шкурки. Коли шкурка висохне і череп приклеїться до етикетки, її прив`язують до задньої ноги шкурки.

Висновок

Родина Білячі об'єднує звірків середніх розмірів (довжина тіла - 6-60 см), у яких задні кінцівки майже вдвічі довші за передні. Більшість активні вдень. В Україні поширені представники родин Білки, Ховрахи, Бабаки.

Родина Мишачі – Muridae - включає переважно дрібних гризунів з видовженою і загостреною мордочкою, порівняно великими очами і добре розвиненими вушними раковинами. Родина Хом'якові об'єднує гризунів, що мають довжину тіла від 5 до 35 см. Поширені по всіх материках. Є серед них норники, підземні та напівводні форми, що позначилося на особливостях організації та поведінки. Родина Боброві у фауні України представлена одним видом - річковим бобром, поширеним у Лісостепу та Поліссі. Це найбільший серед гризунів фауни України . Родина Нутрієві - представлена 1 видом - нутрією, або болотяним бобром. Родина Вовчкові, або Соні об'єднує звірків, що зовнішнім виглядом нагадують маленьких білок. Поширені в Поліссі, Лісостепу та Карпатах. У нашій фауні зустрічаються вовчки. Родина Сліпакові - об'єднує гризунів, що ведуть виключно підземний спосіб життя.

Для території Куликівського району найбільш пиширеними представниками ряду Гризуни є: гризуни–синантропи – пацюк сірий; миша хатня, білка звичайна; тварини лісових масивів і зелених насаджень – миша лісова жовтогорла; відкритих просторів – ховрах крапчастий, миша польова, миша маленька, хом`як звичайний, полівка звичайна, сліпак звичайний.

Сліпець не потрапляє в капкани, кротоловки, інші самолови, які встановлюють всередині його ходів. Ефективним є капкан-черкан конструкції Л.С.Рябова.

Список використаної літератури

Жизнь животных. В 6 томах. – М.: Просвещение, 1969.

Зедлаг У. Животный мир Земли. – М.: Мир, 1975.

Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польовий практикум з зоології. – К.: Рад школа, 1967. – 343 с.

Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. – 592 с.

Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. – К.: Рад школа, 1985. – 144 с.

Мяловицкий А. Осенью в сад входят грызуны. // Огородник. – 1999. - № 11. – С.28 - 29.

Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. – М.: Высш. школа, 1979 – 333 с.

Смирин В.М. Звери в природе. – М., 1991. – 200 с.

Ружинський А. Перехитріть шкідника. // Порадниця. – 2002. – 27 червня. – С. 5.

Федорів Г.Д. Сліпець – небезпечний гризун.// Дім, сад, город. – 1998. – С. 18.

Фауна України: в 40 томах. – М.: Просвещение, 1970 с.

Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. – К.: Рад. школа, 1988. – 272 с.

Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. – К.: Вища школа, 1975. – 176 с.