Розвиток менеджменту в Україні: спочатку і до сьогодення

Тема: Розвиток менеджменту в Україні: спочатку і до сьогодення

План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історія розвитку менеджменту в Україні

      Внесок у розвиток світової науки менеджменту українських науковців добільшовицької доби

      Розвиток науки управління в Україні в період тоталітаризму

РОЗДІЛ 2. З досвіду менеджменту в Україні

2.1 Формування ринкового середовища в Україні

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Менеджмент - це сукупність функцій, спрямованих на ефективне та результативне використання ресурсів для досягнення певних організаційних цілей. Під ефективністю розуміють розсудливе й економне використання ресурсів. Результативністю називають прийняття правильних рішень і їх успішне виконання. Загалом організації, які досягай успіху, є як ефективними, так і результативними.

Сучасні менеджери стикаються з різноманітними цікавими й суперечливими ситуаціями. Звичайний виконавець працює 60 робочих годин на тиждень, виконує величезний обсяг замовлень за зміну; стикається із зростаючою складністю внаслідок глобалізації, внутрішньої конкуренції, урядового регулювання та тиску акціонерів. ІІІвидкі зміни, не прогнозовані зриви, великі та малі проблеми, крім того, ще більше ускладнюють завдання. Робота менеджера непередбачувана та самостверджувальна, однак вона також пов'язана із творчістю.

З огляду на складність, притаманну професії менеджера, постає слушне запитання:

    менеджмент є наукою чи, радше, мистецтвом. Фактично, результативний менеджмент - це поєднання науки і мистецтва. Успішні виконавці визнають важливість комбінування науки та мистецтва менеджменту, коли практикують своє ремесло.

Наука менеджменту. Багато проблем і суперечних питань менеджменту можна вирішити раціональним, логічним, об'єктивним і систематизованим способами. Менеджери можуть збирати дані, факти та об'єктивну інформацію; використовувати математичні моделі і технічні прийоми ухвалення рішень для досягнення правильних вирішень. Їм потрібно користуватися таким науковим підходом до вирішення проблем щоразу, особливо коли мають справу з порівняно рутинними і простими проблемами.

Кожного разу, коли обмірковує входження на новий ринок, її менеджери детально вивчають широке коло об'єктивних даних, складаючи свої плани. Особливо важливими технічні, діагностичні навики і навики ухвалення рішень є тоді, коли йдеться про науку менеджменту.

Мистецтво менеджменту. Хоча менеджери можуть намагатися, наскільки це можливо, бути науковцями, вони часто повинні вирішувати проблеми на підставі інтуїції, досвіду, інстинкту та особистої проникливості. Покладаючись на концептуальні, між особові і комунікаційні навики, менеджер змушений вибирати між різними варіантами дій, що виглядають однаково привабливо.

Зазначимо, що навіть "об'єктивні факти" можуть виявлятися помилковими. Коли планувала відкрити свою першу крамницю у Нью-Йорку, ринкові дослідження чітко засвідчили, що жителі Нью-Йорка надають перевагу каві з автоматів, а не екзотичній каві "експрессо". Початкове встановили більшу кількість автоматів з кавою і менше мейкерів кави "експрессо" порівняно з іншими крамницями, а потім, коли жителі Нью-Йорка сприйняли "експрессо", менеджери запровадили типове співвідношення. Сьогодні менеджмент пропонує своє стандартне меню і частування у всіх своїх крамницях, а пізніше робить необхідні корективи. Тому менеджери повинні поєднувати елементи інтуїції та особистої проникливості з підтвердженими даними й об'єктивними фактами.

РОЗДІЛ 1. Історія розвитку менеджменту в Україні

      Внесок у розвиток світової науки менеджменту українських науковців добільшовицької доби

Біля витоків української управлінської науки стоїть всесвітньо відомий економіст М.Туган-Барановський. Народився Михайло Іванович 8(21) січня 1865 р. в селі Солонинівка Куп'янського повіту на Харківщині у дворянській родині. Закінчив фізико-математичний і юридичний факультети Харківського університету.

Широкий діапазон знань з природничих та суспільних дисциплін дав змогу вченому за коротке творче життя написати низку фундаментальних наукових праць, які збагатили світову економічну науку новими концепціями й теоріями та позначились на розвитку головних її напрямів у XX ст.

Наукові дослідження М. Туган-Барановського можна об'єднати у декілька таких напрямів: праці, пов'язані з синтезом теорій граничної цінності з трудовою теорією вартості; дослідження економічних криз і розробка теорії економічної кон'юнктури;

теорія розподілу; теорія кооперації; кон'юнктурна теорія грошей і грошового обігу.

Український учений у праці "Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх цінності", опублікованій в 1890 р. у журналі "Юридический вестник", вперше довів сумісність трудової теорії та теорії граничної цінності. За твердженнями вченого теорія граничної цінності пояснює суб'єктивні чинники в економічній оцінці, тоді як теорія трудової цінності пояснює її об'єктивні чинники. Економічний процес є двобічним: це взаємодія між суб'єктом (людиною) і об'єктом (природою). Тому справжня теорія цінності виростає з суб'єктивних начал, які переходять в об'єктивні. М. Туган-Барановський бачить головну проблему економічного процесу в налагодженні рівноваги між виробничими витратами на виробництво благ та їхньою корисністю. Гранична корисність товарів повинна бути пропорційною щодо трудових витрат. "Якщо одночасно виробляємо декілька видів товарів, які мають різні трудові витрати, економічний принцип вимагатиме, щоб корисність, яка була реалізована нами з праці в останню одиницю часу для кожного виду виробництва, була однаковою на граничному рівні. Якщо цього не спостерігається, коли остання одиниця праці у виробництві А дає більше користі, ніж у виробництві В, то більш слушним є розширення виробництва А і зменшення виробництва В; тоді максимальна корисність буде досягнута, коли остання одиниця праці у виробництві кожного виду товару дасть однакову корисність на граничному рівні".

Ці висновки вченого стали основою теорії конкурентоспроможності виробництва продукції. Конкурентоспроможність як загальноекономічна категорія відображає, чи може певна виробнича активність, спрямована, наприклад, на виробництво цукру, збагатити країну чи ні. Виробництво цукру буде конкурентоспроможним лише тоді, коли доходи від продажу на міжнародному ринку переважатимуть витрати на його виробництво. Якщо витрати на енергію чи добрива визначити порівняно легко, то ціну на землю - складніше. Власне її визначають з концепції оптимальних витрат, яка ґрунтується на теорії граничної корисності. Оптимальною витратою гектара землі, який використовують для виробництва цукру, є найвищий прибуток, який може дати гектар, якщо на ньому посіяти якусь іншу культуру.

Ці вимоги треба враховувати, розробляючи заходи економічної політики. Якщо ж конкурентоспроможність продукції захищає держава за допомогою субсидій та інших пільг, що забезпечує прибуток фірмам, то це призведе до економічних втрат для держави, тобто держава загалом станс ще біднішою в умовах формування національної економіки. Ці висновки особливо актуальні для України.

Єдність теорії граничної і трудової цінності М. Туган-Барановський вбачав у самому економічному процесі, який складається з людської діяльності та спрямований на створення товарів і благ для задоволення потреб. Товар є винятковим творінням праці, результатом людської діяльності, і саме в цьому процесі виникають витрати.

Проаналізувавши природу та зміст економічного процесу, де засоби і цілі, затрати і прибуток є полюсами, між якими відбувається економічна діяльність, М.Туган-Барановський проклав дорогу до визначення суті науки менеджменту, його головних функцій, зокрема планування, організації взаємодії, мотивації та контролю.

Визнання М. Туган-Барановському принесла публікація 1894 р. його магістерської дисертації "Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і близький вплив на народне життя", перевиданої англійською, німецькою, французькою, японською та іншими мовами.

Учений поставив перед собою завдання з'ясувати причини промислових криз, їхнє повторення та періодичність. М. Туган-Барановський визначив, що кризи пов'язані з антагонізмами капіталістичного господарства, з його тенденцією до необмеженого розширення та неорганізованістю. Він вивчив особливості періодичності криз, стадії пожвавлення і застою, піднесення і занепаду, розкрив особливості переходу від однієї стадії до іншої. Періодичні кризи, за переконанням ученого, спричинені періодичною зміною розширення і скорочення виробництва основного капіталу, а не зубожінням населення, як стверджували марксисти. М.Туган-Барановський з цього приводу зазначав, що нагромадження в умовах повної неорганізованості національного виробництва неминуче веде до криз, які особливо важкі для робітників, зайнятих ручною працею. Зубожіння населення, отже, є наслідком, а не причиною криз.

Теорія капіталістичних криз українського вченого опинилася в епіцентрі боротьби різних течій політичної економії останніх років XIX і початку XX ст. Вона помітно віддзеркалена у працях відомих економістів Р. Хоутрі, А. Пігу, А. Шпітгофа, Дж.М. Кейнса, Й. Шумпстсра, Ж. Лескюре, Д. Хікса та інших, які вважали себе послідовниками М. Туган-Барановського. Зацікавленість теорією криз у світі була такою великою, що на початку XX ст. уряди промислове розвинутих країн почали створювати відповідні органи, які повинні були займатись передбаченням криз та розробляти відповідні заходи щодо їх усунення. Наприклад, такий комітет створено 1912 р. у Франції.

Проти теорії криз М.Туган-Барановського виступили такі відомі марксисти, як К.Каутський, Р.Люксембург, Е.Бернштейн, В.Ленін та ін. Теорія криз вченого суперечила їхній головній доктрині неминучого краху капіталізму унаслідок вузькості ринку, а не розширення і скорочення основного капіталу. Однак економічні та соціальні досягнення промислове розвинутих країн повністю підтвердили правоту теорій криз, економічної кон'юнктури та теорію ринку М.Туган-Барановського. Рівно ж краху зазнала марксистська доктрина неминучої загибелі капіталізму. Тому в колишній тоталітарній державі СРСР праці вченого зберігали у спецзапасниках, а погляди час від часу піддавали критиці в ході чергових ідеологічних кампаній.

М.І. Туган-Барановський опублікував низку праць, у яких розкрив зміст людських інтересів та мотивацій. У 1904 р. у журналі "Мир божий" він опублікував статтю "Психологічні фактори суспільного розвитку", у якій описав значення соціальних і психологічних чинників в економічному розвитку.

Задовго до формування школи людських стосунків та поведінських наук (1930-1950) М. Туган-Барановський сформулював групи потреб, або внутрішніх збудників, які змушують людей діяти так, а не інакше. Іншими словами, потреби слугують мотивами до дій для досягнення мети.

Значно пізніше, вивчаючи мотивацію поведінки людей через потреби, психологи з'ясували, що загальнолюдські потреби поділяються на первинні і вторинні. Первинні потреби за природою є фізіологічними або вродженими (потреби у їжі, воді, сні, статеві тощо). Вторинні потреби за природою психологічні (наприклад, потреби в успіху, повазі, належності до чого-небудь, владі тощо). Вторинні потреби розрізняють більше, ніж первинні. Коли потребу усвідомлює людина, то це пробуджує в ній стан цілеспрямованості, який мас визначену спрямованість на досягнення певної мети. З огляду на це М. Туган-Барановський виділив п'ять груп потреб людей:

1) фізіологічні - для безпосередньої підтримки життя й почуття спадковості;

2) статеві;

3) симптоматичні інстинкти;

4) альтруїстичні;

5) які ґрунтуються на практичних інтересах.

Винятковими чинниками у розвитку господарства М. Туган-Барановський називав почуття національності та релігії. Національність - це "крайня межа для симпатичних почуттів сучасної людини", а релігія - "була і залишається до нинішнього часу одною з наймогутніших історичних сил5".

Найважливішим стимулюючим мотивом нагромадження капіталу вчений називав честолюбство, а не спрагу до фізичних насолод. Отже, М. Туган-Барановський, а не американський вчений А. Маслов започаткував механізм стимулювання людей до діяльності через змістовні теорії на підставі "піраміди потреб".

М. Туган-Барановський, ґрунтуючись на теорії потреб, сформулював власну теорію розподілу, яка визначає доходи суспільних класів, розміри прибутку і заробітної платні. Учений розглядав заробітну платню як частку робітників у суспільному продукті. Ця частка коливатиметься. Нижньою межею буде фізіологічний мінімум (фізіологічні потреби). Нагадаємо, що в наших умовах - це споживчий кошик (набір) необхідних продуктів. Верхньою межею буде весь продукт за винятком вартості засобів виробництва. Конкретні розміри заробітної платні визначені співвідношенням соціальних сил робітників і підприємців. Оскільки основою зростання заробітної платні і прибутку є продуктивність праці, то їхні частки можуть зростати одночасно. Конкретне співвідношення залежатиме від співвідношення найманих працівників і підприємців. Отже, соціальна теорія розподілу М. Туган-Барановського узгоджувала інтереси робітників і підприємців та визначала шляхи до соціального миру в капіталістичному суспільстві.

Опублікувавши 1916р. працю "Соціальні основи кооперації", М. Тутан-Барановський заклав основи теорії кооперації, а сам увійшов в історію економічної науки як видатний її теоретик. Учений, проаналізувавши світовий та національний досвід кооперативного руху, дійшов висновку, що кооперація є формою "самозахисту трудящих класів від натиску капіталу"6. Кооператив слугує інтересам економічно слабких суспільних груп, мстою його існування є солідарність інтересів, а не отримання капіталістичного прибутку. Кооперацію, на думку вченого, треба розглядати як форму боротьби з капіталом мирними засобами. Отже, кооперативи - це організації з певними класовими рисами. Вони обслуговують господарські інтереси певних суспільних класів - робітників, селян, дрібної буржуазії. Наприклад, кредитні товариства в Україні об'єднували головно селян середнього достатку. М.Тутан-Барановський розкрив природу кооперації, її форми, види, політичну позицію, розглянув проблеми керування кооперацією. Правильність концептуальних положень кооперативного руху М.Туган-Барановського підтвердила господарська практика промислове розвинутих країн Заходу (США, Канади, Франції, Англії та ін.). Його теоретичні розробки стосуються формування таких соціально-економічних відносин, які передбачають активізацію підприємницької діяльності людей у формі кооперації спільних виробничих зусиль. На етапі становлення ринкових відносин в Україні доцільно використати ідею про кооперативні форми виробничо-господарської діяльності у сфері малого та середнього бізнесу.

М.Туган-Барановський зробив значний внесок у розробку теорії грошей і грошового обігу. У працях "Паперові гроші і метал", "Паперові гроші та війна", "Звідки беруться гроші для війни" він довів, що зміна цінності грошей пов'язана з фазами промислового циклу. "У зміні загального рівня грошових цін, - пише автор, - що супроводжує рух промислового циклу, відбивається загальний стан промислової кон'юнктури. Треба визнати, що цінність грошей безпосередньо визначається загальною кон'юнктурою товарного ринку, яка є дуже мінливою у часі".

У період промислового піднесення зростання товарних цін та зниження цінності грошей пояснюють зростанням попиту на товари та прискоренням обігу грошей. І навпаки, у період промислового спаду є протилежна ситуація. Загальний рівень цін спадає, а цінність грошей зростає внаслідок уповільнення їхнього обігу. М. Туган-Барановський висловив думку, що на цінність грошової одиниці може вплинути лише держава, тобто вони повинні стати об'єктом державного регулювання. Цим учений заклав підвалини для вчення Дж. Кейнса щодо шляхів державного регулювання ефективного стимулювання платоспроможного попиту й інвестиційного процесу.

М.Туган-Барановський, дослідивши диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій визначив причину циклічних коливань економіки та заклав концепцію інвестиційної теорії циклів, фінансування інвестицій з кредитів.

Наприкінці життя М. Туган-Барановськии затіявся практичною управлінською діяльністю на посаді міністра фінансів Української Народної Республіки та голови Центрального кооперативного комітету. Помер М.Туган-Барановський у 1919 р., коли Україна палала в горнилі братовбивчої війни, нав'язаної більшовицькою Росією.

Розвиток місцевого самоврядування описано у працях іншого українського вченого - Миколи Петровича Яспопольського, який за визначенням В. Голубничого був засновником першої у світі школи "територіальної фінансової економетрії". Народився М. Яснопольський 1846 р., закінчив юридичний факультет Київського університету, викладав політичну економію в Ново-Олександрійському сільськогосподарському інституті, в Ніжинському ліцеї князя Безбородька і на Вищих жіночих курсах у Києві. З 1889 р. почав викладати фінансове право у Київському університеті.

Головна праця вченого - "Про географічний розподіл державних доходів і витрат Росії". М.Яснопольський уперше сформулював положення, що загальні заходи економічної політики держави не можуть забезпечити однорідності розвитку окремих територій. Учений зазначав, "велике різноманіття економічних та інших умов різних частин держави викликають у них зовсім неоднакові наслідки від одного і того ж загальнодержавного заходу". Зокрема, однакове оподаткування всіх без винятку територій країни може завдати шкоди розвитку окремих територій, населення яких в одних випадках несе фінансовий тягар тільки як споживач, а в інших - як споживач і виробник.

Науковець проаранжував території за їхньою фінансовою продуктивністю. Він зазначив, що найбільше коштів до державної скарбниці надходить від густозаселених районів, а також від тих, де переважає землеробство й обробні галузі промисловості. Цей висновок актуальний для розробки та проведення раціональної та фінансової політики України, вирівнювання розвитку регіонів.

Ефективність державної та фінансової політики повинна враховувати територіальні фінансові витрати. Вчений зробив дуже сміливий політичний висновок, що вирівнювання розвитку окремих територій неможливе без самоуправління територій. "Чим значніші місцеві витрати, - писав М.Яснопольський, тим більше можуть бути централізовані державні без шкоди для господарського життя населення". Висновки М. Яснопольського корисні для адміністративної реформи в Україні, реформування її бюджетної системи та створення дієвої системи місцевого самоврядування.

Важливе місце у розвитку світової управлінської науки посідають праці українського вченого Євгена Євгеновича Слуцького. Народився він 7 квітня 1880 р. у с. Нове Молозького повіту Ярославської губернії у сім'ї вчителя Новинської учительської семінарії. Навчався Є.Слуцький на фізико-математичному та юридичному факультетах Київського університету, машинобудівному факультеті Мюнхенського політехнічного інституту. Маючи добру підготовку з математики, учений пов'язав свою роботу із застосуванням математики до економіки. В 1910 р., навчаючись на юридичному факультеті, він виконав дослідження під назвою "Теорія граничної корисності", де застосовував математичні методи до аналізу й обґрунтування теорії граничної корисності, а також спробував звести погляди її окремих представників у єдину систему.

Важливим дослідженням автора є праця "Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу". Вивчаючи теорію кореляції, Є.Слуцький зробив висновок, що статистик повинен бути математиком, бо його наука є наукою математичною".

У 1915 р. вчений опублікував працю "До теорії збалансованого бюджету споживача", у якій з'ясував умови стійкості індивідуальних бюджетів споживачів з урахуванням вимог корисності, передумови безперервності функції та її похідних. Він виходив з таких припущень: тип функції корисності не зазнає змін на розглядуваному проміжку часу; зміна корисності у разі переходу від одного блага до іншого не залежить від способу переходу.

Є. Слуцький проаналізував два види благ. Блага, гранична корисність яких знижується унаслідок збільшення їхньої кількості він називав насичувальними. Блага, гранична корисність яких у тих самих умовах збільшується, вважають не насичувальними. За таким поділом Є. Слуцький запропонував поняття нормального та анормального бюджету споживача.

Виконавши математичні дослідження умов стабільності бюджету споживача, Є. Слуцький сформулював закон попиту: "Якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо збільшується разом зі зростанням доходу і зменшується зі збільшенням ціни на це благо. Якщо бюджет анормальний, то приростання доходу означає посилення попиту для благ насичуючих і його зменшення - посилення попиту для благ не насичуючих... Із збільшенням ціни блага не насичуючого попит на нього має завжди зменшуватися; протилежне може трапитися тільки в попиті на благо насичуюче"'. Отже, Є.Слуцький, конкретизуючи теорію споживчого попиту, вперше визначив поведінку споживача на ринку споживчих благ, що дало змогу в майбутньому широко проводити маркетингові дослідження ринку. Дослідження Є.Слуцького випередили роботи закордонних вчених у цій галузі щонайменше на два десятиріччя, а в царині застосування математичних методів в управлінській практиці - на 35 років. Адже школа кількісного підходу в менеджменті започаткована 1950 р.

Усебічний розвиток Є. Слуцького, оригінальність його мислення виявилися в опублікованій 1926 р. всесвітньо відомій праці "Етюд до проблеми будування формально - праксеологічних засад економіки". Ця праця стала головною у формуванні нової науки праксеології.

Є. Слуцький, обґрунтовуючи взаємозв'язки, форми та інші прояви господарських об'єктів, визначив, що вони становлять певну систему, яка може бути у різних видах. Форми системи залежать від наявності тих чи інших параметрів. Учений визначив такі поняття, як стан системи, диригент системи, структурна багатогранність або перспектива. Стан системи разом з перспективою створюють ситуацію. Науковець зазначав, що елементи системи перебувають у постійному русі, який оптимізує їх в єдине ціле:

"Система перебуває у своїй ситуації або в процесі зміни, доки її ситуація залишається оптимальною".

Безперечно, дослідження праксеологічних засад економіки дало поштовх розвитку теорії систем та широкому застосуванню системного і ситуаційного підходів у сучасному менеджменті. Вивчаючи взаємозв'язки елементів системи, праксеологія не тільки визначає шляхи, а й оцінює придатність обраних засобів для досягнення мети.

Управлінську проблематику розглядали також інші українські вчені добільшовицької доби: В. Антонович, А. Анциферов, П. Грабовський, В. Доманицький, М. Драгоманов, І. Ассен, М. Зібер, М. Ковалевський, К. Левицький, А. Макаренко, І. Цехановецький та ін. Особливістю праць цих учених було зосередження на двох напрямах: історико - економічному та конкретно-прикладному. Значна частина їхніх досліджень присвячена пошуку тих українських інституцій та традицій, які могли б стати основою побудови посткапіталістичного суспільства.

      Розвиток науки управління в Україні в період тоталітаризму

Перші два десятиріччя XX ст. в Україні відзначалися розвитком попередньо сформованих напрямів різних галузей економічної науки. Розвиток ринкових відносин, посилення економічних та культурних явищ між сходом і заходом України сприяли формуванню державницьких поглядів. Будівництво власної держави неможливе без розвитку управлінських поглядів та теорій.

Уже в листопаді 1918р. створено Українську Академію Наук, у складі якої почав активно діяти соціально-економічний відділ та дослідницькі кафедри. Першим у цьому ряді став інститут економічної кон'юнктури, який, за задумом М. Туган-Барановського мав бути "економічною обсерваторією", аналізувати зміни економічної кон'юнктури та видавати державним органам відповідні рекомендації для ухвалення рішень щодо подальшого економічного поступу.

Та не судилося звершити задумане. Поразка визвольних змагань, окупація України більшовицькою Росією змінила намічені плани. Вже 1922 р. інститут економічної кон'юнктури було закрито, скорочено до мінімуму соціально-економічний відділ. Зате створено інститути для обслуговування командно-планової системи.

Наука управління за цих умов розвивалася у двох площинах, відокремлених одна від одної. На вищому рівні в абсолют були возведенні головні поняття марксистської політичної економії. На їхній основі керівні діячі партії розробляли концепції економічного розвитку й управління, які в цілому "теоретично" обґрунтовували тоталітарну економіку. Значну увагу приділяли ролі держави в цьому процесі, формували основи форм і методів державного централізованого управління економікою, які пізніше доведено до абсолюту.

Одновимірне економічне мислення стало запереченням множинності економічних поглядів, концепцій, теорій. М.Туган-Барановський з далекоглядністю ще 1918 р. передбачав наслідки централізації керування. "Централізм завжди несе в собі і бюрократизм — відірваність суспільного механізму від тісного контакту з дійсним життям, ігнорування всіх індивідуальних особливостей його... Якщо ми уявимо соціалістичну державу як гігантську машину, в якій окрема людина відіграє роль гвинтика або колеса, що керує цим механізмом, то це, може бути, і поведе до створення найбільшої суми суспільного багатства, але не буде відповідати інтересам працюючої людини, яка не бажає принижувати себе до простого знаряддя суспільного цілого".

Економічна наука в умовах тоталітаризму опинилась у низовій площині. Вона стала знаряддям виправдання комуністичної політики партії, обґрунтування так званих об'єктивних закономірностей розвитку будівництва соціалізму і комунізму. Науковці не тільки не мали права посягати на постулати марксизму, а й обговорювати проблеми планового управління економікою.

Тоталітарний режим нещадно розправлявся з тими, хто виступав за розумні межі поєднання централізму і самоврядування. Комуністичний режим повів, наприклад, шалену боротьбу з українським вченим М. Волобуєвим (Симоновичем), який 1928 р. опублікував статтю "До проблем української економіки", у якій доводив, що господарство України - це самобутній історично сформований організм з власними шляхами розвитку.

Науковці, які працювали у другій (низовій) площині, займались вирішенням дише часткових, прикладних проблем керування на рівні підприємств, удосконалюючи організаційні структури і форми, методологію розробки управлінських рішень, форми організації стимулювання праці, методи планування і прогнозування, технологію, техніку й організацію процесів управління.

Ця група науковців своєю працею сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, усуваючи її часткові недоліки керування в межах підприємств. Критику неефективності існуючої системи керування без посилання на праці "теоретиків" марксизму, рішень партійних з'їздів, виступів вищих партійно-державних чиновників взагалі не дозволяли. Роздуми, які виходили за межі партійної доктрини, вважали неприйнятними, а їхніх авторів зараховували до розряду носіїв буржуазної ідеології В умовах господарської розрухи та відбудови господарства наука керування була зорієнтована тільки на вирішення практичних питань, зокрема на організацію робочих місць, нормування трудових операцій тощо.

На початку 20-х років у колишньому СРСР розпочато активну розробку тієї частини теорії Тейлора, яка була пов'язана з науковою організацією праці (НОП). Під прапором НОП розпочали широкі дослідження управлінської тематики.

Розроблена колективом Центрального інституту праці (ЩП) (м. Москва) концепція трудових установок охоплювала три головні взаємопов'язані напрями: теорію трудових рухів у виробничих процесах і організацію робочого місця, методику раціонального виробничого навчання, теорію управлінських процесів. Концепція ЦІП стосувалася сфери техніки і технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки. Окрім того, вона містила у зародку основи таких наук, що одержали згодом широке визнання, а саме: кібернетики, інженерної психології, ергономіки, праксеології. Не випадково самі автори називали цю концепцію "технобіосоціальною."

На відміну від Тейлора, який зосереджував увагу переважно на питаннях організації роботи цеху і підприємства, ЦІП узяв за основу окреме робоче місце і на базі радикальної реконструкції цієї первинної клітинки підприємства побудував модель раціональної організації цеху, підприємства та інших структур вищих рівнів ієрархії. Схема наукового пошуку вибудовувалася в такій послідовності: від мікроаналізу рухів, прийомів, операцій, виконуваних працівником на робочому місці, до макроаналізу підприємства в цілому. Головним задумом концепції були не просто пошуки раціональних трудових рухів, раціональної організації робочого місця, цеху та підприємства. Важливо було віднайти методи активізації здібностей працівника. Ключ до впровадження цього завдання полягав у розробці спеціальної методики виробничого навчання, яка стала наріжним каменем усієї техно-соціальної концепції ЦІП.

Концепцію трудових установок поширювали не тільки на виробничі процеси. Вона охоплювала загальну культуру людей, зокрема працівників сіл, які повинні були поповнити ряди робітників на новобудовах заводів, фабрик. Усі положення концепції ЦІП і передусім його індустріальний метод навчання отримали офіційне визнання. Проблемами НОП займалося багато науково-дослідних інститутів.

В Україні наукові дослідження проблем управління того часу тісно пов'язані з іменем Ф.Дунаєвського, засновника і директора Харківського всеукраїнського інституту праці (ХВІП). Центральною у теоретико-методологічних узагальненнях Ф.Дунаєвського стала концепція "адміністративної ємності", під якою вчений розумів здатність керувати певною кількістю осіб. Зі зростанням і ускладненням суспільного виробництва між центральними органами та низовими керівниками катастрофічне розросталася проміжна ланка керівних органів, яка покликана була компенсувати перевищення "адміністративної ємності" центру. Виникла величезна ієрархія, кожний наступний щабель якої розширював "адміністративну ємність" вищого щабля. Проте водночас між центром і периферією утворився інформаційний вакуум, який негативно впливав на діяльність об'єкта керування та ефективність керування в цілому. На думку Ф.Дунаєвського, були два шляхи вирішення проблеми проміжної ланки керування. Перший полягав у прискіпливому доборі персоналу, його підготовці, нових методах планування і стимулювання; другий - у розширенні межі "адміністративної ємності" за допомогою техніки. Підхід Ф.Дунаєвського до проблеми розширення "адміністративної ємності" багато в чому подібний до пізнішої концепції "другого інформаційного бар'єру" академіка В. Глушкова.

Ф. Дунаєвський та його учні висунули також концепцію особливої науки організації та управління, яку назвали організаційною технологією. На засадах інтегрального підходу до управління вони виділили низку технічних, економічних, фізіологічних та психологічних проблем, що їх, на їхню думку, повинні розробляти відповідні науки. Це одна з перших концепцій, у якій досить чітко простежується ідея системи наук про управління та ідея самостійної науки управління зі своїми власними проблемами. В цій науці важливе місце посідало мистецтво керівника. Співробітники ХВІП також теоретично обґрунтували і розробили методику професійного відбору й оптимального розставлення людей, яку високо оцінили за кордоном.

Отже, українські вчені, використавши інтеграційний підхід у формуванні науки керування, випередили за часом американських учених щодо формування системного підходу в керуванні, який став основою для інтеграції концепцій, розроблених раніше.

Іншим визначним представником української науки керування був В. Підгаєцький. Він один з перших чітко розмежував поняття наукова організація праці й керування та науки організації й керування.

У другій половині 20-х років намітилася стійка тенденція до трансформації нопівського руху. Термін НОП, наукове керування, наукова організація виробництва та інші щораз частіше почали замінювати словом раціоналізація.

Наприкінці 20-х років в управлінській науці сформувався напрям, який увійшов у літературу як виробниче трактування управлінських процесів. Методологічним підґрунтям цього наукового напряму стало положення про наявність загальних рис у виробничому й управлінському процесах. Згідно з ним, по-перше, діяльність виробнича і діяльність управлінська складається з одних і тих самих елементів (сировини, знарядь праці, робочої сили) і , по-друге, побудова як виробничих, так і керівних структур Ґрунтується на тих самих принципах. На думку прихильників цього напряму, в організації фізичної та розумової праці є багато однорідного. Творці "виробничого трактування" розуміли керування як суто технічний процес, що складається із розпорядницьких , контролюючих, регулювальних у широкому розумінні слова дій, який треба розглядати як такий, що не відрізняється від процесу власне виробничого. Ця аналогія, у якій сконцентрована ідея "виробничого трактування", випливає з уявлень про характер діяльності органів управління. В цей період закладені основи наукової організації управлінської праці (НОУП), які багато в чому перекликалися з поглядами М.Вебера. Однак адміністративно-командна система керування економікою спотворила обґрунтовані погляди вчених, ігноруючи пріоритети людського чинника, роль керівників у справі організації ефективної праці кожної виробничої ланки.

Період 30-х років був характерний для України тим, що центр ваги в дослідженнях управлінських проблем перемістився з керівної на керовану систему. Жорстке централізоване керування, запроваджене в ці роки Сталіним, не передбачало яких-небудь теоретичних побудов, що не випливали б із вказівок "вождя народів". Репресії 1933-1937 рр. не оминули і вчених-управлінців, багатьом з яких пригадали захоплення тейлоризмом та приписали космополітизм.

У цей час самостійним об'єктом дослідження стали методи керування, зокрема адміністративно-розпорядчі та економічні: внутрішньозаводське планування, диспетчеризація й облік виробництва, організація робочих місць, дільниць, цехів. Пізніше почали розробляти принципи соціально-психологічних методів. Обґрунтування складу методів керування є визначним досягненням колективних пошуків учених-управлінців. Зарубіжні вчені того часу розглядали лише методи тільки окремих функцій керування.

Розвиток управлінської науки дещо активізувався після смерті Сталіна, особливо в період так званої хрущовської відлиги. Пошуки концентрувалися на формуванні нових засад функціонування і взаємодії державних органів керування шляхом посилення ролі товарно-грошових важелів, упорядкування цін, удосконалення оплати праці та матеріального стимулювання. Проте перехід до територіально-галузевої системи керування не порушив фундаментальних основ системи, створеної Сталіним. У результаті цього поглибилося адміністрування, управлінський апарат кількісно збільшився, низові кадри не були готові до самостійного керування. Це стимулювало наукові пошуки вчених-управлінців і вилилося в розробку концепції економічної реформи народного господарства, яку почали втілювати в 1965 р.

Для наступного десятиріччя характерною є спроба запровадити економічну реформу в господарстві. Ядром заходів з реформування економіки повинно було стати запровадження господарського розрахунку підприємств. Нова модель госпрозрахунку передбачала зменшення кількості централізовано-планових показників, створення умов для самостійного вирішення питань удосконалення виробництва і керування, підвищення ролі прибутку як мети діяльності й оцінного показника роботи. Одночасно обмежено безповоротне фінансування капітальних вкладень і розширено кредитні основи їхнього фінансування. Розробляли різноманітні форми госпрозрахунку: повну, часткову, бригадну. Підприємствам дозволено створювати нові фонди економічного і матеріального стимулювання: фонди розвитку виробництва, науки і техніки, заробітної платні і матеріального стимулювання, соціального розвитку.

Серед українських учених-управлінців цього часу провідне місце посідав В. Глушков. Технічні розробки під його керівництвом в Інституті кібернетики привели до ідеї запровадження безперервної технології в керуванні. В. Глушков обґрунтував цю ідею на підставі розробленої ним теорії інформаційних бар'єрів, яка теоретично обґрунтовувала безперспективність та нездійсненність планово-командної господарської системи, керівництво економікою з одного (московського) центру.

Період запровадження економічної реформи характеризувався розвитком математизації наукових досліджень у галузі управління народним господарством, розвитком економіко-математичного моделювання. Загальновизнаним лідерами у цій галузі стали вчені Інституту кібернетики АН України. Наукові пошуки в галузі комп'ютерної техніки та її застосування, розвиток ймовірнісних методів в економіко-математичному моделюванні виконані на світовому рівні. Однак спроби використати методи дослідження операцій в умовах тоталітарної системи не дали успіху. Плідні дослідження в галузі економіко-математичного моделювання дають підставу твердити про формування Київської школи математичної економіки2.

У той же період активно публікують В. Тсрещенка. Після повернення в 1960 р. зі США В.Терещенко намагався передати теоретичні засади і практичний досвід керування в умовах ринку вченим та практикам-управлінцям України. Однак його праці були лише предметом наукового вивчення та інколи - голослівної критики.

Різнопланові наукові пошуки в галузі управлінської діяльності сформували в Україні наукову школу з проблем системного підходу до управління. Цей напрям започаткував в Україні академік С. Ямпольський (1906-1998), який присвятив свої дослідження різним аспектам прискорення науково-технічного прогресу, механізму комплексного керування, наскрізного комплексного проектування нової техніки та ін.

У Західній Україні активно заявив про себе колектив філії Інституту економіки АН України (нині Інститут регіональних досліджень НАН). Дослідження вчених цього інституту мають як теоретичний, так і конкретно-прикладний характер. Важливим напрямом досліджень була трудо-ресурсна проблематика. У 60-ті роки тут започатковано дослідження соціальних проблем керування. Очолив цей напрям один з піонерів соціологічної науки в Україні Л. Олесневич. Уже 1967 р. опубліковано Львівську методику розробки комплексного перспективного плану колективу промислового підприємства, яку визнано в межах офіційної управлінської доктрини. Згодом розроблено методичні рекомендації і плани економічного і соціального розвитку адміністративних районів, міст, що започаткувало цілісну систему соціального планування.

Період другої половини 1970-х та першої половини 80-х років характерний подальшими спробами реформування економіки. У науковій літературі та періодичних виданнях цього часу почали обговорювати раніше заборонені теми — падіння темпів економічного розвитку, інфляційні процеси, приховане безробіття, наявність тіньової економіки тощо. Суспільство жило в очікуванні змін. Такі зміни започаткував 1985 р. М. Горбачов, який висунув ідею перебудови всієї соціально-економічної системи, передусім керування економікою.

У цей період зробили спроби запровадити нові моделі керування підприємствами. Першою з них була модель госпрозрахунку, побудована на нормативному розподілі прибутку. Дещо пізніше запроваджено другу модель госпрозрахунку, що ґрунтувалася на нормативному розподілі доходу і розвиткові орендних відносин. Використання цих моделей за логікою речей потребувало збільшення економічної свободи суб'єктів господарювання, розвитку підприємств, заснованих на недержавній формі власності.

У розробці теоретичних основ реформування економіки активну участь узяли й українські вчені. Їхні праці цього періоду присвячені проблемам госпрозрахунку та розширенню економічної самостійності підприємств, регіонів та республіки в цілому, обмеження функцій централізованого економічного і соціального планування, мистецтву керування та інших проблем майбутніх реформ. Послідовні спроби втілення названих ідей привели до логічних висновків про потребу запровадження ринкових відносин у господарстві.

Дослідження українських вчених з названої проблематики було втілено у "Програмі переходу Української РСР до ринкової економіки", затвердженої Верховною Радою УРСР 1990 р'8. Втілення в життя її положень триває у суверенній Україні.

Особливості формування сучасної системи менеджменту в Україні

Економіка України є перехідною від адміністративно-командної до соціально-ринкової. Ринкові перетворення потребують наукового обґрунтування і вирішення низки управлінських проблем макро- і мікроекономічного характеру.

На макроекономічному рівні треба визначити нову роль держави в керуванні економікою, створити нову систему органів державного керування економікою, сформувати комплекс методів державного регулювання економічних процесів. Формування ефективної системи керування на мікрорівні потребує не тільки акумуляції найвизначніших світових здобутків у цій галузі, а й відображення особливостей соціально-економічних процесів в Україні. Сліпе копіювання зарубіжних моделей менеджменту не тільки не дає користі, а навпаки, шкодить реформуванню економіки. В менеджменті величезне значення мають національна психологія, традиції, соціально-культурні чинники, духовні цінності тощо.

Вітчизняна модель менеджменту потребує одночасного вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: макроекономічних змін у суспільстві, формування нового управлінського мислення керівників та розробки наукової бази менеджменту.

Успіх ринкових перетворень зумовлений умінням розумно керувати. Передусім ідеться про вміння ухвалювати раціональні рішення та ефективно їх виконувати. Однак процес становлення такого вміння доволі непростий.

Сьогодні в Україні можна виділити щонайменше три напрями в управлінні. Перший умовно називають менеджментом здорового глузду. Цей вид управління розвивається на багатьох приватизованих та новостворених підприємствах так званих нових українців. Нові власники не мали професійного управлінського досвіду. Первісне нагромадження капіталу не потребувало високого професіоналізму в керуванні бізнесом, достатньо було і менеджменту здорового глузду першопрохідців. У процесі інтеграції та концентрації капіталу проблеми управлінського професіоналізму загострились.

Другий підхід у керуванні - професійний ринковий менеджмент, представниками якого є західні фірми, що успішно працюють на українському ринку. Вони принесли з собою не тільки західну культуру, а й новітню технічну базу менеджменту, яка доволі міцно вкоренилась у ділових організаціях України. Якщо донедавна в українських директорів підприємств були службові автомобіль, телефон і секретар, то в сучасних керівників є персональні комп'ютери, мобільні телефони, бази даних, системи зв'язку через Інтернет та ін. Атрибутом сучасних українських фірм стали гарні офіси, ввічливі менеджери і секретарки. Проте реформа менеджменту на цьому й закінчилась. Методи і форми діяльності апарату керування не змінилися з часів колишньої адміністративно-командної системи. Більшість нових керівників ще не сприйняли власне західних технологій внутрішньо фірмового корпоративного керування та групової взаємодії.

Зрештою, третій підхід у менеджменті втілює переважна більшість керівників радянського зразка, які дотримуються методів та стилю керування адміністративно-командної системи. Досвід керування підприємствами у них чималий, проте нема досвіду ведення бізнесу як такого.

У період приватизації їхні зусилля були спрямовані не на вирішення проблем прибутковості виробництва або ефективного менеджменту, а на контроль над підприємством та отримання його частки у власність. Перед керівництвом постали непоєднувані завдання: з одного боку, можливість стратегічного придбання значних активів, а з іншого, — впровадження ринкового менеджменту і підвищення ефективності виробництва. Особистий інтерес узяв гору. Перемогли стратегічні можливості власного збагачення шляхом бартеризації, системи неплатежів та невиплат заробітної платні, тінізації господарських зв'язків тощо.

Отже, за роки незалежності України мало хто займався вдосконаленням системи керування; за висловом одного з директорів, вистачало і "жеківських" методів. Однак такі методи вже не задовольняють суспільство. Аналізуючи процеси управління в нашій державі, представник фонду Карнеги проф. А. Ослунд зробив висновок, що виробничі досягнення в Україні не залежать практично ні від галузі, ні від розміру підприємства, а "вирішальну роль відіграє менеджер, його здібності і воля"'.

РОЗДІЛ 2. З досвіду менеджменту в Україні

2.1 Формування ринкового середовища в Україні

Процес реформування національної економіки України зазнає, хоч повільно, кардинальних об'єктивно необхідних змін. Від колишньої адміністративно-командної системи Україна успадкувала монополію державної власності, а з нею — і недосконалу багатогалузеву структуру господарства.

Проте різкий злам адміністративно-командної системи не супроводжувався достатніми реальними економічними перетвореннями ринкового типу. За даними Європейського банку реконструкції та розвитку індекс реформ в Україні у 1997 р. становив 0,57, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи - 0,73. Він швидко зростав у 1994 та 1995 рр., проте відтоді майже не змінився. В результаті економіка України перебуває у занедбаному стані. Про це свідчить порівняльний аналіз 14 показників умов господарювання країн з економічною свободою й України, проведений Н.П. Тарнавською та Р.М. Пушкарем на підставі різних джерел (табл. 1).

Таблиця 1 Порівняння умов господарювання країн з економічною свободою і України

Показники

Країни з економічною свободою

Україна

Ступінь протекціонізму

Незначний, до 4%

Від 10 до 30%

Наявність дозволів на заняття бізнесом

Нема

Практика дуже поширена

Ступінь корупції в митних органах

Нема

Високий

Податкова політика

30-40% прибутку

До 80-90% прибутку

Кредитно-фінансова політика

Ставки 5-10%

Ставка 70%

Рівень інфляції

2-в% за рік

Різкі коливання: 5-10% за місяць до незначної дефляції

Частка державного споживання у валовому внутрішньому продукті

5-10%

42% в 1997р.-

Контроль цін

Нема

Високий рівень

Контроль заробітної платні

Нема

Жорстке регулювання на державних підприємствах і спроба впровадження на приватних

Державне регулювання економіки

Незначне

Всеохопне

Державне регулювання банківської сфери

Несуттєве

Значне

Захист прав власності

Високий рівень правового захисту

Захист на дуже низькому рівні

Інвестиційна політика

Без обмежень

Великі обмеження

Заохоченість і політична нестабільність

Помірні та стабільні

Високе зростання і нестабільність

Особливо відстає розвиток інституційного середовища, орієнтованого на ринок. Економічне зростання гальмує також низька якість та надійність уже створених інституцій. У жодній зі сфер економічної діяльності немає завершеного системного законодавчого забезпечення. Постійні зміни чинного законодавства, громіздке регулювання бізнесової діяльності підривають ділову активність та заважають розвиткові підприємництва. Брак забезпечення прав власності та недостатнє вміння захищати контракти, довільне трактування законодавчих норм державними посадовими особами створили високий ступінь невпевненості, збільшили витрати на підприємництво в Україні та створили додаткові бар'єри для входження на ринок нових приватних фірм, що значно обмежує конкуренцію.

За роки реформ в Україні не вдалося створити дієздатної системи державного керування ринковими перетвореннями. Роль урядових структур в економічному житі і країни є все ще значною. Ринкова економіка складається, головно, з трьох елементів:

підприємств, ринків та інституцій, що дають змогу ринкам ефективно функціонувати. Державне необґрунтоване втручання у ці сфери створює серйозні перешкоди для розвитку сприятливого бізнесового клімату.

Втручання уряду простежується у видатках державного споживання (у відсотках до ВВП). Крім того, ці видатки спрямовують переважно на дотації у такі традиційно важливі сектори економіки, як енергетика, сільське господарство, важка та оборонна промисловості. Відсутність реструктуризації цих галузей, підтримання існуючих монополій та неефективної структури цін продовжують чинити сильний тиск на бюджет країни.

Надмірна роль уряду супроводжується утриманням великого бюрократичного державного апарату, який доволі часто втручається в економічне життя, використовуючи стиль керівництва, методи та традиції, успадковані від адміністративної системи. В результаті утворилася, за переконанням президента України Л.Кучми, глибока суперечність між ринковими відносинами і системою керування, яка є найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу.

Формальні процеси приватизації не забезпечили формування відповідального господаря. На початку 1998 р. форму власності змінили 56,3 тис. об'єктів, у тому числі 14,9 тис. об'єктів (26,5 %) загальнодержавної та 41,3 тис. (73,5%) - комунальної власності. Проте глибокої структуризації відносин власності не відбулось. До колективної форми власності перейшло 47,9 тис. об'єктів (85,1 %) від загальної кількості роздержавлених, об'єктами приватної власності стали лише 8,3 тис. (14,9 %).

Водночас брак коштів у підприємствах призвів до різкого зниження впроваджень у виробництво результатів наукових розробок та заходів з оновлення виробництва. Відсутність повноцінних правових та організаційних механізмів реалізації переваг приватної власності зумовила поширення так званої неформальної приватизації. Псевдовласники - керівники підприємств колективної власності, а також колективних сільгосппідприємств (КСП) практично володіють колективним майном та використовують його для власного збагачення. Саме цей тип керівників перетворився у найконсервативнішу силу суспільства, що блокує подальшу приватизацію та проведення економічних реформ. Змінити ситуацію допоможе гарантування захисту прав власності та контрактів через механізм банкрутства і виконання закладних операцій. Важкий тягар податків, який сам по собі стримує розвиток виробництва, його оновлення та оздоровлення, економічний саморозвиток та самозростання, супроводжуються глибокими деформаційними процесами, зокрема, високим рівнем тінізації української економіки, її корумпованістю та економічною злочинністю, зростанням бартеризації господарських зв'язків та позабанківського грошового обігу. Безперечно, податкову систему потрібно спростити, вона повинна охоплювати широку базу з обмеженою кількістю пільг та помірними і єдиними ставками. Це забезпечить виконання підприємницькими структурами та приватними особами своїх податкових зобов'язань

Наявність великого бюрократичного апарату, його корумповані зумовили повільне реформування бюджетної системи, яка є важливим чинником інфляційних процесів. Хронічна дефіцитність державних фінансів, ручний спосіб їхнього розподілу, постійне невиконання державою своїх фінансових зобов'язань, а також численні пільги свідчать про економічну неефективність бюджетної системи. Для ліквідації загальних деформацій потрібно створити просту та прозору регуляторну систему дохідної та видаткової частин державного і місцевих бюджетів. За невиконання показників прийнятих бюджетів відповідальні працівники повинні суворо відповідати. Посилена державна опіка банківської системи стала причиною того, що банки не накопичили відповідних кредитних ресурсів, не є активними суб'єктами інвестиційного процесу. Статистичні дані свідчать, що банківський капітал України становить усього 4,9% від ВВП. У країнах Центральної та Східної Європи його розмір сягає в середньому 40%. У Польщі, наприклад, банківські депозити на особу становили наприкінці 1999 р. 1300 дол. США, в Україні трохи більше 50 дол. СІЛА. Переважна більшість комерційних банків України функціонує сьогодні за рахунок спекуляцій на валютному ринку4.

Недоліки у проведенні економічних реформ є головними чинниками нестійкості стабілізаційних процесів та формування самодостатніх механізмів економічного саморозвитку і зростання.

ВИСНОВОК

Відсутність менеджменту є чи не найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу. Підбір керівників та їхнє навчання методів формування ринкової цілісної системи керування організацією повинні стати одним з пріоритетних напрямів державної політики. Потрібно з менеджменту здорового глузду, західного менеджменту та менеджменту командно-адміністративної системи створити прагматичну українську модель менеджменту зразка 2001 року.

Дослідження тенденцій світового менеджменту та особливостей становлення соціально-економічного менеджменту в Україні дають змогу намітити орієнтири формування системи менеджменту в нашій державі. Досягнення світового менеджменту потрібно адаптувати до українського "ґрунту" з урахуванням ментальності типового українського керівника, спеціаліста, робітника. Адже центральна фігура системи керування виробництвом - людська особистість, яка одночасно є об'єктом керування (виконавцем) і суб'єктом керування (керівником).

Підприємство - це, перш за все, соціальна система, ефективність роботи якої залежить від працівників. Завдання керівництва полягає в умінні максимально використовувати цей потенціал. Вирішальне значення тут мають такі чинники, як лідерство, стиль керівництва, мотивація поведінки, культура, моральність, стосунки в колективі. Довготривале панування тоталітарної системи призвело до того, що в українському суспільстві знизився моральний рівень найактивнішої частини населення. У трудових відносинах глибоко вкоренились такі негативні риси, як безвідповідальність, несамостійність, неповага до праці інших людей, інертність та безініціативність, бажання задовольнити лише свої інтереси та ігнорувати чужі, зневажливе та безвідповідальне ставлення до свого здоров'я і довкілля, небажання цінувати робочий час, ігнорування інструкцій, стандартів, правил, законів та ін.

Формування дієвої моделі менеджменту неможливе без реалізації стратегії розвитку персоналу. Ідеться про старанний підбір кадрів, високий та однорідний рівень їхньої кваліфікації, високу моральність. Розвиток персоналу повинен пов'язати професійно-кваліфікаційну модель робочих місць з моделлю особистих та ділових рис людини, поступово формувати свідому активну відповідальну особистість, відродити справжній демократизм у відносинах між виконавцями і керівниками. Цілісну систему керування організацією, що с предметом стратегічного менеджменту, не можна формувати без впровадження механізму керування "за цілями і результатами". Цей механізм відображає універсальні підходи до керування організаціями як соціальними системами, що складаються з окремих груп працівників. Стратегічне керування потрібно провадити на засадах таких принципів соціального керування, як визначення мети, цілеспрямована орієнтація працівників, зворотний зв'язок з результатами діяльності.

Сучасне господарське керування характеризують багатоваріантність можливих вирішень, гнучкість і неординарність господарських ситуацій та неповторність способів дії в конкретній ситуації. Менеджмент не дає універсальних рецептів. Він лише навчає, як, знаючи прийоми, способи та шляхи вирішення тих чи інших управлінських завдань, досягти успіху в умовах конкретного підприємства. Керівник-менеджер стає центральною фігурою керування, розробляє варіанти господарських вирішень, бере на себе відповідальність за розробку та впровадження управлінських команд. Проте сформований сьогодні корпус керівників-технократів у більшості об'єктивно непридатний до керівної діяльності.

Створення ефективної системи керування виробництвом в Україні треба починати зі старанного підбору керівних кадрів та їхнього навчання. Потрібно також пам'ятати, що ефективно керувати ніколи не зможуть люди, які хоча глибоко теоретично пізнали науку керування, однак не мають "іскри Божої", тобто задатків і здібностей до специфічної діяльності менеджменту. Державна кадрова політика повинна передбачити створення системи пошуку молодих осіб, яким притаманні вроджені риси лідера та організатора. Шляхи можуть бути різними: від організації окремих груп або класів у школах до формування спеціалізованих шкіл або ліцеїв.

Створення відповідних факультетів з менеджерської підготовки у провідних навчальних закладах, регіональних центрів перепідготовки теперішніх керівників та підготовки резерву завершить формування цілісної системи підготовки керівників-менеджерів в Україні. Нова плеяда менеджерів, сформована за генетичними здібностями та знанням стратегічного і тактичного менеджменту, створюватиме прагматичну українську модель менеджменту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

    Герчикова И.Н. Менеджмент : Учебник / И.Н. Герчикова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – 501 с.

    Ивасенко А.Г. Менеджмент : Учеб. пособие / А.Г. Ивасенко. 2001. - 97 с.

    Кабушкин Н.И. Основы менеджмента : Учеб. пособие / Н.И. Кабушкин. – 5-е узд. стереотип. – Мн. : Новое знание, 2002. – 336 с.

    Карпов А.В. Психология менеджмента : Учеб. пособие / А. В. Карпов. – М. : Гардарики, 2005. – 584 с.

    Мескон М. Основи менеджмента / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури ; пер. с англ. Л.И. Евенко. – Москва: Издательство "ДЕЛО", 1997. – 493 с.

    Румянцева З.П. Менеджмент организации : Учеб. пособие / З.П. Румянцева, Н.А. Саломатин, Р. З. Акбердин и др.. – М. : ИНФРА – М. 1995. – 432 с.

    Теоретические основы менеджмента : Конспект лекцій / Н.В. Комарова. – М. : Доброе слово, 2005. – 64 с.