Основні управлінські культури. Етносоціальні особливості управління

Реферат

Основні управлінські культури. Етносоціальні особливості управління

Порівняльний аналіз основних управлінських культур

Розвиток управлінської думки в повоєнний період ознаменувався не лише появою великої кількості концепцій і теорій, а й утвердженням чотирьох основних управлінських культур: американської, японської, європейської і радянської.

Американська управлінська культура розглядала управління як спеціалізований вид діяльності, а самого менеджера — як професіонала, котрий володіє фаховою освітою (найчастіше на додаток до інженерної, юридичної, економічної тощо). Для потреб управління було створено інфраструктуру у вигляді сотень шкіл бізнесу, десятків тисяч консультативних фірм, розгалужених інформаційних мереж загального користування, різноманітних наукових досліджень і публікацій у сфері управління.

В основі американської управлінської культури (утім, як і європейської) лежить англосаксонський генотип, ядром якого є раціоналізм. У ньому чітко виражені такі риси, як індивідуалізм, опора переважно на власні сили, розважливий прагматизм у конкуренції. Як правило, ці якості пов'язують із протестантською етикою і духом капіталізму. За М. Вебером, вони найбільш сприяють розвитку ринкової економіки.

Однак у 80-ті роки XX ст. навіть американці раптом засумнівалися в правильності свого шляху, почали звинувачувати школи бізнесу в неправильній орієнтації менеджерів, відриві від життя, невиправданому захопленні «наукою управління*. Вони почали пильно вивчати японську управлінську культуру.

Японське •«економічне диво» розвивалося, спираючись усього лише на три школи бізнесу. Концепція японського менеджменту передбачала підготовку керівників насамперед за допомогою досвіду. Керівники різного рівня цілеспрямовано проводилися через низку посад у різних підрозділах фірми. При цьому вони вивчали не тільки справу, а й мистецтво людських стосунків. У керівників поступово культивувалися необхідні якості.

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською і японською. З одного боку, європейці мають школи бізнесу й центри підвищення кваліфікації з управління, як і американці, хоча й не в такій кількості. З іншого боку, управління як вид діяльності, якому потрібно вчитися, й дотепер у переліку кар'єрних переваг посідає не таке вже й високе місце І, наприклад, у Великобританії не входить навіть до першої десятки.

Вимагає окремого розгляду радянська управлінська культура. Навіть через десятиліття в умовах зміни епох на пострадянському у сфері науки й техніки, насамперед на процес комп'ютеризації. Комп'ютер як елемент сучасної управлінської культури дав можливість звільнити управлінську працю від значної кількості рутинних, технічних операцій.

Значного поширення набули кількісні й статистичні методи аналізу, моделювання. Кількісний підхід знайшов відображення 8 декількох управлінських концепціях:

«концепція операційного менеджменту» (керівнику недостатньо знати лише науку управління; менеджер повинен мати ґрунтовні знання в галузі соціології, психології, математики, економіки, теорії систем та ін.);

-«концепція управлінських рішень* (головним у діяльності керівника є прийняття рішень; навчання керівника повинне включати насамперед формування в нього готовності приймати правильні та своєчасні рішення);

«концепція математичного, чи наукового управління» (світова ситуація, ЇЇ ускладнення вимагають забезпечити поглиблення наукового характеру управління; для цього необхідно використовувати різні математичні моделі та концепції).

Ознаки менталітету як соціально-психологічного явища

Менталітет як соціально-психологічне явище найчастіше охоплює такі ознаки:

• включає не до кіпця усвідомлені й нечітко сформульовані ідеї і принципи;

йому притаманна лише певна мінливість без порушення сут-нісних основ;

він не детермінований (в усякому разі, не цілком) соціальним ладом і виробничими відносинами; він обумовлює відродження на принципово новому соціальному грунті старих стереотипів поведінки й легко їх закріплює;

• він важко піддається впливу ідеологічних засобів (вони здатні лише активізувати певні аспекти, але більшою мірою виявляють і висвітлюють їх, аніж створюють).

Для української (а потім і радянської) управлінської культури східнослов'янський менталітет виявився благодатним грунтом, що став основою дивної своєрідності й живучості цієї культури. Формування цього типу менталітету відбувалося під впливом особливих соціально-економічних і природних умов.

Українці та росіяни починали свою історію, за словами історика С. М. Соловйова, «на незайманому грунті, на якому історія, цивілізація іншого народу не залишила ніяких слідів*. Крім того, перебування «на краю» Європи не дало можливості «далеким» виливам інтенсивно та серйозно впливати на східнослов'янські народи.

На формування їхнього менталітету значною мірою вплинули величезні масштаби території країни, що стало причиною соціально-психологічної віддаленості периферії від центру («до Бога високо, до царя далеко»). Це часто призводило до вимушеної «вольниці» дій, що межувала із самоуправством та беззаконням. Важливу роль відіграла також різноманітність національних культур і народів України (останнє, до речі, зумовило повагу та терпимість до інших культур і народів). Моральним стрижнем традиційної української ментальності були православні цінності.

Природа - насамперед ліс, степ і річка - як основні стихії, за словами історика В. О. Ключевського, «взяли живу та своєрідну участь у творенні життя й понять українця». Саме стихія природи розвинула в українцях «спритність за дрібних ускладнень і небезпек, звичку до терплячої боротьби з негодою і нестатками».

Українська ментальність формувалася в умовах тісного спілкування з азіатськими народами, що вже само по собі було феноменальним явищем. Серйозний вплив справило також більш як двохсотлітнє монголо-татарське ярмо: звідси — постійне прагнення до розширення зони мешкання, волелюбність, зухвала відчайдушність. У чому ж своєрідність східноєвропейського менталітету, що зробила його несхожим на всі інші? Серед визначальних особливостей слід назвати такі: суперечливість, схильність до крайнощів та вагання. У нашому менталітеті вони зрослися дуже міцно і є найбільш відмітними рисами нашого характеру — з того часу, як людина починає усвідомлювати себе. Цікаво, що російську душу М. Бердяєв характеризує такими епітетами: «безмежність, безформність, широта, спрямована в нескінченність».

Українці за своєю природою — максималісти. Вони звикли впадати з одних крайнощів в інші. Історія України дає чимало тому прикладів — навіть протягом XX ст.: релігійність, що доходила до фанатизму, й атеїстична вакханалія; особливе шанування держави, благоговіння перед владою й анархічні бунти, безглузді погроми, обов'язкове повалення вчорашніх кумирів. Народ у постійному пошуку «золотої середини» — так характеризують українців зарубіжні аналітики:

життєздатність і рухливість, перманентний рух плоті та блукання духу. Український народ — це народ що рухається, на-род-подорожній. Історично на його території ніколи не припинялося розселення. Мало не кожне нове покоління переходило на нові землі. Як відзначає М. Князева, якщо західні народи жили там, де народилися, і змушені були освоювати свій клаптик землі, що породжувало стійкість, обгрунтованість, то українець — людина, яка завжди була готова взяти торбинку та піти кудись удалечінь. Не випадково один із провідних глибинних символів української культури — Чумацький Шлях.

Усі найважливіші пригоди з героями казок відбуваються в дорозі, у мандрах, а не вдома;

• схильність до авралів і поривів у діяльності, благоговіння перед стихією і небажання планувати своє майбутнє. В українській душі поєднуються два начала: ледаче лежання і блискавична діяльність. Це пояснюється природно-кліматичними причинами. Тривалий період бездіяльності, коли людина була змушена просто дивитися в біле безгоміння й лише міркувати, змінювався на короткий проблиск теплої, ясної погоди, коли треба було дуже швидко, стрімко — часто на «а може-таки» — щось зробити.

Природа привчила українця більше думати про минуле й менше заглядати в майбутнє. У боротьбі з несподіваними заметілями й відлигами, з непередбачуваними серпневими морозами й січневою мрякою він став більше обачний, ніж завбачливий, навчився більше помічати наслідки, аніж ставити цілі. «Наша людина заднім розумом міцна», — підкреслював В. О. Ключевський. Йдеться про непередбачуваність дій і вчинків, що випливає з «неможливості спланувати наперед, заздалегідь обміркувати план дій і рухатися до поставленої мети». Великорос «кращий на початку справи, коли ще не впевнений у собі й в успіху, і гірший наприкінці, коли вже доможеться деякого успіху та приверне увагу: непевність у собі збуджує його сили, а успіх руйнує їх. Йому легше здолати перешкоди, небезпеку, невдачу, ніж тактовно і з гідністю витримати успіх; легше зробити велике, ніж змиритися з думкою про свою велич» (В. О. Ключевський).

Це визначило схильність швидко сприймати все нове, незвичайне і так само швидко остигати у своєму ставленні до цього нового. Як і будь-яке достоїнство, ця якість могла швидко перетворитися на щось протилежне. Як приклад можна навести самодурство влади у всерадянському масштабі. Воно знаходило вираження в тому, що людина влади, осягнувши якусь ідею, починала в ім'я цієї ідеї трощити навколо себе все живе, ішла знову до краю, до необоротності. Тріумфував принцип: «Якщо ідея не стикується з життям, значить, потрібно змінити життя. Тому відмітними рисами українця завжди були гнучкість, спритність, готовність до нестандартних рішень і дій. «Природа й доля малороса такі, що привчили його виходити на пряму дорогу манівцями. Малорос мислить і діє, як ходить, — підкреслював В. О. Ключевський. -Здавалося б, що можна придумати більш криве та звивисте за українську стежину, а спробуйте пройти пряміше: тільки проблукаєте і вийдете на ту ж звивисту стежку».

Український народ ніколи не піддавався зневірі. Він переборював будь-які труднощі, перешкоди й незгоди з незгасним оптимізмом і вірою в краще майбутнє. От чому жарт і гумор — вірні супутники в житті українця, причому найчастіше він жартує над своїми ж вадами й недоліками. Разом з тим — поважне ставлення до чужого досвіду та способу життя, прагнення засвоїти й трансформувати все краще зі світового досвіду. Український менталітет сприйнятливий до всього кращого, що нагромадив світовий досвід. Але сліпого копіювання кращих зразків світової цивілізації не було ніколи. На думку М. Князевої, здатність до засвоєння-трансфор-мації і є найглибиннішою, найголовнішою творчою особливістю українського менталітету як принципово відкритої структури, що перебуває в постійному русі.

Етносоціальиі особливості управління в Україні

Етносоціальні особливості управління розглядають менталітет у системі цінностей соціальпо-адекватного менеджменту, а ментальну базу України, ментальні особливості української нації — як фактор адекватного соціального управління. Поняття «менталітет» безпосередньо пов'язане зі структурою соціальної психіки. Розуміння менталітету як відображення свідомих і несвідомих настанов індивіда (чи соціуму) на певні, специфічні лише для нього, зразки й форми поведінки дає можливість виробити оптимальні Управлінські моделі в конкретному соціокультурному середовищі.

На процес формування психіки та її ментальних особливостей значною мірою впливає такий її структурний компонент, як колективне несвідоме, що формується як наслідок спільних переживань етнічної групи, комплекс несвідомих реакцій на специфічні умови існування останньої. Низка факторів сформувала «українську» психіку, викликавши до життя такі стереотипи поведінки, як потаємність, що є реакцією на тиск обставин, домінування маленьких груп над великими співтовариствами, послаблення екстравертної повелінки. Емоційно-чуттєвий характер типового українця великою мірою детермінує його сприйняття.

Українська ментальність розглядається як похідна від таких факторів, як расовий, географічний, історичний, соціологічний, культурно-морфологічний і глибинно-психологічний. При цьому наголошується на необхідності дослідження етнопсихологічного феномена з позицій статики й динаміки процесу його формування. Географічний фактор пов'язаний із впливом особливостей помірного клімату лісостепу та рівнинного рельєфу на формування споглядальної настанови в комплексі з чуттєвим компонентом у сприйнятті. Історичний аспект відображає перманентну залежність України від зовнішнього середовища, пов'язану з геополітичною ситуацією в регіоні й пасивністю населення, характерними реакціями якого були терплячість і замикання в собі, за винятком окремих спонтанних спалахів насильства у відповідь. Соціологічний аспект передбачає, що домінуючою верствою в соціальній структурі українського суспільства є селянство, що формує психологію власника. Звідси — схильність до творення маленьких груп, згуртованість яких має більш інтимний, довірливий характер, ніж це спостерігається у великих соціальних спільнотах. Таким маленьким групам властиві рефлексивні установки, орієнтовані на самодостатність. Культурно-морфологічний аспект формування українського менталітету пов'язаний з периферійністю України щодо Західної Європи. Ця особливість позначилася на тій обставині, що основні хвилі європейської думки (римський католицизм, Відродження й Просвітництво) торкнулися українців незначною мірою.

На традиційні українські психоповедінкові архетипи наклала свій відбиток євразійська матриця світогляду з домінантою тоталітарного мислення і вертикальною стратифікацією владних структур. Умовою виживання українського етносу було проведення політики психологічного та політичного конформізму. Вимушена ізоляція від осередків європейської культури й науки зумовила відхилення українських світоглядних настанов від предметності й схильність до рефлексії. Споглядальність як одна з провідних настанов українського менталітету мотивується недостатнім розвитком в Україні соціальних об'єднань з конкретними цілями, досягнення яких неможливе без мобілізації розумово-вольового компонента. В українській же ментальності превалюють чуттєві прояви в комплексі з досить сильним впливом індивідуалізму.

Провінційність на державному рівні породжувала містечкове мислення, біо виявлялося в інтровертуванні національної психіки, орієнтованої на самозбереження. При всій негативності інтроверто-ваної настанови як фактора політики ізоляціонізму існує і зворотний бік такої поведінки. Це, насамперед, раціоналізація мислення, спрямована на прагматичне ставлення до зовнішнього середовища. Ірраціоналізм бездержавності компенсувався раціональністю стосовно території, що освоювалася, і перетворенням її на зону особистого добробуту.

Багато досліджень підкреслюють матріархальний характер української родини, де ефективна влада належить матері, яка несе на собі відносно велике функціональне навантаження — в усіх аспектах сімейного життя. Родина, отже, ідентифікується з образом матері, успадковуючи відповідний стереотип свідомості з характерними «жіночими» атрибутами поведінки, моралі, життєвих настанов. Цей архетип сприяє формуванню емоційно-чуттєвого компонента українського менталітету, «провокує» прагнення «типового» українця на перехід від більшої спільноти до затишної атмосфери маленької групи. Із цим феноменом добре узгоджується відомий український індивідуалізм, відносна байдужість до загальнодержавних інтересів, недостатність зовніпшьоекспансивної скстравертованої поведінки.

Раціональність в українській ментальності яскраво виражена в тяжінні до повільних, еволюційних шляхів розвитку. Емоційність же як риса соціальної психіки є скоріше проявом культурно-ціннісних настанов соціуму, ніж логіко-нормативних. Сенсорність пов'язана з конкретним, предметним сприйняттям дійсності на відміну від інтуїтивності, для якої більш характерним є абстрактно-образний спосіб мислення. Щодо шкали екстернальності-інтер-нальності, то слід зазначити, що більшість якостей, що відображають характер українського етносу, зміщені в бік екстерпальності.

Ідентифікація українського менталітету дає можливість підійти до вирішення проблеми соціального управління, спираючись на дві детермінанти — національну ідею та лідерство як ЇЇ виразника. Національна ідея має бути адекватною ментальним особливостям української нації. Така ідея може містити в собі раціональне начало, визначаючи конкретні цілі й реальний механізм їх досягнення.

У житті українця з його чутливо-емоційно-чуттєвим характером біосфера завжди стояла попереду техносфери. Остання £ більш адекватною раціонально-логічному менталітету північно-західних етносів. Характерною рисою українського соціуму є те, що міцність внутрішніх колективних зв'язків у ньому великою мірою залежить від особистісних характеристик взаємодіючих суб'єктів, тобто визначальну роль відіграють морально-етичні фактори. Інтелект, високий професіоналізм не «володіютьї> такою силою й авторитетом для колективної свідомості, як уміння емоційно впливати на оточення, використовуючи механізм симпатії. Превалювання в соціальній психіці українського соціуму емоційного фактора створює в організаційній структурі суспільства дисбаланс у співвідношенні між формальною й неформальною організаціями на користь останньої. Такий дисбаланс підсилює тенденцію до підбору кадрів в організаційних структурах за принципом довіри.

«Всесвітня чутливість», про яку говорили кращі представники української культури, — не просто елегантна формула. Це спосіб існування слов'янської душі: відібрати краще — прийняти — увібрати — пережити — переосмислити — трансформувати.

Україна засвоїла й переплавила у своїй суспільній свідомості, у своїй ментальності ряд рис та особливостей європейських та азіатських культур. Ці риси лише посилили своєрідність української ментальності, але не змогли кардинально вплинути на неї, а тим більше — змінити її.

Прогноз майбутнього управлінських культур

Спробуємо спрогнозувати майбутнє управлінських культур.

Незважаючи на істотні відмінності між управлінськими культурами, в умовах інтернаціоналізації всіх сфер життя ця проблема поступово починає втрачати свою актуальність. Більше того, на думку багатьох авторів, поява в науковому обігу декількох різновидів управлінських культур була зумовлена необхідністю дати зрозумілі пояснення «економічного дива» японського, скандинавського, корейського зразків.

Сьогодні кожен із нас існує не тільки в національному духовному просторі, а й, загалом, у культурно-інформаційному полі людства. Ми відкрили для себе моделі існування інших народів. Це зумовило прискорення процесу конвергенції різних управлінських культур і становлення принципово нової управлінської культури. Між керівниками, які представляють різні управлінські моделі, відбувається взаємний обмін новими Ідеями, найбільш продуктивними методами управління, сучасними органІзаційно-тех-нічними формами й засобами управління.

Попри всі труднощі цього суперечливого процесу, важливо уникнути двох крайнощів. По-перше, замикання в рамках націо-нальпо-етнічних підходів щодо вирішення актуальних проблем, абсолютизації явних переваг нашого менталітету, обожнювання й схиляння перед колишньою радянською управлінською культурою, підживлюваних гаслом, яке відомий поет виразив словами: «У советских — собственная гордость..ж

По-друге, орієнтація винятково на зарубіжний управлінський досвід, що звеличується як джерело мудрості па всі випадки життя. Життя показує безперспективність сліпого перенесення та пристосування управлінських рецептів, придатних для однієї країни, для однієї ситуації, до потреб і запитів іншої країни, іншої ситуації.

Важливо пам'ятати, що в кожного народу — своя особлива цінність. В американців — це успіх і запал молодої нації, у європейців — усталеність, стабільність життя, у японців — вірність традиціям, «японському духу». Наша надцінність — емоційне сприйняття навколишнього світу, всесвітньовідома «слов'янська душа» з її протиріччями й моральними шуканнями, життєва філософічність.

Актуальним завданням сучасної психології управління е доцільний відбір усього позитивного з радянської і зарубіжних управлінських культур. Надалі постає завдання поступово сформувати на цій основі власну управлінську культуру. Зробити це буде дуже непросто, оскільки елементи культури (у тому числі й управлінської) неможливо ввести, використовуючи закони, декрети, накази. Щоб утвердилося нове — спочатку в головах керівників, а потім і в їхніх щоденних вчинках — потрібен досить тривалий період.

Література

1. Аминов И.И. Психология делового общения // И.И. Аминов.-М.: Омега – Л.;2006. - 304 с.

   Большой толковый психологический словарь (Ребер Артур). В 2 –х т.: Пер. с англ. - М.: Вече, АСТ, 2000. - 592 с.

   Бурега В.В. Управленческая деятельность: теория и практика профессиографического исследования. – Донецк: НЭП НАН Украины, 2000. – 96 с.

   Бурега В.В., Любчук О.К. Економічна психологія в схемах і таблицях: Навч.-метод. посібник. – Донецьк: ДонДУУ; АПЕКС, 2003. – 63 с.

   Вересов Н.Н. Психология управления: Учебное пособие. – М.: Моск. психол.-соц.
   ин-т; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2001. – 224 с.

   Гертер Гите. Работа в команде: практические рекомендации для успеха в группе / Г. Гертер, К. Оттл: пер. с нем.-Харьков: Гуманитарный Центр, 2006. – 192 с.

   Карамушка Л.М. Психологія освітнього менеджменту: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004.

   Карамушка Л.М. Психологія управління закладами середньої освіти. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 331 с.