Ссавці Чернігівської області

Зміст

Вступ

1. Природні умови Чернігівщини

2. Видовий склад ссавців в Чернігівській області

3. Відомості про чисельність і біологію основних видів ссавців

3.1 Звірі-синантропи

3.2 Звірі лісових масивів і зелених насаджень

3.3 Звірі відкритих просторів

3.4 Звірі водойм та узбереж

3.5 Дикі звірі, акліматизовані в Україні

Висновки

Список літератури

Вступ

Коли після важкої праці виїжджаєш на лоно природи і спостерігаєш, як усе живе жадібно підставляє себе під сонячне проміння, купається у ньому, коли дивиться на квітучі луки або обережно підступаєш до таємничого болота, слухаєш пташиний спів у лісі чи стоїш біля джерела-животоку, заворожений його невтомною роботою, - тоді особливо виразно відчуваєш, яка прекрасна Сіверська земля наша, кожен її куточок. Рідний край. Що може бути дорожчим для людини?

Кожного разу нас охоплює щире і радісне відчуття духовного та морального задоволення від спілкування з дивовижним і прекрасним світом природи, що оточує нас. Бо вона звеличує душу людини, збагачує її духовну культуру, виховує в ній доброту та порядність, викликає відчуття гордості за рідний край.

Видатний педагог В.О.Сухомлинський у своїй книзі “Серце віддаю дітям” відмічав, що природа є одним з найбільш благодатних джерел у вихованні дитини. “Природа стає могутнім джерелом виховання лише тоді, коли людина пізнає її, проникає думкою у причинно-наслідкові зв'язки...”

Тваринний світ — одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої країни.

Ссавці, або звірі, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм, у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Склад диких звірів у природному середовищі, не зважаючи на іноді здавалося б однакові умови життя, неоднаковий. Він залежить від багатьох екологічних умов: особливостей деревостану, наявності чагарникових заростей, трав'янистого покриву, температурних умов, вологості повітря, висоти снігового покриву, складу ґрунту тощо.

У наш час дуже часто домінуючу роль у розселенні звірів відіграють зміни людиною природного середовища, що примушує тварин пристосовуватися до нових умов існування або мігрувати. Є тварини, які не витримують змінених умов і гинуть. Тому кількість окремих звірів у природі невелика.

Різноманітні й фізіологічні пристосування ссавців — різна швидкість засвоювання їжі, зимова сплячка та ін.

Будова та спосіб життя ссавців визначає значення їх у житті людини. Ссавці є джерелом промислової і лікарської сировини, харчових та інших продуктів, необхідних для народного господарства. Хутрові звірі дають народному господарству цінне хутро, деяких з них розводять на звірофермах, м'ясо диких копитних використовується як їжа.

Використання диких звірів пов'язане з охороною і збагаченням нашої фауни. Рідкісні види тварин охороняються у заповідниках та інших заповідних ділянках, зникаючі види занесено до Червоної книги. Проводяться роботи, що сприяють відновленню зникаючих видів. Збагачує фауну акліматизація деяких звірів.

Для охорони тварин, особливо рідкісних і зникаючих видів, потрібно знати їх будову та спосіб життя, екологічні умови, практичне значення.

Дана тема досить актуальна, оскільки Клас Ссавці досить численний, і недостатньо вивчена, особливо для районів Чернігівської області.

Мета курсової роботи – з`ясувати видовий склад Класу Ссавці на території Чернігівської області.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

визначити основні особливості та дати загальну характеристику природних умов Чернігівщини;

навести систематичний склад поширених видів ссавців в області дослідження;

охарактеризувати найбільш поширені види ссавців в Чернігівській області.

Об’єктом дослідження є особливості біології та поширення ссавців.

Предмет курсової роботи складає різноманітність представників класу Ссавці на території Чернігівської області.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення особливостей та різноманітності видового складу ссавців в межах Чернігівської області.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Природні умови Чернігівщини

Мабуть, всім нам у дитинстві снились джунглі Амазонки, африканські савани, пампаси Південної Америки, величні вершини Гімалаїв та засніжені простори Антарктиди. Всі ми мріяли про далекі подорожі, але далеко не кожному вдалося здійснити ці мрії. А от мандрівка по краю, де ми живемо, - цілком реальна. І, головне, - не менш захоплююча. Ви не зустрінете екзотичних, велетенських квітів, не побачите пташок розміром з метелика і метелика, розміром з пташку. Та варто від'їхати трохи від міста, пройти по зелених луках, зупинитись на березі неквапливої річки, заглибитись у ліс, поглянути на стіну струнких сосен, на крислаті дуби, тонкі гілки плакучих верб, вслухатись у різноголосий хор пташиної дрібноти, що дзвенить навкруги, - і ви зрозумієте: оце і є справжня, неповторна краса, тиха, довірлива й велична.

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км². 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. В геоструктурному відношенні північна частина області розміщена на схилі Воронезького щита, південна і центральна пов`язані з рифтовою зоною та північним бортом Дніпровсько-Донецької западини. Розташована область на півночі України у 2-х фізико-географічних зонах Полісся і Лісостепу, що обумовлює своєрідність її ландшафту. Майже цілком область розміщується у Придніпровській низовині, південна її частина у межах Полтавської рівнини і має переважно рівнинну, злегка хвилясту поверхню, в цілому сприятливу для господарської діяльності. Абсолютні висоти 100-220 м (максимальна відмітка 222 м біля с. Березова Гать). Переважають ерозійно-акумулятивні форми рельєфу (річкові долини, яри, балки) у поєднанні з акумулятивними (льодовикові і водно-льодовикові вали, зандрові рівнини). Виключенням є сильно еродовані території Придеснянського плато (західні відроги Середньо-російської височини), численні лесові “острови” у північній та південно-східній частинах області, а також болота і знижені та перезволожені землі давніх річкових та прохідних долин (Замглай, Смолянка та інші).

Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону “Полісся – Лісостеп”. Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів. Більшість опадів випадає у теплий період року. Серед несприятливих природних процесів, які негативно впливають на сільське господарство, найбільший вплив мають суховії, які частіше трапляються у травні та серпні і тривають 5-9 днів, а також посухи, які також бувають у ці ж місяці, але не щорічно (через 2 - З роки). Інколи трапляються зливи інтенсивністю 3 - 4 мм опадів на хвилину [1,4].

Водну сітку області складають 196 річок довжиною понад 10 км та 1065 річок довжиною менше 10 км. Загальна річкова мережа області становить 8480 км. Головна водна артерія області - річка Десна з основними притоками: Сеймом, Остром, Сновом, Удаєм. Середньорічний стік річок складає 29,4 км³ . Біля 65% стоку річок проходить у період весняної повені, в середині літа та восени. В області є понад 1800 озер, ставків та водосховищ, водна поверхня яких складає близько 0,3% площі області.

Значні на Чернігівщині земельні ресурси, 62% її площі займають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 1454,7 тис. га ріллі, 320,5 тис. га – сіножаті, 240,8 га – пасовища, 22,3 % площі (710,5 га) - це ліси, з яких ліси першої групи 40%, а другої - 60% від загальної площі лісів.

У Чернігівській області є майже всі типи ґрунтів, які характерні для Полісся та Лісостепу України. Найбільш розповсюджені дерново-підзолисті грунти (680 тис. га); сірі, темно-сірі лісові та близькі до них опідзолені чорноземи, які займають 508 тис. га; малогумусні вилужені чорноземи, що займають 113,4 тис. га, атипові для Лісостепу малогумусні чорноземи - 272 тис. га. Ґрунти лучного, болотного ряду, а також торфові ґрунти розповсюджені окремими ділянками і разом складають близько 840 тис. га. Для поліпшення сільськогосподарської продуктивності ґрунтів в області осушено біля 230 тис. га перезволожених земель та зрошується біля 15 тис. га угідь.

Рослинність Чернігівщини у природному стані збереглася лише приблизно на 1/3 території, переважно у поліській частині області, у вигляді лісів, трав'яного покриву луків і болотної рослинності. У лісах на півночі області переважає сосна звичайна (73%), а на півдні - дуб звичайний (44).

За ландшафтними особливостями Чернігівщина поділяється на З фізико-географічні провінції: Чернігівське і Новгород-Сіверське Полісся та Лівобережно-дніпровська лісостепова провінція (Маринич, 1993).

Чернігівське Полісся охоплює близько 13 тис. км² у північно-західній частині області і являє собою слабохвилясту піщану рівнину морено-льодовикового походження з розповсюдженими тут боровими та суборевими лісами. Рілля займає тут близько 42% площі. Для нього характерна наявність незначно піднятих лесових "островів", які складаються з лесових суглинків та рис, притаманних північно-лісостеповим еродованим ландшафтам. Чисельні пониження (давні річкові та прохідні долини ) досить заболочені.

Новгород-Сіверське Полісся площею 5,5 тис. км² займає північно-східну частину області. Основу його складає Придеснянське лесове ерозійно-денудаційне плато з численними глибокими ярами, які врізані до корінних крейдяних порід. Є тут і карстові заглибини. Рілля тут займає близько 45% площі.

На півдні області 7,3 тис. км² займають ландшафти понижених слабкохвилястих древньоалювіальних лесових рівнин (Дніпровські тераси) з численними лощинами, балками і западинами (степові блюдця). Близько 73% площі становить рілля [1,6].

Південний схід області являє собою незначно підняту, глибоко розчленовану річковими долинами, ярами та балками лесову рівнину (Полтавське плато). Майже всі придатні землі тут займає рілля (до 86 % площі).

Геоботанічне районування дуже нагадує фізико-географічне. Геоботаніки поділяють область таким чином (Андрієнко, 1976):

І. Область Європейська широколистянолісова

Провінція Східноєвропейська

Підпровінція Поліська

Округ Чернігівсько-Новгород-Сіверський (Східнополіський) дубово-соснових лісів

Райони : 1. Ріпкінсько-Добрянський соснових лісів зелено-мохових, евтрофних відкритих боліт, торф’янистих та болотистих лук

2. Городнянський дубово-соснових і соснових лісів, евтрофних осокових та осоково-гіпнових боліт

3. Щорсько-Семенівський соснових зеленомохових лісів та евтрофних боліт

4. Н.-Сіверсько-Понорницький дубово-соснових лісів, дубових лісів та заплавних лук

5. Чернігівсько-Сосницький дубово-соснових та дубових лісів і справжніх лук

6. Остерський соснових лісів, зеленомохових та лишайникових, евтрофних осокових боліт та справжніх лук

7. Олишівсько-Коропський дубових лісів ліщинових,

справжніх лук та евтрофних боліт

2. Область Європейсько-Сибірська лісостепова

Провінція Східноєвропейська

Підпровінція Лівобережнопридніпровська

Округ Бахмацько-кременчуцький терасових лучних степів, терасових дубово-соснових лісів, заплавних лук, евтрофних боліт та лучно-галофітної рослинності

Райони : 8. Баришивсько-Бориспільський широколистяних та сосново-дубових лісів, галофільно-лучної рослинності, низинних боліт

9. Бобровицько-Бахмацький галофітної рослинності, лучних степів, низинних боліт і в'язово-дубових лісів

Округ Роменсько-Полтавський лучних степів, дубових, дубово-грабових та дубово-соснових лісів, евтрофних боліт

Райони: 10. Прилуцько-Роменський лучних степів, дубових та грабово-дубових лісів, заплавних лук та низинних боліт.

Згідно “Зоогеографічного районування України" область поділяється таким чином:

Область Палеарктична

Підобласть Бореальна Європейсько-Сибірська

Провінція Євронейсько-Західносибірська лісова

Округ Східноєвропейський

Район Мішаною лісу та лісостепу

Ділянка Східноєвропейського мішаного лісу

Підділянка Східного (Чернігівського та Н.-Сіверського) Полісся

Ділянка Східноєвропейського листяного лісу і лісостепу

Підділянка Лівобережна

Рослинний світ Чернігівщини включає понад 900 видів судинних рослин, що становить біля 18,4 % від загальної кількості судинних рослин, поширених в Україні. Для охорони, збереження і відтворення рідкісних та зникаючих видів рослин, тварин, ландшафтів, цінних природних комплексів, які мають значну наукову, історичну, екологічну та естетичну цінність, в області природно-заповідний фонд нараховує 642 об'єкти загальною площею понад 127748 га, що складає 4,04 % всієї площі області (за даними 2000 р.).

2. Видовий склад ссавців в Чернігівській області

Тваринний світ характеризується ще більш багатим видовим складом, який становить близько 41% від загальноукраїнського. Так, на Чернігівщині поширені ссавці до 48 видів.

Таблиця 1 Найбільш поширені види Чернігівської області

Ряд	Родина	Вид
Ряд Комахоїдні — Insectivora.	Родина Їжакові - Erinaceidae	Їжак звичайний (Erinaceus europaeus)
Родина Кротові - Talpidae підродина хохулі — Desmaninea	Хохуля звичайна (Desmana moschata)
Родина Землерийкові - Soricidae	Бурозубка мала (Sorex minutus)
	Родина Землерийкові - Soricidae	Кутора (Neomys)
Ряд Рукокрилі — Chiroptera		Нічниця (Myotis), вечірниця (Nyctalus)
Ряд Гризуни — Rodentia	Родина Білячі - Sciuridae	Білка звичайна - Sciurus vulgaris
Родина Мишачі - Muridae	Миша хатня (Mus musculus)
Родина Мишачі - Muridae	Миша жовтогорла (Apodemus flavicollis)
Родина Мишачі - Muridae	Миша лісова (Apodemus syluaticus)
Родина Мишачі - Muridae	Миша польова (Apodemus agrarius)
Родина Хом'якові — Cricetidae	Полівка водяна (Articola coypus)
Родина Хом'якові — Cricetidae	Ондатра (Ondatra zibethica)
Родина Боброві - Castoridae	Річковий бобер (Castor fiber)
Ряд Хижі – Carnivora	Родина Собачі - Canidae	Вовк сірий (Canis lupus)
Родина Собачі - Canidae	Лисиця звичайна (Vulpes vulpes)
Родина Куницеві - Mustelidae	Горностай (Mustela еrtіnеа)
	Норка європейська (Mustela lutreola)
Ряд Парнокопитні — Artiodactyla	Підряд Нежуйні – Nonruminanti, родина Свині (Suidae)	Дика свиня - Sus scrofa
Підряд Жуйні – Ruminantia, родина Олені (Cervidae)	Лось (Alces alces)
Родина Олені (Cervidae)	Козуля (Capreolus capreolus)
Родина Олені (Cervidae)	Плямистий олень (Cervus nippon)
Родина Олені (Cervidae)	Благородний олень (С. elaphus)
Родина Порожнисторогі (Bovidae)	Зубр (Bison bonasus)

3. Відомості про чисельність і біологію основних видів ссавців

3.1 Звірі-синантропи

Бурозубки

Незважаючи на те, що бурозубки часто оселяються поруч з людиною, побачити їх майже неможливо. Вони ведуть дуже потайний спосіб життя.

Бурозубки — невеликі, схожі на мишу звірки з ряду комахоїдних. Тіло в них струнке, завдовжки близько 7 см.

Серед найхарактерніших ознак бурозубок особливо виразні конусоподібна голова, яка закінчується тоненьким видовженим, рухливим хоботком, та бурі, іноді червонуваті хижі зуби, за що тварини дістали свою назву.

Маленькі короткі вуха ледве помітні з хутра. Густий, м'який бархатистий волосяний покрив цих звірків, як і у всіх підземних тварин, короткий, оксамитово-чорний або темно-коричневий з іржастим відтінком по боках тіла.

Оселяються бурозубки в найрізноманітніших місцях, але в досить затінених і з високою вологістю ґрунту. Зустрічаються в лісах, парках, на заболочених луках, уникають лише відкритих і сухих місцевостей. Дуже часто, особливо восени і взимку, заходять у сільські населені пункти, де досить звичайні в житлових будинках, у коморах, садах [7,8].

Бурозубки активні протягом усього року. Найбільшу діяльність виявляють уночі, лише дуже короткий час перебувають у гнізді.

Цікаво, що ці мініатюрні звірки переносять зиму, не впадаючи в тривалу сплячку.

Бурозубки надзвичайно хижі ссавці. Майже все своє життя вони проводять у пошуках їжі. Виключно ненажерливі, вони не можуть залишатися без їжі навіть протягом трьох годин. Це зумовлено інтенсивним обміном речовин, швидким перетравленням їжі. Температура тіла землерийок значно вища, ніж у інших ссавців, і досягає 40 °С.

Живляться бурозубки найрізноманітнішими дрібними тваринами: дощовими черв'яками, личинками і лялечками комах, метеликами, бабками. Нерідко нападають і на значно більших тварин — мишовидних гризунів, жаб тощо. Узимку їх раціон живлення одноманітніший: під сніговим покривом у непромерзлому шарі грунту серед опалого листя відшукують зимуючих комах. Розшукуючи їжу, нерідко потрапляють у льохи, комори тощо. Але господарські продукти бурозубки не чіпають, вони поїдають тут лише зимуючих комах.

Рослинну їжу бурозубки споживають лише додатково до тваринної, частіше в зимовий період. Це — насіння з шишок ялини та сосни, горішки липи тощо.

У зимовий період найбільш сприятливі умови для життя землерийок — глибокі замети. Незначна глибина снігового покриву під час тривалих морозів для них згубна.

Гнізда із сухих стеблинок і корінців трав'янистих рослин, добре вистелені мохом, бурозубки будують у верхньому шарі ґрунту, в гнилих пеньках, старих норах мишовидних гризунів або під лісовою підстилкою з опалого листя.

Розмножуються, починаючи з кінця березня, протягом усього теплого періоду року. За цей час встигають дати два-три приплоди, кожного разу народжуючи 7—8 малят. Новонароджені малята безпорадні, голі, сліпі, проте вони швидко ростуть і в місячному віці вже починають споживати тваринну їжу.

Кажани

Серед ссавців нашої фауни найбільш своєрідну будову мають кажани. Належать вони до ряду рукокрилих. Кажани різко відрізняються своїм своєрідним зовнішнім виглядом від інших тварин. Найцікавішим у кажана є його крила, які утворилися з передніх кінцівок у процесі тривалого пристосування до польоту, та здатність до ехолокації.

На відміну від птахів крила кажанів мають вигляд тоненької голої шкірястої перетинки між розчепіреними, дуже видовженими чотирма пальцями передніх кінцівок, яка з'єднана із задніми кінцівками і хвостом. Рухаються крила завдяки сильним грудним м'язам, прикріпленим до добре розвиненого гребеня грудної кістки. У спокійному стані крила лежать складками по боках тіла. Коли кажани злітають, крила розправляються, і звірки, наче легкі тіні, ширяють у повітрі, причому махають крилами так часто, що тіло їх стає непомітним.

За способом життя ці види кажанів дуже схожі між собою. День вони проводять у затишних схованках, де, зачепившись кігтями задніх кінцівок за нерівності опори і загорнувшись у крила, звисають головою вниз доти поки не настануть сутінки. Літають на полювання з вечора до ранку [7,14].

Живляться різноманітними комахами — Двокрилими метеликами, жуками, ловлячи їх у повітрі. Очі в кажанів маленькі і дуже погано бачать, орієнтуються тварини в темряві і полюють завдяки чудово розвиненим слуху і дотику.

Раз на рік, наприкінці травня — на початку червня, самки кажанів на 45 — 50 день вагітності народжують одного, рідко двох майже голих, сліпих, але добре розвинених малят, які міцно причіплюються до соска матері й весь період живлення материнським молоком літають разом з нею. Малята швидко розвиваються, і вже в кінці першого тижня після народження їх маса тіла збільшується вдвічі, а в місячному віці вони вже самостійно вилітають на полювання, хоч деякий час ще продовжують підгодовуватися молоком матері.

Річний цикл життя зазначених трьох видів кажанів схожий. Жодний із видів там, де є відповідні схованки, не відлітає взимку на південь. Коли зникає їжа (літаючі комахи), кажани впадають у сплячку.

Під час сплячки температура тіла кажанів дуже падає, серце скорочується не більше одного разу за годину, дихання майже припиняється. Життєві процеси підтримуються лише завдяки жировим запасам.

Кажани винищують величезну кількість комах — один кажан знищує понад 500 комах, у тому числі небезпечних шкідників, лісових, садових польових культур.

Білка звичайна

Останні десятиріччя все частіше можна бачити лісових звірів — білок у міських парках, в садах, приміських лісосмугах, тобто недалеко від людських осель, тому ми відносимо їх до синантропів, тобто супутників людини. Білка належить до найбільш красивих, граціозних тварин нашої фауни. Голова її невелика, округла, з широким лобом, вуха досить великі, стоячі, з китицями довгих волосків, особливо виразних узимку. Тіло витягнуте, завдовжки понад 20 см, гнучке. Задні лапки добре розвинені. Хвіст пухнастий, густо вкритий волоссям. Довжина хвоста майже дорівнює довжині тіла, лапи чіпкі, з гострими загнутими кігтями на пальцях.

Серед усіх наших лісових звірів білки найкраще пристосовані до деревного способу життя. Вони добре лазять по стовбурах дерев і можуть робити великі, затяжні стрибки.

Досить часто в пошуках їжі білки спускаються на поверхню грунту, але тут вони не такі спритні і при найменшій небезпеці вилазять на дерево.

Забарвлення хутра у наших білок досить мінливе і залежить від району поширення їх на території України та особливо від сезону року.

Верхня частина тіла влітку інтенсивно червоно-каштанова, з різними рудуватими відтінками, взимку — димчасто-бурувато-сіра. Забарвлення карпатських білок темно-буре, майже чорне [7,22].

Живляться білки найрізноманітнішими кормами: горіхами ліщини, насінням хвойних дерев, зеленою корою та бруньками з пагонів широколистяних дерев, комахами, яйцями птахів і навіть пташенятами. Значне місце в живленні білок улітку займають ягоди та гриби.

Цікавим у живленні білок є те, що вони дуже старанно запасають на зиму корми — жолуді, горіхи, гриби, які ховають у дуплах, під опалим листям або «консервують» — розвішують на сучках дерев. Іноді в білчиних запасах буває до трьох і більше кілограмів добірних горіхів.

Білки — денні тварини. Особливо діяльні вони в ранішні години.

Про наявність білок легко дізнатися по тих погризах, які залишають вони в місцях живлення.

Узимку можна побачити характерні сліди білок на снігу. Білки залишають відбитки всіх чотирьох ніг: попереду довші, зі зближеними п'ятками — відбитки задніх, позаду коротші — зі зближеними пальцями — відбитки передніх ніг. Напрям ходу визначається за положенням задніх ніг. Під час стрімкого бігу сліди значно далі відстоять один від одного.

Своє гніздо білки звичайно влаштовують у дуплі дерева, вистеляючи його сухою травою, листям, мохом тощо. Усередині воно вистелено сухими стеблинками трав, мохом, пір'ям тощо.

У такому гнізді двічі на рік: перший раз — у квітні, другий — у кінці липня або в серпні, після 35-денної вагітності самки народжують малят. У кожному приплоді буває четверо-п'ятеро білченят. Перші дні після народження вони сліпі, голі й дуже немічні. Прозрівають лише в п'яти-тижневому віці, після чого швидко ростуть, а ще через два тижні намагаються самостійно добувати їжу. Покидають гніздо у двомісячному віці, проте і після цього ще деякий час продовжують ссати молоко матері. Дорослими стають на п'ятому місяці життя.

У зимову сплячку білки не залягають, але в люті морози та хуртовини по кілька днів сплять, не виходячи з теплого кубла.

3.2 Звірі лісових масивів і зелених насаджень

Їжак звичайний

Їжак — найбільший звірок з ряду комахоїдних, родини їжакових. Довжина його тіла — близько 30 см. Найголовніша особливість — міцний голчастий панцир замість волосяного покриву, який вкриває верхню частину тіла. Голова, горло і черево вкриті жорстким, грубим хутром.

Голова витягнута, але не має рухомого хоботка, як у інших комахоїдних. У їжаків велика кількість гострих зубів, які майже не відрізняються один від одного. Тварини легко розгризають черепашки молюсків, тверді надкрила жуків тощо.

Забарвлення голок їжаків, на яких чергуються бурі та сірі смужки, добре поєднується з навколишнім середовищем. Білуватий із сірувато-палевим відтінком волосяний покрив черева різко відмежовується від інтенсивно бурих боків тіла.

Їжаки — нічні тварини. Спеціальних кубел не будують. Більшу частину дня вони сплять у будь-яких затишних місцях, вистелених сухим листям. Надвечір, після заходу сонця, покидають схованки і до самого ранку розшукують їжу. Особливо активні їжаки в похмуру погоду. Після нічного дощу на піщаному ґрунті чітко видно численні своєрідні сліди їжаків, зовсім не схожі на сліди інших ссавців [7,26].

Їжаки живляться дуже різноманітною їжею. Переважно це комахи, їх личинки, слизуни, молюски, черв'яки. Зрідка вони поїдають жаб, ящірок, дрібних мишовидних гризунів, яких добувають з-під землі, розкопавши їхні нірки. Допомагає їм у цьому виключно тонкий нюх. З рослинної їжі охоче живляться яблуками, грушами, але ця їжа має для них другорядне значення.

Кубло для малят їжак готує в кущах, під оголеним сплетеним корінням дерев або в гнилому дереві з дуплом біля землі чи серед опалого листя. У відкритих місцевостях кубла їжаків бувають у природних заглибинах ґрунту або в покинутій старій норі інших звірів. Рідше самі риють собі неглибокі нори, що нагадують звичайну ямку.

Пізно восени, коли промерзає ґрунт і зменшується кількість кормів, у першу чергу комах, їжаки, зарившись в опале листя і згорнувшись у неміцний клубок, впадають у справжню зимову сплячку аж до березня.

У зимовій сплячці їжаки перебувають не так довго, як інші звірі. Прокидаються і стають активними тоді, коли сонце вже добре прогріє землю і повністю скінчаться нічні заморозки. У середині літа, в червні — липні, після семитижневої вагітності самка народжує в кублі, добре вимощеному сухим листям та м'якою травою, чотири — шість їжаченят. Вони сліпі, голі, розміром не більше 6,5 см, дуже немічні, з яскраво-рожевою шкірою, проте надзвичайно швидко розвиваються. Уже через кілька годин після народження малята прозрівають, вкриваються м'якенькими голками, а через тиждень починають лазити. У місячному віці вони вже здатні вести самостійне життя. Через два місяці досягають розміру дорослих, а в наступному році стають статевозрілими.

Завдяки своєму захисному колючому панциру їжаки майже не мають природних ворогів. Достатньо доторкнутися до їжака, як тіло звірка Дією підшкірного шару кільцевих м'язів негайно скорочується. Голову, ніжки і короткий хвіст він втягує до черева і випростовує голки, надаючи своєму тілу форми колючої кулі.

Тільки лисицям зрідка вдається примусити їжака розгорнутися, закотивши його у воду. Полюють на їжаків і пугачі, які своїми міцними лапами хапають їх, незважаючи на голки. Але пугачів настільки мало, що ймовірність нападу їх на їжаків незначна [7,28].

Знищуючи велику кількість комах-шкідників і мишовидних гризунів, їжаки, безперечно, корисні в лісовому і сільському господарстві і заслуговують на всіляку охорону.

Вечірниця руда

Серед кажанів нашої фауни одним з найтиповіших видів, які живуть у лісах, є вечірниця руда.

Зовнішня будова вечірниць зберігає загальні риси, характерні для кажанів.

Вечірниці руді досить великих розмірів, довжина тіла їх близько 8 см. Вуха короткі, товстошкірі, зібрані в складки, ледь виступають над хутром. Відстань між вухами дорівнює ширині голови.

Волосяний покрив низький, рівний, щільно прилягає до тіла. Забарвлення його рудувато-буре, з каштановим відтінком на спині і помітно світліше на череві. Голі частини вух і літальних перетинок — темно-бурі.

Особливо легко впізнати цих кажанів у польоті по довгих, вузьких, загострених на кінцях крилах, які в процесі еволюції набули виключної досконалості. Політ їх сильний, швидкий і надзвичайно легкий, відзначається спритними раптовими поворотами, стрімкими кидками вниз.

Населяють руді вечірниці виключно мішані й листяні ліси, старі парки і сади з дуплистими деревами. Під час весняних та осінніх перельотів вони використовують, крім дупел, інші схованки: під корою старих дерев, у напівзруйнованих будівлях, на горищах тощо. Удень скупчуються іноді досить великими колоніями [7,28].

Живляться вечірниці руді різноманітними комахами, переважно великими жуками (хрущами, гнойовиками, жужелицями, вовчками тощо) і метеликами (листовійками, шовкопрядами, коконопрядами, золотогузками, совками тощо). Значне місце в їх живленні посідають також кровосисні мухи і комарі.

На полювання вилітають зі своїх денних схованок досить рано. Нерідко навіть при ясному сонячному освітленні вони вже носяться в повітрі в пошуках їжі. Наївшись, повертаються до своїх укриттів на відпочинок, але перед сходом сонця знову вилітають на полювання.

Полюють вечірниці звичайно поблизу своїх денних схованок, літаючи на узліссях, на великих галявинах серед лісу, на зрубах, над водоймами тощо.

Малят виводять у схованках, де відпочивають удень, спеціальних гнізд для цього не будують. У середині червня після близько 70-денної вагітності самки народжують найчастіше двох малят.

Вони сліпі, голі, проте тільки перші дні тримаються на тілі матері. Досить швидко вкриваються пухом і висять в укритті поруч з матір'ю. В кінці другої декади після народження починають самостійно вилітати із схованки.

У виводковий період самці вечірниці рудої тримаються ізольовано від самок і ніколи не оселяються з ними в одній схованці.

Вечірниця руда, знищуючи велику кількість комах-шкідників (за один раз може з'їсти до 30 хрущів), приносить неоціненну користь лісовому господарству. Вона одна з найкорисніших звірів нашої фауни.

Вовк сірий

Вовк сірий — один з найбільших хижаків нашої фауни. Належить до родини собачих. Довжина його тіла понад 120 см. Самці завжди більші за самок.

Зовні вовки нагадують вівчарок, але характеризуються ознаками, що властиві тільки вовкам. Голова велика, широколоба, шия коротка, малорухома, морда масивна, видовжена. Очі ясно-коричневі, розміщені косо. Надбрівні дуги, опуклі, через що очі здаються запалими і більшими, ніж у собак. Міцний високий загривок і звичка підгинати задні ноги створюють уяву, наче спинна частина його сильного тулуба похила в напрямі до хвоста, а могутня широка грудна клітка відділяється від підібраного черева. Передні кінцівки хоч і стрункі, проте мускулисті й міцні. Рівномірно пухнастий хвіст вовк ніколи не закидає на спину, він у нього завжди висить («поліно»).

Забарвлення хутра улітку рудувате, значно темніше вздовж спини і майже до половини хвоста. Узимку у волосяному покриві зникають іржаво-рудуваті відтінки, і забарвлення набуває бурувато-сірого кольору, дещо світлішого на черевній частині.

Типові мешканці лісу, вовки здавна пристосувались і до життя в окультурених ландшафтах. Особливо улюблені місця оселення — зарості чагарників на напівсухих болотах, серед лісового масиву [7,33].

Активні вовки переважно в сутінки та в нічні години і лише зрідка їх можна зустріти вдень. Проте там, де їх не переслідують, вони полюють і вдень.

У темряві вовки бачать значно краще, ніж інші звірі з родини собачих.

Вовк — типовий хижак, який здобуває їжу самостійно, активно шукаючи і невтомно переслідуючи свою жертву.

Основу живлення вовків становлять дикі і свійські копитні тварини — олені, козулі, кабани тощо.

Лігво для виведення малят вовки влаштовують у забезпечених кормовими ресурсами відлюдних місцях. Будують його в неглибокій норі, заглибині під корінням вивернутого дерева серед бурелому, в широкому кущі колючого чагарнику або в заглибині на землі серед густих очеретяних заростей, обов'язково поблизу водойми.

Раз на рік, у середині березня або на початку квітня, після 62 — 64-денної вагітності вовчиця народжує частіше п'ять-шість сліпих, глухих, беззубих вовченят, які швидко розвиваються і вже в тритижневому віці здатні навіть виповзати з лігва. У місячному віці вони підгодовуються відрижкою, тобто дрібними шматочками проковтнутого батьками, напівперетравленого м'яса. У червні-липні старі вовки вже привчають вовченят до самостійного добування їжі.

Восени (в кінці вересня — жовтні) у молодих вовченят молочні зуби замінюються на постійні. Із цього часу вовченята активно допомагають старим вовкам полювати.

Вовки — небезпечні хижаки. До недавнього часу вони завдавали нашому господарству великих збитків [7,35].

Хоч вовк належить до мисливсько-промислових звірів, проте вартість його шкури низька порівняно з тією шкодою, яку він завдає. Це найшкідливіший звір нашої фауни.

Лисиця звичайна

Як і вовк, лисиця належить до родини собачих і своїм зовнішнім виглядом нагадує собаку, але відрізняється від нього дуже характерними ознаками.

Це середнього розміру звір, довжина якого близько 90 см. Тіло видовжене, струнке, гнучке, присадкувате. Морда видовжена, гостра. Вуха великі, загострені, завжди насторожені. Ноги відносно короткі, що забезпечує здатність плазувати, коли лисиця підкрадається до здобичі і нападає на неї. Разом з тим ноги в лисиці жилаві і сильні, що дозволяє їй робити раптові довгі стрибки. У стрибках допомагає їй пухнастий хвіст, який перевищує половину довжини тіла. Завдяки цим особливостям лисиця, не маючи такої сили, як у ведмедя та інших звірів, таких міцних ікол, як у вовків, і втяжних кігтів для захоплення здобичі, як у лісових котів тощо, не поступається своєю життєздатністю іншим хижакам нашої фауни.

Тіло лисиці вкрите густою шерстю яскраво-рудого забарвлення, досить мінливого. Воно змінюється не тільки залежно від пори року, а й від місцевості, в якій лисиці живуть. У північних районах забарвлення червоніше, у південних — блідіше. Забарвлення хвоста дещо темніше, а кінчик його завжди білий.

Лисиця — один із звичайних хижих звірів України, широко розповсюджена по всій території.

Населяють лисиці переважно відкриті місцевості, що перемежовуються гаями, перелісками та байраками. У норах вони переховуються від переслідувань, негоди і під час виведення молодняка. У теплі сонячні дні здебільшого відпочивають на землі після нічних мандрувань. На полювання виходять звичайно надвечір.

Дуже обережний і сторожкий звір з прекрасно розвиненим нюхом і виключно гострим слухом лисиця легко знаходить найрізноманітнішу здобич, частіше непомітно підкрадається до неї [7,36].

Живиться в основному різними ссавцями: від дрібних землерийок до молоді зайців і навіть телят козулі. Особливо багато добувають лисиці мишовидних гризунів — мишей, полівок тощо.

Менше значення у живленні лисиць відіграють птахи та їхні яйця, яких вони іноді здобувають з наземних гнізд. Не гребують вони й падлом.

Улітку лисиці споживають також різних земноводних, ящірок, жуків та їхніх личинок. У цей час та восени їдять також ягоди: чорницю, брусницю тощо.

Нори, у яких лисиці влаштовують кубла для виведення малят, вони виривають звичайно в найглухіших кутках, у гущавині невеликих лісових масивів, що чергуються з обробленими полями, чагарниковими заростями або луками, на схилах ярів, на сухих узгір'ях з піщаним ґрунтом тощо.

Вирита нора йде похило вглиб на 1 — 1,5 м, а потім тягнеться під землею на 3 — 4 м. Характерна особливість лисячої нори — кілька вихідних отворів.

У такій норі звичайно вже в кінці березня, раз на рік, самка після близько 8-тижневої вагітності народжує п'ять-шість лисенят. Через 2 тижні лисенята прозрівають, починають швидко розвиватись і вже в кінці квітня — на початку травня виповзають з нори, граються між собою, а стомившись, спокійно лежать, вигріваючись на сонці.

Батьківської нори лисенята не покидають протягом усього літа. У червні вони вже беруть участь у полюванні разом з дорослими.

Статевої зрілості молоді лисиці досягають у дворічному віці, але бувають випадки, коли молоді самки починають розмножуватися вже на наступний рік. Живлячись комахами-шкідниками, лисиці приносять користь лісовому господарству, оберігаючи молоді лісові насадження від пошкоджень.

Важливе значення має лисиця і як цінний мисливсько-промисловий хутровий звір.

Куниця лісова

Середнього розміру, близько 50 см завдовжки, цей хижий звір дуже близький родич кам'яної куниці. Морда в нього широка і коротка, вуха досить великі, стоячі, із заокругленими верхівками, тіло струнке і гнучке, видовжене. Хвіст довгий, пухнастий, кінцівки короткі, міцні, п'ятипалі, кігтисті.

Така будова тіла дає можливість лісовій куниці з виключною спритністю і блискавичною швидкістю стрибати по стовбурах і гілках дерев верхнього лісового ярусу, так само, як і по землі, у погоні за здобиччю.

Від куниці кам'яної її відрізняє жовта або жовтогаряча пляма на горлі, що заходить між передні лапи.

Волосяний покрив добре розвинений, каштаново-бурий, пухнастий, з густим, ніжним, світлим підшерстям, яке помітно просвічує крізь порівняно рідку ость, тому загальний тон хутра здається дещо світлішим.

Ареал цього типово лісового звіра все більше скорочується, проте поширена куниця лісова ще досить широко, хоч чисельність її невелика.

Особливо улюблені місця куниць лісових — лісові масиви, де майже не провадяться санітарні рубки, де надовго зберігаються буреломи, сушняки, де багато старих дуплистих дерев, тобто, де є зручні укриття, в яких вони можуть спокійно переховуватися від переслідувань, відпочивати вдень, знайти надійну схованку взимку. Постійного місця перебування куниці не мають, ведуть кочовий спосіб життя. На денний відпочинок влаштовуються в дуплі дерева або гнізді білки чи щілині скелі, там, де її застане світанок після нічного мисливського мандрування [1,49].

Куниця лісова — нічний хижак. Удень вона спить, і побачити її вдається дуже рідко, а вночі — особливо діяльна.

За способами живлення лісові куниці — типові хижаки, споживають різноманітних дрібних тварин: мишовидних гризунів, землерийок, вовчків, дрібних птахів та їхні яйця, жаб, вужів, комах (переважно жуків). Іноді полюють і на досить великих тварин: молодих зайців, білок. Не другорядне значення в раціоні живлення влітку і восени мають рослинні корми (плоди диких фруктових дерев, горіхи, малина, шипшина, горобина тощо).

Під час народження малят самки перестають кочувати, надовго залишаються на одному місці, влаштовують кубло, яке частіше вистеляють у дуплі старого дерева, гнізді білки або в заглибинах серед каміння.

Раз на рік, у кінці квітня самка після тривалої вагітності (230—325 днів) народжує четверо — п'ятеро сліпих малят, які дуже повільно розвиваються (прозрівають тільки через 5 тижнів). Прозрівши, вони стають дуже активними і вже в двомісячному віці разом з батьками починають виходити на полювання.

До пізньої осені вся сім'я куниці тримається разом, і лише на початку жовтня молоді тварини поступово переходять на самостійне життя.

Лісова куниця має велике господарське значення як один з найцінніших хутрових звірів, вартість хутра якого наближається до вартості хутра соболя. Крім того, знищуючи велику кількість шкідників лісу — мишовидних гризунів, жуків тощо, куниця приносить велику користь лісовому господарству.

Тхір чорний

Зовнішній вигляд і загальна будова тіла цього невеликого хижака з родини куницевих зберігають усі ознаки, властиві звірям цієї родини. Тулуб видовжений, стрункий, гнучкий, завдовжки близько 45 см. Голова округла, морда трохи видовжена і непомітно переходить у рухливий шийний відділ тулуба. Вуха невеликі, ледве видно їх з хутра. Кінцівки короткі, сильні. Волосяний покрив з коротким густим підшерстям світло-палевого або іржастого кольору, який видно крізь довге волосся блискучого чорно-бурого забарвлення. Нижня частина тіла і хвіст — чорні [1,49].

За своєю поведінкою тхір — хижак, дуже спритний, сильний, злий, всі органи чуттів у нього розвинені досконало. Тхір чорний — переважно нічна тварина, вдень міцно спить у своїй схованці і лише з присмерком виходить на полювання. Особливу активність виявляє в місячні ночі.

Живиться мишовидними гризунами, які становлять близько 70 % його їжі. Споживає також дрібних хребетних — ящірок, змій, пташенят та яйця птахів, які гніздяться на землі. Добре й охоче плаваючи, нерідко успішно полює і на водяних і напівводяних тварин — водяних полівок, жаб, дрібну рибу, яких здобуває в обмілілих водоймах.

Глибина нори тхора, в якій влаштовано кубло, іноді досягає двох метрів. У такому кублі, добре вистеленому пір'ям, пухом, сухим листям і мохом, раз на рік після 43-денної вагітності самка народжує четверо — шестеро сліпих, майже голих малят. Розмножуються тхори з ранньої весни до початку травня [7,43].

Ростуть малята дуже повільно, лише через 5 тижнів вони прозрівають, до серпня ледве досягають половини розміру дорослих, а повного розвитку набувають на другому році життя.

Самець протягом усього періоду вигодовування малят тримається самки, забезпечує її їжею, а в разі небезпеки самовіддано, разом із нею, захищає малят.

Молодняк до самої зими тримається вкупі, в кублі батьків.

Важливе місце в економіці нашого господарства посідають чорні тхори як цінні хутрові звірі, які мають тепле, міцне, красиве хутро.

Миша лісова жовтогорла

Серед багатьох мишовидних гризунів, що їх можна зустріти в лісі, мишу лісову, яка швидко прошмигне в траві серед чагарників, важко впізнати. Але уважно розглядаючи її ближче, легко побачити, що від інших мишей — хатньої, польової, маленької та різних полівок — вона помітно відрізняється.

Серед усіх мишей фауни України лісові миші мають найбільші розміри, довжина їх тіла досягає 13 см. Вони мають найдовший хвіст, що майже дорівнює довжині тіла разом з головою, очі великі, добре розвинені вушні раковини довгі й прямостоячі [1,48].

Волосяний покрив рудий з інтенсивно іржавим відтінком уздовж спини, черево яскраво-біле, між передніми кінцівками виразна жовта пляма, буває різної форми — від смужки до овалу.

Особливо улюбленими місцями лісових мишей є старі листяні ліси з добре розвиненими кущами ліщини й іншим густим підліском. Тут вони живуть у норах між корінням дерев, серед чагарників. Нори звичайно закінчуються гніздовою та кількома продуктовими камерами, у яких зберігаються запаси їжі, заготовлені на зимовий період. Рідше лісові миші влаштовують своє житло в дуплах старих дерев, невисоко над землею. Активні тварини вночі, хоч зрідка їх можна побачити і вдень.

Основу живлення лісових мишей становлять жолуді, горіхи, насіння з шишок ялини і сосни, горішки липи, плоди диких фруктових дерев тощо. Склад їжі залежить від сезонних явищ. Охоче поїдають лісові миші й різні гриби, тому в роки масового розмноження лісових мишей великий процент грибів виявляється пошкодженим: на їхніх шапках виразно видно сліди зубів цих звірків. Споживають також і різноманітних комах.

Розмножуються лісові миші в теплі пори року; починаючи з кінця березня, дають два, три і навіть чотири приплоди, народжуючи кожного разу по четверо — шестеро малят. Ростуть малята дуже швидко; вже в місячному віці вони виходять з кубла, самостійно добувають їжу, тільки розмірами відрізняючись від дорослих. У тримісячному — навіть можуть розмножуватись [7,52].

У зимову сплячку лісові миші не впадають. У разі негоди тижнями не виходять зі схованок, живлячись у цей час запасами, заготовленими восени. У теплі дні на сніговому покриві серед чагарників і бур'яну можна нерідко побачити стрибки мишей, які досягають до півметра у довжину. Сліди лісової миші відрізняються від слідів усіх інших мишей. Відбитки її лапок зібрані купками і мають, як у білок, вигляд трапецій, між якими виразно тягнеться слід від довгого хвоста.

Лісові миші завдають лісовому господарству значної шкоди: в культурних лісових і плодових шкілках визбирують з ґрунту посівний матеріал (жолуді, горіхи), знищують молоді, проростаючі сходи, обгризаючи на них кору, тощо.

Деякої шкоди лісові миші завдають і природному відновленню лісу, поїдаючи опалі плоди.

Свиня дика

Це великий лісовий звір з ряду парнокопитних. На початку нашого століття свиню дику було винищено на значній території України і її відносили до рідкісних тварин нашої фауни. Але завдяки охоронним заходам в останні десятиріччя свиня дика знову поширилася в усіх областях, де є відповідні умови для її оселення [1,49].

Свиня дика, хоч і споріднена з свійською, але дуже відрізняється від неї багатьма характерними ознаками. Тіло в неї кремезне, завдовжки до 175 см. Шия коротка, мускулиста, голова велика, клиновидно видовжена вперед, з довгими широкими вухами, маленькими очима і «п'ятачком» на кінці рила. У дорослих кабанів важливим знаряддям як нападу, так і захисту є грізні тригранні ікла на нижніх щелепах. Ікла стирчать догори, можуть бути до 10 см завдовжки. На верхніх щелепах вони слабкіші й тупі. Передня частина тіла відносно висока, ноги короткі. Задня частина значно нижча й слабкіша. Хвіст короткий.

З органів чуттів у диких свиней особливо гостро розвинені слух і нюх.

Довга жорстка щетина, що вкривав тіло диких свиней, темно-бура взимку і сірувато-бура влітку, утворює гриву на зашийку й уздовж хребта. Підшерстя каштаново-буре, густе.

За способом живлення дикі свині всеїдні. До складу їхньої їжі входять 4 підземні частини рослин (коріння, коренеплоди, кореневища, цибулини, бульби), і зелені вегетативні надземні (гілки, паростки, кора, баштанні культури), і плоди та насіння різноманітних деревних і трав'янистих рослин (жолуді, горіхи, фрукти, ягоди), і тваринні корми (комахи та їхні личинки, молюски, риби, жаби, ящірки, вужі, яйця птахів, мишовидні гризуни). Істотне значення в живленні мають дощові черв'яки та личинки хрущів, особливо в роки масового розмноження. Не гребують дикі свині й падлом. Переважну більшість кормів здобувають з ґрунту або лісової підстилки риттям — це їх характерний спосіб здобування їжі.

Найактивніші дикі свині в нічні години, удень вони відпочивають у затишних лігвах, які влаштовують у густому очереті на болотяних острівцях або в чагарникових хащах. Під вечір або вночі виходять шукати поживу.

Тримаються такі свині невеликими стадами, що складаються з кількох самок і підсвинків дво-трирічного віку. Старі самці-сікачі протягом майже всього року ходять поодинці і лише на час гону (в листопаді — грудні) приєднуються до гурту. Парування у диких свиней звичайно відбувається в першій половині зими,— в листопаді — грудні. Уже з самого початку гону між старими самцями-сікачами відбуваються жорстокі бійки. Від тяжких поранень суперника захищає добре розвинене в шкірі переднього відділу тіла надзвичайно міцне сплетіння сполучної тканини, що утворюється в цей час у дорослих самців [6,549].

Наприкінці березня — в квітні (іноді в цей час землю ще вкриває сніг) самки влаштовують з гілля затишне лігво з підстилкою із сухої трави та листя (нерідко лігво має й досить високі бокові стінки). Тут, після 135-ден-ної вагітності, вони народжують четверо-шестеро (до дванадцяти поросят). Кількість поросят залежить від вгодованості самки та від її віку. Перші два тижні народжені малята не покидають лігво, якщо мати відсутня, вони тихо лежать, тісно притулившись одне до одного. Самка через кожні 3—4 год. повертається до лігва, 15—20 хв. годує поросят і знову покидає їх, відправляючись на жирування, але ніч проводить завжди з поросятами.

Годує їх молоком 2,5—3,5 місяці, хоч невелику кількість кореневищ поросята починають добувати вже в двотритижневому віці.

Статевозрілими молоді самки диких свиней стають на другому, а самці — на четвертому-п'ятому році життя. Живуть дикі свині в природі до 20 років, у неволі — до 30.

Єдиний ворог у диких свиней — вовк.

Дикі свині, розкопуючи в пошуках їжі великі площі ґрунту в лісі, сприяють загортанню насіння, а тим самим і відновленню деревних і чагарниконих порід, а зриваючи дернину, якоюсь мірою допомагають лісовідновленню.

Корисна роль диких свиней і в боротьбі зі шкідниками лісу.

Проте там, де диких свиней дуже багато, вони можуть завдавати значної шкоди лісовому господарству, поїдаючи велику кількість природно проростаючого насіння та сходів лісових культур.

Отже, численність диких свиней у лісових заказниках і лісах поблизу сільськогосподарських угідь слід постійно контролювати.

Лось

Серед родини оленів нашої фауни найбільшим за розмірами і наймогутнішим парнокопитним звіром є лось. Довжина його тіла близько 3 м, маса — понад 500 кг. Величне видовище являє собою цей велетень, сповнений могутньої сили. Своєрідна форма рогів лося: — не єдина характерна його ознака. Особливості у будові його тіла: кремезна статура міцна грудна клітка, дуже видовжені сильні ноги, масивна витягнута горбоноса голова з помітно збільшеною м'ясистою верхньою губою, що звисає над нижньою, та великими широкими рухливими вухами.

Шия самців коротка, товста, зі стоячою гривою. З підборіддя звисає у вигляді бороди м'який виріст, вкритий довгим волоссям. Хвіст короткий, малопомітний.

Грубий, густий волосяний покрив лося одноманітного темно-бурого кольору. Черево та нижні частини кінцівок — білясті.

Лося, який нерухомо стоїть у лісових заростях, важко побачити: його забарвлення зливається з навколишнім середовищем [6,551].

До останнього часу лосів вважали мешканцями глухої болотистої тайги, «утікачами культури», але, як виявилося, це не відповідає дійсності.

Важлива умова оселення лосів — наявність води, тому поблизу водойм їх можна зустріти в найрізноманітніших місцях: у мішаних лісах, зарослих кущами верболозу, осикою, вільхою, молодими березами; на узліссях, лісових галявинах поблизу заболочених місцевостей і на узбережжях водойм.

Улітку лосі частіше зустрічаються на узбережжях тихих річок, де вони довго стоять у воді, рятуючись від кровосисних комах. Лосі майстерно плавають і навіть пірнають.

Живляться лосі взимку виключно молодими пагонами і корою різноманітних дерев і чагарників: осики, верби, тополі, берези, клена тощо. Улюблений корм у цей час — осикова кора, адже взимку вона містить утричі більше білків, ніж улітку. Охоче споживають лосі також тоненькі верхівки та бічні пагони сосни, хвоя якої містить багато фосфору, та гілки ялівцю.

Дуже своєрідною властивістю живлення лосів є те, що вони на відміну від інших видів копитних легко пережовують своїми міцними зубами гілки завтовшки з палець і більше. Крім того, їхні шлунки мають чудову властивість перетравлювати грубі корми. За добу лось споживає понад 20 кг деревно-чагарникового і трав'яного корму.

Наприкінці серпня — на початку вересня у лосів починається парувальний сезон. У цей час збуджені самці в пошуках самок глухо ревуть, «мукають», ламають рогами гілки дерев, вибивають у ґрунті копитами ями. Якщо самку переслідують два і більше однакової сили самців, між ними виникають жорстокі бійки, турнірні сутички.

Наприкінці травня — в червні, після майже 8-місячної вагітності, лосихи йдуть у безлюдну схованку — лісову хащу, зарослий байрак, оточену густим чагарником яму, де й народжують звичайно одного, нерідко двох рудуватих телят. Молоді самки до чотирирічного віку частіше приносять лише одне теля [7,60].

Новонароджені малята вже через півгодини можуть твердо стояти на ніжках, хоч перший день ссуть матір лежачи. Швидко міцніючи, вони на другий день уже йдуть на недалекі відстані за матір'ю. На п'ятий день після народження лосенят вже важко впіймати, а в двотижневому віці вони не відстають у швидкому бігу від стада і навіть здатні перепливати досить широкі водойми.

Годуються лосенята молоком матері понад три місяці, хоч ніжну траву й молоде листя починають скубти в двомісячному віці. За добу самка годує теля 6—7 раз, за цей час воно випиває близько трьох літрів жирного молока.

Лось — дуже скороспіла тварина. Статева зрілість настає вже в 1,5-річ-ному віці, якщо тварини добре вгодовані і мають масу понад 200 кг.

Серед копитних фауни України лось тепер — один з найпоширеніших видів.

Олень благородний (європейський)

Олень благородний — обережний звір з чудово розвиненим нюхом, слухом і зором. Уникаючи найменшої небезпеки, він надійно переховується в гущавині лісових хащ і активний лише вночі. Це найбільший серед наших оленів парнокопитний звір. Тіло в нього довжиною понад 2,5 м, струнке, пропорційної будови, на високих ногах. Голова видовжена, морда широка. Вуха великі, рухливі, відігнуті наперед, стоячі, загострені на кінцях. Шийний відділ сильно розвинений.

Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які мають не менше чотирьох відростків.

Волосяний покрив складається з грубого, ламкого остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку — сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма — «дзеркало», яка поступово переходить у загальний колір забарвлення крупу [6,551].

Новонароджені оленята до першого линяння мають чітко виявлену плямистість.

Благородні олені оселяються в досить різноманітних місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди.

Переважна більшість оленів живе невеликими родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.

Паруються олені не весною, як переважна більшість ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням.

У кінці травня — в червні, після близько 9-місячної вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців[7,61].

Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь у розмноженні після 4 — 5-річного віку.

Олені — цінні мисливські звірі, яких добувають заради смачного м'яса, що має особливо високі харчові якості восени, і добротної м'якої шкіри, з якої виготовляють високоякісну замшу.

Велику цінність мають і оленячі панти. Продукція, яку одержують зі зрізаних пантів, йде на виготовлення цінного препарату — пантокрину. Благородний олень є чудовою прикрасою наших лісів.

Козуля

Серед оленів фауни України козулю найчастіше можна зустріти в лісі. Це типова лісова тварина.

Козуля — найменший за розмірами, граціозний олень, довжина тіла якого до 140 см, помітно відрізняється від усіх інших оленів порівняно коротким тулубом на довгих тоненьких ніжках (передні дещо коротші від задніх). Голова маленька, широка біля очей і звужена до носа. Морда коротка, шия витончена, гармонійно поєднується з граціозним тулубом. Вуха довгі, верхівки їх округлі. Хвіст захований у волосяному покриві. На голові самців майже вертикально поставлені ріжки з трьома паростками в кінцевій частині, нижня частина горбкувата. Самки безрогі.

Як і в оленів, роги у козуль змінюються щороку. Спадають вони в жовтні або листопаді. Незабаром на їх місці починають рости нові, вкриті, як і в усіх оленів, оксамитовою шерсткою, яка після припинення росту і закостеніння рогів злущується. Формування рогів закінчується в травні [6,564].

Грубий, ламкий, одноманітно забарвлений волосяний покрив у козуль улітку має яскравий бурувато-рудий колір, узимку — тьмяний, сірувато-бурий, дещо темніший у задній частині тіла і світліший на боках. Біля хвоста жовтувато-біла пляма — «дзеркало», яка не заходить вище основи хвоста.

У теплу пору року козулі пасуться лише надвечір і на світанку; в похмурі дні й узимку, коли на добування кормів доводиться затрачати багато часу, вони активні протягом доби.

Козуля — не стадний звір, більшу частину року дорослі самці тримаються поодинці, а дорослі самки — невеликими родинними табунами.

Живляться переважно різнотрав'ям, рідше — молодими гілками, листям і бруньками різноманітних дерев і чагарників, серед яких віддають перевагу вербі, березі, дубу, клену, ліщині, малині тощо. Часто й охоче поїдають жолуді, гриби (особливо опеньки та грузді), ягоди (брусниці, чорниці та суниці), мохи, деревну порость.

Узимку також досить інтенсивно споживають молоду соснову хвою, а якщо є потреба, копитять сніг висотою до 10 см, добуваючи опале сухе листя, вічнозелені плющ, хвощ, жолуді.

Парування у козуль починається на початку червня — в кінці липня і триває не більше місяця.

Здебільшого наприкінці квітня — у травні, після близько 8-місячної вагітності, самки, сховавшись у густі зарості, народжують частіше двох, а зрідка і трьох немічних, яскраво-плямисто забарвлених малят, які набувають одноманітного відтінку тільки у вересні.

Протягом тижня малята залишаються на місці народження, затаївшись у гущавині трави. Якщо у приплоді двоє малят, вони ніколи не лежать укупі, а перебувають на деякій відстані одне від одного. Вже через тиждень малята супроводжують свою матір, а в двотижневому віці бігають так швидко, що не відстають від дорослих. Живляться молоком більше двох місяців, проте вже в місячному віці починають споживати зелену рослинну їжу.

Роги у малят-самців розвиваються вже з першої осені, формування ж їх закінчується в квітні наступного року. Такі роги ще не мають розгалужень.

Статева зрілість у молодих козуль настає на другому році життя, але переважна більшість з них починає розмножуватися пізніше, особливо самці, які не здатні побороти сильніших суперників.

Козуля — цінний перспективний вид копитних фауни України. У неї дуже смачне м'ясо і легке хутро, а її красиві ріжки використовують як декоративну прикрасу [6,551].

У деяких районах козулі також зазнають конкурентного впливу інших видів оленів. Відомо, що в кварталах лісових масивів, де в значній кількості розмножилися плямисті олені, козуль майже немає.

Зубр

Цей типово лісовий звір з ряду парнокопитних по праву вважається наймогутнішим серед усіх сучасних копитних нашої фауни. Довжина тіла в них — до 3 м, маса — до 1000 кг. Голова завжди нахилена, велика. На голові товсті, круглі, гострі на кінцях і вигнуті назовні роги. Лоб широкий, помітно опуклий. Тулуб могутній, передня частина значно масивніша й вища, ніж задня. Холка висока, горбом, шия міцна. Передні ноги сильні, товсті, значно коротші від задніх. Густий волосяний покрив зубрів складається з м'якого підшерстя і досить довгої грубої ості. На грудях і шиї він видовжений у вигляді гриви, а на підборідді — у вигляді бороди каштаново-бурого кольору, голова і борода значно темніші. Хвіст короткий, закінчується видовженим волоссям у вигляді китиці.

Незважаючи на зовнішню незграбність у будові, масивність і могутність тіла, зубри досить рухливі тварини, добре пробираються між заростями в лісовій гущавині, можуть швидко пересуватися галопом, навіть по глибокому снігу висотою до 1 м, перестрибувати рівчаки завширшки до трьох метрів, долати перешкоди до 2 м заввишки, уникають лише скель. Добре плавають, вільно ходять по багнистих болотах.

Улітку зубри живляться майже виключно різноманітною трав'янистою рослинністю, лише взимку вони споживають молоді пагони, листя і кору деревних і чагарникових порід, особливо верби, осики, дуба, ясеня, ліщини. Улітку зубри пасуться переважно зранку і надвечір. У спеку звичайно відпочивають десь у заростях, пережовуючи жуйку.

Із середини серпня — першої половини вересня у зубрів протягом місяця триває шлюбний період. У цей час до родинного табору, який частіше складається з трьох-чотирьох дорослих самок, молодих тварин обох статей і підсосних телят (функцію вожака виконує найсильніша доросла самка), приєднується 5—6-річний самець.

Перед народженням телят зубриці відокремлюються від гурту, розшукують собі затишну відлюдну схованку. На початку літа, після майже дев'ятимісячної вагітності, самка народжує добре сформоване теля, яке вже через годину здатне стояти на ногах, а ще через півгодини — йти за матір'ю [6,552].

У 20-денному віці зубренята починають скубти молоду травичку, хоч молоком матері продовжують живитися майже до кінця першого року життя. З матір'ю молоді зубренята залишаються й на другий рік.

Господарське значення зубрів може розглядатися лише в плані майбутнього. Цей чудовий мисливський звір має дуже смачне м'ясо, особливо в молодому віці, що не поступається поживними якостями м'ясу свійської худоби. Дорослий зубр дає близько 0,5 тонни м'яса. Велику цінність має також міцна, товста шкіра. Але зараз головне — зберегти цю пам'ятку живої природи.

Хоч зубрів і занесено до Червоної книги УРСР, але небезпеки вимирання цього звіра в нашій республіці вже не існує.

3.3 Звірі відкритих просторів

Горностай

Горностай, тварина також з родини куницевих, зовні дуже схожий на ласку. Тіло в нього тонке, гнучке, завдовжки близько 30 см. Голова невелика, морда коротка, вуха маленькі, заокруглені, ледве помітні. Ноги короткі, сильні. Хвіст довгий (дорівнює третині довжини тіла), не пухнастий.

Волосяний покрив у горностая густий, короткий, улітку верхня частина його тіла і хвіст бурувато-коричневі, горло, груди і черево — білувато-жовті. Узимку забарвлення тіла чисто-біле, тільки кінець хвоста темний.

Дуже виразна ознака горностаїв — це чорно-буре забарвлення кінчика хвоста.

І влітку, і взимку горностая побачити майже нікому не вдається. Це надзвичайно потайний звір і на полювання виходить зі своєї схованки звичайно лише вночі. Основними об'єктами живлення горностая взимку є виключно різноманітні мишовидні гризуни — миші, полівки, пацюки тощо. Лише влітку його раціон значно поповнюється такими дрібними тваринами, як жаби, ящірки, птахи, що гніздяться на землі, та їхніми яйцями.

Оселяючись звичайно поблизу заболочених водойм, горностаї настирливо переслідують водяних полівок, які іноді становлять важливу складову частину їхнього раціону (40 і більше процентів). Горностаї дуже добре плавають, тому в раціоні їх живлення багато водяних тварин — жаб, мальків риб, водяних комах [7,76].

Розмножуються горностаї з другої половини лютого до початку квітня. Самка один раз на рік, після майже 10-тижневої вагітності, народжує четверо — восьмеро, а іноді й більше сліпих, голих, немічних малят, які швидко розвиваються. На дев'ятий день після народження вони прозрівають. На початку червня здатні самостійно здобувати собі їжу, а в кінці серпня майже не відрізняються від дорослих.

У межах свого поширення горностаї приносять велику користь сільському господарству, активно знищуючи велику кількість мишовидних гризунів та інших шкідників сільськогосподарських і лісових культур.

Полювання на них на всій території України на горностая заборонено. Такий спосіб охорони, можливо, приведе до збільшення кількості цих виключно корисних звірів.

Миша польова

Мишу польову, звірка з ряду гризунів, який належить. Як і інші миші, до родини мишовидних гризунів, легко розпізнати. На відміну від інших видів справжніх мишей найхарактерніша ознака її — виразна чорна смуга, що проходить від лоба вздовж спини. Волосяний покрив спини рудувато-бурий. Горло, груди і черево білясті. За своїми розмірами польова миша мало відрізняється від лісової. Довжина тіла близько 12 см, але на відміну від лісової миші вуха в неї короткі, відігнуті наперед, не досягають очей. Хвіст з добре виявленими кільцями, утвореними роговими лусочками, дещо коротший за тулуб.

Більшу частину року польові миші живляться листям, зеленими стеблами й насінням різноманітних диких трав, ягодами, під час дозрівання хлібів — зерном. Нерідко до їх раціону потрапляють дрібні комахи, їхні личинки та інші безхребетні тварини.

Навесні польові миші активно розмножуються. Для виведення малят влаштовують звичайно на невеликій глибині (близько 20 см і лише зрідка глибше) гніздову камеру, добре вистелену подрібненою соломою і сухою травою. Від камери на поверхню землі ведуть два-три виходи. Досить часто вони будують і напівпідземні гнізда, які влаштовують під купами соломи, між камінням тощо [1,48].

За рік у польових мишей буває до чотирьох приплодів по п'ять — вісім малят у кожному. Вагітність триває 22 дні. Перерва між приплодами в теплу пору року триває приблизно 2 місяці.

Мишенята народжуються дуже немічними, сліпими, голими. Проте вони досить швидко розвиваються: в п'ятиденному віці вкриваються пушком, у десятиденному — цілком нагадують дорослих, а тритижневі мишенята вже самостійно розшукують собі їжу. Через два з половиною місяці молоді польові миші починають розмножуватися.

Обгризаючи зелену кору, пагони на плодових деревах і в лісопосадках, польові миші завдають значної шкоди лісовому господарству та садівництву, а в сприятливі для розмноження роки вони розмножуються в такій кількості, що завдають великих збитків хлібним культурам (пшениці, житу, кукурудзі тощо), знищуючи зелені сходи та достигле зерно [7,84].

Як шкідливий гризун відчутну шкоду польові миші завдають у районах Полісся.

У польових мишей багато природних ворогів: ними живляться лисиці, тхори, ласки та різні хижі птахи і насамперед сови.

3.4 Звірі водойм та узбереж

Кутора звичайна

Серед землерийок з ряду комахоїдних звірів фауни України, які населяють найрізноманітніші місця життя, лише один вид — кутора звичайна є водяною твариною. Про це свідчить будова її тіла. Це невелика, схожа на мишу тварина, довжина тіла її — до 10 см. Голова невелика, закінчується видовженим гострим рухливим хоботком. Короткі вушні раковини і маленькі очі заховані в хутрі і майже не помітні. Кінцівки короткі. Краї підошов і пальці коротеньких лапок вкриті довгими, пружними волосинками. Хвіст циліндричної форми. Нижній бік його вкритий кільцевими лусками, на яких містяться жорсткі видовжені волосинки, що утворюють кіль.

Такі особливості будови значно збільшують плавальні можливості цих звірків. Вони з великою майстерністю плавають, тримаючись майже на поверхні води, переборюючи сильну течію, спритно пірнають і добре бігають у пошуках їжі по дну водойми [7,102].

Забарвлення густого, короткого, бархатистого волосяного покриву кутори влітку зверху чорне, взимку темно-буре, добре відмежоване від сріблястого забарвлення черевної частини тіла.

Живляться найрізноманітнішою тваринною їжею, але переважно комахами, їхніми личинками, дощовими черв'яками, молюсками, ракоподібними, рибами, жабами тощо.

Хоч кутори особливо діяльні вночі, проте нерідко виявляють активність і протягом усієї доби. Маса корму, який кутора споживає протягом лише однієї доби, перебільшує навіть масу тіла звірка. Нерідко її жертвами стають дрібні ссавці, птахи, риби, набагато більші за неї. Узимку, користуючись численними ходами під снігом, знаходять достатню кількість різноманітної їжі, не виходячи на поверхню.

Житлові нори кутори риють біля берегів водойм і лише зрідка користуються підземними ходами полівок або кротів. Закінчується нора кутори великим розширенням — гніздовим кублом, яке кутори вистеляють сухою травою і листям. У березні — квітні, тільки розтане сніг, самка після 24-денної вагітності народжує шестеро-десятеро голих, сліпих, безпомічних малят. Годує їх молоком близько 35 днів. Малята швидко розвиваються і вже в шеститижневому віці починають самостійне життя. Статевозрілими кутори стають у перший рік життя. Розмножуються двічі на рік.

Поїдаючи мальків та ікру риб, кутори завдають шкоди ставковим господарствам, проте це шкода незначна через малу кількість цих звірків. Винищуючи численних комах — шкідників сільського господарства і лісових ділянок, розташованих уздовж узбереж водойм, кутори приносять користь.

Норка європейська

Серед хижих, переважно наземних, звірів підродини куницевих лише один рід — норки — напівводяні тварини. Вони добре пристосувалися до життя в безпосередній близькості до води і частково навіть у воді.

За розмірами (довжина тіла близько 40 см) і будовою тіла норки нагадують свіуд, найближчих родичів — тхорів, але відрізняються від них ознаками, характерними для напівводних звірів.

Тіло норок клиновидне, гнучке, помірно видовжене і дещо сплющене. Голова невелика, з коротконосою сплющеною мордою. Вуха маленькі, широкі, округлі, ледве видно їх з хутра.

Від інших куницевих норки відрізняються і будовою кінцівок, пальці ніг мають шкірясті плавальні перетинки, які особливо розвинені на задніх ногах, де доходять до третьої фаланги.

Під час плавання норка гребе частіше передніми ногами, допомагаючи собі задніми. Коли норка пливе повільно, ,над поверхнею води залишається лише її голова, а при швидкому плаванні видно майже всю спину [2,36].

По суші пересувається спритно і досить швидко, роблячи при цьому граціозні рухи.

Короткий волосяний покрив норки, що рівномірно вкриває її тіло, також пристосований до напівводного життя. Тепле, злегка хвилясте підшерстя вкрите більш рідкою, грубою товстою остю і добре захищає тіло від проникнення води.

Забарвлення волосяного покриву норки одноманітне: брунатно-буре, з блискучими темно-коричневими відтінками. На череві воно непомітно набуває сірувато-бурого кольору. Вуха — світло-коричневі. Верхні і нижні губи, а також підборіддя — білі.

У незначній кількості норки поширені в усіх областях України, але частіше зустрічаються в лісовій зоні

Свої нори будують на підмитих берегах водойм, між корінням кущів і дерев, біля самої поверхні води або трохи вище її рівня, хоч нерідко оселяються і в прикореневих дуплах старих дерев або використовують готові нори водяних полівок, дещо розширивши їх. У цих норах, звичайно на рівні поверхні води, вони влаштовують житлові кубла, добре вистеляючи їх сухою травою, пір'ям, волоссям тощо.

У зимову сплячку норки не впадають, діяльні протягом усього року.

Живляться переважно дрібними водяними тваринами або тими, що зустрічаються поблизу водойм: дрібною рибою, раками, жабами, водяними полівками. Рідше споживають наземних мишовидних гризунів, птахів, їхні яйця, молюсків, комах тощо [7,106].

Самка народжує малят у житловому кублі. Тільки перед родами вона старанно вистеляє кубло м'яким матеріалом, де й перебуває більшу частину часу до народження малят. Наприкінці квітня або на початку травня, у норки (раз на рік), після близько 40-денної вагітності, народжується четверо — семеро малят, які спочатку дуже повільно розвиваються. Прозрівають малята лише в місячному віці. Через два місяці починають виходити з батьками на полювання, а на початку серпня вже ведуть самостійне життя.

Норка — дуже цінний хутровий звір, який дає виключно тепле, міцне і красиве хутро, яке набагато дорожче за хутро інших видів куницевих.

Крім того, цінність норок полягає і в тому, що вони знищують численних шкідників сільського і лісового господарств — мишовидних гризунів, а поїдаючи водяних полівок, вони ще й знищують переносників небезпечних хвороб.

Видра

Серед напівводних хижих звірів фауни України найбільший інтерес як зовнішнім виглядом, загальною будовою, так і способом життя викликає видра, яка дуже відрізняється від усіх інших представників родини куницевих, до складу якої належить.

Видра — звір досить великих розмірів, довжина тіла — понад 90 см. Довгий тулуб видри дуже стрункий і гнучкий. Плеската голова з тупою мордою. Шия не має перехвату біля голови. Очі маленькі, опуклі, містяться ближче до поверхні голови. Вушні раковини короткі, обтічної форми, їх ледве видно з хутра. Під час пірнання вони затуляються складкою шкіри. Ніздрі вузькі, стулюються під час довгого перебування під водою [7,107].

Видра відзначається особливою будовою лап. Вони дуже короткі, але сильні, з помітно вивернутими ступнями, отороченими жорстким волоссям. На лапах є широкі, добре розвинуті плавальні перетинки, що доходять до кінців пальців.

Хвіст міцний, довгий, трохи сплющений з боків, широкий біля основи і звужений у кінці, довший за половину тіла.

На суші видра хоч і зберігає гнучкість тулуба і властиві їй плазуючі, звивисті рухи, подібні до тих, які вона робить під час плавання, але помітно втрачає швидкість і спритність і має вигляд досить незграбного звіра. Пересувається по землі повільно, вигинаючи горбом спину, а її важкий хвіст майже тягнеться по землі.

Забарвлення хутра видри каштаново-буре, на боках трохи рудіше, на черевній частині переходить у біляві, сірувато-бурі тони з жовтуватим відтінком.

Видри широко розповсюджені майже по всій території України, за виключенням деяких лівобережних областей і Криму, але повсюдно вони малочисленні.

Основні місця поселення — багаті рибою річки з численними заводями, береги яких поросли густим чагарником і очеретом, стрімкими берегами, довго незамерзаючими бистринами, перекатами та глибокими ямами.

Особливо часто зустрічаються поблизу підмитих водою берегів або в прозорих, не зарослих водяною рослинністю заплавних озерах.

Живляться видри переважно рибою, найчастіше пліткою, окунями, в'юнами, щуками. У травні — серпні основна їжа їх — раки. Живляться вони також жабами, комахами і насамперед водяними жуками. Рідше споживають водоплавних птахів, їхні яйця і пташенят, а також ссавців, переважно водяних полівок [2,36].

Постійні нори з просторими гніздовими камерами видри влаштовують лише для виведення малят, куди проникають через підводні лази, розташовані на глибині близько 60 см.

Найчастіше в травні, після 9-тиж-невої вагітності, самка народжує двоє — п'ятеро сліпих, майже голих, вкритих ріденьким пушком, дуже дрібних (розміром з мишу) малят. Уже на 9-й день малята прозрівають і починають швидко рости. У шеститижневому віці вони вперше виходять з гніздової камери і годинами граються у воді. У цей час самка поблизу ловить рибу і годує їх. Трохи пізніше малята вже самостійно навчаються ловити раків, жаб, рибу, хоч самка продовжує підгодовувати їх майже всю зиму.

Видра — дуже цінний хутровий звір фауни України, її хутро користується необмеженим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Корисне значення видри полягає і в тому, що вона живиться переважно водяними комахами — плавунцями, водолюбами, помітно зменшуючи їх шкідливу діяльність на рибні водойми.

Бобер річковий

Бобер — найбільший серед сучасних гризунів звір. Довжина тіла його близько 1 м. За формою тіла бобер дещо нагадує велетенську водяну полівку. Голова велика, трохи сплющена. Очі невеликі, вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Шия без помітного перехвату, коротка, товста.

На верхній і нижній щелепах — по парі масивних зубів — різців, якими бобер може відгризати від стовбурів дерев стружку завтовшки понад пів сантиметра.

Проте найхарактерніша ознака цих гризунів — своєрідний, плескатий, лопатоподібний, потовщений у середній частині хвіст, вкритий великими роговими лусками, між якими рідко ростуть жорсткі волосини. Довжина хвоста до 25 см.

Передні лапи у бобрів короткі і значно слабкіші, ніж задні. Пальці на передніх лапах у основі з'єднані лише зачатковими плавальними перетинками. На задніх — шкірясті перетинки добре розвинені і є основним плавальним органом. Хвіст бобри використовують як кермо під час пірнання [6,540].

Цікаву будову у бобрів має також кіготь на другому пальці задніх лап. Він розділений на дві рухомі половини, які щільно складаються. Цим кігтем бобер користується для вичісування з хутра паразитів.

Забарвлення волосяного покриву від світло- до темно-каштанового і навіть майже чорного. Нижня частина тіла світліша за верхню.

Бобри ведуть дуже потайний спосіб життя. Але наявність бобрів легко встановити за своєрідними слідами їхньої діяльності, яких не залишає жодний інший звір. Це конусоподібне зрізані пеньки осик або вільх з розкиданими навколо них нагризеними трісочками або щітка обгризених пагінців молодого верболозу.

Бобри відрізняються від усіх інших звірів нашої фауни надзвичайно розвиненим будівельним інстинктом. Там, де береги водойм заболочені, де важко вирити нору, бобри живуть у спеціально збудованих спорудах — бобрових хатках, які влаштовують на купинах, вербових корчах тощо. За формою ця хатка нагадує копицю сіна. Це нагромадження гілок дерев і кореневищ водяних рослин, скріплених між собою мулом. Хатка може досягти 3 м у діаметрі й до 1,5 м висоти. Складається з кількох поверхів. Усі входи до неї містяться обов'язково на першому, під. водою. Під час повені, коли вода заливає нижні поверхи, бобри переселяються вище [7,110].

Живляться бобри різноманітною рослинною їжею: молодими пагонами та корою дерев і чагарників, серед яких переважає осика, верба, берест, черемха, ожина тощо. Охоче споживають і різноманітну трав'янисту рослинність — очерет, латаття, таволгу та інші.

Склад їжі змінюється від пори року та місцевих умов. основу їх живлення становлять листя й пагони дерев і чагарників, а також стебла, квітки та інші частини водяної й узбережної рослинності. Восени сильними міцними різцями бобри підгризають стовбури дерев на висоті 30 — 35 см (діаметр цих дерев може бути до 1 м), звалюють їх на землю або у воду і об'їдають на них кору і гілки.

Бобри переважно нічні або сутінкові тварини. Удень вони перебувають у своїх затишних схованках — у хатках або норах. У зимову сплячку не впадають. Звичайно взимку не виходять назовні протягом кількох місяців. Під льодом підпливають до природних кормів або кормових запасів.

На відміну від більшості гризунів бобри малоплодючі звірі. У кінці квітня — на початку травня, раз на рік, самка, після 105-денної вагітності, дає лише один приплід, у якому буває троє добре сформованих, зрячих, опушених густим ніжним хутром малят. Уже через день-два після народження малята плавають, у тритижневому віці вони потроху їдять молоду траву і поступово привчаються до самостійного життя, хоч ще довго (понад два місяці) живляться молоком матері.

Бобри — найцінніші промислові звірі України, їх гарне блискуче хутро, дуже пухнасте й міцне, складається з довгих щільних остьових волосин і ніжного шовковистого підшерстя, що не намокає навіть під час тривалого перебування тварини у воді.

Спеціальні залози в тілі бобрів виробляють пахучу рідину, так званий бобровий струмінь, яку застосовують у парфумерії.

Полівка водяна

Водяні полівки належать до родини мишиних. На відміну від інших видів полівок вони добре пристосувалися до напівводного способу життя, чудово плавають і пірнають на значну глибину.

За своїми розмірами водяні полівки наближаються до хатнього пацюка. Довжина їх тіла досягає 21 см. Але хвіст у них значно коротший, ніж у пацюків, він дорівнює лише половині довжини тіла. Вуха невеликі, ледве видні з хутра. Очі маленькі.

На відміну від наземних полівок у водяних густе підшерстя не намокає у воді. Забарвлення волосяного покриву темно-буре з рудим відтінком. Зрідка трапляються особини майже чорного кольору.

Це типові звірі заплавних річкових долин, мілководних заводей, узбереж, невеликих з повільною течією річок, ставків і заболочених просторів з моховими купинами, зарослими очеретом, осокою, дрібними чагарниковими заростями тощо. Охоче оселяються вони також на заплавних луках і торфових болотах. Лише зрідка, особливо взимку, водяних полівок можна зустріти і далеко від води — на луках, городах, у садах. Крутих і голих берегів річок вони уникають [2,35].

Водяні полівки — нічні тварини; лише зрідка їх можна побачити вдень, особливо коли вони перекочовують на сухіші землі далеко від водойм, і під час повені, коли вони шукають сховища на незатоплених деревах або на купинах, що виступають з води, але після спаду води швидко повертаються до своїх водойм.

Житлові камери водяні полівки влаштовують під землею або на її поверхні — залежно від місцевих умов. Частіше — у підземних неглибоких норах, де лише окремі ходи бувають на глибині близько метра, а решта віднорків — на глибині 15—20 см.

Живляться водяні полівки соковитими частинами найрізноманітніших рослин, особливо прикореневими стеблами та кореневищами очерету і рогозу, корою молодих дерев і чагарників, обгризаючи часто і їх корені. Поблизу сільськогосподарських угідь живляться різними зерновими та овочевими культурами. Натрапивши на дрібних тварин (водяних комах, їхніх личинок, молюсків, мальків риб), а також на яйця птахів, вони охоче поїдають і їх.

Узимку водяні полівки більшу частину часу проводять у норах, живлячись запасами кормів, які заготовляють ще з осені. Це рогіз, шматочки стебел очерету, кореневища, цибулини стрілолисту, а також морква, картопля, буряки тощо. Іноді в пошуках пагінців осоки тварини прокладають від своїх кубел під снігом довгі поверхневі ходи [7,114].

Водяні полівки дуже плодючі тварини. З ранньої весни і протягом усієї теплої пори року і навіть у перші зимові місяці у гніздових кублах, добре вистелених сухим листям і мохом, вони дають до чотирьох приплодів, народжуючи кожного разу від п'яти-дев'яти і до дванадцяти малят. На 10-й день малята прозрівають і відразу починають їсти молоду траву, яку приносить їм у кубло самка. У місячному віці, досягнувши половини довжини матері, молоді полівки залишають нору і починають жити самостійно. На першому році життя здатні вже розмножуватись.

У роки масових розмножень водяні полівки завдають великих збитків, поїдаючи зернові і городні культури, пошкоджуючи картоплю, кукурудзу, моркву та інші овочі.

Під час весняної повені і взимку полівки, оселяючись поблизу садових господарств, завдають великої шкоди, обгризаючи кору й коріння плодових дерев.

Нині шкідливість водяних полівок не дуже помітна. Осушуючи заболочені простори й освоюючи заплавні луки, людина позбавила цих гризунів сприятливих умов для розмноження, і тому кількість їх набагато зменшилась і не спричинює серйозної загрози.

3.5 Дикі звірі, акліматизовані в Україні

Ондатра

Цю південноамериканську тварину ще на початку XX століття було завезено в європейські країни: спочатку для поселення у паркових водоймах маєтків, а пізніше — з промисловою метою.

На Україні ондатра з'явилась у 40-х роках, переселившись з території Польщі, куди її завезли з метою акліматизації.

Пізніше з метою акліматизації було завезено нові партії тварин із Західної Європи. Тепер ондатра поширена майже по всій Україні.

За своїми зовнішніми ознаками, будовою тіла і зубів ондатри дуже схожі на полівок, і тому їх відносять до підродини полівок.

Довжина тіла ондатри до 30 см. Як і в усіх полівок, шия в ондатри коротка, голова невелика, вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Але в процесі еволюції, пристосовуючись до напівводного способу життя, ондатри набули спеціалізованих ознак [2,35].

Так, їх губи можуть змикатися позаду різців, що дає звірям змогу гризти під водою з міцно закритим ротом. Короткі лапи мають довгі ступні, між пальцями задніх кінцівок — неповні перетинки, а зовні на пальцях ростуть жорсткі щетинки, які збільшують гребну площу лапи.

Довгий (до 25 см) хвіст веслоподібно сплющений з боків, вкритий дрібними лусками й рідким волоссям.

По землі ондатри пересуваються дуже повільно і швидко стомлюються, у воді ж почувають себе дуже добре. Вони чудово плавають як на поверхні, так і під водою (під водою пропливають більше 100 м, залишаючись у цей час приблизно 5 хв. без повітря), і здатні перепливати широкі річки.

Тіло ондатри масивне, вкрите пухнастим волосяним покривом, що складається з довгої блискучої, досить рідкої ості й густого м'якого підшерстя.

Забарвлення хутра мінливе (від вохристо-рудуватого до каштаново-бурого). Молоді звірки сіро-бурі.

Ондатри ведуть переважно нічний спосіб життя, хоч восени, коли вони заготовляють кормові запаси на зиму або старанно утеплюють зимове лігво, їх можна побачити і вдень.

За способом життя нагадують бобрів, оселяються вздовж узбереж затишних водойм річок, озер, боліт з густою водно-болотяною рослинністю.

На зручних для утворення нір берегах водойм вони риють, як і бобри, підземні нори з підводними вхідними отворами. Там, де береги низинні або заболочені, вони влаштовують з водяних і болотяних рослин, серед заростей очерету, комишу, хвоща, щось подібне до хатки з підводним входом до неї.

Ондатри будують прості нори — кормові і складні, з віднірками — житлові, довжина ходів яких може досягати 10 м. Останні мають гніздову камеру, розміщену завжди вище рівня води.

Ондатрові хатки дещо нагадують боброві, але вони значно менші за розміром і будують вони їх не з гілок дерев, як бобри, а зі стебел очерету й осоки, які скріплюють мулом [6,539].

Живляться ондатри різноманітними узбережними та водяними рослинами — осокою, стрілолистом, лепехою, рогозом, лататтям, рдестом, пагонами очерету тощо. Ондатри охоче поїдають листя і пагони різних верб. Нерідко вони поїдають і тварин, на яких натрапляють у воді. Переважно це молюски, раки, великі комахи, рідше — жаби і мальки риб. Навесні, натрапивши на ікру жаб або риб, вони охоче поїдають і її.

Розмножуються ондатри звичайно двічі на рік. Після 25-денної вагітності вони народжують у середньому п'ятеро сліпих, майже голих малят, які швидко розвиваються і вже через тиждень після народження вкриваються бархатистим сірим пушком, у них прорізаються зуби, на 12-й день малята прозрівають. Молоком матері годуються близько місяця. На початку другого місяця життя залишають батьківське кубло і оселяються поблизу нори.

У південних областях України малята весняного приплоду восени вже починають розмножуватись.

Висновки

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км². 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону “Полісся – Лісостеп”. Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів.

Дані природні умови сприяють розселенню та існування досить значної кількості ссавців різних умов існування.

Нами проведений аналіз літературних даних видового складу класу Ссавці в Чернігівській області і ми виявили, що на території області можна зустріти види ссавців, які належать до рядів - Комахоїдні — Insectivora, Рукокрилі — Chiroptera, Гризуни — Rodentia, Хижі – Carnivora, Парнокопитні — Artiodactyla та представники таких родин - Їжакові – Erinaceidae, Кротові – Talpidae, Землерийкові – Soricidae, Землерийкові – Soricidae, Білячі – Sciuridae, Мишачі – Muridae, Хом'якові — Cricetidae, Боброві – Castoridae, Собачі – Canidae, Куницеві – Mustelidae, Свині (Suidae), Олені (Cervidae), Порожнисторогі (Bovidae).

В нашій курсовій роботі наведено опис найбільш поширених видів фауна Чернігівської області, а саме – їжак звичайний (Erinaceus europaeus), хохуля звичайна (Desmana moschata), бурозубка мала (Sorex minutus), кутора (Neomys), нічниця (Myotis), вечірниця (Nyctalus), білка звичайна (Sciurus vulgaris), миша жовтогорла (Apodemus flavicollis), миша лісова (Apodemus syluaticus), миша польова (Apodemus agrarius), полівка водяна (Articola coypus), ондатра (Ondatra zibethica), річковий бобер (Castor fiber), вовк сірий (Canis lupus), лисиця звичайна (Vulpes vulpes), горностай (Mustela еrtіnеа), норка європейська (Mustela lutreola), дика свиня (Sus scrofa), лось (Alces alces), козуля (Capreolus capreolus), плямистий олень (Cervus nippon), благородний олень (С. elaphus), зубр (Bison bonasus).

Список літератури

Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 1. Зелений оксамит лісів. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 52 с.

Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 2. Луків сіверських різнотрав`я. Світ імлистих боліт і водойм. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 44 с.

Жизнь животных. В 6 томах. – М.: Просвещение, 1969.

Зедлаг У. Животный мир Земли. – М.: Мир, 1975.

Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польвий практикум з зоології. – К.: Рад школа, 1967. – 343 с.

Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 592 с.

Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. – К.: Рад школа, 1985. – 144 с.

Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. – М.: Высш. школа, 1979 – 333 с.

Смирин В.М. Звери в природе. – М., 1991. – 200 с.

Фауна України: в 40 томах. – М.: Просвещение, 1970 с.

Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. – К.: Рад. школа, 1988. – 272 с.

Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. – К.: Вища школа, 1975. – 176 с.