Конструктивна функція конфлікту в управлінні
Конструктивна функція конфлікту в управлінні
Зміст
ВСТУП
1 КОНФЛІКТ ТА ЙОГО ВИДИ
1.1 Природа конфлікту
1.2 Види конфліктів
1.3. Причини виникнення конфліктів
2 Умови та причини виникнення конфліктів
2.1 Витоки, причини та рушійні сили конфлікту
2.2 Динаміка конфлікту
2.3 Учасники і суб’єктивна сторона конфлікту
3 Методи розв’язання конфліктів
3.1 Засоби і механізми розв’язання конфліктів
3.2 Соціально-правові технології попередження конфліктів
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Нема жодної людини, котра б на роботі не вступала в суперечку: з колегами, керівником, підлеглими, конкурентами, партнерами. Тобто конфліктів у нашому житті достатньо. Як ми ставимось до них? Звичайно, негативно.
Багато людей вважає, що конфліктні ситуації заважають нормальним діловим стосункам, а тому їх потрібно уникати. Але якщо трапився конфлікт, тоді з ним треба боротися. І обговорювати нема чого. На жаль, така точка зору є дуже поширеною. І це справді заважає справі. Саме такий підхід до конфлікту, а не він сам, деструктивний.
У світі існує наука конфліктологія, яка займається пошуком відповідей, як зробити, щоб розв'язання конфліктних відносин приносило користь кожній стороні.
Працюючи на підприємстві, керуючи людьми, прагнучи успіху, ви увесь час зустрічаєтесь з конфліктними ситуаціями. В газетах постійно з'являються повідомлення про страйки і протести, тому що кожен, хто займається виробництвом чи бізнесом, повинен відстоювати свою точку зору. На думку Вільяма Ріглі, коли двоє в бізнесі згодні, то один з них зайвий. Керівництво має свою точку зору на перспективи розвитку компанії, менеджери-управлінці сперечаються, як зробити виробництво більш ефективним і безпечним. А робітники і службовці часто не задоволені зарозумілим шефом.
Найбільш послідовна політика гуманізації на підприємствах і в організаціях, найкращі методи управління не допоможуть уникнути конфліктів. Слово «конфлікт» латинського походження і в перекладі означає «зіткнення».
При будь-якому конфлікті є об'єкт конфлікту та опоненти. Ці складові формують базу конфлікту, чи конфліктну ситуацію. Виявити об'єкт конфлікту в кожному конкретному випадку непросто. Наскрізною його характеристикою, котра дає змогу виділити об'єкт конфлікту, є його неподільність, що може бути як фізичною властивістю об'єкта (місце начальника цеху призначене для однієї людини), так і наслідком бажань чи інтересів одного з опонентів (премію дати лише тим, хто мав до неї пряме відношення, а не всьому колективу). Опонентами в конфліктній ситуації можуть виступати різні утворення, які формуються з окремих осіб, груп, підрозділів, організацій.
Щоб виник конфлікт, необхідні дії опонентів, спрямовані на оволодіння об'єктом. Такі дії називають інцидентом. Таким чином, конфлікт виникає тоді, коли складається конфліктна ситуація і відбувається інцидент.
При обговоренні теми конфлікту чимало бізнесменів і політичних лідерів намагається звести проблему управління до уникнення або пом'якшення конфлікту. Він розглядається як сигнал негаразду і необхідності пошуку винного - щоб не повторити помилку знову. Далеко не завжди конфлікт настільки не зрозумілий і не підлягає керуванню, що порушує процес комунікацій і узгодженості в роботі. Потенційні позитивні можливості конфлікту великі, лише пройшовши через конфлікт, колектив може стати єдиним суцільним організмом. Позитивний конфлікт сприяє як підвищенню ефективності праці колективу в цілому, так і визначенню компетентності окремих його представників. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями - конфлікт може впливати на побудову загальної платформи, розробку і прийняття рішень, зміцнення морально-етичного аспекту взаємовідносин. Без певного розуміння того, що можуть існувати різні точки зору на одну проблему, будь-які загальні розмови є безглузді, а стосунки - поверхневі. Життя без конфліктів сумне й непродуктивне.
Довгий час у працях з управління вчені дотримувались думки, що організація повинна функціонувати як добре змащений механізм, і саме тому конфлікти в організаціях розглядались як негативні явища. Нині теоретики управління зазначають, що повна відсутність конфлікту не лише небажана, а й неможлива.
Сучасна організація має гармонічно інтегрувати усі види діяльності, залишаючись динамічною, що адекватно реагує на зміни як у зовнішньому, так і внутрішньому середовищі. Така діяльність неможлива без розв'язання конфліктів. Тому повернемось ще раз до поняття «конфлікт».
1 Конфлікт та його види
1.1 Природа конфлікту
У процесі здійснення управлінського впливу менеджер постійно має справу з неординарними ситуаціями, зумовленими особливостями людських стосунків, взаємодії груп працівників, характерів конкретних людей, колективної та індивідуальної психології. Тому дуже важливим є вміння управляти конфліктами, змінами, організаційним розвитком, стресами.
Така властивість діяльності людей, як колективізм, взаємодопомога в ідеалі виключає конфліктність. Але, як відомо, ідеальне й реальне нетотожні. У суспільстві всі люди різні за своїм моральним вихованням, особливостями характеру, матеріальним забезпеченням, тому в ньому виникають конфлікти.
Слово "конфлікт" має латинський корінь і розуміється як сутичка, зіткнення. Психологи під конфліктом розуміють такий "вид спілкування", в основі якого лежать різного роду реальні, або ілюзійні, об'єктивні чи суб'єктивні, але осмислені протиріччя між особистостями, що спілкуються, а також внутрішній дискомфорт однієї особи.
Отже, зародження конфлікту відбувається при наявності в суспільстві, колективі цілого ряду протирічь, серед яких виділяють:
> протиріччя пошуку, через які ведеться боротьба між усім новим та консервативним;
> протиріччя групових інтересів, при наявності яких люди відстоюють інтереси лише своєї групи;
>протиріччя, обумовлені особистими егоїстичними цілями, кар'єризмом;
> протиріччя очікувань, які не здійснилися;
> протиріччя політичного характеру тощо.
Конфлікт - це відсутність згоди між двома чи декількома суб'єктами, зіткнення протилежних сторін, сил, які можуть бути конкретними особами або групами працівників, а також внутрішній дискомфорт однієї особи. При конфлікті кожен суб’єкт нав’язує свою точку зору, ціпі, думки, гостру суперечку і заважає іншому суб'єктові чинити так само.
Коли люди думають про конфлікт, вони найчастіше асоціюють його з агресією, погрозами, суперечками, ворожістю, війною і т. д. Таким чином панує думка, що конфлікт - явище завжди не бажане, що його необхідно уникати і терміново розв'язувати, як тільки він виникає. Така позиція оформилася в доктрину під назвою "'школа Вебера". Такий підхід до ефективності організації спирався на означення завдань, правил, процедур, взаємодії посадовців та розробку раціональної організаційної структури. Вважалося, що такі механізми ліквідують (усувають) умови, які сприяють виникненню конфлікту; можуть бути використані для вирішення проблем, що виникають.
Автори, що належать до школи "людських відносин (стосунків)" також вважали, що конфлікту можна і треба уникати. Вони визнавали можливість появи протиріч між цілями окремої особистості й цілями організації в цілому, між лінійним і штабним персоналом, між повноваженнями і можливостями однієї особи, між різними групами керівників. Вони зазвичай розглядали конфлікт як ознаку неефективної діяльності організації та поганого управління. Вважали, що добрі взаємовідносини в організації можуть запобігти появі конфлікту.
Сучасний американський менеджмент підкреслює бажаність конфліктів, вбачає їхнє позитивне значення та вимагає вмілого керівництва ними. Звичайно, конфлікт не завжди має позитивний характер. В окремих випадках він може заважати задоволенню потреб окремої особи й досягненню цілей організації в цілому, але в багатьох ситуаціях конфлікт допомагає виявити різні точки зору, дає додаткову інформацію, виявляє більшу кількість альтернатив або проблем і т. д. Це робить процес прийняття рішень групою більш ефективним, також надає людям можливість висловити власні думки, тим самим задовільняє їхні потреби у владі та повазі. Це може призвести до ефективнішого виконання планів, стратегій і проектів, оскільки обговорення різних точок зору на ці документи проходить до їх фактичного виконання.
Не можна підганяти всі конфлікти, що виникають в організації (підприємстві) під єдину універсальну схему. Є конфлікти типу сутички, коли супротивників розділяють непримиренні протиріччя і розраховувати можна тільки на перемогу; дебати, де можливі сварки, маневри і обидві сторони можуть розраховувати на компроміс; ігр, коли обидві сторони діють в межах одних й тих же правил, тому і не можуть завершитися рангуванням всієї структури відносин між ними.
Конфлікти є повсякденним і природним явищем виробничо-господарської діяльності, її невід'ємним атрибутом. Конфлікти є джерелом змін, що відбуваються в організації (на підприємстві), розвиток і функціонування якої по суті, являє собою безперервний процес виникнення й розв'язання різноманітних виробничо-госаподарських проблем. Саме внаслідок конфліктів виробничі відносини стають інколи мобільними, динамічними, здатними до модернізації та оновлення, адже відкидаються віджилі норми мислення та поведінки людей.
Це не означає, звичайно, що конфлікти мають лише позитивне значення і не можуть виконувати деструктивну для організації (підприємства) роль. Тому науковий менеджмент акцентує увагу на необхідності створення таких виробничих умов і пошуку таких форм взаємодії працівників у яких конфліктне зіткнення отримувало б культурний, цивілізований та гуманний характер.
Які ж конкретно функції виконують конфлікти у життєдіяльності організації?
Узагальнення та співставлення різних конфліктологічних концепцій свідчить, що кожний конфлікт має деякі спільні складові, до яких зазвичай відносять:
суб'єктів конфлікту;
відносини між: ними;
предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він виникає;
соціальне середовище, у якому протікає.
1.2 Види конфліктів
Організація (підприємство) - це внутрішньо-суперечлива система, яка створюється індивідами або більш широкими злуками (надорганізаціями) для задоволення соціальних потреб особистостей і груп. Конфлікт в організації виникає тоді, коли перед нею поступають як суперечливі і навідь несумісні цілі, так і засоби їх досягнення.
Конфлікти поділяють за такими ознаками:
За результатами:
> функціональні-підвищують ефективність діяльності організації;
> дисфункціональні-знижують рівень забезпечення власних потреб, зменшують роль групового співробітництва і, як наслідок, ефективність діяльності організації.
За змістом:
> внутрішньоособистий;
> міжособистий;
> конфлікт між особою і групою;
> міжгруповий.
За обсягом:
> глобальні, які охоплюють увесь колектив;
> парціальні (парні), які охоплюють двох осіб. ^> За тривалістю:
> затяжні;
> короткотривалі.
За джерелом виникнення:
> об'єктивні, які викликані недоліками виробничого характеру;
> суб'єктивні, які викликані негативними особистими якостями учасників конфлікту
3a типом структури взаємовідносин:
> вертикальні;
> горизонтальні.
За рівнем формалізації взаємовідносин:
> офіційні;
> неофіційні.
За формою:
> приховані;
> відкриті.
Будь-який конфлікт може бути віднесений до того чи іншого виду як за однією з наведених ознак, так і за декількома з них одночасно. Наприклад, конфлікт між керівником та підлеглим із приводу недоліків у організації праці є вертикальним, але одночасно він є й парціальним, об'єктивним, а також може бути затяжним (короткотривалим), діловим (особистим), офіційним (неофіційним), прихованим (відкритим).
Внутрішньоособистісний конфлікт може приймати різні форми. Одна з найбільш поширених - рольовий конфлікт, коли до однієї особи висувають різні вимоги щодо того, яким має бути результат роботи. Наприклад, завідувач відділом в універсальному магазині може вимагати, аби продавець весь час знаходився у відділі, надаючи покупцям інформацію та послуги. Пізніше той же завідувач може незадоволено відзначити, що продавець багато часу витрачає на покупців і мало часу присвячує поповненню відділу товарами. Продавець сприймає такі вимоги як цілком несумісні.
Внутрішньоособистий конфлікт може також виникнути в результаті того, що виробничі вимоги не співпадають з особистими потребами і цінностями. Наприклад, жінка-кервник планувала суботу і неділю присвятити відпочинку з чоловіком, оскільки її надмірна увага до роботи погано впливає на сімейне життя. Але в п'ятницю до неї заходить її начальник з якоюсь проблемою і вимагає, щоб вона розв'язала її за вихідні дні.
Внутрішньоособистісний конфлікт може бути відповідно на робоче перевантаження(недовантаження), бути пов'язаним із незадоволеністю роботою, низькою впевненістю у собі та організації, зі стресами.
Міжособистісний конфлікт є, можливо, найбільш поширеним. В організаціях він проявляється по-різному. Найчастіше це боротьба керівників за обмежені ресурси, капітал або робочу силу, час використання обладнання або схвалення проекту. Кожен вважає, що оскільки ресурси обмежені, він має переконати начальство виділити ці ресурси саме йому, а не іншому. Або, уявимо, що два художники працюють над тією самою рекламою, але мають різні точки зору щодо способу її подання. Кожен намагається переконати директора прийняти його точку зору. Аналогічним, але делікатним і тривалішим, може бути конфлікт між двома кандидатами на підвищення при наявності однієї вакансії.
Міжособистісний конфлікт може також виявлятися як зіткнення особисгосгей. Люди з різними рисами характеру, поглядами і цінностями іноді просто не в змозі ладнати між собою.
Конфлікт між особою і групою. Виробничі групи запроваджують певні норми поведінки і виробітку. Кожен має їх дотримуватись, щоб бути прийнятим неформальною групою і, тим самим, задовільнити свої соціальні потреби. Однак, якщо очікування групи не відповідають очікуванням окремої особи, може виникнути конфлікт. Наприклад, хтось хоче заробити більше, працюючи понад норму, а група розглядає таке "надмірне старання" як негативну поведінку.
Між особою і групою може виникнути конфлікт, якщо ця особа займе позицію, відмінну від позиції групи. Наприклад, обговорюючи на зборах можливість збільшення обсягу продаж, більшість буде вважати, що цього можна досягти шляхом зниження цін. А хтось один буде твердо переконаний, що така тактика приведе до зменшення прибутку і сприяє думці, що їхня продую ця не така якісна, як продукція конкурентів. Хоча така людина може бути права, вона все одно буде розглядатися як джерело конфлікту, оскільки йде проти думки групи.
Аналогічний конфлікт виникає на грунті посадових обов'язків керівника: він може бути змушений застосувати дисциплінарні заходи, які є непопулярними в очах підлеглих. Тоді група може нанести удар у відповідь - змінити ставлення до керівника; знизити продуктивність праці.
Міжгруповий конфлікт. Організації складаються з великої кількості груп, як формальних, так і неформальних. Навіть у найкращих організаціях між такими групами можуть виникати кофлікти.
Неформальні організації, які вважають, що керівник ставиться до них несправедливо, можуть тісніше згуртуватися і зробити спроби "поквитатися" з ним шляхом зниження продуктивності. Прикладом конфлікту може бути конфлікт між профспілкою і адміністрацією.
На жаль, частим прикладом міжгрупового конфлікту служать суперечки між лінійним і штабним персоналом. Штабний персонал, як правило, молодший і освіченіший, ніж лінійний, при спілкуванні послуговується технічним жаргоном. Це призводить до зіткнення між людьми і труднощів у спілкуванні. Лінійні керівники заперечують рекомендації штабних спеціалістів, свою залежність від них в тому, що пов'язано з інформацією. Часто через різні цілі конфліктують функціональні групи всередині організації. Денна зміна медичного персоналу звинувачує нічну в тому, що вона погано доглядає за хворими.
1.3 Причини виникнення конфліктів
Конфлікти виникають з багатьох причин. Основними причинами конфліктів можуть бути: обмеженість ресурсів, які треба розподіляти; взаємозалежність завдань; розбіжності в цілях, уявленнях, цінностях, манері поведінки, рівні освіти, а також погані комунікації.
Розподіл ресурсів. Навіть у великих організаціях ресурси завжди обмежені. Керівництво має вирішити, як розподілити матеріали, сировину, людські, грошові ресурси між різними групами, щоб найефективнішим шляхом досягти цілей організації. Виділення великої частки ресурсів одному керівнику, підлеглому чи групі означатиме, що інші можуть одержати меншу. Люди завжди хочуть одержувати не менше, а більше. Таким чином, необхідність розподіляти ресурси майже завжди призводить до різних конфліктів.
Взаємозалежність завдань. Можливість конфлікту існує скрізь, де одна людина чи група залежить при виконанні завдання від іншої людини чи групи. Наприклад, керівник виробничого підрозділу може пояснювати низький рівень продуктивності своїх підлеглих нездатністю ремонтної служби швидко ремонтувати устаткування.
Керівник ремонтної служби, у свою чергу, може звинувачувати кадрову службу за те, що та не взяла вчасно на роботу нових робітників, в яких відчували крайню потребу. Оскільки всі організації є системами, які складаються із взаємозалежних елементів, при неадекватній роботі одного підрозділу чи людини взаємозалежність завдань може стати причиною конфлікту.
Розбіжності у цілях. Можливість конфлікту збільшується у міру того, як організації стають більш спеціалізованими і розподіляються на підрозділи. Це трапляється тому, що спеціалізовані підрозділи самі формулюють свої цілі й можуть приділяти більше уваги їх досягненню, ніж досягненню цілей всієї організації. Наприклад, відділ збуту може наполягати на виробництві найбільш різноманітного і широкого асортименту продукції, тому що це підвищує конкурентоспроможність організації і збільшує обсяги збуту.
Одначе цілі виробничого підрозділу, які виражаються у категоріях «витрати - ефективність» досягти легше, якщо номенклатура продукції менш різноманітна. Аналогічно відділ збуту забажає купити великі обсяги сировини та матеріалів, аби зменшити середню собівартість одиниці продукції. З іншого боку, фінансовий відділ може скористатись грішми, взятими під товарно-матеріальні запаси та інвестувати їх для збільшення загального доходу підприємства.
Розбіжність в уявленнях і цінностях - поширена причина конфлікту. Наприклад, підлеглий може вважати, що завжди має право на вираження своєї точки зору водночас як керівник вважає, що підлеглий має право висловити свою точку зору лише тоді, коли його запитують, і беззаперечно робити те, що від нього вимагають. Високоосвічений персонал відділу досліджень і розробок цінує свободу і незалежність. Якщо їх керівник вважає за необхідне пильно стежити за роботою своїх підлеглих, різниця в цінностях, ймовірно, викличе конфлікт.
Конфлікти часто виникають в університетах між факультетами, орієнтованими на освіту (бізнес і техніка), а також між адміністративним і медичним персоналом у лікувальних закладах.
Розбіжності у манері поведінки і життєвому досвіді. Ці розбіжності можуть збільшувати можливість конфлікту. Люди, які постійно виявляють агресивність і ворожість, готові суперечити кожному слову, створюють атмосферу, яка приховує в собі багато потенційних конфліктів. Дослідження показують, що розбіжності в життєвому досвіді, цінностях, освіті, стажі, віці, соціальних характеристиках зменшують рівень взаєморозуміння між представниками різних підрозділів.
Незадовільні комунікації. Погана передача інформації є як причиною, так і наслідком конфлікту. Вона може діяти як каталізатор конфлікту, заважаючи окремим працівникам чи групі зрозуміти ситуацію. Інші проблеми передачі інформації, які можуть викликати конфлікти, - неоднозначні критерії якості, нездатність точно визначити посадові обов'язки і функції усіх співробітників і підрозділів, а також пред'явлення взає-мопротилежних вимог до роботи. Ці проблеми виникають чи поглиблюються через нездатність керівників розробити і довести до уваги підлеглих точне визначення посадових обов'язків.
Комунікаційний конфлікт виникає тоді, коли не зважуються на встановлення «зворотних зв'язків» з керівником, тобто ніхто не звертає увагу шефа на його помилки. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли співробітнику не сигналізують про те, що його визнають і поважають. Той, хто ніколи не почує слів визнання, залишиться невпевненим. «Яка думка виникає у вашій голові, коли вранці ви знаходите у своїй поштовій скриньці листа, адресованого вам особисто керівником компанії? ».
Відповідь: «Або звільнення, або підвищення». Це відповідь працюючих на підприємстві з недостатньо розвиненими комунікаційними зв'язками. Такий стан є сприятливим для конфліктів.
До комунікаційних конфліктів належать значні непорозуміння, неправильна інтерпретація певної інформації. Керівник постійно повинен ставити собі запитання: «Чи правильно мене зрозуміли?» Якщо відповідь «Ні», то він сам винен у цьому. Лише той, хто передав інформацію, добре знає, що він передав.
2. Умови та причини виникнення конфліктів
2.1 Витоки, причини та рушійні сили конфлікту
Природа конфлікту. Будь-яка соціальне напруження за певних умов може перетворитися на соціальний конфлікт. Це перетворення, як наголошує ресурсно-ціннісний підхід, має здійснюватися за певними правилами. В діях сторін завжди буде мати місце апеляція до того, що життєво необхідно для відповідного суб'єкта, до того, що являють собою засоби задоволення потреб, і до того, що для нього важливо з точки зору збереження власної ідентичності, до того, що «загальноприйняте», освячене звичаєм. Ці чотири лінії аргументації можуть бути визначені як апеляція до потреб, інтересів, цінностей та норм.
Конфлікт буде повним та розгорнутим, коли він заснований на одночасному включенні у мотивацію всіх чотирьох рівнів мотивації: і потреб, і цінностей, і інтересів, і норм. Але на практиці справа може бути такою, що у конфлікт включений тільки один рівень мотивації: тільки потреби або тільки цінності. При цьому інтереси важко виділити як самостійну лінію мотивації, бо вона розгортається на перехресті потреб та цінностей.
Друга лінія аналізу конфліктів пов'язана з тим, в якій сфері розгортається конфлікт. Йдеться про економічну, політичну та культурну сфери. У першій з них конфлікт, як правило розгортається з приводу ресурсів соціальної дії чи з приводу засобів життєдіяльності суб'єктів. В другій головним предметом конфлікту буде влада, в третій — інтерпретація культурних норм і цільових установок суспільства як соціального цілого.
О. Здравомислов запропонував досить ефективну схему перехресного аналізу рушійних сил конфлікту та сфер життєдіяльності людей, яка дозволяє виявити найбільш істотні причини глибинних конфліктів між суб'єктами різного рівня. У сфері економіки це будуть конфлікти із-за розподілу ресурсів, із-за проблем функціонування інститутів розподілу, конфлікти, що розкривають протилежність економічних установок різного типу. В сфері політики вся сукупність життєвих інтересів сходиться біля засобів організації суспільства, рівня його згуртованості та характеру владних відносин. У сфері духовного життя конфлікти пов'язані з внутрішнім світом людини, характером свободи, типом культури та інтерпретацією вищих цінностей: добра, справедливості тощо.
Рушійні сили (або глибинні причини) конфліктів теж досить різноманітні. Якщо йдеться про потреби, то необхідно враховувати не тільки проблему відтворення ресурсів і характеру їх використання, а й фундаментальні проблеми щодо засобів самоорганізації суспільства, орієнтації суб'єктів на раціональні чи емоційні характеристики діяльності. Інтереси визначають ставлення до існуючих у суспільстві інститутів розподілу, які, в свою чергу, визначають допустимі для даного суспільства межі та форми нерівності. У взаємодії з духовними сферами інтереси визначають типи культури: її орієнтацію переважно на пізнання, працю, індивідуальні досягнення чи на сильно розвинуті форми групового контролю за поведінкою індивіда. Цінності та норми значною мірою визначають базові орієнтації суспільства, зокрема його вибір між типами економічного розвитку та економічної організації суспільства. Характер ціннісних орієнтацій у суспільстві багато в чому визначає і ставлення до влади. Крайні варіанти цього ставлення пов'язані з прагматичним ставленням до неї або зі сприйняттям її як самодостатнього начала, певної цінності у відносинах між членами суспільства.
Запропонована схема дозволяє досліджувати реальні конфліктні ситуації, бо показує порядок висунення вимог конфліктуючими сторонами, містить їх мінімальний набір. Цей набір пред'являється кожною стороною. В певних випадках ці вимоги можуть носити «дзеркальний» характер: потреби, висунуті однією з сторін, з тією ж силою пропонуються і іншою стороною. Але у більшості реальних ситуацій характер вимог є асиметричним, що дозволяє більш ретельно ставитися до проблеми обміну уступками, підходячи до взаємної вигоди. Об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення конфліктів. Проблема вияву причин виникнення конфліктів посідає ключове місце у пошуку шляхів їх попередження та конструктивного розв'язання. Без цих знань важко розраховувати на більш-менш ефективне їх врегулювання.
Взагалі причинність у соціальному середовищі характеризується значною складністю та заплутаністю. Кожна соціальна дія тягне за собою велику кількість різноманітних і суперечливих подій. Конфлікт врешті-решт може бути обумовлений абсолютно невинними діями індивідів і груп, що знаходяться у досить віддаленому зв'язку з конфліктуючими сторонами. Але якщо ми хочемо розібратись в істинних причинах конфлікту, необхідно ретельно проаналізувати весь ланцюжок взаємозв'язків між подіями та людьми.
Мотив часто розглядають як внутрішню, суб'єктивну причину того чи іншого вчинку. Зрозуміло, що без спонукаючого мотиву неможливо здійснити певну дію — вона виявиться безглуздою, непотрібною. Мотив є в діях кожного учасника конфлікту. Інша справа, що мотиви поведінки різних суб'єктів можуть бути неоднаковими, такими, що не збігаються, а часто і протилежними. І це зрозуміло: якщо конфлікт є протиборством, то і психологічні його причини складаються із суперечностей, протилежних цілей і мотивів поведінки. Якщо ми розкриємо мотивацію конфліктуючих сторін, ми значною мірою зможемо розуміти сенс їх протистояння.
Аналізуючи причини поведінки сторін у різноманітних конфліктах, неважко помітити, що всі вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси. Користь, помста, ненависть, недоброзичливість, образа, незадоволеність прийнятим рішенням, бажання забезпечити себе матеріально сьогодні або в майбутньому — це лише невелика частка мотивів побутових конфліктів, які зустрічаються, наприклад, у судовій практиці. Іншою, не менш різноманітною, є, наприклад, мотивація групових конфліктів: економічні труднощі, політичні симпатії та антипатії, прагнення лідерства, національна гордість тощо. Такі ж різноманітні мотиви поведінки держав на міжнародній арені. Тобто, конфлікти можуть відображати всю складність сучасного життя.
Але мотиви поведінки індивідів і соціальних спільнот не є глибинними причинами конфліктів, бо самі ці мотиви потребують пояснення. Людина під впливом зовнішніх змін змінюється і сама; в свою чергу, психологічні чинники впливають на перебіг економічних і політичних процесів. Суспільна свідомість реалізується через почуття, потреби, мотиви, розум, інтереси, а звідси — різні думки, позиції, мотиви, дії конкретних людей. При цьому саме в різноманітних формах індивідуального прояву суспільної думки суперечності духовної сфери та суперечності буття проявляються у найбільш відкритому та гострому вигляді.
В цілому масштабна конфліктна ситуація свідчить про протікання у суспільстві соціально дезорганізуючих процесів, короткочасну чи тривалу, більш-менш глибоку, іноді незворотну дезінтеграцію важливіших суспільних структур, які забезпечують стабільність даного суспільства чи спільноти.
Сама по собі дезорганізація — це сукупність соціальних процесів, які призводять до того, що відхилення від норми та негативні дії перевищують допустиму межу, серйозно погрожуючи встановленому ходу процесів колективного життя. Дезорганізація, зокрема, проявляється у розпаді інститутів, що не виконують своїх завдань, послабленні механізмів формального та неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, яка суперечить допустимим нормам.
Стан дезорганізації характеризується посиленням багатьох негативних явищ: 1) поширенням алкоголізму та наркоманії у зростаючих розмірах, що загрожує нормальному функціонуванню суспільства; 2) поширенням форм сексуальної поведінки, які визнані небажаними; 3) зростанням рівня злочинності всіх видів; 4) збільшенням нервових захворювань, психічних розладів. Симптомами дезорганізації є і масові політичні заворушення.
Отже, врешті-решт конфлікти у сучасному суспільстві виступають як породження та прояв об'єктивно існуючих соціальних суперечностей. Суперечності суспільства є специфічним відображенням сутності останнього, його вирішальною рушійною силою. Кожна суперечність специфічно проявляється у контексті всієї системи суперечностей і потребує адекватного розв'язання. Так, ключ до розв'язання певних суперечностей у сфері економіки може знаходитися не в економічній, а в політичній чи ідеологічній сферах, і навпаки.
Виникнення конфлікту нерозривно пов'язано з появою та розвитком суперечностей. Назрівання і розгортання конфлікту відображує кульмінаційний етап боротьбі реальних протилежностей. Розв'язання ж конфлікту веде до руйнування даної суперечливої єдності з одночасним виникненням його нової якості.
В цілому ж виникнення та розвиток конфліктів обумовлені дією чотирьох груп причин: об'єктивних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних та особистісних. Перші дві групи мають об'єктивний характер, дві останні — суб'єктивний. До об'єктивних причин конфліктів можна віднести головним чином ті обставини соціальної взаємодії людей, які призвели до зіткнення їх інтересів, думок, установок тощо. Об'єктивні причини викликають виникнення передконфліктної обстановки — об'єктивного компонента перед-конфліктної ситуації.
Суб'єктивні причини конфліктів головним чином пов'язані з тими індивідуальними психологічними особливостями опонентів, які ведуть до того, що вони обирають саме конфліктний, а не будь-який інший спосіб розв'язання об'єктивної суперечності, що склалася. Людина не йде на компромісне вирішення проблеми, не поступається, не уникає конфлікту, не намагається обговорити і разом з опонентом взаємовигідно вирішити існуючу суперечність, а обирає стратегію протидії. Практично у будь-якій передконфліктній ситуації є можливість вибору конфліктного чи одного з неконфліктних засобів її розв'язання. Причини, за яких людина обирає конфлікт, у контексті того, що було сказано вище, носять головним чином суб'єктивний характер.
При розгляді характеру взаємозв'язку між об'єктивними та суб'єктивними причинами конфліктів можна відзначити, що, по-перше, жорсткий розподіл об'єктивних та суб'єктивних причин конфліктів, а тим більше їх протиставлення, є неправомірним. Будь-яка об'єктивна причина грає свою роль у виникненні конкретної конфліктної ситуації, зокрема з причини дії суб'єктивних чинників. Наприклад, якщо б на заводі була розроблена та колективно схвалена нормативна процедура заміщення вакантних посад керівників, кількість конфліктів, пов'язаних з боротьбою за просування по службі, стала б значно меншою. Але розробка такої процедури залежить від особистих якостей керівників заводу, тобто від суб'єктивного чинника. Тому більшість об'єктивних причин відомою мірою є суб'єктивними. В свою чергу суб'єктивні причини конфліктів врешті-решт об'єктивно детерміновані. Припустимо, що людина розпочала конфлікт через власну підвищену агресивність, яка постає суто суб'єктивною. Але не виключено, що однією з головних причин агресивності людини є підвищена агресивність соціально-економічного середовища, в якому вона народилася, зросла і живе. Таким чином, в основі цілком суб'єктивної, на перший погляд, причини конфлікту може лежати об'єктивний чинник.
По-друге, немає жодного конфлікту, який би тією чи іншою мірою не був обумовлений суб'єктивними та об'єктивними причинами. В той же час важко знайти передконфліктну ситуацію, що виникла за об'єктивних обставин, яку б не можна було розв'язати неконфліктним способом. У будь-якому міжособистому конфлікті завжди ту чи іншу роль відіграє суб'єктивний чинник. Якщо людина суб'єктивно не вирішить розпочати конфліктну протидію, конфлікту не буде. Тому практично будь-який конфлікт має цілий комплекс об'єктивно-суб'єктивних причин.
Якщо проаналізувати достатньо велику кількість конфліктів, то (згідно з А. Анцуповим та А. Шипіловим1) можна виділити такі об'єктивні причини конфліктів.
Природне зіткнення значущих матеріальних і духовних інтересів людей в процесі їх життєдіяльності. Люди повинні постійно спілкуватись, вирішувати численні проблеми; в процесі взаємодії інтереси людей час від часу можуть зіткатися; це зіткнення інтересів, яке практично не залежить від їх волі та бажання, і створює об'єктивну основу можливих конфліктних ситуацій.
Слабка розробленість правових та інших нормативних процедур розв'язання соціальних суперечностей, що виникають у процесі взаємодії людей. Наприклад, в нашому суспільстві ще не розроблені ефективні, стандартні, всім відомі неконфліктні способи захисту підлеглих від свавілля начальників. Звісно, вони можуть оскаржити невірні, з їх погляду, дії начальника. Але процедура такого оскарження є малоефективною. Тому підлеглі реально користуються цією можливістю у крайніх випадках. У більшості передконфілктних ситуацій вони або поступаються, або йдуть на конфлікт.
Нестача значущих для нормальної життєдіяльності людей матеріальних і духовних благ. Те, що ми живемо у суспільстві різноманітних дефіцитів, помітно впливає на життя людей, кількість і характер конфліктів між ними. Сьогодні головним дефіцитом стали гроші. Якщо в організації з'являється можливість одержати роботу для декількох співробітників, за яку добре платять, то виникають природні конфлікти між тими, хто одержить цю роботу, та іншими робітниками. Розподіл житла, премій, зарубіжних відряджень, інших матеріальних і духовних ресурсів є об'єктивно конфліктним процесом.
Спосіб життя багатьох українців. Це об'єктивна причина частини міжособистісних конфліктів, пов'язаних з матеріальнопобутовою невлаштованістю, нестачею фінансових коштів для задоволення елементарних потреб сім'ї, діяльністю, в якій людина не завжди може реалізувати свої здібності і яка обмежує її творчість і саморозвиток. Очевидно, що бідна, невлаштована людина є більш конфліктною порівняно з людиною, в якої перелічені проблеми j успішно вирішені.
Достатньо стійкі стереотипи міжособистісних і міжгрупових стосунків громадян, що сприяють виникненню конфліктів. Ці стереотипи сформувалися за останнє сторіччя, а можливо, і за більш тривалий час. Радянська людина з моменту свого народження виховувалась у дусі класової боротьби, нещадної нетерпимості до своїх класових супротивників і всіх, хто не поділяв відповідну інтерпретацію комуністичної ідеології. Практично безперервна боротьба не тільки із зовнішніми ворогами, а й з різними внутрішніми «шкідливими елементами» не могла не позначитися на характері міжособистісних стосунків людей в цілому. Ми недостатньо терпимі до інших, легко уражаємо почуття власної гідності та інші інтереси оточуючих. Оскільки ми самі принижені та ображені державою, то легко і не вагаючись йдемо на протидію. Добрі взаємостосунки з оточуючими мали для радянської людини меншу самостійну значущість, ніж це необхідно для мінімізації конфліктних засобів розв'язання виникаючих суперечностей. Все це тією чи іншою мірою характерно для сучасних українців. Об'єктивно такі стереотипи міжособистісних стосунків сприяють більш частому виникненню конфліктів.
Крім названих, існує ще ціла група об'єктивних причин, вплів яких на конфліктність людини поки ще не вивчений. До них можна віднести помітні відхилення від екологічних нормативів у навколишньому середовищі людей, відхилення в характеристиках електромагнітного поля, викликані активністю Сонця або технічними устроями тощо.
Друга група об'єктивних причин конфліктів має організаційно-управлінський характер. Цим причинам елемент суб'єктивізму властивий більше порівняно з об'єктивними причинами; вони пов'язані із створенням і функціонуванням організацій, колективів, груп.
Структурно-організаційні причини конфліктів полягають у невідповідності структури організації вимогам діяльності, якою вона займається. Невідповідність структури організації поставленим завданням виникає з двох причин: по-перше, припускаються помилки при проектуванні структури організації. Важко точно прогнозувати всі завдання, які вирішуватиме організація, і важко створити структуру, яка б детально відображала вимоги майбутньої діяльності; по-друге, завдання і діяльність організації безперервно змінюються, тому виникає її невідповідність діяльності. Чим менш гнучко керівництво організації пристосовує її структуру до вимог діяльності, тим більше в організації виникає конфліктів.
Функціонально-організаційні причини конфліктів викликані не-оптимальністю функціональних зв'язків організації з зовнішнім середовищем, між структурними елементами організації, між окремими робітниками. Зовнішні функціональні зв'язки організації повинні максимально відповідати поставленим завданням і забезпечувати їх виконання. Будь-яка організація є елементом системи більш високого порядку. Ефективна робота організації неможлива без налагоджених функціональних зв'язків із зовнішнім середовищем. Порушення цих зв'язків веде до конфліктів. Функціональні зв'язки між структурними підрозділами організації мають відповідати вимогам діяльності та об'єктивним законам функціонування самої організації. Цим же вимогам повинні відповідати функціональні взаємозв'язки між окремими робітниками колективу.
Особистісно-функціональні причини конфліктів пов'язані з неповною відповідністю робітника за професійними, моральними та іншими якостями вимогам посади. Будь-яка робота вимагає певних професійних знань і досвіду, іноді досить значущих. Істотні вимоги до особистих якостей робітника висувають діяльність і необхідність взаємодії з оточуючими. Якщо людина не відповідає цим вимогам, то можливі конфлікти між нею та керівниками, підлеглими, товаришами по службі. Вони будуть викликані тим, що помилки, яких припускається цей робітник, стосуються інтересів усіх, хто з ним взаємодіє.
Ситуативно-управлінські причини конфліктів обумовлені помилками, яких припускаються керівники та підлеглі у процесі вирішення управлінських та інших завдань. Прийняття хибного управлінського рішення об'єктивно створює можливість конфліктів між авторами рішення та його виконавцями. Невиконання робітниками завдань керівництва також викликає небезпеку виникнення конфлікту з цього приводу.
До соціально-психологічних причин конфліктів належать ті, що обумовлені безпосередньою взаємодією людей, фактом їх включення до соціальних груп. Чіткі межі між чотирма групами причин конфліктів поки що не визначені. Не існує чіткого розмежування між соціально-психологічними та організаційно-управлінськими причинами, з одного боку, а також між соціально-психологічними та особистісними — з іншого. Але вивчення конфліктів дозволило виявити декілька типових причин, що мають соціально-психологічний характер.
Однією з таких причин є можливі значні втрати та викривлення інформації в процесі міжособистісної та міжгрупової комунікації. Людина в принципі не може в процесі спілкування передати всю інформацію, яка міститься в її психіці, без істотних змін.
Значна частина інформації існує взагалі на рівні підсвідомості і словами не описується. Частина інформації не може бути передана через обмеженість словникового запасу конкретної людини, нестачу часу. Деяку інформацію просто невигідно повідомляти або вона не засвоюється внаслідок неуважності співрозмовника. Невірне розуміння одним одного може бути основною причиною конфліктів або ускладнювати розв'язання соціальних суперечностей, що виникли за інших причин.
Другою типовою соціально-психологічною причиною міжособистісних конфліктів є незбалансована рольова взаємодія двох людей. В ситуації міжособистісного спілкування людина або обидва партнери можуть грати не ті ролі, на які очікує партнер по взаємодії. Теоретичною основою аналізу цієї причини міжособистісних конфліктів стала теорія американського психолога Е. Берна.
Кожна людина в процесі взаємодії з оточуючими грає більше десятка типових ролей — керівника, підлеглого, товариша по роботі, батька, чоловіка, сина, брата, пасажира, покупця тощо. Ці ролі людина грає не завжди однаково успішно. І найбільш небезпечними в плані виникнення конфлікту є роль старшого за психологічним статусом партнера по взаємодії, роль рівного партнера та роль молодшого.
Однією з типових соціально-психологічних причин міжособистісних конфліктів є також нерозуміння при обговоренні проблеми того, що незбіжність позицій часто може бути викликана не дійсними розбіжностями у поглядах на одне і те ж, а підходом до проблеми зрізних позицій. Як ілюстрація в цьому випадку може бути використана відома притча про слона та п'ятьох сліпців, які помацали різні частини тіла тварини і дійшли різних висновків про те, на що схожий слон. Перемогла точка зору сліпця, який виявився найбільш високим, встиг помаціти вухо і стверджував, що слон схожий на аркуш пергаменту. Причина розбіжностей в цьому разі не в тому, що інші сліпці були неправі, а в тому, що кожний з них оцінював тільки частину слона і не розумів, що його правда становить тільки частину загальної правди.
Типовою соціально-психологічною причиною конфліктів між людьми є вибір ними різних засобів оцінки результатів діяльності та особистості один одного. В основі оцінки лежить порівняння. Існують п'ять основних способів оцінки. Це порівняння з можливим ідеальним станом справ; вимогами до даної діяльності з боку нормативних документів; ступенем досягнення мети діяльності; результатами, яких досягни інші люди, котрі виконували аналогічну роботу; станом справ на початку діяльності. Оцінюючи інших, людина за основу оцінки бере те, що їм не вдалось зробити у порівнянні з ідеалом, нормою, метою діяльності та іншими людьми, які виконали таку ж роботу відмінно. Свої ж результати робітник оцінює у порівнянні з іншими людьми, які виконували таку роботу гірше. Отже, одна і та ж робота залежно від способів оцінки може бути оцінена не тільки по-різному, а й протилежним чином. Це призводить до конфліктів.
Існує ще низка соціально-психологічних причин міжособистісних і міжгрупових конфліктів: внутрішньогруповий фаворитизм, тобто перевага членів своєї групи перед представниками інших груп; притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми та групами; обмежені здібності людини до децентралізації, тобто до зміни власної позиції в результаті співвіднесення її з позиціями інших людей; бажання одержати від людей більше, ніж віддавати їм; прагнення до влади; психологічна несумісність людей; інші причини.
І, нарешті, особистісні причини конфліктів пов'язані перш за все з індивідуально-психологічними особливостями учасників конфліктів, обумовлені специфікою психічних процесів, які виникають при взаємодії людей між собою та з оточуючим середовищем.
Під час соціальної взаємодії у людини існує певний діапазон варіантів очікуваної поведінки, діяльності з боку іншої людини, яка є партнером по взаємодії. Характер такої поведінки залежить від , індивідуально-психологічних особливостей людини, її психічного стану, ставлення до конкретного партнера, особливостей актуальної ситуації взаємодії. Якщо реальна поведінка партнера є бажаною або допустимою, то взаємодія продовжується безконфліктно. Небажана поведінка може привести до створення передконфліктної ситуації, а недопустима — до конфлікту. Тобто однією з головних причин особистісних конфліктів є суб'єктивна оцінка поведінки партнера як недопустимої.
Як відомо, конфліктна ситуація — це складна для людини ситуація соціальної взаємодії. До конфлікту приводить саме непідготовленість людини до ефективних дій у таких ситуаціях. Людина може мати уявлення щодо засобів безконфліктного виходу із перед-конфліктних ситуацій, але не мати навичок їх використання на практиці. Крім того, вона може не мати достатньої психологічної стійкості до негативного впливу на психіку стресових чинників соціальної взаємодії.
Причиною конфліктів також може виступати погано розвинута у людини здібність до емпатії, тобто до розуміння емоційного стану іншої людини, до співчуття. Оцінка поведінки людини, котра не розуміє емоцій та почуттів партнера по взаємодії, як небажаної чи недопустимої може викликати конфліктну реакцію.
Неадекватний рівень домагань також сприяє виникненню міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів. Завищена самооцінка, як правило, викликає негативну реакцію з боку оточуючих. Занижена оцінка має своїми наслідками підвищену тривожність, невпевненість у своїх силах, тенденцію уникати відповідальності тощо.
Однією з найбільш частих особистісних причин конфліктів є різні акцентуації характеру. Вони виявляються у надмірному прояві окремих рис характеру або їх поєднанні у конкретної людини і являють собою крайні варіанти норми, що межують з психопатіями.
Названі причини виникнення конфліктів зустрічаються найчастіше, але вони не вичерпують переліку всіх причин, що призводять до виникнення та загострення конфліктів як на соціальному, так і на особистісному рівні.
Важливими складовими конфлікту є прагнення сторін, стратегія та тактика їх поведінки, а також сприйняття конфліктної ситуації.
2.2 Динаміка конфлікту
Динаміку конфлікту, тобто його зародження, розвиток і завершення, в узагальненій формі наведено на рис 1, який можна розглядати як наочну форму особливостей динаміки. Ці особливості потребують пояснення. Зупинимося на найголовніших із них.
По-перше, динаміка конфлікту в своїй основі є динамікою інтересів конфліктуючих сторін. Розвиток інтересів може бути поділений на два періоди. Перший — виділення диференціації інтересів, що мають протиборчий характер, а також загострення цих інтересів. Кульминацією цього є вища точка ескалації конфлікту. Потім починається процес інтеграції інтересів і дій, спрямованих на його подолання.
Рис. 1 Динаміка конфлікту
Ця інтеграція с змістом другого періоду руху інтересів. Особливо слід ураховувати те, що така інтеграція повинна мати місце навіть в тому разі, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Це випливає з того, що перемогою необхідно скористатися, інакше виграш конфлікту не мав би ніякого розумного обґрунтування. Але щоб таке використання відбулося, об'єктивно необхідним є порозуміння з стороною, яка зазнала поразки, тобто необхідна якась інтеграція інтересів. Коли конфлікт завершується не перемогою однієї із сторін, а прагненням до раціонального його розв'язання за умови врахування взаємних інтересів, то період інтеграції виступає, так би мовити, у своєї чистій формі.
По-друге, динаміка конфлікту, крім його відкритої фази, завжди , передбачає фази латентні, тобто приховані. Найбільш протяжною є латентна передконфліктна фаза. Це пояснюється в першу чергу тим, що виникнення об'єктивної проблемної ситуації як передумови конфлікту завжди займає значний проміжок часу. Протяжність латентної передконфліктної фази іноді веде до недооцінки конфлікту, що назріває, оскільки люди звикають до існування об'єктивної проблемної ситуації. Така недооцінка є надзвичайно небезпечною, оскільки чим довше ігноруватиметься назріла проблема, тим гострішою буде фаза відкритого конфлікту, особливо етап його ескалації. Не менш і небезпечною може бути латентна післяконфліктна фаза; особливо це стосується тих випадків, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Нехтування інтересами переможених насправді означає не завершення конфлікту, а назрівання його в новій формі з новими вимогами і наслідками. Яскравим прикладом цьому є Версальський договір, яким завершилася Перша світова війна і який поставив Німеччину у політично принизливе і економічно нерівноправне становище. Наслідком цього стала ідея реваншу, що була однією з головних передумов підготовки і розв’язання Другої світової війни.
По-третє, фази і етапи розвитку конфлікту відображують логіку його розвитку, в основі якої лежить рух інтересів, і тому є об'єктивно неминучими. Але при цьому слід мати на увазі такі обставини. Перш за все протяжність кожної фази і етапу залежить від характеру і конкретних обставин конфлікту. Далі, може здатися, що існування деяких етапів не є обов'язковим. Наприклад, при завершенні конфлікту шляхом перемоги однієї із сторін нібито не існує етапу формування збалансованих протидій перед завершенням конфлікту. Насправді ж це не так. Вирішувати проблему збалансованих Протидій все одно доведеться, але це буде здійснюватися на етапі часткової нормалізації відносин, тобто відбуватиметься певна інтеграція проблем двох етапів.
По-четверте, динаміка конфлікту одночасно є й динамікою зростання, а потім зниження напруження відносин сторін у процесі конфлікту. Кожний етап пов'язаний з відносно більшим чи меншим рівнем напруження. Внаслідок цього на практиці ставлення до конфліктної проблеми іноді визначається лише рівнем напруження в її зовнішньому прояві. Це глибока помилка. Оскільки конфлікт — це динамічна система, то стосовно кожного етапу її динаміки слід виходити не із рівня усвідомленого напруження на цьому етапі, а із того, наскільки проблеми, зафіксовані на ньому, можуть в подальшому сприяти зростанню конфлікту (це стосується етапів латентної передконфліктної фази) або підштовхнути повернення до конфлікту, що здавався вже розв'язаним (а це стосується етапів латентної після-конфліктної фази). Цей принцип слід особливо враховувати в міжособистісних конфліктах, наприклад, сімейних, де надзвичайно велику роль відіграють психологічні чинники.
По-п'яте, динаміка конфлікту водночас є динамікою правових чи інших нормативних настанов поведінки, якими керуються учасники конфлікту на різних етапах його розвитку. Наприклад, при спробі вирішити проблему безконфліктними засобами учасники латентної передконфліктної фази, як правило, керуються вже існуючими нормами, іноді з їх уточненнями, але не радикального характеру. Так, напередодні Великої вітчизняної війни, якби обидві сторони мали бажання вирішити проблему безконфліктними засобами, то вони керувалися б при цьому Пактом про ненапад, незважаючи на його правові і політичні вади. Або на етапі інциденту окремому випадку надається такий правовий зміст, який веде до того, що виникає наполягання однієї із сторін будувати відносини з протилежною стороною виходячи з інших правових норм і вимог порівняно з тими, якими вони керувалися раніше.
З цього випливає необхідність аналізувати на кожному етапі правову форму тих норм, якими керуються або прагнуть керуватися учасники конфлікту, з тим щоб, з одного боку, обрати такі норми, які сприяють найбільш повній реалізації власних інтересів, а з іншого — щоб ці норми дозволяли реалізувати й інтереси протилежної сторони, без чого подолання конфлікту і надання цьому подоланню правової завершеності неможливе.
2.3 Учасники і суб’єктивна сторона конфлікту
Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра утворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У цілому структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.
Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Тепер звернемося до його суб'єктивної складової.
В будь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступають люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).
Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої {протидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.
У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторони (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосторонні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто багатосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.
Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мотиви, специфіку дій.
Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі протидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які займають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що виконують члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.
Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприйматися лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, науково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.
Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.
В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як групи підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку речь у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.
Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі.
Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторінгу Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу. Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.
Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.
Суб'єктивна сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але поведінка та дії у конфлікті — досить специфічний різновид індивідуальної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, поведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилежності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.
Що ж являє собою конфліктна поведінка? Вона складається із протилежно спрямованих дій (протидій) учасників конфлікту, які наочно відображують емоційні, вольові, розумові процеси, приховані від зовнішньої сфери в думках опонентів. Це специфічний вид індивідуальної, групової чи масової активності, яку вирізняють особливі функціональні орієнтації. Отже, конфліктна поведінка — це передування взаємних реакцій, спрямованих на реалізацію інтересів кожної сторони та обмеження інтересів опонента.
Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.
Серед головних принципів конфліктного протиборства слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння виявити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.
Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях протиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямована: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інтересів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».
Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи.
1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій стороні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорстоку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змагання — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва.
2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозволяє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характеризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерським характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу необхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і неегоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.
3. Компроміс як поведінська стратегія передбачає взаємні поступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним компромісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).
4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від поступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або розумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супротивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а може стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штовхають йоі о до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче помилитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.
5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.
Як правило, в конфлікті використовуються комбінації декількох стратегій, іноді одна із них домінує над іншими. Слід визнати, що більш ніж у 90% конфліктів превалює стратегія суперництва, особливо на відкритих фазах боротьби.
3. Методи розв’язання конфліктів
3.1 Засоби і механізми розв’язання конфліктів
Управління конфліктною ситуацією. Як ми вже переконалися, можливість виникнення конфлікту існує в усіх сферах життя. Вони з'являються на тлі повсякденних розбіжностей у поглядах, спорів і протиборства різних думок, прагнень, бажань, намагань, способів життя, інтересів тих чи інших осіб, груп, соціальних спільнот. Конфлікти, являючи собою ескалацію постійного суперництва і протистояння в галузі принципових чи емоційно зумовлених зіткнень, порушують особистий спокій, соціальну гармонію між людьми.
Тому питання врегулювання соціальних конфліктів виходить із можливостей впливу на причини конфліктної ситуації, здатності в такий спосіб спрямовувати перебіг конфліктних подій, щоб передбачити їх результати і закінчення, а можливо, попередити негативні наслідки. Слід чітко розуміти, що проблема регулювання конфліктів становить собою окрему частину більш осяжної сфери управління гострими соціальними процесами взагалі. Тому фундаментальні положення, опрацьовані наукою соціального управління, мають велике значення щодо розроблення конкретних засобів і технологій врегулювання конфліктних ситуацій.
Визнання конфлікту закономірним соціальним явищем і навіть певною мірою рушійною силою розвитку, значно розширює проблему управління ним. Сутність поняття «управління конфліктом» досить багатопланова. В конфліктології прийнято вважати, що управління конфліктом у цілому складається із його попередження, регулювання та розв'язання — трьох самостійних динамічних підходів систем засобів і технологій, кожен з яких спрямований кінець кінцем на досягнення однієї злагоджуючої мети.
Управління конфліктом являє собою цілеспрямований вплив на процеси конфліктної взаємодії, який прагне забезпечити конструктивне вирішення соціально важливих завдань, що актуалізувалися в конфлікті. Слід погодитися з російським дослідником Д. Зеркіним, який вважає, що визначення сутності «управління конфліктом» вимагає врахування суперечливого впливу конфліктів на суспільство: конструктивного (як стимулу творчої діяльності) і руйнівного (що дезінтегрує систему, витрачає ресурси на протиборство). Управління конфліктом передбачає:
- переведення його в річище раціональної діяльності та взаємодії людей;
- продуманий вплив на конфліктну поведінку суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів;
- обмеження протиборства рамками конструктивного включення до суспільних процесів.
Структура управління конфліктами містить такі елементи: прогнозування конфліктних ситуацій; попередження одних і разом з тим стимулювання інших конфліктів, що мають оновлюючий ефект; припинення і скасування; регулювання і розв'язання конфліктів. Кожна цих дій є актом свідомої активності однієї чи обох конфліктуючих горін, або ж третьої сторони, яка стоїть осторонь конфліктного проборства.
Фахівці у галузі конфліктного менеджменту сформулювали низ-принципових загальних положень, що створюють сприятливе тло вирішення проблем управління конфліктом. Ю. Запрудський відносить до них такі:
1) управління розвитком конфліктних ситуацій є за змістом управлінням людьми. Тут мають значення всі без винятку мотиви поведінки людей, що містять об'єктивні і суб'єктивні, ітеріальні і духовні, раціональні, ідеальні та інші моменти, які майже неможливо врахувати вичерпно. Отже, імовірніше говорити про певні тенденції розвитку конфлікту, ніж про загальні закони;
2) управління конфліктом — це управління рівними. Не слід ідалегідь підходити з упередженістю і недовірою до жодної із них, адже повне ігнорування особистих позицій окремих суб'єктів конфлікту практично безперспективна позиція;
3) з політико-правової точки зору управління конфлікте Най частіше за все управління великими групами, верствами людей . Отже, чималу роль тут відіграють організації, які представляють інтереси маси, ступінь свідомості людських спільнот, міру їх організованості тощо;
4) управління конфліктом — це управління на основі інтересів, що є, можливо, головним моментом конфліктного менеджменту. Вірно визначений інтерес учасників конфлікту являє собою ключ до успішного розв'язання конфліктної ситуації;
5) нарешті, попередження і регулювання соціальних конфліктів багато в чому залежать від зовнішніх об'єктивних чинників, тобто загального стану того економічного, соціального, культурного і політичного середовища, в якому це відбувається.
Процес управління конфліктами стає реалістичним і можливим за наявності деяких необхідних умов. До них належать:
- об'єктивне розуміння конфлікту як реальності;
- визнання можливості активного впливу на конфлікт і перетворення його на чинник самокоригування системи;
- наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;
- сформованість правової основи управління конфліктами;
- здатність соціальних суб'єктів (що ввійшли у конфлікт) до злагодження своїх позицій, інтересів та поглядів;
- розвинутість у системі соціального управління інститутів, форм і механізмів, спрямованих на конфліктний медіаторінг та функції арбітражу;
- зрілий стан у структурі суспільної свідомості таких якостей, як доброзичливість, толерантність, злагода і консенсуальність.
Якщо звернутися до практики управління конфліктами, то її можна спостерігати в будь-яких сферах суспільного життя, зокрема, на терені комунального управління: міські (муніципальні) адміністрації змушені мати справу з різноманітними видами соціально-економічних, соціально-побутових, політичних, юридичних, організаційно-управлінських та інших конфліктів. Тому серед відповідальних завдань муніципальної влади виокремлюються такі питання: налагодження і вдосконалення взаємовідносин між владою і населенням, державними органами управління і господарськими, в тому числі комерційними, структурами, між партіями, громадськими об'єднаннями тощо; утворення і підтримання клімату конкуренції серед суб'єктів економічної діяльності і разом з тим сприяння збереженню державної монополії там, де вона є соціально необхідною; забезпечення демократичними правовими засобами стану законності і громадського порядку.
Отже, структури муніципального управління (в Україні органи місцевого самоврядування) застосовують різноманітні стратегії та технології впливу на конфлікти: одні різновиди (наприклад, соціальні, етнічні) намагаються попередити, інші — заохотити і навіть стимулювати (зокрема, в галузі економічної конкуренції); одні конфлікти (передусім кримінальні) прагнуть подавити засобами «легітимного» насильства, інші — утримувати в межах норм демократичної комунікації (політичне суперництво і конкуренція); зрештою, багато різновидів конфліктів влада має розв'язувати паритетно, з урахуванням інтересів усіх конфліктуючих сторін шляхом компромісу чи консенсуальних процедур.
Крім того, управління конфліктами передбачає задіяння системи певних принципів цієї діяльності, які визначають її характер і ефективність.
Це перш за все принцип об'єктивності, який вимагає адекватного розуміння і реалістичної оцінки конфліктних подій; будь-яка форма суб'єктивизму веде за цих умов до волюнтаристських дій та однобічних рішень чи невиправданого застосування насильства.
По-друге, це принцип конкретно-історичного підходу, який не дозволяє зводити всі конфлікти до однієї універсальної схеми, адже ці феномени мають різноманітні образи і форми, є багаторівневими і якісно відмінними. Наприклад, воєнні конфлікти кардинально відрізняються від усіх форм мирної конфронтації; релігійним та ідеологічним конфліктам найбільш властиво набувати ірраціонального характеру; соціально-класові ж конфлікти і кризи мають свою специфічну генезу і витоки та потребують особливих засобів розв'язання тощо. Нарешті, характер впливу на будь-які конфлікти принципово залежить від конкретно-історичних обставин: країни, часу, місця, культури, цивілізації, природи протилежних суб'єктів тощо. По-третє, це принцип плюралізму, поліваріативності, який полягає у використанні найрізноманітніших засобів, методів і технологій впливу на конфліктні ситуації, зокрема організаційних, правових, політичних, інформаційних, комунікаційних, соціально-психологічних та ін.
По-четверте, це гласність, яка передбачає наявність інформації про конфліктну ситуацію, доведення її до зацікавлених груп (осіб) та формування відповідної громадської думки і об'єктивного ставлення до цих подій. Будь-яка спроба замаскувати чи приховати наявність конфлікту в суспільстві, колективі, родині неминуче веде лише до поглиблення конфронтації.
По-п'яте, це демократичність як принцип управлінського впливу на суб'єктів конфлікту. Всі механізми демократії за своєю сутністю і характером мають слугувати надійним засобом захисту інтересів не тільки більшості, а й меншості у соціальних структурах, а відтак, вони спрямовані на зняття суперечностей та антагонізмів, які розпалюють конфлікти.
Нарешті, слід ураховувати те, що управління конфліктами здійснюється не тільки установами і органами держави, а й на рівні громадянського суспільства, його інститутами і структурами. Тому, з огляду на функції суб'єктів, що реалізують конфліктний менеджмент, можна виокремити в ньому такі самостійні технологічні підход и (форми):
-легалізація конфліктів — визнання їх органами влади та інтегрування (зокрема через право) в систему державного управління та стимулювання;
-легітимація конфліктів — громадське виправдання, визнання конфліктів як соціального стимулятора і включення їх до механізмів суспільної регуляції;
- інституціоналізація конфліктів — створення системи організацій, установ, професійних груп з управління конфліктами, які б виконували чітко визначені та специфічно спрямовані функції;
-раціоналізація конфліктів — сприяння їх розгортанню та виявленню в межах соціального і правового порядку, що склалися з метою перетворення стихійних форм та ідеальних аспектів конфлікту на раціональні, усвідомлені як особою, так і суспільством.
Отже, інститути громадянського суспільства справляють скоріше неформалізований і часто нетрадиційний вплив на перебіг конфліктів, тоді як система державної влади і управління забезпечує офіційне і публічне регулювання конфліктних ситуацій.
Розв'язання і регулювання конфлікту. В системі управлінських підходів та впливів стосовно конфлікту центральне місце посідає його розв'язання, адже далеко не всі конфлікти можна попередити, тому дуже важливо володіти методологією і технікою виходу із конфліктних станів.
Кінцевий етап у динаміці конфлікту традиційно визначають як розв'язання, хоча серед інших форм закінчення конфлікту ще вказують на врегулювання, загасання, усунення, скасування і переростання в інше протиборство (що було вже розглянуто раніше).
Але перш за все розв'язання конфлікту нас цікавить як спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії та вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Розв'язання конфлікту передбачає зацікавленість та активність обох сторін щодо поліпшення умов, у яких вони взаємодіють, та усунення причин конфлікту. Нерідко розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні відносин опонентів між собою чи щодо об'єкта конфлікту. Отже, розв'язання конфлікту вимагає певних змін від самих протидіючих сторін (або ж однієї із них), корелювання їх позицій і вимог, що відстоювались у конфлікті.
Регулювання є окремою формою розв'язання конфліктів, яку вирізнює те, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона. її задіяння можливо як за згодою конфліктантів, так і без неї. Регулювання конфлікту можна визначити як усвідомлені дії керуючого суб'єкта з метою пом'якшення, послаблення боротьби чи переведення гострих стосунків в інше річище, або на інший рівень відносин. Отже, проблема регулювання конфлікту — це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та перетворення на суспільно припустимі форми розвитку і розв'язання. Конфлікт, що регулюється, є контрольованим конфліктом, а відтак, передбачуваним. Потенційні елементи регулювання присутні в будь-якому конфліктному процесі, якщо він певним чином вбудований у механізми соціального управління. Управління конфліктом шляхом регулювання об'єктивно надає цьому процесу форми, здатні забезпечити мінімізацію неминучих економічних, соціальних, політичних і моральних втрат.
Процес регулювання має такі необхідні етапи:
1) початкова дія — це виявлення і визнання конфлікту як реальності. Зафіксувати конфлікт як дійсний факт — не просте завдання, адже часто його прагнуть приховати як небажане явище;
2) об'єктивна аналітика конфлікту, яка є важливішою теоретичною передумовою для практичних дій;
3) інституціоналізація, під час якої визначаються правила і норми функціонування. Завдяки їй забезпечується розвиток конфлікту в формах і межах, сприятливих для даної суспільної системи, та гарантується передбачуваність конфліктного процесу;
4) легітимізація конфлікту передбачає визнання опонентами встановлених норм і правил взаємодії та додержання їх. Крім того, суспільство починає розцінювати даний конфлікт як допустимий, отже, здійснюється його інтеграція в усталену систему громадського порядку;
5) створюється можливість раціоналізувати стихійний процес конфлікту в організований, що запобігає проявам агресивності та руйнівним наслідкам.
Усунення конфлікту слід відрізняти від розв'язання. Під першим розуміють такий зовнішній вплив на боротьбу, в результаті якого ліквідуються головні структурні елементи конфлікту. Така технологія впливу на конфлікт є доцільною за умов окремих ситуацій, що потребують швидких і рішучих дій щодо силового розведення сторін. Йдеться про загрозу агресії чи фізичного насильства, загибелі людей, знищення цінних об'єктів, ситуацію дефіциту часу або матеріальних можливостей.
Усунення конфлікту здійснюється за допомогою таких засобів:
- примусове вилучення із конфлікту одного із опонентів (переведення в іншій відділ, філіал, відрядження, звільнення з роботи);
- обмеження чи абсолютне виключення можливої взаємодії опонентів протягом тривалого часу (відправлення в довгострокове відрядження тощо);
- усунення об'єкта конфлікту (тієї матеріальної речі, цінності, через яку виник спір);
- скасування дефіциту, що відрізняв об'єкт конфлікту (тобто кожен з опонентів одержує можливість задовольнити свою потребу в бажаному об'єкті).
Ефективне застосування управлінського регулювання конфлікту, особливо на стадії раціоналізації відносин, здатне підштовхнути сторони (чи одну з них) навіть до сприйняття не дуже вигідних пропозицій, але таких, що ведуть до припинення протиборства.
Слід відзначити, що в ході регулювання конфлікту певний ефект може дати поступове його послаблення шляхом переведення в інше річище взаємодії або на інший рівень стосунків. Широко використовується також метод послаблення гострих конфліктних стосунків через переорієнтацію обох сторін на зовнішню загрозу чи ворога (тактика пошуку «спільного супротивника»).
Цікавий аспект у регулюванні конфліктів, який стосується певних заходів щодо структурування конфліктуючих груп, виокремив А. Чуміков. Це дозволяє змінити «силовий потенціал» елементів конфлікту, і визначити ієрархію в структурі суспільних зв'язків1. Крім того, шляхом структурування конфліктуючих груп виявляються реальний стан і взаємовідношення інтересів, зокрема спільних чи пріоритетних, що надає можливість на цих засадах знайти платформу для згоди і співробітництва.
Розв'язання конфлікту як цілеспрямована дія з управління ним може бути оцінена через ступінь вирішеності конфліктної проблеми. Американський конфліктолог М. Дойч головним критерієм успішного розв'язання конфлікту вважає задоволення сторін його результатами. Деякі вітчизняні конфліктологи називають показниками конструктивного розв'язання конфлікту ступінь вирішеності (усунення) суперечності, яка лежала у підґрунті конфлікту, та перемогу в боротьбі того із опонентів, що був правий. З цим слід погодитись, адже чим повніше знята конфліктна суперечність, тим більше шансів для нормалізації відносин між учасниками і менше ймовірність переростання конфлікту в нове протиборство. Перемога ж правої сторони у конфлікті — це утвердження істини, справедливості, сприяння оптимізації соціально-психологічного клімату в колективі (групі, організації). Водночас слід пам'ятати, що у неправої сторони теж є свої інтереси, які не слід ігнорувати взагалі; доцільно спробувати у ході розв'язання конфлікту хоча б частково переорієнтувати мотивацію неправого опонента, це може запобігти у подальшому конфліктним зіткненням.
Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів мають психологічну природу, оскільки вони відображують специфіку поведінки та взаємодії опонентів. Серед них:
1) припинення конфліктної взаємодії: доки сторони вживатимуть будь-яких заходів (в тому числі насильницьких) одна проти одної, про розв'язання конфлікту не може бути й мови;
2) пошук близьких за змістом або спільних точок стикання в системі цілей та інтересів опонентів: якщо сторони бажають розв'язати конфлікт, їм слід зосередитися на інтересах, а не на особі опонента;
3) зниження рівня негативних емоцій та інтенсивність гострих реакцій, які переживаються стосовно опонента;
4) припинення вбачати в особі опонента «ворога», «супротивника»; адже проблему, через яку виник конфлікт, краще вирішувати разом, поєднавши зусилля;
5) об'єктивне обговорення проблеми, виявлення сутності конфлікту та виокремлення головних суперечностей: підвищує шанси конструктивного розв'язання конфліктної проблеми;
6) ураховання статусів (посадового становища) сторін конфлікту. Сторона, що посідає нижче становище, повинна усвідомлювати межі поступок, на які піде більш високостатусний опонент: адже занадто радикальні вимоги спровокують сильну сторону до відновлення конфліктного протиборства;
7) правильний вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту (детальніше про це йдеться далі).
Нарешті, успіх конструктивного розв'язання конфліктів залежить від множини інших чинників, які здебільшого носять об'єктивний характер. Це організаційні, історичні, юридичні, економічні чинники, наявність часу та фактор своєчасності, участь у розв'язанні конфлікту третьої сторони, рівновага сил (ресурсів) конфліктантів, культурний чинник, єдність базових цінностей опонентів, наявність досвіду та добрих стосунків, що мали місце напередодні конфлікту.
3.2 Соціально-правові технології попередження конфліктів
Досить поширеною є думка, що конфлікти легше попереджати, ніж розв'язувати. Ця теза не викликає сумнівів ні у пересічних громадян, ні у фахівців з різних галузей знань, що згідно зі своїми професійними інтересами і потребами мають справу з різними проявами конфліктності. Але ескалація конфліктів, яка характеризує сучасний світ, примушує дещо інакше тлумачити цю проблему. Очевидно, попередження конфліктів — не менш складне завдання, ніж їх розв'язання, а в чомусь навіть складніше.
Сучасна конфліктологія як узагальнююча і тому методологічно орієнтована наука намагається системно осмислити практичний досвід і теоретичні узагальнення, накопичені в спеціальних науках, що займаються проблемами попередження конфліктів, і на цій основі створити загальну модель превентивної (попереджувальної) діяльності. Слід відзначити, що в «практично орієнтованих» науках ця проблематика має виключно важливе значення, що іноді дає підстави говорити про існування в їх структурі навіть спеціальних дисциплін (субдисциплін), що займаються профілактикою. Тут перш за все слід згадати про профілактику протиправної поведінки як науковий напрям у системі юридичних наук, теорію і практику психологічної корекції поведінки в психології, профілактику конфліктів у педагогіці, теорію конфліктів у політичних науках тощо. Тому говорячи про попередження конфліктів, загальні принципи і моделі такої діяльності слід розглядати на матеріалах конкретних сфер людської діяльності, адже головне в конфліктології — не знання абстрактних моделей і процедур, а вміння їх застосовувати до конкретних ситуацій.
Тут доречно зауважити, що існує певна неузгодженість позицій між теоретиками і практиками. Це досить чітко можна помітити у сфері профілактики юридичних конфліктів зокрема і профілактики злочинності в цілому. Практики вважають, що ця діяльність — більшою мірою мистецтво, ніж наука, тому немає підстав для орієнтації на наукові узагальнення, оскільки ситуація завжди багатша на реальні обставини, ніж будь-яка теоретична модель. На це звернув увагу Верховний Суд США у справі Danbort & Merrel Dom, коли розглядав можливість використання даних науки як доказу: «немає підстав вважати надійною будь-яку теорію попередження злочинів, але аналіз конкретної ситуації має спиратися на наявні дані, серед них може бути і будь-яка наукова теорія». Тобто теоретичне знання не можна ігнорувати.
Не існує загального визначення превентивної діяльності, яке було б всеосяжним. Тому ми можемо прийняти визначення, яке фіксує загальну сутність цього явища і може бути використане для початку розгляду превентивної (попереджувальної) діяльності: під пре-венцією (профілактикою, попередженнями) конфліктів слід розуміти такі види соціальної практики (діяльності), які, по-перше, мають цільовий характер (відвернення конфлікту — мета), а по-друге, справляють безпосередній або ж опосередкований вплив на чинники, що визначають перебіг конфлікту.
Найважливішими моментами аналізу будь-якої діяльності є визначення її мети та форм (процедур). Якщо в загальному вигляді визначення мети превентивної діяльності розкрито в самій семантиці цього терміна, то при його використанні в конкретних сферах людської діяльності виникають певні труднощі. Мета має бути one-раціоналізованою, тобто вираженою в термінах, що відтворюють атрибути, характеристики цієї ситуації або сфери діяльності. Наприклад, у сфері попередження міжнародних конфліктів ця мета матиме розгорнутий вигляд.
Згідно з висновками аналітиків фонду Карнегі існують три мети превентивних дій у сфері міждержавних і внутрішньополітичних відносин:
а) попередження насильницьких конфліктів. Ця мета має певні аналоги у сфері соціальних відносин, де застосовується так зване початкове попередження конфліктів у сім'ї, школі тощо шляхом впливу на зовнішні умови існування цих інститутів. У політичній сфері це забезпечується підтриманням таких базових принципів організації життя держави, як верховенство права, поділ влади, демократія, захист прав людини та ін.;
б) попередження поширення конфлікту на його початковій стадії. Йдеться про використання непрямих засобів впливу. Наприклад, застосування «економічної блокади» з забороною постачання певних видів товарів, сировини може перешкодити переходу політичного протистояння в державі чи між державами у воєнну фазу (громадянську війну чи воєнний конфлікт держав);
в) попередження нових спалахів насильства після «погашення конфлікту». Політична історія кінця XX ст. свідчить про те, що найчастіше воєнно-політичні конфлікти спалахують з «вуглинок» минулих конфліктів. У такій ситуації можуть бути застосовані різні методи: використання миротворчих сил, реалізація планів роззброєння конфліктуючих сил, забезпечення «стабілізуючої присутності». В останньому випадку йдеться про різні форми присутності в конфліктних зонах: від діяльності благодійних та релігійних організацій до економічних інвестицій тощо.
Очевидно, таку ж мету має превентивна діяльність у будь-якій іншій сфері людського життя, оскільки в основі їх аналізу лежить єдина модель розгортання конфлікту. Наприклад, у сфері попередження злочинності цілі превенції досить умовно також можуть бути виділені в три групи: а) загальна превенція, тобто широке завдання соціальної профілактики відхилень у поведінці, інших соціальних деформацій; б) локалізація конфлікту — його безпосереднє гальмування або подолання на основі безпосереднього втручання правоохоронних органів, владних структур, громадськості, щоб незбалансованість інтересів не ініціювала порушення законодавства; в) боротьба зі злочинністю, тобто з рецидивами, організованою, професійною злочинністю.
Технології превентивної діяльності попри всю їх різноманітність можуть бути зведені до двох типів: операційні та структурні. їх відмінність проявляється як відмінність моделей та цілей превентивної діяльності.
Операційні технології, їх іноді називають передкризовими стратегіями, застосовуються на тих стадіях розвитку проблемних ситуацій, коли за відсутності явних ознак конфлікту неможливо вирішити ті чи інші проблеми звичайними (традиційними) методами. За таких умов поведінка сторін стає неадекватною ситуації, вимагаючи відповідного втручання. Однак, якщо такі дії «третіх осіб» щодо допомоги сторонам у вирішенні проблем не спиратимуться на чітке уявлення про перспективу дій, тобто не будуть осмислені саме як превенція, то ситуація може навіть погіршитись.
Операційна технологія повинна створювати такі умови, за яких сторони виявляються здатними знайти вирішення проблеми. Така технологія має чотири ключові елементи:
1) організація превенції — суб'єкт відносин («третя сторона»), від якого виходить ініціатива превенції і який організує таку діяльність;
2) підхід (ідея, ідеологія, управлінське рішення, правова норма, законопроект тощо), який має стати основою компромісу інтересів;
3) наявність внутрішніх ресурсів для досягнення врівноважених інтересів сторін, а також для переходу на стадію самоорганізації, тобто відносини без участі «третіх сторін»;
4) більш-менш чітка програма превентивних дій, відповідних заходів тощо.
Наявність цих елементів створює цілісність технології, забезпечує можливість впливу на ситуацію. За своїм змістом технології зазначеного типу є досить різноманітними і мають істотні відмінності залежно від сфери, в якій вони застосовуються. Важливим є те, що вони спираються на певні нормативні уявлення, моделі поведінки, які часто фіксуються нормами позитивного права.
У практичній психології накопичено значний досвід проведення соціально-психологічних тренінгів. Базовими методами в цьому разі є групова дискусія і різні ігрові методи. В ході групової дискусії кожен має змогу відчути рольові відмінності учасників відносин і дійти до усвідомлення «неоптимальності» конфліктного вирішення проблем. Серед ігрових методів найбільш відомі метод ділової гри (хоча тут частіше моделюється функціональний конфлікт у тих чи інших видах професійної діяльності, ніж міжособистісні взаємодії) і метод рольової гри (в цьому разі моделюються різні ситуації конфліктного чи передконфліктного типу і проводиться колективне обговорення відповідної проблеми та реальної поведінки учасників).
Індивідуальне психологічне консультування широко використовується для корекції спілкування, оскільки метою психологічної допомоги є зміна як світосприйняття, так і поведінки особи. Основу цього засобу становлять психотерапевтичні методи і процедури.
Досить ефективним засобом є аутогенне тренування, яке найчастіше застосовується в комбінації з іншими методами, наприклад, методом самоаналізу поведінки. Але використання таких методів значною мірою залежить від психологічної культури особи, її здатності до саморефлексії.
Особливе значення в міжособистісних конфліктах у сфері трудової діяльності має використання соціально-правових процедур. Наприклад, наявність детальної регламентації процесу кадрових переміщень та ознайомлення з ним усіх працівників дозволяє запобігти конфліктам у ситуаціях, коли звільняється посада і на неї претендують одразу кілька працівників. Досить важко регламентуються відносини керівника і рядових працівників, що можуть виходити далеко за межі функціональних обов'язків і створювати передконфліктні ситуації, наприклад, проблема сексуальних домагань, що, за свідченнями західних дослідників, набуває рис серйозної соціальної проблеми. Але в цьому разі профілактичне значення матиме поширення інформації щодо юридичної відповідальності за такі дії, ознайомлення з судовою практикою. Суб'єктом такої профілактичної роботи найчастіше стають неурядові організації, хоча в деяких країнах (наприклад, США) відповідною профілактикою займаються державні органи.
Розглянуті технології операційної превенції спираються на уявлення про конфлікт як можливий і до того ж найближчий у часі варіант розвитку ситуації в тій чи іншій сфері життєдіяльності. їх особливістю є те, що такі превентивні дії відбуваються в дійсно передконфліктній ситуації.
Сучасна конфліктологія відзначає обмеженість такого підходу. Він повинен доповнюватися так званою структурною пре-в є н ц і є ю . Концепція «структурної превенції» має кілька базових положень: а) у розвитку будь-якої складної соціальної системи можливий конфлікт; б) на основі пізнання закономірностей розвитку цієї системи та її зовнішнього середовища може прогнозуватися конфлікт; в) в основі будь-якої стратегії поведінки стосовно таких об'єктів (наприклад, управлінські процедури, стиль поведінки тощо) має бути присутнім принцип превенції; г) структурна превенція може реалізовуватись як стратегія зміни системи з метою попередження конфліктів і як стратегія адаптації системи до дії негативних зовнішніх і внутрішніх чинників; ґ) ця діяльність має тривалий, довгостроковий характер.
Західні дослідники вважають, що на відміну від операційної превенції структурна превенція передбачає наявність двох важливих суб'єктивних передумов. По-перше, якісно іншим повинен бути суб'єкт такої превенції. Його мають відзначати високий рівень превентивної культури, тобто усвідомлення важливості і обов'язковості цієї діяльності і володіння знаннями та навичками саме превенції як спеціалізованої діяльності. По-друге, в суспільстві або певному соціальному середовищі мають панувати такі цінності, які можуть бути духовним фоном структурних змін як змісту цього виду превенції. Наприклад, профілактика злочинності в структурному аспекті може передбачати зміни в економіці, політиці тощо, але вони можуть дати ефект тільки за умов зміни ціннісних структур суспільства, де за рамки загальноприйнятного будуть виведені насильство, нетолерантність, агресія і т.ін.
Реалізація структурних програм превенції передбачає володіння чіткими уявленнями про закономірності розвитку відповідних соціальних систем. Таке знання не може базуватися на уявленнях на рівні «здорового глузду», а має бути науковим за своїм змістом, оскільки саме предметом наукового знання є структурні закономірності соціальних систем.
Структурна превенція найчастіше реалізується як певна програма на рівні не тільки суспільства в цілому, а й (частіше) його підсистем, окремих спільнот, організацій тощо. Так, досить показовим є приклад структурної превенції у сфері міжнародних відносин, яка все частіше стає предметом обговорення на рівні міжнародних організацій. Сучасна теорія попередження воєнно-політичних конфліктів виходить із того, що превенція можлива за умов реалізації трьох базових принципів суспільного життя: забезпечення добробуту, справедливості, суспільної безпеки. Тобто такі конфлікти є похідними від внутрішньої соціально-політичної ситуації в країні, її економічної та соціальної структури. Тому стратегії превенції, які зараз використовуються, включають до себе заходи, що мають на меті досягнення саме таких цілей.
Отже, огляд деяких проблем попередження конфліктів засвідчує необхідність розглядати цю діяльність як важливу складову будь-яких стратегій управління, реформування тощо. Очевидно, пре-венційна діяльність за деяких умов може бути навіть більш складною, ніж розв'язання конфлікту, але ці витрати (і матеріальні, й інтелектуальні) не йдуть ні в яке порівняння з тими втратами, що їх може принести конфлікт, якому дали можливість визріти.
ВИСНОВКИ
Уміння керувати конфліктом може стати вирішальним для виживання організації в цілому.
Конфлікт також змушує службовців інтенсивно спілкуватися один з одним, знати один одного трохи більше. При цьому члени колективу починають краще розуміти своїх колег, стають більш чутливими до проблем інших людей. І нарешті, люди оцінюють необхідність розуміння норм і бажань іншого й неможливість бути вільними від суспільства, знаходячись у ньому. Жити й працювати разом непросто, цьому необхідно спеціально вчитися.
Сам по собі конфлікт не підсилює й не робить слабшою організацію. Службовці й менеджери повинні керувати конфліктом, робити його максимально корисним. Але навіть у ситуаціях із керованим конфліктом не треба допускати, щоб він вирував і розростався.
Якщо добре знати все про конфлікт - причини та види, процес конфлікту, можливі стилі поведінки у конфлікті, їх переваги й недоліки, етапи управління конфліктом, - можна спрямувати конфлікт у позитивному напрямку, вийти із ситуації не лише з невеликими втратами, а й досягти хороших результатів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Армстронг Майкл / Основы менеджмента. Как стать лучшим руководителем. Серия “Учебники и учебные пособия”. Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1998. – 512 с.
Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту.-Л.:Світ, 1995.-295 с.
Андреев В.И. Конфликтология: искусство спора, ведення пе-реговоров. - М., 1995.
Анцупов А.Я., Шитилов А.И. Конфликтология: Учебник для вузов. -М, 1999.
Бодди Д., Пэйтон Р. / Основы менеджмента: пер. с англ. / Под. ред. Ю.Н. Каптуревского – СПб: Издательство “Питер”, 1999.
Вершигора Е.Е. / Менеджмент: Учеб. Пособие. – М.: ИНФРАМ-М, 1998. – 256 с.
Вюстенберг И. Управление стрессом в конфликтных ситуациях // Социальный конфликт. - 1996. - № 1.
Герчикова И.Н. Менеджмент. Учебник – 3-е изд., перераб. и доп. М.: ЮНИТИ, 2000.
Основы менеджмента. Учеб. пособие/ Под ред. Верлоки В.С., Михайлова И.Д. - Х.: “Основа”, 1996.
Кредісов А.І. Історія вчень менеджменту.-К.: Знання України, 2001-300 с.
Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл. К 64 юрид. спец.] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін.; За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. - Харків: Право, 2002. - 256 с.
Литвак Б.К. Управленческие решения- М, 1998-248 с.
Менеджмент/ под ред. профессора Максимцова М.М., профессора Игнатьевой А.В. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998.
Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. Пер. с англ. – М.: "Дело", 1992.
Новак В.О. Основні теорії управління: Навч. посібник.-К.: НАУ, 2001- 236 с.
Нємцов В.Д., Довгань Л.Є. Сініок Г.Ф. Менеджмент організацій: Навч. посібник. – К: ТОВ „УВПК „ЕксОб”, 2001. – 392 с.
Фатхутдинов Р.А. Разработка управленческого решения – М.: ЗАО Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1997.
Основы менеджмента/ Научн. ред. Радугин. – М.:. Изд.”Центр”, 1998.
Смирнов Э.А. Разработка управленческих решений: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000.
Шегда А.В. Основы менеджмента. Учебное пособие. – К.: О-во «Знание» КОО, 1998.