Зайнятість і рівень життя населення України

Зміст

1. Зайнятість і рівень життя населення України 2

2. Проблеми сільського безробіття 5

3. Розв’язання проблем трудової зайнятості соціально вразливих верств населення 8

3.1 Пенсіонери на ринку праці 8

3.2 Забезпечення працевлаштування інвалідів 10

3.3 Удосконалення державного регулювання зайнятості молоді 18

4. Розширення зайнятості та підвищення рівня життя населення 23

1. Зайнятість і рівень життя населення України

На сучасному етапі ринкового формування економіки проблема зайнятості населення України є однією з найгостріших соціально-економічних проблем, а таке явище як безробіття стало досить звичним, і Україна вже має певний досвід у вирішенні проблем зайнятості населення.

На зареєстрованому ринку праці в 2001-2003 рр. (табл.1.1) зафіксовано перші ознаки стабілізації.

Таблиця 1.1

Чисельність зареєстрованих безробітних та рівень безробіття в Україні станом на 1 січня 2001-2003 рр.

Показник	2001 р.	2002 р	2003 р.
Кількість безробітних на початок року, тис. осіб	1155,2	1008,1	1034,2
Рівень зареєстрованого безробіття,%	4,2	3,7	3,8

Так, у 2002 р. чисельність безробітних порівняно з попереднім роком зменшилась на 147,1 тис. осіб, або 12,7%, та з початку 2003 року вона зросла на 2,6%. Таку ж динаміку мав і показник рівня безробіття.

Щодо оцінки змін у складі безробітних за ознакою тривалості безробіття, то варто зауважити, що середня тривалість безробіття має тенденцію до скорочення: 2001р. - 11міс.; 2002р. - 9 міс.; 2003 р. - 8міс. В той же час простежується зростання числа незайнятих громадян з тривалістю безробіття до 3 місяців (30,8 проти 29,7% попереднього року); від 3 до 6 місяців (19,8 проти 18,9%) та від 6 місяців до 1 року (31,0 проти 25,6%), що наглядно відображено на рис.1.1

Чисельність безробітних із тривалістю безробіття понад 1 рік на початок 2003 р. (порівняно з 2001 р) зменшилась у 2 рази і становила 190,5 тис. осіб. Таким чином, спостерігається позитивна тенденція, адже коли людина більше року не може знайти роботу, вона вдається до пошуку шляхів заробітку в тіньовому секторі та за кордоном.

Рис.1.1 Тривалість зареєстрованого безробіття у 2002-2003 рр. (на 1січня,%)

Аналіз безробітних за причинами незайнятості та статтю показав, що у 2002 р. найбільшу частку - 37,8% - становили громадяни у віці 15-70 років, звільнені за власним бажанням, причому серед чоловіків цей фактор був переважаючим для 41,8% зареєстрованих осіб (рис.1.2).

Рис.1.2 Безробітні за причинами незайнятості та статтю у 2002 р.,%

Друге місце займали звільнені з економічних причин (35,5%). Такий розподіл викликаний тим, що значна кількість працюючих не задоволена заробітною платою, умовами праці та іншими причинами, і це змушує їх звільнятись, аби шукати краще місце роботи.

І хоча протягом минулого року центральними й місцевими органами виконавчої влади забезпечувалося виконання заходів, передбачених Державною програмою зайнятості на 2001-2004 роки, яку було спрямовано на формування нормативно-правової бази у сфері зайнятості населення, підвищення якості робочої сили, збереження і створення робочих місць, сприяння зайнятості населення й запобігання масовому безробіттю, все ж на 1 січня 2004 року на обліку в державній службі зайнятості всього було 1003,7 тис. незайнятих громадян. Чисельність осіб, що в такий спосіб шукали роботу, за грудень 2003 р. зросла на 2,0%, а порівняно з початком 2003 р. - скоротилася на 4,9%. Серед зазначеної категорії громадян 98,5% мали офіційний статус безробітних, з них двом третинам було призначено допомогу по безробіттю. Чисельність зареєстрованих безробітних за грудень зросла на 4,1% і становила 988,9 тис. осіб.

Згідно зі статистичними даними, у 2003 р. послугами державної служби зайнятості скористалися 2835 тис. незайнятих громадян. В цьому періоді активними заходами сприяння зайнятості населення (працевлаштування, професійне навчання, громадські роботи) було охоплено 1431 тис. осіб, що в 1,1 рази більше, ніж у 2002р.

Таким чином, у вирішенні проблеми зайнятості простежуються певні позитивні зрушення, але робота щодо боротьби з безробіттям і бідністю триває. Тому завданням державної політики на 2004 рік визначено зменшення чисельності незайнятого населення, створення нових робочих місць, удосконалення системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників відповідно до потреб економіки, а також – посилення державної підтримки й соціального захисту осіб, які цього потребують і не спроможні на рівних конкурувати на ринку праці.

2. Проблеми сільського безробіття

Парадокс: безробіття у селі, де земля - годувальниця споконвіку не залишає без діла нікого, хіба що хворих чи дуже ледачих. Тут завжди знайдеться робота, і навіть якщо вона не забезпечує належного рівня доходу, то, принаймні, дає можливість прохарчуватися. Здавалося б, навіть саме поняття безробіття не стосується сільського укладу життя.

Однак факт залишається фактом: чисельність зареєстрованих безробітних у сільській місцевості в грудні 2003 р. зросла більше, ніж у міській (на 5,7 проти 2,8%) і на 1 січня 2004 р. становила відповідно 449,2 та 539,7 тис. осіб. Рівень зареєстрованого безробіття в сільській місцевості також зріс на 0,4, а в міській – на 0,1 відсоткового пункту. Цей показник для сільського населення, як і раніше, значно перевищував аналогічний показник для жителів міст та на 1 січня 2004 р. становив 6,9 проти 2,6% працездатного населення працездатного віку відповідної місцевості.

Як показано на рис.2.1, у 2002 р. кількість безробітних працездатного віку становила 432,2 тис. осіб, а кількість зайнятих – 5431,7 тис. осіб. Всього ж на селі було зайнято 6106,7 тис. осіб, з яких 35,6% - зайняті за приватною формою власності, що на 15,1 та 5,1% перевищує рівень відповідно 1999 і 2001 рр.

Рис.2.1 Економічна активність сільського населення

Середній рівень зайнятості сільського населення у 2002 р. в цілому по Україні склав 55,9%, але в більшості областей цей показник виявився нижчим (рис.2.2).

Рис.2.2 Рівень зайнятості сільського населення по регіонах у 2002 році

Отже, найнижчий рівень зайнятості селян спостерігався у Чернівецькій області (39,5%), а найвищий було зареєстровано на Волині (82,6%).

Що ж призвело до стійкого зростання кількості безробітних серед сільських мешканців Чернівецької області? Вагома причина - закриття багатьох промислових підприємств, які діяли в регіоні, скорочення штатів у сферах сільського побуту, культури, медицини тощо. Як наслідок, економічно активне населення щораз більше й більше (особливо на Буковині) подається на заробітки за кордон. Здебільшого це жінки молодого й середнього віку. Саме вони становлять понад 60% від загальної кількості безробітних краю.

Щодо вирішення проблеми сільського безробіття, то в області практично завершено паювання землі. Відповідно було затверджено Програму розвитку земельних відносин у Чернівецькій області на 2001-2010 роки, за допомогою якої можна вирішувати питання та суперечки стосовно землі. Велика роль приділяється службі зайнятості, котра насамперед веде пошук вакансій, а також проводить навчання і перенавчання населення (особливо молоді) професіям сільськогосподарського профілю й орієнтованим на самозайнятість.

Будемо сподіватися, що ці кроки приведуть до пожвавлення на ринку праці, і кількість селян, зайнятих трудовою діяльність, значно збільшиться. Проте проблема зростаючого безробіття на селі характерна для переважного числа регіонів України. Спостерігається масовий наплив вивільнених селян до районних центрів зайнятості. Що ж повинні робити ці служби для зменшення безробіття серед сільських мешканців?

Найперше, треба провести роз’яснювальну роботу, бо значна кількість селян навіть не знає про переваги реєстрації в центрах зайнятості та про ті можливості, якими можна скористатись. Відтак напрошується висновок: незайнятими селянами, які перебувають на обліку, повинні займатись місцеві органи самоврядування. Нині так склалось, що в багатьох селах немає дієвого центру організації життя громади. Ними мають бути сільські ради, місцеві органи самоврядування. Водночас виникає доцільність включати проблеми зайнятості, зокрема, сільського населення, до планів соціально-економічного розвитку населених пунктів регіонів.

Та якою б ефективною не була діяльність служби зайнятості, без створення робочих місць не обійтись. Адже більшість сільськогосподарських підприємств збиткові, тому вони повинні скорочувати штат робітників. До того ж спостерігається наступна тенденція: люди працевлаштовані, та гроші їм не платять багато років. І хоч середня заробітна плата на селі за офіційними даними становить 205 грн. (що є неприпустимим), трапляються непоодинокі випадки бартерних виплат. Щоб вийти з такої ситуації, необхідне державне втручання, а саме ефективне впровадження системи підтримки й розвитку сільськогосподарських підприємств, у тому числі фермерських.

3. Розв’язання проблем трудової зайнятості соціально вразливих верств населення

3.1 Пенсіонери на ринку праці

Пенсіонери в Україні становлять значну соціальну групу: за станом на 01.01. 2003 року їх налічувалося 14,4 млн. осіб, що на 9,9% більше, ніж було на початку 1991-го. У структурі їх чисельності 42% - це пенсіонери, які проживають у сільській місцевості, 21,7% - за інвалідністю та у зв’язку з втратою годувальника. Така статистика підтверджує необхідність особливої уваги держави до питань соціального захисту цієї категорії громадян.

Через досить низький (а точніше – один із найнижчих у Європі) рівень заробітної плати в Україні, розмір пенсій, навіть з урахуванням усіх надбавок, доплат, компенсацій та підвищень, залишається мізерним, одним з найменших серед країн СНД. На початок 2003–го середній розмір місячної пенсії становив 136,6 грн. – це лише половина прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. У третини пенсіонерів розмір пенсії перебуває на рівні від 25 до 50% цього мінімуму. Лише 4,4% пенсіонерів мають пенсію на рівні 75-100% прожиткового мінімуму, а 17% - вищу за прожитковий мінімум.

Незадовільний рівень пенсійного забезпечення та низька якість життя спонукають пенсіонерів займатися економічною діяльністю. Позаторік на великих і середніх підприємствах працювало 1748 тис. пенсіонерів, або 14,3% облікової кількості штатних працівників. Більшість працюючих пенсіонерів – це жінки (51%). Найбільше пенсіонерів працювало на підприємствах промисловості – 604,7 тис. осіб, у закладах освіти – 256,2 тис. осіб. Питома вага пенсіонерів у загальній кількості штатних працівників за цими видами діяльності сягає 16-17%. Найбільша частка працівників, які одержують пенсію на пільгових умовах, зосереджена у промисловості, авіаційному транспорті та державному управлінні. Серед пенсіонерів, що працюють у сільському та лісовому господарстві, торгівлі, пошті, фінансовій діяльності значну частку становлять інваліди. Пенсіонери за віком складають понад 70% чисельності пенсіонерів, зайнятих у готельній та ресторанній справах, водному транспорті, операціях з нерухомість, у сферах здавання під найм і послуг юридичним особам, освіти, охорони здоров’я й соціальної допомоги, колективних, громадських та особистих послугах.

Звичайно, зайнятість для пенсіонерів є не лише економічною потребою. Це необхідна складова соціалізації інвалідів, підтримання соціального статусу пенсіонерів за віком, які зберегли працездатність, подовження активного періоду їх життя, передачі професійних знань новим поколінням працівників. А це, в свою чергу, вимагає створення відповідних умов праці, які б враховували фізичні та соціально-психологічні особливості цієї групи населення, а стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу та самозайнятості різних категорій пенсіонерів, що пропонують свої трудові послуги на ринку праці. Така політика особливо важлива у зв’язку з прогнозами демографічної ситуації – тенденція до збільшення кількості пенсіонерів в Україні збережеться, а отже, економічне навантаження на працююче населення зростатиме.

Проведення пенсійної реформи, зокрема створення трирівневої системи страхування та перехід на персоніфікований облік внесків, має вирішити наболілі проблеми пенсійного забезпечення громадян України. Та повністю відчути ці позитивні зміни зможуть лише ті майбутні пенсіонери, які зараз вступають у працездатний вік. Адже вони зможуть собі накопичити достатню суму коштів, які їм виплачуватимуть після виходу на заслужений відпочинок. Поліпшити сьогоднішнє становище пенсіонерів можна лише завдяки об’єднанню зусиль держави, роботодавців та працівників щодо прискореного розвитку економіки нашої держави, зокрема стрімкого зростання темпів ВВП, а відтак поповнення Держбюджету, підвищення ефективності виробництва та доведення розміру оплати праці до рівня розвинутих країн. Зростання заробітної плати служитиме економічною базою для збільшення розміру пенсій і подолання бідності в країні.

Реалізація заходів щодо зростання рівня та якості життя пенсіонерів має ґрунтуватися на виваженій концепції й оновленій законодавчій базі. Концептуально важливим повинен стати перегляд пріоритетів витратної частини державного та місцевих бюджетів у напрямку їх подальшої соціальної спрямованості, а також наближення нормативних показників рівня пенсій стосовно середньої заробітної плати, прийнятих у ряді Європейських країн. На законодавчому рівні необхідно передбачити обов’язкову щомісячну індексацію номінальних пенсій відповідно до індексу ринкових цін на продовольчі і непродовольчі товари, а також на тарифи комунальних та інших послуг.

Адресна допомога найзнедоленішим пенсіонерам загалом має ґрунтуватися на діяльності благодійних недержавних фондів, як це робиться в більшості європейських країн. Вона не повинна протиставлятися системі державних пільг окремим категоріям пенсіонерів, які їх отримують за особливі заслуги перед державою (учасники бойових дій у Великій Вітчизняній війні, регіональних війнах), та престарілим членам їх сімей і дітям осіб, які загинули при виконанні службового обов’язку (працівники МВС, СБУ та ін).

Разом з тим, глибшого вивчення вимагають методологічні аспекти формування нормативної бази визначення прожиткового мінімуму для пенсіонерів з метою впровадження більш обґрунтованих наборів продуктів харчування і непродовольчих товарів та розширення спектра послуг з поступовим їх наближенням до європейських стандартів.

3.2 Забезпечення працевлаштування інвалідів

Сучасний стан розвитку економіки України вимагає ефективнішого розв’язання проблем трудової зайнятості громадян з обмеженими можливостями (далі - інвалідами). Актуальність проблеми посилюється зміною демографічної ситуації в країні: на фоні зменшення загальної чисельності населення, постійно зростає частка інвалідів, яка досягла майже 2,7 млн. осіб.

У територіальному розрізі найбільше інвалідів у Донецькій (9,4%), Дніпропетровській (6,4%), Харківській (6,1%) областях, а найменше – в Чернівецькій (1,6%), Тернопільській і Закарпатській – по 2%. Більше половини (53,1%) становлять інваліди другої групи, третьої групи – третину (33,8%), першої - 13,1% їх загальної чисельності. Розподіл інвалідів за причинами захворювання з роками практично не змінився: основна частка – інваліди праці (78,9%), інваліди з дитинства – 12,0% та 9,1% - інваліди з числа військовослужбовців (додаток А).

Для забезпечення трудової зайнятості інвалідів в Україні створене певне нормативно-правове підґрунтя, що включає низку законів.

Відповідно до Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” підприємства (об’єднання), установи й організації незалежно від форм власності й господарювання мають виконувати норматив працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від загальної чисельності працівників, а якщо працюючих 15 - 25 осіб – то для інваліда виділяється одне робоче місце.

Згідно з постановою „Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів” уряд АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації повинні разом із громадськими організаціями інвалідів визначати потребу в робочих місцях для працевлаштування інвалідів та створювати для цього необхідну кількість підприємств, в т. ч. й малих.

А працевлаштування інвалідів (за цією постановою) мають здійснювати органи соціального захисту населення, державна служба зайнятості, місцеві органи виконавчої влади, громадські організації. Виконавців багато, проте не визначено відповідальних за кінцеві результати.

В Україні станом на 01.01. 2003 року чисельність працюючих інвалідів досягла 354,3 тис. осіб (13,4% їх загальної чисельності та 15,7% від чисельності дорослих інвалідів). У структурі зайнятих інвалідів найбільше інвалідів праці – 86,4%, інвалідів з дитинства – 9,3%, з числа військовослужбовців – 4,2%. Хоча основну частку зайнятих становлять інваліди праці, проте з цієї категорії їх 17,2%, тобто працює лише кожний шостий інвалід. Це свідчить про незадовільне виконання суб’єктами господарювання чинного законодавства.

Більшу половину (57,9%) зайнятих становлять інваліди від загального захворювання, серед яких: 18,3% отримали інвалідність внаслідок серцево-судинних захворювань, 11,0% - уражень опорно-рухового апарату, 4,7% - хвороб зору, 3,7% - психоневрологічних захворювань, 3,0% - захворювань органів слуху.

За даними державної статистичної звітності 39,0% інвалідів (з них 3 гр. – 71,6%) зайнято у видобувній та оборонній промисловості, виробництві електроенергії, газу і води. У сільському, лісовому господарстві та мисливстві працює 13,5% від усіх зайнятих трудовою діяльністю інвалідів (з них 3 гр. - 62,2%). У сфері оптової та роздрібній торгівлі, послуг зайнято 5,2% інвалідів (з них 3 групи - 56,0%), будівництві 4,5% (з них 3 гр. – 69,9%). Тобто, у названих видах матеріального виробництва працює 61,2% усіх зайнятих інвалідів. У невиробничій сфері найвищі показники зайнятості у системі охорони здоров’я та соціальної допомоги – 10,8% (з них 3 гр. - 68,1%), освіти – 7,8% (з них 3 гр. - 59,3%).

У структурі працюючих інвалідів жінки становили менше половини - 44%, (з них 3 групи - 61,1%). Жінки-інваліди зайняті переважно у невиробничій сфері, зокрема, в системі охорони здоров’я та соціальної допомоги. За 2002 рік їх частка по Україні досягла 74,6% (з них 3 групи - 70,3%) з усіх працюючих там інвалідів, в системі освіти – 62,4% (з них 3 групи - 62,0%), державному управлінні – 60,9% (з них 3 групи - 68,1%). У сфері фінансової діяльності з усіх працівників-інвалідів жінки становлять 60,3% (з них 3 групи - 63,0%).

Значно менше їх у виробничій сфері. Зокрема, у видобувній, обробній промисловості, виробництві електроенергії, газу і води жінки-інваліди становлять 38,1% (з них 3 групи - 69,1%) з усіх працюючих інвалідів. У сільському, лісовому господарстві працює 26,6% жінок-інвалідів (з них 3 групи - 61,1%), на будівництві – 22,2% (з них 3 групи - 66,2%).

Відтак основна частина інвалідів зайнята у виробничій сфері, переважно у видобувній, обробній промисловості, виробництві електроенергії, газу, води, а також у сільському, лісовому господарстві та мисливстві, на будівництві, де працює 60-80% чоловіків-інвалідів.

У невиробничій сфері найвища зайнятість інвалідів в системі охорони здоров’я та соціальної допомоги, освіти, державного управління й фінансової діяльності, де 60-75% працюючих – жінки-інваліди. Понад 70% усіх працюючих – інваліди 3 групи.

Отже, незважаючи на те, що в Україні прийнято низку нормативно-правових актів щодо соціально-економічного захисту інвалідів, встановлено норматив для працевлаштування та штрафні санкції за його невиконання, рівень трудової зайнятості цієї категорії громадян залишається низьким. Основними причинами цього є як зовнішні, так і особисті детермінанти.

Зовнішні чинники зумовлені соціально-економічними умовами, зокрема: повільним зростанням обсягів виробництва продукції у віддалених сільськогосподарських регіонах, високим рівнем безробіття серед здорових громадян. До них також слід віднести: недосконалість і неузгодженість законодавства, особливо щодо професійної реабілітації дорослих інвалідів та забезпечення їх трудової зайнятості, відсутність єдиної державної структури з професійної реабілітації й працевлаштування інвалідів; недостатню кількість реабілітаційних центрів для дорослих інвалідів, зокрема, в промислових областях; незадовільне фінансування заходів з професійної реабілітації та зайнятості інвалідів.

Особистісними ж чинниками є: невідповідальність професійної підготовки інвалідів попиту територіальних ринків праці, незадовільний професійно-кваліфікаційний рівень, що не відповідає вимогам роботодавців, а особливо низький рівень їх трудової мотивації. Про це свідчить, наприклад, той факт, що за 2001 рік в органи соціального захисту населення звернулося менш 25 тис., а за 2002 - 28,1 тис. (1,3%) дорослих інвалідів, які виявили бажання працювати.

На обліку в державній службі зайнятості, як такі, котрі дійсно бажали працювати і шукали роботу, за 2002-й перебувало 6,9 тис. інвалідів (0,3%від усіх дорослих цієї категорії). Така ситуація значною мірою зумовлена незадовільною роботою з психологічної підтримки та професійної орієнтації. Серед об’єктивних причин, що утруднюють працевлаштування інвалідів, слід виділити незадовільний рівень інформування про звичайні й спеціалізовані робочі місця; недостатню кількість спеціалізованих робочих місць; незацікавленість роботодавців у створенні робочих місць для інвалідів.

Проте є й позитивні тенденції. За останні роки зросла кількість підприємств, зареєстрованих у територіальних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Фонд), котрі виконують нормативи з працевлаштування інвалідів. Так, на початку 2003-го року по Україні їх виконали 51645 підприємств – 61,2% від усіх зареєстрованих. Але ці показники суттєво відрізнялися у територіальному розрізі. Зокрема, якщо підприємства Харківської і Хмельницької областей практично повністю виконали встановлені нормативи, Чернігівської – на 99,0%, Рівненської – на 95,7%, то у Дніпропетровській області цей показник становив лише 20,9%, Запорізькій – 22,6%, Києві – 42,4%.

Така значна диференціація свідчить як про наявні резерви, так і різне відношення суб’єктів господарювання до виконання законодавства щодо працевлаштування інвалідів, а також ілюструє неефективність співпраці з ними органів виконавчої влади. Зростають також і обсяги коштів, що надходять від підприємств у вигляді штрафів до Фонду.

Відповідно до чинного законодавства, частину цих коштів Фонд має спрямовувати на створення й збереження робочих місць для інвалідів. За час його існування видано фінансові позики на створення 13,6 тис. нових і збереження майже 19 тис. робочих місць для працевлаштування інвалідів. Найвища питома вага створених для інвалідів робочих місць на Донеччині (18,1%), м. Києві (10,7%), найнижчі – у Волинській (0,7%) та Дніпропетровській (0,3%) областях.

Разом з тим, упродовж останніх років спостерігається тенденція до зниження частки видатків у загальній сумі коштів, що надходять від підприємств, на створення і збереження робочих місць для працевлаштування інвалідів. Якщо за 1998-й це становило 50,1% від суми надходжень, то за 2002 – 5,9%. Тобто, видатки зменшились у 8,5 рази. Таким чином, слід визначити, що Фонд, збираючи від підприємств кошти у вигляді штрафних санкцій, незадовільно сприяє створенню робочих місць та забезпеченню зайнятості інвалідів. І це в той час, коли на спеціалізованих підприємствах існує постійний дефіцит обігових коштів, що гальмує їх виробничу діяльність і призводить до вивільнення працюючих інвалідів.

Для забезпечення гарантованих Конституцією та чинним законодавством України прав інвалідів на працю, необхідно, перш за все, створити ефективну цілісну систему професійної реабілітації та зайнятості інвалідів, яка повинна включати підсистеми з психологічної підтримки й професійної орієнтації інвалідів, професійного навчання та працевлаштування.

Система професійної реабілітації покликана формувати в інвалідів мотивацію до праці, сприяти обґрунтованому вибору чи зміні професії відповідно до стану здоров’я (виду захворювання, групи інвалідності), індивідуально-психологічних характеристик з урахуванням попиту територіального ринку праці на робочу силу за професійно-кваліфікаційним складом, успішному оволодінню професією, спеціальністю та регіональному працевлаштуванню. Тобто, робота має здійснюватися за двома основними напрямками:

1) сприяння підвищення рівня трудової мотивації, обґрунтованому професійному вибору та досягненню високого рівня кваліфікації за професіями, спеціальностями, котрі потрібні підприємствам на даній території;

2) створення нормативно-правових, соціально-економічних, організаційних і фінансових передумов для забезпечення працевлаштування та зайнятості інвалідів.

Уже найближчим часом потрібно внести доповнення в закони ”Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, „Про зайнятість населення”, „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” та інші нормативно-правові акти щодо створення підсистеми з обслуговування інвалідів в державній службі зайнятості.

Для поліпшення фінансування заходів із професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів до Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” потрібно внести доповнення щодо встановлення рівня видатків на ці цілі. Зокрема, виділяти на професійну реабілітацію та забезпечення зайнятості інвалідів не менше 60% загальної суми надходжень від сплати штрафних санкцій до Фонду.

Зростання рівня зайнятості інвалідів слід стимулювати через:

розширення сфери їх залучення до трудової діяльності на звичайних підприємствах, в установах, організаціях із використанням гнучких форм організації праці (скороченого робочого дня, тижня, тощо);

збільшення чисельності інвалідів, які будуть зайняті надомною працею;

розширення мережі спеціалізованих підприємств, цехів, дільниць, навчально-виробничих комбінатів;

сприяння в організації та здійсненні підприємницької діяльності, різних видів самозайнятості, в тому числі індивідуально-трудової діяльності, фермерства тощо.

Вирішення завдань із професійної реабілітації та зайнятості інвалідів необхідно постійно забезпечувати шляхом виконання комплексу заходів, що мають передбачатися в окремих розділах програм соціально-економічного розвитку, державної, територіальних і базових програм зайнятості населення та відповідних цільових програмах.

Зрозуміло, що розв’язати проблему зайнятості інвалідів в Україні в повному обсязі можливо лише за умов стабільного економічного зростання.

Але й нинішня робота з удосконалення нормативно-правового підґрунтя, створення єдиної державної організаційно-управлінської структури з професійної реабілітації й працевлаштування інвалідів, реалізація відповідних заходів у державних і місцевих програмах, а також підвищення трудової мотивації, професійно-кваліфікаційного рівня інвалідів та забезпечення, перш за все, належного фінансування всіх заходів, сприятиме підвищенню рівня зайнятості.

Зокрема, необхідно організовувати діяльність державних служб зайнятості у відповідності із запровадженими в 2003 році Єдиною технологією обслуговування населення та Єдиною інформаційно-аналітичною системою, що дозволяє спеціалістам більше уваги приділяти кожному, хто звертається за допомогою, ефективніше працювати на позитивний результат: чи то у вирішенні питання працевлаштування або професійного навчання, чи в наданні якої-небудь консультації. У цьому плані позитивним є досвід служби зайнятості Донеччини, діяльність якої спрямована на залучення роботодавців до спільного вирішення питань працевлаштування інвалідів. І вона дає позитивні результати:

створено й постійно поновлюється банк вакансій для інвалідів;

підприємства, що мають можливість працевлаштувати громадян з фізичними вадами, стали активніше брати участь в ярмарках вакансій;

для підвищення конкурентоспроможності інвалідів на ринку праці здійснюється їх професійне навчання (так, планується розширити навчання за професіями які мають попит, а саме: квітникар-озеленювач, бджоляр, вирощувач грибів, продавець на ринку, кондитер, ремонтник побутової техніки);

проведення „круглих столів” для обговорення проблем інвалідів також сприяє приверненню уваги до їхніх потреб.

Не слід забувати, що в нашому суспільстві усі громадяни мають однакові права на реалізацію конституційних гарантій. І служба зайнятості сприяє їх забезпеченню.

3.3 Удосконалення державного регулювання зайнятості молоді

Вихід молоді на ринок праці, як відомо, відбувається переважно після закінчення навчання. Саме на цьому етапі виникає багато проблем щодо реалізації її трудового потенціалу. Окремі проблеми тим чи іншим шляхом долаються самою молоддю, але деякі з них можуть бути вирішені лише за умови державного сприяння. Про наявність недоліків в існуючому механізмі державного впливу на процеси працевлаштування молодих людей свідчіть, наприклад, те, що особи віком 15-29 років(які у 2002 році становили 28,1економічно активного населення в працездатному віці) більше за інші групи потерпають через відсутність роботи. За даними 2002 р частка молоді в чисельності безробітних у повному обсязі руху робочої сили становила майже 40%. Рівень безробіття молоді дорівнював 15,4% при рівні зайнятості лише 45,3% (додаток Б). Але якщо порівняти ці дані з показниками 2001 року, то слід відмітити, що рівень зайнятості людей віком від 15-29 років зріс на 0,6%, рівень же безробіття відповідно знизився на 1,6%.

По регіонах найбільшу кількість безробітних станом на 1 січня 2003 року зафіксовано у Донецькій (21,8 тис. осіб), Дніпропетровській (18,9 тис. осіб) та Львівській (14,5 тис. осіб) областях (рис.3.3.1).

Якщо розглядати зайнятість молоді за видами економічної діяльності (табл.3.3.1), варто зазначити, що найбільшу кількість працівників у віці 15-28 років зареєстровано в промисловості (623 тис. чол.), а найменшу – в авіаційному транспорті (1,5 тис. чол.). Порівняно з 2001 роком значно зросла частка зайнятих у фінансовій діяльності (120,2%) та державному управлінні (117,8%), що пояснюється бажанням молоді забезпечити достойне життя собі і своїм рідним.

Сьогодні вирішувати завдання щодо працевлаштування молодих людей можна за системою економічного стимулювання підприємств, установ, організацій та системи стимулювання самозайнятості і розвитку підприємницької ініціативи молоді.

Рис.3.3.1 Кількість зареєстрованих безробітних серед молоді до 28 років по регіонах станом на 01.01. 2003р.

Таблиця 3.3.1

Зайнятість молоді за видами економічної діяльності

Сфера діяльності	Кількість працівників віком 15-28 років
1	2	3	4	5
	Всього, тис.	відсотків до 2001р.	% до загальної кількості працівників	питома вага жінок у відповідній категорії працівників
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	252,3	81,3	14,2	39,2
Закінчення табл.3.3.1
1	2	3	4	5
Рибне господарство	3,8	96,3	15,3	18,6
Промисловість	623,0	95,4	17,5	38,5
Будівництво	62,2	93,4	14,3	19,8
Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту	129,2	112	22,6	52,2
- з неї роздрібна торгівля побутовими товарами та їх ремонт	54,0	97,0	19,3	69,8
Готелі та ресторани	17,9	100,5	21,2	72,4
Транспорт і зв'язок	157,4	99,9	15,5	39,8
- наземний транспорт	57,9	91,2	14,1	33,1
- водний транспорт	4,7	95,7	16,1	22,9
- авіаційний транспорт	1,5	100,3	12,7	41,4
- допоміжні транспортні послуги	48,4	111,8	15,9	29,9
- пошта і зв'язок	44,9	101,4	17,2	60,9
Фінансова діяльність	40,6	120,2	24,7	65,7
Операції з нерухомістю, здавання під найм і послуги юридичним особам	83,7	100,4	14,7	42
Державне управління	164,4	117,8	24	48,3
Освіта	240,7	98,6	14,7	80,5
Охорона здоров'я та соціальна допомога	249,2	93,4	18,7	86,8
Колективні, громадські та особисті послуги	58,3	100,7	15,1	63,5
Всього	2082,7	96,8	17,0	52,0

Узагальнююча схема державного стимулювання підприємств наведена у додатку В.

Як показує практика, найбільш ефективною формою співпраці з роботодавцями в напрямку підвищення зацікавленості до працевлаштування безробітних, у тому числі молоді й інших соціально вразливих верств населення, є надання дотацій таким роботодавцям на створення робочих місць. На такі робочі місця протягом 9 місяців 2003 р. працевлаштовано 7989 осіб віком до 28 років. Окремі підприємці приймають на роботу молодь на умовах неповної зайнятості – три дні на тиждень.

Сприяння розвитку самозайнятості та підприємницької діяльності молоді – це один із найбільш перспективних шляхів здійснення активної політики зайнятості. Соціологічні дослідження ще раз показали, що молоді люди цікавляться розвитком малого бізнесу (66,4% респондентів бажали б стати підприємцями). Останнім часом мале підприємництво отримало особливо активну підтримку і Президента України, і уряду. В січні 2002 р. прийнято Державну програму розвитку молодіжного підприємництва. І 2002 року вперше 30 юнаків та дівчат отримали гранти Президента України (а це близько 50 тис. грн. кожен), для того щоб реалізувати власні бізнес-плани в соціально-гуманітарній сфері.

На сьогодні у країні вже існують напрацьовані схеми розвитку само зайнятості, малого і середнього підприємництва, які реалізуються Державною службою зайнятості. Ці схеми включають:

підготовчу роботу в сфері набуття безробітними необхідної кваліфікації (участь у семінарах з підприємницької діяльності, стажування на підприємствах малого бізнесу, розробка бізнес-планів тощо);

створення та забезпечення ефективної діяльності в місцевих та районних центрах зайнятості комісій з розгляду заяв та бізнес-планів для отримання одноразової допомоги безробітним, які бажають відкрити власну справу;

започаткування підприємницької діяльності окремою фізичною особою або відкриття реально функціонуючого підприємства.

Як свідчить статистика, всього на вільні і новостворені робочі місця за допомогою служби зайнятості протягом 9 місяців 2003 року працевлаштовано 231,2 тис. молодих осіб. При цьому рівень працевлаштування молоді є вищим серед інших категорій незайнятих громадян (33,4%).

Таким чином, проблема безробіття серед молоді потребує якнайшвидшого вирішення, одна із складових якого – вдосконалення механізму стимулювання само зайнятості та розвитку підприємницької ініціативи молодих людей. Адже наша молодь – майбутнє нашої держави.

4. Розширення зайнятості та підвищення рівня життя населення

Таким чином, основними причинами безробіття населення в Україні є, з одного боку, зниження обсягів виробництва внаслідок зміни соціально-економічної ситуації, приватизації, розриву традиційних економічних зв’язків, з іншого, – необґрунтований, а часто й помилковий вибір громадянами професій, які не мають попиту на ринку. Останнє зумовлене відсутністю в Україні ефективної системи професійної орієнтації населення, що покликана сприяти своєчасному, свідомому, професійному вибору із врахуванням індивідуально-психологічних характеристик людини та потреб економіки в робочій силі.

З метою розширення зайнятості та підвищення рівня життя населення доцільно запровадити державний механізм взаємопов’язаного регулювання такими важливими процесами, як ринок праці і доходи населення. Це стосується:

створення додаткових робочих місць;

надання позик на підприємницьку діяльність, субсидій на розвиток додаткових робочих місць, інших пільгових позик підприємцям; коштів на профнавчання або перенавчання тощо;

створення банків даних щодо професій і спеціальностей, бірж тимчасових і громадських робіт;

створення умов ефективного функціонування відповідних органів (державних, недержавних, громадських організацій – агентств, бірж, бюро та інше) для забезпечення працевлаштування незайнятого населення;

надання інформаційних та консультативних послуг.

Нині комплексна профорієнтаційна робота, що включає профінформацію, профконсультацію, профвибір і профадаптацію в Україні практично здійснюється лише в державній службі зайнятості населення, стикаючись із певними труднощами. З метою розвитку системи профорієнтації населення необхідно:

1) створити самостійний відділ з організації професійної орієнтації населення у Державному центрі зайнятості Міністерства праці та соціальної політики;

2) відновити роботу територіальних центрів профорієнтації населення;

3) збільшити штатну чисельність спеціалістів з профорієнтації у центрах зайнятості населення;

4) розробити уніфікований перелік послуг з профорієнтації, нормативні умови з їх якості, запровадити єдину технологію автоматизованого обліку, обрахування кількості наданих послуг;

5) збільшити рівень фінансування системи профорієнтації.

Можливості працевлаштування на нові робочі місця у період трансформації економіки України є вельми обмеженими, адже відбуваються суттєві зміни в структурі робочих місць. За таких умов основним засобом стримування масового безробіття стає стимулювання підприємств і організацій до створення додаткових робочих місць насамперед на приватних і спільних підприємствах, у сфері малого і сімейного підприємництва, зокрема для молоді, молодих спеціалістів, інших соціально незахищених груп, особливо в депресивних регіонах з критичною ситуацією на ринку праці.

З цією метою доцільно внести пропозиції до служби зайнятості, виходячи з досвіду розвинутих країн, про надання субсидій малим підприємствам за кожне додатково створене робоче місце з повним робочим днем і наймом працівника для його заміщення на невизначений строк. Субсидія має виплачуватися лише за умови, що протягом року не буде зменшена чисельність працюючих на підприємстві. Її розмір має компенсувати не менш як половину витрат, пов’язаних зі створенням додаткових робочих місць на малих підприємствах.

У державному секторі економіки потрібно відстоювати спрямування інвестиційної політики на розвиток трудомістких виробництв шляхом їхньої реконструкції – як найбільш економного напрямку створення додаткових робочих місць; економічну підтримку підприємств, що можуть випускати продукцію на експорт і не відчувати труднощів в її збуті на внутрішньому ринку через зменшення платоспроможного попиту населення. Головний зміст цієї політики має зводитись до пільгового кредитування всіх видів витрат, пов’язаних зі створенням нових та збереженням ефективно діючих робочих місць.