Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого
Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого
План
Історія зовнішньополітичних відносин США у біполярний період
Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого
Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості
США і ЄС: стан та перспективи стратегічної трансатлантичної співпраці у XXI столітті
Історія зовнішньополітичних відносин США у біполярний період
Оскільки жодна з європейських країн не становила для США загрози, то політичні керівники Америки виказували абсолютну готовність використовувати і дотримуватись системи балансу сил у міжнародних відносинах. Томас Джефферсон сформулював американський варіант теорії рівноваги сил таким чином: "У першу чергу ми повинні молитися за те, щоб європейські держави, протистоячи одна одній, з метою збереження власної безпеки розміщували всі свої збройні сили на власній території і щоб у результаті цього решта світу перебувала у стабільному мирі." Упродовж всього XIX століття США з надзвичайною мастерністю маневрували між Францією та Великобританією не тільки з метою невтручання у європейську боротьбу за владу і збереження своєї незалежності, але й з метою власного територіального розширення. Відомо, що Сполучені Штати у роки Великої Французької революції і наполеонівських воєн оголосили нейтралітет, оскільки не бажали, щоб якась зі сторін отримала абсолютну перемогу. Томас Джефферсон охарактеризував наполеонівські війни як суперництво між двома тиранами: між Англією та Францією. Застосувавши політику неприєднання, Америка відкрила для себе всі переваги нейтралітету якінструмента своєї участі у міжнародних справах, якии часто застосовуватиме.
Разом з цим Сполучені Штати абсолютно не цуралися використовувати всі методи Старого світу, зокрема і територіальну експансію. Прирощення США відбувалося, як відомо, і у результаті війни за незалежність, і шляхом прямих військових загарбань, і купівлі. 1803 року уряд США домігся майже подвійного прирощення своєї території. За помірну плату - 15 млн.дол. - Франція в особі імператора Наполеона Бонапарта, не маючи можливості захищати свої колонії в Америці і маючи гостру потребу у грошах, продала Штатам свої володіння у Північній Америці під загальною назвою Луїзіана (1800 року Наполеон Бонапарт відібрав її в Іспанії). Це величезна територія близько 1 млн. кв. миль, яка охоплювала басейн річки Міссісіпі з портом Новий Орлеан. Французький імператор так пояснив цю угоду:"Ця територіальна поступка назавжди закріплює могутність Сполучених Штатів і цим я тільки що надав Англії супротивника на морях, який рано чи пізно вгамує її гординю." Луїзіана стала для США плацдармом висування претензій на іспанські території: Флориду та Техас. Зі слабкою Іспанією США вже не церемонились і упродовж 1810-1818 років окупували Флориду. 1819 року Іспанія без будь-якого викупу поступилася Штатам Флоридою.
Загалом до 1820 року Сполучені Штати виробили свої підходи у зовнішній політиці, які полягали: по-перше, у відмові від угод і зобов'язань з європейськими країнами; по-друге, у засудженні того, що відбувалося у Старому світі, тобто результатів політики балансу сил; по-третє, розглядали власну експансію на теренах Північної Америки як "доленосну місію."
Ці підходи, які вже діяли на практиці, були узагальнені у заяві п'ятого президента США Джеймса Монро у 1823 році. Вони і склали відому нам "доктрину Монро", яка проголошувала концепцію неучасті СІ IIА у європейських справах; невтручання Свропи у латиноамериканські події і у справи Американського континенту загалом; порушення Європою цього принципу розглядалось Штатами як загроза мирові та американській безпеці, тобто, іншими словами, як casus belli. »Тазом з тим "доктрина Монро' виправдовувала американське втручання у справи інших американських держав у разі наявності реальної загрози для самих себе, яка могла досить розлого трактуватись американськими політиками.
Так розпочалась ера американського ізоляціонізму і водночас глобалізму. Доктрину Монро необхідно вважати першою офіційною доктриною США, яка була спрямована на встановлення гегемонії у Західній півкулі. Реалізація панамериканських настанов цієї доктрини дозволили США збільшити наприкінці 1860-х років свою територію майже вдвоє. За результатами американо-мексиканської війни 1846-1848 років Сполученими Штатами було анексовано майже половину території Мексики (Техас, Каліфорнія, Вайомінг). 1867 року США купили у Росії Аляску за 7 млн.200 тис. дол., тобто росіяни віддали 1 га своєї території за 4 дол. За результатами іспано- американської війни 1898 року США відвоювали Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гуам, Кубу перетворили у свою колонію. А далі будівництво Панамського каналу, який дав Штатам ключ до домінування як в Атлантичному, так і Тихому океанах. Проте у той же час Штати не обмежились своїм континентом. Вони облаштували низку оборудок в Азійському регіоні.Так, 1844 року вони уклали договір з Китаєм, який гарантував американському флоту право входження до визначених в ньому китайських портів і спеціальні права та привілеї для американських торгівців. 1853 року США примусили Японію підписати договір, який відкрив цю країну для американської торгівлі.
Поступово Сполучені Штати Америки перетворилися у одну з наймогутніших світових держав. На 1885 рік США випередили Великобританію, "майстерню світу" за обсягом виробленої продукції. На кінець сторіччя вони споживали електроенергії більше ніж Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Росія, Японія та Італія разом узяті. Завдяки іміграції чисельність населення країни подвоїлась і демографічна динаміка зберігала позитивну тенденцію. Але практично до початку Першої світової війни американські зброїні сили за своєю потугою і боєздатністю займали 14- 17 місце у світовій табелі про ранги, хоча наприкінці 80-х років XIX століття Вашингтон розпочав розбудову власного наступального, ударного флоту. США також не брали участі у міжнародних конференціях і трактувались провідними світовими акторами як другорядна держава.
Разом з тим, в умовах позірного ізоляціонізму державні мужі США розробляли дві ідеї, які на перший погляд суперечили одна одній: американські цінності та інститути оголошувались універсальними; 2) їх розповсюдженн у світі вважалось би успішним, якби Америка спочатку вдосконалила б їх у себе вдома. Американські ідеологи настільки твердо вірили у неухильний рух до процвітання,свободи й справедливості, що письменник Джон Луіс 0"Салліван сформулював на основі цієї віри доктрину передбачуваності.
До початку XX століття віра у глобальну місію США трансформувалась у тверде переконання, що ключем до міжнародного благополуччя повинно стати розповсюдження на решта світу американських досягнень та цінностей. Так сформувалось два підходи у зовнішній політиці Штатів: ізоляціоністський та місіонерський.
1904 року президент Теодор Рузвельт запропонував інтервенціоністські принципи, відомі як "доповнення Рузвельта" до доктрини Монро. їхній зміст: Америка має право на втручання -інтервенцію - (у внутрішні справи країн) Західної півкулі - і не тільки з метою попередження впливу зовні, як це передбачалося доктриною Монро, але також і, можливо, передовсім - з метою захисту національних інтересів Сполучених Штатів. Щоправда, тоді ж американський уряд проголосив генеральне право на інтервенцію будь-якої іншої цивілізованої нації. У Західній півкулі це право належало лише Штатам. Т.Рузвельт був першим американським президентом, який наполягав на тому, що обов'язок Америки - розповсюджувати свій вплив на весь світ і будувати свої стосунки зі світом на основі концепції національних інтересів. І якщо інтереси його країни зіштовхуються з інтересами інших країн, то вона зобов'язана власною потугою переломати ситуацію на свою користь.
Практичні дії Рузвельта випереджали теорію: 1902 року інтервенція на Гаїті; інспірували переворот у Колумбії, у результаті якого від Колумбії відокремилась Панама, що, у свою чергу, дозволило завершити будівництво Панамського каналу; 1905 року встановили фінансовий протекторат над Домініканською республікою; 1906 року американські війська окупували Кубу. Тоді ж Рузвельт почав активно втручатись у світову політику, спрямовану на досягнення світової рівноваги. Так під час російсько- японської війни США, не бажаючи домінування Японії чи цілковитого ослаблення Росії, виступили посередником між цими обома країнами, у результаті чого було укладено Портсмутський мир (штат Нью-Йорк). Так в Азії було досягнуто відповідного балансу сил, за якого Японія при підтримці Великобританії, з якою уклала 1902 року військовий договір, стала противагою імперській Росії. США поводились у регіоні на зразок того, як це робила Великобританія у Європі.
Наприкінці XIX століття розробляється концепція "сфер впливу", за якої вплив у великих регіонах належав конкретним великим державам. Наприклад, Сполученим Штатам - у Західній півкулі. Виходячи з цієї концепції, у 1908 році США погодились з окупацією Кореї Японією.
З початком Першої світової війни США проголосили нейтралітет, який мав зберігатись до тієї пори, доки Америка не отримає можливість виступити у ролі арбітра у цьому світовому зіткненні. Новий президент В.Вільсон вже не переймався, як його попередники, проблемами збереження європейської рівноваги і не боявся, що зміна балансу сил в Європі загрожуватиме американській безпеці. 1915 року він запропонував доктрину, згідно якої призначення Америки полягало в тому, щоб протистояти агресії будь-де. Звідси витікало, що Америка нічим не обмежена у виконанні своєї місії за кордоном.Ця позиція робила вступ США у Першу світову війну неминучим.
Участь у війні і досягнення перемоги в ній разом з Великобританією, Францією та іншими країнами визначив необхідність трансформації американських зовнішньополітичних принципів, зміну ролі й статусу США у світі. Нагадаємо, що на США припадало на час війни третина світового валового продукту. Вони втратили у роки війни 116 тис. осіб, з них 50 відсотків померла від пандемії грипу. Це друге місце з кінця у списку воюючих країн. США перетворились у світового економічного лідера. На їхню долю припадало 85 відсотків світового виробництва автомобілів, 2/3 нафти, 50 відсотків вугілля. США посіли перше місце за експортом товарів і капіталів, перетворилися з боржника у світового кредитора. Лише європейські країни заборгували їм 11 млрд. дол. Ці економічні здобутки стали підставою американських намагань забезпечити собі політичну гегемонію у світі, що суперечило інтересам і планам Великої Британії та Франції.
1914 - Вільсон говорив: „США не мають честі бути господарями світу, але їм належить честь нести плач^ніґсвітло свободи, справедливості". У 1917 році зміст його риторики був прямо протилежним: „Перед нами постало завдання фінансувати весь світ, а той, хто дає гроші, повинен навчатися управляти світом";
„Існують американські принципи і американські політики, ми стоїмо тільки за них. Вони являються приігітнами всього людства і повинні восторжествувати".
Програма миру, яку запропонував В. Вільсон, дістала назву "14-и пунктів". Окрім статей, що віддзеркалювали особливі пріоритети США, а саме: свободу судноплавства, усунення економічних бар'єрів у торгівлі, інші пропонували демократичний варіант післявоєнного мирного врегулювання, навіть нову систему міжнародних відносин. "14 пунктів" проголошували скорочення національних озброєнь, звільнення російських територій та право Росії на власний вибір політичного розвитку, повернення Франції Ельзасу та Лотарінгії, виправлення за національною ознакою кордонів Італії, автономію народам Австро-Угорщини, суверенітет турецьких територій, створення польської держави та Ліги Націй.
Американську програму миру не можна вважати однозначною та стандартною. Американські історики і тоді, і зараз, характеризують її як один з провідних документів американської історії, як документ альтруїзму, миролюбства, що США не мали загарбницьких планів, що лише вони прагнули встановити новий світовий порядок на принципах свободи, демократії та справедливості.
В радянській історіографії „14 пунктів" Вільсона трактувалися як чистісінька демагогія, яка посильна була завуалювати агресивні плани США. Насправді ж, США переслідувати свою мету - встановлювати новий світовий порядок, в якому Сполучені Штати відіграли б провідну роль, тому вони не прагнули перерозподілу території, колоній. їм потрібна була світова гегемонія (ліквідація таємних договорів, в укладенні яких вони не брали участі; ліквідація митних бар'єрів; принцип „відкритих дверей", та „рівних можливостей - особливо щодо Китаю" і створення Ліги Націй під своєю орудою). США фактично оголосили "хрестовий похід" заради поширення американських ідей і цінностей.
Щоправда, В. Вільсон розумів необхідність змін, адже, на його думку, „стабільний мир і кращий порядок необхідні для боротьби проти більшовизму". Мені здається, що „14 пунктів" має двоїстий характер, поєднуючи в собі, з одного боку принцип американського глобалізму, а з іншого лібералізму, тобто гегемонії Америки і ліберальної альтернативи як противаги соціалізмові. Безперечно, 14 пунктів В.Вільсона надавали новій системі міжнародних відносин більш цивілізованого характеру і були більш раціональною (адекватною) відповіддю на виклики часу.
Але повоєнне американське лідерство виявилося короткотривалим. Гору в консервативних політичних колах взяв знову ізоляціонізм. Щоправда, США втрутилися у міжнародні економічні питання 20-х років XX століття (плани Дауеса та Юнга), оскільки прагнули повернути собі борги.
Отже, після Першої світової війни США взяли старт до світового лідерства, а фінішували після 1945 року. Ф.Д.Рузвельт заявив ще у січні 1941 року, що метою американської політики є "чотири свободи - свобода слова, свобода релігії, свобода від бідності і свобода від страху" - і при цьому у всьому світі. Така собі доктрина месіанського глобалізму.
Разом з тим Рузвельт, як і кожен з переможців, мав своє бачення повоєнного міжнародного порядку. На його думку, мир і стабільність у світі мали забезпечуватись чотирма великими державами: США, СРСР, Великобританією та Китаєм. Ця точка зору Рузвельта відома в історії як концепція "чотирьох поліцейських", яка нагадувала Священний союз. Обидві системи презентували собою спробу зберегти мир за допомогою коаліції переможців-однодумців. Він заперечував тезу про те, що тотальна поразка Німеччини створить вакуум, який, можливо, постарається заповнити переможний Радянський Союз. Виходячи з цього, відмовлявся застосовувати контрзаходи проти можливого суперництва між переможцями. Завойований мир, на його думку, необхідно було захищати шляхом системи колективної безпеки, як це відбулося у роки війни через дію антигітлерівської коаліції, такого своєрідного "концерту". Передбачалось, що кожна країна демонструватиме добру волю, але водночас всі країни будуть пильними. Звідси Рузвельт не мав жодного наміру тримати американські збройні сили в Європі, тим більше у якості противаги Радам. Американський президент навіть мав намір, щоб лише "чотири поліцейські" володіли ядерною зброєю. Нарешті, він також був сповнений рішучості припинити існування британської та французької колоніальних імперій.
Але його партнери у Другій світовій війні мали свої плани. Черчілль, у свою чергу, прагнув відновити традиційну рівновагу сил в Європі. Це означало перебудову Великобританії, Франції і навіть переможеної Німеччини таким чином, щоб вони разом з США могли протистояти радянському колосу на сході. Сталін же прагнув отримати готівкою за отриману перемогу і втрати: поширити радянський вплив на Центральну Європу.
Таким чином, рузвельтівська концепція не могла бути зреалізована, оскільки після війни 1939-1945 років не існувало жодної рівноваги сил.
Найбільш радикальні зміни після Другої світової війни стосувались двох країн: США та СРСР.
Вражаючим виглядав геополітичний, економічний та військовий потенціал Сполучених Штатів. їхня територія абсолютно не постраждала. Людські втрати не перевищували, за всіма оцінками, 400 тис. осіб. Разом з тими, хто пропав безвісти, 415 тис. Воднораз населення країни зросло за роки війни з 131 млн. до 140 млн. осіб, а обсяг валового національного продукту з 90,5 млрд. дол. до 211,9 млрд. дол., тобто більше ніж у два рази. Ще у 1943 році військове виробництво США зрівнялося за своїми масштабами з аналогічним виробництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узятих. У перші повоєнні роки Штати зосередили у своїх роках 70-75 відсотків світового золотого запасу. Не дивно, що за рішенням Бреттон-Вудської міжнародної конференції 1944 року долар було оголошено світовою резервною валютою. У 1947 році на США припадало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); вони контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, 50 - машинного партку, 41 - виробництва товарів та послуг. Тоді ж, а вірніше у 1949 році, дохід на душу населення у США становив 1453дол. ( у Великобританії - 773 дол., Франції - 482, у ФРН - 320).
Збройні сили США нараховували на 1945 рік 12 млн. осіб (у 1936 році всього 176 тис.), вони обладнали у різних куточках планети 2300 військових баз. їм належав найпотужніший флот. Разом зі своїми союзниками займали у травні 1945 року Францію, Італію, країни Бенілюксу, Західну Німеччину. І, нарешті, монопольно володіли зброєю надпотужної сили - атомною бомбою, яку випробували у Японії 6 і 9 серпня 1945 року.
Ці результати участі США у Другій світовій війні стали підставою для кардинальних змін у їхніх повоєнних зовнішньополітичних пріоритетах.
Якщо вдатись до короткого формулювання, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто переходу до політики активної участі у глобальному повоєнному облаштуванні. Глобалізація зовнішньополітичних пріоритетів США означали відмову від заповіту першого президента Дж. Вашингтона не брати участі у політиці поза американським континентом, від настанов "доктрини Монро", за якої світ ділився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання США у справи європейських держав та відповідну відмову останніх від прагнення "поширити свою систему" на Північну та Південну Америку.
Після Другої світової війни Сполучені Штати дивились на "стару Європу" дещо зневажливо, яка нічого, крім вселенського клопоту, їм не приносить. Тоді як свою країну американські керівники вважали центром співдружності майбутніх прогресивних держав, яка замінить "старий світ", що переживав часи занепаду. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву "Pax Americana" ( з лат. - "світ по-американськи"). Отже, сценарій був чітким та одвертим: перебудова світу за американським проектом й зразком.
СРСР, як і США, володіли величезною територією, населенням, багатющими природними ресурсами та економічними можливостями. Незважаючи не великі руйнування та людські втрати, Радянський Союз у ході війни також отримав серйозне підґрунтя претендувати на статус світового лідера. Передовсім перемоги Червоної армії - від Сталінграда, Курська і Орла до Берліна і наступні операції у Східній Європі узаконили претензії СРСР на роль великої держави. Якби не ці перемоги, то його прагнення були б марними. Радянські збройні сили зіграли вирішальну роль у розгромі німецької армії, найпотужнішої у світі, хоча і втратили, за американськими даними, 7 млн. вбитими і 5,5 млн. полоненими.
Найголовніше полягало в тому, що з розгромом та окупацією Німеччини та Японії СРСР позбувся своїх військових суперників у Європі та Азії. На травень 1945 року СРСР контролював всю Східну, Центральну
Європу й Східну Німеччину. Участь Радянського Союзу у розгромі Японії лише підсилив радянські претензії на статус наддержави.
Щоправда, економічні паралелі між СРСР та США за результатами війни є асиметричними. СРСР в економічному плані виглядав справжнім карликом у порівнянні з США. Якщо американський ВНП за роки війни зріс на 70 відсотків, у СРСР він скоротився на 20 відсотків. Чисельність радянської країни скоротилася з 194 млн. у 1940 році до 170 млн. у 1945. Було знищено 30 тис. фабрик і заводів, зруйновано 1710 міст та 70 тис. сіл, 25 млн. осіб залишились без даху над головою.
Нарешті, у 1949 році СРСР випробував власну атомну зброю і таким чином ліквідував американську монополію. Хоча у вересневій заяві ТАРС 1949 року про успішне випробування радянської ядерної бомби йшлося також і про те, що вже у 1947 році вСРСР не існувало секрету щодо цієї зброї. Не дивно, що саме у вересні 1947 року відбулася реанімація Комінтерну у вигляді Комуністичного Інформаційного бюро, яке отримало чітке завдання - поширення радянського досвіду соціалістичного будівництва у Східній Європі і Східній Німеччині у тому числі.
На грунті вище перерахованих фактів СРСР формував свій погляд на повоєнне облаштування світу - утвердження соціалістичної системи шляхом перемоги пролетарської революцій у світовому масштабі. Лише один приклад. Підписавши на Ялтинській конференції "Декларацію про звільнену Європу, в якій Сталін зобов'язувався провести у Східній Європі вільні вибори і встановити демократичні уряди, він зразу ж порушив обіцянку. Радянський вождь не дотримав слова, даного в Ялті, у тому сенсі, як його розуміли американські керівники і американська громадскість.
Між двома головними переможцями існувала непоборима ідеологічна прірва. Врешті-решт, розпочалася "холодна війна" та біполярна система міжнародних відносин під назвою Ялтинсько-Потсдамська. Життя Ф.Д.Рузвельта обірвалось 12 квітня 1945 року.
Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух "холодної війни". "Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не маж аналогів у світовій історії.
"Холодна війна" була незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави.. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби "холодного протистояння", які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, щр не виключається нова холодна війна - друга холодна війна, але вже у XXI столітті.
Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни:
теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав - СРСР і США;
війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни;
основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово-політичні блоки (США -НАТО; СРСР - ОВД);
боротьба точилася за правр формувати зону геополітичного впливу;
війна носила глобальний характер;
Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепартаменту "Форін афферс" стаття "Витоки поведінки Рад" під псевдонімом "Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стримування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти "тривалим, терплячим, але твердим і пильним стримуваням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості "прямого застосування контрсили."
Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів Г.Трумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополітичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як послідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Незважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на "світового жандарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоністських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намагалася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пентагон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передбачали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим виявився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувача московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність американців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн.
Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів Г.Трумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики "стримування", внутрішнього послаблення і конфронтації з СРСР.
Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму потсдамському щоденнику Г.Трумен писав: "Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керівники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Можливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбардування, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпорядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пишуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців та японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте "атомний синдром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тискові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та дипломатичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Радянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США.
"Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Трумена" була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія припиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину від якої вимагали низку територій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпитися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреччині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик президента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.
Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університету. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попередження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поширення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення.
Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно- Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на
Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім Ір Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "друга Греція".
Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали.
Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім Ір Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру.
Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філіпінам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території
Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кампанії 1952 року. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягузливою.
У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політикою "відкидання", "звільнення" від комунізму. Її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. В інших регіонах США забезпечували свій вплив шляхом створення військово-політичних пактів та економічної допомоги. Після корейської війни у Вашингтоні дійшли висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози. Дії комуністичних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординованийнаступ світового комунізму і підтверджували теорію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму.
На рубежі 1950-1960-х роківу зв'язку з появою ракетної техніки ( у 1957 році СРСР вивів у космос перший штучний супутник землі), всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реали і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів; а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування "превентивної ядерної війни".
У цих світових умовах зовнішня політика 35-го президента США Дж.Кеннеді мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень радянсько-американських відносинах. У 1955 році СРСР випробував рекордну 50-мегатонну водневу бомбу, вибуховий гриб якої піднявся на 67 км вгору, а радіоактивна хмара фактьично накрила всю планету. Радянський Союз мав тоді вже і 1 ОО-мегатонну водневу бомбу. Цей факт був однією з причин підписання 1963 року Договору про заборону атомних иррообовувань у трьох середовищах.
Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосивнову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор - О.І.), щоб захистити їх - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року американський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.
У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраїлю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейтралітету у близькосхідному конфлікті, започатковану ще Д.Ейзенхауером.
Фатальною для Джонсона і взагалі для американців стала в'єтнамська війна. Ліндон Джонсон пояснював втручання США у в'єтнамську війну винятково моральними імперативами, а не національними інтересами, оскільки, запевняв він альтруїзм є основою всієї американської політики. Проте невдачі Штатів у В'єтнамі розладнали суспільний консенсус.
Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.
Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.
Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни (азіати воюють проти азіатів), тобто заміні американських збройних сил
південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і Надалі надавати військову таматеріальну допомогу Сайгонові; тїровадити зовнішню політику адекватну їхнім можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.
Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму ж року. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але, при цьому відновилося бомбардирування північнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.
У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню" прийшло "реалістичне стримування". Тодішній міністр оборони США пояснив: "Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність.
У відповідності з новою доктриною Р.Ніксон підняв на новий щабель відносини з СРСР ( було укладено за першу половину 1970-х років майже 200 американо-радянських угод і найголовніше у 1972 році підписано Договір про ПРО); було дано старт процесу арабо-ізраїльських переговорів. 1970-го року підписана чотиристороння угода по Західному Берліну.
Після відставки Р.Ніксона відбудеться реанімація ідеї про поширення американських цінностей у глобальному масштабі. Неоконсервативні політики, представником яких стане Р.Рейган, ввжали політику Ніксона щодо СРСР здачею позицій.
Про зовнішню політику Джіммі Картера (1976-1980) не доведеться багато говорити: вона була фактично провальною. Водночас Картер також сповідував вільсоніанські принципи. Він наголошував: "Нам необхідно бути маяком для тих держав, які бажають миру, бажають незалежності, бажають особистої свободи, бажають дотримуватись основних прав людини". У нього був задум використати нейтронну бомбу (нейтронні артснаряди були дислоковані у Європі, які знищують живу силу, вся інфраструктура залишається неушкодженою). Через протести як у США, так і у Європі, відмовився від цього фантастичного задуму.
Отже, Р.Рейган сформулював глобалістські принципи лаконічно і одверто, об'єднавши у своїй зовнішньополітичній стратегії три постулати: 1) теорію про винятковість Америки; 2)"хрестовий похід" проти "імперії зла", тобто СРСР; 3) відстоювання національних інтересів. США за Рейгана запропонували доктрину досягнення перемоги у ядерному конфлікті, далі - Стратегічну оборонну ініціативу (доктрина так званих "зоряних війн" тощо.
Наступник Рейгана Дж.Буш-старший був обраний президентом США у період складної міжнародної ситуації, а саме, руйнації Ялтинсько- Потсдамської системи міжнародних відносин. США не мали заздалегідь розроблених сценаріїв на випадок розпаду СРСР, тому вдавалися до певних експромтів у зовнішньополітичній сфері. Вашингтон, продовжуючи сповідувати глобалістські концепції, не хотів мати стосунки з низкою строкатих, недосвідчених, неплатежеспроможних контрагентів в особі пострадянських державних, часто-густо квазідержавних утворень, не володіючи для цього необхідних механізмів та інтрументарію. Штати віддавали перевагу двостороннім відносинам з ослабленою Москвою, як виразницею колективних інтересів та відповідачкою за дії республік екс- Союзу. У планах американського керівництва передбачалось, що одна Росія залишиться ядерною державою, яка до того ж зможе сплатити всі борги Радянського Союзу. Не дивно, що перебуваючи в Україні, Дж.Буш-сУ2 переконував у Верховній Раді українське керівництво і народ не боротись за незалежність і не відокремлюватись від Росії.
Разом з тим в американських політичних та урядових колах існувало декілька теоретичних концепцій політики США щодо екс-СРСР:
концепція поміркованого глобалізму, яка передбачала орієнтацію всіх пострадянських республік на Росію, надаючи Україні другорядного значення. Ця концепція панувала під час президенства Дж.Буша-старшого і у перші місяці перебування у Білому домі Б.Клінтона;
радикального глобалізму, спрямованого на подальше ослаблення Росії і відведення Україні, Грузії роль основних інструментів противаги відродженню російського імперіалізму;
концепція регіоналізму, прибічники якої розглядали Україну як частину центрально-східної європейської спільносте, виступали за утворення за участі України у регіональних організаціях, які протидіятимуть Росії. Палким прихильником цієї концепції є Зб.Бжезинський;
4) концепція диференційованого підходу передбачала широкий спектр рекомендацій щодо ролі й статусу України: від форпосту у стримуванні російської загрози до надання Україні ядерного статусу.
2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого
Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав аналогів у світовій історії. З одного боку, ій притаманні ознаки спрпавжньої війни,яка завершилась насильницьким переділом світу на користь переможців і повним фіаско (аж до розпаду) держав, які її програли. З іншого, вонаа незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби "холодного протистояння", які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, що не виключається нова холодна війна - друга холодна війна, але вже у XXI столітті.
Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни: теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав - СРСР і США; війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни; основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово- політичні блоки (США -НАТО; СРСР -ОВД); боротьба точилася за право формувати зону геополітичного впливу; війна носила глобальний характер.
Разом з тим "холодна війна" мала свої характерні риси, які суттєво різнять її від "звичайної" світової війни:
Вперше країна, яка розпочала світову війну, виграла її (можна заперечувати цю тезу, оскільки в односторонньому порядку початок "холодної війни" приписується США);
Геополітичне протистояння мало яскраво виражений ідеологічний характер, прот£ припинення протистояння не призвело до усунення протиборства геополітичного;
Наявність ядерної зброї і усвідомдення небезпеки обопільного знищення у світовій ядерній війні не дозволили застосування військових засобів у глобальному масштабі;
Військові засоби використовувались тільки у регіональному (локальному) масштабі, при цьому найтриваліші і крупномасштабні війни провадили великі держави (у В'єтнамі, Афганістані);
Холодне протистояння, яке тривало майже 45 років, здійснювалось на фоні науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі (СОІ);
Після закінчення "холодної війни" залишилась одна наддержава - США;
Результати війни не були юридично оформлені рішенням міжнародної конференції держав-переможниць як це відбулося після двох попередніх світових воєн;
Результати "холодної війни": розпад однієї з наддержав - СРСР і ліквідація його потенціалу; розпад світової соціалістичної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій; утворення у східноєвропейському просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктів міжнародних відносин; жодна із пострадянських держав не володіє потенціалом колишньогго СРСР; утворення у центральноєвропейському регіоні великої держави - об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендувати на статус регіонального лідера; перерозподіл всіх радянських зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.
Головний результат завершення "холодної війни" у царині міжнародних відносин поляга є у припинення дїї біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вкажемо на низку спецтифічних обставин цього по суті тектонічного процесу: в історії не було такого механізму зміни однієї моделі міжнародних відносин іншою; тотальний характер розвалу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формально-юридичних документів розмиває характер базових параметрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої відбувається; перші вище мовлені ознаки детермінують затяжний тривалий характер формування нової системи міжнародних відносин; ніколи раніше зміна одніжї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіональних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьовується модус взаємин між основними центрами сили, формуєтьмя нова структура міжнародних відносин.
(Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава - США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави,
багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. Жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть наближався класичний світ римської доби. Біполярна система (на зразок періоду холодної війни) складається з двох наддержав, відносини між якими були визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує в коаліції союзних держав і змагається з іншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, що співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючі різні альянси ("європейський концерт націй"). В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи.
Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з названих моделей. Тому С.Хантінгтон характеризує її як "дивний гібрид" одно-багатополюсною системи з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є водночас однополярною і багатополярною. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі - німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірину) та Аргентина (щодо Бразилії).
У названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали 6 перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в оообі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза даної міжнародної системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто відбувалось у європейській політиці XIX століття. У добу холодної війни обидві світові держави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренція та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярної системи, яка проіснувала понад чотири десятиліття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що США прагне до світової гегемоні. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу у регіонах.
Хантінгтон робить висновок, що "світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного XXI ст. У багатополюсному світі великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створювати коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.
Інколи зустрічаються твердження, що США на першопочатках після холодної війни не мали чіткої лінії щодо власної стратегічної мети у зв'язку з припиненням конфронтації і зникнення головного ворога. Проте російські науковці-американісти (зокрема, Ширяєв Б.А.) здебільшого опонують цьому міркуванню. На їхню думку, аналіз зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки у 1990-і роки дозволяє стврджувати, що Штати не втрачали зовнішньополітичних орієнтирів. Заверешення холодної війни було сприйнято як величезна перемога, яка давала США унікальний історичний шанс у прагненні до світового лідерства, а, отже, у реалізації головної місії, «передбаченою долею».
У США одразу усвідомили ті переваги і можливості, які відкривались перед єдиною наддержавою. І практично не сумнівались у тому, що світ після холодної війни став однополярним. У перші роки по завершення холодної війни Сполучені Шатати Америки прагнули дотримуватись стратегії «м'якої, демократичної гегемонії», в основі якої були покладені
традиційні, «інтернаціоналістські» інтереси, яккі, як правило, сповідували(демократичні держави. Ця стратегія передбачала активне втручання США в усіх випадках, де виникала загроза світовій стабільності і безпеці. Вона також передбачала широку участь союзників США, інших держав і міжнародних організацій.
В умовах сплеску етнічних і релігійних конфліктів однією з головних цілей політики США було прагнення не допустити гуманітарних катастроф. На деякий час, це стосується адміністрації Б.Клінтона. Гуманітарні інтервенції стають офіційною політикою США. В адміністрації існувала впевненість у тому, що Сполучені Штати Америки повинні втручатися заради збереження глобальної і регіональної стабільності з тим, щоб не дозволити деструктивним процессам перерости у некеровані катастрофи. Доктрина гуманітарної інтервенції підтримувалася концепціями керованих конфлітів, конфліктів середньої інтенсивності тощо.
Першу гуманітарну інтервенцію США здійснили в Сомалі у 1993 році. Ця інтервенція насправді базувалася на винятково гуманітрних принципах, оскільки у США не було жодних інтересів в цьому Африканському регіоні. Згодом була здійснена інтервенція в Гаїті з метою відновлення демократичного урядування. Наступною була Боснія (1995 рік), і, нарешті, військова акція Косово (1999 рік), яка супроводжувалася широкомасштабним використанням збройних сил США.
Практично всі регіональні конфлікти після холодної війни демонстрували одну негативну рису нової епохи - падіння ефективності міжнародних організацій і, насамперед, ООН. Хоча США і притримувалися принципу «інтернаціонаізму», вони все частіше при здійсненні гуманітарних інтервенцій віддавали перевагу діям без санкцій ООН, посилаючись на її неефективність. Так, США використовували військову силу в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. США все частіше наполягали на своєму праві застосовувати гуманітарні інтервенції в односторонньому порядку без згоди і сприяння міжнародних організацій.
Прихід до влади у 1993 році нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Клінтоном (1993-2000) ознаменувався іншим напрямком реалізації «м'якої гегемонії» - новою зовнішньополітичною концепцією "розширення демократії"", суть якої полягала у збільшенні уваги до постсоціалістичних країн, які перебували у стадії "демократичного транзиту", тобто переходу від авторитаризму до демократії. Сполучені Штати мали на меті спрямувати насамперед зміни у східноєвропейському регіоні у бажаному для них руслі і залучити країни регіону до світових політичних а економічних процесів, в яких самі і домінували. Окрім цього, важливим було ліквідувати потенціал відновлення воєнної небезпеки з боку Росії шляхом позбавлення її впливу у регіоні. Передбачалось, що США допоможуть східноєвропейським молодим державам у розбудові демократії і зроблять їх своїми партнерами у світовій політиці. Якщо іншими словами, то мова йшла про поширення американського впливу на обширний регіон, раніше недоступний для них.
Принципи і основні парадигми нової концепції "розширення демократії" були викладені 21 вересня 1993 року помічником президента США з національної безпеки Ентоні Лейком у виступі перед студентами. Згодом ідеї, викладені Лейком, стали базою документа Ради національної безпеки США "Стратегія національної безпеки шляхом залучення і розширення". Першим пріоритетом американської зовнішньої політики за Б.Клінтона проголошувалась демократизація колишніх соціалістичних держав Євразії; другим - допомога щодо "розширення демократії" передбачала включення нових країн, коли вони досягнуть відповідного демократичного рівня, до військово-політичних і економічних структур Заходу. Цей сценарій, як відомо, вже реалізовано.
Прийняття у 1997 році адміністрацією Клінтона «Стратегії національної безпеки для нового століття» можна вважати ще одним кроком у формуванні нової глобальної стратегії США.
Доктрина розширення демократії і стратегії «м'якої гегемонії» викликали жорстку критику з боку республіканської партії, особливо її консервативного крила. Адміністрацію Клінтона звинувачували у тому, що вона проводить неефективну зовнішню політику, не має орієнтирів і уяви про стратегічні інтереси США.
Значна частина американської еліти стала одверто заявляти про право США на беззастережне світове лідерство. Так під час виборчої кампанії 2000 року Дж.Буш-молодший заявив: «Метою Америки є побудова світу, сформованого американською могутністю, мужністю і мудрістю».
Перемога на президентських виборах 2000 року республіканців і початок президентсва Дж.Буша-молодшого започаткував формування нової зовнішньополітичної стратегії, яка складається з шести-семи найважливіших елементів. Загалом суть "нової стратегії-" США полягає у тому, що відповідно до неї Штати все менше будуть рахуватись з інтересами інших^ З універсальними правилами та глобальними інституціями; будуть прагнути до одноособової і випереджаючої ролі у боротьбі з загрозою тероризму і країнами "вісі зла" (Лівія, Ірак, Іран, Північна Корея, Куба), які мають засоби масового ураження. США будуть використовувати свою неперевершену військову силу для встановлення глобального порядку.
Перший елемент "нової стратегії"" полягає в тому, що США беруть на себе фундаментальне зобов'язання "зберегти однополюсний світ, в якому вони не матимуть конкурентів. Жодній коаліції великих держав без США не буде дозволено досягти гегемонії. Америка повинна залишатись настільки могутньою, що інші великі держави врешті-решт перестануть бути стратегічними суперниками і конкуренція у сфері безпеки між великими державами також зникне."
Другий елемент - це необхідність аналізу глобальних небезпек з боку терористичних груп і визначення шляхів їх подолання. Нова реальність у тому, що ці невеликі терористичні групи, підтримувані країнами "вісі зла", можливо, уневдовзі куплять чи вже володіють ядерною, хімічною чи біологічною зброєю. Ці групи мають бути ліквідовані.
Третій елемент американської стратегії постулює, що концепція "ядерного стримування" зжила себе у зв'язку із завершенням "холодної війни". Тріада: ядерне стримування, національний суверенітет, баланс сил - не діє. Оскільки існує загроза не з боку великих суверенних держав, а з боку транснаціональної терористичної мережі, яка немає території, кордонів тощо.
Четвертий елемент тісно пов'язаний з третім, тобто з довільним тлумаченням національного суверенітету. Оскільки терористичні угруповання не повязані з конкретною територією і кордонами, то США мають бути готові до втручання у будь-який час, будь-де, тобто знехтувати національним суверенітетом будь-якої держави. Ця теза сильно суперечлива, бо Буш-молодший наголошує на важливій ролі територіальної безпеки своєї держави-нації, а іншим державам відмовляє у цьому.
Шостий елемент зовнішньополітичної ліній Вашингтона полягає у тому, що будуть ігноруватись міжнародні правила, договори, взагалі співпраця у сфері безпеки. Після подій 11 вересня 2001 року США відмовились підписати Кіотський протокол ( 1997 року в Кіото було підписано протокол боротьби з глобальним потеплінням. Його учасниками сьогодні є понад 140 державю Україна приєдналась до протоколу 4 лютого 2004 року. З великих держав лише США не підписали Кіотський протокол (Російська Федерація підписала Кіотський протокол у 2004 році), Конвенцію про заборону біологічної зброї, відмовились від договору про ПРО від 1972 року.
Сьомий елемент - США не надаватимуть значення зміцненню міжнародної стабільності, не будуть дотримуватись домовленостей про контроль над озброєнням, як це було під час "холодної війни". Світ, на думку США, повинен виробити радикально новий підхід до проблеми стабільності і поступово пристосуватись до американського гегемонізму.
Восьмий елемент проголошував стратегію превентивних дій. Таким чином, адміністрація Дж.Буша - молодшого відкинула «м'який» демократичний варіант встановлення американської гегемонії у світі і озброїлась варіантом одвертої і жорсткої гегемонії.
Зб.Бжезинський у своїй новій книзі "Вибір: глобальне панування чи глобальне лідерство" кваліфікує дії Дж.Буша-молодшого як екстремістські, якими він наносить великої шкоди довготривалим інтересам США і спонукає до формування антиамериканізму глобального характеру.
Що очікує світ за умови реалізації цієї стратегії? На нашу думку, нас очікує формування конфліктної міжнародної системи, в якій самій Америці буде важко відстоювати свої інтереси. Можна запропонувати інший вихід - різні форми колективної співпраці, дотримання балансу сил, національного суверенітету, тобто принципів вестфальської моделі міжнародного порядку.
3. Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості
З часу появи ядерної зброї ініціюються різного роду пропозиції щодо ядерного роззброєння та контролю над ядерною зброєю. Так, 1946 та 1959 року СРСР запропонував відповідно прийняти: Конвенцію про заборону виробництва й застосування ядерної зброї; про загальне та повне роззброєння. У 1946 році США у свою чергу ініціювали в ООН «план Баруха», у якому йшлося про мирне використання ядерної енергії.
У 1959 році у рамках ООН було створено під головуванням США і СРСР Комітет з роззброєння, до якого спочатку входило 10 держав. 1961 року Комітет поповнився ще 8-ма державами, згодом членами Комітету стали багато інших держав.
У 1963 році було підписано Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах (атмосфері, космосі і під водою). Дозволялись ядерні випробовування лише глибоко під землею. Цей договір є чинним і сьогодні.
1968 року США, СРСР і Великобританія підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), зміст якого зводився до наступного:
не передавати ядерну зброю та ядерні компоненти іншим державам;
Б) не надавати допомогу державам у придбанні ядерної зброї;
неядерні держави зобов'язувалися не набувати ядерну зброю і довіритись гарантіям з боку МАГАТЕ.
На початку 1990-х років майже 40 держав приєднались до цього договору, в тому числі КНР, Франція. Шість держав відмовились від власних ядерних програм і навіть від раніше отриманої ядерної зброї: Південно- Африканська Республіка, Бразилія, Аргентина, Україна, Білорусь, Казахстан.
1972 року було підписано США і СРСР Безстроковий договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО). 1974 року він був доповнений. Дві наддержави дійшли на той час висновку, що спроба захистити свою країну за допомогою ПРО - руйнівна і безперспективна, оскільки вона тільки стимулює гонку як оборонних, так і наступальних озброєнь. Тому США і СРСР вирішили відкрити максимально свої території для завдання можливого удару балістичними ракетами з ядерними боєголовками, щоб переконати одтин одного у неминучості відплати, тобто гарантованого взаємного знищення.
Договір щодо ПРО передбачав: 1) Сторони зобов'язувались не розгортати системи протиракетної оборони по всій своїй території, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районів (фактично договірні сторони відкривали свої території для можливих ударів); 2). Винятком були: а) район радіусом 150 км довкола Москви СРСР, тут Радянський Союз міг розташувати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та 6 комплексів радіолокаційних станцій (PJ1C) ПРО; б) район радіусом 150 км у Північній Дакоті у (СкелястихгорахУ^Транд Форкс (США), де дозволялось розгорнути не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях і дві великі PJIC ПРО. У спадок від СРСР Україна отримала дві PJIC як елементи системи ПРО, які розташовані поблизу Мукачева і Севастополя. Вони функціонують у єдиній російській системі попередження про ракетний напад і контролю космічного простору і захисту держав СНД|
Сторони також зобов'язувались: не створювати, не випробовувати та не розгортати системи або компоненти морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування ПРО; не надавати ракетам, пусковим установкам та PJIC, які входять до складу стратегічної системи ПРО, спроможності вирішувати завдання боротьби з стратегічними балістичними ракетами по всій території; не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.
Також у цьому ж 1972 році США і СРСР підписали Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 1). Сторони відповідно домовились не збільшувати кількісно і якісно носії ядерної зброї, тобто ракети,упродовж 5-й років. Стратегічної авіації договір не торкався.
1979 року підписано цими ж країнами СНО-2. Вперше в історії ядерної зброї сторони домовились про встановлення рівної кількості носіїв стратегічних ядерних озброєнь усіх типів: спочатку по 2400 одиниць, аз 1981 року - 2250 одиниць. СНО-2 не був ратифікований у США через введення Радянським Союзом своїх військ до Афганістану.
1987 рік -Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої дії (Договір про РСМД). Цей договір передбачав ліквідацію упродовж трьох років усіх ракет наземного базування, що мали дальність дії у діапазоні від 500 до 5500 км, їхніх пускових установок і допоміжного устаткування. Таким чином, йшлося про ліквідацію двох класів ядерно-ракетної зброї. Положення Договору про СТАРТ-1 стосувались тільки держав, які його підписали (СРСР і США). Тобто такі держави ядерного клубу, як Великобританія, Франція, Китай, також Індія і Пакистан, його не дотримувались.
Радянські РСМД були розташовані на 117 об'єктах: у Білорусії - 28, Казахстані -5, Росії -14, Україні - 25, Узбекистані -1, Туркменії - 1, Литві - З, Латвії- 2,Естонії -1, ЧССР - 1, НДР - 6.
СРСР мав знищити 1846 РСМД, а США - 846.
На території України на 25 об'єктах було розміщено 377 ракет середньої і малої дії. Всі вони були знищені і утилізовані, причому символічну останню ракету знищили методом підриву 14 квітня 1990 року на полігоні у Капустяному Яру.
Американські РСМД розташовувались на 32 об'єктах, включаючи 23 об'єкти на території США і 9 об'єктів на територіях: ФРН (1), Великобританії (2), Італії (1), Бельгії (1), Голландії (1).
31 липня 1991 року США і СРСР підписали у Москві Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (йшлося про ракети далекої дії - до 10 тис. км) - СНО-1 (СТАРТ-1). Термін дії цього Договору - 15 років. Після цього сторони домовились про подальші переговори. Основним положенням Договору СТАРТ -1 було встановлення через 7 років після вступу у дію Договору, тобто до 5 грудня 2001 року, однакового для Росії і США числа: носіїв - по 1600 одиниць і ядерних боєзарядів - до 6000 одиниць.
23 травня 1992 року на підставі Ліссабонського протоколу державами-правонаступницями колишнього СРСР за договором СТАРТ-1 стали
Білорусь, Казахстан, Україна та Росія. Для Буолрусі, Казахстану і України реалізація Договору означала повну ліквідацію всіх стратегічних наступальних озброєнь, які розташовані на їхніх національних територіях. Усі держави-учасниці виконали взяті зобов'язанні у визначені терміни.
Червень 1992 року підписано Договір СНО-2 (СТАРТ-2) між РФ і США: з 2007 року сторони зобовязались скоротити чисельність ядерних боєзарядів до 3000-3500 одиниць. США ратифікували СТАРТ-2 1996 року, Державна Дума Росії - 2000 року. Термін дії СТАРТ-2 - також 15 років.
Нарешті, у березні 1997 року підписано між РФ і США безстроковий Договір СНО-3 (СТАРТ-3), за яким сторони зобов'язались скоротити кількість ядерних боєголовок до 2000-2500 одиниць.
На початку 1990-х років само по собі ядерне стримування ускладнилось тим, що змінився характер загроз: нові країни поповнюють «ядерний клуб» - Індія, Пакистан, Ізраїль; США розпочали війну проти Іраку під приводом того, що Саддам Хусейн володіє зброєю масового ураження; пакистанський дослідник Хан повідомив у лютому 2004 року, що передав технологію ядерної зброї Лівії;цілком вірогідною є можливість купити на чорному ринку ядерних матеріалів секрети чи компоненти ядерної бомби. Отже, контролювати нині поширення ядерної зброї неможливо, як і важко стверджувати, що політика ядерного стримування буде ефективною.
Тому на міжнародній арені з розпадом СРСР взяв гору інший підхід до проблеми ядерного роззброєння. Першочерговим стає питання нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів ЗМУ. Росія і США, інші великі держави, на відміну від попередніх років, фактично заперечують ідею ядерного роззброєння як умови (хоч і не близької) загальної безпеки. Вони порушують попередні домовленості.
Вашингтон переглянув основні положення своєї військово-політичної стратегії, якою він користувався понад 40 років. Дж. Буш-старший у доповіді «Стратегія США у сфері національної оборони» заявив: «Ми вступаємо у нову еру. Оборонна стратегія і військова структура повинні змінитися, пріоритети переглянуті... Завдання в тому, щоб пристосувати наші оборонні можливості до нинішніх стратегічних умов... Існують нові джерела нестабільності, тому потенціал стратегічного стримування має бути збережений». Президент запропонував концепцію «відновлення американських ядерних сил» у випадку змін у міжнародній ситуації.
Ще у 1989 році міністр оборони США Д.Чейні (нині віце-президент) повідомив про перегляд системи ядерних планувань. Головний напрям цих змін - зникнення страху перед можливою реальною загрозою.
Водночас Пентагон санкціонував у 1991 році скорочення кількості об'єктів нападу на території СРСР до 10 000 ( у 1986 році їх було 16 000), н<<т які були націлені американські ракети; у Східній Європі взагалі були скасовані будь-які об'єкти для ракетного нападу. У липні 1992 року після підписання договору СТАРТ-1 кількість цілей на території екс-СРСР було скорочено до 4 000.
Але ж куди дівати ядерний арсенал, що вивільнився? США почали з'ясовувати нові загрози, зокрема, у країнах «третього світу». Ці країни були розділені на дві групи: 1) країни-парії: Ірак, Іран, КНДР, які ворожі до США;
2) країни, не агресивні до США: Пакистан, Індія, Ізраїль. Таким чином, роль ЯЗ не тільки не знизилась, а, навпаки, можливість її використання зросла на регіональних театрах дій, хоча можливість переростання локальної ядерної війни у загальну не виключалась.
Провідні тенденції та результати ядерної політики президента Б.Клінтона:
1992 року США оголосили мораторій на проведення ядерних випробовувань;
Вашингтон ініціював Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). 51 сесія Генеральної Асамблеї ООН схвалила проект. 24 вересня 1994 року Б.Клінтон поставив свій підпис під цим договором. Щоправда, щоб домогтися ратифікації цього Договору сенатом, у якому було більше республіканців, адміністрація Клінтона здійснила низку попереджувальних і заспокійливих заходів: прийняла 10-річну програму збереження і обслуговування ядерного арсеналу вартістю 40 млрд.дол.( нові технологічні заміри без ядерних випробовувань фіксували старіння та стан компонентів ЯЗ і їхню безпеку у процесі збереження). Незважаючи на ці заходи, сенат провалив у 1999 році ратифікацію Договору (ДВЗЯВ) і таким чином про лобіював інтереси ВПК. Іще у травні 1998 році Індія і Пакистан випробовували ЯЗ.
Ще одна причина провалу ДВЗЯВ полягала у механізіу^набрання ним чинності, тобто його мали підписати всі 44 держави, які є власниками тієї чи іншої ядерної інфраструктури (мають енергетичні чи дослідницькі реактори). Щоправда, чи був ДВЗЯВ чи його немає, значної ролі не відіграє з точки зору нерозповсюдження ЯЗ. Ефективність цього процесу полягає у тому, щоб попередити купівлю державами ядерних матеріалів - плутонія-239 чи урану- 235. Нині ці компоненти (плутоній і уран), за різними свідченнями, цілком можна дістати і виробити ЯЗ найпростішого типу без випробовування. Ядерне випробовування лише є свідченням того, що держава, яка його здійснила, набирає статусу ядерної держави;
. Нова ядерна стратегія Б.Клінтона отримала назву «протидія розповсюдженню або контррозповсюдженню». Її новизна у тому, що передбачались односторонні силові методи для знищення програм ЗМУ, її запасів, засобів доставки - нанесенням високоточних ракетних ударів по об'єктах. У 1994 році були розроблені варіанти нанесення ударів стратегічною авіацією і крилатими ракетами морського базування по об'єктах на території 30-и країн. На території Росії у 1993 році також визначалось до 1000 об'єктів;
. Водночас зберігалось положення стратегії Р.Рейгана про готовність ЗС США до тривалої ядерної війни, про застосування США першими ядерної зброї у випадку конфліктів. Правда, згодом адміністрація Клінтона внесла зміни у ці постулати: нанесення ядерного удару не першими, а у відповідь. Також відмовились від тези про перемогу у ядерній війні тощо;
. Пріоритет в стратегії ведення локальних воєн надавався високоточній зброї, яка набирала все більшої досконалості;
. 1994 року конгрес прийняв рішення про заборону фінансування науково-дослідних робіт з виробництва зброї з ядерним компонентом вагою до 5 кілотонн;
. З 11-и підприємств, які були зайняті виробництвом компонентів для ЯЗ і її зборкою, на 2000 рік закрили 7; з 5-й лабораторій закрито 2.
З приходом до влади Дж.Буша-молодшого розпочався період так званого ядерного «ренесансу». Група експертів оцінила ядерну спадщину Б.Клінтона наступним чином:
. Виробничий комплекс ЯЗ потребує негайного відновлення, тому необхідно прийняти 10-річну програму відновлення виробничих потужностей для заміни компонентів ЯЗ. Щорічно вкладати у цю програму від 300 до 500 млн. дол..
. Три ядерні лабораторії перебувають у стані морального занепаду у зв'язку з відсутністю перспектив на майбутнє. Отже, необхідно ініціювати інтенсивну роботу лабораторії і розробити таку методологію оцінки ЯЗ з тим, щоб зберігти найбільш кваліфіковані кадри.
Конгресс повинен підтримувати реалістичні бюджети, а міністерства оборони і енергетики повинні бути партнерами у підготовці «оглядів ядерної політики».
Міністерство оборони повинно стати головним в оцінці стану ЯЗ.
. Хоча ядерні випробовування не є неминучими, але необхідно підготувати полігон у Неваді до можливих ядерних випробовувань.
.Загальний висновок групи експертів: стан ядерного оборонного комплексу США поганий, (нагадаю, що ядерний арсенал США є наймогутнішим на планеті - (б000-7000^)боєзарядів, 65 відсотків якого морського базування). Що нового запропонувала адміністрація Дж.Буша-молодшого у сфері ЯЗ? Нагадаю, що після 11 вересня 2001 року республіканці запропонували «доктрину превентивного удару», тобто експорт демократії шляхом застосування військової сили на регіональних рівнях. Маємо підтвердження цього: американські акції в Афганістані та Іраку. Якщо не вдаватись у міжнародно-правові аспекти іракської війни, то вона увійде в історію як перша війна XXI століття, під час якої максимально використовувалась високоточна зброя. Так, якщо під час Першої іракської війни («Буря у пустелі») у 1991 році використовували 40 відсотків високоточної зброї, то під час Другої («Шок і жах»)- у 2003 році - вже 95 відсотків. Друга іракська війна зайняла вдвічі менший термін у порівнянні з «Бурею у пустелі», втрати також удвічі менші і це при тому, що масштаби і цілі останньої Іракської війни неспівставимі з попередньою. Високоточна зброя показала свою цілковиту ефективність у цьому великому регіональному конфлікті.
Новий «ядерний огляд» 2001 року, який подається конгресові міністерством оборони кожні 4 роки, засвідчує такі підходи: 1) пріоритет в оборонній стратегії все-таки відводиться ЯЗ; 2). Використання високоточної тактичної ЯЗ (5 кілотонн у тротиловому еквіваленті); 3). Вдосконалення засобів, які здатні знищити зброю масового ураження (ЗМУ) до того, як її буде використано; 4). Анулювати заборону на дослідження, які стосуються ЯЗ малої потужності. У травні 2003 року конгрес скасував цю заборону, яка була запроваджена 1994 року; 5). Інвестувати технології, які дозволяють руйнувати запаси ЗМУ у країнах, дії яких суперечать американським інтересам; 6). Покращити програми ядерного нерозповсюдження, посилити контроль разом з союзниками над ядерними матеріалами та їхньою розробкою; 7). Підтримати модернізацію лабораторій.
Найголовніше, виходячи із «доктрини превентивних дій» республіканської адміністрації Дж.Буша-молодшого, полягало у розробці ядерних боєприпасів нового покоління: міні-ньюки (ЯЗ надмалої потужності для регіональних операцій); бункер-бастери - це бомби вагою 2200 кг, які призначені для знищення підземних цілей, зокрема, бункерів з товщиною залізобетонних стін до двох метрів, в яких зберігаються ЗМУ; нейтронні боєприпаси для знищення наземних сховищ хімічної і біологічної зброї.
Так само Дж.Буш-молодший оголосив 13 грудня 2001 року про вихід із Договору про ПРО від 1972 року. СІЛА офіційно розпочали створення національної протиракетної парасольки, яка має накрити всю територію США і країн-союзниць. Система Національної протиракетної оборони (скорочений варіант СОІ) повинна складатись з двох бойових ешелонів: орбітального і наземного. На орбіті буде 58 бойових космічних станцій, які будуть оснащені самонавідними ракетами і апаратурою, яка фіксуватиме факели старту ворожих міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). Бойові космічні станції будуть збивати ворожі МБР ще до виходу їх у відкритий космос.
Наземний ешелон буде знищувати вцілілі боєголовки противника, коли вони підлітатимуть до цілей. Наземний ешелон НПРО має також прикривати американські війська на театрі військових дій.
Адміністрація США щороку збільшує оборонні витрати. 2005 року вони склали 400 млрд. дол., або 4% від ВВП Америки. Це майже у 8 разів більше, ніж весь ВВП України за 2003 рік. До цієї суми не входять витрати на Ірак і Афганістан, які виділяються окремими статтями. Зараз США виділяють 1 млрд. дол. щонеділі на відбудову Іраку і 1 млрд. дол. щомісячно - на Афганістан. 2005 року 138 млрд. дол. було витрачено на купівлю зброї і обладнання і на наукові дослідження, 114 млрд. дол.. - на утримання військ і техніки. 2006 року військовий бюджет становив 573 млрд. дол. Тенденція збільшення військового бюджету зберігається.
«Доктрина Буша», її зміст та суть
При наближенні завершення президентства Дж.Буша-молодшого робляться спроби узагальнити нововведення та особливості зовнішньополітичної парадигми США у XXI столітті. У політичний лексикон ввійшов такий термін як «доктрина Буша», яка представляє собою цілісну стратегію щодо забезпечення безпеки національних інтересів США і пошуків розв'язання нових викликів і загроз національній та міжнародній безпеці, зокрема тероризму. Її перші ідеї були обнародувані у виступі Буша перед випускниками Військово-повітряної академії у Вест-Пойнті 1 червня 2002 року, розвинені в «Стратегії національної безпеки США» (2002 рік), «Національній стратегії боротьби з тероризмом».
«Доктрину Буша» можна умовно розділити на декілька структурних ланок.
Перша частина доктрини - найбільш масштабна і деталізована - програма щодо поширення базових американських цінностей і демократизації Великого Близького Сходу;
Друга складова - акцент на превентивні дії у забезпеченні національної безпеки;
Третя ланка - модель односторонніх дій (так званий унілатералізм), опора на власні сили у зовнішній політиці США і свобода від зобов'язань на міжнародній арені;
Четвертий, об'єднуючий всю концепцію елемент - домінування США у світовій політиці, важливою частиною якого є ставка на абсолютну першість у військово-технічній сфері.
Пропонуємо короткий аналіз цих чотирьох складових «доктрини Буша».
Адміністрація Буша визначила пріоритетний регіон, який насамперед підлягає демократизації - Близький Схід, демократизацію якого Буш назвав «викликом епохи».
Демократизація країн цього регіону розглядається кабінетом Буша не тільки в аспекті національної безпеки, але як історичний шанс вивести американський вплив в регіоні на новий рівень, який виходить за межі арабо- ізраїльського конфлікту.
Обґрунтовуючи безпосередній зв'язок між терористичною загрозою, яка існує з боку держав Близького Сходу, і її усунення шляхом утвердження демократичної форми правління, США апелюють до наступної тези: демократія як форма організації суспільно-політичного життя знижує терористичну активність, надаючи більше можливостей для самореалізації і діалогу між владою і суспільством, створюючи механізм «приглушення» екстремістських настроїв.
Конкретним зовнішньополітичним продуктом адміністрації Буша у цьому контексті став план перетворення близькосхідного регіону, запропонований у червні 2004 року для обговорення «великої вісімки» в Сі- Айленді під назвою «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Великого Близького Сходу і Північної Африки».
Свобода дій США у світі за адміністрації Буша є єдино можливою лінією поведінки у заданій системі координат (превентивні дії, недотримання принципу державного суверенітету і т.д.).
Коопераційний методі у зовнішній політиці США став відходити на задній план одразу після приходу до Білого дому Дж.Буша: упродовж перших місяців його президентства Сполучеі Штати виступили проти або вийшли з декількох міжнародних угодЙ9 які стосувалися обмеження озброєнь, екології і міжнародної карної відповідальності.
Ставка на односторонні дії при прийнятті рішень з найбільш ключових питань зовнішньої політики викликала немало дебатів як всередині самої адміністрації, так і у відносинах з союзниками. Революційно налаштовані члени республіканської адміністрації запропонували, по суті, новий порядок справ: модель прямих і неузгоджених дій, котрі пояснювались інтересами безпеки і привілейованого становища США на вершині світової ієрархії великих держав. Врешті-решт, резидент Буш прийняв сторону апологетів односторонніх дій, що спричинило погіршення відносин зі союзниками.
У «Стратегії національної безпеки США» 2002 року йдеться про право США у превентивному порядку застосовувати силу (у тому числі військову) проти терористів і держав - спонсорів тероризму. «Виходячи з логіки здорового глузду і міркувань самооборони, Америка буде здійснювати дії проти подібних виникаючих загроз перш, ніж вони повністю сформуються» - говориться у документі. Превентивне застосування сили перед обличчям неминучої загрози, стверджують автори Стратегії, вважається виправданим і підкріплене «міжнародним правом і традицією справедливого ведення війни».
Превентивні дії слугували обгрунтуванням війни проти Іраку, вони також розглядаються стратегами Вашингтона як одна із опцій сучасного зовнішньополітичного арсеналу. Головною ознакою превентивності як моделі дій у порівнянні з попередньою практикою є те, що вона заперечує фундаментальну основу попереднього етапу забезпечення національної безпеки - політику стримування.
Ставка н домінування на світовій арені є складовою частиною нової зовнішньополітичної парадигми США (унілатералізм, превентивні дії, військові інтервенції, оперативність і свобода рук при прийнятті рішень, глобальний масштаб контртерористичної кампанії).
У «Стратегії національної безпеки» 2002 року стверджується, що Штати не мають рівних собі у світі за військовим потенціалом і стратегія зовнішньої політики США повинна включати в себе елемент максимально тривалого збереження домінуючого становища США у світі. Президент Буш заявив у Вест-Пойнті у червні 2002 року, що Америка не має ні імперських амбіцій, ні утопії, яку необхідно нав'язувати. Єдине, що ми хочемо для інших - теж саме, що^Г хочемо для самих себе, а саме: свободи від насильства, дарів свобод і надії на краще життя». У цій промові Буш зробив важливу заяву, яка віддзеркалює його погляд на роль американського військового потенціалу у недалекому майбутньому: «Америка володіє і має намір зберегти недосяжну військову могутність, позбавляючи таким чином гонку озброєнь сенсу».
У 2008 році США мають 725 військових баз за межами своєї території. Американські сили спеціального призначення перебувають у стані бойової готовності у 125 країнах світу, а світ поділений між п'ятьма регіональними командуваннями.
За даними 2007 року Стокгольмського міжнародного інституту вивчення проблем миру (СІПРІ), США в останні роки витрачали на військові потреби стільки ж, скільки решта країн разом узяті. Військові витрати США вийшли у постійних цінах на рівень часів «холодної війни» і склали у 2005 році 505 млрд. дол., у 2006 - 529 млрд. (зростання на 4,7% при середньосвітовому зростанні на 3,2%). З 2001 по 2005 рік витрати на оборону і безпеку у реальних цінах виросли у США на душу населення на 48%.
Загалом є очевидним, що ідейну основу «доктрини Буша» становить фактично програма пребудови світової політики за американським сценарієм. Події 11 вересня 2001 року були, з одного боку, каталізатором ідейного оформлення нової доктрини у сфері зовнішньої політики і безпеки, а, з іншої - відправною точкою активно-екстравертної зовнішньополітичної діяльності США.
4. США і ЄС: стан та перспективи стратегічної трансатлантичної співпраці у XXI столітті
За своєю значимістю для світової політики і економіки, за своїми масштабами і обсягом відносини між США і ЄС , безперечно, утримують перше місце у світі.
За останні 15 років виник цілий пласт літератури на тему глобального лідерства ЄС. Причина цього явища криється у тому, що досягнутий рівень інтеграційного зближення європейських країн дозволяє розглядати його не як «пересічне» об'єднання суверенних держав Західної і почасти Східної Європи, а як «протодержаву», якій властиві риси звичайної держави. Такому тлумаченню відповідає написання офіційної назви «Європейський Союз», тобто обидва слова великими буквами.
ЄС незмінно фігурує у всіх аналітичних схемах, спрямованих на виявлення тенденцій розвитку світових міжлідерських відносин. Якщо не зважати на деякі перебільшення, оцінки потенціалу ЄС як глобального гравця загалом високі і правильні. Його насправді необхідно розглядати в контексті проблем глобального лідерства навіть сьогодні, коли «інтегрована суб'єктність» Європейського Союзу як міжнародно-політичного гравця сформувалась не повною мірою.
Керівники ЄС притримуються глобальної трактовки своїх зовнішньополітичних інтересів. Вони наголошують на тому, що в епоху транс націоналізації географічно віддалені загрози викликають не менше занепокоєння, ніж ті, що надходять з сусідніх регіонів. Можна навести великий список міжнародних проблем, в яких ЄС як єдиний суб'єкт бере безпосередню участь - ядерні проблеми Північної Кореї і Південної Азії, безпека на Близькому Сході, ситуація в Афганістані, Екваторіальній Африці, демократизація балканських та східноєвропейських країн, і за напрямками своєї зовнішньої політики, і в оцінках глобальних небезпек ЄС близький до США. Проте особливості політичної природи Євросоюзу, його унікальна геополітична специфіка і специфіка економічних прагнень визначають суттєву різницю міжнародних стратегій Брюсселя і Вашингтона. Європейський Союз виробляє власний стиль лідерства у світовій політиці - більш стриманий і ненав'язливий, але у перспективі, можливо, він не поступиться за ефективністю американському.
Якою мірою сьогодні можна вважати Євросоюз глобальним лідером? Пошук відповіді на питання варто розпочати з аналізу лідерського потенціалу ЄС.
Перший вимір лідерського потенціалу ЄС - територіально- демографічний та економічний. За територією, чисельністю населення і величиною ВВП ЄС повною мірою можна зараховувати до кола глобальний гравців: 27 держав з населенням понад 500 млн. осіб., які виробляють четверту частину світового валового продукту. Станом на 2004 рік маємо: 300 млн. американців з ВВП понад 12 трлн. дол. і 400 млн. західноєвропейців з ВВП понад 14 трлн. дол. За величиною ВВП Євросоюз вдвічі переважає ВВП Японії та Китаю. Щоправда, за показником річного ВВП на душу населення ЄС (21 тис. дол..) поступається США (37 тис. дол..) і Японії (33 тис. дол..), але в шість з половиною разів переважає КНР (3 тис. дол.).
За темпами економічного зростання ЄС випереджає Японію, але суттєво поступається США і Китаєві. У 1990-2003 роках ВВП Японії у середньому зростав на 0,3% в рік, ЄС - 1,6%, а США - 2,8%). Китай вибивається з загального ряду, за оцінками західних експертів, щорічний ріст його економіки за останнє десятиріччя становив 9% ( вірність ЄС імперативам економічного і валютного союзу привело до більш високих показників безробіття на початок 2004 року у порівнянні з США і Японією: 8% проти 5,7% і 5% відповідно). При цих розрахунках треба мати на увазі, що відносно невисоку показники економічного зростання ЄС обумовлені політикою самого Союзу, оскільки він готувався до запровадження єдиної валюти і свідомо «пригальмовував» економічне зростання, віддаючи перевагу зниженню інфляції, скороченню державного боргу і дефіциту державного бюджету.
Візьмемо такий показник - як величина золотого запасу. За даними Всесвітньої ради з золота, світовий золотий запас станом на 2007 рік становить 27 тис. тонн. Перше місце належить США, в їхніх золотовалютних резервах зберігається станом на 2007 рік трохи більше 8 тис. тонн золота. Європі належить друге місце: Німеччина - майже 3,5 тис. тонн («-е місце у світі), далі Франція - 2700 тонн та Італія - 2450 тонн (МВФ займає третє місце - 3200 тонн). Росія обіймає 14-е місце - 386,5 тонни. Україна - 53-е місце з поміж 105 країн - 17,2 тонни. З країн СНД найбільший золотий запас має Казахстан - 59,8 тонни - 40-е місце у світі.
ЄЄ - один з найбільших гравців на полі міжнародної торгівлі. Частка ЄЄ і США у світовій торгівлі станом на 2002 рік становила 18,5% і 18,7% відповідно. Китай значно відстає з 680 млрд. дол., його частка у світовій торгівлі становила 6,1%. На Японію припадало 7,4%), тобто вона у два з половиною рази поступається ЄЄ.
Запровадження ЄС євро стало фактором глобального економічного впливу, оскільки у Союзу з'явились додаткові можливості здійснювати незалежну від США економічну й валютну політику. Євро серйозно конкурує з доларом: країни переходять на розрахунки у євро, відмовляючись від долара.
Другий вимір лідерського потенціалу ЄС - культурно-політичний вплив. Поряд з потужним економічним фундаментом важливим елементом лідерського потенціалу Євросоюзу є його культурно-політичний вплив («європейські цінності»), масштаби якого фактично зберігають загальносвітовий характер. «Європейські цінності» асоціюються з уявою розв'язувати спори мирним переговорним шляхом, дотримання громадянських і політичних прав і свобод людини та етнічних меншин, забезпечення економічної й політичної стабільності на основі суспільної солідарності і підвищення добробуту європейців, підтримання безпечного і дружнього зовнішнього оточення. Ці цінності впливали в продовжують впливати на політичну культуру багатьох неєвропейських країн та регіонів - від Східної Азії до Африки і Латинської Америки.
Одним з «найбільш європейських» за своїм духом та ідеологією документів другої половини минулого століття став Заключний акт Наради з безпеки в співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 рік). Так звана третя «корзина» акту (права людини і співпраця у гуманітарний сфері) і частково перша (воєнні аспекти європейської безпеки) стали по суті «моральним кодексом» постсоціалістичних перетворень у Східній Європі, Росії та інших країнах СНД. Загалом цей документ відіграв колосальну правову, політичну і дипломатичну роль в гігантській трансформації світової політики на початку 1990-х років. Горбачовська перебудова базувалась на «європейських цінностях»: він визнав право союзників СРСР вибирати альянси на свій розсуд і визнав примат міжнародного права над внутрішнім.
Рада Європи представляє собою елемент як організаційного ресурсу ЄС, так і потенціалу його морально-політичного впливу. Формально Рада Європи вважається європейською організацією, проте вона формує загальносвітовий канон правозахисних норм, прагнучи поширити їх на світове співтовариство. Не дивно, що правозахисники всього світу апелюють до європейської оцінки ситуацій.
Визнанням високого авторитету саме європейської традиції моралі і боротьби за справедливість є факт розташування у Європі міжнародних судових органів та трибуналів - Міжнародного суду ООН, Міжнародного трибуналу ООН з колишньої Югославії. Міжнародного карного суду Європейського суду з прав людини тощо. У квітні 2004 року у Міжнародному суді ООН відновилось судочинство за позовом Сербії та Чорногорії проти США у зв'язку з актами воєнного вторгнення держав НАТО на територію Югославії і шкоди, нанесеній їм.
Європейська модель інтеграції слугує взірцем для інших регіонів, хоча жодне з інших об'єднань не обрало європейського «наднаціонального» шляху.
Військово-політичний вимір лідерського потенціалу ЄС. Цей вимір має складну структуру, оскільки умовна «Європа» існує у трьох іпостасях: національні держави, власне ЄС і блок НАТО. Великобританія і Франція володіють хоча і обмеженим, але дієвим потенціалом ядерного стримування. Німеччина поряд з Великобританією, Францією, а також Італією і Іспанією мають ефективні звичайні збройні сили. Низка середніх і малих держав ЄС мають небагато численні, але добре оснащені армії, здатні забезпечити оборону національної території і за необхідності ввійти до складу міжнародних миротворчих контингентів. Разом з тим національний потенціал жодної з європейських країг не дозволяє претендувати на глобальне лідерство. Дієздатність національних збройних сил країн ЄС обмежена відносно низькими у порівнянні з їхніми ВВП військовими витратами. У 2005 році військові бюджети: США-573 млрд дол., КНР - 81 млрд., Франція - 45 млрд., Японія - 44 млрд.. Великобританія - 43 млрд., Німеччина - 36 млрд., Італія - 28 млрд., Південна Корея - 21 млрд., Росія - 21 млрд. дол. (Армія КНР - 2,225 млн., США - 1,6 млн., Індія - 1,325 млн., Північна Корея - 1,1 млн., Росія - 960 тис.. Південна Корея - 685 тис., Пакистан - 620 тис., Іран - 540 тис., Туреччина - 515 тис., Мьянма (Бірма) - 490 тис. осіб).
Єдиним значним кроком в реалізації воєнного потенціалу ЄС є проект створення Європейських сил швидкого реагування (ЄСШР), розпочатий 1999 року. Передбачалось сформувати контингент у складі 60 - 100 тис. осіб, який буде здатним до швидкої передислокації у зони конфліктів і ведення миротворчої діяльності терміном до одного року. Термін реалізації проекту - 2003 рік. Цього не сталося через труднощі з фінансуванням та політичні суперечки між учасниками. Перенесено реалізацію проекту на 2007 рік , а остаточно на 2010 рік.
Найбільший військово-політичний вплив у світі ЄС міг би мати шляхом скоординованих дій своїх членів в НАТО. З 26 країн-членів НАТО 24 - це європейські держави. У цьому сенсі мало здобутків. У березні 2003 року підписана домовленість «Берлін плюс», яка теоретично передбачає ситуацію, що ЄС може використовувати за дозволом США, коли вони не розділяють пріоритети європейців) ресурси НАТО, оперативні розробки, військову техніку і інфраструктуру. Війни у Перській затоці, югославська криза наочно довели безпорадність європейського військового потенціалу, Всі основні бойові операції проводились американськими збройними силами.
У 1992 році у Маастріхті була заснована Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС, але вона була виведена за межі наднаціональних органів ЄС і залишилась прерогативою міждержавних стосунків. Але ж тепер ЄС необхідно створити власні інструменти військово-політичної співпраці, які відсутні. ЄС натомість вирішив використати ЗЄС: у Маастрихтському договорі на ЗЄС покладена відповідальність за здійснення майбутньої єдиної європейської політики у сфері оборони й безпеки. Це був перший концептуальний крок до об'єднання ЄС і ЗЄС.
Історія ЗЄС: 1947 року було підписано Дюнкерський договір між ВБ і Францією про взаємні гарантії безпеки; у березні 1948 року вже п'ять держав, окрім ВБ і Франції, Бельгія, Люксембург і Нідерланди підписали Брюссельський пакт терміном на 50 років, який проголошував створення Західного союзу як багатостороннього економічного і полито-воєнного союзу західноєвропейських країн, які воювали проти Німеччини. 1955 року до Західного союзу ввійшли ФРН та Італія і він став називатись Західноєвропейським союзом. З того часу ЗЄС залишався у «замороженому» стані. Особливої потреби у ньому не було, оскільки військово-політична співпраця відбувалась у межах НАТО. Проте юридично ЗЄС продовжував існувати.
На початку 1990-х років ЗЄС розширився: 1990 року до нього офіційно приєднались Іспанія і Португалія; 1995 року - Греція і Данія отримали статус спостерігачів, згодом такий же статус отримали Ірландія, Австрія, Фінляндія, Швеція. Ще у 1994 році були внесені зміни до статуту ЗЄС: визнано статус асоційованого члена. Такими стали Ісландія, Туреччина, Норвегія. Потім ще одна зміна у статуті ЗЄС: визначено статус асоційованого партнера: Болгарія,
Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія. Асоційовані члени і партнери не мали права вирішального голосу.
У травні 1992 року було створено перше військове з'єднання - Сврокорпус (Німеччина та Франція). 1993 року до Єврокорпусу приєднались Бельгія та Іспанія. Сврокорпус (6 тис. осіб) у складі НАТО брав участь у миротворчій місії у Боснії.
Організаційний ресурс лідерського потенціалу ЄС. Він визначається участю Євросоюзу у численних багатосторонніх загальносвітових і регіональних організаціях, діалогах, форумах тощо. Вступ у січні 2007 року Болгарії та Румунії до ЄС забезпечив Брюсселю право заявити про свою особисту участь у чорноморському співробітництві. Як відомо, Чорноморський регіон розташований на одному з ключових глобальних перехресть. Тут перетинаються найважливіші міжнародні шляхи з Європи в Азію, з Центральної і Північної Європи (по системі водних шляхів річки Дунай і каналу Рейн-Майн-Дунай) на Близький Схід і далі в Південно-Східну Азію, з держав СНД у країни Середземномор'я.
На стамбульському саміті глав держав - ОЧЕС (Організація чорноморського економічного співробітництва) у червні 2007 року Євро комісія отримала статус спостерігача у цій організації. Це спричинило різні оцінки російських ЗМІ. Деякі з них зазначають, що у своєму чорноморському пасьянсі Кремль отримав потужного конкурента, якого не мав з часів Османської імперії.
Ще у квітні 2007 року Єврокомісія виступила з новою спеціальною ініціативою щодо співробітництва з Чорноморським регіоном у рамках політики сусідства, опублікувавши документ під назвою «Чорноморська синергія - нова ініціатива регіонального співробітництва». Прогнозують, що з Чорноморським регіоном пов'язане майбутнє об'єднаної Європи. Можна з цим погодитись, оскільки чорноморське перехрестя має геостратегічну природу. Тут перетинаються інтереси Туреччини, Росії, України, Східних Балкан, Держав Кавказу. У цьому регіоні сконцентровані також і проблеми, які загрожують безпеці Європи - від нелегальної міграції до екологічної деградації, від безпеки енергопостачання до наркотрафіка, торгівлі зброєю й «заморожених» конфліктів. Не менш важливим є те, що Чорне море є водночас і цивілізаційним перехрестям, на якому перетинаються вплив православ'я, ісламу, а також посилюється вплив західної політичної культури.
Сектор, у якому стратегічне значення Чорноморського регіону для ЄС найбільш помітне - це енергетика. Євросоюз винятково залежний від нафти й газу з Росії, Близького Сходу та Північної Африки, які до 2030 року поставлятимуть до 70% споживаних ним енергоресурсів. Необхідно нагадати, що і США сприймають цей регіон як «стратегічний коридор», що відкриває шлях до охоплених важкою кризою районів Близького й Середнього Сходу.
ЄС, прийнявши до свого складу Болгарію та Румунію, поширив політику «нового європейського сусідства» на всі країни Південного Кавказу і Балкан. Врахуємо також, що нинішнє геополітичне становище Причорномор'я залишається невизначеним, що дає змогу розглядати цій регіон ззовні як «нічийну смугу», як «прикордоння».
Інша сфера інтересу ЄС у Чорноморському регіоні - транспортні шляхи. Прикладом може слугувати один з найперспективніших - Євро-Азійський транспортний коридор, ключовою ланкою якого є паромна переправа Іллічівськ-Поті. Розвиток цього коридору фінансується ЄС у рамках програми ТИАЗЕСА і передбачає надання технічної допомоги. Перспективними видаються й транспортні коридори Одеса-Гданськ і радіальний навколо Чорного моря в рамках ОЧЕС.
Але зазначимо, що Чорноморський регіон ще не став регіоном інтенсивної інтеграції. Саме тут з усією чіткістю виявляється принцип: «Політика є концентрована економіка». Тут існує декілька претендентів на лідерство: Росія, Україна, Туреччина, Румунія. Роль лідера у регіоні дає значні економічні переваги, насамперед у транспортних комунікаціях і у сфері транзиту енергоносіїв. Від того, яким країнам вдасться домогтись цієї переваги, залежатиме їхнє майбутнє.
Криза відносин між США і ЄС, приводом до якої стало неприйняття частиною Європи американської політики в Іраку, викликала дебати і навіть прогнози щодо розриву відносин між Брюсселем та Вашингтоном.
У роки «холодної війни» американська політика щодо Західної Європи базувалась на трьох принципах: культивувати трансатлантичні зв'язки; підтримувати процес європейської інтеграції; здійснювати стратегічне лідерство в Європі. Як тільки СРСР перестав бути спільним противником, американці поступово стали відходити від двох перших принципів, залишивши чинним третій: домінування в Європейському регіоні.
Проте ситуація в Європі сьогодні інша. Тут з'явився новий елемент в геостратегічному балансі XXI століття - Європейський Союз, свого роду протосупердержава. Чи достатньо сил у США, щоб домінувати на просторах ЄС? І взагалі, яка Європа потрібна Америці?
Це питання розділило політико-академічну еліту США на три провідні течії: «традиціоналістів», «розкольників» та «прагматиків-дуалістів». «Традиціоналісти», до яких належить більша частина демократів, виступають за тісне стратегічне співробітництво з ЄС і будівництво трансатлантичних зв'язків на основі рівності сторін. Вони закликають адміністрацію Буша підтвердити про підтримку США європейської інтеграції. На їхню думку, в найближчі 10-20 років з'явиться реальний конкурент США, але це буде скоріше Китай, аніж Європа.
Друга частина американського політикуму, так звані «розкольники», розглядають об'єднану Європу передовсім як політичного конкурента США у світових справах. Вони вбачають у зміцненні ЄС загрозу появи противаги американському впливу і заперечують ідею рівного партнерства. Деякі розкольники звинувачують Європу у небажанні допомогти політично і військово Сполученим Штатам у боротьбі з «ісламським тероризмом джихаду». Вони вважають, що політично сильна і структурно цілісна
Європа не відповідає американським національним інтересам. Представники цієї течії далекі від думки, що Європа може стати воєнним суперником Америки, але у несиловій конкуренції Європа може успішно змагатись з США. Тоді, за їхньою логікою, для чого підтримувати гасло єдиної Європи, якщо об'єднання європейців відбувається не на принципах солідарності з Америкою.
Вони пропонують «стратегію вибіркового партнерства» як стратегії селективної протидії європейській інтеграції, спрямованої проти централізації, зміцнення влади наднаціональних структур і політичного об'єднання ЄЄ, проти створення європейського бойового потенціалу поза рамками НАТО, оскільки все це не відповідає національним інтересам США. Тобто пропонується розвиток двостороннього партнерства лише з лояльними союзниками, які відомі своїм євроскептицизмом (Великобританія, Данія, Польща). США, на думку «розкольників», повинні надавати цим державам дипломатичну, фінансову допомогу, щоб вони могли вистояти під тиском ЄС; надати східноєвропейським країнам, що вступили до НАТО, економічну допомогу на більш вигідних умовах, ніж ЄС; перевести частину американських військових баз з Німеччини на територію цих держав, що забезпечить їм 6 млрд. дол.. щорічного прибутку. Як запасний варіант вони висувають ідею «нового НАТО» - з меншою кількістю учасників шляхом укладення стратегічних угод США з окремими державами на двосторонній чи багатосторонній основі.
Щоправда, традиціоналістами і розкольниками не вичерпується плюралізм думок стосовно ролі ЄС у зовнішньополітичній стратегії США. Існує ще третій напрямок, так званий «дуалістичний», стратегію якого визначають як «селекційну співпрацю» (представники неореалістичної школи). Прихильники «селекційної співпраці» відкидають дві перші стратегії. «Селекційна стратегія» передбачає, що США у стосунках з Європою повинні поєднувати прагматичну співпрацю зі стратегією стримування, яка спрямована на приборкання негативних тенденцій у розвитку ЄС і його зовнішні політиці. Прихильники цього напрямку переконані, що європейська інтеграція буде продовжуватись в тій чи іншій формі, а Європа прагнутиме все більшої незалежності від Штатів, тому мета США полягає у тому, щоб забезпечити збереження в Європі плюралістичного порядку, відкритого для впливу Америки і збільшення вірогідності того, що незалежний ЄС не матиме ні стимулів, ні засобів, щоб приєднатись чи очолити глобальну коаліцію, спрямовану на стримування американської сили.
Ознаки побудови такої коаліції США вбачають у спільних виступах Росії, Китаю та Індії на підтримку багатополярного світу. Не допустити змички ЄС і цієї трійці - стратегічне завдання для США, хоча такий союз виглядає досить гіпотетично.
Варто нагадати, що трансатлантичні відносини не були безхмарними навіть в роки «холодної війни». Західна Європа і Сполучені Штати пережили немало криз: з приводу Суецької кризи 1956 року, виходу Франції з військових структур НАТО, «стратегічної оборонної ініціативи» Р.Рейгана, розміщення в Європі «Першингів -2», деколонізації і, нарешті, війни проти режиму Саддама Хусейна.
За макропоказниками у США і ЄС чимало подібного. Станом на 2004 рік: 300 млн. американців з ВВП 12280 млрд. дол. і 400 млн. західноєвропейців з ВВП 13700 млрд. дол. США займають перше місце серед торговельних партнерів ЄС. З точки зору торговельної ЄС є більшою величиною: загальний експорт Союзу рівний 2450 млрд. дол., а США - 694 млрд. дол.; імпорт відповідно 2447 млрд. дол. і 1202 млрд.дол. Поступаються США Європейському Союзу і в обсягах двосторонньої торгівлі: імпорт США з ЄС становить 232 млрд.дол., а імпорт ЄС з США - 158 млрд. дол.., а експорт США до ЄС - 144 млрд. дол., експорт ЄС до США 234 млрд. дол. Разом з тим на США і ЄС припадає 50% світових інвестицій. Окремо на Європу припадає 75% всіх іноземних інвестицій США.
У торговельній сфері також нагромадилось чимало непорозумінь. Наприклад, питання про оподаткування американських компаній, які мають іноземні філіали. Ще на початку 1980-х років американські компанії (близько 3600, включаючи «Боїнг», «Майкрософт», Дженерал Моторе») отримали у відповідності з податковим кодексом право засновувати іноземні філіали і отримувати пільги в Америці при оподаткуванні. Це дає можливість таким компаніям економити в рік до 4 млрд. дол. ЄС поскаржився у СОТ, адже це є порушенням правил торгівлі, оскільки повинно бути рівне оподаткування як товарів, які йдуть на експорт, так і тих, що продаються на внутрішньому ринку. 1999 року СОТ прийняла рішення, що така практика є скритою формою субсидування експорту. США програли апеляцію і СОТ дозволила СС підвищити ввізні мита на 1600 видів товарів, якщо США не будуть виконувати рішення СОТ.
Інший приклад. СІЛА протестують проти прийнятих в ЄС субсидій для виробників сільськогосподарської продукції. В Америці вважають, що надлишкове виробництво с\г продукції в ЄС призводить до скорочення експорту цієї продукції з США до Європи.
В ЄС діють більш жорсткі закони щодо захисту споживачів. З 1998 року ЄС фактично заборонив ввіз генетично модифікованої продукції сільського господарства, а США посилаються на те, що не доведено, що такі продукти шкодять здоров'ю людини.
Ще 1989 році ЄС прийняв рішення про квотування імпорту американських фільмів. 2002 року адміністрація Буша запровадила ввізні тарифи на імпорт сталі з Європи. СОТ винесла рішення про порушення Вашингтоном правил торгівлі. США не відреагували, тоді СОТ дозволив ЄС запровадити ввізні мита на американський імпорт на суму у 95 млн. дол.
Проблемою, яка знаходиться на гребні економіки та безпеки, залишається конфлікт між США і ЄС щодо зняття ембарго на експорт зброї до Китаю, яке було запроваджена у 1989 році після розстрілу студентів на площі Тяньаньмень. Європейці з захопленням очікують можливості продавати зброю КНР і отримувати прибуток, за підрахунками спеціалістів, до 10 млрд. дол. Китай розглядає ембарго як рудимент «холодної війни» і вимагає його відміни. У Європі наполягають на цьому Франція та Німеччина. США виступає категорично проти і погрожує у разі зняття ембарго обмежити передачу військових технологій в Європу.
Якраз у сфері виробництва високих технологій, передовсім у сфері військових технологій, ЄС суттєво поступається Сполученим Штатам. Так, на наукові дослідження у цій царині США витрачають 10 млрд. дол., а Західна Європа - 2,3 млрд. дол.; на розвиток найновіших систем озброєння США витрачають 38 млрд. дол., а Західна Європа - 10 млрд. дол. Загалом на США припадає 36% світових витрат на виробництво нових технологій. Щодо прямих військових витрат, то, як відомо, військовий бюджет Штатів рівний військовим бюджетам 15-и великих європейських країн.
Водночас в обох регіонах розвиваються інтеграційні процеси, які значно різняться. На американському континенті адміністрація Буша поставила собі за мету охопити інтеграцією всю Західну півкулю - від Аляски на півночі до мису Горн на півдні. Щоправда, тут інтеграційний процес має чітко визначений центр - США, його статус ніхто не заперечує; решта периферія, для якої широчезний північноамериканський ринок є дуже привабливим. Створюється найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка охоплює 800 млн. осіб.
В Європі інтеграційний процес охопив понад півмільйона осіб, але він розвивається своїм унікальним способом: єдина валюта, спільний бюджет, єдиний парламент, Європейська комісія, спроби створити спільну армію. На відміну від Західної півкулі в Європі нема центральної країни. На таку роль може претендувати Німеччина з її ВВП у майже 3 трлн.дол., але тут є альтернативи в особі Франції та Британії.
Перше, що ми повинні заперечити, так це те, що США і ЄС однаково дивляться на світ і на його проблеми. Американська точка зору. Під час підготовки операції проти Іраку інтенсивність між атлантичного протистояння перевершила всі попередні приклади. Може не здивувати у цьому випадку антиамериканська позиція Франція, яка включає як правих, так і лівих, враховуючи голлістську традицію самоствердження країни. Але найбільш неприємним стала позиція Німеччини, де США тримають найбільший військовий контингент в Європі і від якої очікували вічної подяки за об'єднання. Іншою поразкою американської дипломатії в Європі стала поведінка Туреччини. Меджліс 1 березня 2003 року заборонив американському контингенту вийти до іракського кордону з турецької сторони. Турки забули про «доктрину Трумена», та дозвіл єдиній мусульманській державі вступити до НАТО. Так антиіракський фронт Заходу провалився.
У США поширилась нове явище - «франкогерманофобія». Гору взяли неоконсерватори («неокони»). їхнє кредо - відкрите проголошення першості США у міжнародних справах, зниження ролі міжнародних організацій, превентивні удари по потенційних противниках, будь-які дії, які попередять розповсюдження ЗМУ, повалення «вісі зла» (Іраку, Ірану, Північної Кореї, Сирії). Мантра «неоконів» - найбільшою небезпекою для Америки є створення однією з «агресивних країн» ядерної зброї і продаж її диверсійній групі, яка прагне застосувати її у США. Звідси адміністрація Буша вбачає, що найефективнішим засобом подальшої співпраці з Європою є коаліція з країнами, які завідомо готові слухатись Вашингтона (ad hoc coalition of the willing).
Існує ще один подразник у відносинах США і ЄЄ. Це стосується того, що Штати витратили у 2004 році на випробовування і створення нової ПРО фантастичну суму в 10 млрд. дол. Французький сенат, оцінюючи цей факт, дійшов висновку, що розгортання американської НПРО негативно впливає на їхню «доктрину стримування». Що залишиться у Франції від «доктрини стримування» у разі повного розгортання НПРО?
Підсумуємо американську точку зору:
вірогідно ослаблення впливу США у Європейському регіоні, який вдвоє більший американського, має тверду валюту, більш ощадливий і створює проекти конкуренції США;
трансатлантичні зв'язки вже не будуть такими, як у минулому. Білий дім вбачає можливість уникнути подальшого відчудження Європи тільки за рахунок зміцнення зв'язків з Британією, котра явно віддає перевагу своїй обранності;
американська доброзичливість щодо європейської інтеграції минає і це стає все більш очевиднішою, чим скоріше європейці створять свої сили швидкого реагування;
Вашингтон готовиться опертись на послушних Польщу і Румунію як заміну непослушних Франції і Німеччини.
Європейська точка зору. З точки зору європейців світ після падіння комунізму втратив попередній баланс. І тепер Європа не погоджується з тим, що Америка прагне вирішувати світові проблеми з допомогою сили, робити це самостійно, ігноруючи суверенітет країн, більше того, навіть привід до війни фальсифікує. Свідченням цього є вторгнення американо-британських військ в Ірак: могутня меншість, тобто США, вже не просить санкції світової спільноти на військову операцію. Європейці переконані, що ні нині, ні в недалекій перспективі неможливо створити коаліцію, яка б урівноважила колосальну потужність США. Вони вважають, що відтепер вивчення і аналіз терміну «американська імперія» буде головним заняттям політологів. При цьому береться до уваги американська «стратегія національної безпеки», прийнята 2002 року, основна ідея якої зводиться до права США на «превентивний удар» проти будь-якої країни, яка загрожуватиме національним інтересам США.
Європа дає собі звіт у тому, що усвідомлення Штатами свого феноменальної і необмеженої переваги відбулося не зразу, на другий день, після розвалу СРСР. Пройшло років 10, перш ніж США відчули такий свій статус За цей час США здійснили низку дій, на які не було конкретної реакції світу. Москва та Пекіна були бездіяльними. Тим часом США вдались до бомбардування Югославії, продемонстрували якісну військову перевагу у Боснії, Косово, Афганістані; вийшли з ПРО 1972 року; США відкинули Договір про повну заборону біологічної зброї, не ратифікували Договір про повну заборону ядерних випробувань, відмовились підписати Кіотський протокол про охорону навколишнього середовища.
Ріст негативного ставлення європейців до політики США замішаний ще на особистісному моменті. Роздратування викликає моралізаторство Дж.Буша-молодшого, його постійні звернення до Бога, його спроби відігравати роль місіонера від демократії.
На рівні масової свідомості для європейців американці - це родичі, які давно покинули домівку, які розбагатіли, але від цього не стали більш культурними і вихованими. Європейців дратує засилля американської масової культури і невипадково Макдональдси стають першими жертвами молодих європейських бунтарів.
Існують значні розходження між Європою і Сполученими Штатами на рівні прийняття моделей соціально-економічного розвитку. З певною часткою умовності можна сказати, що якщо у Америці капіталізм існує в його найбільш класичній формі, то європейці все більше схиляються до соціал-демократичних моделей управління економікою і суспільством. У Європі роль держави у регулюванні економіки набагато вища, аніж в США. Європейці працюють менше, ніж американці, мають триваліші відпустки, раніше йдуть на пенсію. Більше відпочивають, краще захищені соціально. Допомога по безробіттю в ЄС більше, ніж у США, і видається вона на триваліший термін. Щоправда, платою за це є нижчі темпи розвитку у Європі.
Література
1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1945–1986 гг. – М.: Высшая школа, 1988.
2. Бзежинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геополитические императивы. – М.: Международные отношения, 1999.
3. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. – Львів: Студії, 1995.
4. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002.
5. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. – М.: Мысль, 1985.
6. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.
7. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.
8. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.
9. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1995.
10. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Издательство политической литературы, 1975.
11. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1991.
12. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. – М.: Наука, 1987.
13. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.
14. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). – К., 1995.
15. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. – К.: Либідь, 1999.
16. Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: Учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений /Под ред. А.М. Родригеса. – М.: ВЛАДОС, 2001.
17. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. – К.: Академія, 1998.