Зовнішня політика США у пост біполярний період

Зовнішя політика США у пост біполярний період

План

1. Політика США щодо Ірану

2. Політика США на Близькому Сході

3. США та перша іракська війна в Перській затоці 1991 року

4. Антитерористична операція в Афганістані (2001-2002 роки)

5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

7. Зовнішньополітичні пріоритети нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Обамою та перші кроки на міжнародній арені

1. Політика США щодо Ірану

В основі зовнішньополітичної лінії Ірану лежить побоювання на предмет того, що країна може опинитися в оточенні ворожих сил. Для таких підозр існують вагомі докази: держави Перської затоки розмістили на своїй території американські війська і дискримінують шиїтські громади у себе вдома; Пакистан провокує прикордонні інциденти і підтримує антиіранський режим в Афганістані; деякі колишні радянські середньоазійські республіки дозволили американцям відкрити у себе військові бази. Найнебезпечнішими для Ірану є Сполучені Штати, які намагаються використовувати ту своїх стартегічних інтересах Середню Азію та Ізраїль, який володіє ядерною зброєю і який окупував мусульманські святині.

Не менше Іран боїться своїх арабських сусідів, з яким у нього існують багаточисельні протиріччя. Основним фактором, який визначає їхні взаємини, є націоналізм чи, точніше, протилежні національні інтереси сторін. Іншим фактором,який зміцнює антиарабські настрої в Ірані, стало сприйняття його багатьма арабськими режимами як єдиної тут неарабської країни, «периферії арабського світу». З точки зору Ірану уже упродовж двох століть відбувається його культурне й територіальне «виштовхування» із зони Перської затоки. Відносини між державами регіону ускладнюються територіальними спорами. До того ж їх розділяють релігійні розбіжності: по Перській затоці проходять кордони розмежування двох гілок ісламу - на півночі зони затоки переважают шиїти (в основному іранці), а на півдні - сунніти (в основному араби). Іран і великі нафтодобувні держави регіону також притримуються протилежних поглядів на обсяги видобутку нафти і на цінову політику у цій царині. Нарешті, Іран - найбільша країна регіону як за чисельністю населення, так і за територією (якщо не брати до уваги майже безлюдну Аравійську пустелю). Малі держави Перської затоки почувають себе незатишно поряд з таким великим сусідом і з підозрою спостерігають за військовою діяльністю Ірану.

У забезпеченні власної безпеки Іран надіється тільки на самого себе, заявляючи, що необхідно бути готовим до самозахисту і до повернення собі статусу гегемона Перської затоки. Для цього, вважають в Тегерані, Ірану необхідна власна військова промисловість і ядерна зброя, а також гарантії для себе від можливих втручань і агресії Сполучених Штатів.

Іранська ядерна програма займає центральне місце у стосунках Ірану і США. Вашингтон вдається до найрішучіших зусиль для того, щоб не дозволити Тегерану обзавестися своєю ядерною зброєю.Ці зусилля можуть бути успішними, якщо Іран доведе мирну спрямованість своєї програми, але вони можуть також і не мати позитивного результату, і в цьому випадку Сполученим Штатам потрібно буде вибудовувати взаємини з ядерним Іраном. Така можливість обговорюється, і американській стратегії в регіоні доведеться шукати відповіді на цілий комплекс непростих питань.

В ядерній програмі Ірану США вбачають не тільки безпосередню загрозу своїй безпеці і безпеці території Ізраїля, але і ризик неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Для США іранська програма стала символом майбутньої епохи ядерних воєн на Близькому Сході, втіленням небезпек, породжених отриманням ядерної зброї режимами, які не поділяють гуманітарних цінностей Західного світу і які керуються іншими, аніж Захід, міркуваннями при прийнятті рішень про застосування сили. У цьому контексті посилання Росії на міжнародне право і заклики еяких західноєвропейців до безкінечних переговорів володіють обмеженим впливом на американців - їх влаштує лише стовідстокова гарантія того, що нинішній режим Тегерана не обзаведеться ядерною зброєю. При цьому гарантіями третьої сторони у цьому питання СІІІА не задовольняться Якби в Ірані існував режим, більш парийнятний для Вашингтона, та ж проблема, можливо, оцінювалась би Вашингтоном дещо по-іншому. За сьогоднішніх обставин США перебувають у жорсткій опозиції, як і раніше, не виключаючи варіанту військової операції проти Ірана.

Значна частина американської зовнішньополітичної еліти ставить сьогодні питання про майбутнє американо-іранських відносин. При цьому зазначається, що «поступки», які б бажав отримати Вашингтон в обмін на врегулювання, значно переважають те, на що міг би піти Тегеран.

До того, як американо-іранські відносини зайшли у глухий кут після приходу до влади Ахмадінежада, окремі американські експерти пропонували конкретні кроки, які могли б підштовхнути керівництво Ірана поглянути на відносини зі США по-іншому. Основою серед них була ідея переглянути політику санкцій, оскільки ставало очевидним, що запроваджені

Сполученими Штатами заборона на продаж зброї і економічні санкції у кращому випадку лише сповільнювали роботи у сфері ядерної технології і створення балістичних ракет. Експерти наполягали на збереженні ембарго на поставки зброї в Іран, але пропонували переглянути політику економічних санкцій, стимулювати закордонні капіталовкладення в інфраструктуру Ірана і переглянути список технологій подвійного використання, заборонених до експорту. Вважається, що зближенню позицій двох країн допомогла бзода Вашингтона на будівництво трубопроводів з Середньої Азії через територію Ірана, до того ж, такий проект міг би послабити вплив китайських інвестицій в іранській нафтогазовій промисловості. Аналітики також пропонували забезпечити більшу прозорість американської військової політики в регіоні Перської затоки. У якості перших кроків, на їхню думку, США могли б спільно з Іраном знешкодити міни у водах затоки, укласти угоду про попередження інцидентів на морі, провести спільні навчання з рятування на морі; могли б розпочати дискусію з проблем безпеки у форматі 6 плюс 2, який був заст осований в афганському врегулюванні.

На думку прихильників «зближення», ці кроки дозволили б Штатам налагодити діалог з низки питань, у т ому числі домовитися з Іраном про умови взаємодії у Перській затоці до того, як вінзміцнить свої позиції ядерною зброєю і зможе виступати більш жорстко. Вони вважали, що діалог можна було б розширити відновленням академічного та студентського обмінів, взаємними візитами чиновників невисокого рівня, підтримкою прийняття Ірану у СОТ.

Проте адміністрація Буша була налаштована на остаточне «вирішення» іранської проблеми. Частково ця проблема була створена самими Сполученими Штатами, частково - вона продукт складних взаємин Ірану зі своїми сусідами по регіону. У різний час підходи Вашингтонащодо Ірану змінювались, але США завжди діяли виключно у своїх інтересах, інколи закриваючи очі на можливі наслідки.

У своїй іранській політиці Вашингтон спеціально залишає всі варіанти відкритими. Підхід адміністрації Дж. Буша-молодшого до Ірану ставав дедалі твердішим і через це, що позиції інших зацікавлених держав і міжнародних союзів з питання взаємин з Іраном залишаються неузгодженими. Жодна країна, включаючи Росію і КНР, не зацікавлена у створення Іраном ядерної зброї, але РФ, наприклад, не відчуває патологічного страху від наявності у Тегерані нинішнього теократичного режиму, схильна розширити контакти з Іраном, враховуючи при цьому свою вигоду, і вважає, що «іранська загроза» перебільшена. Приблизно так само ставиться до «іранського питання» і КНР, яка активно торгує з Іраном - недаремно його президент був запрошений на саміт ШОС в червні2006 року.

США обурилися цими спробами «нажитися» на проблемі, яка з їхньої точки зору загрожує перерости у глобальну небезпеку, і така оцінка цієї ситуації, яка певною мірою створена самими США, стає дедалі більшим подразнювачем в американо-російських і американо-китайських відносинах. Якщо Тегеран не погодиться на варіант, який гарантуватиме міжнародній спільноті, і насамперед Сполученим Штатам та їхнім союзникам, повну безпеку, Вашингтон може піти на силовий варіант або передати цю роль Ізраїлю. Менш вірогідним, але також можливим у перспективі бачиться варіант коли США закриють себе і своїх союзників протиракетним щитом і залишать Росію і КНР один на один з наслідками перетворення Ірану у ядерну державу. І нарешті, у Сполучених Штатах розглядається варіант , за якогоу Тегерані зміниться політичний режим і до влади прийдуть сили, налаштовані на більш конструктивну взаємодію з Заходом.

Разом з тим адміністрація Буша, термін якої завершився в січні 2009 року, так і не визначилась, в якому стані вона залишить іранську проблему наступному президенту. Виступаючи з нагоди п'ятої річниці терактів 11 вересня, Дж.Буш ще раз уточнив ідеологічні акценти американської політики на «Великому Близькому Сході». Він остаточно відмовився від недавно популярної тези про зіткнення цивілізацій і підкреслив, що США борються за виживання цивілізації як такої (тобто західної цивілізації і західного способу життя). Якщо не протидіяти процесам, які розгортаються на Близькому Сході, вважала адміністрація Буша, то цей регіон перетвориться в хаос. «Якщо мизараз не переможемо ворога, - сказав Буш, - то нашим дітям доведеться мати справу з терористичними державами і диктатурами, які володітимуть ядерною зброєю і які заполонять Близький Схід».

Поки США діють через механізми ООН і «шістку» держав, які ведуть переговори про ядерну програму Ірану. Через відсутність прогресу на переговорах з Іраном наступним логічним кроком може бути запровадження міжнародних економічних санкцій проти Ірану. З точки зору Вашингтона, такі санкції скоріше будуть символічними і будуть прикликані зміцнити єдність «шістки» і продемонструвати його Ірану. Серйозного тиску на Іран шляхом економічних санкцій здійснити не вдасться , на що існує принаймні три причини. По-перше, ні Росія, ні КНР не підтримають по-справжньому жорстких санкцій проти Ірану (щонайменше зразу); по-друге, Західна Європа не готова скоротити споживання іранської нафти і провести кілька холодних зим, альтернативна ж політика енергоспоживання, яка зробить Європу ще більш залежною від російських поставок, також не зовсім влаштовує Париж і Берлін. І нарешті, по-третє, навіть у режимі офіційних санкцій, як це було в ірано-іракській війні, чи неочевидних санкцій з боку Заходу наприкінці 1990-х років і на початку нинішнього століття Іран продемонстрував вміння не тільки використовувати різного роду шпарини і експортувати свою нафту через треті країни, але і здатність розробляти сучасні системи зброї (ракетні системи, торпеди, власний бойовий літак).

Видається цілком вірогідним, що рішення про принципові кроки щодо Ірану адмінстрацією Дж.Буша-молодшого відкладено і залишено у спадок наступній, тобто уряду Б.Обами.

І у Вашингтоні, і у західноєвропейських столицях сьогодні побутує точка зору, згідно якої Іран своєю ядерною програмою переслідує цілком визначену політичну мету і вимагає визнати себе однією з найважливіших регіональних держав Перської затоки - це у більш вузькому контексті, а у ширшому - всієї Азії. Ядерна зброя і у першому і у другому контексті використовується як інструмент, і, можливо, Іран погодиться обміняти свою ядерну програму (чи, скоріше, дещо обмежить) на визнання провідними світовими державами його ролі реального центра сили.

Вимога Ірану досить амбіційна і прийняття її Заходом, особливо Сполученими Штатами, видається нелегким, оскільки такий поворот американської політики вимагатиме докорінного переглду американської стратегії в Азії і перетасовки практично всієї системи союзницьких відносин на «Великому Близькому Сході», насамперед відносин з Ізраїлем і Саудівською Аравією. Опиниться під знаком питання стратегія «розповсюдження свободи», яка становить певною мірою основу американської політики в регіоні в останні роки, будуть перекреслені всі результати зовнішньополітичної діяльності США в Азії після завершення «холодної війни». Новій адміністрації доведеться визнати політику попередника помилковою і висунути принципово новий зовнішньополітичний проект. Передбачити, що США вже готові викинути з історії 15 років свого панування у Перській затоці і поступитися своєю роллю регіональним державам, поки що важко. Такий поворот можливий лише за умов наступу нової хвилі ізоляціонізму і відступу США із завойованих в «холодній війні» рубежів.

2. Політика США на Близькому Сході

В роки «холодної війни» США переслідували три головних цілі на Близькому Сході: протистояння радянській експансії; гарантія доступу до енергоресурсів Перської затоки; захист безпеки Ізраїлю.

Сполучені Штати незмінно акцентували на особливому характері взаємин з Ізраїлем, які були межевим каменем і опорою пполітики Америки на Близькому Сході, хоча між Тель-Авівом і Вашингтоном ніколи не існувало будь-яких договорів про взаємодопомогу і загалом не було жодних документів, які зобов'язували США виступати на підтримку і захист Ізраїля.

Це розумілось само собою, оскільки це було аксіомою близькосхідної політики Сполучених Штатів.

Інтерес до Ізраїля пояснюється, насамперед, внутрішньополітичними причинами. Велике значення має вплив менталітету американців, моральних цінностей американської спільноти, і особливо Холокосту. Ізраїль підтримує не тільки єврейська громада США, але й більшість американського суспільства.

З завершенням «холодної війни» ситуація на Близькому Сході набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська експансія, а нестабільність і загроза з боку радикальних антиізраїльських і антиамериканських рухів. Арабо-ізраїльський конфлікт набув власної динаміки і став розглядатися Вашингтоном як загроза своїй національній безпеці, оскільки він загрожував підірвати всю ситуацію в регіоні і заблокувати поставку нафти до США.

У новій ситуації Сполучені Штати Америки переглядають пріоритети своєї політики в регіоні. На перше місце вийшли проблеми гарантованого забезпечення поставок енергоносіїв, боротьба з тероризмом, проблеми модернізації і демократизації близькосхідних країн. Разом з тим розв'язання рарабо-ізраїльського конфлікту по-старому вважається одним з найважливіших, пріоритетним напрямком політики США, оскільки він завжди залишався детонатором, здатним підірвати всю ситуацію на Близькому Сході.

У політиці Сполучених Штатів на Близькому Сході з'явилися нові риси: вперше з моменту створення Ізраїля США явно відійшли від беззастережної підтримки цієї держави і стали шукати шляхи компромісу. Найсерйознішим зрушенням в їхній позиції стало визнання необхідності створення палестинської держави. Таким чином, США вимушені були погодитися з формулою існування двох держав на місці колишньої Палестини: Ізраїлю і Палестини.

Така позиція значною мірою є відзеркаленням громадських настроїв. В американському суспільстві існує досить сильна підтримка Ізраїля. Проте в останні роки помітно зміцнилися настрої на користь того, щоб США займали більш нейтральну позицію у розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту. Як показують численні опитування служби Геллапа, майже дві третини американців віддають перевагу нейтральній позицію в цьому конфлікті, 22% опитаних підтримають Ізраїль і тільки2% - Палестину. Разом з тим 53% американців підтримують військові акції Ізраїля, а 70% розглядають дії палестинців як тероризм.

Замість беззастережної підтримки Сполучені Штати стали виступати в ролі посередника між Ізраїлем і Палестиною. Разом з тим розпад біполярної системи міжнародних відносин (саморуйнація СРСР і розпуск ОВД) позбавив арабські країни та Організацію Визволення Палестини (ОВП) потужного союзника, що заставило частину арабських керівників шукати порозуміння з Ізраїлем і відповідно модеонізувати переговорні позиції. Найбільш поміркована частина лідерів ОВП дійшла висновку про необхідність визнання права Ізраїлю на існування і піти на прямі переговори з ним.

У вересні 1993 року президент Клінтон організував зустріч у Білому домі палестинського лідера Арафата і ізраїльського прем'єр-міністра Рабина. Була підписана 3 вересня угода між Ізраїлем і ОВП про визнання один одного. Це була серйозна поступка палестинців. 8 вересня підписана «Декларація про принципи організації тимчасового палестинського управління в секторі Газа і м. Єрихон» (відома також під назвою, як угода «Осло-1»). Це вже була поступка з боку Ізраїлю. Б.Клінтон доклав чимало зусиль у справі посередництва: « Я заставив Я.Арафата і І.Рабина потиснути один одному руки». Ізраїльський уряд погодився з поступовою передачею під контроль арабо-палестинської адміністрації частину історичної Палестини, в якій переважало арабське населення. Ізраїльське керівництво також усвідомлювало, що у перспективі на цій території буде проголошена арабська незалежна держава. Згодом була створена Палестинська автономія у межах Ізраїля. У жовтні 1993 року було створено Раду Палестинської Національної адміністрації на перехідний період, а президентом Палестинської національної автономії (ПНА) обрано Я.Арафата. Також передбачалося, що з весни 1994 року з території Палестинської автономії розпочнеться поетапне виведення ізраїльських військ. До речі, Арафат зобов'язався перед ізраїльським прем'єром Рабином не використуовувати титул президента Палестини, а лише голови Палестинської адміністрації або овп.

Одночасно відбувся поворот і у ізраїльсько-йорданських відносинах. 24 жовтня 1994 року був підписаний договір між обома країнами: відновлені нормальні дипломатичні відносини. Йорданія підтримала переговори Ізраїля з ОВП і не заперечувала проти передачі під контроль Я.Арафата території Західного берега р. Йордан, яка до 1967 року входила до складу Йорданії.

Після вересневої 1993 року зустрічі у Білому домі переговорний процес став фактично постійним: наприклад, з 1993 по 1999 рік були підписані ще вісім документів за посередництва і прямої участі Сполучених Штатів.

Так, у вересні 1995 року Ізраїль і ОВП укладають нову тимчасорву угоду (відома як угода «Осло-2»), яка передбачала виведення ізраїльських військ з шести міст на Західному березі р. Йордан і секторі Газа з переважним арабським населенням, проведення в них виборів до Палестинської законодавчої ради на п'ятирічний термін і формування палестинських поліційних сил. Це був вагомий крок до створення палестинського протодержавного утворення. Фактично йшлося про розвиток положень документа, прийнятого 1979 року у Кемп - Девіді під назвою «Рамки мирного урегулювання на Близькому Сході».

Тимчасова угода між Ізраїлем та ОВП викликала спротив екстремістських кіл сил як в ОВП, так і в Ізраїлі. В ОВП відбувся розкол. Я.Арафата звинувачували у зрадництві інітересів арабської нації і у «змові з сіоністськими бандами». Крайні екстремісти засудили його навіть до смертної кари. Але Арафат вистояв.

Подібна ситуація була в ортодоксальних релігійних колах Ізраїля. Ратифікація тимчасової угоди у кнесеті викликала бурхливі дискусії. Все ж 5 жовтня 1995 року вона була схвалена мізерною більшістю («за» - 61, «проти» - 59). Проти прем'єр-міністра Іцхака Рабина розгорнули крикливу пропагандистську кампанію, звинувачуючи його у капітулянстві перед терористами, яка завершилася тим, що 4 листопада 1995 року він був убитий єврейським релігійним фанатиком у центрі Тель-Авіва.

Екстремістиські організації ісламістів «Хамас» («Рух ісламського спротиву») і Аль-Джихад аль-ісламі» («Ісламська священна війна»), які притримувалися тактики знищення Ізраїлю військовою силою, відповіли на укладення тимчасової угоди посиленням диверсійно-терористичної активності. У лютому-березні 1996 року вони організували серію терористичних актів у великих містах Ізраїля і, як наслідок, на парламентських виборах в Ізраїлі, які відбулися 29 травня 1996 року, перемогу отримав прихильник жорсткої лінії щодо ОВП Б.Нетаньяху. Він ув'язав реалізацію тимчасової угоди з припиненням адміністрацією Палестинської автономії на чолі з Я.Арафатом дій екстремістів. Оскільки Я.Арафат не зміг, чи не захотів цього робити, виконання тимчасової угоди затягнулося.

Ігноруючи ці несприятливі симптоми, президент США Б.Клінтон продовжував дипломатичні зусилля щодо прискорення процесу урегулювання. У травні 1999 року «миротворець» Е.Барак змінив на посаді прем'єр-міністра Ізраїля «традиціоналіста» Б.Нетаньяху. Новий прем'єр пішов на підписання низки угод з ОВП, які стосувалися графіку виведення ізраїльських військ і ліквідації низки єврейських поселень. У травні 2000 року у місті Ейлаті на зустрічі Б.Клінтона, Е.Баракак і Я.Арафата була здійснена спроба домогтися «остаточного урегулювання» і був навіть вироюлений компроміс з проблеми статусу Єрусалиму і повернення палестинських біженців. Проте досягнута домовленість виявилася недовговічною. Спроби конкретизувати погоджені принципові положення під час наступних зустрічей не увінчалися успіхом, оскільки і традиціоналісти і ісламісти виступили проти них.

Прихід адміністрації Дж.Буша-молодшого ознаменував собою новий етап близькосхідної політики США. Нова адміністрація демонстративно підкреслювала, що вона не буде виконувати миротворчі функції, а досягнення миру і компромісу на Близькому Сході повинно залагоджуватися самими ізраїльтянами і палестинцями. Вашингтон дав зрозуміти своєму стратегічному союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромісу і не сподіватися на беззастережну підтримку США.

Восени 2001 року держсекретар Колін Пауелл виступив з промовою з питань зовнішньої політики США, в якій детально зупинився на ситуації на Близькому Сході. Держсекретар чітко і недвозначно оголосив про те, що США підтримують схему двох держав і Ізраїль повинен погодитися на необхідність існування палестинської держави, а палестинції повинні визнати факт існування Ізраїля. Президент Буш у червні 2002 року у великій промові, присвяченій Близькому Сходу, сказав: «Америка підтримає створення палестинської держави, кордони і деякі аспекти суверенітету якої будуть тимчасовими, поки не будуть оформлені прикінцеві угоди».

Сполучені Штати Америки стали наполегливо залучати до розв'язання близькосхідного конфлікту представників світового співтовариства. У другій половині 2002 року з'явився відомий документ «Дорожня карта», у розробці якої взяли участь представники США, Європейського Союзу, ООН і Росії. Це так звана «четвірка» з Близького Сходу. Повна назва документа - «Дорожня карта, базована на досягнутих домовленостях і спрямована на розв'язання ізраїльсько-палестинського конфлікту шляхом створення двох держав, з постійними кордонами». У травні 2003 року в йорданському місті Акаба відбулася тристороння зустріч Дж.Буша, прем'єр-міністра Ізраїля

А.Шарона і голови уряду Палестинської автономії М. Аббаса, на якій було прийнято «Дорожню карту», розроблену «четвіркою».

Передбачалося за «Дорожньою картою»: поетапне (упродовж трьох років) створення незалежної держави палестинських арабів при дотриманні принципу «нерозривності» їхньої теритиорії (до 2003 року Палестинська автономія складалася з декількох «клаптиків», не зв'язаних між собою територіально); заради цього А.Шарон погодився демонтувати деякі ізраїльські поселення на землях, які мали відійти арабам; ізраїльський прем'єр вперше визнав, що підконтрольні Ізраїлю з 1967 року арабські землі є «окупованими територіями»; у плані не було згадки про статус Єрусалиму і його приналежність ( фактично це означало, що М.Аббас погодився зняти вимогу про перетворення його частини у столицю «Арабської Палестини».

Організація «Хамас», яка входила до ОВП, не визнала «Дорожню карту». Кілька слів про «Хамас» і еволюцію ставлення до неї США. Рух «Хамас» виник у роки першої інтифади (1987-1991) у секторі Газа як регіональне відділення організації «Брати-мусульмани», яка була визнана світовим співтовариством на той час терористичною організацією. Виникнення «Хамас» було спричинене тим, що у палестинському соціумі існувала пустка, оскільки ОВП, яка отримала на той момент статус представника палестинського народу (1974), і її структуроформуюча ланка - рух ФАТХ - діяли з-за кордону. До того ж їхня діяльність була передовсім спрямована на міжнародне визнання і не стосувалася конкретних проблем повсякденного життя населення окупованих територій. Таким чином на цих територіях, які фактично контролювалися ОВП, сформувалася сприятлива атмосфера для організації нових локальних сил, здатних організувати боротьбу палестинців на окупованих територіях за свої права.

На початку 1990-х років «Хамас» остаточно оформився у самостійний рух, плацдармом якого був сектор Газа. Незважаючи на прогрес, досягнутий між арабською та ізраїльською сторонами у близькосхідному врегулюванні у 1990-і роки (визнання ОВП держави Ізраїль, її участь у мирному діалозі, створення палестинської держави), «Хамас» продовжував вести збройну боротьбу проти Ізраїля, використовуючи терористичні методи і заперечуючи водночас можливість існування на території історичної Палестини єврейської держави.

Головною характерною рисою «Хамас», на відміну від ОВП, була його релігійна орієнтація, що, з одного боку, зближувало його з простим населенням, а з іншого - забезпечило йому підтримку як з боку ісламських режимів, у тому числі Ірану, так і з боку західних країн, насамперед США, які прагнули обмежити той вплив, яким завдяки ОВП в регіоні користувався СРСР.

Іншою особливістю «Хамас» з моменту його виникнення стала його діяльність у соціальній сфері, пов'язана з одим із провідних принципів ісламу - закятом (пожертування частиною доходів з будни ми і нужденними). Рух не тільки надавав «разове» фінансове, медичне, чи продовольче сприяня жителям окупованих палестинських територій, насамперед у секторі Газа, але й реалізовував власні довготермінові програми у сфері працевлаштування, медицини, освіти, спрямовані на покращення становища палестинців. Це стало чи однією із головних причин популярності руху «Хамас» серед палестинців.

США на першопочатках підтримували «Хамас» з тим, щоб створити альтернативу прорадянськи налаштованій ОВП і її абсолютному впливу серед палестинців. Вашингтон підтримував контакти з очільниками руху аж до 1993 року. І лише після підписання між ОВП і Ізраїлем угоди про створення Палестинської автономії (1993 рік) США відходять від контактів з «Хамасом», який продовжував не визнавати державу Ізраїль. Врешті-решт, «Хасам» був визнаний США терористичною організацією. Цей статус зберігся за цим рухом до сьогодні.

Із арабських держав - Йорданія і Єгипет підтримали план «четвірки». Зрив графіка реалізації «дорожньої карти» заставив ізраїльський уряд приступити до односторонньої реалізації тих її положень, які стосувалися виведення ізраїльських військ і ліквідації єврейських поселень. У наступному цей процес отримав назву «односторонього розмежування». Якщо співстаити його з формулою «земля в обмін на мир», то він означав, що обміну не відбулося, оскільки Ізраїльт миру не отримав.

Після смерті Я.Арафата його наступник президент Палестинської автономії М.Аббас, який виграв президентські вибори у січні 2005 року, заявив про прийняття «дорожньої карти» і навіть вдався до деяких кроків на шляху її реалізації. Проте на парламентських виборах у ПА, які відбулися у лютому 2006 року, очолюваний М.Аббасом рух «Фатх» зазнав поразки. Перемогу отримав «Хамас», який сформував уряд, який заявив, що ні про жодний компроміс з Ізраїлем не може бути мови і що він визнає його права на існування і що не вважає себе зв'язаним жодними раніше укладеними угодами з Ізраїлем.

У той же час після парламентських виборів у березні 2006 року в Ізраїлі новий прем'єр-міністр Е.Ольмерт оголосив про продовження реалізації плану «односторонього розмежування», у відповідності з яким територія Ізраїлю буде відгороджена від Палестинської національної автономії бетонною стіною (завершення будівництва якої було намічено на кінець 2008 року), а ізраїльські війська будуть виведені у 2010 році. Стіна, яка мала символізувати «постійні кордони Ізраїлю», в основному проходить по тих же лініях перемир'я, які були встановлені після першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років. Виключення становить тільки Єрусалим, який пропонується зберегти як «єдину і неділиму столицю Ізраїлю», і анклав на Західному березі річки Йордан, де знаходяться основні блоки єврейських поселень. Передбачається, що у вигляді компенсації за нього Ізраїль виділить ПНА вдвоє більшу площу в іншому місці. Разом з тим Е.Ольмерт оголосив про припинення будь-яких контактів з новим палестинським урядом, поки «Хамас» не визнає право Ізраїлю на існуваня.

Тим часом у самій Палестинській автономії розгорнулася громадянська війна між «Фатхом», якого фінансово підтримали США, і «Хамасом», підтриманого Іраном та Сирією. У цьому контексті можна говорити про свого роду «ліванізацію» Палестинської автономії, оскільки протиборчі сили контролювали різні її території.

В цих умовах Дж.Буш ініціював скликання нової зустрічі з урегулювання близькосхідного конфлікту. У листопаді 2007 року в Аннаполісі (штат Мериленд) відбувся за його посередництва раунд переговорів між ізраїльським прем'єром Е.Ольмертом та президентом ПА М.Аббасом. Експерти прогнозували два ймовірні сценарії цієї зустрічі: невдача зустрічі і активізація діяльності радикальних сил на Близькосу Сході або ж Дж.Буш ввійде в історію людиною, яка поклала край 60-річному ізраїльсько-палестинському конфлікту.

Переговори були важкими. Сторони не могли навіть узгодити назву спільного документа. Через ймовірність провалу США розширили коло питань зустрічі, включивши у її порядок денний пункт про Голанські висоти. З цієї нагоди країни-члени Ліги арабських держав, зокрема Сирія та Саудівська Аравія, дали згоду на участь у зустрічі-конференції в Аннаполісі.

Врешті-решт Ізраїль і Палестина підписали спільну заяву, в якій йшлося про початок переговорного процесу, який має завершитися укладенням мирного договору. Також було створено спеціальний комітет, який розробить план переговорів з проблемних питань, а саме: статус Єрусалиму; проблема 4 млн. палестинських біженців; ізраїльські поселення на Західному березі річки Йордан; кордон між Ізраїлем і ПА; водні ресурси (контроль над життєво важливими джерелами води, які живлять Тиверіадське озеро (озеро Кінерет), з якого ізраїльтяни буреть 40% споживаноїв країні прісної води. У цьому питанні необхідно домовлятися з сирійцями про спільний контроль, але сирійський керівник Башар Асад вимагає насамперед повного і остаточного залишення Ізраїлем Голанських висот).

Реакція на домовленості в Аннаполісі в Ізраїлі та Палестинській автономії була різною.Праві сили Ізраїлю («Наш дім Ізраїль») виступили проти будь-яких поступок Палестинській автономії: вони проти передачі частини Єрусалиму та ліквідації ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан.

Складною залишалася ситуація і у президента ПА М.Аббаса, адже контрольована ним «Фатх» утримує владу лише на Західному березі річки Йордан, а сектор Газа перебуває під контролем «Хамас», який відповів на домовленості ракетними ударами з «Кассамів» та «Катюш» («Град») по ізраїльських поселеннях на півдні. У лютому 2008 року Тель-Авів відповів на атаки хамасівців операцією під назвою «Гаряча зима», метою якої було знищення авіаційними атаками бойовиків та їхньої інфраструктури.

Ситуацію щодо наступних переговорів повинна була врятувати держсекретар США К.Райс, яка спеціально прибула у березні 2008 року до регіону. Проте М.Аббас попередньою умовою поновлення діалогу вважає припинення ізраїльтянами бойових дій, тоді як К.Райс притримується думки, що ніби припинення вогню з боку Ізраїлю не є обов'язковою умовою проведення переговорів. Фактично слова американського держсекретаря означають згоду США на продовження операції ізраїльтян.

Нарешті, у червні 2008 року було досягнуто між Ізраїлем і «Хамасом» перемир'я («тахдіа» - у буквальному перекладі «затишшя») терміном на шість місяців, дія якого поширюється лише на сектор Газа. На Західному березі річки Йордан Ізраїль продовжує операції проти палестинських бойовиків.

Загалом проблема полягає у тому, що у нинішніх умовах розв'язання палестино-ізраїльського протистояння на основі усталеного принципу «двох держав для двох народів» малоймовірне. Палестинська автономія розколота на Західний берег річки Йордан («Фатх») і сектор Газа («Хамас»). Підстав вважати, що «Фатх» і «Хамас» у найближчому майбутньому поновлять діалог немає - у таких умовах можна проводити лише роздільну політику стосовно цих рухів. А отже, і території, які перебувають під їхнім контролем, правильніше розглядати як самостійні утворення. Таким чином, сама ідея палестинської держави, по суті, відходить на другий план. Керівник американського держдепартаменту К. Райс вважає, що укладення миру стане потужним об'єднувальним чинником. Так би сталося, якби мир було укладено на прийнятих для більшості палестинців умовах.

Події у секторі Газа були головною міжнародною темою перед інавгурацією нового президента США Барака Обами. Безперечно, США і за Б.Обами відіграватимуть велику роль у спробах врегулювати ізраїльсько- палестинський конфлікт. Він обіцяє у цьому сенсі шукати нові підходи: «З низки питань у минулому США часто починали з диктату, і ми не завжди брали до уваги всі факти, які мали відношення до тієї чи іншої проблеми. Давайте послухаємо». Це Обама говорив в інтерв'ю міжарабському каналу «Аль-Арабійя».

Разом з тим експерти вважають, що конфлікт у Палестині не буде зовнішньополітичною проблемою номер один для нового американського президента. Пріоритетними питаннями для зовнішньої політики США називають Афганістан, Іран та Росію.

Водночас новий ізраїльський прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху одразу після свого призначення на цю посаду здійснив у травні 2009 року перший візит до США і тим самим підтвердив лінію на стратегічне партнерство і історичну відповідальність Вашингтона у питанні безпеки єврейської держави, яка має давнюю традицію. Щоправда, зустріч, яку називають ознайомчою, не увінчалася конкретними кроками у поступі близькосхідної проблеми, оскільки бачення і підходи до її розв'язання обох лідерів дещо різні. Необхідно визнати, що колишня формула, запропонована арабським світом - «мир в обмін на територію», застаріла, а запропонована нинішня - «два народи - дві держави» - повинна пройти серйозне тестування реаліями нинішньої ситуації на Близькому Сході.

Насамперед, президент США Барак Обама підвердив необхідність створення палестинської держави, як засадничої бази у розв'язанні конфлікту на Близькому Сході, і відмовився встановлювати для Ірану чіткий термін, упродовж якого той повинен відмовитися від ядерної зброї. Для Вашингтона є очевидним, що саме мирна угода Ізраїлю з палестинцями суттєво знижує ризики і сприяє денуклеризації Ірану. Ізраїльський прем'єр, який очолює правоконсервативний уряд, не підтримав цих двох підходів.

Нагадаємо, що ідея створення палестинської держави стала в останні десятиріччя провідним фактором ведення переговорів. Концепція двох держав була закладена ще в угоді Осло-1 1993 року, успадкована адміністрацією Дж.Буша і закладена у «Дорожню карту», розроблену «близькосхідною четвіркою» (США, ЄС, ООН і Росією). Угода в Аннаполісі 2007 року також базується на концепції двох держав - Ізраїля і Палестини. Уряд Нетаньяху не готовий пристати до цієї ідеї, тим більше, що, у відповідності до резолюції ООН 181 /II від 29 листопада 1947 року, ізраїльській державі відводилось 56% Палестини, арабській державі - 43%. Нинішні реалії, якщо навіть повернутись до кордонів, які склалися після війни 1967 року, далекі від того, щоб Палестина отримала належні їй території.

Інша перепона на шляху полагодження арабо-ізраїльського конфлікту - повернення палестинських біженців. Згідно даних ООН, у 2006 році нараховувалось 1 млн. 835 тис. зарегістрованих палестинських біженців в Йорданії, 435 тис. і 405 тис. в Сирії і Лівані відповідно. Зрозуміло, що повернення цих біженців на територію Ізраїлю не тільки докорінно змінило б демографічну ситуацію в регіоні, але, по суті, привело б до знищення ізраїльської держави, в якій нині на арабське населення вже припадає 1 млн. осіб.

Есперти навіть говорять про початок нової ери у відносинах Америки і Ізраїля. Якщо попередники нинішнього американського президента намагалися перш за все брати до уваги ізраїльські інтереси в арабо- ізраїльському протистоянні, то Барак Обама хоче реалізувати глобальний підхід у близькосхідному конфлікті, суть якого полягає у зближенні США з арабським світом, навіть якщо це спричинить деяке ослаблення зв'язків з

Ізраїлем. Загалом своєю незгодою з американським баченням розв'язання конфлікту на Близькому Сході уряд Б.Нетаньяху може спровокувати завершення «медового місяця» між США та Ізраїлем, який тривав упродовж багатьох десятиріч.

3. США та перша іракська війна в Перській затоці 1991 року

Поряд з позитивними зрушеннями, які загалом характеризують міжнародні відносини кінця 1980-х - 1990-х років, виникали небезпечні локальні вогнища агресії. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, утвердившись у своїй абсолютній владі та зіткнувшись з рядом внутрішніх проблем після війни з Іраном, а саме: Ірак вийшов з цієї війни з майже 40-мільярдним боргом, занепадом промислових та нафтовидобувних об'єктів. До того ж розпочалося повстання курдів, котре Саддам Хусейн жорстоко придушив. В таких умовах він розпочав 1989 року відкриту агресію проти сусіднього Кувейту, який усупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку й продажі нафти. Падіння світових цін на «чорне золото» викликало великі фінансові втрати Багдада. Це перша проблема, яка виникла між Іраком та Кувейтом. Друга суперечка стосувалася того, що Ірак вважав нез'ясованою приналежність нафтового родовища Ер-Румайла, розташованого на кордоні Іраку з Кувейтом. Саддам Хусейн звинуватив Кувейт у незаконному викачуванні нафти, яка залягає під іракською територією. Ірак вимагав також від Кувейту два острівки, що полегшило б його вихід до Перської затоки. Далі - вимога відстрочки платежі по кредиту: Кувейт позичив 15 млрд. дол.. Іраку під час його війни з Іраном.

2 серпня 1990 року іракська армія вторглася на територію Кувейту, правитель якого (емір) в той же день залишив країну і перебрався до Саудівської Аравії. 20-тисячна кувейтська армія не могла чинити опору 150- тисячній армії Іраку. Захопивши Кувейт, іракські війська продовжували наступ і захопили частину території Саудівської Аравії. Але були зупинені і згодом відкинуті Саудівською армією. 8 серпня Саддам Хусейн оголосив, що емірат Кувейт є «19-ою провінцією» Іраку, названою на честь Саддама Хусейна «Ас Саддамія».

Проте конфлікт, який на самому початку мав характер двостороннього, набрав світового виміру. У цій війні Лівія, Ємен, Йорданія та ОВП підтримали Ірак, решта арабських країн виявилися на боці Кувейту та Саудівської Аравії.

2 серпня 1990 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 660, в якій засуджувалася агресія Іраку проти Кувейту і ставилася вимога про негайне і беззастережне виведення іракських військ з кувейтської території. Ірак відмовився виконати цю резолюцію. Через чотири дні РБ ООН прийнла другу резолюцію №661 про заборону імпорту іракської нафти і запровадження ембарго на торгівлю з багдадським режимом. Ініціатором резолюцій були США. Так розпочалася повна економічна блокада Іраку.

Дж.Буш-старший не плекав ілюзій щодо можливостей умиротворення агресора в регіоні, який був оголошений зоною життєво важливих інтересів США. Отримавши згоду короля Саудівської Аравії Фалда, він наказав 7 серпня 1990 року про передислокацію у Східну провінцію Саудівської Аравії великого американського військового контингенту, який був підтриманий потужною ескадрою з 80 бойових кораблів, в тому числі чотири авіаносці. До них згодом приєдналися військові підрозділи Британії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Чехословаччини та інших країн. Всього 28 держав. Вони утворили міжнаціональні сил, загальна чисельність яких досягла до січня 1991 року 780 тис. осіб (540 тис. американців). У їхньому розпорядженні було 3500 танків і 1800 літаків. Командувачем коаліційних сил було призначено американця Нормана Шварцкопфа. Ірак володів напередодні операції «Буря в пустелі» 500- тисячною армією, 4200 танками і 650 літаками.

В цих умовах С.Хусейн оголосив 12 серпня 1990 року, що попередньою умовою виведення іракських військ з Кувейту є відведення ізраїльських військ з усіх окупованих арабських територій. Таким чином він спробував ув'язати кувейтську проблему з палестинською. За словами лідера Іраку, анексія Кувейту була вимушеним заходом, спрямованим мобілізувати ресурси арабської нації для боротьби з «сіоністськими бандами». Він закликав всіх арабів й мусульман розпочати «джихад» (священну війну) роти «американців і сіоністів», звинувативши при цьому країни зони Перської затоки у «зрадництві» і сприянні «новим хрестоносцям».

Арабські й мусульманські лідери не відгукнулися на іракські заклики до «джихаду». Винятком був керівник ОВП Я.Арафат, який не тільки схвалив анексію Кувейту, але й закликав палестинців, які перебували у зоні конфлікту, співпрацювати з іракською окупаційною владою. Він також закликав народи держав Перської затоки розпочати повстання проти «реакційних зрадницьких режимів» у своїх країнах. Поведінка ОВП виявилася несподіванкою для держав регіону, які завжди надавали їй фінансову допомогу.

19 серпня 1990 року С.Хусейн оголосив іноземних громадян, як перебували на території Іраку та Кувейту (25 тис.осіб), закладниками, які мали стати «живим щитом»на випадок військових дій проти Іраку.

29 листопада 1990 року була прийнята Радою Безпеки ООН резолюція №678, яка надавала право анти іракській коаліції застосувати проти нього силу у тому випадку, якщо до 15 січня 1991 року Саддам Хусейн не звільнить окупований Кувейт. Ірак зневажив попередження.

Спроби СРСР та Франції мирно урегулювати воєнний конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 року багатонаціональні сили на чолі з США розпочали операцію по звільненню Кувейту під назвою «Буря у пустелі», завдавши спочатку масових повітряних та ракетних ударів по військах і військових об'єктах Іраку. Союзники знищили пункти зв'язку, радарні станції протиповітряної оборони. Іракська армія була дезорганізована і не змогла чинити опору під час наземної операції, яка розпочалася в ніч з 23 на 24 лютого 1991 року. Війна тривала 42 дні (наземні бойові дії - 100 годин) і завершилася визволенням Кувейту та поразкою Іраку. Ірак втратив у цій війні понад 100 тис. осіб, а втрати багатонаціональних сил склали 223 особи, з яких 146 були американцями. Рішучі дії ООН під час цього воєнного конфлікту засвідчили зростання її ролі та впливу після завершення "холодної війни".

Під час активних дій авіації багатонаціональних сил Саддам Хусейн віддав наказ про нанесення ракетного удару по Ізраїлю, розраховуючи на його адекватну відповідь і тим самим його участь в конфлікті, що могло би привести до розколу всередині антиіракської коаліції і спровокувати «священну ісламську війну». Але ізраїльтяни не дали себе спровокувати.

25 лютого 1991 року іракський уряд заявив про визнання всіх резолюцій РБ ООН, про відшкодування втрат, про обмеження продажі своєї нафти, про допуск на територію Іраку 52 спостерігачів, які будуть контролювати виконання його зобов'язання про припинення розробки заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів.

28 лютого міжнаціональні сили, які наступали на Багдад, припинили військові дії. Режим С.Хусейна зберігся в Іраку. Проте він зустрівся з низкою труднощів: по-перше, проти нього продовжувалися економічні санкції; по- друге, США створили собі всередині Іраку союзника в особі іракських курдів. Іракський Курдистан був фактично відокремлений від Іраку і на його території під протекцією США на початок 1999 року було створено курдське територіальне утворення, формально автономне, але яке фактично користувалося надзвичайно широкою самостійністю. Іракські війська позбавлялися права застосовувати проти курдів силу, були заборонені польоти іракської авіації над територіями, заселеними курдами. ВПС США збивали літаки ВПС Іраку, які перетинали лінії зон, заборонених для польотів іракської авіації.

Перша іракська війна, її переможний фінал забезпечив домінування Штатів на Близькому Сході. Єгипет, підтриманий США, відновив свій статус провідної держави арабського світу, втраченого після підписання Кемп- Девідських угод, і домігся списання 40% своїх боргів державам регіону.

Позитивного успіху досягла Сирія, яка до цього перебувала у стані конфронтації з Заходом та арабськими державами регіону через підтримку

Х.Асадом екстремістського крила Організації визволення Палестини (ОВП), курдської робітничої партії, міжнародних терористичних організацій та її дії в Лівані. У 1986 році США віднесли Сирію до категорії країн, які підтримують міжнародний тероризм. Сирія нормалізувала відносини з призатоковими державами, які погодилися на часткове списання чи реструктурування її боргів. Серед тих учасників, які програли у першій іракській війні, окрім Іраку, виявилася ОВП, авторитет якої різко впав.

4. Антитерористична операція в Афганістані (2001-2002 роки)

Була відповіддю на терористичні акти, здійснені у США 11 вересня 2001 року, та першою за всю історію світової спільноти операцією проти міжнародного тероризму. Відомо, що після 11 вересня 2001 року США оголосили терористам глобальну війну, яку підтримали в тій чи іншій формі практично всі країни.

За висновками американських експертів, терористичні атаки у Нью- Йорку та Вашингтоні були скоєні групою з 19 терористів. Окремі групи з 4-5 осіб, озброєні лише холодною зброєю, захопили 4 пасажирські літаки, що вилетіли з аеропортів східного узбережжя США. Після захоплення літаків терористи спрямували два літаки на будівлі Всесвітнього торговельного центру (м. Нью-Йорк), а третій - на Пентагон у Вашингтоні.

За окремими даними, четвертою ціллю було обрано одну із будівель державних органів влади, не виключено, що резиденцію президента США або Конгрес США. Цей літак впав неподалік м. Шансквілль (штат Пенсільванія), що є опосередкованим свідченням того, що на борту мала місце запекла боротьба за контроль над літаком.

Терористи ретельно і досконало вивчили ситуацію, оскільки використали такі рейси і літаки з допомогою яких їхні плани могли бути реалізовані з найвищою ймовірністю (наприклад, літаки з великим запасом палива, щоб потужнішим був вибух). Пілоти-терористи були висококласними фахівцями: свідченням є маневр літака «Боїнг - 757», що атакував Пентагон. За оцінками американських авіадиспетчерів, цей літак різко змінив курс (майже на 270 градусів) і швидко знизив висоту, що було схоже на маневр літака-винищувача. Внаслідок цього зображення літака «зникло» з екранів спостереження РЛС. Це міг зробити досвідчений пілот. Здається, терористи проходили льотний вишкіл у самих США.

Аналіз подій, що сталися у США, об'єктів, часу і форм здійснення теракту свідчать про масштабну та завчасно й ретельно підготовлену, узгоджену та керовану акцію, яка не мала аналогів у світі. Цей спосіб теракту доводить, що його підготувала організація з розгалуженою структурою, сучасними засобами і серйозною фінансовою підтримкою.

Вже 30 вересня 2001 року представники спецслужб США заявили, що 4 з 19 терористів були підготовлені в таборах «Аль-Каїди» на території Афганістану, а план розробив один з найближчих помічників Усами Бен Ладена М.Атеф, який відповідає за підготовку бойових операцій.

Водночас нема однозначних свідчень того, що за атакою на США стоїть лише «Аль-Каїда». Стовідсотково не доведено, як змогли члени цієї організації самотужки здійснити таку багатоповерхову, ретельно сплановану та технічно обґрунтовану терористичну операцію. Тобто напрошується думка, що до цієї операції причетна одна з провідних спецслужб світу. З'ясувалося, що операція готувалась 18 місяців і у її підготовці брало участь, як мінімум. 500 осіб.

Реальними замовниками терактів очевидно є ті, хто хотів довести, що претензії США на світове лідерство у XXI столітті є необгрунтованими.

Вереснева трагедія зафіксувала один надзвичайно важливий фактор світової політики, а саме, вразливість Америки. Не стало на перешкоді вигідне геополітичне розташування Штатів - на Заході і на Сході - два велетенські океани, з Півночі і Півдня - дружні країни Канада і Мексика. Буквально на очах радикально змінився характер зовнішніх загроз США. Виникли також питання, яких раніше не було: для чого Сполученим Штатам електронна високоточна зброя, стеження з космосу, потужні ядерні боєголовки, літаки-невидимки «Стеле», глобальні за охопленням радарні системи типу НОРАД, якщо не держава, а лише група людей з 19 осіб, взявши просто білет на внутрішні рейси місцевих авіакомпаній, здійснила напад на країну. Як сталося, що ні Пентагон, ні ФБР, ні ЦРУ, незважаючи на 33 млрд. дол., виділених на глобальну розвідку, не змогли попередити терористичного акту національного масштабу, жертвами якої стало 5 тис. мирних людей, майже вдвічі більше, ніж внаслідок атаки японців на Перл- Харбор у грудні 1941 року. Для реалізації атаки 11 вересня терористи потратили 2 млн. дол.., а сума лише матеріальної шкоди склала 100 млрд. дол.

Напад 11 вересня було оголошено актом війни. Американці самі признають, що «це дивний тип війни, в якій відсутні лінії фронту, концентрація військ, вона провадиться ніби у сутінках, проти невидимого противника, без чіткої спрямованості дій, без уяви про те, чим ця війна завершиться». Разом з тим, Захід оголосив війну тероризму, який завтра може перетворитись в еквівалент Третьої світової війни. Президент США Дж.Буш-молодший назвав вересневу трагедію «першою війною XXI століття». Але «війна» - це легальний, юридичний термін, який стосується відносин між державами. Отже, оголошувати війну явищу, а не державі, безглуздо, тому термін «війна» стосовно тероризму має емоційно- пропагандистську основу.

28 вересня 2001 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію щодо стратегії боротьби з міжнародним тероризмом. Водночас конгрес США прийняв закон про надання президентові Дж.Бушу повноважень на застосування збройних сил США без попереднього узгодження щодо цього із законодавчими органами країни. Далі - США проінформували РБ ООН, що військова операція в Афганістані здійснюватиметься відповідно до статті 51 Статут ООН у порядку реалізації їх невід'ємного права на індивідуальну та колективну самооборону.

Так США отримали легітимне право на застосування щодо Афганістану воєнної сили. Підготовка антитерористичної операції розпочалася з 28 вересня 2001 року.

7 жовтня 2001 року - початок операції під умовною назвою «Непохитна свобода». Головні військові цілі США в Афганістані були наступними: усунення руху «Талібан» від влади; захоплення в полон чи знищення керівництва і членів терористичного угруповання «Аль Каїди»; формування в країна підконтрольного Вашингтону уряду і створення умов, за якого терористи не могли б використовувати афганську територію.

Окрім цього, США переслідували власні національні інтереси у цьому регіоні: 1). Політичний розгром ісламського фундаменталізму як перепони на шляху встановлення американського світового порядку; 2). Посилення контролю над нафтоносними регіонами Каспійського басейну та Перської затоки, а також забезпечення безпеки маршрутів транспортування енергоносіїв; 3). Зниження політичного впливу в регіоні Середнього Сходу трьох найбільш ядерних держав - Росії, Китаю та Індії.

Реалізація операції «Незборима свобода» передбачалася у два етапи: 1. нанесення ракетно-авіаційних ударів (через повітряний простір Пакистану) із зони Індійського океану по об'єктах військової інфраструктури руху «Талібан» (аеродроми, командні пункти, системи ППО,мости, місця дислокації підрозділів у районах Кабула, Кандагару і Джелалабаду) та таборах «Аль-Каїди»; 2.Після усунення від політичної влади руху «Талібан» проведення збройними силами США та їх союзників обмежених операцій - розвідувально-пошукових рейдів та окремих спец операцій з метою пошуку У.бен Ладена та його соратників, а також виявлення і знищення баз терористів і інфраструктури наркобізнесу.

Нагадаю ще одну особливість анти терористичної війни: на відміну від війни 1980-х років, коли проти радянських військ боролися багато численні формування місцевого населення, на цей раз більшість афганців не підтримували талібів.

Отже, загальна операція «Незборима свобода» розпочалася 28 вересня, а її військова фаза 7 жовтня 2001 року. Завершити операцію планувалось до 13 листопада цього ж року, тобто до початку мусульманського свята Рамадан.

У «Незборимій свободі» брало участь тією чи іншою мірою 40 країн: контингент військ нараховував 15 тис. вояків, з них 7,5 тис. американські військовики. Безпосередню участь брали Великобританія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада, Туреччина і Франція. Австралія, Йорданія, Пакистан, Філіппіни, Оман та інші не брали у бойових діях коаліції. Казахстан, Узбекистан, Киргиз стан, Таджикистан, Туркменистан дали згоду на розташування на своїй території підрозділів збройних сил коаліції. Україна дозволила використовувати свій повітряний простір. Росія підтримала анти терористичну операцію.

Окрім цього, було сформовано у складі міжнародних сил поліційний підрозділ чисельністю в 5,5 тис. вояків (20 країн) для підтримання порядку в Афганістані. З технічних засобів коаліція мала 140 стратегічних бомбардувальників, 320 одиниць крилатих ракет, 51 корабель.

Загальне керівництво здійснював Верховний головнокомандувач збройними силами СІЛА президент Дж.Буш, безпосереднє командування здійснював головнокомандувач Об'єднаного Центрального командування збройних сил США генерал Т.Френк.

У розпорядженні талібів було 80-85 тис. вояків, 160 танків, 250 БТР та БМП, 200 гармат та мінометів, 22 винищувачі МІГ-21, 300 зеніток, 200 зенітно-ракетних комплексів типу «Стріла» та «Стінг».

7-8 жовтня по об'єктах на території Афганістану було випущено до 70 крилатих ракет морського базування. Удари завдавалися з кораблів та підводних атомних човнів ВМС США і Британії з району Аравійського моря та з допомогою стратегічних бомбардувальників. Характеристики ракетно- бомбових ударів: вони мали вибіркове спрямування; цілі поражались практично одночасно по всій території країни; удари наносились вночі з метою зниження загрози застосування переносних зенітно-ракетних комплексів противника.

8 листопада розпочалася наземна операція Північного альянсу та інших антиталібських сил (генерал Дустум та інші). 12 листопада таліби залишили Кабул. Наступного дня союзники зайняли Джелалабад. Коаліціанти контролювали понад 70 відсотків території Афганістану. Духовний глава талібів мулла М. Омар рятується втечею до Пакистану. Останнім притулком керівництва руху «Талібан» стало місто Кандагар: тут залишилось приблизно 17 тис. вояків, в тому числі до 5 тис. іноземних найманців - пакистанців, арабів, чеченців, бангладешців тощо. Таліби перейшли до партизанської війни.

Результати антитерористичної операції: 1. юридичне усунення руху «Талібан» від політичної влади в Афганістані відбулося 5 грудня 2001 року згідно з підписанням у Бонні представниками всіх 24 етнічних та політичних груп країни рамкової Угоди про між афганське врегулювання; 2. військової мети в цілому досягнено: загони талібів та бойовиків «Аль-Каїди» (на час операції, за даними експертів, Усама Бен Ладен мав у своєму розпорядженні 12 тис. бойовиків, після війни - декілька сотень) позбавлені можливості використання Афганістану як бази для організації та ведення терористичної діяльності; 3.12 таборів «Аль-Каїди» з підготовки терористів знищені; 4. не вдалося ліквідувати представників організації «Талібан» і «Аль-Каїди». Вони відмовились від відкритої збройної боротьби з США на території Афганістану і перейшли до тактики партизанської боротьби; 5. Головний висновок, який випливає з аналізу цієї операції, полягає у тому, що світ зіткнувся на початку XXI століття з новим типом воєн - війною проти міжнародного антидержавного тероризму, що має релігійно-національну основу.

У грудні 2001 року В Афганістані була створена тимчасова адміністрація (тимчасовий уряд країни) на чолі з Хамідом Карзаєм, яка отримала всі повноваження щодо управління країною У червні 2002 року була скликана

Лойя джирга - все афганська нарада найбільш впливових релігійних, племінних і громадських діячів, під час роботи якої Х.Карзая було обрано президентом країни.

В січні 2004 року Лойя джирга прийняла нову Конституцію країни, за якою Афганістан проголошувався президентською республікою, з іншого боку, в Основному законі стверджується верховенство норм ісламу. Стаття З проголошує, що жоден закон не може суперечити священній релігії Ісламу.

У жовтні 2004 року відбулися перші легітимні президентські вибори, на яких перемогу отримав ставленик США пуштун Хамід Карзай. Парламентські вибори було перенесено на осінь 2005 року через те, що ні ООН, ні НАТО не змогли забезпечити безпеку населенню під час виборів.

У грудні 2001 року РБ ООН на основі Боннської угоди прийняла спеціальну резолюцію, яка вперше санкціонувала розгортання в Афганістані (переважно в Кабулі та його околицях) Міжнародних д сил безпеки (МСБ), тобто поліційних сил чисельністю 5 тис. вояків з двадцяти країн світу. З серпня 2003 року керівництво, комплектування і забезпечення МСБ взяла на себе НАТО.

На вересень 2004 року кількість американських військ в Афганістані склала 16 тис. осіб, а чисельність МСБ - 7300; у 2005 році - вже чисельність американських військових частин дорівнювала 18 тис. осіб. Зараз США висловлюють гостре незадоволення партнерами по НАТО та своїми союзниками, які не прагнуть пропорційно нести тягар умиротворення в Афганістані. У 2007 році в цій країні дислокувалося 41 тисяча військовослужбовців НАТО, з них 26 тис. - зі США, але їх не вистачає для придушення опору Талібану. З 1 листопада 2007 року Японія, яка постачала пальне військам антитерористичної коаліції, призупинила свою участь у цій місії.

У грудня 2007 роу відбувся міні-саміт НАТО в Единбурзі, на якому домовилися про попередій план дій в Афганістані тільки на три-п'ять наступних років.

5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати

Після завершення першої іракської війни у Перській затоці 1991 року ООН запровадила жорсткі санкції проти режиму Саддама Хусейна: заборонено поставки до Іраку, вивіз з нього сировини, в тому числі нафти, готових виробів; продаж або передачу озброєнь та військової техніки. Найдраматичнішим було те, що було жорстко лімітовано ввіз продовольства та медикаментів, що спричинило великі страждання іракського народу, який звинувачував у своїх бідах не С.Хусейна, а США.

Згодом ООН дещо послабила санкції щодо імпорту Іраком продовольства. Так у травні 2002 року РБ ООН відновила програму «Нафта в обмін на продовольство», яка була започаткована ще у 1996 році і передбачала право Іраку поставляти на експорт сиру нафту і купляти за ці кошти продукти, медикаменти та інші споживчі товари. За травневим дозволом 2002 року РБ ООН дозволялося Іраку імпортувати комп'ютери, трактори, рентгенівське обладнання для лікарень тощо.

Упродовж 1990-х років США здійснювали жорсткий контроль над військовою промисловістю Іраку і разом з тим звинувачували саддамівський режим у порушення директив резолюцій ООН. Наприкінці 1997 року конфлікт між США та Іраком вибухнув з новою силою: причиною слугувала заява С.Хусейна про намір вислати з країни всіх американців - членів експертної групи спеціальної місії ООН з роззброєння. На початку 1998 року всі вони були вислані з Іраку. Воєнне зіткнення тоді вдалося з допомогою ООН попередити, але США знову почали нарощувати свою присутність у Затоці. Звіти аспект орів ООН в квітні 1998 року засвідчили, що Ірак не виконує вимоги ООН, які стосуються знищення хімічної та біологічної зброї. Тому з грудня 1998 року військова авіація США та Великобританії здійснили без санкції РБ ООН операцію «Лис в пустелі» - масоване бомбардування (було випущено понад 420 крилатих ракет) території Іраку (за даними американців, райони збереження засобів масового ураження). Війна, бомбардування, економічні санкції ООН доконали економіку Іраку: державний борг склав 200 млрд. дол. Так іракська криза знову перемістилася у центр уваги світової спільноти.

29 січня 2002 року президент США Дж.Буш-молодший у посланні до конгресу вперше застосував термін «вісь зла», до якої він відніс країни, які, за даними американських розвідувальних структур, займаються виробництвом хімічної зброї, підтримкою тероризму, мають зв'язки з терористичною організацією «Аль-Каїда» і шантажують світове співтовариство. 1 червня 2002 року, виступаючи у Військовій академії США у Вест-Пойнті, він сформулював положення про можливість здійснення «оборонної інтервенції і попереджувального удару» як засобу захисту американських інтересів, тому числі у будь-яких віддалених районах планети. На думку американського президента, при цьому можна застосовувати ядерну зброю, наприклад, для знищення об'єктів біологічної зброї на території недружніх країн. Згодом США опублікували список «недружніх» країн. У переліку були Ірак, Іран, Північна Корея, Судан.

На початку 2002 рок помічник президента з національної безпеки Кондоліза Райс оприлюднила у серії своїх виступів так звану стратегію зміни режимів, яку стали реалізовувати Штати. Суть стратегії полягала у тому, щоб шляхом заходів тиску, включаючи силові, на ту чи іншу країну домагатися усунення від влади її уряду , мотивуючи тим, що його політика представляє собою загрозу міжнародній безпеці.

Нова концепція являла собою переробку концепції «гуманітарної інтервенції», яка застосовувалася у 1996-1999 роках в Югославії. Там іноземне силове втручання здійснювалося під приводом захисту прав людини і теоретично було обмежене наявністю або відсутністю гуманітарного приводу для інтервенції. Тепер ж, відповідно до американського тлумачення, приводом для втручання необв'язково повинно бути недотримання гуманітарних прав. Достатньо було зробити висновок, що політика тієї чи іншої держави загрожує тому, що у Штатах розуміли під інтересами безпеки.

Спектр приводів для військового втручання виявилися необмеженими, і СИІА претендували на право діяти у питаннях війни та миру самовільно.

Об'єктом застосування стратегії зміни режимів став Ірак. Вашингтон звинувачував режим С.Хусейна не у його репресивному характері, а у наявності в Іраку хімічної та біологічної зброї і ракет, здатних його доставляти, а також прагнення іракського керівництва розробити власну ядерну зброю. Іраку також інкримінували зв'язок з «Аль-Каїдою» та іншими терористичними організаціями.

Незважаючи на те, що Ірак погодився на співпрацю та прибуття восени 2002 року міжнародних спостерігачів для контролю над його роззброєнням, США вимагали застосування сили проти цієї країни. Позицію США підтримували Великобританія, Іспанія, Болгарія, і Польща. Низка інших країн - Франція. Бельгія, Німеччина - погоджуючись з необхідністю роззброєння під наглядом інспекторів ООН, виступали проти застосування проти нього сили.

З літа 2002 року США почали нову концентрацію військ на Близькому Сході. Йорданія, наприклад, передала Штатам для експлуатації два свої аеропорти.

12 вересня 2002 року Дж.Буш, виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН, висунув щодо Іраку умови: ліквідація всіх видів ЗМУ, ракет великої дальності і припинити будь-яку підтримку терористів. Тоді ж президент США висловив бажання співпрацювати в цьому питані з РБ ООН, але не виключав можливості прийняття самостійних рішень щодо початку превентивних дій проти Багдада.

Під час дискусій в РБ ООН (вересень-жовтень 2002 р.) Росія. Франція, Китай виступили проти проведення військової операції проти Іраку без відповідних санкцій Ради Безпеки.

Тим часом 15 жовтня 2002 року в Іраку відбувся референдум, на якому іракці висловилися (брало участь 11,5 млн.осіб і всі вони проголосували «так») за продовження терміну правління Саддама Хусейна ще на сім років (він правив з 1979 р.)

11 жовтня 2002 року, тобто ще до прийняття резолюції № 1441 РБ ООН, обидві палати Конгресу США схвалили рішення про надання повноважень президенту країни розпочати війну проти Іраку навіть без резолюції РБ ООН. А у листопаді цього ж року Дж.Буш затвердив загальний план війни проти Іраку.

Наприкінці жовтня 2002 року після 2-тижневих дискусій Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №1441 про повернення інспекторів ООН до Іраку. Вони отримали право працювати на всій території, на всіх об'єктах, включаючи і президентські палаци. За цю резолюцію проголосували всі 15 членів РБ ООН. Її підтримала також Ліга арабських держав.

Щоправда, у першому начерку резолюції №1441 американці пропонували інший варіант: в разі, якщо Ірак заборонить повернення інспекторів на свою територію, США автоматично отримують право на військову акцію проти нього. У другий варіант, як бачимо, внесено суттєві зміни.

Іракський парламент відхилив резолюцію РБ ООН, але його рішення носили лише рекомендаційний характер, оскільки все залежало від волі вищого політичного керівництва, тобто С.Хусейна, який погодився на оонівську резолюцію. У грудні 2002 року 100 осіб Комісії ООН за наглядом, інспекцією і контролем (ЮМОВІК) на чолі з головним інспектором ООН з роззброєння Хансом Бліксом приступили до перевірки майже 700 іракських об'єктів, які могли бути пов'язані з програмами у сфері засобів масового ураження (ЗМУ).

26 січня 2003 року Комісія доповідала в РБ ООН про свою роботу в Іраку (обсягом 12 сторінок), але прямих доказів вини Іраку так і не було знайдено. Х.Блікс і директор МАГАТЕ Махаммед аль-Барадеї попросили пролонгувати термін інспектування Іраку.

Тим часом майже одразу після виголошення Комісією звіту в Раді Безпеки Сполучені Штати оприлюднили доповідь, в якій, за даними американської розвідки, стверджувалося, що в Іраку є ЗМУ.

У своєму щорічному зверненні до нації, з яким президент США вступив наприкінці січня 2003 року, він заявив, що війна проти тероризму продовжується. Загрозу Сполученим Штатам становлять, на думку Дж.Буша, диктаторські режими, які мають у своєму розпорядженні ЗМУ - Ірак, Ірані Північна Корея. Він також пообіцяв у найближчий час надати ООН нові докази іракських військових програм. На його думку, С.Хусейн грається зі світовим співтовариством у «кішки-мишки». Дж.Буш перерахував хімічні матеріали і технології подвійного призначення, якими володіє Ірак. Серед іншого були названі: газ азарин, спори сибірської язви, деякі компоненти ядерної зброї, придбаний в Африці уран, алюмінієві труби, які можна використати для виробництва ракет.

Одразу після цього звернення генерал Томмі Френкс, командувач Центральної групи ЗС США, ознайомив Дж. Буша з останнім планом військової операції: до 60 тис. морських піхотинців і вояків спеціального призначення, які дислокувалися у Перській затоці, планувалося перекинути ще 25 тис. Розпочалася передислокація ВПС США (декілька десятків бомбардувальників а винищувачів, які могли брати на борт 24 бомби) у Затоку.

Всього станом на кінець лютого 2003 року у регіоні перебувало 450 американських літаків та гелікоптерів, понад 200 тис. вояків (з них від 35 до 45 тис. британських вояків). У Перській затоці і Середземному морі дислокувалося декілька авіаносців, прибувати підводні човни, ракетні крейсери, есмінці США: всього 110 кораблів різних класів, з них 17 під британським прапором, в тому числі 1 авіаносець.

Наприкінці лютого 2003 року в американських ЗМІ був опублікований

план військової операції проти режиму Саддама Хусейна, який передбачав шість основних етапів: удар з повітря, удар з моря, знищення пускових

ракетних установок, сухопутну операцію і передачу влади після військової кампанії і скинення режиму С.Хусейна тимчасовій військовій адміністрації.

Спроба американської адміністрації отримати санкцію на застосування сили не в ООН, а в НАТО викликала певні труднощі. Три країни Альянсу - Франція, Німеччина і Бельгія - під час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої військової операції проти Іраку виступили настільки консолідовано проти американських пропозицій, що вперше за всю історію існування НАТО виникла загроза розколу серед членів з надзвичайно принципового питання. Щоб не провокувати суперечки в Альянсі, Вашингтон вирішив вдатися до формування антиіракської коаліції поза межами НАТО, основою якої мало стати американсько-британська співпраця.

США підтримали лідери 8-й країн: Великобританії, Угорщини, Данії, Італії, Іспанії, Польщі, Португалії і Чехії, які у «листі восьми» висловили повну прихильність до планів Вашингтона. Представники Іспанії, Італії і Болгарії висловили також готовність надати свої військові бази у користування американцям на час війни. Японія загалом підтримала США у боротьбі проти Іраку, але відмовилася фінансувати іракську операцію. Австралія заявила про готовність передислокувати свої сили у регіон Перської затоки. Регіональні країни, такі як Кувейт, Катар, Йорданія також опинилися на боці США. Ізраїль висловився за приєднання до антиіракської коаліції в разі атаки ЗС Іраку їхньої території.

Противниками силового сценарію врегулювання «іракської проблеми» продовжували виступати Франція та Німеччина, які до того ж критикували «лист 8-й». Росія також перманентно заявляла, що причини війни проти Іраку відсутні і під час візиту у лютому 2003 року до Франції і Німеччини російський президент В.Путін підтримав запропонований Ж.Шираком і Г. Шрьодером план врегулювання конфлікту, суть якого зводилася до: 1) збільшення кількості військових інспекторів в Іраку; 2) пролонгація терміну їхніх повноважень в цій країні.

Китай також виступив за дипломатичне врегулювання проблеми. Канада вважала, що війна проти Іраку є крайнім заходом. Саудівська Аравія і Сирія також опинилися у таборі противників війни в Іраку. Туреччина, за рішенням свого парламенту, заборонила розташування на своїй території ЗС США та їхніх союзників. Об'єднані Арабські Емірати виступили з ініціативою, щоб С.Хусейн добровільно покинув країну з гарантією його особистої безпеки.

Офіційна позиція України було оприлюднена президентом Л.Кучмою 7 лютого 2003 року у виступі перед представниками дипломатичного корпусу, суть якої полягала в урегулюванні конфлікту політико-дипломатичними засобами.

24 лютого 2003 року США. Великобританія та Іспанія запропонували проект нової резолюції щодо Іраку, в якій Багдад обвинувачувався у невиконанні резолюції РБ ООН №1441. Натомість Франція і Німеччина виробили свій проект резолюції, який передбачав подальші військові інспекції на іракській території 10 березня Франція та Німеччина оголосили про свою готовність застосувати вето проти американського проекту резолюції, яка надавала Іраку 7 днів на роззброєння.

Прагнучи уникнути обговорення своєї позиції в рамках засідання Ради Безпеки, США вирішили діяти незалежно від ООН. 16 березня Дж.Буш, Т.Блер і Хосе Марія Аснар зустрілися на Азорських островах і назвали дату 17 березня, як останній термін, до якого Рада Безпеки ООН може підтримати запропонований ними «воєнний проект резолюції». Наступного дня американський президент оголосив С.Хусейну ультиматум: або він упродовж 48 годин разом зі синами залишає країну, або США разом зі союзниками (за словами Дж.Буша, їх було 35) розпочинають військову операцію проти Іраку.

Головний пункт антиіракських союзницьких сил дислокувався у Катарі, які очолював Томмі Френкс, командувач Центральним угрупованням збройних сил США і екс-командувач американськими військами під час операції в Афганістані. Союзницькі сили також були розташовані на території Саудівської Аравії, Бахрейні, Омані, Йорданії.

20 березня 2003 року в 4.35 за київським часом, через 1,5 години як збіг термін ультиматуму, ЗС США і Великої Британії нанесли перші ракетно- бомбові удари по Іраку. Так розпочалася військова операція проти режиму Саддама Хусейна під загальною назвою «Шок і трепет». По іракській території було випущено понад 40 крилатих ракет та декілька десятків півтонних бомб. Ця перша фаза операції отримала назву «Обезголовлювання Саддама», тобто метою військових дій був насамперед сам іракський лідер і його найближче оточення.

Ірак до початку американо-британської агресії мав у складі своїх ЗС 320 тис. вояків, 2600 танків, 1800 бронетранспортерів, 4300 гармат, понад 200 бойових літаків.

Через менш ніж годину після початку операції «Шок і трепет» Дж. Буш звернувся до американської нації і запевнив, що Америці потрібна тільки перемога і що іракському мирному населенню не буде завдано шкоди.

У свою чергу, Саддам Хусейн у телезвернення до іракців закликав їх до джихаду (священної війни): «Ви повинні знати, що кожного, хто протистоїть цій операції, очікує рай. Американо-британська коаліція буде розбита».

Згодом через дві дні після ракетно-бомбових ударів розпочалася сухопутна операція, метою якої було взяття Багдада. Зав'язалися сильні бої за Басру, Ен-Насірію, Ен-Наджафу тощо. Війна припинилася несподівано. 8 квітня іракська армія перестала масово чинити опір. Склала зброю навіть віддана С.Хусейну республіканська гвардія. Він сам і його оточення втекли. Після цього американо-британські сухопутні сили майже без єдиного пострілу ввійшли до Багдада, Кербели, Морула, Кірку ку та інших міст, які до цього стійко оборонялися.

14 квітня американські війська вступили до міста Тікріт, батьківщини Саддама Хусейна. Розпочалася операція з пошуку самого С.Хусейна, згодом його було знайдено і страчено за вироком іракського суду. В Іраку була встановлена тимчасова окупаційна адміністрація на чолі з представником США, яка мала на меті підготувати цю країну до переходу до демократичного устрою. 29 травня 2003 року була прийнята резолюція РБ ООН за №1483 про післявоєнне відновлення Іраку, з допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум своєї військової акції в цій країні.

Зараз в Іраку ми спостерігаємо військовий спротив окупаційним військам. США опинилися в Іраку у складній ситуації: вони не можуть залишити цю країну переможеними, але і шансів на перемогу у найближчі роки надто мало. Президент Дж.Буш неодноразово говорив по те, що демократизація Іраку - це тривалий процес, тому Сполучені Штати вимушені будуть зберігати тут свою присутність довго.

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

Після Другої світової війни у країнах регіону, територія якого складала 20,6 млн. кв. км, проживало 95 млн. осіб (приблизно 5% населення Землі). Це були терени 20 республік. Питома вага колоніальних володінь, які належали США, Великобританії, Франції та Нідерландам і які знаходились головно у Карибському басейні, була незначною - 2,5% території і приблизно 4,5% населення регіону.

Нині регіон Латино-Карибської Америки (ЛКА) складається з 34 суверенних держав і низки залежних територій ( острови Ангілья - 91 кв.км у Карибському морі - володіння Великобританії; острови Аруба у Центральній Америці на Малих Антильських островах володіння Нідерландів; острови Гваделупа - це заморський департамент Франції у Центральній Америці; Гвіана - заморський департамент Франції у північно-східній частині Південної Америки), які репрезентують досить неоднорідний масив. Приклад щодо населення: від 190 млн. осіб у Бразилії і декількох десятків тисяч в острівних державах Карибського моря. Або ж інший показник: дохід на душу населення: 10 тис. дол.. на Багамах; 5-8 тис. дол.. - в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі; 400 дол. - на Гаїті.

Наше ставлення до латиноамериканських держав залишається значною мірою стереотипнее, яке не виходить за межі розмов про футбол, карнавал і «мильні серіали». Але С.Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій» виділяє латиноамериканську цивілізацію в якості самостійної поряд з сімома іншими і вперше вивів її тим самим за межі «західної цивілізації», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 років для країн регіону було замало, щоб дорівнятись до економічних, соціальних та політичних показників країн Північної Америки - США та Канади.

Перша особливість латиноамериканської підсистеми міжнародних відносин полягає у тому, що стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країн ЛКА віддзеркалює периферійну обумовленість їхнього розвитку, яка більш залежна від зовнішніх впливів, ніж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрів світової політики й економіки.

Така залежність позначається на характері зовнішньої політики держав ЛКА, на змісті їх міжнародних відносин. Це конкретно проявляється в обмеженій автономності зовнішньополітичної діяльності країн регіону, в акценті на внутрішньорегіональні або ж локальні проблеми. Звідси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регіон оцінюють сьогодні як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варіант можливий, якщо група країн ЛКА підтримає той чи інший центр світової політики.

Друга особливість полягає у наявності так званих «порогових країн», які через наявність вагомого потенціалу при відповідному збігові обставин можуть бути кооптовані у перспективі до «клубу» глобального регулювання. Такі шанси має передовсім Бразилія і до певної міри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить від самих цих країн, їхньої можливості нарощувати національний економічний і науково-технічний потенціал. З іншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати міжнародні відносини і самих себе, чи захочуть вони перерозподілити відповідальність у світових справах.

Проміжне, або ж серединне, місце ЛКА у світовій ієрархії дозволяє сказати, що інтереси і підходи держав цього регіону значною мірою кореспондуються з позиціями країн Азії та Африки, які відносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн світу - Болівії, Гаїті, Гондурасу. Ці країни зорієнтовані на співпрацю з колишніми метрополіями.

Останнім часом відновились широкі зв'язки Іспанії з латиноамериканськими державами. Традиційними стали саміти держав ібероамериканського світу (ЛА і країни Іберійського півострова). Так формується нова міжнародна спільноста, яка може впливати на світову політичну ситуацію. Бразилія, наприклад, входить до складу лузофонного співтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки і Америки, де вона відіграє провідну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему міжнародних відносин диктується цивілізаційними особливостями. Мається на увазі етнічний склад та домінуючу релігійну орієнтацію населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбільших католицьких регіонів світу. Звідси маємо схильність латиноамериканських спільност до західних християнських цінностей. Наголосимо на особливій увазі Ватікану до цього регіону. Етнокультурна і мовна близькість - основа співпраці з Іспанією, а у випадку Бразилії - з Португалією. Італія має достатньо численну діаспору в ЛКА - в Аргентині, Бразилії, Венесуелі.

Водночас, відчуваючи обмеженість «переговорного потенціалу», економічну вразливість своїх позицій на світовій арені, країни ЛКА об'єктивно зацікавлені в альтернативних варіантах міжнародного партнерства. Коли існував СРСР, то він був противагою гегемонії США в регіоні. Сучасна Російська Федерація не може скласти нині конкуренцію Штатам.

Звідси випливає один з сучасних орієнтирів зовнішньої політики країн ЛКА, а саме: а) концепція «відкритого регіоналізму»; б) колективні дії на регіональній чи субрегіональній базі; в) розвиток співпраці з партнерами поза межами Західної півкулі.

Нарешті, виділимо низку основних напрямків у міжнародних зв'язках ЛКА: північноамериканський і дотичний до нього міжамериканський; внутрірегіональний; європейський, маючи на увазі насамперед Європейський Союз; азійсько-тихоокеанський, в тому числі двосторонні відносини з ключовими державами цієї зони - Японією і КНР, стосунки з Росією та іншими країнами СНД; співпраця по лінії Південь-Південь; діяльність в ООН та в інших організаціях світового масштабу.

Зовнішньополітичні доктрини США щодо Латино-Карибської Америки визначали у кожен конкретний період цільові орієнтири та інтереси Вашингтона. Так, Ф.Д.Рузвельт проголосив доктрину «доброго сусіда» в Латинській Америці. Відлома також крилата фраза 32-го президента США, яка стосувалася диктатури Сомоси в Нікарагуа: «Сомоса - сучий син, але це наш сучий син».

Адміністрація Г.Трумена (1945-1953) посилила віймькову складову політики «доброго сусіда». Так, у 1946 рооці була запропонована ідея інтеграції армій країн регіону у військовий комплекс США у формі «стандартизації озброєнь». Ідея, щоправда, не була зреалізована. Було віддано перевагу підписанню Міжамериканського договору про взаємодопомогу (Пакт Ріо-де-Жанейро), який передбачає спільні дії у випадку «агресії», або ж у ситуації, яка «загрожуватиме миру Америки».

Головним інструментом військово-політичної гегемонії США на континенті стала Організація американських держав (ОАД), створена1948 року. Її деколи називали «міністреством колоній» США. У 1951 році ОАД санкціонувала використання збройних сил за межами Західної півкулі. За цим США підписали низку двосторонніх договорів про військову допомогу. 1950 року під егідою ООН схвалено участь країн регіону у корейській війні (практично участь взала лише Колумбія - силами одного батальйону).

Д. Ейзенхауер (1953-1961) проголосив у регіоні доктрину «доброго партнера», але його уряд прямо причетний до усунення законнного уряду Гватемали; до підготовки у квітні 1961 року висадки на Плайя Хірон. Рефреном виступів американських державних і політичних діячів, істориків, соціологів у 1950-х роках були фрази «Привид комунізму бродить по Латинській Америці», «Революцією пронизана вся атмосфера Латинської Америки».

Як панацею від радикальних процесів в Латинській Америці Дж.Кеннеді (1961-1963) запропонував глобальну доктрину «нових рубежів», серцевиною і конкретизацією якої у масштабі Західної півкулі стала сформована у березні 1961 року програма «Союз заради прогресу» (аналог європейського плану Маршалла для ЛА), яка була схвалена на спеціальній сесії ОАД у серпні 1961 року (після провалу висадки на Плайя Хірон).

«Союз заради прогресу» передбачав фінансову допомогу США латиноамериканським країнам. Її розмір: по 2 млрд. (1,1 млрд. - урядова допомога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових установ) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість надавати на схвалення ОАД свої плани економічного й соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки на 2,5% в рік, здійснити демократичні реформи.

Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці, окрім різноманітних програм, пропонувалися нововведення: сепціалізовані організації «Корпус миру» (організація добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де працювали медиками, вчителями тощо), програма «Продовольство для справи миру», «Агенство міжнародного розвитку».

Але США залишались вірнми собі і у 1962 році домоглися, що ОАД виключила Кубу зі свого складу. Прикінцево це рішення оформилося 1964 року. Країни ОАД за відповідною резолюцією зобов'язувалися перервати будь-які стосунки з фіделістською Кубою. 19 країн ОАД з 20 розірвали дипломатичні відносини з Кубою (окрім Мексики). До речі, Канада також зберегла дипломатичні відносини з цією країною.

Після цього у США багато писали «про мирну і регульовану революцію» в латиноамериканському регіоні. Щоправда, до «мирної і регульованої революції» вірогідно відносяться і спроби фізичного усунення Ф.Кастро, щонайменше 8 спроб за участю ЦРУ упродовж 1961-1965 років. Центральне розвідувальне управління причетне також до вбивства у 1970 році чилійського головнокомандувача генерала Рене Шнайдера, який залишився вірним констиуції країни напередодні приходу до влади С.Альєнде. Родичі генерала ще у 2002 році позивалися до Г.Кіссінджера та Р.Хелмса. Але до цих пір тогочасні матеріали залишаються засекреченими.

З початком війни у В'єтнамі США зміцнили свій інтервенціоністський курс в Латинській Америці. «Доктрина Джонсона» стверджувала право Вашингтона на втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав; вона проголошувала недопущення в ЛА «другої Куби»; підтримку місцевих військових диктатур.

Р.Ніксон успадкував основні напрямки латиноамериканського курсу Л.Джонсона, але назвав свою політику щодо ЛКА політикою «рівного партнерства», або політикою «непомітної присутності». Реалізацію цієї політики можна проілюструвати такими фактами: у 1972-1974 роках монополії США вклали у ЛА понад 2 млрд. дол., а вивезли звідси близько 13 млрд.дол., тобто на кожен вкладений долар мали чистого прибутку 4-5 дол. Або ж інший аспект політики «непомітної присутності» та «рівного партнерства»: діяльність «тихих американців» з ЦРУ. Існують докази причетності США з допомогою спеціального таємного міжнародного «Комітету-40» до скинення чилійського уряду Народної єдності на чолі з С.Альєнде.

Латиноамериканський курс уряду Джеральда Форда (1974-1977) пов'язують з політикою «нового діалогу», розробником якої вважається

Г.Кіссінджер. Суть «доктрини Форда» полягає у тому, що США за підтримки провідних латиноамериканських країн виступлять проти Куби, якщо вона «втручатиметься де-небудь у Західній півкулі».

У 1970-х роках ОАД все більше втрачала репутацію «міністерства колоній». Так, на нараді міністрів закордонних справ у Мехіко в 1974 році у підсумковому документі, який отримав назву «конференція Тлателолко», є знакова фраза про «право кожної держави без іноземного втручання вибирати собі політичну, економічну і соціальну систему і не втручатися у справи інших держав». Так само змінювалося ставлення ОАД і до антикубинських «колективних санкцій». На 15-й консультативній нараді в Кіто (1974) члени ОАД (12 держав) висловилися за скасування санкцій проти Куби. До початку 1975 року 9 країн регіону нормалізували дипломатичні відносини з Кубою, а у середині цього ж року на 16-й консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД прийнято рішення про скасування санкцій проти Гавани.

Президенство Джіммі Картера (1977-1981) дозволяє говорити про деякі зовнішньополітичні новації щодо ЛКА: 1. Картер відмовився від традиційного декларування нової континентальної доктрини, щодає підставу трактувати цей факт як очевидну девальвацію доктрин США щодо латиноамериканського регіону; 2. Загальноконтинентальні концепції адміністрації Д.Картера замінила диверсифікацією відносин з кожною конкретною країною з урахуванням країнознавчої специфіки; 3.Глобальна доктрина «прав людини», адресовна насамперед СРСР, була поширена на найбільш одіозні режими Латинської Америки; 4. Наголосимо, що президент Картер був дещо непослідовним, проголошуючи доктрину «прав людини», оскільки доостанніх днів підтримував «американського сучого сина» - режим Сомоси в Нікарагуа. За місяць до перемоги Сандиністської революції було скликано за ініціативою США нараду ОАД. Вашингтон запропонувапв віжрядити в Манагуа посередницьку місію і допомогти нікарагуанцям сформувати «уряд національного примирення». США наполягалитакож на відрядження в Нікарагуа багатонаціональних сидл з підтримки миру. Американські резолюції не були підтримані членами ОАД, більшість яких проголосувати за відставку Сомоси і проти будь-якого втручання у внутрішні справи Нікарагуа.

Адміністрацію Картера критикували найбільше за його неефективну зовнішню політику (передовсім за трагічні події із закладниками в Ірані), але й за втрату Нікарагуа. Ще госрішою була критика президенства Картера за розв'язання питання юрисдикції Панамського каналу. 7 вересня 1977 року він підписав з президентом Панами О. Торріхосом у присутності президентів Л А договір, за яким з 12 годин дня 31 грудня 1999 року Панамі повертається суверенітет над зоною каналу. Також було підписано договір про постійний нейтралітет і експлуатацію каналу, який замінив договір 1903 року.

Для Картера договір про передачу Панамі зони каналу, поряд з провалом плану звільнення американських заручників в Ірані, коштував поразки на чергових президентських виборах.

Реваншизмом характеризується латоамериканський курс президента Р.Рейгана. Передвиборча риторика Рейгана - «прокліпали Латинську Америку», «недопустити другої Куби», другого Нікарагуа», які у відповідності до «концепції доміно», загрожують американському пануванню в цій заповідній зоні світу. Ще за півроку до обрання Р.Рейгана на посаду президента його мозковийцентр розробив «нову міжамериканську політику на 80-і роки», відомий як «документ Санта-Фе», в якому провідна роль у зовнішній політиці США відводилася Латинській Америці. Для збереження контролю над цим регіоном у документі прпопонувалося не гребувати жодними методами. Вперше за 20 років після Карибської кризи радники президента відкрито пропонували війну проти Куби.

У доктрині Рейгана « боротьби проти міжнародного тероризму» була і латиноамериканська складова. Розроблялися плани вибіркового використання хімічної, бактеріологічної та метеорологічної зброї проти Куби. У межах «екологічної війни» передбачалась штучне провокування штормів, повенеей з метою знищення плантацій цукрової тростини. 1981 року на Кубі з'явилися вогнища епідемій, грибкових захворювань тютюну, тростини; лихоманка «денге».

24 лютого 1982 року Р.Рейган, виступаючи у штаб-квартирі ОАД, запропонував «Карибську ініціативу» - програму допомоги країнам Центральної Амери ки і Карибського басейну. Але «Карибська ініціатива» була перекреслена інтервенцією проти Гренади, кількість жителів якої у 100 разів менша населення лише Нью-Йорка. Нагадаємо, що Гренада отримала незалежність у 1974 році і є членом Співдружності націй. Після приходу до влади у Гренаді лівої партії Новий рух ДЖУЕЛ («Новий об'єднавчий похід за добробут, освіту і звільнення») на чолі з М.Бішопом розпочалися соціальні реформи і найголовніше здійснення незаленої зовнішньої політики, яка привела до встановлення дипломатичних відносин з Кубою і СРСР. 19 жовтня 1983 року гренадський керівник Бішоп був убитий у результаті внутрішніх сутичок. 25 жовтня цього ж року 1900 американських морських піхотинців висадилися на Гренаду під приводом «вакууму влади» і «загрози анархії», «загрози для життя американським громадянам», перетворення Гренади у «кубино-радянську військову базу». США заручилися підтримкою ще шести малих регіональних держав і навіть не повідомили Великобританію про свої наміри та дії.

Далі - позиція США під час Фолклендської війни між Великою Британією та Аргентиною. Вашинтон підтримав Лондон, незважаючи на те, що вперше після Другої світової війни Латинська Америка стала об'єктом нападу з боку держави, яка розташована за межами Західної півкулі. До того ж Аргентина є членом Пакту Ріо про взаємодопомогу (1947) та ОАД.

За президенства Рейгана виник у Центральній Америці тривалий і вибуховонебезпечний регіональний кофлікт. Його учасники, з одного боку, Нікарагуа з гаслом «революція без кордонів», Сальвадор, охоплений герильєю на чолі з Фронтом національного звільнення імені Фарабундо Марті, Гватемала, де тривала громадянська війна; з іншого, - США,

Гондурас, Коста-Ріка. Цей конфлікт був на межі «в'єтнамізації». США відрядили до Сальвадору підроздідли «зелених беретів», мобільні групи сальвадорських, гватемальських, гондураських вояків; здійснювалися операції з знешкодження кубинських ліній поставки зброї до Нікарагуа.

Поряд з інтервенціоністською політикою вироблявся і інший напрямок - розв'язання центральноамериканського конфлікту мирними методами. 1983 року на панамському острові Контадора розпочалися переговори міністрів закордонних справ Венесуели, Колумбії та Мексики (без США). Звідси назва Контадорський процес. Через два роки до переговорів приєдналися країни Південної Америки: Бразилія, Аргентина, Уругвай, Перу. У рамках Контадорського процесу була прийнята у 1986 році у Гватемалі «Декларація Ескіпулас-1», 1987 року - «Ескіпулас - 2», тобто графіки ліквідації регіонального конфлікту.

Президент Коста-Ріки Аріас за свої ініціативи щодо врегулювання центральноамериканського конфлікту отримав 1987 року Нобелівську премію миру. Контадорський процес вичерпав себе на середину 1990-х років з припиненням громадянсьої війни в Нікарагуа, Сальвадорі і Гватемалі.

Остання збройна інтервенція США в ЛА, найбільша акція з часу завершення в'єтнамської війни - це напад на Панаму 20 грудня 1989 року, в якому було задіяно 30 тис. солдатів та офіцерів. Причиною цієї операції слугував той факт, що командувач Сил національної оборони Панами Мануель Антоніо Норьега не визнав перемогу на президенстьких виборах 1989 року кандидата від опозиції і заховив владу, очоливши уряд (вважається, що Норьега був тривалий час агентом ЦРУ). Тоді США інкримінували йому зв'язки з наркоділерами, що було використано Вашингтоном як привід для інтервенції у грудні 1989 року. Вперше в історії керівника латиноамериканської держави депортували у наручниках до США, а у 1992 році американський суд засудив Норьегу до 40-річного тюремного ув'язнення. В інценденті з Панамою необхідно враховувати ще один сценарій, пов'язаний з тим, що у 1999 році Вашингтон повинен був передати відповідно до договору від 1979 року Панамський канал під контроль панамського уряду. США мали намір переукласти договір з Панамою, проте з Норьєгою, який мав у країні фактичну владу і який притримувався націоналістичних і антиамериканських поглядів, неможливі були будь-які домовленості.

Правління Дж. Буша-старшого (1989-1993) співпало з розпадом СРСР і ліквідацією світової соціалістичної системи. Завершилась епоха військової та політико-ідеологічної конфронтації з радянською «імперією зла». Втратили свій сенс багатоваріантні концепції американської національної безпеки з метою «відкидання комунізму».

Зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні пріоритети країн Латино- Карибської Америки по-старому сконцентровувались передовсім на відносинах з США, які характеризувалися двома особлимвостями: 1) асиметричною взаємозалежністю та переплетінням інтересів; 2) конфліктністю. Після розвалу біполярного світу країни ЛКА найбільш важко пристосовуються до квазімонополярної системи міжнародних відносин, яка є найбільш очевидною у Західній півкулі.

Часто політику Буша-старшого щодо ЛКА називають "панамською політикою», тобто як політикою примусу до встановлення представницької демократії. Йому також належить ідея АЛКИ - «зони вільної торгівлі обох Америк». За президенства Дж. Буша-старшого нового імпульсу набрала блокада Куби. 1992 року набрав чинності «закон Торрічеллі» (його автор - конгресмен Р.Торрічеллі), який запроваджував всеохоплюючі санкції щодо країн, що провадили торгівлю з Гаваною.

Білл Клінтон (1993-2001) також відмовився від проголошення власної доктрини щодо латиноамериканського регіону. До того ж на цей час відбулися суттєві зміни і у ЛА: авторитарні, частіше військово-поліцейські, режими були замінені громадянськими, конституційними. Разом з тим Б.Клінтон не відвідав латиноамериканський регіон у період свого першого президентського терміну. Тільки 1997 року він відвідав Мексику, Коста-

Ріку, Барбадос, Венесуелу, Бразилію, Аргентину. Під час його візиту у 1998 році Колумбії було підписано «план Колумбії», який передбачав надання колумбійському уряду допомоги у сумі 1,3 млрд. дол. для боротьби з нарковиробництвом і наркотрафіком.

Ця проблема має свою історію. Справа у тім, що ціла низка американських ініціатив не отримала підтримки регіональних держав. Так,

році Вашингтон запропонував створити Міжамериканський центр вивчення континентальної безпеки та багатонаціональні формування для боротьби з наркотрафіком (не підтримали Бразилія, Мексика, Нікарагуа);

року - ідея створення стратегічного пояса довкола Амазонії, тобто йшлося про розміщення за рахунок США радарних установок в Перу, Колумбії, Еквадорі, Болівії, Венесуелі для відстеження наркотрафіку (Бразилія заперечила цю ідею, оскільки це могло поставити перераховані країни під контроль США); 1999 року обговорювалась ідея американської або ж багатосторонньої інтервенції в Калумбію у зв'язку з тим, що 23 липня цього ж року колумбійські антиурядові сили збили американський літак- розвідник; у червні 1999 рокуна сесії ОАД створено новий колективний механізм - Міжамериканський комітет боротьби з тероризмом, складовою якого є борогтьба з наркобізнесом.

Так само Б. Клінтон проголосив політику «примусу до демократії», яка була пов'язана з подіями на Гаїті. Тут у 1994 році путчисти усунули від влади президента Ж.-Б. Арістіда. США готувалися до інтервенції: сили вторгнення 20 тис. вояків. Проте Рада Безпеки ООН прийняла 31 липня 1994 року рішення використання на Гаїті багатонаціональних сил. Президент Арістід повернувся до Порт-о-Пренси і пробув на посаді до 1996 року, поки не збіг термін його повноважень. Тоді ж «блакитні шоломи» ООН були замінені місцевою поліцією.

Розпад СРСР і втрата Кубою свого головного союзника співпала з посилення американської блокади. 1996 року набрав чинності закон «Про свободу і демократичну солідарність з Кубою», або ж закон Хелмса-

Бертона(за прізвищами авторів законопроекту сенатора Дж.Хелмса і конгресмена Д.Бертона). У відповідності з цим законом президент США отримував право призупиняти надання допомоги будь-якій державі, яка здійснювала економічну співпрацю з Гаваною. Каральні заходи поширювалися на позики, банківські гарантії, преференційні тарифи, скорочення чи списання боргів в обмін на інвестиції. Вашингтон міг оподатковувати підприємства третіх країн, які мали комерційні інтереси на Кубі. Закривався доступ до США всім тим, хто відвідав Кубу. Будь-які зв'язки з Кубою кваліфікувалися як злочинні. Проте практично всі латиноамериканські країни відновили дипломатичні відносини з Кубою.

Так само центр ваги у континентальній політиці адміністрації Б.Клінтона - це зовнішньоекономічна сфера. 1994 року набрав чинності Північноамериканський договір про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою (НАФТА). Щоправда, конгрес США заблокував підключення до НАФТА інших латиноамериканських держав, а також позбавив президента мандата на прискорену процедуру укладення інтеграційних угод («фаст трек»).

Адміністрація Б.Клінтона вирішила реалізувати ідею Дж.Буша-старшого про економічну інтеграцію обох Америк. В грудні 1994 року відбулася в Майамі зустріч 34 голів держав та урядів Західної півкулі. Делегація США виснула на порядок днний питання створення «Зони вільноїї торгівлі двох Америк» (ФТАА). У 1998 році - нова зустріч керівників 34 країн. Домовилися реалізувати запропонований проект у 2005 році.

Адміністрація Дж.Буша-молодшого (2001-2009) - перша в історії США, для якої відносини з латиноамериканськими країнами перестали бути пріоритетними. Але, з іншого боку, у Штатах нині проживає понад 35 млн. латиноамериканців. Це майже стільки ж, скільки і афроамериканців. Одним з головних подразників у відносинах США і низки латиноамериканських держав: виробництво і транзит наркотиків і відмивання наркодоларів. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зілля, через карибські країни 30%. Колумбія постачає 70% світового кокаїну.

Разом з тим Дж.Буш-молодший розкритикував латиноамериканську політику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цінностей і не був цілеспрямованим у забезпеченні інтересів США у цьому регіоні.

Дж.Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лінію, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки і стабільності демократичних інституів на південь від Ріо-Гранде; на зміцнення борогтьбиз міжнародним тероризмом і наркотрафіком. Основна економічна мета полягала у реалізації проекту свого батька-президента «Ініціативи для Америк», тобто створення Зони вільної торгівлі Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рік. Це мав би бути найбільший у світі спільний ринок - 800 млн. осіб і 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканські країни поділяють загалом задекларовані цілі проекту, оскільки доступ на колосальний американський ринок, так само як і доступ до найбільшого джерела нових технологій є надто привабливим для країн регіону, особливо Мексики та країн Центральної Америки і Карибського басейну. Водночас існує серйозна пересторога щодо вірогідності того, що США своєю могутньою економічною потугою задушать господарські системи своїх південних сусідів. Особливо в цьому плані струбована Бразилія, яка прагне зберігти за собою самостійну роль у світовій економіці і політиці і отримати шанс на створення власної зони впливу в регіоні. Звідси, Бразилія пропонує вести переговори з США на колективній основі ( а не індивідуальній) і таким чином збільшити «свій переговорний потенціал» і більш ефективно відстоювати свої позиції. Якщо врахувати, що Бразилія є співголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сільва повинен скористатися.

Ці перестороги пролунали чітко після подій 11 вересня 2001 року у поміркованому виступі бразильського президента Ф.Е.Кардозо. Тези його промови зводилися до наступного: 1) у боротьбі з міжнародним тероризмом не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхідна увага світового співтовариства до переборення об'єктивних причин активізації тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розриві між рівнями економічного розвитку провідних та розвиткових країн.

Більш радикально виступили президент Венесуели Уго Чавес і лідер Куби Ф.Кастро, який, зокрема, нагадав Дж.Бушу його вислови про «держави-парії», про терористичну «вісь зла».

Якщо у більшості випадків латиноамериканські держави підтримали акції США в Афганістані, то при обговоренні в ООН питання щодо превентивної війни проти Іраку Мексика (непостійний член Ради Безпеки ООН), незважаючи на тиск з боку Вашингтона, і те, що 80% її зовнішньоторговельного оббігу припадає на ринки США і Канади, не підтримала резолюцію №1441 РБ ООН. Так само поступили і Чилі, не побоявшись того, що конгрес США може не ратифікувати американо- чилійську угоду про вільну торгівлю.

Загалом країни JIKA сприймають США на початку XXI сторіччя як безумовного арбітра, як лідера Західної півкулі, асиметрично-партнерські відносини з яким не мають альтернативи.

7. Зовнішньополітичні пріоритети нової демократичної адміністрації на чолі з Б. Обамою та перші кроки на міжнародній арені

Зовнішньополітична стратегія нової демократичної адміністрації пропонує гасло «розумної сили» (smart power). Мова йде про те, що на передній план виходять невійськові механізми просування американських інтересів на міжнародній арені. Серед інших зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Обами виділимо такі: 1) оновлення міжнародних союзів та інститутів; 2) підвищення ролі інструментів розвитку у зовнішній політиці США; 3) розвиток громадської дипломатії; 4) економічна інтеграція; 5) увага до технологій та інновацій, особливо в енергетичній та екологічній царинах.

Зрозуміло, Вашингтон не відмовиться від військової сили, але застосовуватися вона буде обмежено й вибірково.

Адміністрація Обами намагатиметься очолити багатосторонні зусилля для зміцнення єдності західного співтовариства, яка ослабла за його попредника. Особлива увага приділятиметься тісній співпраці з американськми союзниками в Європі, насамперед з Німеччиною і Францією, на переборення розходжень з таких питань, як війна в Іраку, розширення НАТО за рахунок колишніх радянських республік, розгортання ПРО у Східній Європі.

Вашингтон також домагатиметься збільшення внеску західноєвропейських держав у зусилля НАТО в Афганістані. Виступаючи першого грудня 2009 року у Вест-Пойнті, Б.Обама звернувся до американської нації із закликом виграти «війну необхідності» в Афганістані. Це історичне рішення. Глава Білого дому усвідомлює, що така політика може йому дорого коштувати. Але це - «війна вибору». Вибору свободи і безпеки своєї країни, союзників та Афганістану. Необхідно зауважити, що, сповідуючи таку політику щодо Афганістану, Обама наражається на ізоляцію серед своєї адміністрації. Впливовий віце-президент Байден категорично не погоджується зі стратегією свого шефа і створив «антивоєнний фронт». Прибічники Байдена посідають чимало ключових посад адмінстрації у сфері безпеки та оборони, зовнішньої політики. Велике представництво цього «фронту» в обох палатах конгресу. І вони готові визнати можливу поразку в афганській війні. Проте Б.Обама та багато американців не готові до визнання такого фінішу.

Ще першого жовтня 2009 року ситуацію у цьому контексті «підірвав» командувач силами союзників в Афганістані Стенлі Маккрістал, який визнав під час свого виступу в лондонському Chattham House, що для Сполучених Штатів війна може закінчитися поразкою. Ранішет на стіл американського президента лягла підписана Маккрісталом доповідь, у якій давалася оцінка того, що відбувається, і пропонувалися заходи, здатні привести союзників до успішного завершення операції «Непохитна свобода». Після цього розпочався тримісячний виснажливий марафон, який закінчився зверненням президента до нації у Вест-Пойнті.

Б.Обама провів десять засідань на найвищому рівні. Значно більше - у вужчому колі. Як зазначається в матеріалах вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, з початку війни в Афганістані було підготовлено п'ять стратегічних оглядів. І тільки документ, на основі якого базувалося звернення президента, визначав засоби та цілі нової стратегії - «Очищення, утримання, побудова і передача» (Clear, Hold, Build and Transfer).

Нова стратегія президента Обами насамперед спрямована на захист афганського населення і свторення умов максимальної безпеки його життя. Вона також визначає своєю ключовою метою регіональну стабільність, яка відкриває перспективи успішної боротьби з ісламським тероризмом в усьому світі, а також нове утвердження США як надійного стратегічного союзника.

Керівництво США має намір діяти рішуче, швидко і жорстко. А це передбачає досягнення серйозних успіхів у південних та східних провінціях Афганістану до початки весни 2010 року, коли повстанці традиційно розгортають свої масштабні бойові кампанії. На середині цього ж року кількість американських солдатівзросте приблизно до ста тисяч. П'ять нових бригад буде послано в найнебезпечніші регіони, де вони з'єднаються з уже розташованими підрозділами.

Особливо важливо те, що у разі потреби обамівська адміністрація може відправити ще понад тридцять тисяч американських вояків. Страт егія дій, згідно з оцінками американських фазівців у сфері проведення антитерористичних і антиповстанських операцій, полягатиме у так званому переміщенні точок: сили, які визволили певну територію, передаватимуть контроль над нею національним силам, а самі перебазуються в інші райони.

Вперше військове командування США віддало наказ про взаємодію з афганськми національними силами безпеки як із партнерами, а не помічниками. Нині афганська армія контролює тільки Кабул. Передбачається спільне планування і проведення лперацій, обмін розвідувальними даними.

Згідно зі стратегією Обами, чисельність афганської армії у 2010 році має сягнути 134 тисяч.

Водночас ключова проблема - це величезний рівень корупції афганської влади і надзвичайно низький рівень довіри населення до її представників. З іншого боку, цілком можлива дестабілізація ситуації в Пакистані або встановлення контролю над цією країною з боку ісламських фундаменталістів. Тоді вся концепція американської адміністрації може виявитися недійовою. Тому 1,5 млрд. дол., які виділяються Вашингтоном як фінансова допомога уряду Пакистану на п'ять років, можуть стати важливим інструментом для підтримки стабільного управління та економічного розвитку.

Політична боротьба з приводу фінансування нової стратегії Обами буде безпрецедентною. Нагадаємо, що 2005 фінансового року витрати на операціюв Афганістані становила 20 млрд. дол., 2009-го - 55,2 млрд., а з 2010-го - заплановано виділення 73 млрд. Додатково у конгресу просять ще 30 млрд. дол. Таким чином, місячні витрати на операцію в Афганістані зросли з 1,7 млрд. у 2005-му до 4,6 млрд. у 2007-му, і в 2010 році сягнуть понад 8 млрд.

Один із найбільш уразливих моментів у новій стратегії - запланований Бараком Обамою вихід із Афганістану в липні 2011 року.З одного боку, встановлення певної дати - свого роду «стимулятор» для Сполучених Штатів, НАТО, ISAF (Міжнародних сил зі сприяннябезпеці в Афганістані).3 іншого, це дає «Талібану», «Аль-Каїді» чітке уявлення про наміри США. Проте вище військове керівництво, включно з міністром оборони Гейтсом, заявляло, що червень 2011-го - це тільки планована дата, і все залежатиме від стратегічного розвитку ситуації. Якщо США, НАТО, ISAF зазнаватимуть поразки, дата виведення вже не матиме значення.

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні розвиватиметься співпраця з Японією, Австралією, а також з новим стратегічним партнером США - Індією.

Американо-китайські відносини висуваються на перший план у світовій системі міжнародних відносин. В останні роки склалася економічна взаємозалежність США і КНР, що конкретно віддзеркалилось в умовах нинішньої світової кризи. Китай перетворився не тільки в головного поставщика товарів, але й основного кредитора Америки. Тільки КНР, валютні резерви якої досягли 2,3 трлн. дол. і яка володіє цінними паперами американського казначейства на 860 млрд. дол., може взяти на себе надання нових займів, за рахунок яких забезпчуватиметься пакет економічних стимулів Обами. Міністерство фінансів США повинно продати у 2009 році продати боргові зобов'язання на 2 трлн. дол.

Між тим зберігаються серйозні суперечності між КНР і США (права людини, Тайвань, Тібет). У Вашингтоні стурбовані поступовим нарощуванням китайської військової потуги. Спостерігається також зростання протекціоністських настроїв, що, зокрема, виражається у вимозі ревальвації юаня. Але економічна залежність підштовхує Вашингтон і Пекін до компромісу. Більше того, не можна виключити і створення своєрідного американо-китайського кондомінімума на світовій арені, але така перспектива означала би відмову Сполучених Штатів від претензій на світове лідерство і визнання Китаю рівноправним партнером. Поки що Вашингтон до цього не готовий.

Пріоритетне значення для США буде мати проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В основному це стосується ядерних програм Ірану та Північної Кореї. Найвірогідніше, що адміністрація Обами приділятиме значну увагу дипломатичним ініціативам. Не виключено, що окрім багатосторонніх переговорів (у форматі «шістки) розпочнуться і прямі двосторонні контакти. Зокрема, можна очікувати спроб розпочати преговори між Вашингтоном і Тегераном. При цьому США можуть запевнити Іран, що не домагатимуться «зміни режиму» і готові відмовитися від вимоги припинення збагачення урану як попередньої умови для започаткування прямих переговорів. Гострота переговорів ускладнюється запуском Іраном штучного супутника Землі, що продемонструвало його успіхиу розвитку ракетної технології.

Що стосується КНДР, то з явилися повідомлення про підготовку північнокорейцями нового випробування триступінчатої міжконентальної ракети.

У цій ситуації у США розглядається можливість і нового підходу до Росії. Пропозиція адміністрації Обами здійснити «перезавантаження» американо-російських відносин викликала позитивну реакцію Москви. У Сполучених Штатах зрозуміли, що змусити Росію змінитися внутрішньо за західними лекалами наразі неможливо. Будт-який рух у цьому напрямку лише ради кал ізуватиме російську еліту та суспільство. Зневажати особливу чутливість Москви до дій Заходу на пострадянському просторі також нераціонально - це тільки підштовхує Росію до підтримки режимів, які сьогодні становлять практичну загрозу безпці США та їх союзників. Відтак комадна Обами елементарно вирішила відійти від політики цінностей до політики інтересів і співпрацювати з Росією. Допомога Москви необхідна Білому дому в таких чутливих для нього питаннях, як стабілізація в Афганістані, недопущення отримання Іраном ядерної зброї, контроль над ситуацією на Корейському півострові, відновлення ефективності режиму нерозповсюдження. Нічого унікального в цьому немає — такий саме підхід нова адміністрація демонструє щодо Китаю. Ані заворушення в Тибеті, ані протистояння в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі не завжають Вашингтону вести вкрай важливі для нього переговори з Пекіном щодо координації антикризових заходів тавалютного регулювання.

Свідченням нових підходів до співпраці з Росією є офіційний візит президента США Барака Обами до Москви на початку липня 2009 року. Стрижнем американо-російського «перезавантаження» на зустрічі двох президентів було обрано тему скорочення ядерних арсеналів. Це складне, комлексне питання виявилося одним з небагатьох, щодо якого між США і Росією немає принципових розбіжностей. Головне, що Вашингтон і Москва мають багаторічний досвід співпраці у цій сфері, що дозволило досягти домовленостей зобов'язуючого характеру.

Необхідно наголосити на тому, що росйська еліта переконана, що США зрадили своїм обіцянкам періоду завершення «холодної війни», коли не розпустили НАТО, а потім і санкціонували її розширення на Схід. Натомість у Вашингтоні з підозрою ставляться до російської дружби з Іраном і не вірять, що Росія готова поважати суверенітет сусідів по СНД. Ці взаємні підозри та образи гостро стояли в діалозі Дж. Буша-молодшого та В. Путіна. Не зникли вони й у стосунках Обами з Медведєвим.

Загалом результати візиту Обами до Москви такі:

Росія погодилася відкрити свій повітряний простір для американських літаків як комерційної, так і військово-транспортної авіації, котрі транспортують озброєння і навіть військовий персонал у напрямку Афганістану. Відповідно до домовленості, американські ВПС матимуть право на 4500 польотів протягом року.

Прагнучи підписання нового Договору СНО-2, Обама і Медведєв прийняли так зване спільне розуміння про скорочення арсеналу ядерних боєголовок на 1500 -1675 одиниць. Відповідно, пов'язані з ними носії (бомбардувальники, ракети, підводні човни) підлягають скороченню на рівні 500 до 1100 одиниць.

Відроджується міжурядова комісія з економічного та техноогічного співробітництва, котра існувала свого часу й називалася комісією Черномирдін-Гор. Згідно з принциповими домовленостями, її очолять президенти обох країн, а реальну роботу вестимуть Хілларі Клінток і Сергій Лавров.

Обама і Медведєв підписали обтічну заяву, відповідно до якої експерти двох країн ще раз детально розглянуть розбіжності, що існують між ними в питанні розміщення елементів американських систем ПРО в Східній Європі.

Глави генеральних штабів підписали угоду про поновлення співробітництва у військовій сфері, а також про поновлення роботи спільної комісії з пошуків військових, зниклих без вісти у воєнних конфліктах останніх 60 років.

- Обидві сторони висловили надію, що угоди стосовно скорочення стратегічних наступальних озброєнь відкриють шлях до принципового зміцнення і розширення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Отже, можна сказати, що «перезавантаження» американо-російських відносин загалом відбулося. Щоправда, всі домовленості не мають конкретних термінів реалізації і є здебільшого декларативними.

Під час виборчої кампанії Барак Обама зобов'язався закінчити іракську війну за 16 місяців. Його попередник підписав у 2008 році угоду, яка предбачала виведення більшої частини американських військ до 2012 року за умови збереження постійної присутності значного контингенту США в Іраку на невизначений термін.

Одразу після інаугурації Обама зібрав керівників Пентагону для розробки нового підходу щодо іракського питання. Експерти прогнозують, що, ймовірно, влітку-восени 2010 року переважна частина американського угруповання залишить Ірак.

Визнавши необхідність завершити іракську війну, 44-й президент США проголосив водночас Афганістан «центральним фронтом» боротьби з тероризмом. Разом з військами союзників США чисельність контингенту НАТО в цій країні до кінця 2009 року може досягти 100 тис. осіб. У цьому контексті важливою є угода, укладена між США і Росією на початку липня 2009 року про транзит американської авіації через Росію.

Так само пріоритетними для нової демократичної адміністрації залишаються питання скорочення військового бюджету, контроль над озброєннями тощо.

Список використаних джерел та літератури

Bideleux R., Taylor R. European Integration and Disintegration. – London, N.-Y., 2003. – 372 p.

Current Issues: Terrorism. – Режим доступа: http://www.usembassy.org.uk/terror.html.

Global Terrorism Decoded. – Режим доступа: http://www.globalterrorism.com.

Keyes А. Terrorism – American style. – Режим доступа: http://members.tripod.com/Internet_Parlament/archive/6.htm.

Kukui Roadhouse. – Режим доступа: http://www.mahk.com.

Terrorism & Counter-Terrorism. – Режим доступа: http://www.ict.org.il.

Terrorism Research Center. – Режим доступа: http://www.terrorism.com/index.shtml.

The Counter-Terrorism Page. – Режим доступа: http://www.terrorism.net.

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1945–1986 гг. – М.: Высшая школа, 1988.

Белов Е. Выборы с предсказуемым результатом // Соотечественники. – 2004. – № 3. – С. 38 – 47.

Бзежинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геополитические императивы. – М.: Международные отношения, 1999.

Бойко В.С. Политика США в Афганистане после событий 11 сентября 2001 г.: Научно-экспертный компонент. – М., 2003. – 372 с.

Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. – Львів: Студії, 1995.

Бутаев А. Истина где-то рядом // Огонек. – 2000. – № 37 (4664). – С. 31 – 35.

Важность борьбы с международным терроризмом и ситуация в Афганистане. – Режим доступа: http://www.svoboda.org/archive/Crisis/war/1101/ll.111301-2.asp.

Верхотуров Д.Н. Американская политика в Афганистане. Каков ее характер? – Режим доступа: http://www.afganistan.ru.

Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002.

Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. – М.:Мысль, 1985.

Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.

Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.

Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.

Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1995.

Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Издательство политической литературы, 1975.

Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1991.

Иващенко А.С. Афганистан в политике США. – М., 2000. – 274 c.

История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. – М.: Наука, 1987.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.

Луценко Т. Афганистан: разнополая демократия победила? – Режим доступа: http://www.iamik.ru.

Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). – К., 1995.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. – К.: Либідь, 1999.

Нагорнов С.К. Политика США в Афганистане // Международная политика. – 2005. – № 1. – С. 28 – 37.

Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: Учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений /Под ред. А.М. Родригеса. – М.: ВЛАДОС, 2001.

Пастухов Е. Национальные особенности афганских выборов. – Режим доступа: http://www.konflikt.ru.

Пахомов Е. Капкан на моджахеда // Итоги. – 1999. – № 46 (1181). – С. 28 – 30.

Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. – К.: Академія, 1998.

Политика США в Центральной Азии и Афганистане после событий 11 сентября 2001 г. // Россия, Сибирь и Центральная Азия: взаимодействие народов и культур. Материалы III международной научно-практической конференции. – Барнаул: БГПУ, 2001. – C. 63 – 71.

Рашид А. Талибан. Ислам, нефть и новая Большая игра в Центральной Азии. – М., 2003. – 368 с.

Рудян Д. Афганская угроза. – Режим доступа: http://www.iamik.ru.

Умнов А. Операция "Антитеррор" и перспективы гражданской войны в Афганистане // Центр Карнеги. – М., 2003. – С. 62 – 82.

Цаплин А. Бен Ладен объявил джихад Индии // Профиль. – 1999. – № 36. – С. 65.

Щербина Т. Это зловещее слово «Мир» // Огонек. – 2001. – № 40 (4715). – С. 10 – 13.

Эрлихман В. Конец света вручную // Огонек. – 2001. – № 39 (4714). – С. 11 – 18.

1