Прямі іноземні інвестиції. Міжнародна міграція робочої сили

ЗМІСТ

Вступ

1. Прямі іноземні інвестиції. Суб’єкти вивозу капіталу

2. Причини міжнародної міграції робочої сили. Напрямки міграції

3. Золотозлитковий та золото девізний стандарти

4. Стан і проблеми міжнародного виробничого кооперування в Україні

Висновки

Література

Вступ

Зовнішньоекономічна діяльність є одним із найважливіших напрямків розвитку підприємництва. Завдяки їй забезпечується покриття потреб країн світового співтовариства у сировині, матеріалах, паливі, енергоносіях, машинах, обладнанні та устаткуванні, товарах широкого вжитку, послугах. Разом з тим зовнішньоекономічна діяльність є суттєвим джерелом валютних надходжень до державного бюджету. В умовах переходу до ринку зовнішньоекономічна діяльність виступає невід'ємним напрямом підприємництва багатьох великих, середніх та малих фірм, які функціонують у промисловості, сільському господарстві, будівництві, зв'язку, на транспорті, у фінансовій сфері тощо. Цим обумовлено помітний інтерес до питань, пов'язаних зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.

Саме суперечності стандартів підприємницької діяльності різних країн призводять до коректування та вдосконалення економічних відносин на міжнародному рівні, що є важливим фактором формування добробуту не лише учасників зовнішньоекономічної діяльності підприємства, а й охоплює державний бюджет країни, тобто несе в собі вплив на все населення цивілізованого суспільства.

1. Прямі іноземні інвестиції. Суб’єкти вивозу капіталу

Під інвестиціями розуміють усі види активів, вкладених у господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції – це витрати суб’єктів господарської діяльності на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та пов’язані з цим зміни оборотного капіталу. Інвестиції поділяються на внутрішні й зовнішні. Внутрішні інвестиції стосуються юридичних і фізичних осіб однієї держави. Зовнішні ( іноземні ) – це фінансові активи або матеріальні кошти, які експортуються юридичними або фізичними особами з однієї країни і вкладаються у бізнес на території іншої країни.

Іноземні інвестиції — це ті, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни) і ними здійснюється експорт капіталу з країни базування, яка є місцем переважного перебування інвестиційного суб'єкта.

З поняттям іноземних інвестицій пов'язані поняття «втеча капіталу» та «чистий приплив капіталу». Переведення значних розмірів капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.) — це втеча капіталу. Її головною метою є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формах позик іноземним постачальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів складає чистий приплив капіталу.

Основу вкладення іноземного приватного капіталу складають прямі та портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції ( ПІІ) – це підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує йому контроль над бізнесом, у який він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%.

За рахунок прямих інвестицій за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах. Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія, що має статус юридичної особи з власним балансом. Контроль за нею здійснює банківська компанія, яка володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом. Асоційована компанія відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить значна, але не основна частина акцій. Відділення не є самостійними компаніями і повністю належать батьківській фірмі. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу, в яких іноземному інвестору може належати будь – яка частина акцій.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкові придбання інвестором власності за кордоном, так і всі наступні операції між інвестором і фірмою, у яку вкладено капітал. Характерною ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між інвесторами та підприємствами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, які приймає підприємство.

Прямі іноземні інвестиції ( ПІІ ) мають три основні компоненти:

● акційний капітал – купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

● реінвестовані доходи – пряма частка доходів інвестора ( пропорційно до прямої акційної участі ), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

● внутрішньо фірмові позики, або внутрішньо фірмові боргові трансакції – це коротко – чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами ( материнськими компаніями та їхніми філіями).

Поряд із прямими і портфельними інвестиціями важливу роль у міжнародному інвестиційному процесі відіграє державна іноземна допомога. Структурно її формують гранти, позики і технічна допомога, що мають як дво-, так і багатосторонню основу.

Проблема оцінки ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів дискусійна, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чому пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Південної Кореї, окремих країн з перехідною економікою (Угорщина, Польща). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала соціально-економічні диспропорції.

Як підсумок потрібно зазначити, що на формування міжнародної інвестиційної політики впливає багато факторів, основними з яких є:

• фактори, які визначають конкурентні переваги компанії (масштаби діяльності, диверсифікація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології тощо);

• специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких, як природні ресурси та робоча сила;

• переваги інтернаціоналізації виробничих сил та інші.

В світовій системі господарювання іноземні інвестиції виступають важливим економічним важелем і викликають необхідність зламу національних перегородок та інтенсивний перехід до конкурентоспроможної моделі національної економіки.

Фактори, що формують механізм залучення іноземних інвестицій, не є чимось постійним і незмінним. Вони формуються залежно від багатьох чинників.

Важливим елементом механізму залучення іноземних інвестицій є введення системи пільгового оподаткування.

Система податкових і митних пільг містить: «податкові канікули», знижки ставок оподаткування при реінвестиціях отриманого прибутку чи інвестиціях у визначені регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, звільнення чи зниження митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат тощо.

Другим елементом, що сприяє залученню іноземних інвестицій, є формування і розвиток спеціальних економічних зон.

Спеціальні економічні зони передбачають ще більшу систему податкових і митних пільг, спрощення адміністративних процедур тощо.

Третім елементом можна вважати удосконалення фінансового механізму.

Фінансовий механізм охоплює: зміцнення позицій національної валюти, її конвертованість; можливість для підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, без труднощів конвертувати отримані доходи; користування банківською системою країни; надання державних кредитів для інвестиційних проектів у пріоритетні сфери.

Особливу увагу необхідно приділити інформаційному забезпеченню залучення іноземних інвестицій як найбільш слабкій ланці у діючому механізмі регулювання цього процесу. Інформаційне забезпечення та центри допомоги іноземним бізнесменам мають інформувати інвесторів про різні проекти та умови їх здійснення за кордоном, систему оподаткування, адміністративно-правові процедури господарської діяльності тощо (Корбунов, 1993).

Створення ефективної системи залучення іноземних інвестицій потребує насамперед формування якісної законодавчої бази. Наявність протиріч та невизначеність ряду важливих питань законодавства обумовлює необхідність внесення змін до Закону України «Про власність» і «Земельного кодексу України» щодо визначення майнових прав іноземних інвесторів. Потрібні уточнення на державно-правовому рівні ряду питань про концесії. Потребує більш ретельного обгрунтування система валютного регулювання.

Суттєве значення в механізмі залучення інвестицій належить створенню єдиної цілісної системи державного управління інвестиційними процесами, яка б охоплювала відповідні структури з роботи з іноземними інвестиціями, механізми реалізації державної політики залучення капіталу, координації діяльності з міжнародними організаціями, проведення експертиз найважливіших проектів та їх конкурсний відбір.

Функціонування економіко-організаційного блоку механізму залучення інвестицій можливе лише в сукупності з ефективним механізмом державних гарантій та системою законодавчого, нормативного, інформаційного забезпечення організації системи страхування і перестрахування іноземних інвестицій, сприяння розвитку банківсько-кредитної системи.

Доцільною є підтримка інвестиційних проектів, які направлені на розвиток приватного сектора (в першу чергу малих і середніх підприємств), які повинні одержати доступ до інвестиційних кредитів, створення контрактних бірж.

Іноземні інвестори можуть брати участь у приватизації майна державних підприємств при узгодженні з Фондом державного майна. Іноземний капітал в процесі приватизації необхідний, в першу чергу, в тих сферах економіки, активізація нарощування виробничого потенціалу в яких дозволяє вивести країну з кризи, зняти соціальну напругу в суспільстві та подолати залежність України від імпорту.

Одним із важливих аспектів розробки механізму іноземного інвестування є здійснення ефективної і гнучкої регіональної інвестиційної політики. Економічна роз'єднаність, загострення дезінтеграційних процесів у народному господарстві потребують врегулювання міжрегіональних відносин.

Важливою складовою механізму залучення іноземних інвестицій у регіони країни є розвинута інвестиційна інфраструктура.

Крім комерційних банків та інвестиційних фондів, вона має також охоплювати недержавні пенсійні фонди, комерційні страхові товариства, консорціуми недержавних інвесторів, іпотечні банки.

Суттєва роль в механізмі залучення інвестицій відведена цільовим інвестиційним програмам. Економічне забезпечення реалізації регіональних інвестиційних програм в основному здійснюється шляхом покрашення фінансового механізму залучення інвестицій.

Важливим елементом поліпшення якості інвестиційного клімату України повинна стати регіональна інвестиційна політика, сутність якої можна розкрити через її двоаспектну характеристику. З одного боку, виходячи із загальнодержавних інтересів, повинна здійснюватися чітко відпрацьована в законодавчому плані практична діяльність держави в усіх регіонах України, а з іншого, — кожний регіон має право проводити політику залучення іноземних інвестицій з урахуванням своїх внутрішніх інтересів, виходячи з потреби реалізації тих чи інших місцевих цілей і завдань, наявності відповідних регіональних ресурсів. Оптимальне поєднання цих двох складових і являє собою регіональну інвестиційну політику.

В основу механізму реалізації регіональної інвестиційної політики закладено економіко-організаційний блок, який базується на обгрунтованій концептуальній основі та стратегії залучення іноземних інвестицій: системі пільг в оподаткуванні; визначенні пріоритетних напрямків використання іноземних інвестицій; розширенні можливостей участі іноземних інвесторів у процесах приватизації і створення спільних підприємств.

2. Причини міжнародної міграції робочої сили. Напрямки міграції

Міжнародна міграція робочої сили є однією з форм міжнародних економічних відносин. Міграція населення – це переміщення людей, пов’язане із зміною їх постійного місця проживання. Потрібно розрівняти зовнішню (виїзд за кордон ) і внутрішню ( переміщення всередині країни ) міграцію населення. Міжнародна економіка вивчає лише зовнішню міграцію людей, яка пов’язана з їх подальшим працевлаштуванням за кордоном.

Провідна роль у міжнародних економічних відносинах належить трудовій міграції, яку називають міжнародною міграцією робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовій системі господарства. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордон в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є взаємозв’язаність країн та нерівномірність їх соціально - економічного розвитку.

В результаті міжнародної міграції робочої сили на протязі 20 століття сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн – експортерів і країн – імпортерів робочої сили. Основними постачальниками робочої сили на світовий ринок праці є економічно слаборозвинені країни. Головною причиною, що змушує населення цих країн мігрувати за кордон, є відсутність роботи. Але у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, а й частина працюючого населення. В цьому випадку вирішальним мотивом міграції виступає наявність в інших країнах більш вигідних умов праці, до яких і переміщується робоча сила з країн, що мають низький рівень життя і заробітної плати.

До інших причин міжнародної міграції робочої сили належать національні, політичні, воєнні, релігійні та інші чинники. Саме вони змушують тисячі людей покидати свої країни через переслідування їх прихильниками іншої релігії, раси, національності чи ідеології, які складають більшість в одній з таких держав.

В основному міжнародна трудова міграція викликана економічними чинниками, які можна систематизувати наступним чином:

1) дією економічних законів нагромадження капіталу, народонаселення, нерівномірності розвитку, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах і нестачу робочої сили в інших;

2) значною відмінністю в умовах праці, рівнях заробітної плати та життя, умовах підприємницької діяльності, реалізації своїх здібностей;

3) циклічним характером економічного розвитку країн;

4) нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз та економічних реформ;

5) різними темпами щорічного природного приросту населення ( у 20ст. у слаборозвинутих країнах вони становили до 2,5%, а у розвинутих - до 1%).

У міжнародній трудовій міграції виділяють як матеріально - речовий зміст, так і соціально – економічну форму. Щодо речового змісту, то це є процес переміщення споживчої вартості робочої сили з однієї країни в іншу. Щодо соціально – економічної форми міжнародної міграції робочої сили, то вона означає процес формування її інтернаціональної вартості.

Розширення у другій половині 20ст. масштабів міграції привело до появи у країнах імміграції двох ринків праці – для робітників даної країни та для іноземних виробників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Але заборонити нелегальну міграцію повністю ще не вдавалося жодній з країн. Це пояснюється тим, що в більшості розвинутих країн Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для нелегальних іммігрантів ( вантажники, домогосподарки та ін. ). Для місцевого населення ці робочі місця є непрестижними навіть в умовах безробіття. Саме тому нелегальні іммігранти використовуються на низкооплачуваних роботах та на виробництві зі шкідливими умовами праці без будь – якого соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям.

Найважливішій особливістю сучасного етапу міжнародної трудової міграції є еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

● постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

● бажання покращати своє матеріальне становище;

● більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

● національна та релігійна нетерпимість.

Вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном та нестабільна економічна ситуація у своїй країні сприяють збільшенню масштабів такої еміграції.

Нинішня міграція набула тимчасового характеру: більшість мігрантів покидаючи батьківщину мають намір по закінченні певного строку повернутися назад.

Сезонна міграція за кордон пов’язана з виконанням там у відповідний час сезонних робіт – сільськогосподарських, будівельних, обслуговуванням туристів тощо. Виникає вона через брак робочої сили у деяких країнах у відповідні пори року. Сезонна міграція тісно пов’язана з нелегальним ринком робочої сили.

Маятникова міграція – це переміщення робочої сили, яка щоденно перетинає кордон для роботи у прикордонній зоні в сусідній країні. Представників такої міграції називають фронтал’єри, у міжнародній практиці вона зустрічається рідко.

Крім видів можна виділити ще дві форми міжнародної міграції робочої сили в залежності від її мотивації:

● добровільна, яка передбачає вільний вибір роботи в тій чи іншій країні;

● примусова, яка має місце внаслідок несприятливих політичних чи соціальних умов на батьківщині.

В міжнародній практиці переважає примусова міграція робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається разом з міжнародним рухом капіталу та міжнародною торгівлею. Значних масштабів вона набуває наприкінці 18- на початку 19ст. внаслідок НТР та формування технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Історії відомі масові переміщення людей і навіть цілих народів, але вони були викликані військовими політичними та національними чинниками.

Під час 1 етапу міжнародної міграції населення з 1650 по 1850 рр. на Американський континент було завезено сотні тисяч працездатних рабів. На другому етапі міжнародного переміщення трудових ресурсів з кінця 19 початку 20 ст. з Європи у країни Америки, Австралію, Нову Зеландію емігрувало до 20 млн. людей. Це пояснюється високим рівнем концентрації виробництва і капіталу в цих країнах.

Третій етап розвитку міжнародної міграції трудових ресурсів охоплює період між двома світовими війнами. Особливістю цього етапу є скорочення масштабів міжнародної міграції робочої сили, що зумовлено світовою економічною кризою 1929- 1933 рр. та замкнутістю розвитку Радянського Союзу. Четвертий етап розвитку міжнародної трудової міграції розпочався після другої світової війни і тривав до кінця 80-х років. Він характеризується різким зростанням міжнародної міграції як з політичних, так і з економічних причин.

П’ятий етап міжнародної міграції трудових ресурсів почався з 1990-х років і триває сьогодні, набуваючи дедалі більше глобального характеру. Нині вона охоплює абсолютну більшість країн світу.

Найбільший світовий ринок робочої сили належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. Лише в першій половині 1990-х років з України виїхало у США понад 6000 учених, а з урахуванням спеціалістів з вищою освітою їх кількість становить понад 600 тис. осіб. США створюють для таких працівників кращі умови праці, встановлюють їм вищу заробітну плату.

Другим великим світовим ринком праці є країни Західної та Північної Європи. Велику роль у використанні іноземної робочої сили у цьому регіоні світу відіграло створення Європейського Союзу.

Третім світовим ринком праці є район нафтовидобувних країн Близького Сходу, в якому кількість іноземних працівників становить 4 млн. осіб. Основними країнами цього регіону, що приймають іноземну робочу силу є Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Кувейт, Оман, Бахрейн. Дефіцит трудових ресурсів у цих країнах пов’язаний з відсутністю у них кваліфікованих спеціалістів, низьким приростом населення, традиційним способом життя ( жінки, як правило, не працюють у громадському секторі ). Переважну частину мігрантів у ці країни забезпечують Ірак, Сірія, Єгипет, Йорданія, Палестина.

Четвертим світовим ринком праці є Латинська Америка.цей ринок характеризується значними міграційними потоками всередині країн самого латиноамериканського континенту. До таких нових індустріальних держав, якими нині є Аргентина, Бразилія, Венесуела, Чилі, переміщуються в пошуках роботи жителі Колумбії, Парагваю, Сальвадору, Перу, Болівії та деяких інших країн цього регіону. Характерною рисою цієї міграції є її переважна сезонність і нелегальність.

За останнє двадцятиліття своєрідними центрами припливу іноземної робочої сили стали Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд. Сюди направляються в основному вихідці з Китаю, Лаосу, В’єтнаму, Філіппін. На досить високому рівні має місце еміграція громадян з різних країн світу в Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль. На Африканському континенті основними країнами, які залучають іноземну робочу силу є Південно - Африканська Республіка, Гана, Камерун, Кенія, Лівія, Нігерія. Специфічною особливістю цієї еміграції є її внутрішньоконтинентальний характер, низький рівень кваліфікації емігрантів, запрошення спеціалістів з інших регіонів світу.

Економічно розвинуті країни світу є основними центрами, які залучають у свою економіку, як правило, молоду кваліфіковану іноземну робочу силу, стимулюючи її приплив вищою заробітною платою і кращими умовами праці. Головними постачальниками цих трудових ресурсів є переважно країни, що розвиваються, які не мають можливості забезпечити достатньо високий рівень життя і зайнятості своїх громадян.

3. Золотозлитковий та золотодевізний стандарти

Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого монометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Паризька валютна система ґрунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рівновагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.

Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.

Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосовувала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р.

Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції обмінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.

Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.

Органи валютного контролю проводили політику регулювання. Її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рівновага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект дефляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).

Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалося на вагу.

Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масштабу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність системи валютних відносин.

Система золотого стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно забезпечувала стабільність валютних ставок і стабільність платіжного балансу, що виявлялося в такому:

Валютні паритети визначалися через співвідношення їх золотого вмісту. Якщо ринки занадто відхиляються від паритетів, то економічні агенти зацікавлені у здійсненні своїх розрахунків скоріше в золоті, ніж у банкнотах.

Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівновагу платіжного балансу.

Золотий стандарт сприяв розвитку міжнародної торгівлі. Її обсяг дуже швидко зростав з 1850 до 1914 р. Отже, система золотого стандарту сприяла міжнародному співробітництву між індустріальними країнами, вона забезпечувала тривалу стабільність міжнародної валютної системи.

Водночас система золотого стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою перешкодою для розвитку валютно-фінансової системи світу було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Як наслідок, обмежувалися можливості державного втручання у сферу грошових та валютних відносин, їх регулювання та використання у конкретних напрямах економічної політики.

Зазначені недоліки стали причиною заміни після Першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, які використовувалися в міжнародних розрахунках, називали девізами. Інституційна система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «Великої депресії» — економічної кризи 1929—1933 рр. і в перші післякризові роки. З провідних капіталістичних країн спочатку Англія у 1931 р., а далі в 1933 р. США внаслідок загострення суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення, вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди та Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили обмін на золото паперових знаків вартості.

Перша світова війна дестабілізувала систему золотого стандарту. Для фінансування війни європейські країни мусили брати кредити у своїх центральних банків і призупинили оберненість у золото своїх валют, установивши примусовий курс. Крім того, розподіл золота у світі змінився докорінно на користь Сполучених Штатів Америки, які вступили у війну з запізненням порівняно з європейськими країнами. Щоб подолати нову негативну ситуацію, експерти пропонували прийняти систему золотовалютного стандарту і заохочувати центральні банки включати до складу своїх резервних засобів нарівні з золотом обернені в золото валюти для забезпечення банкнотної емісії центральних банків. Золото поряд з конвертованими валютами залишалося основним засобом розрахунків у міжнародних операціях.

Таким чином, відміна обміну паперових грошей на золото у внутрішньому обігу фактично означала крах золотого стандарту у сфері валютних відносин. Це було зумовлено загальною трансформацією економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно-регулюючу економічну систему. Така трансформація відбувалася відповідно до теоретичних засад, які були розроблені Дж. М. Кейнсом у 30-х роках минулого століття. Адекватно цій трансформації змінилася і логіка побудови системи валютно-грошових відносин: якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно функціонуючої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, більшою мірою відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори.

Таким чином, міжнародна валютна система у своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) та паперововалютного стандартів. Валютні системи класифікуються за видом резервного активу, за допомогою якого руйнувалися дисбаланси в міжнародних розрахунках. Призначення будь-якої міжнародної валютної системи — сприяти розвитку торгівлі. Так, крах системи золотого стандарту в період між двома війнами привів союзників до створення більш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандарті, яка мала назву Бреттон-Вудскої системи і яка сприяла успішному розвиткові світової економіки протягом 25 років після Другої світової війни. Цю систему поступово дестабілізував розвиток міжнародних економічних відносин у 1960-х роках, і на початку 1970-х. Вона зазнала краху внаслідок порушень рівноваги, що було викликано інфляційним напруженням і першою нафтовою кризою. Новий міжнародний економічний порядок, більш гнучкий та сприятливий для розвитку національної економічної політики був створений наприкінці 1970-х років. Безсумнівно, цей порядок не зміг вирішити всіх проблем розвитку валютно-фінансових відносин, але він започаткував етап нового підходу для їх розв’язання шляхом зміцнення міжнародної політики, спрямованої на консолідацію та узгодження. Валютне співробітництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відносин як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європейська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції. Зокрема, європейські інтеграційні елементи (Європейська валютна система) виникла завдяки двом різним методологічним підходам щодо світових інтеграційних процесів — конфедералістичному та федералістичному.

4. Стан і проблеми міжнародного виробничого кооперування в Україні

Міжнародне науково-технічне та виробниче співробітництво, кооперація є зворотною стороною МПП. Так, сьогодні все більш важливим напрямком внутрішньогалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами та комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні 15-20 % усіх деталей машин є оригінальними, а решта 80-85 % - це взаємозамінні деталі чи навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин. Відокремлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як внутрішньо національної, так і міжнародної промислової кооперації.

Кооперація - необхідна умова налагодження вузькоспеціалізованого виробництва та реалізації великомасштабних проектів, що нерідко нездійсненним для однієї країни. В умовах кооперації міжнародна торгівля все більше зводиться до заздалегідь погоджених постачань товарів між суб'єктами кооперування. У цьому випадку торгівля виступає вже не як діяльність, що здійснюється між самостійними підприємствами і служить для обміну їх надлишків, а як істотна всеохоплююча передумова та момент самого виробництва.

Загальною об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва (МКВ) є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил, а отже, ступінь їх розчленування на галузі, виробництва, підприємства. У результаті впливу НТР була створена матеріальна основа для широкого розвитку виробничого кооперування. НТР змусила змінити і сам характер МКВ, включивши в нього в якості найважливішого елемента науку. Таким чином, головна функція кооперації праці - служити засобом збільшення вироблених матеріальних благ при більш високій продуктивності праці - була доповнена іншою важливою функцією - реалізацією принципово нових задач, які дуже складно чи неможливо вирішити без об'єднання зусиль виробників декількох країн. До основних ознак МКВ належать:

1) попереднє узгодження сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності;

2) координація господарської діяльності підприємств-партнерів з різних країн у певній, взаємо узгодженій сфері цієї діяльності в якості головного методу співробітництва;

3) наявність в якості безпосередніх суб'єктів виробничого кооперування промислових підприємств (фірм) з різних країн;

4)закріплення в договірному порядку в якості головних об'єктів кооперування готових виробів, компонентів у відповідній технології;

5)розподіл між партнерами завдань у рамках погодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації, виходячи з основних цілей коопераційних угод;

6)безпосередній зв'язок здійснюваних партнерами взаємних чи однобічних постачань товарів з реалізацією виробничих програм у рамках кооперування, а не внаслідок виконання звичайних договорів закупівлі-продажу.

Основними методами, які використовуються при налагодженні коопераційних зв'язків, є:

1) здійснення спільних програм;

2) спеціалізація в договірному порядку;

3) створення спільних підприємств.

Внутрішньо національні та міжнародні кооперовані постачання сягають 50-60 % вартості продукції багатьох галузей промисловості індустріальних країн Заходу. Понад 30 % товарообігу між цими державами припадає на взаємні постачання в порядку кооперації. Кооперовані постачання відіграють помітну і все зростаючу роль у експорті ряду країн, що розвиваються, в тому числі таких великих, як Індія, Бразилія, Мексика.

У сучасних умовах зростанню спеціалізації та кооперування сприяють багато факторів, насамперед пов'язані з розвитком НТП. Серед них важливий вплив здійснюють підвищення мінімальних розмірів підприємств, прискорення морального старіння й, отже, оновлюваності ассортименту промислових виробів, створення нових видів продукції. Сучасні техніка та виробництво роблять нерентабельним забезпечення однієї країни всіма видами промислових виробів власними силами без МПП. Номенклатура промислової продукції, особливо в галузях машинобудування, електроніки та хімії, нині настільки велика, що жодна країна не може забезпечити в себе економічно ефективне масове виробництво цих галузей, спеціалізація країн, яка поглиблюється, у міжнародному обміні стала загальною умовою прискорення промислового та науково-технічного прогресу.

Поглиблення спеціалізації та кооперування промислового виробництва привело до модифікації видів МПП і співвідношень між ними. Відбувся перехід від міжгалузевого до внутрішньогалузевого поділу праці. Це, у свою чергу підсилює спеціалізацію не тільки компаній і підприємств, а й галузей і країн. Саме міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в остаточному підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.

Участь України в міжнародній виробничій кооперації

Необхідність докорінної технічної та технологічної модернізації промислового і сільськогосподарського виробництва України, його переорієнтація на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявного науково-технічного й економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в області науки, освіти і виробництва.

Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, хоча їх сучасний стан значно підірваний тією суспільно-політичною й економічною кризою, що нині переживає Україна. Так, з 21,6 млн чоловік, зайнятих у народному господарстві країни, близько 3 млн - фахівці з вищою освітою, причому більш як половина з них працюють безпосередньо в областях виробничої сфери. До цього варто додати ще 2 млн фахівців із середньою технічною освітою. В країні нараховується 700 тис. тих, хто займається дослідництвом у науково-технічній сфері. У розрахунку на душу населення за цим показником Україна займає перше місце в Європі. Проте, якщо за кількісними показниками Україна знаходиться у перших рядах цивілізованих країн, то за іншими складовими науково-технічного потенціалу - передові позиції у світовій науці, рівень фінансування наукових досліджень і їх матеріально-технічна база, організація системи впровадження результатів науки у виробництво і, врешті-решт, професійний рівень кадрів, їх кваліфікація - вона значно відстає. Неадекватність показників економічного та науково-технічного розвитку України і розвинутих країн не може бути неподоланною перешкодою на шляху налагодження коопераційних зв'язків, хоча певною мірою й є стримуючим цей процес фактором.

Важливу роль у забезпеченні життєво необхідних потреб України відіграє виробнича кооперація з іншими державами, яка в останні роки набула в світі стрімкої динаміки. Міжнародна практика свідчить, що коопераційні угоди є доцільними й економічно обґрунтованими в трьох випадках:

якщо в країні відсутні сировина чи інші матеріали, необхідні для виробництва даної продукції;

якщо в структурі готової продукції частина закордонних постачань перевищує 50 %;

- якщо за технічними й експлуатаційними якостями вироби, що ввозяться по коопераційних постачаннях, кращі, ніж національні аналоги.

Базою економічної співдружності колишніх республік Союзу й їх економічної інтеграції виступав поділ праці, тобто спеціалізація та кооперація республік на виробництві окремих видів продукції, якою вони обмінювалися. При цьому за каналами міжреспубліканського обороту реалізувалося понад 20 % валового національного продукту. Ця цифра є навіть трохи вищою, ніж у країнах Європейського Союзу, де аналогічний показник дорівнює 18 %. Цей факт не можна недооцінювати, і нині країни колишнього Союзу мають певною мірою єдиний економічний простір та інтегровану економіку.

Варто зберегти й у майбутньому розвивати міжфірмові коопераційні зв'язки в тих областях, у яких рівень інтеграції з Росією й іншими державами СНД найвищий. Це - машинобудування (енергетичне, хімічне, важке, електронне), авіа-, авто- та суднобудування, радіотехнічна і мікроелект-ронна промисловість.

Облік технологічних зв'язків і витрат на виробництво продукції на вивіз і відповідно економія проміжних виробів при ввозі продукції вищого ступеня переробки є підставою для розрахунку показників народногосподарської ефективності продуктообмінної діяльності. За оцінками фахівців, економічні параметри вивезеної з України продукції гірші, ніж завезеної, що вимагає внесення певних коректив у систему коопераційних зв'язків. Виробничо-технічна кооперація може здійснюватися в трьох формах. Перша - на ґрунті вже існуючої спеціалізації (потоварної, подетальної, технологічної) зв'язки між підприємствами України й інших держав СНД перетворюються в міжфірмові, зберігши при наявності зацікавленості сторін взаємні зобов'язання, оформивши їх контрактами на відповідний період. Друга - в тих випадках, коли виробництво має взаємодоповнюючий характер, і підприємства різних країн являють собою нерозривні ланки технологічного ланцюжка, необхідно трансформувати їх у транс державні організацій-но-госгюдарські структури на кшталт ТНК, де одне підприємство є головним, а інші - його філіями і зв'язки між ними здійснюються у вигляді внутрішньокоргюраційних постачань. Третя - загальні розробки, фінансування та реалізація наукових і виробничих програм, а також створення спільних підприємств у різних сферах економіки. В числі першочергових акцій у цьому напрямку варто здійснити заходи щодо розробки разом з Росією проектів у лісотехнічній і деревообробній сферах, розвідки та видобутку нафти і газу, в енергетиці, наукових досліджень, зокрема космічних. Роль України в цих проектах може бути представлена фінансовими ресурсами, кадрами, технологічним устаткуванням.

Що стосується України в коопераційному співробітництві із західними країнами, то його масштаби незначні. Таке положення зумовлене низкою причин: недооцінкою в минулому цієї форми ділового спілкування, невідпрацьованістю правових, організаційно-економічних і валютно-фінансових аспектів співробітництва, а також відсутністю глибокої зацікавленості західних підприємств щодо України. У даний час об'єктивна необхідність динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель МПП передбачає пошук ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, насамперед загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких факторів: геополітичне положення моста між Західною Європою й Азіатським континентом, наявність дешевої та відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів і рекреаційно-туристичних можливостей, величезного ринку товарів і послуг, загального географічного й економічного простору й ін. Для того щоб налагодити цивілізовані стабільні та взаємовигідні зв'язки між штучно роздвоєною в минулому європейською спільнотою, необхідно перебороти асиметрію в поділі праці між Західною та Східною Європою, що підвело б однорідний матеріальний фундамент під загальноєвропейський поділ праці.

Висновки

На основі викладеного матеріалу можна виокремити наступні висновки:

- зовнішньоекономічна діяльність є суттєвим чинником додаткового стимулювання стабілізаційних процесів у національній економіці, кризові явища у ній значною мірою можуть бути подолані завдяки використанню ефективних зовнішньоекономічних зв'язків;

-підприємства можуть гучно реагувати на зміни зовнішньоекономічних чинників, оптимально мобілізувати певні виробничі ресурси з метою раціонального використання переваг зовнішньоекономічних зв'язків;

- в рамках міжнародного економічного співробітництва партнери з інших держав суттєво впливають на розвиток вітчизняного підприємства, підвищення його технічного і технологічного рівнів;

- підприємство, замкнуте лише на внутрішньому господарському комплексі, позбавлене здорової зовнішньої конкуренції, розвивається не надто ефективно;

- ЗЕД підприємства має настільки важливе значення в національній економіці, що вона є предметом пильної уваги з боку держави та елементом формування її економічної політики.

Послідовне вирішення окремих проблем розвитку ЗЕД, безумовно, буде сприяти розширенню міжнародного бізнесу, як на національному, так і на інтернаціональному рівнях. Саме в даному напряму зараз має активно розвиватись вітчизняне підприємництво. До цього нашу країну спонукає можливість використання переваг міжнародного поділу праці, інвестиційного потенціалу країн, світової спільноти, запозичення досвіду ринкових перетворень та господарської діяльності економічно розвинутих держав, співпраці з міжнародними економічними та валютними фінансовими організаціями. Проте реалізація перспективних напрямів розвитку ЗЕД в кінцевому підсумку залежить від конкретних учасників зовнішньоекономічних операцій. Від того, наскільки вони оволодіють професійними знаннями в цій сфері господарської діяльності, і буде залежати їх успіх у міжнародному бізнесі та в цілому вплив ЗЕД на економічне зростання національної економіки і задоволення всебічних потреб населення нашої країни на рівні світових стандартів.

Література

Міжнародна економіка: Навч. посібник.- Під заг. Редакцією О.Г. Гупала.- К.: Хай- Тек- Прес, 2007.- 368с.

Солонінко К.С. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. Київ.-Кондор,2008.

Мозговий О.М. Міжнародні фінанси: Навч. Посібник. К.:КНЕУ,2000.-557с.

Гнибиденко Н. Проблемы трудовой миграции в Украине и их решение. Экономика Украины. -2001.

Міжнародна економіка. Навчально-методичний посібник / Мін-во освіти і науки України,ред. Поручник. - К. : КНЕУ, 2005. - 160 с.