Зовнішня політика Канади у постбіполярний період

Зовнішня політика Канади у постбіполярний період

План

1. Особливості та фактори формування й реалізації зовнішньої політики Канади

2. Канадо-американські відносини: стан, проблеми та пошуки нової парадигми

3. Участь Канади у регіональній економічній інтеграції: стан та проблеми. Формування континентального енергетичного ринку

4. Зовнішньополітичний курс Канади за уряду С.Харпера

1. Особливості та фактори формування й реалізації зовнішньої політики Канади

Канадська зовнішня політика не має давніх традицій. Формально вона отримала право на самостійне ведення зовнішньополітичної діяльност лише у 1931 році за актом британського парламенту, так званому Вестмінстерському статуту. До того часу ця діяльність здійснювалась через Лондон. Фактично ж активну зовнішню політику Канада стала здійснювати після Другої світової війни.

Якраз під час війни дедалі помітнішою ставала невідповідність між створеним господарським потенціалом і пасивною ізоляціоністською зовнішньою політикою. У першій половині 1940-х років у середовищі наукової політичної еліти поступово сформувалася ідея про Канаду як «середню державу» (middle power). Фундатори цієї концепції стверджували, що з огляду на порівняно невелике населення і відсутність колоній, Канада не є великою державою, але за природними багатствами і людським потенціалом вона не належить і до малих націй (подібно Мексиці чи Швеції), а знаходиться посередині як «британська нація середнього рівня». Тому у світовій політиці Канада відіграє роль середньої держави. Виходячи із своєї «серединності», вона могла б виконувати місію посередництва та арбітражу при врегулюванні суперечок і конфліктів.

Остаточне оформлення концепції «середньої держави» відбулося наприкінці 1940-х років після зміни поколінь у політичній еліті Канади. 1948 року В.Л.Макензі Кінг залишив політичну арену, що знаменувало завершення періоду ізоляціонізму у зовнішній політиці країни. Нове керівництво на чолі з Л.Сен-Лораном і Л.Пірсоном змогло подолати вузькість старого трактування поняття «середня держава», претендуючи на особливу роль у міжнародних відносинах. Проте принаймні до середини 1950-х років особливих успіхів у посередництві при вирішенні міжнародних конфліктів Канада не мала, і у цьому відношенні її потенціал як середньої держави залишався невикористаним.

Лише з 1956 року Канада зайняла гідне і адекватне своїм можливостям місце у світі як середня держава, виступивши ініціатором створення Надзвичайних сил ООН по підтриманню миру. Якраз тоді концепція «середньої держави» набула відносно завершеного вигляду з наступними характеристиками: 1) дистанціювання відмалих і великих держав; 2) пріоритетність багатостороньої дипломатії в рамках міжнародних організаціях (ООН); 3) акцентування зусиль на військово-політичних аспектах миротворчої діяльності («peacekeeping»); 4) можливість виконання посередницьких функцій у відносинах Заходу і країн «третього світу».

Упродовж 1970-х років Канада фактично перестала бути середньою державою, увійшовши до клубу найбільших індустріальних країн. До початку 1990-х років концепція «середньої держави» себе вичерпала. Головною причиною неможливості Канади відповідати статусові середньої держави були зовнішні чинники, і особливо всеохоплюючий вплив Сполучених Штатів на різноманітні сторони канадського життя.

Зовнішнішньоплітична діяльність Канади формується та реалізується під впливом низки як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Що стосується зовнішніх факторів, то перший із них стосується географічного розташування Канади, яка з трьох боків відгороджена від решти світу океанами - Атлантичним, Тихим і Північнольодовитим, а з четвертого - межує з найсильнішою країною світу - Сполученими Штатами Америки.Штати, як відомо, переважають Канаду за чисельністю населення майже у дев'ять разів (Канада -31,5 млн. осіб), а за економічною потужністю, тобто за обсягом ВВП, - більше ніж у десять разів. Океани завжди слугували Канаді надійним захистом від іноземного вторгнення і від військової небезпеки загалом, а США завжди були, є і, очевидно, будуть протужно впливати на життя цієї країни. США - найбільший торговельно-економічний партнер Канади, найближчий військовий і політичний союзник, з яким її пов'язують членство в НАТО і сотні інших угод про співпрацю. Військова перевага США над Канадою, збройні сили якої нараховують всього 60 тис. осіб, величезна ( ЗС США- понад 1 млн.осіб). Ця асиметрія потенціалів двох країн є потужним фактором впливу на формування і реалізацію ЗП «Країною кленового листя».

Суть другого зовнішньополітичного фактору полягає у тому, що будучи державою середнього рангу, Канада обмежена у своїх силових і економічних можливостях. Маючи небагаточисельне населення і величезну територію ( майже 10 млн. кв. км., тобто друге місце у світі за територіальними розмірами після Росії), Канада самостійно не в стані ні освоїти її, ні гарантувати свою безпеку. Проблему освоєння території і ресурсів вирішується канадцями шляхом проведення відповідної інвестиційної і імміграційної політики, а безпека гарантується шляхом об'єднання власних зусиль з іншими державами, вступаючи в такі союзи і організації, як НАТО, ООН, ОБСЕ, ОАД. Звідси маємо одну з характерних рис канадської зовнішньої політики, а саме, прихильність до багатостороннього підходу при розв'язанні проблем, спорів і конфліктів, несприйняття в цій сфері односторонніх дій будь-якої держави, включаючи, як правило, і США.

У світовій спільноті Канада має репутацію прихильника політичних методів розв'язання спорів і конфліктів, а її дипломати відомі як майстри вироблення компромісів, враховуючи інтереси всіх учасників суперечки. Це також одна із характерних рис канадської зовнішньої політики. Це має своє пояснення. Пригадаємо, що сама Канада, як держава, виникла, на відміну від свого великого сусіда США, не у результаті революції чи війни, а мирним, еволюційним шляхом, в результаті переговорів з Лондоном чотирьох колоній Великобританії у Північній Америці, які виступили спільно, що, у свою чергу, було результатом їхньої домовленості, взаємних компромісів. Подальший розвиток канадської державності відбувався в основному таким же еволюційним шляхом. Це і пояснює глибоко вкорінену традицію розв'язувати найскладніші внутрішньополітичні суперечки шляхом переговорів. У роки холодної війни Канада заслужила репутацію «чесного брокера», тобто посередника у врегулюванні суперечок. Найбільш відомий приклад, коли у 1956 році за ініціативою канадського міністра закордонних справ Л.Пірсона про створення надзвичайних сил ООН для розвязання Суецької кризи шляхом фізичного роз'єднання воюючих країн і забезпечення необхідних умов для мирних переговорів. Наступного 1957 року Л.Пірсон отримав Нобелівську премію миру.

Найбільш значимим елементом зовнішньої політики Канади і однією з її найбільш значимих «ніш», її візиток у системі міжнародних відносин є миротворчість. Канада брала участь до 1993 року практично у всіх операціях з підтримки миру (ОПМ). Канада булла першою країною, яка запропонувала наприкінці 1991 року ввести сил из підтримання миру під егідою ООН у колишню Югославію, висловилась за багатосторонню акцію під прапором ООН у звязку з переворотом на Гіїті у вересні 1991 року, відігравала провідну роль у підготовці акції по наданню допомоги руандським біженцям в Заірі у жовтні- листопаді 1996 року.

До «козирних карт» Канади у справі врегулювання конфліктів можна віднести і той факт, що вона входить в число найбільших міжнародних фінансових донорів. Канада виділяє значні кошти на програми допомоги різним країнам і, будучи членом Паризького клубу, Канада виступає з ідеєю списання боргів з найбільш бідних держав.

Щоправда, з припиненням холодної війни необхідність Канади бути посередником певним чином відпала і почались пошуки своєї нової «ніші». З другої половини 1990-х років такою «нішою» став захист прав людини. Цьому аспекту Канада надавала великого значення і раніше, але все ж головним до 1990-х років було питання забезпечення безпеки держави. Тепер же це трасформувалось у «безпеку особистості», при цьому термін «безпека» широко трактується у широкому сенсі. Мається на увазі не лише військові, але й невійськові загрози - бідність, тероризм, розповсюдження наркотиків тощо. При цьому Канада наполягає на тому, що у нових умовах, коли у центрі уваги світової спільноти перебуває не держава, а особистість та її безпека, у випадку масового і жорстокого недотримання прав людини з боку держави допустимий і навіть необхідний силовий тиск аж до прямого «гуманітарного» міжнародного втручання під егідою ООН, НАТО і інших організацій у внутрішні справи держави-порушника, незвавжаючи на його суверенітет. Так доводи використовувала Канада, коли обґрунтовувала свою підтримку миротворчих операцій за рішенням Ради Безпеки ООН в Сєрра Леоне, Східному Тіморі, економічним санкціям проти Нігерії, військовим діям НАТО у Боснії і Герцоговині, Сербії, а також в антитерористичній операції в Афганістані.

Обмеженні вйськові можливості Канади пояснюють ще одну рису її зовнішньої політики, а саме, відсутність месіанських прагнень насаджувати у всьому світі свою систему і цінності, чим грішить повсякчас її південний сусід.

Говорячи про внутрішньополітичні фактори і особливості канадської зовнішньої політики, необхідно зазначити, що ще у 30-40 років тому вирішальну роль на ситуацію в країна мали взаємини двох найбільших етнічних групп - англоканадців і франкоканадців. Для реалізації зовнішньополітичного курсу необхідно було домогтись схвалення її полошень обома группами, а фактично - франкоканадцями, оскільки уряд переважно, якщо не завжди, віддзеркалюваав інтереси англоканадців. Недотримання цього неписаного правила загрожувало країна серйозними ускладненнями. Так, в роки Першої світової війни запровадження обов'язкової військової повинності викликало заворушення у Квебеці, населення якої не бажало брати участь в «англійській війні». Чи так само у роки Другої світової війни канадський уряд запровадив всезагальну військову повинність лише у 1944 році, коли населення Квебека практично беззастережно визнало і схвалило антифашистський і визвольний характер війни.

Нині на політику федерального уряду суттєвий вплив мають, окрім англо- і франкоканадців, ще низка етнічних групп. Організації канадців італійського, українського, польського, єврейського, китайського та іншого походження вирішують долю виборів у багатьох округах і, це заставляє владу враховувати інтереси різноманітних національних групп у реалізації зовнішньої політики держави.

З національного багатоманіття та колоніального минулого Канади випливає ще одна риса канадської ЗП. Вона стосується підвищеної уваги і співчутливого ставлення до країн, що розвиваються, надання їм суттєвої економічної допомоги.

Що стосується франкоканадського фактору, то під його впливом у 1970-і роки у зовнішній політиці Канади виник новий напрямок - відносини з Франкофонією,до якої входять, окрім Франції, її колишні колонії в Африці, Азії і Америці, а також деякі європейські країни, наприклад, Бельгія. Те, що у 1990-і роки Канада активізувала свої стосунки з країнами Латинської Америки і наполягла на рішенні Організації американських держав щодо створення зони вільної торгівлі у західній півкулі, пояснюється рішучою підтримкою з боку Квебека.

Щодо впливу англомовної частини Канади на її зовнішню політику, то він по-старому великий, але водночас і не такий однозначний. Так, майже до другої половини 1980-х років провінція Онтаріо, найрозвиненіша в економічному плані, чинила опір реалізації ідеї вільної торгівлі з США, тоді як західні провінції, особливо Альберта і Британська Колумбія, у провідних галузях яких домінував американський капітал, виступали за вільну торгівлю. Ці ж дві провінції наполегливо домагались активізації торговельно-економічних зв'язків Канади з країнами Азійсько- Тихоокеанського регіону, тоді як Атлантичні провінції не виявляли до цього помітного інтересу.

На формування зовнішньої політики Канади впливають і її основні політичні партії. До початку нового сторіччя на федеральному рівні влада перебувала поперемінно у руках двох найстаріших партій - Ліберальної і Прогресивно-консервативної. Загалом можна сказати, що вони здійснювали єдину і погоджену зовнішню політику Але існує одна принципова відмінність, яка стосується відносин з США. Консерватори, будучи у період створення Канади як домініону у 1867 році про британською партією, перетворились на середину 1980-х років у прихильників всезагального економічного партнерства з США. Саме вони уклали у 1988 році з США угоду про вільну торгівлю. Ліберали також майже до другої половини 1960-х років виступали за зближення з США, зокрема у економічній та військовій сферах. Але після цього виступили ініціаторами політики «третьої альтернативи», тобто політики стримування і навіть сповільнення росту впливу США на економіку і політику Канади. Зокрема, вони виступили категорично проти укладення угоди про вільну торгівлю з США. Нові партії, які виникали, не мали суттєвого впливу на зовнішньополітичні рішення аж до початку 1970-х років. Лише у 1972-1974 роках, коли ліберальний уряд меншості залежав від підтримки опозиційної Нової демократичної партії (НДП), опозиціонери домоглися від лібералів нових заходів, спрямованих на обмеження притоку американських інвестицій в канадську економіку. Це привело до деякого загострення відноси н між обома сусідами.

Важливою відзнакою канадської зовнішньої політики є відсутність мілітаристських настроїв та традицій. Канадські військові ніколи не претендували і не відігравали якоїсь суттєвої політичної ваги і ролі у житті країни. Ця особливість приваблювала і приваблює до Канади численних іммігрантів з конфліктних районів світу. (Канадські поліціянти - найкращі друзі людини. Пізно повертаєшся додому - обов'язково підвезуть. Звернешся за допомогою - обов'язково допоможуть. Якщо стався злочин і вбили людину, то засудять до років 5-й, а якщо захист здійснює кваліфікований адвокат, то ще менше. Проте, якщо вбили не спеціально якогось скунса, то вас очікує 6 років тюремного ув'язнення і жоден адвокат не допоможе вам вийти достроково з тюрми).

Однією з основних рис політичної культури Канади, яка відрізняє її від США, є сильний вплив британських традицій, зокрема такої як прихильність громадян до законних дій. Це проявляється у зовнішній політиці прагненням Канади домогтись розробки і запровадження чітких міжнародних правил політичної та торговельно-економічної взаємодії, обов'язкових для всіх держав, включаючи і найсильніші, тобто США. Та обставина, що у Канаді існує дві офіційні мови - англійська і французька - привела до унікального результату. Канада стала засновником і активним членом практично всіх найважливіших міжнародних і багатьох регіональних організацій: ООН, ЮНЕСКО, Британська співдружність, Франкофонія, МВФ, СОТ, ОБСЄ (Організація з безпеки і співпраці в Європі), ЄБРР (Європейський банк реконструкції і розвитку), ОАД, АТЕС (Організація азійсько-тихоокеанського співробітництва) та ін.

Той факт, що Канада є країною «середньої ваги» і їй завжди доводиться мати справу з сильнішими державами, викликає необхідність для керівників канадської зовнішньої політики мати можливість швидко і гнучко реагувати на зміни у двосторонніх відносинах чи на міжнародній арені, які канадці були неспроможні попередити. Звідси витікає ще одна властивість ЗП Канади, суть якої у тому, що канадський уряд не має жорсткої, детально розробленої зовнішньополітичної програми, розрахованої на тривалий період. Через це інколи у канадській зовнішній політиці зустрічаються випадки непослідовності, суперечливості її поведінки на міжнародній арені.

Провідні моменти канадської зовнішньої політики сформульовані в урядовій заяві під назвою «Канада у світі», опублікованій у 1995 року, досить лаконічно: «сприяння процвітанню і зайнятості, захист нашої безпеки в рамках міжнародної стабільності і поширення канадських цінностей і культури». На відміну від інших країн середнього рангу, як, наприклад, Австралії, зовнішня політика якої має в основному регіональну спрямованість, ЗП Канади носить яскраво виражений глобальний характер. В Оттаві вважають, що цього вимагають глобальний характер канадських зовнішньоекономічних зв'язків і таких загроз світові і його стабільності, як розповсюдження ЗМУ, тероризму, бідності тощо.

У наші дні залежність економічного процвітання Канади від стану її зовнішньої торгівлі як ніколи висока, оскільки вартість експорту товарів і послуг становить понад 40 відсотків ВНП країни. Тому після завершення холодної війни зовнішня політика Канади переважно підпорядкована інтересам її зовнішньоекономічній діяльності.

2. Канадо-американські відносини: стан, проблеми та пошуки нової парадигми

Серед провідних напрямків канадської зовнішньої політики перше місце обіймають стосунки з США.

Військова сфера співпраці з США

Враховуючи географічне розташування Канади, принаймні до завершення Другої світової війни єдина загроза, якої мала остерігатись Канада, - це був сусід з півдня - Сполучені Штати. Також є очевидним, що за всіх розкладів, за будь-яких військових витрат Канада була не в змозі самостійно себе захистити від США. Виходячи з цього, для Канади існувало два варіанти збереження своєї незалежності: або союз з державою більш сильною чи, врешті-решт, рівною за потенціалом з США в обмін на частину свого суверенітету (до 1940 року таку роль відігравала Великобританія); або союз з самими Сполученими Штатами - модель, яка діє після Другої світової війни. Щоправда, у другій моделі Канаді доводиться поступатись більш значною часткою власного суверенітету. Не забудемо, що відносно безболісна зміна військових партнерів для Канади відбулась через те, що з початком холодної війни у всіх трьох держав з'явився спільний противник - СРСР.

Офіційний початок військової співпраці між Канадою і США дала Огденбурзька угода, підписана у 1940 році канадським прем'єр-міністром Макензі Кінгом і президентом США Ф.Рузвельтом. Так з'явився Постійний військовий комітет - спільний військовий орган для обміну інформацією і «захисту північної половини західної півкулі». На сьогоднішній день інституалізація відносин між обома державами у військовій сфері досягла небаченого рівня: укладено і діє понад 80 угод у сфері оборони, підписано 250 меморандумів про взаємо порозуміння між військовими відомствами обох країн, працює понад 140 комісій, створених для обговорення військових питань.

Головним елементом військової співпраці Канади і США була і залишається угода НОРАД, підписана у 1958 році, і яка постійно пролонговується ( за останньою пролонгацією термін дії угоди продовжений до 2006 року). НОРАД - це спільна діяльність США і Канади у Командуванні з аерокосмічної оборони Північної Америки.

Командування складається з трьох головних частин: 1. системи наземного попередження (мережа різноманітних радарів і сенсорів, які розкинулись практично по всьому Північноамериканському континенту); 2. системи повітряного попередження (АВАКС); 3. винищувальної авіації з канадських винищувачів-бомбардувальників СГ-18 і американських винищувачів Г-15 і Б-16. НОРАД отримує також дані від Космічного командування США про потенційні загрози з космосу.

Так само зона відповідальності НОРАД щодо захисту північноамериканського континенту ділиться на три частини: канадську, американську (континентальну) і Аляску.

Враховуючи особливо тісний характер відносин двох держав, можна було передбачити реакцію Канади на події 11 вересня 2001 року. 7 жовтня прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн заявив, що Канада надасть військово- повітряні, сухопутні і морські сили для міжнародних сил, які сформовані для боротьби з тероризмом.

Так Канада розпочала операцію «Аполлон», яка стала канадським вкладом в американську операцію «Незламна свобода». Вже у жовтні 2001 року канадські кораблі розпочали просування в бік Аравійського моря і Перської затоки, тобто у зону відповідальності Центрального командування збройних сил США. Станом на січень 2002 року у цьому регіоні Канада зосередила 6 військових кораблів з обслугою в 1500 осіб. Офіційно операція «Аполлон» була завершена у грудні 2003 року, коли останній канадський військовий корабель «Калгарі» повернувся до в Канаду.

Загалом у цій анти терористичній місії було задіяно 16 з 18 канадських військових кораблів. Головне завдання - перевірка кораблів, підозрюваних у нелегальному перевезенні бойовиків «Аль-Каїди» і руху «Талібан». Канадськими кораблями було перевірено понад 21 800 різних суден, починаючи від рибацьких човнів до великотоннажних океанських кораблів. На Канаду припала половина з 1100 затриманих кораблів.

Окрім цього, в операції «Аполлон» брали участь і сухопутні сили. В середині 2001 року США звернулись до партнерів по коаліції, в тому числі і до Канади, з проханням виділити армійські підрозділи для сприяння у розподілі гуманітарної допомоги в Афганістані. Спочатку Оттава виділила 1000 вояків зі своїх сил швидкого реагування, але у січні 2002 року відрядила до Афганістану 750 військовослужбовців, які перебували у Афганістані 6 місяців.

Військово-повітряна складова канадської участі в операції «Аполлон» дещо скромніша: було задіяно всього 6 літаків (чотири транспортні і два розвідувальні).

Нині боротьба Канади з міжнародним тероризмом будується на основі операції «Афіна», в рамках якої з серпня 2003 року в Афганістані перебуває її 1900 вояків (з 5200 осіб, тобто на Канаду припадає 40% всіх багатонаціональних сил НАТО (Міжнародні сили сприяння безпеці - ІСАФ), які діють тут за мандатом ООН. У серпні 2004 року завершується термін канадського мандату на перебування в Афганістані і чисельність канадського контингенту скорочена до 800 осіб.

Незважаючи на всебічну інтеграцію військової політики Канади і США, в останні роки між Вашингтоном і Оттавою нагромаджуються тертя і непорозуміння.

Передовсім це стосується проблем, пов'язаних з кризою канадських збройних сил. Канада прагне після завершення холодної війни отримати мирні дивіденди. Це стосується у першу чергу скорочення чисельності армії та обсягів військового бюджету. Так, чисельність ЗБ Канади зменшилася з 87 тис. осіб у 1989 році до 60 тис. на початок XXI сторіччя. Військовий бюджет - і так не дуже значний постійно скорочувався упродовж 1990-х років. У 2003 році канадський військовий бюджет становив 13 млрд. дол.., тобто залишився на рівні 1993 року. Як наслідок, за часткою витрат на оборону - 1,1% ВВП - Канада займає передостаннє місце серед країн НАТО, поступаючись навіть Люксембургу.

Реальна чисельність канадських збройних сил ще менша, якщо врахувати, що приблизно третина армії - 18 500 осіб - припадає на цивільних спеціалістів, які виконують різного роду адміністративну і допоміжну роботу. Таким чином, чисельність власне бойової складової канадської армії наближається до 40 тис. осіб.

На думку багатьох експертів, криза канадських збройних сил досягла своєї критичної точки. Відповідно до доповіді «Канада без збройних сил», підготовленій 2003 року Університетом Куінз, Канада стане першою державою, яка себе сама обеззброїть: десь між 2008 і 2013 роками вона не матиме ВПС, ВМС і сухопутних сил,, якщо упродовж 15 років не вкладе у ЗС 50 млрд. дол.. для заміни застарілої техніки та озброєння.

Передбачаються наступні наслідки цієї кризи: 1. військова слабкість позбавить Канаду можливості брати участь у переговорах з питань безпеки; 2. Це завдасть серйозної шкоди ЗП Канади, оскільки вона не зможе брати участь у міжнародних операціях; 3. Найголовніше, ця ситуація загрожує серйозними труднощами у відносинах з США. У цьому контексті прогнозують, що «якщо Канада не зможе повною мірою брати участь у реалізації планів США з оборони континенту, то американці можуть закрити кордон і розмістити свої війська на канадській території».

Насправді, нині можна говорити про певну кризу довіри у відносинах Канади і США. Спочатку шукали причину цього похолодання у канадо- американських відносинах в особистнісному факторі. До 12 грудня 2003 року експерти покладали відповідальність за це на колишнього премєр-міністра Жана Кретьєна, який відомий своїм антиамериканізмом. Коли ж новий прем'єр-міністр Пол Мартін, який переміг на парламентських виборах значною мірою тому, що обіцяв покращення відносин з США, заявив у лютому 2005 року, що Канада не братиме учсті у американській НПРО, стало зрозумілим, що причинах не в особистостях, а більш глибші. Це перший подразник у погіршенні стосунків між Канадою і США.

Другий - полягає у тому, що, на думку Білого дому, Канада не тільки запізнилась з усвідомленням післявересневої реальності, але й припустилась низки грубих помилок, відповідальність за які взяв на себе колишній премєр- міністр Жан Кретьєн, який подав у відставку у 2003 році. Найбільшою помилкою, яка межує , на думку США, зі зрадою, булла відмова Канади від участі у війні США проти Іраку (формально через відсутність на цю війну санкції Ради Безпеки ООН). Знервовані Були американці і самою формою відмови - премєр-міністр зробив це перед телекамерами під опллески парламентаріїв (до того, як по дипломатичних каналах повідомив США).

Третьою причиною американського невдоволення стало широке поширення в Канаді антиамериканських настроїв.

Наступним негативним подразником канадо-американських відносин є , на думку Вашингтона, недостатні зусилля Оттави у сфері боротьби з міжнародним терроризмом. Йдеться і про недостатнє фінанасування Канадою оборонних зобов'язань по лінії НАТО; про м'яку політику Канади щодо біженців та іммігрантів, яка може дозволити террористам проникнут з території Канади до США ( американці нагадують, що вбивця Авраама Ліккольна Джон Бут і вбивця Мартіна Лютера Кінга Джеймс Рей прибули з Канади). США зараз надто стурбовані незахищеністю канадо-американського кордону.

Ще однією принципово важливою для США темою - свого роду лакмусовим папірцем - стало ставлення Канади до програми НПРО Дж. Буша. Власне, від Канади практично нічого не вимагалось - ні надання території, ні бюджетних асигнувань - тільки символічної згоди. Дж. Буш з власної ініціативи двічі просив публічно Оттаву про таку підтримку і отримав відмову. Через це Буш скасував свій запланований візит до Канади, як і Кондоліза Райс відклала візит.

Найперше з'ясуємо, що хвилює Оттаву у її стосунках з Вашингтоном: 1) висока економічна залежність Канади від США шляхом укладення двох фритредерських угод: від 1989 року та друга, яка її замінила, тристороння за участю Мексики від 1994 року (про створення НАФТА). Сьогодні на експорт в США направляється понад 80% канадського експорту, близько половини всього промислового виробництва і майже 40% ВВП, а для 9 з 10 канадських провінцій американський ринок є важливішим від внутріканадськього. Більше того, міжпровінційна торгівля у Канаді все більше розвивається по міжконтинентальній вісі південь-північ, а не по вісі схід-захід, яка повинна цементувати федерацію;

Канада все більше виказує невдоволення американським протекціонізмом, який з маргінального перетворився завдяки одностороннім діям Конгресу США і різних комітетів в провідний; близько трьох років чинними залишаються антидемпінгові мита на імпорт до США канадських пиломатеріалів і майже два роки діє заборона на ввіз канадської яловичини (через одиничні випадки коров'ячого сказу).

канадські правлячі кола перебувають під негативним враженням того, що США так стрімко перетворились в єдину світову державу. Адже у Канаді очікували , що після розвалу СРСР, роль США у світі буде зменшуватись. Таким чином, Оттава зазнала поразки у своїх намірах знайти в особі інших країн і регіонів ефективні «противаги» впливу США.

Канада втрачає ілюзію, що могла у постбіполярний період відігравати роль з'єднувальної ланки між двома континентами - США і Європи, оскільки створення ЄЄ і його розширення призводить до того, що Європа все більше замикається сама в собі.

в останні роки статус Канади у Вашингтоні і її можливість впливати на рішення, які приймає Білий дім, зазнали помітної ерозії. У військово- політичному сенсі Канаду як найближчого союзника США обійшла Великобританія; в торговельно-економічному відношенні на американському ринку Канаду витісняють такі нетрадиційні конкуренти, як Мексика, Китай та Індія.

не справдились надії на те, що новим каналом канадського впливу стане НАФТА. За оцінками канадців, зв'язки по лінії НАФТА нічого не додали до ваги Канади у американських політичних колах.

США у своїй кваліфікації держав і визначення американських пріоритетів та інтересів в цих державах за адміністрації Дж.Буша-молодшого керуються міркуваннями у дусі «реалполітік». Найбільше турбуються США відносинами з такими держава, як Росія і Китай, які можуть корінним чином вплинути на характер міжнародної системи; до другої категорії США відносять регіональні держави, такі як Японія і Бразилія. Канада включена до третьої категорії держав, які не мають великого військового чи регіонального значення, але входять до сфери життєво важливих інтересів США. З цими країнами США передбачають інтенсифікацію торговельних і фінансових зв'язків. До четвертої та п'ятої категорій віднесені «слабкі» і держави, які «збанкрутували» і які заглиблені у свої внутрішні проблеми і тому нічого не можуть запропонувати світовій спільноті. Після подій 11 вересня 2001 року США переглянули свої відносини зі союзниками і противниками по всьому світу. У результаті цього зміцнили свої стосунки з Великобританією, яка є найближчим військово-стратегічним партнером, з Австралією - як надійним регіональним союзником, стратегічним партнером стала Росія, в немилість впала Саудівська Аравія, а інтерес Буша до Мексики і Латинської Америки поступився всепоглинаючою боротьбою проти міжнародного тероризму.

Разом з тим, зростаючий розрив між потугою Канади і США у сучасному світі і відмінності в пріоритетах їхніх зовнішньополітичних установок (США - з акцентом на безпеку, а Канада - з акцентом на економіку), не означає, що у них не залишилось точок дотику або що Канада зовсім позбавлена важелів впливу на США.

Канада є одним з найбільших поставщиків енергетичних ресурсів в США і цим вносить суттєвий вклад в їхню безпеку. Її частка в американському імпорті нафти - 15%, природного газу - 94%, електроенергії - 99%, ядерного палива - 35%>. Окрім цього, по території Канади буде прокладено гігантський газопровід з Аляски - стратегічний проект, з реалізацією якого США пов'язують зміцнення своєї безпеки на середньо- і довготривалу перспективу.

Стратегічне значення має географічне розташування Канади. З цієї точки зору вона може бути як буфером, так і партнером у захисті США від тероризму.

Обидві країни об'єднує інтегрована регіональна економіка, яка дає мільйонам людей роботу по обидва боки кордону. Зокрема, за підрахунками канадського посольства у Вашингтоні, від канадо-американської торгівлі прямо залежать 5 млн.210 тис. робочих місць у США. Загалом, для 37 з 50 американських штатів канадський ринок є найважливішим експортним ринком.

Канада має спільну з США інфраструктуру у низці важливих галузей - на транспорті, включаючи автомобільні дороги і залізниці; інтегровану систему нафто- і газопроводів; спільний річковий шлях по річці Святого Лаврентія і Великим озерам; у сфері енергетики та телефонного зв'язку . Через Канаду до США йдуть важливі вантажопотоки з Свропи, тоді як через територію США до Канади - вантажі з Мексики і латиноамериканських країн. Так само по території США прокладена частина канадських трубопроводів, по яких перекачується енергоресурси з однієї частини Канади до іншої.

Канада тісно пов'язана зх США і по лінії неурядових організацій, регіональної співпраці, професійних асоціацій, родинних та дружніх контактів. Досить сказати, що в США на постійній і на непостійній основі проживає 100 тис. канадців, а у Канаді - 600 тис. американців, не враховуючи людей з подвійним громадянством.

Отже, події 11 вересня нанесли старій моделі канадо-американських відносин відчутного удару і на порядку денному цих двох держав постало питання перегляду і реформування двосторонніх взаємин.

3. Біла книга зовнішньої політики Канади 2005 року: нова спроба перегляду зовнішньої політики у XXI сторіччі

19 квітня 2001 року канадський уряд подав на розгляд парламенту і громадськості так звану Білу книгу з зовнішньої політики Канади під досить претензійною назвою «Впливова роль у світі, яка викликає почуття гордості». Традиція публікації Білих та Зелених книг прийшла до Країни кленового листя з Великобританії. Вони отримали назву за кольором обкладинки і представляють собою офіційні урядові документи. Білі книги представляються у Палаті громад парламенту для ознайомлення, а Зелені - для обговорення).

Варто зазначити, що, починаючи з 1970 року, тобто з прем'єрства Пьєра Трюдо, коли було видано офіційний урядовий документ «Зовнішня політика для канадців», робляться спроби перегляду зовнішньополітичного курсу країни, які вже стали традицією. Така спроба, хоча і незавершена, відбулась в 1979-1980 роках за консервативного уряду Дж.Кларка; у 1985 році інший консервативний прем'єр Б.Малруні передав у парламент Зелену книгу під назвою «Конкурентність і безпека». У 1995 році Жан Кретьєн випустив Білу книгу» у формі урядової заяви «Канада у світі». Доля цих переглядів різна. Але важливо те, що Білі книги репрезентують офіційну політику і є важливими віхами дипломатичної історії Канади.

Підсумковий документ містить чотири розділи: «дипломатія», «оборона», «розвиток», і «торгівля». Перша особливість полягає у тому, що вперше цей документ є інтегральним, його готували чотири відомства МЗС,

МО, Агентство з розвитку і міністерство міжнародної торгівлі. Тоді як раніше його готувало переважно МЗС (раніше Білі книги з оборони - МО).

Друга - що у документі простежується дві тенденції: реалістична і романтична. «Реалісти» вважають головним завданням ЗП відстоювання національних інтересів, а «романтики» акцентують на розповсюдженні канадських цінностей та ідеалів у світі.

Незважаючи на пишномовну назву, у Білій книзі 2005 року вперше офіційно визнається факт зменшення зовнішньополітичного впливу Канади у світі. Зокрема, мовиться, що «Канада послабила увагу до своєї міжнародної політики...Канада повинна робити набагато більше, якщо хоче зберегти позиції у світі...»

У документі стверджується, що довготермінові цілі зовнішньої політики Канади не піддаються швидким і кон'юнктурним змінам. Тим самим забезпечується спадковість урядового курсу і пріоритетність двох з трьох проголошених цілей - досягнення «економічного процвітання» і «забезпечення безпеки». Що стосується третьої цілі - розповсюдження у світі канадських цінностей і культури, то її місце зайняв «обов'язок захищати». Це найновіша канадська концепція, яка сформульована три- чотири роки тому.

Принциповим моментом є у Білій книзі відмова від статусу держави «середнього рангу», який затвердився за Канадою у післявоєнний період. Натомість автори документа запропонували мало зрозумілу роль «зразкового» чи «глобального» громадянина світу, яка, як стверджується, «трансформує Канаду в модель етичної поведінки для країн світової спільноти».

Нова зовнішня політика Канада характерна і використанням нетрадиційної термінології. Окрім «обов'язку захищати», згадується ще щонайменше чотири види міжнародних «обов'язків»: « відмовляти» терористам і «безвідповідальним країнам» у придбанні зброї масового ураження»; «поважати» фундаментальні права людини; «сприяти» народам країн, що розвиваються, у програмах економічного розвитку; «обов'язок перед майбутнім» (забезпечення стабільного розвитку для прийдешніх поколінь шляхом кращого управління суспільними благами. Зауважимо, що обов'язок «відмовляти» добре кореспондується з американським «обов'язком попереджувати» попадання ядерної зброї у руки держав-парій.

Низка термінів запозичена зі світу комп'ютерів, віртуальних ігор і кіберпростору: «pathfinder states», під яким розуміються регіональні союзники Канади (Польща, ПАР і Республіка Корея), кластери загроз (clusters of threats), збанкрутілі держави і країни з нестабільними режимами (failed and fragile states). Особливо сказано про загальні проблеми, які стоять перед людством (Global commons), до яких в Канаді зараховують екологію, управління океанськими ресурсами, циркумполярну Арктику, зміна клімату і розвиток «зелених технологій».

Перед канадськими військовими поставлена завдання одночасного ведення «війни в трьох кварталах» за кордоном, під якою розуміється: 1. участь у бойових діях з повстанцями в одній частині міста; 2. здійснення стабілізаційних і гуманітарних операцій в іншій частині; 3. відновлення зруйнованого в третьому кварталі того ж міста.

Наступна новація полягає у запровадженні в обіг нетрадиційної для Канади класифікації країн і міжнародних проблем за чотирма векторами: 1. глобальні гравці, як нині діючі - це «велика вісімка» - США, ВБ, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Росія, а також ЄС, так і перспективні (Китай, Індія, Бразилія); 2. регіональні союзники; 3. збанкрутілі держави і держави з нестабільними режимами; 4. субрегіональний підхід.

Окремо у декількох розділах згадується Росія. Канада має інтерес до цієї країни через те, що вона є постійним членом РБ ООН, членом «великої вісімки», в якій головуватиме у 2006 році, і енергетичним гігантом. Росія також згадується як країна, яка є цікава й перспективна для канадських приватних компаній, які можуть інвестувати кошти у видобуток природних ресурсів, розвиток інфраструктури, промисловості, аграрного сектору та науковоємких галузей.. Окремим рядком говориться про те, що, починаючи з 1991 року, Канада надала Росії 225 млн. дол., у вигляді програми офіційної технічної допомоги, в першу чергу - утвердження верховенства закону і захисту прав людини.

Дещо розширимо розповідь про нові підходи Канади стосовно Росії. Ще у червні 2002 року сенатський комітет з закордонних справ парламенту Канади опублікував доповідь під назвою:»Канада, Росія і Україна: вибудовуючи нові відносини».

Канадсько-російські відносини рекомендується розвивати по п'яти напрямках: економіка, безпека, розвиток Півночі, імміграція. В економічній сфері Канаді необхідно домогтись якнайскоріше укладення нової угоди про гарантії канадських капіталовкладень, надходження яких через це гальмується; щодо розв'язання імміграційних проблем необхідно підвищити ефективність роботи канадських консульських служб у Росії; канадський уряд ставить завдання покращити імідж Канади в Росії шляхом розвитку програм у сфері освіти (обмін студентами і підготовка висококваліфікованих спеціалістів по Росії в Канаді).

У Білій книзі міститься інформація про діяльність МЗС, річний бюджет якого становить 1,7 млрд. дол., а число співробітників близько 6 тис. осіб. Канада має посольства і консульства у 113 державах і представництва гіри восьми міжнародних організаціях.

У рамках нових зовнішньополітичних ініціатив передбачається упродовж наступних п'яти років виділити на потреби оборони 12,8 млрд.дол., на допомогу розвитку - 3,4 млрд. дол.. Загалом на модернізацію ЗП Канада планує потратити зав п'ятиріччя 20 млрд. дол., хоча експерти оцінюють потреби на це майже вдвічі більше - 35 млрд. дол., тобто щоб за часткою витрат на ці цілі у ВВП Канада зрівнялась з такими дипломатично активними країнами, як Німеччина, Франція і Великобританія.

Проте вибори, які відбулись 23 січня 2006 року, і перемога консервативної партії на чолі з Стівеном Харпером, дає підстави говорити про деякі нові акценти у канадській ЗП. Зокрема, США сподіваються, що Канада приєднається до їхньої НПРО. Харпер також оголосив, що збільшить чисельність збройних сил на 13 тис. осіб і резервістів - на 10 тис. (проти 5 тис. і 3 тис. у програмі лібералів). Новий канадський уряд має надію розв'язати тривалу суперечку з США щодо канадського експорту деревини. Щоправда, новий прем'єр-міністр Канади зарезервував собі запасний хід, якщо не вдасться порозумітись з Вашингтоном, розпочатим переговори про укладення фритредерських угод з країнами АТР ( насамперед з Японією) та Індією.

У Північній Америці розташований один з найбільших у світі інтегрованих енергетичних ринків, в основі створення якого лежать насамперед природні фактори: наявність в Канаді, США і Мексиці енергетичних ресурсів і географічна близькість цих країн.

Зростання інтересу до Канади, який спостерігається останнім часом, пояснюється тим, що при складанні світового рейтингу країн, які володіють найбільшими енергетичними ресурсами, стали враховувати нетрадиційну так звану «важку» нафту, яку також ще називають синтетичною. її добувають з бітумоносних пісків. За даними на 2003 рік, за сукупними запасами традиційної і синтетичної нафти Канада виявилась на другому місці у світі, поступаючись тільки Саудівській Аравії (Росія на 8-му, США - на 11-му місці).

Інша обставина інтересу до Канади в енергетичному сенсі пояснюється тим, що події 11 вересня 2001 року заставили США переглянути свою політику у сфері імпорту енергоносіїв. Адже участь у континентальному енергетичному ринку означає для США зміцнення власної енергетичної безпеки у порівнянні з купівлею нафти та газу у політично нестабільних державах за межами Північної Америки. До того ж, за висновками експертів, нафто- чи газотрубопровід у Північній Америці є менш вразливим до атак терористів, ніж гігантські танкери, які перевозять нафту з Близького Сходу чи з Венесуели.

Нині Канада є великим поставщиком енергоносіїв до США. Займаючи 10-е місце у світі за обсягами видобутку традиційної нафти, Канада продає Штатам понад 60% її видобутку. За рахунок канадської нафти США задовольняють 14,5% своїх імпортних потреб у нафті і 9% всього внутрішнього попиту. Ще більш сильні позиції Канада займає у виробництві і експорті природного газу. Поступаючись за обсягом видобутку газу тільки США і Росії, Канада поставляє у США понад 60%) видобутку газу, таким чином забезпечує понад 90% американських потреб в імпортному газі. Канада експортує також у США приблизно 7% вироблюваної нею електроенергії, забезпечуючи такі великі американські райони, як штат Каліфорнія і м. Нью-Йорк. Також продає Сполученим Штатам у значних обсягах уранову руду і енергетичне вугілля. Загалом, Канада зводить баланс торгівлі з США енергетичною сировиною з великим позитивним сальдо, яке з року у рік демонструє тенденцію до збільшення.

Основна маса канадської нафти перекачується до США по розгалуженій трубопровідній системі, яка одразу будувалась як трансконтинентальна. За свідченням канадської авторитетної газети «Калгарі сан», більша частина канадської енергетичної інфраструктури вже приєднана до американської. Обидві країни пов'язані 35-ма газопроводами, 22-ма нафтопроводами і 51-ю лінією електропередач (ЛЕП).

До цього необхідно додати ще одну немаловажну обставину: 40% всього канадського газу і нафти, які перевозяться з одної частини Канада до іншої (з заходу, де існує головний нафтогазовидобуток, на схід, де розташовані основні споживачі та центри нафтопереробки), через особливості прикордонного рельєфу перетинають територію США.

Крім цього, сьогодні у США обговорюється проект гігантського газопроводу з Аляски, який у будь-якому випадку проходитиме через територію Канади.

У рамках НАФТА континентальна енергетична співпраця розвивається на договірно-правовій базі. Декілька років тому, у 2001 році, на зустрічі лідерів країн НАФТА у Квебеку було створено нову важливу структуру - Північноамериканська робоча група з енергетики на рівні міністрів трьох країн

Перспективи розвитку енергетичного ринку у Північній Америці значною мірою зв'язані з Національним енергетичним планом, оголошеним Дж. Бушем у травні 2001 року. Однією з цілей цього плану названо зменшення залежності США від поставок нафти з країн Близького Сходу. Основний шлях реалізації проекту полягає у поглибленні інтеграції з Канадою та Мексикою. США запропонували укласти континентальний енергетичний пакт, але Канада і Мексика цю пропозицію відхилили, посилаючись на те, що їх влаштовують енергетичні статті угоди НАФТА. Проте неформальна реакція канадського великого бізнесу і низки політиків на цю пропозицію США була позитивна, оскільки пакт забезпечує для Канади гарантований ринок збуту енергоносіїв. При цьому необхідно врахувати що такий гарантований ринок для Канади вкрай є важливим, оскільки провінцій, де відкриті нові запаси нафти і газу, сьогодні 11 з загальних 13 канадських провінцій. Великий канадський бізнес у особі Канадської ради виконавчих директорів взагалі пропонує укласти з США « всеохоплюючий пакт безпеки у галузі природних ресурсів».

Деякі експерти навіть вважають, що укладення угод ФТА і НАФТА було спричинене саме інтересом США до створення континентального енергетичного ринку. Більше того, аналітики енергетичного ринку вважають, що США, які у 1970-х роках переживали як і інші країни, фінансову і енергетичну кризу, завдяки ФТА і НАФТА зберегли свою гегемонію у світі. Варто нагадати, що канадська нафта дешевша, аніж з Перської затоки.

З часу підписання угоди про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою пройшло майже 13 років, оскільки договір про створення НАФТА набрав чинності у 1994 році. До цього існував договір про ФТА, тобто угода про вільну торгівлю між США і Канадою, яка була підписана 1989 року. Можна цілком підводити підсумки результатів та проблем.

Перший результат, який є найбільш очевидним, це прискорений розвиток двосторонньої торгівлі між Канадою та США, обсяги якої зросли з 1989 року в тричі, а з 1994 року - у двічі. Так само в рази збільшилось сальдо торговельного балансу на користь Канади: з майже 4,5 млрд. дол. у 1989 році до 17 млрд. у 1994 році і до 85 млрд. у 2003 році. У 1989-2003 роках темпи росту канадського експорту товарів та послуг до США становили у середньому 8,3% щорічно (6,9%» з 1994 по 2003 роки). Темпи росту імпорту з США до Канади були набагато нижчі і рівнялись 6,5% за вказані 15 рорків і 4,9%> - за десять років.

Другий результат полягає у тому, що частка промислових напівфабрикатів і готових товарів у канадському експорті до США суттєво вища, ніж в експорті до інших країн. Загалом частка США в канадському експорті у 2003 році становила 86%>, а у імпорті - 60,6%. Фактично, майже половина (47,6%>) канадського промислового виробництва вивозилась у 2003 році до США, тоді як на початку 1990-х років - лише третина (35% у 1992 році). У 2003 році п'ять з 11 галузей канадської промисловості продавали на американському ринку більше своєї продукції, аніж на внутрішньому ринку. А у канадському виробництві транспортного обладнання частка США становила у цьому ж 2003 році три четвертих.

На відміну від торгівлі, ситуація з притоком до Канади американських та інших зарубіжних капіталовкладень не така позитивна. З одного боку, темпи росту двостороннього інвестування навіть перевершили динаміку зростання торгівлі. Так , за період з 1989 по 2002 роки середні темпи росту прямих канадських інвестицій у США становили 10,6% (за період з 1994 по 2002 роки - навіть 12,6%>), а прямих американських інвестицій у Канаді -понад 8% (10%)). З іншого боку, дані статистики засвідчують те, що в останнє десятиріччя Канада стає для США менш значимим інвестиційним партнером. Так, частка американських інвестицій у Канаді скоротилась з 66% у 1989 році до 64% - у 2002 році. Частка ж канадських інвестицій у США за цей же період навіть суттєво зменшилась - з 63 до 47%. Таким чином, нині Канада є другою державою, після Великобританії, за величиною вкладених американських інвестицій, але сьомим, після Великобританії, Японії, Нідерландів, Німеччини, Франції і Швейцарії, вкладником своїх інвестицій у США.

Перший висновок експертів щодо цієї ситуації наступний: угода НАФТА сприяла зменшенню потоків капіталів, як циркулювали між США і Канадою. Це повністю відповідає економічній теорії: після зняття митних бар'єрів американські фірми все менше зацікавлені у розміщенні свого виробництва на території Канади, адже тепер можна напряму постачати канадський ринок через імпорт з США. Така ж аргументація може бути застосована і до канадських ТНК.

Другий - що події 11 вересня 2001 року можуть ще більше понизити привабливість Канади як об'єкта прикладення зарубіжного капіталу, зокрема американського. Причини полягають у тому, що канадський уряд підвищив на кордоні заходи безпеки, що спричинить затримки транспортних вантажів. Відомий принаймні один випадок, коли західнонімецька автомобільна фірма переглянула свій початковий задум побудувати завод у Канаді на користь його розташування у США.

Наслідки для канадської промисловості після вступу Канади до НАФТА:

1. Для 71 галузі канадського народного господарства 3 213 галузей зняття митних бар'єрів - у період з 1989 по 1996 рік - обернулось скороченням зайнятості на 15%, обсягів виробництва - на 11% і числа діючих підприємств на 8%. Це така ціна, які заплатила Канада за адаптацію своєї промисловості до нового безмитного режиму у торгівлі у рамках НАФТА. Щоправда, відбувся перерозподіл ресурсів з малоефективних і низько технологічних галузей на користь високотехнологічних і конкурентноздатних галузей і після 1996 року і зайнятість і обсяги виробництва у промисловості відновились.

Відміна митних тарифів привела до росту продуктивності праці у галузях, які найбільше постраждали, на 2,1%, а загалом у канадській промисловості - на 0,6%>. В основі зростання сукупної продуктивності праці лежали дві причини: зміна складу діючих підприємств (ліквідація неефективних і поява нових високоефективних) та підвищення внутрізаводської технічної ефективності.

Мало місце незначне підвищення оплати праці, в основному у робітників, зайнятих на виробництві, на 0,8% щорічно і на 0,3%> загалом по промисловості. Так само зняття митних тарифів не позначилось на заробітках робітників, які зайняті у невиробничих сферах, як і на тривалості робочого дня у виробничих робітників. Таким чином, відбулося зниження розриву у рівнях оплати, хоча і мінімальне, між виробничими і невиробничими робітниками у Канаді.

Для більшості галузей із категорії постраждалих митної лібералізації стало головною причиною зростання товарообігу з США і збільшення частки США у зовнішній торгівлі Канади.

З того часу як десять років тому американський економіст японського походження К.Омае проголосив «кінець національних держав» і початок ери регіональних економік, його ідеї стали досить популярними в Канаді.

Реалізація фритредерських угод ФТА і НАФТА прискорили процес її регіоналізації. Так, у 2001 році всі канадські провінції, окрім Манітоби, більше торгували з США, аніж зі рештою Канади. Річ тут ще і в тім, що канадські провінції (регіони) часто більше різняться одна від одної, ніж від прилеглих до них американських штатів.

Можливо, це буде досить категоричним твердженням, але вважається, що у 1990-х роках регіоналізація канадської економіки набрала нової якості, тобто що замість єдиної національної економіки, зорієнтованої зі сходу на захід, витворились низка транскордонних регіональних економік, які зорієнтовані з півночі на південь. Наслідком послаблення внутрішньоканадських економічних зв'язків по лінії схід-захід стала поява на карті Канади так званих «регіональних держав» (region states). Маються на увазі субнаціональні утворення, які володіють відносно великою економічною потугою як всередині країни, так і за її межами. Такими регіональними державами передовсім вважають провінції Онтаріо та Квебек. Які критерії застосовуються для такого визначення? їх декілька. Насамперед їхні транспортні системи, структура економік і провінційна політика спрямовані не стільки на забезпечення економічного зростання у конкурентноздатності у рамках канадської економіки, скільки на зміцнення інтеграційних зв'язків і підтримання конкурентноздатності у мажах всієї Північної Америки. Або ж енергетичні системи Онтаріо і Квебеку утворюють з енергосистемами американського Північного Сходу і Середнього Заходу єдину інфраструктуру. Не дивно, що Квебек в цих умовах створює базу для сепаратизму. Необхідно врахувати, що канадські провінції мають значно ширші повноваження у законодавчій й політичній і адміністративній сферах, аніж, наприклад, землі ФРН. Канада є більш децентралізованою федерацією, ніж Німеччина.

Залишається нез'ясованим питання, чи НАФТА запозичить у майбутньому досвід Європейського Союзу щодо запровадження єдиного валютного та політичного союзу.

Події 11 вересня 2001 року виявилися тим Рубіконом, подолавши який економічна інтеграція між Канадою та США втратила динамізм, притаманний їй у 1990-і роки. Щоправда, з цього приводу існують різні міркування. Одні експерти вважають, що розвиток інтеграції надійно призупинений. Інші - що вектор розвитку інтеграції до цих пір не визначився і що ситуація може повернутися як в один, так і у другий бік. Один із найавторитетніших фахівців у царині діяльності НАФТА американський професор Р.Пастор вважає, що Північна Америка все ще перебуває на роздоріжжі і тут можливі два варіанти подальшого розвитку подій. «Один варіант, найбільш вірогідний, - зазначає він, - полягає у тому, що США ускладнять порядок на кордоні і зроблять важчим його перетин навіть для своїх друзів. Торгівля та інвестиції скоротяться, напруга зростатиме, а численні блага, пов'язані з інтеграцією, почнуть розвіюватися. За альтернативного варіанту, проте, загрози у сфері безпеки слугуватимуть каталізатором для ще глибшої інтеграції. Це спричинить нові структури у контексті забезпечення взаємної безпеки, заохочення торгівлі, підтягування Мексики до економічного рівня своїх сусідів».

Існує ще одна точка зору, яка полягає у тому, що процеси інтеграції у Північній Америці не припинилися і навіть прискорилися, але їхнім двигуном стала не економіка, а безпека.

Довгий час аналітики та громадськість пов'язували прогрес у північноамериканській інтеграції з удосконаленням угоди «Про північноамериканську зону вільної торгівлі» (НАФТА). Ці плани і проекти активізувались після висунення у 2000 році новим президентом Мексики В.Фоксом «Плану 2020», названого з легкої руки журналістів «НАФТА- плюс». Незважаючи на те, що план Фокса не був схвалений Вашингтоном і Оттавою, ця назва прижилася і під розуміють будь-які заходи з поглиблення і/чи розширення північноамериканської інтеграції на державно- монополітичному рівні.

Після 11 вересня 2001 року першою спробою у цьому сенсі стали Декларація про «розумний кордон» і План дій щодо її реалізації, підписані з ініціативи Канади. Але вони мали надзвичайний характер і були сфокусовані на безпеці і кордонах. До того ж заплановані у них заходи були зреалізовані упродож двох-трьох років.

Іншою більш вагомішою спробою, яка була покликана заповнити інтеграційний вакуум, стало заснування Північноамериканського партнерства у сфері безпеки і процвітання (111111) - амбіційного проекту, який характеризують як одну з важливих зовнішньополітичних ініціатив Дж.Буша у період другого терміну його президенства і яка визначить його спадщину у північноамериканських справах. Це відбулося у 2005 році під час саміту керівників трьох північноамериканськи країн - США, Канада і Мексика-у Техасі.

У цьому документі проголошувались три цілі - безпека, економічне процвітання і підвищення якості життя громадян. Визначалися також чотири пріоритетних для співпраці сектори: енергетика, транспорт, фінансові послуги і передові технології (телекомунікаційні послуги і електронна торгівля).

У заяві тодішнього прем'єр-міністра Канади П.Мартіна за результатами саміту 2005 року наголошувалось на практичній спрямованості ППП, а саме партнерство характеризувалося як «дорожня карта». Вносилася ясність і у питання про те, як нова угода співвідноситься з НАФТА: «Партнерство у сфері безпеки і процвітання доповнюють зусилля у рамках НАФТА, яке хоча і є успішним, але потребує того, щоб заставити його працювати ще краще». В інституційному плані структури, які були створені для реалізації Декларації про «розумний кордон» 2001 року і відповідного Плану дії, були об'єднані із структурами ППП.

Все країнам-членам НАФТА не вдалось уникнути дискусії серед прихильників та опонентів ППП. Разом з тим аналіз новітніх змін дозволяє передбачити, що в Північній Америці відбувається поступовий перехід від так званої «поверхневої» (shallow integration) до «глибокої» (deep|deeper integration) інтеграції. На відміну від свого антипода - "поверхневої» інтеграції, під якою розуміється ліквідація тарифних і деяких нетарифних бар'єрів (напрклад, квот), з якими потоки товарів і капіталів зустрічаються при перетині національних кордонів, «глибока» інтеграцяія означає можливість гармонізації (уніфікації) напрямків економічної політики між країнами, які прагнуть більш тісного союзу.

Важливість констатації нової якості північноамериканської інтеграції визначається і тим, що низка вчених вбачають зв'язок між «глибокою» інтеграцією як результатом розвитку економічної взаємозалежності і зародженням інтеграцї політичної, правда у формі, іншій від тієї, яка спостерігається в Євросоюзі, де вона зазвичай асоціюється з інституалізацією і розвитком наднаціональних основ.

Отже, із створенням у 2005 році Північноамериканського партнерства у сфері безпеки і процвітання ми спостерігаємо після канадо-американського Автопакта 1965 року, ФТА, НАФТА і Декларації про «розумний кордон» спробу поглибити інтеграцію в інших сферах - військовій, економічній і соціальній.

4. Зовнішньополітичний курс Канади за уряду С.Харпера

Стівен Харпер обійняв посаду прем'єр-міністра у січні 2006 року після перемоги консервативної партії на парламентських виборах. Незважаючи на те, що зовнішня політика не була серед пріоритетів у передвиборчих обіцянках консерваторів, згодом С.Харпер переглянув пріоритети і додав до них ативну діяльність на міжнародній арені.

Головним завданням С.Харпера полягало у налагодженні відносин із США, що не намагався зробити Ж.Кретьєн (ліберальний прем'єр-міністр Канади у 1993-2003 роках) і що при всьому бажанні не зміг досягти П.Мартін (ліберальний прем'єр-міністр у 2003-2006 роках). Насамперед С.Харпер збільшив чисельність канадських збройних сил і резервістів, підвищив витрати на оборону і безпеку понад те, що планували ліберали у своєму останньому бюджеті, забезпечив пролонгацію канадського військового контингенту в Афганістані спочатку до 2009 року, а потім і до 2011 року, змінив загальну атмосферу відносин із США і особисто з президентом Б.Обамою.

Покращення відносин з головним стратегічним союзником принесло Харперу дивіденди у вигляді урегулювання спору, який тривав п'ять років (з 2001 по 2006 роки), про експорт канадської хвойної деревини на вигідних для Канади умовах (США погодилися повернути канадським виробникам близько 4,3 млрд. дол., утриманих ними у вигляді антидемпінгових і компенсаційних мит) і низки інших примирливих жестів, які послідували з Вашингтона. Зокрема, держсекретар США К.Райс пообіцяла у майбутньому повідомляти Оттаву про факти передачі тих чи інших канадських громадян з подвійним громадянством в руки властей країни їх походження (це відголоски «справи Махера Арара» - канадського громадянина сирійського походження, арештованого як причетного до тероризму в Нью-Йоркському аеропорту і виданого без повідомлення Канади Сирії, де він був підданий катуванням; згодом звинувачення проти нього доведені не були). Сам Харпер у важливій зовнішньополітичній промові 5 жовтня 2006 року дуже одверто підсумував те, що отримала Канада від нормалізації відносин із США: укладення історичної згоди щодо хвойних пиломатеріалів; краще розуміння Вашингтоном канадської ролі у забезпеченні енергетичної безпеки Північної Америки; вдячність на адресу Канади, висловленої держсекретарем США К.Райс з нагоди п'ятої річниці здійснення терактів 11 вересня 2001 року; відтермінування конгресом запровадження рішення щодо обов'язкової наявності паспортів в американців і канадців, які перетинали сухопутний кордон США. В інтерв'ю газеті «Калгарі хералд» американський посол в Канаді Д.Уілкінс заявив, що двосторонні відносини переживають ренесанс і що завдяки своїй політиці і особистим контактам з Бушем Харпер зумів досягти дипломатичної гармонії. За оцінкою знавця канадського зовнішньополітичного життя К.Носсала, «канадо-американські відносини зазнали помітних змін. Повністю змінилася їхня атмосфера, а та напруга, яка характеризувала ці відносини з 2001 по 2006 рік, щезла».

Помітні зрушення відбулися у близькосхідній політиці Канади і також у напрямку її зближення з позицією США. Вони, щоправда, розпочалися ще за П.Мартіна і зміцнилися за Харпера. Із усіх керівників західних країн Харпер найбільш однозначно і безкомпромісно висловив підтримку Ізраїлю під час бомбардувань Лівану у відповідь на викрадення і вбивство солдатів ізраїльської армії бойовиками руху «Хезболлах», які базувалися на півдні Лівану. В інтерв'ю, даному на борту літака, що летів на саміт «великої сімки» в Санкт-Петербург влітку 2006 року, канадський прем'єр-міністр назвав ці бомбардування «зваженою відповіддю» і, незважаючи на критику, яка за цим поелідувала, у подальшому не відмовився від своїх слів. Крім цього. Харпер виявився єдиним канадським прем'р-міністром, який не захотів зустрітися з керівництвом Національної ради з канадо-арабських ваідносин, і, навпаки, двічі виступив перед членами єврейської громади Канади. Окрім цього, за консерваторів Канада стала першою країною, що припинила надавати допомогу Палестинській автономії після того, як там в січні 2006 року на парламентських виборах отримав перемогу рух «Хамас», який на Заході вважається терористичною організацією.

Свій перший зарубіжний візит С.Харпер несподівано для багатьох здійснив в Афганістан, де з 2001 року перебуває канадський військовий контингент. Як правило, свої перші зарубіжні візити у повоєнний період канадські прем'єри здійснювали до США. Оглядачі мали можливість, коментуючи відвідини Харпером Афганістану, відзначити вдалість такого вибору: він вразив не тільки канадську громадськість, але і адміністрацію США, яка розцінила його як сигнал того, що Канада розпочинає серйозно ставитися до своїх військових і союзницьких зобов'язань. До того ж про афганську місію Харпер говорить як про «канадську війну» на противагу лібералам, які прийняли рішення про введення туда військ і які робили акцент на те, що дислокація санкціонована ООН і що канадські содати і офіцери розташовані там з військовиками із двох десятків інших держав.

Спостерігачі звернули увагу на те, що канадський прем'єр-міністр не ставиться з пієтетом до Китаю як світової держави XXI сторіччя. Він інкримінує йому порушення прав людини. Зате з пієтетом ставиться до Японії. Достатньо сказати, що перший міністр закордонних справ в уряді Харпера П.Маккей прийняв посла КНР в Канаді тільки через дев'ять місяців після сформування консервативного кабінету. Приблизно у той же самий час КНР відвідав і перший член його уряду (ним був міністр сільського господарства Ч.Строл). У серпні 2008 року Харпер на відміну від багатьох інших голів держав і урядів навіть не поїхав до Пекіна на відкриття літніх

Олімпійських ігор. Це очевидно контрастує з тим значеннями, яке традиційно (у всякому випадку з часів П.Трюдо, який насмілився у 1970 році - на півтора роки раніше США - встановити з КНР дипломатичні відносини) надають зв'язкам з Китаєм ліберали. Нагадаємо, що Кретьєн двічі з великим успіхом привозив до Китаю чисельні торговельно-економічні делегації у винайденому ним форматі «Збірна Канади». П.Мартін особливо виділяв так звану групу БРІК (абревіатура, складена з перших букв назв Бразилії, Росії, Індії і Китаю), яку вважав найперспективнішою у XXI сторіччі і контакти з якою планував розвивати прискореними темпами.

Слідом за США уряд Харпера швидко визнав терористичною організацією «Тигри звільнення Таміл Елама», чиї емісари раніше легально діяли в Канаді, займаючись збором коштів і вербуванням прибічників. А також, незважаючи на санкціоноване лібералами приєднання до Кіотського протоколу (підписаний Канадою у 1997 році, ратифікований у 2002 році), розділило скептицизм США (взагалі вони відмовилися його підписувати) щодо можливості реалізації вказаних так цілей у встановлені терміни через негативний вплив на економічне зростання - чи не перший випадок, коли Канада відмовляється від власних міжнародних зобов'язань. При обговоренні екологічної проблематики на зустрічі «великої сімки» в Японії в липні 2008 року Канада і США виступили єдиним фронтом проти європейських держав і домоглися згоди останніх на те, що взяття промислово розвиненими країнами на себе зобов'язань щодо скорочення викидів парникових газів не буде мати сенсу без підтримки з боку Китаю та Індії.

В унісон з американцями Канада діє і у Латино-Карибській Америці. Напевно, невипадково лінія Харпера на пріоритетний розвиток відносин із сусідами, на зміцнення тилів, узгоджуєтьтся зі змінами у зовнішній політиці Вашингтона, підтвердженням яких стали березневі (2007 рік) відвідини Буша п'ятьох лояльних країн регіону. Вашингтон врахував уроки минулого, коли після 11 вересня 2001 року він ослабив увагу до Латино-Карибської Америки і зіткнувся з приходом до влади там низки політиків, які сповідували ліві і одверто антиамериканські погляди. Виявилось, що корисніше (і дешевше) надавати цим країнам допомогу і підтримувати з ними нормальні взаємини, ніж пожинати плоди своєї власної неуваги.

Поїздка Харпера, яка відбулася влітку 2007 року, мала на меті відвідини чотирьох країн, одна з яких - Колумбія - співпала з маршрутом американського президента Дж. Буша. Окрім Колумбії, голова уряду Канади відвідав Чилі, де прийняв участь в урочистостях з нагоди 10-річного ювілею двостороннього канадо-чилійської Угоди про вільну торгівлю, Барбадос - важливий офшор з високою концентрацією прямих канадських капіталовкладень, і Гаїті - своєрідний полігон для апробації нових канадських технологій з експорту демократії і «гарного управління».

Оттава наслідує Вашингтон ще в одному питанні - в укладенні двосторонніх (і багатосторонніх) угод про вільну торгівлю. Уряд консерваторів розпочав переговори у цьому контексті з Колумбією, Перу, країнамиКарибської спільноти і Домініканською Республікою, і продовжив їх з четвіркою центральноамериканських країн - Сальвадором, Гватемалою, Гондурасом і Нікарагуа.

Нюанси спостерігаються і у тлумаченні консерваторами терміну «мультилатералізм». Якщо ліберали одверто пишалися членством Канади практично у всіх значимих міжнародних і регіональних організаціях, а також елітних клубах, то консерватори віддають перевагу і говорять про свою зацікавленість участі вже не у всіх підряд співтовариствах, а лише в «ефективних багатосторонніх організаціях».Загалом Харпер демонструє персоніфіковану зовнішню політику, атрибутом якої є наполегливість, навіть агресивність. Дехто пише про його «принциповий підхід». На відміну від лібералів, які вважали миротворчість майже головним призначенням канадських збройних сил, лідер консерваторів робить акцент на «бойову складову» канадського контингенту в Афганістані. А замість обтічних формулювань і розмов про цінності на перший план виходять чітко прораховані інтереси. Його промови містять такі слова, як «сила, натиск, твердість».

На думку деяких експертів, з моменту обрання С.Харпера канадська зовнішня політика була переорієнтована з соціально-економічної спрямованості на питання оборони і безпеки. Іншими словами, відбувається поворот до так званої «високої політики», під якою розуміється безпека і військово-політичні стосунки між державами (на відміну від «низької політики» - економіки, соціальної сфери, демографії, екології). Звідси випливає логічне продовження - «тверда влада», військова сила необхідні для досягнення зовнішньополітичних цілей. Як заявив сам Харпер в Канадському клубі в Оттаві 6 лютого 2007 року, «Канада потребує сильної зовнішньої політики, визначеної ситауцією, яка склалася після 11 вересня 2001 року, і буде продовжувати нарощувати cвою військову потугу, братиме участь в реконструції Афганістану і боротиметься з рухом «Талібан».

Література:

Бережков В.М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И.М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.