Валютна політика України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема: Валютна політика України

ЗМІСТ

1. Вступ

2. Валютна політика

2.1 Варіанти валютної політики

2.2 Система «золотого стандарту». Бреттон-Вудська валютна система

2.3 Принципи Ямайської валютної системи

2.4 Вибір конкретної валютної політики

2.5 Валютна політика України

3. Висновки

4. Список використаних джерел

1. ВСТУП

Валютна політика – складова частина економічної політики держави і зовнішньоекономічної політики. Це система заходів держави усередині і поза країною, що здійснюється за допомогою впливу на валюту, валютний курс, валютні операції. Основні інструменти валютної політики – валютна інтервенція, валютні обмеження, валютні резерви, валютне субсидування, валютні паритети. Валютна політика країни проводиться її урядом, центральним банком, центральними фінансовими органами. У світовому масштабі валютна політика проводиться міжнародними валютно-фінансовими організаціями (Міжнародний валютний фонд, міжнародні банки).

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості населення та виробництва ВВП, стабілізація цін. Крім загальномонетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері і теж істотно впливають на розвиток реального сектора економіки:

лібералізація валютних відносин у країні;

забезпечення збалансованого та платіжного балансу, стабільних джерел іноземної валюти на національний ринок;

забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

захист іноземних та національних інвестицій у країні;

забезпечення стабільного курсу національної валюти.

2. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА

2.1 Варіанти валютної політики

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних, суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на:

процес курсоутворення;

виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни;

ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

формування та використання золотовалютних резервів.

Ефективність регламентації валютних відносин за вказаними напрямками значною мірою залежить від кількості і ступеня певних обмежень щодо кожного з них. Через введення чи посилення, скасування чи послаблення таких обмежень органи валютного регулювання мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших для національної економіки напрямах та обсягах.

Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин.

Крім валютних обмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:

курсова політика;

облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;

валютна інтервенція (девізна політика);

регулювання сальдо платіжного балансу;

формування та використання золотовалютних резервів.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти.

Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних,1 сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.

Якщо ціллю курсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом. Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим підпри-ємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими "споживачами імпорту", то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.

Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку1. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

У такий же спосіб - через регулювання маси грошей в обороті - можна впливати на кон'юнктуру валютного ринку за допомогою інших інструментів монетарної політики - зміною норми обов'язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо.

Валютна інтервенція полягає в оперативному підтриманні валютного ринку в стані рівноваги шляхом збільшення чи зменшення купівлі чи продажу центральним банком іноземної валюти за національну. Щоб зупинити падіння курсу національної валюти і зростання курсу іноземної валюти, центральний банк повинен збільшити продаж іноземної валюти на ринку, піднявши цим її пропозицію до наявного попиту. І навпаки, щоб зупинити підвищення курсу національної валюти і падіння курсу іноземної, він повинен зменшити продаж чи збільшити купівлю останньої. Застосовуючи то один, то другий з цих інструментів, центральний банк може тривалий час підтримувати валютний ринок і курс у стані рівноваги. Для цього він повинен мати достатній обсяг валютних резервів. Валютні інтервенції дуже широко застосовуються у світовій практиці валютного регулювання. Активно застосовує його також НБУ, періодично скуповуючи іноземну валюту, а також продаючи її у разі погіршення кон'юнктури валютного ринку.

Валютні інтервенції впливають не тільки на кон'юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон'юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обороті і пропозиції грошей, що спричинює зростання рівня процента, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією.

2.2 Система «золотого стандарту». Бреттон-Вудська валютна система

Основними етапами створення світової валютної системи є:

становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

Криза світової валютної системи проявляється у загостренні валютних протиріч, різкому порушенні її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва. Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію. У своєму розвитку світова валютна система до сучасного часу пройшла чотири етапи.

Перша валютна система – Паризька система золотомонетного стандарту – стихійно сформувалася у Х1Х ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично система була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей. В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (монети приймались до платежу за своєю вагою). Основні принципи Паризької валютної системи:

основа – золотомонетний стандарт;

режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок;

золоті паритети, золото як резервно-платіжний засіб;

конвертованість валют в золото.

Друга – Генуезька – світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922р. ЇЇ основою були золото і девізи. Іноземні валюти існували для міжнародних розрахунків. Грошові системи 30 країн базувались на золото-девізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак, у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою, фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері. Були збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти. Був відновлений режим вільно змінних валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

Після першої світової війни валютно–фінансовий центр перемістився із Західної Європи до США. Це сталося завдяки росту валютно-економічного потенціалу США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали ведучим торговим партнером більшості країн. США перетворилися із боржника в кредитора: заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд. дол., а вимоги – 2 млрд. дол.; до 1926р. зовнішній борг США зменшився більш ніж в два рази, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів ( до 12 млрд. дол.). Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: У 1914 – 1921рр. чистий приток золота в США (в основному з Європи) склав 2,3 млрд. дол.; в 1924р. 46% золотих запасів капіталістичних країн були акумульовані у США 9 (в 1914р. – 23%). США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долару до іноземних валют підвищився на 10 – 90 %.

Валютна стабілізація закінчилась світовою кризою в 30-ті роки XX сторіччя. Головні особливості світової валютної кризи (1929 – 1936 рр. ):

великий термін – з 1929 р. до осені 1936р;

циклічний характер (переплетення валютної кризи зі світовою економічною і грошово–кредитною кризою;

структурний характер – принципи світової валютної системи золото- девізного стандарту були зруйновані;

виключна глибина та гострота – курс ряду валют знизився на 50-84%, міжнародний кредит (особливо довгостроковий), був паралізований в результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав: Німеччина, Австрія, Туреччина і ін., які припинили зовнішні платежі; створилась маса “жарких” грошей, що стихійно переміщувались з країни в країну в пошуках спекулятивних прибутків;

значна нерівномірність розвитку – криза вражала то одні, то інші країни, при чому в різний час і з різною силою.

В період другої світової війни країні, які воювали, та нейтральні країни ввели валютні обмеження. Заморожений курс валют майже не змінився за роки війни. В результаті інфляції зросли товарні ціни та впала купівельна спроможність грошей. США відмовилися від надання кредитів та віддання переваги військовим поставкам по ленд-лізу, тобто в оренду. Джерелом оплати імпорту предметів громадського споживання був довгостроковий кредит. В якості валюти використовувалась звичайно валюта країни-боржника без права конверсії її в золото чи іноземні валюти. У військових умовах, як завжди, підвищилась роль золота в якості світових грошей. Німеччина застосовувала специфічні валютно-фінансові методи пограбування окупованих країн.

З метою подолання кризисного становища у 1944 р. в Бреттон-Вуді (США) було зібрано Міжнародну валютно-фінансову конференцію, на якій було створено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин – Міжнародний валютний фонд (МВФ). Згідно статуту СВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка получила назву Браттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала постійна система золотовалютного стандарту, яка у подальшому трансформувалась у систему золото доларового стандарту.

Основними принципами Бреттон-Вудської системи стали:

золото-девізний стандарт, оснований на золоті та двох резервних валютах – доларі США та фунті стерлінгів;

збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація в МВФ;

золото – міжнародний платіжний та резервний засіб;

долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти; з цією ж метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в 1934р., виходячи із золотого вмісту своєї валюти (35 дол. за 1 тройську унцію, рівну 31,1035г.);

курсове співвідношення валют та їх конвертація стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах; девальвація більше 10% допускалася лише з дозволу Фонду; встановлений режим фіксованих валютних курсів – ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (+ 1% по Уставу МВФ чи + 0,75% по Європейській валютній угоді);

вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ) Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

У новій системі збереглася роль золота як загального еквіваленту, платіжного засобу і розрахункової одиниці у міжнародному обігу. В тексті Бреттон-Вудської угоди було записано «Паритети валют всіх держав-учасників повинні виражатися в золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.».Фактично це положення не витримувалось. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість в золото. Через те, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їхній зв'язок здійснювався за системою «золото-долар-національні валюти». В цьому об’єднанні долар виступав як знак золота і різновид світових грошей.

Ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання та контроль за виконанням яких виконував МВФ. Якщо країна не мала можливості тримати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (1 %), то вона могла, по-перше, використати частину свого золотовалютного запасу для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку, по-друге, звернутися до цільових займів, які надаються зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці.

Через Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їх здійснення національних валют, які схильні до знецінення ( переважно долара), виникла криза Бреттонвудської валютної системи ( 1967 – 1976 ).

Форми прояву кризи Бреттонвудської валютної системи :

“валютна лихоманка” – переміщення “жарких” грошей, масовий продаж нестійких валют в очікуванні їх девальвації і скупка валют – кандидатів на ревальвацію;

“золота лихоманка” – “втеча” від нестабільних валют до золота та періодичні підвищення його ціни;

паніка на фондових біржах та падіння курсів цінних паперів в очікуванні зміни курсу валют;

загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;

масові девальвації і ревальвації валют ( офіційні і неофіційні );

активна валютна інтервенція центральних банків, в тому числі колективна;

різкі коливання офіційних золото-валютних резервів;

використання іноземних кредитів та позичань в МВФ для підтримки валют;

порушення структурних принципів Бреттонвудської валютної системи;

активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

посилення двох тенденцій в міжнародних економічних і валютних відносинах – співпраці і протиріч, які періодично переростають в торгову і валютну війни.

2.3 Принципи Ямайської валютної системи

Ця система сформувалася через структурні зміни у світовій системі і в умовах виникнення найновіших центрів імперіалістичного суперництва – Західної Європи і Японії – на противагу монопольному пануванню США після Другої світової війни.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці по теперішній час, було визначено на нараді представників країн-членів МВФ, яка відбулася у місті Кінгстон на Ямайці у січні 1976 року. Кінгстонська угода започаткувала створення Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після ратифікацій угоди між державами-учасниками з квітня 1978 року.

Зміст основних принципів Ямайської валютної системи:

Кінгстонською угодою виголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошовіх одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют.

Головним резервним активом і міжнародним засобом розрахунків і платежу повинні стати спеціальні права запозичення (СПЗ) – колективна міжнародна одиниця, що була утворена МВФ у 1969 році. Система «золото-долар-національна валюта» трансформувалась у нову систему «СПЗ – національна валюта». У цій структурі СПЗ отримали статус альтернативи не тільки золота, а й долара як міжнародних грошей.

Важливим признаком Ямайської системи є впровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць.

Ямайська валютна система розвивалася за принципами поліцентризму: підпорядкована центральним регулюючим діям, уставу МВФ, вона має досить розвинуту мережу регіональних валютних структур.

Через демонетизацію золота воно стало звичайним товаром, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку в залежності від попиту і пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Але центральні банки більшості країн залишили золото у своїх запасах, і золото, втративши статус світових грошей, продовжує залишатися вільно конвертованою валютою.

Спочатку величина СПЗ розраховувалась на основі золотого еквіваленту але потім зв'язок з золотом було повністю втрачено. Величина СПЗ визначається на підставі кошика валют країн, які мають найбільшу питому вагу в сфері міжнародної торгівлі. Реальна практика валютних відносин не підтвердила можливості витиснення долара з позиції ключової світової валюти. Навіть в період після 1981 року США здійснили ряд стабілізаційних засобів, які сприяли укріпленню міжнародних позицій долара. Тому можна сказати. Що Ямайська система функціонує не за принципом паперово-валютного (як це було передбачено угодою), а за принципом паперово-доларового валютного стандарту.

Впровадження плаваючих валютних курсів надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношення вартості національних валют. Через це така валюта система більш точно відбиває внутрішній стан економіки окремих країн та їх платіжного балансу. Але коливання валютних курсів породжують спекулятивні операції. У зв’язку з цим кінгстонською угодою передбачалося збереження елементів регулювання системи валютних відносин шляхом проведення відповідних операцій на валютному ринку. Тобто, мова йшла про «регульовано плаваючі» валютні курси.

Ямайська система, згідно основній меті створення, повинна бути гнучкою. Система періодично піддавалась впливу кризисних явищ, що змушувало святову спільноту вести постійний пошук шляхів її реформування і вирішення основних валютно-фінансових проблем.

2.4 Вибір конкретної валютної політики

Одне з головних місць у формуванні економічно сильної, постійної і промислово розвинутої держави посідає вибір валютної політики, яка б враховувала всі тенденції розвинутої сучасної держави, посідає вибір валютної політики.

Валютна політика держави здійснюється її урядом, національним банком, центральними фінансовими органами і визначається тими задачами, які ставить перед собою держава при здійсненні своєї політики в цілому. Валютна політика повинна забезпечувати збалансованість макроекономічних і мікроекономічних цілей.

Стабілізація валютного курсу національної грошової одиниці неможлива без проведення заходів валютного контролю і валютних обмежень.

Сутність валютних обмежень у встановленні визначених меж відносно здійснення різних операцій з валютними цінностями при міжнародних платежах, інвестуванні, купівлі-продажу валюти, ввеженні і вивезенні, переказуванні і пересилці валютних цінностей до крахни або за її межі. Ці обмеження законодавчо і адміністративно регламентуються за допомогою лімітування, ліцензування або навіть заборони проведення вказаних операцій.

Валютний контроль – контроль виконання валютного законодавства, за порушення якого передбачається відповідальність, головним чином у вигляді штрафів і позбавлення ліцензій. Основна задача валютного контролю – запобігання незаконного відбиву капіталу з держави закордон. Об’єктом валютного контролю є валютні операції за участі резидентів і нерезидентів. Основний орган валютного контролю – національний банк. Агенти валютного контролю – податкові і митні органи, а також інші організації, які відповідно до законодавства здійснюють функції валютного контролю.

Валютні обмеження мають за мету забезпечення держави валютою, підтримання валютного курсу національної грошової одиниці, підтримання платіжного балансу.

В умовах валютного регулювання регламентується діяльність валютного ринку. Основні зусилля направляються на забезпечення стабільності валютного курсу грошової одиниці держави. Валютні обмеження відзначаються деяким дискримінаційним характером, оскільки сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави або визначених підприємств за рахунок інших підприємств, головним чином великих експортерів.

До основних обмежень, які визначають загальні принципи валютного регулювання і валютного контролю, належать:

централізація валютних операцій в центральному і уповноважених комерційних банках;

ліцензування валютних операцій, при цьому повинна бути доведена необхідність виконання валютної операції;

обмеження конвертованості валют – відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків;

обов’язкове декларування закордонних авуарів;

контроль за валютними позиціями комерційних банків;

ізоляція внутрішнього ринку національної валюти від зовнішнього;

контроль за грою термінів операцій на валютному ринку;

видача банкам ліцензії на виконання валютних операцій лише при наявності визначених об’ємів статутного капіталу.

Відповідно платіжному балансу треба виділити дві основні сфери валютних обмежень: поточні операції і фінансові операції. Форми валютних обмежень відбивають їх зміст і структуру відповідно до сфер застосування цих обмежень.

За поточними операціями використовуються наступні форми обмежень:

блокування виторгу закордонних експортерів від продажу товару в даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами;

обов’язкове повернення і продаж валютного виторгу або його частини експортерами-резидентами через центральний або уповноважений банк; обмеження термінів цього продажу;

обмеження на продаж іноземної валюти імпортерам; у деяких країнах імпортер зобов’язаний внести на депозит визначену суму національної валюти для отримання валютної ліцензії;

обмеження на форвардну купівлю імпортерами іноземної валюти;

заборона сплати за імпорт деяких товарів іноземною валютою;

регулювання термінів платежів за експортом і імпортом товарів і строків надходження імпортних товарів у випадку виконання попередньої оплати;

наявність декілької валютних курсів – диференційовані курсові співвідношення по різних видах операцій, товарних групах і регіонах.

У світовому масштабі валютна політика проводиться міжнародними валютно-фінансовими організаціями: Банк міжнародних розрахунків, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Європейський інвестиційний банк, Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, Європейський Банк Реконструкції і Розвитку, Міжнародна Фінансова Корпорація.

2.5 Валютна політика України

Розвиток валютної системи України почався у липні 1990 р. з проголошенням Декларації про державний суверенітет. Першим шагом у створенні національної грошової системи став вихід у 1991 р. з кола держав, що використовують у грошовому обігу рубль, і впровадження у безготівковий обіг тимчасової (перехідної) грошової одиниці – українського купоно-карбованця Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 р.. Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні. 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю.

У березні 1994 р. було засновано Банкнотну фабрику, а у жовтні того ж року на її базі було створено Банкнотно-монетний двір Національного банку України, де друкувались рублі, а з часом – гривні.

Згідно зі статтею 99 Конституції України основною задачею Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду , були: введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті ( на 100% чи на 50%); заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни; заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.

Як організаційно-правове явище національна валютна система України складається з елементів:

назва, купюрність та характер емісії національної валюти – в Україні національна валюта називається гривнею;

ступінь конвертованості національної валют – українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою; Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованість національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами;

режим курсу національної валюти – законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ; режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах "валютного коридору") і до вільного плавання, що було введене в 2000 р.;

режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті – в Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках;

режим формування і використання державних золотовалютних резервів – Україна ввела у себе режим використання золотовалютних резервів - використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій;

режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні (якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою) – в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися;

регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів – нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну; регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті (до 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами, у міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним);

регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин – нормативними актами України регламентується порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків, порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо;

визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні е Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна податкова адміністрація, Державний митний комітет, Міністерство зв'язку України.

У визначенні цілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів та НБУ, беруть участь Адміністрація Президента та Верховна Рада України. Валютне регулювання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має право делегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензії на здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Органи Державної податкової адміністрації здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться на території України резидентами та нерезидентами.

Органи Державного митного комітету контролюють додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Органи Міністерства зв'язку контролюють додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через державний кордон.

Зазначені державні органи та комерційні банки створюють інфраструктуру валютної системи, у центрі якої знаходиться Національний банк України як орган державного валютного регулювання і контролю.

Оскільки валютна політика — це комплекс заходів, здійснюваних у сфері міжнародних валютних та інших відносин як центральними банками, так і органами державного управління, її реалізацією має передбачатися високий ступінь координації рішень усіх зацікавлених структур із метою забезпечення поточних (тактичних) та кінцевих (стратегічних) цілей економічної політики. При цьому необхідно коригувати проміжні (опосередковані) цілі, здоб забезпечити кінцеві: стабільність цін, високу зайнятість, економічне зростання та підтримку рівноваги платіжного балансу.

Основними інструментами валютної політики є:

валютне регулювання;

дисконтна політика;

девізна політика;

вибір режиму (системи) валютних курсів;

зміна зовнішньоторговельного режиму;

участь у міжнародних договорах тощо.

У вересні 1996 року наша країна заявила про приєднання до Статті VIII Статуту МВФ і, отже, зобов'язалася не запроваджувати обмежень на здійснення поточних операцій платіжного балансу, в тому числі щодо повернення іноземних кредитів, репатріації іноземних власних коштів та нарахованих відсотків, комісій, пені, переказу за кордон страхових платежів тощо.

Для здійснення інвестиційної діяльності в Україні іноземні інвестори мають право відкривати рахунки в уповноважених українських банках як у національній, так і в іноземній валютах. Відкриття рахунків резидентами України та інвестування за межі країни піддягає ліцензуванню НБУ.

Щоб заохотити іноземних кредиторів. НБУ у травні 1997 року замість процедури ліцензування одержання резидентами кредитів у іноземній валюті запровадив процедуру їх реєстрації.

У квітні 1998 року скасовано обмеження щодо іноземного інвестування у банківську систему України. Так, , за даними Державного комітету статистики України, станом на 1 квітня 2009 року прямі інвестиції до України становили 36526,6 млн. дол. США.

У березні 1999 року НБУ скасував обмеження, запроваджені як тимчасові антикризові заходи, щодо надання комерційними банками резидентам кредитів у іноземній валюті та в гривнях (із подальшим конвертуванням коштів у іноземну валюту) для виконання зобов'язань за зовнішньоекономічними контрактами, а також обмеження щодо розмірів відсоткових ставок за позиками резидентів у нерезидентів у іноземній валюті. Крім того, лібералізовано порядок функціонування валютного ринку: комерційним банкам дозволено проводити безготівкові операції з купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за вільним договірним курсом. Запроваджено також новий порядок, яким передбачено формування курсу гривні щодо інших валют на підставі інформації про курси та обсяги операцій на міжбанківському валютному ринку. З кінця червня 1999 року, щоб забезпечити виконання домовленостей із МВФ за програмою ЕFF, скасовано останнє антикризове обмеження – на здійснення попередньої (авансової) оплати резидентами імпортних контрактів.

За Державного комітету статистики України за грудень 2008 року офіційний курс гривні до долара США - знизився на 95.82 коп. (14.21%) і 31.12.2008 становив 770.00 грн. за 100 доларів США; євро - знизився на 215.85 коп. (24.82%) і 31.12.2008 становив 1085.546 грн. за 100 євро; російського рубля - знизився на 0.16 коп. (6.60%) і 31.12.2008 становив 2.6208 грн. за 10 російських рублів. За цей же період обсяг операцій на міжбанківському валютному ринку України (купівля та продаж у доларовому еквіваленті) становив 18855.2 млн. дол. США. Інтервенції НБУ на валютному ринку України (сальдо) становили мінус 2770.9 млн. дол. США (у доларовому еквіваленті). Обсяг операцій на готівковому ринку України (купівля та продаж іноземних валют за гривню у доларовому еквіваленті) становив - 3342.2 млн. дол. США, у тому числі обсяг валюти, купленої банками у населення - 1646.6 млн. дол. США, обсяг валюти, проданої населенню - 1695.6 млн. дол. США.

3. ВИСНОВКИ

Валютна політика виконує певні функції, в яких виявляється її призначення й економічна роль. Основними її функціями є: - забезпечення умов та механізмів для реальної валютної політики держави; - створення суб’єктами валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі; - забезпечення прибутку учасникам валютних відносин; - формування та урівноваження попиту та пропозиції валюти і регулювання валютного курсу; - страхування валютних ризиків; - диверсифікація валютних резервів.

4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : Підручник. – 2-ге вид., перероб. й доп. – К.: Т-во “ Знання “ , КОО, 1999. – 305 с.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібн. для студентів економічних спеціальностей. Львів: Видавництво Державного університету “Львівська політехніка”,1999 – 406 с.

Международные экономические отношения: Учебник / Под общ.ред. В.Е. Рыбалкина. – 2-е изд, перераб. и доп. – Москва: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез»», 1998. – 368 с.

Міжнародна економіка: Навч.посіб. / За ред.. Ю.Г. Козака, В.М. Новацького, - К.: Центр навч.літератури: АртЕк, 2002. – 436 с.

Міжнародні економічні відносини: Сучас. міжнарод. економ. відносини: Підручник для студентів екон. вузів і фак. /А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, С.Я. Боринець/, - К.: Либідь, 1992. – 364 с.

Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2006. – 407 с.

Державний комітет статистики України. Офіційний сайт. http://www.ukrstat.gov.ua/