Українсько-румунські відносини (1991-2008 рр.)
Бакалаврська робота
на тему:
Українсько-румунські відносини (1991-2008 рр.)
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історично-політичні проблеми українсько-румунських відносин
1.1 Відносини у політичній сфері та двосторонні контакти
Розділ 2. Торговельно-економічні відносини між Україною та Румунією
Розділ 3. Українсько-румунські відносини у вирішенні територіальних претензій
3.1 Проблеми україно-румунського прикордоння
3.2 Проблема делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі о. Зміїний
3.3 Транскордонне співробітництво
Розділ 4. Сучасний стан українсько-румунських відносин
4.1 Співробітництво в галузі національних меншин
4.2 Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
4.3 Українсько-румунський діалог
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Актуальність теми бакалаврської роботи зумовлена значенням незалежної України у політиці Румунії. Бачення нею молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу румунських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії Румунії було те, наскільки Україна „ вписувалася ” чи не „ вписувалася ” в неї.Актуальність теми обумовлена роллю і значенням спірної території як для України так і для Румунії.Оскільки кожна з держав вважає її своєю. Адже як тільки Румунія зрозуміла,що не може вирішити питання в односторонньому порядку,вона одразу звернулася до різних організацій у допомозі вирішення цього питання. Важливість теми визначається не тільки зовнішньополітичними стратегіями обох країн,але й тим,які країни,військові,економічні чи політичні організації були втягнені в цей конфлікт. Всі ми прекрасно розуміємо,що протистояти рішенням таких організацій як ООН,ми просто не ризикнемо.
Слід звернути увагу і на те,що певні зрушення в економічних,політичних чи інших відносинах між країнами з боку Румунії,на мою думку,відбулися лише тому,що вона в кінцевому результаті розраховувала на певні поступки України у спірних питаннях.Ця тема вимагає більш широкого і детального розгляду з боку певних організацій,окремих політиків,істориків і перш за все нас з Вами.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження в бакалаврській роботі є проблеми та перспективи румунсько-українських взаємовідносин, які почалися з часу налагодження двосторонніх відносин, тобто з 1991 року, і тривають до цього часу.
Предмет дослідження. Предметом дослідження бакалаврської роботи виступає зовнішня політика держав.
Хронологічні рамки. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 по 2008 роки. Нижня межа дослідження визначена встановленням дипломатичних відносин і утворенням незалежної України. Верхньою межею даного дослідження виступає 2008 рік, що зумовлено зазначеною хронологією дослідження.
Мета бакалаврської роботи полягає в об’єктивному і всесторонньому дослідженні основних аспектів румунсько-українських відносин в залежності від зовнішньо-політичного курсу держав, політики яку проводили румунські та українські уряди і президент, та реалізації національних інтересів.
Зазначена мета бакалаврської роботи вимагає вирішення наступних завданнь:
1. Дослідити розвиток румунсько-українських політичних відносин починаючи з 1991 і до 2008 року.
2. Розкрити динаміку торгово-економічних відносин між Румунією та Україною.
3. Проаналізувати територіальні проблеми в українсько-румунських відносинах.
4. Накреслити пріоритетні сфери транскордонного стівробітництва.
5. Визначити рівень співробітництва держав у сфері захисту інтересів національних меншин.
6. Запропонувати нові пріоритетні сфери для розвитку україно-румунських відносин на сучасному етапі.
Запропонована тема досить широко досліджена як в українських так і в румунських виданнях. Щодо друкованих видань, то зокрема Аппатов С., Макан І. . у своїй статті „Українсько-румунські відносини: історія та сучасність ” показує ставлення Румунії до розпаду СРСР і утворення незалежної України та розвиток відносин між ними. Інший вчений Гакман С. в своїй праці „Співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів” висвітлює актуальні проблеми зовнішньої політики. Заслуговує на увагу також стаття Трояна С., Христюк Т. “Румунський вектор зовнішньої політики України в 1991-2001 рр.” Де автори висвітлюють історичні, політичні та культурні аспекти взаємин між державами.
Щодо висвітлення транскордонного співробітництва в західних областях України ,то треба звернути особливу увагу на статтю Гакмана С.
„Транскордонне співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів”. В ній автор широко висвітлив торговельно-економічні відносини Румунії і України та співпрацю між державами. Треба зазначити, що дуже цікавою є стаття Литвина В. „ Тисяча років сусідства та взаємодії ”. В цій статті автор висвітлює міжнаціональні відносини і національні меншини України їх стан і перспективи .
Практичне значення роботи полягає в тому, що зібраний і узагальнений в ній матеріал, може бути використаний студентами і науковцями для дослідження взаємостосунків між Румунією і Україною.
Структура роботи. Робота складається з вступу, 3-х основних розділів, висновків,додатків і списку використаної літератури.
1. Розділ Історично-політичні проблеми українсько-румунських відносин
1.1 Відносини у політичній сфері та двосторонні контакти
Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин.
8 січня 1992 року Румунія визнала державну незалежність України.
1 лютого 1992 року між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини.
24 вересня 1992 року в Бухаресті було відкрито Посольство України.
У лютому 1993 року Генеральне консульство Румунії в Україні було перетворено на Посольство (Додаток Е ).
2 червня 1997 року в м.Констанца (Румунія) був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (набрав чинності 22.10.97 р.), який заклав правовий фундамент для розвитку двосторонніх відносин. Цей договір був досить важливим для обох країн,оскільки передбачав нові перспективи у майбутньому.
На початковому етапі становлення сучасних українсько-румунських відносин мали місце спроби висунення до України територіальних претензій.
Після "подій 1989 року" помітно активізувалася пропаганда т. зв. "історичного права" Румунії на деякі українські землі.
У результаті дворічного переговорного процесу у 1997 р. було підписано базовий політичний Договір між Україною та Румунією, в якому сторони підтвердили існуючу лінію державного кордону.
Одночасно було укладено додаткову міжурядову Угоду у формі обмінних листів міністрів закордонних справ щодо принципів та процедур подальшої роботи над Договором про режим державного кордону і Угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.
Після укладення базового політичного Договору активізувалися двосторонні контакти на всіх рівнях. Відбулися зустрічі президентів України та Румунії в рамках міжнародних форумів у Вільнюсі (04.09.97), Бухаресті (26.11.97), Левочі (Словаччина, 26.01.98), Баку (07.09.98), Кишиневі (23.10.98), Вашингтоні (24.05.99), Львові, Ялті (10-11.09.99), Бухаресті (30.04.01), Варшаві (06.11.01); прем'єр-міністрів - в Ізмаїлі (29.03.96), Порторожі (Словенія, 12.09.97); міністрів закордонних справ - у Нью-Йорку (вересень 1997 р.), Києві (22.10.97), Страсбурзі (03.11.98), міністра закордонних справ України Б.І.Тарасюка з Президентом Румунії Е.Константінеску у Загребі (19.02.00) та з міністром закордонних справ Румунії П.Романом у Варшаві (26.06.00).
3-4 листопада 1992 року відбувся офіційний візит міністра закордонних справ України А.М.Зленка до Румунії.
З травня 1997 року з робочим візитом в Україні побував міністр закордонних справ Румунії А.Северін.
18-20 лютого 1999 року відбувся офіційний візит до Румунії міністра закордонних справ України Б.І.Тарасюка.
27-28 травня 1999 року відбувся перший офіційний візит Президента Румунії Е.Константінеску в Україну, під час якого було відкрито Генеральне консульство Румунії у Чернівцях (Генеральне консульство Румунії в Одесі було відкрито у 1995 році).
Договірно-правова база
Нині чинними є 43 угоди між Україною та Румунією, з яких 3 мають міждержавний статус, 16 - міжурядовий та 24 - міжвідомчий. У 2000 році було підписано важливу міжурядову Угоду про взаємодопомогу у митних справах.
Ведуться переговори щодо проектів двосторонніх угод про співробітництво в галузі залізничного транспорту, про ветеринарно-санітарну співпрацю, правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Співробітництво у галузі національних меншин.
В Румунії за офіційними даними нині проживає близько 67 тис. українців (Союз українців Румунії вважає, що їх близько 250 тис.), а в Україні - майже 135 тис. румунів, які мешкають переважно у Чернівецькій, Закарпатській та Одеській областях. Румунська сторона відносить до румунської меншини також понад 324 тис. молдаван, які проживають в Україні. Базовий політичний Договір між Україною та Румунією містить окрему статтю, присвячену забезпеченню прав національних меншин. Практичною діяльністю у цій сфері займається змішана міжурядова Комісія з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Відбулося три засідання цієї Комісії (у листопаді 1998 р. у Бухаресті, у листопаді 1999 р. у Києві та в травні 2001 р. у Бухаресті).
Співробітництво у сфері етнонаціональної політики є одним з центральних питань українсько-румунських відносин. Румунськими державними органами всіх рівнів та громадськими структурами проводиться чітко організована та скоординована робота щодо активного залучення закордонних румунів до "єдиного румунськомовного, культурного та інформаційно-духовного простору".
Водночас на цьому тлі українська національна меншина в Румунії поки що не може реально користуватися відповідними правами і свободами, закріпленими в румунському внутрішньому законодавстві. В Румунії відсутні школи з українською мовою викладання. Відновлений у 1997 р. український ліцей ім. Т.Шевченка в м. Сігетул Мармацієй залишається єдиним навчальним закладом такого роду[21] .
Розділ 2. Торговельно-економічні відносини між Україною та Румунією
Торговельні відносини України та Румунії розвиваються достатньо динамічно. Так, протягом 2001-2007 років річний двосторонній товарообіг зріс майже у 3,6 рази, при цьому український експорт збільшився у 2,4 рази, імпорт румунських товарів та послуг – у 14,5 разів.
У 1994 році було підписано Угоду про створення міжурядової українсько-румунської Консультативної Ради з питань торговельно-економічного співробітництва (МКР), перше засідання якої відбулося у березні 1996 року в Києві.
14 серпня 1998 року було утворено Єврорегіон "Нижній Дунай", до якого увійшли прикордонні регіони України (Одеська область), Республіки Молдова (колишні райони Вулканешти, Кагул, Кантемир) та Румунії (повіти Бреїла, Галац, Тульча). У рамках Єврорегіону намічено реалізувати серію спільних проектів. Зокрема, це стосується спорудження двох поромних переправ через Дунай, реконструкції під'їзних автошляхів та пунктів перетину кордону, модернізації перевалочних баз для прийому та обробки експортно-імпортних і транзитних вантажів, формування транскордонного біосферного заповідника у дельті Дунаю та відновлення екологічної рівноваги придунайських озер.
22 вересня 2000 р. в м. Ботошани (Румунія) були підписані установчі документи про створення Єврорегіону "Верхній Прут" (Чернівецька область України, Ботошанський та Сучавський повіти Румунії, Бельцівський та Єдинецький повіти Республіки Молдова) з Екоерорегіоном у його складі.
6 жовтня 2000 р. в м. Ніредьгаза (Угорщина) керівники Закарпатської області, повіту Сату-Маре (Румунія) та області Саболч-Сатмар-Берег (Угорщина) підписали угоду про тристороннє співробітництво "Інтеррегіо". Ця угода діятиме в рамках Карпатського Єврорегіону і має на меті розробку та реалізацію за сприяння міжнародних програм РНАКЕ, ТАСІ8 та КР05ОО спільних транскордонних проектів співробітництва на рівні органів місцевого самоврядування (міжнародні пункти перетину кордону, будівництво доріг, екологічні та природо-рекреаційні заходи).
За даними Національного інституту статистики Румунії загальний обсяг товарообігу між Україною і Румунією у 2007 р. склав 1 526,5 млн. дол. США, що на 42,2% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2006 року. Обсяг експорту з України до Румунії у 2007 році збільшився на 21,0%, у порівнянні з аналогічним періодом 2006 року, і становив 784,98 млн. дол. США. Імпорт збільшився на 74,5% і, відповідно, становив 741,52 млн. дол. США. Позитивне сальдо у зовнішній торгівлі України з Румунією за 2007 рік склало 43,46 млн. дол. США.
За даними Державного комітету статистики України загальний обсяг товарообігу між Україною і Румунією у 2008 р. склав 1 841,9 млн. дол. США, що на 30,8% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року. Обсяг експорту з України до Румунії у 2008 році збільшився на 6,7%, у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року, і становив 670,8 млн. дол. США. Імпорт збільшився на 50,4% і, відповідно, становив 1171,1 млн. дол. США. Позитивне сальдо у зовнішній торгівлі на користь Румунії склало 500,3 млн. дол. США.
Товарна структура зовнішньої торгівлі між Україною та Румунією (згідно інформації Міністерства малих та середніх підприємств, торгівлі та ділового середовища Румунії) показана у додатку Е
Основними статтями українського експорту до Румунії у 2007 році були: природний газ, хімічні товари, напівфабрикати із заліза та нелегованої сталі, стальний прокат, злитки з легованої сталі, залізна руда та залізорудні концентрати, феросплави тощо.
Основними позиціями румунського імпорту до України були: нафтопродукти, автомобілі, меблі, хімічні та фармацевтичні товари, синтетичні нитки, машини та комплектуючі частини до них, папір і картон тощо
Станом на 31.03.2008 загальний обсяг товарообігу між Україною та Румунією становив 458,1 млн. дол. США, з яких експорт - 149,4 млн. дол., імпорт - 308,6 млн. дол., позитивне сальдо на користь Румунії становило 154,4 млн. дол. У порівнянні з аналогічним періодом товарообіг збільшився на 38,7%, з якого експорт зменшився на 17,1%, імпорт збільшився на 107,26%.
Незважаючи на неадекватне у відсотковому відношенні зростання румунського експорту до України, 2006 та 2007 рр. можна вважати таким, під час яких українські постачальники мінеральної сировини, металургійної та хімічної продукції поновили свої позиції на ринку Румунії. Проте ще незначними залишаються поставки до Румунії високотехнологічної продукції українського виробництва.
Вперше після 1991 року обсяг румунського експорту до України перевищив обсяги експорту до РФ та Молдови. Зазначене свідчить про те, що з точки зору експорту Україна є одним з найважливішим партнером Румунії серед країн СНД.
За даними Національного Інституту статистики Румунії, станом на 31.12.2007 року в Румунії зареєстровано 306 спільних українсько-румунських підприємств, вартість українських інвестицій становить 8,64 млн. дол. США.
Станом на 31.08.2008 р. в Румунії зареєстровано 335 спільних українсько-румунських підприємств, об’єм українських інвестицій становить 9,64 млн. дол. США. Україна посідає 53 місце по обсягам інвестицій в Румунію[1] .
Розділ 3. Українсько-румунські відносини у вирішенні територіальних претензій
3.1 Проблеми українсько-румунського прикордоння
Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ cт., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була втягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.
Варто зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складним вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року”. 4 лютого 1948 р. відповідно до згаданого договору був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР”. 27 вересня 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. 27 лютого 1961 р. в Бухаресті підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.
Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії виступити з прямими територіальними претензіями до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, де йшлося про “приналежність Бессарабії, Герцаївського цинуту та Північної Буковини Румунії” [1] . У відповідь Верховна Рада Української РСР у своїй Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як територіальні претензії до України [37] .
У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР. Зазначимо, що ця проблема актуалізувалася трохи раніше, у листопаді 1995 р., після безрезультатного завершення, через проблему острова Зміїного, одного з раундів переговорів щодо підписання українсько-румунського базового договору, який проходив у Бухаресті. 4 грудня 1995 р., під час свого звіту в Сенаті, тодішній Міністр закордонних справ Румунії Т.Мелешкану заявив, що між Україною та Румунією існують суперечності стосовно приналежності та статусу острова Зміїного, який офіційний Київ вважає де-юре і де-факто складовою частиною української території. Деякі бухарестські політики стосовно заяви керівника румунської дипломатії, вважали, що румунська сторона, могла б звернутися у Гаазький міжнародний суд. Після тривалих дискусій з цього приводу, 6 грудня 1995 р. на прес-конференції речник МЗС Румунії С.Дукару зазначив, що Бухарест не вимагає острова, а протестує у зв’язку із намаганнями України надати “статусу територіальних вод” простору у 12 морських міль навколо острова Зміїного. Міністерство закордонних справ України кваліфікувало це як “спробу висунути територіальні претензії”, яка “створює негативний грунт для завершення двосторонніх переговорів щодо політичного договору”. Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською – 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.
Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [15] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [12] .
Окрім питання навколо острова Зміїного ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [17] .
Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим – цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.
Проблемним є також питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мають стати румунськими [16] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні.
Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.
З відновленням в українській частині Нижнього Дунаю судноплавства по глибоководному судновому ході (ГСХ) “Дунай – Чорне море” перелік україно-румунських прикордонних проблем збільшився ще на один невеличкий, але прикрий пункт - нової якості набула проблема визначення лінії державного кордону в дельті Дунаю.
У всьому світі річкові кордони між державами в більшості випадків проходять по середині головного навігаційного фарватеру (принцип головного навігаційного фарватеру). Проте на нижній дільниці Дунаю кордони було встановлено за іншими принципами, а саме за принципом триметрової ізобари. Відновлення ГСХ на Кілійському гирлі Дунаю викликало різні тлумачення питання де саме проходить державний кордон. Українська сторона притримується думки, що територіальні води починаються на глибині 3 метри. Акваторія, що має глибини більше ніж 3 метри вважається судноплавною частиною загального користування.
Після прокладення ГСХ українська сторона змушена була позначити межі ГСХ відповідними навігаційними знаками. В свою чергу румунська сторона межі ГСХ де-факто визнала кордоном міжнародних вод. Ситуація наразі регулюється на рівні прикордонних відділків, проте це не заважає виникненню конфліктних ситуацій під час виконання виробничих завдань на Дунаї.
За проходження кордону між Україною та Румунією в нижній частині Дунаю саме на основі принципу ГНФ довгий час боролися румунські дипломати, адже це давало додаткові можливості для перегляду лінії кордону. Ще до будівництва ГСХ “Дунай – Чорне море” глибини в прикордонному Кілійському рукаві дельти Дунаю періодично змінювалися, що слугувало приводом для дискусій щодо проходження лінії україно-румунського кордону. В результаті Румунія довгий час претендувала на низку українських островів на Дунаї.
Певні корективи в цьому питанні вносила господарча діяльність людини в дельті Дунаю. Як свідчать дослідження, втручання людини в гідрологічні процеси в дельті Дунаю призводили та призводять до істотних змін. Природні та антропогенні зміни в одній частині передаються на всю систему. Дельта Дунаю є надзвичайно динамічною системою – втручання людини в окремих ділянках призводить до змін в системі взагалі. Рівновагу в дельті Дунаю порушено, це може створити нові прикордонні проблеми на Нижньому Дунаї.
Будівництво судноплавних каналів ті інших гідротехнічних споруд по обидва боки Дунаю призводить до перерозподілу води між головними гирлами і, відповідно, до територіальних змін в дельті – утворюються нові острови, змінюється берегова смуга. Такий перерозподіл вже спостерігався після побудови Сулинського каналу. На думку фахівців, й після побудови Георгієвського каналу в румунські гирла буде уходити значно більше води. Свій внесок в гідрологічні процеси в дельті Дунаю внесе й український ГСХ.
В цьому сенсі набувають нового значення деякі положення договору про режим українсько-румунського кордону. Хоча договір було прийнято, проблемні питання залишилися. Деякі експерти дали негативну оцінку договору про режим держкордону, оскільки деякі його статті стосовно лінії кордону, прикордонних вод і діяльності змішаної комісії не відповідають національним інтересам України. Мова йде про те, що в проекті договору закладені юридичні умови, з яких Румунія може розпочати дискусію навколо можливих варіантів уточнення проходження держкордону.
В договорі остаточно не зафіксовано координати кордону, вважається, що в майбутньому може виникнути необхідність їх зміни внаслідок природних змін берегової смуги. В договорі вказується, що “якщо буде констатовано наявність певних об’єктивних ознак внаслідок природних явищ, не пов’язаних з людською діяльністю, які спричиняють необхідність зміни цих координат, Змішана прикордонна комісія укладе нові Протоколи”.
Проте визначити “природність” цих змін довести буде доволі важко. На подібний камінь спотикання потратили сторони під час обговорення екологічних проблем, що можуть виникти внаслідок будівництва ГСХ. Звичайно, припустити, що румунська сторона повністю тримає під контролем природні зміни в дельті Дунаю, було б перебільшення, але існуючі тенденції свідчать, що підстав для цього у румун все ж таки більше. Принаймні було більше до початку відбудови українського ГСХ.
Погоджуючись з тим, що в даний час в нижній частині Дунаю кордони залишаються незмінними, деякі українські експерти вважають, що Бухарест добивається того, щоб в майбутньому при зміні берегових ліній прикордонних рік можна було б переглянути існуючу лінію кордону. В цьому сенсі відновлення ГСХ якщо не зменшує шанси Румунію на зміни берегової лінії на її користь, то вносить додаткові, непідконтрольні Румунії фактори. Тому дії Бухаресту, скеровані на перешкоди в будівництві каналу можна аргументувати не тільки загрозою диверсифікації транспортних шляхів на Дунаї і, відповідно, загрозою для транспортної монополії Румунії, але й можливими прикордонними ускладненнями та змінами на Нижньому Дунаї не на користь Румунії[27] .
В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю.
Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації з’являлися знову і знову. Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі.
Насамкінець хотів би зазначити, що питання відновлення роботи ГСХ – це не тільки питання функціонування транспортного коридору, це питання виживання міст Придунав’я, адже транспортна галузь є основою їх економіки. Занепад її може призвести по соціальної катастрофи в регіоні, до дестабілізації всього Південноукраїнського Пограниччя[13] .
3.2 Проблема делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі о. Зміїний
Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний (Додаток 1). Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключали можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Проте Україна не зверталася в міжнародний суд з власної ініціативи і робила все можливе, щоб не створити прецеденту для звинувачень у зриві переговорів [31] .
Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації [18] .
Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.
Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [40] .
Румунська сторона у Договорі підтвердила українську приналежність острова Зміїний Україні, яка, зі свого боку, зобов'язалася не розміщувати на о. Зміїний наступального озброєння.
В договорі зафіксовані усі принципові положення, які виборював офіційний Київ впродовж 19 раундів переговорів і водночас не містяться ті, що відстоював останні три роки Бухарест. Як українські, та і румунські засоби масової інформації назвали Договір надзвичайно важливим і позитивним документом для двосторонніх відносин і в процесі інтеграції Румунії в євроатлантичний простір, але звертають увагу на його проміжний характер, оскільки попереду очікуються переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, або як їх визначив в Чернівцях під час прес-конференції колишній Президент Румунії Іон Ілієску “питання розподілу 20 морських миль, які сторони зобов’язалися вирішити ще “до завершення каденції обидвох президентів у 2004 р.”
Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [14]
Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ – угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.
Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного – острів чи скеля – визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.
Переговори навколо цього питання, були важкими і могли тривати довгий час, оскільки ситуація ускладнювалася тим, що у цьому районі Чорного моря геологи розвідали багаті родовища нафти та газу. До цього ж, позиції зовнішньополітичних відомств України та Румунії суттєво відрізняються. Через кілька днів після підписання договору про режим державного кордону, діючий на той час міністр закордонних справ Румунії Мірча Джоане зазначив, що важливо для румунської сторони “бути впевненими в тому, що статус острова Зміїного, з точки зору міжнародного права та наслідків того факту, що цей острів є одним з таких, що не мають власного економічного життя, як у цьому випадку”, спричинить дискусію стосовно континентального шельфу. “Не проблема юрисдикції стосовно острова, а спосіб яким вона буде впливати на делімітацію морських вод континентального шельфу є важливою”, пояснив М.Джоанеhttp://www.ji-magazine.lviv.ua/conf-febr2005/vystupy.htm - _edn17#_edn17.
Стосовно можливого звернення румунської сторони до Гаазького міжнародного суду, слід згадати, що в листах, якими обмінялися тоді міністри закордонних справ України та Румунії після підписання базового політичного договору передбачені дві ситуації, а саме: якщо буде доведений злий замір однієї з сторін; друга – якщо можна буде звернутися в односторонньому порядку, за наявності поєднаних умов. Поєднані умови полягають у існуванні сухопутного кордону та кордону по Дунаю. Тобто, після підписання українсько-румунського договору про режим державного кордону шлях до міжнародного арбітражу відкритий для обох сторін (в т. ч. в односторонньому порядку). У будь-якому випадку, слід зазначати що обидві сторони розраховують на вирішення цього питання у двосторонньому режимі.
Вже останнім часом відносини між двома країнами зазнали ускладнення й через проблему поновлення українського суднохідного каналу по Дунаю. Канал працював ще з 50-х років ХХ ст. І був він досить ефективним. Проте, починаючи з 80-х років минулого століття канал не фінансувався і прийшов у запустіння. Враховуючи те, що Дунай є дуже потужною рікою, яка переносить багато твердих стоків, для підтримки каналу потрібні щорічні експлуатаційні роботи. Через відсутність таких робіт впродовж багатьох років, прохід морських суден через канал став неможливим. Щоб відродити регіон української частини дельти Дунаю потрібно було його поновити, адже це було й питанням сприянню діяльності кількох портів: Ізмаїлу, Кілії, Рені, Усть-Дунайського. Судна які в них заходили проходили через румунську частину Дунаю, за що доводилося сплачувати великі канальні та інші збори.
В результаті виконання робіт виникло непорозуміння з румунською стороною. Українська сторона вважає, що основною причиною конфлікту є економічна, адже це порушує монопольність Румунії у суднохідстві по Дунаю. З румунської точки зору, проблема полягає у тому, що роботи ведуться на території Дунайського біосферного заповідника. Слід зазначити, що канал майже повністю проходить за межами цього заповідника, і тільки невелика його частина, в районі гирла Бистроє перетинає його. Як раз на цій ділянці роботи щодо заглиблення дна проводяться в обмеженому обсязі і проводяться тільки у базовій частині і за проектом із найменшими можливими втратами для навколишнього середовища [2] .
Міжнародний суд ООН визнав Зміїний островом, а також визначив берегову лінію України в зоні делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон у Чорному морі, яка в три рази довша, ніж румунська.
Цього дня в Гаазі (Нідерланди) у відкритому судовому засіданні було оголошено рішення Міжнародного суду ООН у справі про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.
Відповідно до встановленої практики, оголошення рішення суду відбулися у присутності сторін суперечки, представлених офіційними делегаціями. Українську делегацію очолив уповноважений країни в Міжнародному суді ООН посол Володимир Василенко.
Керівник прес-служби Міністерства закордонних справ України Василь Кирилич заявив, що Україна беззастережно виконає будь-яке рішення Міжнародного суду ООН про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.
Справа про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі знаходилась в суді за ініціативою Бухареста з 2004 року. 16 травня 2006 року Україна подала до Міжнародного суду ООН контрмеморандум.
Румунська сторона звернулася до суду, оскільки вважала, що острів Зміїний є не островом, а скелею. У свою чергу Україна доводить, що о. Зміїний все ж таки є островом, і протяжність української частки узбережжя напроти спірних територій складає 1058 км., а румунської – 258 км. Відповідно, на переконання України, спірні території шельфу необхідно розділити в пропорції 1 до 3: 53,3 тис. кв. км. – за Україною, 21,9 тис. кв. км. – за Румунією.
У Чорному морі, у тому числі і навколо Зміїного, залягає четверта частина всіх національних запасів газу і третя частина нафти України. Враховуючи економічні труднощі, які випробовують сьогодні майже всі країни східної Європи, можна припустити, що острів Зміїний міг стати регіоном співпраці в області нафто- і газодобування України. Завдяки майбутньому освоєнню нафто-газоносних надр шельфу Чорного моря в районі острова Зміїний Україна могла увійти до XXI століття, залишивши позаду свої енергетичні проблеми. Швидше за все, саме ця обставина не давала спокою нашим румунським сусідам.
Острів Зміїний є територією України, що закріплено в договорі про добросусідство і співпрацю між Україною і Румунією 1997 року. У даний час на території острова Зміїний площею 1,5 кв. км. постійно проживає близько 80 чоловік - працівники маяка, гідрографи, іхтіологи, геофізики. Верховна Рада України в лютому 2007 року прийняла ухвалу про присвоєння населеному пункту, що знаходиться на острові Зміїний, назви «селище Біле».
Нафтове родовище фактично знаходиться під територіями обох держав, і кожна зможе пробурити дірку і викачувати нафту. А це значить, що Україна може отримати черговий конфлікт на ґрунті вуглеводнів.
Незважаючи на пересуди політиків, Україна отримала поразку на дипломатично-економічному фронті, програвши значні запаси вуглеводнів у шельфі Чорного моря, і вкотре довела свою нездатність вирішувати серйозні питання.
Міжнародний суд ООН визнав Зміїний островом, а також визначив берегову лінію України на континентальному шельфі і межі виключних економічних зон у Чорному морі (Додаток 2).
У МЗС України заявили, що домоглися потрібного позитивного результату, більше того, позбулися багаторічної "занози". І додали, що українські дипломати ретельно проаналізують це рішення. А вже після цього буде висловлена остаточна позиція українського зовнішньополітичного відомства.
У секретаріаті президента одразу ж визначили, що за цим рішенням міжнародного суду у Києва залишилася більша частина практично всіх розвіданих нафтогазових родовищ.
Іншої думки був лідер компартії Петро Симоненко. Він почав вимагати від Верховної Ради негайного розгляду питання особистої відповідальності президента Віктора Ющенка "за порушення територіальної цілісності України".
Одностайності в цьому питанні не було ні серед населення, ні у вищих ешелонах влади. Так що ж, Україна виграла чи програла в багаторічній принциповій суперечці з Румунією?
Вперше острів Зміїний було передано СРСР 1939 року після так званого пакту Молотова-Рібентропа. Ще 9 років острів прожив у підвішеному стані, поки 1948 року його вперше не помістили на карту СРСР.
1975 року - Румунія підписала заключний акт Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва, згідно з яким офіційно погодилася з приналежністю острова до УРСР.
У 90-х роках питання повернення острова Зміїний до складу Румунії піднімали румунські націоналісти. Та й визначення морського простору за межами територіальних вод обох держав також залишалося відкритим.
1997 року було підписано базовий політичний договір про співпрацю між Румунією та Україною, але питання делімітації так і залишилося не розглянутим.
16 вересня 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами (Додаток 3).
З метою визнання Зміїного островом, українська влада набудувала навколо маяка, який стоїть там уже 150 років, прикордонний пункт, пошту, церкву тощо, і поселила на острові 53 мешканці, назвавши це все гордим ім'ям - селище Біле Кілійського району Одеської області.
По-суті, найважливіше для України було, по-перше, підтвердити статус Зміїного як острова і по-друге, включити його до складу прибережної лінії України.
При делімітації континентального шельфу другий висновок дав би можливість шляхом визначення середньої лінії збільшити територію виключної економічної зони України, в якій наша держава могла б спокійно вести господарську діяльність.
Позов і юридичне обґрунтування складав один із відомих юристів Великобританії сер Артур Вотс. Консультували українського представника також англійський адвокат Майкл Вуд, француз Жан-Поль Кеннедек, а також представник однієї з найбільших юридичних компаній Eversheds Ротман Банд.
Гаазьким судом питання статусу острова було вирішене позитивно для української сторони, а щодо прибережної частини "європейський гуманний суд" став на бік румунів.
Україна хотіла розділити спірні території у співвідношенні 1 до 3: 53,3 тисячі квадратних метрів - за Україною, 21,9 - за Румунією. Але суд вирішив усе навпаки (Додаток 4).
Лінія делімітації, проведена судом, засвідчила, що Україні відійшла 12-мильна зона, що включає в себе лише територіальне море. Поза межами цієї смуги біля Зміїного є також виключна економічна зона, заявляє секретаріат президента.
"Виняткова економічна зона України" - це пояс морського простору, шириною до 200 миль (370,4 км), відраховується від тих самих вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.
Як відомо, виняткова економічна зона ширша територіального моря (що становить до 12 миль (22,22 км)), тому вона виходить за зовнішній кордон територіального моря і не входить до складу території держави.
В інтерв'ю Радіо ООН уповноважений України в Міжнародному суді по цій справі доктор юридичних наук Володимир Василенко висловив думку, що суд виніс компромісне рішення (Додаток 5).
"Лінія, яку провів суд, і яку будуть дотримуватися, я сподіваюся, обидві сторони, ця лінія розмежовує морські простори в пропорції 2,1 до 1 на користь України. Всі розвідані нафтогазові запаси в цьому регіоні, вони практично залишаються на території України ", - заявив Василенко.
Точно можна сказати, що більша частина вимог України не була задоволена. Заступник міністра юстиції Євген Корнійчук підтвердив, що Україна програла справу в Гаазькому суді[34] .
"Суд вирішив, що, незважаючи на те, що острів Зміїний був визнаний островом, йому так і не буде відведена відповідна територія", - заявив Корнійчук.
Він зазначив, що процесом займалося безпосередньо МЗС, і до Міністерства юстиції ніхто не звертався. Корнійчук акцентував увагу на тому, що рішення суду є обов'язковими і оскарженню не підлягає.
Хоча, за словами партнера юридичної компанії Magisters Сергія Свириби, Україна ще має шанси змінити рішення.
"Як кажуть, рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Однак, воно може бути переглянуте за новими обставинами. Такі обставини повинні задовольняти низку умов: мати вирішальний вплив на результат справи і бути невідомими ні стороні, ні суду при винесенні рішення", - говорить експерт.
Але в межах відсуджених територій Україна і Румунія зберігають повну свободу дій. "Прибережні держави мають права на розробку природних ресурсів своєї виняткової економічної зони. Такі права включають можливість будівництва різних установок і споруд у цих зонах", - пояснює юрист.
Свириба відзначив, що досягнуто головного результату - визначеності, але він також додав, що практичні результати для України в цій справі дуже скромні.
"Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього. Суд, формально, задовольнив вимогу України, визнавши Зміїний островом. Однак, по суті, Україна отримала всього лише 12 миль (замість 200). На схемі, яка додається до рішення, це дуже помітно. Таким чином, рішення, звичайно, компромісне, але по суті для Румунії це рішення більш позитивне, ніж для України", - додав Свириба.
Здавалося б, маленький острів у Чорному морі, для чого за нього вести таку боротьбу?
"Тепер Україна зможе вільно вести господарську діяльність. І не виключено, що це буде видобування вуглеводнів", - заявив заступник міністра закордонних справ України Олександр Купчишин.
І справді, цей район "кишить" вуглеводнями. В районі острова Зміїний їх частина через невеликі дірки у донній породі просочується назовні і утворює численні бульбашки на поверхні моря, через що здається, що море закипає.
Хоча, в той же час, достеменно, не відомо скільки нафти і газу ховається під Зміїним і навколишніми територіями.
"В районі "Зміїного шельфу" ніколи не проводилося ґрунтовного дослідження. І досі невідомо ні точної глибини залежів, ні обсягів, ні категорії якості", - говорить експерт компанії "Психея" Генадій Рябцев.
Одразу після прийняття рішення, румунські інформагентства повідомили, що в результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища "Олімпійське". Основа якого знаходиться на глибині 250 метрів в 40 кілометрах на південь від острова.
Обсяг родовища експерти оцінюють в 10 мільйонів тон нафти і 70 мільярдів кубометрів газу, що за світовими мірками не так уже й багато. Цієї нафти вистачило б на 2-3 роки роботи великої видобувної компанії, а газу - на 1,5 роки споживання України.
Крім того, можуть виникнути проблеми і з компанією яка буде видобувати вуглеводні. "Сьогодні Нафтогаз не має можливості вести розробку нафтогазового родовища. Навіть для розвідки потрібні партнери, і, скоріше за все, вони будуть іноземними. В Україні не має ані обладнання, ані спеціалістів, ані грошей на такий крупний проект", - говорить Рябцев.
А проект розробки родовища і справді затратний і тривалий. За словами Рябцева, розробка функціонуючої свердловини зазвичай ведеться протягом 3-4 сезонів приблизно по 6 місяців кожен.
"Лише оренда бурильного судна коштуватиме порядку 750 тисяч доларів на день, це - не враховуючи обслуговуючий персонал і супутні витрати. Загалом пробити плідну свердловину буде коштувати порядку кількох мільярдів доларів", - говорить Рябцев.
За його словами, на цей проект зможуть погодитися тільки найбільші світові видобувні компанії.
"Хоча після останніх скандарлів з "Ванко Прикерченська" є дуже мало компаній, які хотіли би працювати в Україні", - зазначає експерт.
Імовірним претендентом на партнерство з Україною в цьому питанні можна вважати Shell, яка вже займається геологорозвідувальними роботами з метою пошуку газу в відкладах на великих глибинах у восьми ліцензійних ділянках ДК "Укргазвидобування" в Харківській та Полтавській областях.
Також за це може взятися австрійська компанія OMV exploration and production GmbH, яка 13 липня 2005 року підписала з Україною домовленість на спільну розробку надр північно-західної частини Чорноморського шельфу, не виключено, що в партнерство може вступити і одна з російських компаній.
В українському представництві компанії Shell відмовилися коментувати можливу участь в інвестпроекті розробки "Зміїного шельфу".
Насправді, нафтове родовище фактично знаходитися під територіями обох держав, і кожна зможе пробурити дірку і викачувати нафту. А це значить, що Україна може отримати черговий конфлікт на ґрунті вуглеводнів.
"Подібний конфлікт вже є між Росією та Україною на протилежному березі Чорного моря. Там є цілий ряд родовищ, які не розробляються через невирішене питання з кордоном. Хоча не виключено, що буде створена спільна румуно-українська компанія, яка і буде видобувати нафту. Так буде вигідно і Україні, і Румунії", - розповідає Рябцев (Додаток 6).
А власне, сама терміновість розробки буде залежати від світової кон'єктури цін на нафту.
"Якщо ціна на нафту зросте до 100 доларів і вище, то це може бути 3-5 років, але якщо ціна у найближчі роки буде 40-50 доларів (а стільки і прогнозують аналітики), то поки ця територія буде тільки зігрівати душу, і не більше того.", - додає експерт.
Так чи інакше, Україна програла у цьому конфлікті. Ніби єдиний позитивний момент, що Зміїний став безповоротно українським островом, не є позитивом. Бо Україна фактично втратила такі цінні на сьогодні запаси вуглеводнів.
Україна також програла не тільки на економічному, а й на дипломатичному рівні. Бо і грошей на розробку нема, і через нещодавні сварки з потенційними інвесторами мало хто захоче з нами зв'язуватися.
От і залишається нашим дипломатам гріти острів Зміїний в себе на грудях, як медаль, від якої користі особливої немає[28] .
Отже, в українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій. [3]
3.3 Транскордонне співробітництво українських областей із румунськими територіями
Відповідно до Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадрид 21 травня 1980 р.) транскордонним співробітництвом є "будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення сусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або кількох Договірних Сторін, та на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей" .
Розкриваючи проблему транскордонного співробітництва українських областей із відповідними румунськими територіями, слід зазначити, що за останні роки воно відбувається між ними, головним чином, в рамках єврорегіонів, які мають найбільш високий рівень інституціоналізації серед усіх форм такої співпраці.
Першим єврорегіоном, до складу якого увійшли адміністративно-територіальні одиниці України та Румунії є Карпатський Єврорегіон, який об’єднує прикордонні адміністративно-територіальні одиниці п’яти держав – Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини та України (Закарпатська, Івано-Франковська, Львівська, Чернівецька області). Створений він був 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецен (Угорщина) підписанням міністрами закордонних справ України, Польщі та Угорщини відповідної декларації. Його засновниками стали представники регіонів України, Польщі та Угорщини, які підписали програмні та статутні документи [19] .
Другим єврорегіоном, до складу якого увійшли території двох держав був єврорегіон “Нижній Дунай”. 14 серпня 1998 р., після річної роботи сторін щодо вивчення національного законодавства трьох країн та визначення основних напрямків співробітництва, у румунському місті Галац була підписана угода про формування єврорегіону, до складу якого увійшли Одеська область України, райони Вулканешть, Кагул і Кантемир Республіки Молдова та повіти Бреїла, Галаць і Тульча Румунії.
Внаслідок дворазового проведення адміністративної реформи у Республіці Молдова цю державу представляли три райони, потім один повіт, і знову – три райони, які, відповідно до положень Статуту, ставали правонаступниками попередніх територіальних формувань у структурах Єврорегіону “Нижній Дунай” [36] .
Останнім, після досить складного переговорного процесу, що тривав майже три роки [29] , 22 вересня 2000 р. був утворений Єврорегіон "Верхній Прут", членами якого стали Чернівецька область України, Белцький і Єдинецький повіти Республіки Молдова, а також Ботошанський і Сучавський повіти Румунії [38] .
Восени 2003 р. членом єврорегіону стала Івано-Франківська область. Це відбулося з порушеннями Мадрідської конвенції, адже вона не має суміжних кордонів з членами єврорегіону з іншої держави. Слід зазначити, що Чернівецька область, Ботошанський та Сучавський повіти одночасно є членами Карпатського єврорегіону.
Єврорегіони за участю адміністративно-територіальних одиниць України та їх західних сусідів створювалися за ініціативою центральних органів влади. Зокрема, слід зазначити, що румунські дипломати, виходячи з факту існування в Україні значної румунської етнічної групи, вирішили використати інститут єврорегіонів як інструмент захисту прав представників румунської меншини, ініціював включення у текст українсько-румунського базового політичного договору пункту про створення двох єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”[39] .
Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, підписаний 2 червня 1997 р. створив таким чином важливий інструмент регіонального транскордонного співробітництва, який окрім включення двохсторонніх форм співробітництва і вписався таким чином в нове покоління базових політичних договорів.
Ініціюючи створення єврорегіонів, базовий політичний договір між Україною та Румунією вніс деяку новизну, яка є нетиповою для такого виду договорів. Договір заклав юридичні основи цьому виду транскордонного співробітництва, конкретні ж, специфічні елементи встановлювалися на рівні місцевих общин і властей, але за підтримці і допомозі центральних органів влади.
Єврорегіони “Верхній Прут та “Нижній Дунай”, ініційовані як двосторонні українсько-румунські, згодом, після дводенної зустрічі президентів України, Республіки Молдова та Румунії (м. Ізмаїл, 3-4 липня 1997 р.). стали тристоронніми, за участі також адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова.
Структури єврорегіонів “Верхній Прут”, “Нижній Дунай” та Карпатського єврорегіону дуже схожі і відрізняється, в основному, кількістю комісій та їх галузевим напрямком. Проте є деякі принципові відмінності. Так, структура Єврорегіону “Верхній Прут” відзначається наявністю у його складі екологічного єврорегіону, який є своєрідним ноу-хау у теорії і практиці єврорегіонального руху[33] .
Основною метою створення Екоєврорегіону є визначення державними та місцевими органами влади, а також підприємцями трьох країн їх взаємної зацікавленості у впровадженні сучасних механізмів управління техногенно-екологічної безпеки на всіх стадіях життєвого циклу виробництва та споживання для покращання конкурентноспроможності продукції, успішної приватизації, інвестування та реконструкції з одночасним забезпеченням сталого соціально-економічного розвитку регіону в цілому [32] .
Надзвичайно цікавим є також те, що Статут Єврорегіону "Верхній Прут", припускає крім членства і нову категорію - партнера Єврорегіону. Ним може стати “адміністративно-територіальна одиниця країни Європейського Союзу або іншої країни, що має угоду про партнерство або протоколи про співробітництво чи побратимство з подібними адміністративно-територіальними одиницями зі складу Єврорегіону “Верхній Прут” [35] .
Партнери Єврорегіону одержують право брати участь у роботі керівних і робочих органів, щоправда лише з правом дорадчого голосу. При цьому партнер одного з членів Єврорегіону може стати партнером усіх його членів, що сприяє розширенню можливостей регіональної співпраці.
Як вже зазначалося, структури єврорегіонів в яких беруть участь українські адміністративно-територіальні одиниці дуже схожі. Вони утворені виходячи, в основному, з інтересів регіональних органів влади і нездатні виконувати функції незалежного посередника для пересічних громадян, які бажають брати участь у транскордонному співробітництві і розвитку міжетнічної співпраці [20] . Проте, на базі Карпатського Єврорегіону в 1995 р. була утворена структура під назвою “Фонд Карпатського Єврорегіону” (з 2000 р. – “Карпатська фундація”) головна мета якої полягає у підтримці ініціативи громадських організацій та органів місцевого самоврядування.
Фундація виконує функцію посередника між великими міжнародними фондами, зацікавленими у розвиткові громадянського суспільства, транскордонного співробітництва, міжетнічної співпраці, відродженні сільських громад регіону та місцевими громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, які пропонують інноваційний підхід до згаданих проблем.
Слід зазначити, що завдяки підтримці різного роду фондів було реалізовано низку проектів в галузі транскордонного співробітництва малого та середнього бізнесу, культури, подолання негативних стереотипів, що утворювалися внаслідок складних історичних процесів минулих століть.
Говорячи про відмінності між єврорегіонами за участю адміністративно-територіальних одиниць України, слід зазначити також те, що найбільшим за територією є Карпатський єврорегіон. Він має набагато більшу міжнародну підтримку, фонди у т. ч. із залученням коштів країн, набагато більшу кількість транскордонних проектів. Проте, через свою дуже велику територію він не завжди є дійовим.
Єврорегіон “Верхній Прут” є одним з найменших і, разом з тим, одним з найбільш цікавих через постійне експериментування у різних напрямках діяльності. У цьому контексті необхідно зауважити, що Єврорегіону "Верхній Прут" урядом України був наданий статус пілотного з метою відпрацювання елементів нової Концепції державної регіональної політики, в тій частині, яка характерна для 19 прикордонних регіонів України, а також елементів розвитку партнерських зв'язків областей і міст України з відповідними структурами в країнах ЄС як нового субрегіонального механізму європейської інтеграції нашої країни.
Разом з тим, він є занадто бюрократизованим, іноді йому бракує послідовності у вирішенні задекларованих цілей і завдань (це властиве також і єврорегіону “Нижній Дунай”). До заходів та діяльності єврорегіону практично не долучаються широке коло громадських організації, національно-культурні товариства по обидві боки кордону.
Співпраця західних областей України та суміжних областей сусідніх держав відбувається в галузі економіки, сільського господарства, охорони довкілля, освіти, культури, міжнародного туризму. Умови утворення та діяльність єврорегіонів на західних кордонах України, на наш погляд мають наступні особливості:
Першою особливістю є те, що процес їх утворення був ініційований зверху, тобто центральними органами влади. В цьому, правда є й позитивні моменти, оскільки з одного боку, це свідчить про те, що на рівні вищих органів влади присутнє усвідомлення необхідності більш широкої участі у єврорегіональних проектах.
Це надзвичайно важливо як з точки зору налагодження децентралізації процесу державного управління в цих країнах, так і в плані налагодження добросусідських відносин між сусідніми державами. З іншого боку це стало позитивним і суттєвим імпульсом налагодження співпраці, оскільки зберігаються побоювання ініціативи серед місцевих властей, та особливо свавілля з боку центральної бюрократії, які, у свою чергу, відчувають побоювання щодо децентралізації влади та самостійності місцевих властей. Безумовно, що в цьому є й негативний аспект, оскільки місцеві власті залучаються до цього процесу зверху, без внутрішнього усвідомлення необхідності таких дій.
Другою відмінністю є те, що єврорегіони включають у цілому прикордонні регіони, в яких представлені етнічні групи, що мають за лінією кордону основну частину свого етносу чи "історичну Батьківщину", де вони виступають як титульна нація. Дана обставина характерна і для інших єврорегіонів Центрально-Східної Європи.
Третьою відмінністю є те, що якщо в Євросоюзі єврорегіони створюються на території 10-15 кілометрів вглибину кожної з держав, що співпрацюють, у нашому випадку глибина єврорегіонів набагато більша [23] .
Четверта особливість полягає у тому, що якщо в державах Євросоюзу головна мета єврорегіонів націлена тільки на економічне зростання територій, завдання єврорегіонів на західних кордонах України більш багатогранна. Вона охоплює і економічні, і екологічні, і національно-культурні, і соціально-психологічні, і фінансові сфери.
П’ятою відмінністю є відсутність досвіду реалізації подібного транскордонного співробітництва, оскільки досвід співробітництва соціалістичного періоду важко застосувати в нових умовах.
Спільними є не тільки особливості утворення а й проблеми, складнощі, які стоять на перешкоді реалізації транскордонних проектів, а також розвитку транскордонного співробітництва із залученням технічної і фінансової допомоги з боку регіональних партнерів з країн ЄС і впливових міжнародних структур. Суть їх зводиться до наступного:
Відсутні механізми взаємодії урядових і парламентських структур стосовно розгляду й узгодження на рівні держав питань транскордонного співробітництва членів єврорегіонів і їхніх європейських партнерів (перша спроба вирішити це питання була зроблена під час візиту колишнього Прем’єр-міністра України А.Кінаха до Бухаресту в січні 2002 р., під час якого керівниками урядів були визначені українські та румунські центральні відомства, відповідальні за координацію транскордонного співробітництва).
Немає чіткої нормативно-правової бази для здійснення загального фінансування транскордонних проектів (кредитування, концентрація місцевих, регіональних і державних бюджетних асигнувань і засобів приватних і міжнародних структур) і забезпечення відповідних гарантій. Сторони усвідомлюють необхідність утворення спільних банків, або, як перший етап – організації кореспондентських рахунків, які працюватимуть з національними валютами відповідних держав.
Немає також істотних змін в економічному співробітництві, які б збільшували надходження в державні і місцеві бюджети. Існуюча нині система оподатковування товарів і послуг, складні системи митної процедури, відсутність системи взаємовизнання сертифікатів, необхідність оформлення в різних структурах значної кількості інших документів роблять поки що невигідним розвиток товарообміну і кооперування в рамках єврорегіонів, так само як і залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.
Складається ситуація, коли суб'єктам підприємницької діяльності, що діють на території єврорегіонів вигідніше імпортувати товари і послуги через його кордони, ніж використовувати історичні регіональні економічні зв'язки.
На сьогоднішній день ще немає реальних механізмів підтримки загальної діяльності прикордонних регіонів пострадянських країн Центрально-Східної Європи через програми ЄС. Фінансуються лише окремі проекти.
Певну надію пробуджує наближення кордону ЄС. Наприклад, за останні роки прикордонні з Україною території західних сусідів отримали порівняно велику кількість грантів від Європейського Союзу, які націлені на розбудову шляхів сполучення, сільської інфраструктури та побуту. Можливо, з часом, коли прикордонні українські регіони стануть прикордонними безпосередньо з ЄС, з метою подолання відставання на здійснення різного роду проектів у цій зоні будуть виділятися значно більше коштів.
Стосовно ж конкретних кроків щодо пожвавлення транскордонного співробітництва областей України з суміжними повітами Румунії, вважаємо за доцільне реалізувати наступне:
Урядовим структурам України та Румунії підтримати діяльність єврорегіонів як форму “м’якої” євроінтеграції без порушення звичного для країн контексту розвитку. На базі одного з єврорегіонів (наприклад, пілотного Єврорегіону Верхній Прут”) здійснити порівняльний аналіз нормативно-правової бази в області транскордонного співробітництва з виробленням відповідних рекомендацій щодо її модифікації[11] .
Урядовим структурам України та Румунії встановити, відповідно до чинного законодавства кожної з держав, спеціальні функції відповідних органів центральної влади щодо їхньої участі в підготовці і реалізації транскордонних проектів єврорегіонів з одночасним делегуванням керівникам прикордонних адміністративно-територіальних одиниць - членів єврорегіонів права підписання документів щодо таких проектів з визначенням конкретних процедур їх попереднього й остаточного узгодження на рівні центральних органів влади країн.
Урядовим структурам України та Румунії визначити на міжурядовому рівні обсяги співфінансування спільних прикордонних проектів за рахунок грантів, одержаних цими країнами від міжнародних фінансових структур для реалізації національних і регіональних програм, що мають загальні цілі в сфері транскордонного співробітництва та реалізація яких представляє загальнодержавний інтерес (наприклад, побудова міжнародних транспортних комунікацій).
Євросоюзу, міжнародним фінансовим структурам, з метою сприяння розвитку громадянського суспільства, підтримувати ініціативи та конкретні проекти неурядових організацій, націлених на пожвавлення відносин між різними категоріями громадян, які проживають по різні боки майбутнього кордону ЄС і НАТО.
Відпрацювати на базі пілотного Єврорегіону “Верхній Прут” правила підтримки регіональних проектів, що діють у депресивних регіонах країн ЄС та країн-кандидатів для її поширення на інші області України.
Зважаючи на те, що подолання більшості викладених вище проблем, які є спільними для всіх єврорегіонів на заході України, а також на те, що їхнє вирішення виходить за межі можливостей членів Єврорегіону, з ініціативи керівництва Чернівецької області Рада Єврорегіону "Верхній Прут" неодноразово зверталася до президентів, урядів, прем’єр-міністрів України, Республіки Молдова і Румунії з метою звернення уваги центральних органів влади на ці проблеми, а також пропонувалися спільні механізми їх вирішення. Проте, більша їх частина ще залишилася невирішеною[9] .
На жаль, впродовж останнього року керівництво адміністративно-територіальних одиниць України та Румунії були включені в електоральні перегони, тому не приділяли значної уваги транскордонному співробітництву. В одному з найбільш активному, особливо одразу після його конституювання, єврорегіоні “Верхній Прут”, за рік навіть жодного разу не проводилось засідання ради Єврорегіону.
Обрання президентом України Віктора Ющенка і фактично паралельна перемога під помаранчевим кольором лідера румунської опозиції Треяна Бесєску, а також проголошення новою українською владою курсу щодо та наближення України до Європейського Союзу та НАТО дає підстави надіятися на покращення взаємин між двома державами, на пожвавлення транскордонної співпраці, цивілізованого подолання проблем, що існують між двома країнами, в т. ч. – прикордонних[10] .
Отже закінчення електоральних кампаній в України та Румунії дають підстави сподіватись, що відносини між двома країнами будуватимуться на принципах непорушності сучасних кордонів, закріплених Гельсінськими й іншими двосторонніми та багатосторонніми угодами, на принципах взаємоповаги та співробітництва. Це, у свою чергу, вимагає внутрішньої стабільності держав, яку можна досягти тільки за умов мудрості влади, стриманості та коректності усіх соціальних груп, партій, громадських організацій, в т. ч. національно-культурних товариств. Тільки таким має бути шлях України до «Європи всіх кольорів». І тільки у такому випадку наш край та інші прикордонні території дійсно стануть одними «з тих невеликих «містків», який зв’яже нинішню, таку непросту українську державність з цінностями європеїзму».
Водночас слід відзначити, що об’єднання Європи робить все більш актуальними проблеми інтеграції і співробітництва для тих країн, які тільки включаються у роботу загальноєвропейських структур[30] .
На етапі, коли і Україна і Румунія шукають гідне місце у системі загальноєвропейського господарювання, певну роль набуває також транскордонне співробітництво, котре покликане сприяти здійсненню більш тісних відносин між сусідами, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень.
У цьому контексті єврорегіони, як форма регіонального транскордонного співробітництва на рівні місцевих органів влади з найбільш високим рівнем інституціоналізації сприяють вирішенню, принаймні, двох принципових задач. Перша – приведення суб’єктів об’єднаної Європи до найбільш прийнятних для їхньої економічної (у широкому сенсі слова) самодостатності форм. Друга – це відпрацювання механізму співробітництва і взаємодії, яка характерна для вже існуючих технологій у Євросоюзі.
Встановлення такого типу співробітництва в рамках відповідної діяльності європейських інститутів, забезпечує для них постійне співвідношення з сучасними європейськими стандартами. Тобто країни Центрально-Східної Європи отримують можливість м’якого інтегрування у європейські структури, не порушуючи звичний для них контекст. В тому числі єврорегіони «Верхній Прут» та «Нижній Дунай», а також Карпатський Єврорегіон, членами яких є прикордонні адміністративно-територіальні одиниці України і Румунії, в цілому, як форма виразу відомого принципу добросусідства на рівні місцевих органів влади і громад по різні боки кордону, стануть цінним вкладом в інтеграцію названих держав у нову Європу. [4]
Розділ 4. Сучасний стан українсько-румунських відносин
4.1 Співробітництво у галузі національних меншин. Українські громади
Чимало українців порозкидали по всіх континентах війни, голод, несправедливість, переслідування, а також — пошуки кращої долі або невгамовна цікавість до життя, бажання бачити білий світ. Тому сьогодні вченим важко хоча б приблизно оцінити загальну кількість українців, що живуть в інших країнах. Їх, мабуть, не набагато менше, ніж тих, що мешкають вдома, в Україні. Але як би далеко від вітчизни людина не опинилася — своєю чи чужою волею — під тонким прошарком іноземних нашарувань із покоління в покоління зберігаються її національні риси. І коли зустрічаєш за кордоном своїх, то через дуже короткий час починає здаватися, що ми все життя були і є сусідами — стільки спільного й рідного нас пов’язує[5] .
Історія й сьогодення. Перші українці опинилися в Румунії давно — ще наприкінці XIX століття, після того, як Румунія стала сучасною незалежною державою. Друга хвиля міграції мала місце між двома світовими війнами, коли чимало людей або, не рухаючись з місця, опинилося в чужих країнах, або емігрувало в сусідні. В ті часи в Румунію переселилося близько мільйона українців — головним чином сільське населення, яким воно, загалом, залишилося й сьогодні. Протягом багатьох десятиліть наші земляки в Румунії були фактично залишені напризволяще — без власного проводу, без будь-якої духовної чи матеріальної допомоги з-за кордону.
На відміну від інших етнічних громад Румунії — німців, словаків, болгар та ін., які майже завжди мали як фінансову, так і політичну підтримку своїх країн. СРСР же, як відомо, мало цікавився (у кращому випадку) життям своїх людей за кордоном. Також незалежній Україні до останнього часу було занадто ніколи (вся її державницька енергія поглинається політикою). Відсутність підтримки з боку історичної батьківщини не сприяла контактам між окремими групами українців на терені Румунії, а до того дозволяла минулим урядам Румунії повністю нехтувати незахищену меншину.
Найгірше було громаді в часи Чаушеску, коли всіх меншин підозрювали в нелояльності й навіть у шпигунстві. Ідеалом було тоді «розчинення» народів в «румунському котлі» (знайома для українців ситуація). Українські школи закривалися, а українці перетворювалися — згідно з переписом — на румун і дійсно втрачали власну ідентичність. Не дивно тому, що сьогодні в країні є чимало українськомовних громадян, які називають і вважають себе румунами.
Після 1989 року, однак, почалося відновлення українських шкіл або хоча б окремих предметів навчальних програм.
Першою серйозною спробою внутрішнього самоврядування румунських українців став Союз українців Румунії (СУР), утворений 1946 року за підтримки значної частини українців — заради захисту прав українців як етнічної меншини. Ця організація найбільш підтримується в тих повітах країни, де існує найвищий рівень української ідентичності, зокрема в Сучаві.
Але українці не були б українцями, якби всі вони згуртувалися навколо одного тільки союзу. 1995 року група українців створила «свій» Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). В країні існує також АГН — Асоціація гуцульського народу. І це за умов, коли українці мають у парламенті Румунії тільки одне місце.
Українській громаді бракує, однак, також загальновизнаної солідної політичної програми, такої, скажімо, як вимоги повної національно-культурної автономії. Але сьогодні немає згоди навіть щодо самоназви — окрім терміна «українець», в країні й серед українців використовуються також «гуцул» та «русин». Це, однак, не дивно, зважаючи на те, що більшість українців живе в селах і мало спілкується із земляками.
Головне завдання СУР полягає в збереженні — в густому румунському оточенні — національної ідентичності українців, української культури, рідної мови, прабатьківських традицій. Зусиллями Союзу видаються українські засоби масової інформації (три україномовнi, одна румуномовна газети), публіцистичні та літературні твори — щороку видається близько 40 книжок. Це, головним чином, переклади української літератури на румунську мову, а також твори українських письменників Румунії[22] .
Сьогодні СУР підтримується владою України — через цей орган iде певна фінансова допомога та встановлюються культурні контакти України з українською діаспорою Румунії. Так, перебуваючи в Румунії (2005), Президент України Віктор Ющенко зустрівся з представниками діаспори, з керівниками Союзу українців Румунії і власноручно уклав список їхніх нагальних потреб («А тепер — диктуйте!» — сказав Президент України). I через кілька місяців провід СУР дійсно отримав з України кошти — на проведення фестивалів «Колядки та «Українські костюми». Варто відзначити, що діяльність СУР регулярно субсидує румунський уряд. Так, цього року Союз отримав майже один мільйон доларів. Ці кошти йдуть як на українськомовні видання, так і на підтримку українських осередків на території країни — українських недільних шкіл, організацію фестивалів (насамперед Шевченківського), проведення релігійних та народних свят, олімпіад тощо.
Скільки українців живе в Румунії? Відповідь на це запитання досить складне й залежить, зокрема, від політичної ситуації в країні. Відомо, що під час «великого міжвоєнного переселення» сюди прибуло майже мільйон українців. 1948 року українцями вважали себе 800 тисяч громадян Румунії, а перепис 2002 року виявив тільки 64 тисячі (!) українців. Зменшення сталося за рахунок, насамперед, натуральної асиміляції; неабияким чинником стали й побоювання бути «вічним іноземцем» в країні, тобто не румуном. Значний вплив на чисельність українського населення виказує й сучасна міграція за кордон заради заробітків. Але в дійсності, як розповідають у Союзі українців Румунії в Бухаресті, у країні сьогодні мешкає як мінімум 300 тисяч українців, хоча більшість з них «пише себе» румунами. (Між тим відомий експерт Володимир Брутер вважає, що в країні живе всього 130 — 140 тисяч українців.) Живуть вони найчастіше в селах; діти вивчають українську в початкових та неповних середніх школах. У кожному повіті компактного проживання українців (таких повітів дев’ять) обов’язково діє консулат, заснований Союзом українців Румунії.[8]
Українська освіта. Після Другої світової війни в селах та містечках компактного проживання українців та змішаних родин всі предмети викладалися української мовою. Школа була тоді дійсним осередком українського життя: тут відзначалися релігійні та національні свята (зокрема, пишно відсвяткували 100-річчя масових поселень українців у Румунії), пам’ятні дати великих українців тощо.
Сьогодні українська освіта переживає неабияку кризу, а саме — драматичний брак кваліфікованих українських педагогічних кадрів. А роль учителя тим більш важлива, що зараз у Румунії майже відсутні школи, в яких всі предмети викладаються рідною мовою. Тому СУР звернувся до міністерства освіти Румунії з проханням організувати комісію, яка б атестувала вчителів української мови згідно із сучасними стандартами.
Ситуація також вимагає, аби директорами українських шкіл були сааме українці, а не румуни, як це практикується сьогодні, і щоб вони призначалисяобов’язково на основі конкурсів. Ще однією важливою умовою успішного викладання української мови є студіювання учителів Румунії в школах України.
Як сказав український депутат румунського парламенту Степан Ткачук, «все це може і повинно добре владнатися, треба тільки уміти та хотіти». Він також нагадав про суттєве досягнення українців: всі шкільні румунські підручники перекладаються сьогодні українською, а всі українські підручники розробляються виключно українцями — від книжок для першого класу початкової школи і до останнього класу ліцею.
Щодо вищої освіти, то сьогодні в трьох румунських університетах, у тому числі в Бухарестському, є відділення української мови, відкриті 50 років тому. На цих відділеннях щорічно навчається, як правило, 10-15 студентів.
Там викладає знаний українець Іван Ребушапка — доктор філології, профессор Бухарестського університету, завідуючий Українського відділення університету, це особа, що згадується в багатьох румунських, українських та англомовних енциклопедіях і довідниках. Пан Іван є автором кількох десятків українських підручників для шкіл Румунії. Зв’язки з Україною. Провід СУР постійно контактує з посольством України в Румунії. Зокрема, відразу після призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України в Румунії Юрія Малька, відбулася його зустріч проводом СУР, в якій брали участь голова Союзу і депутат румунського парламенту Степан Бучута, виконавчий голова Ілля Фрасинюк, секретар Ірина Мойсей, головні редактори часописів Союзу — «Українського вісника» та «Вільного слова» — Іван Ковач та Михайло Михайлюк та ін. Адже, як сказав Юрій Малько, українська громада Румунії, важлива ланка відносин між Україною та Румунією. 13-та стаття базового політичного договору між двома країнами говорить про забезпечення громадянських прав етнічних румунів в Україні та етнічних українців в Румунії. Йдеться про права, що стосуються збереження мови, культури, релігії, національних традицій, розвитку освіти. Конкретно йшлося, зокрема, про заснування ліцейських класів у кількох повітах, які Юрій Малько пообіцяв взяти під свою опіку. Він також оголосив, що при посольстві України в Бухаресті створюється Український інформаційний центр, що тісно співпрацюватиме з членами СУР. Однією з функцій Центру буде систематичне розповсюдження українських публікацій серед румунських українців — політичних, літературних, історичних та ін., у чому вельми зацікавлені наші земляки. Фінансуватися цей проект буде за рахунок щорічної грошової допомоги, яку виділяє Україна.
Іван Ковач, головний редактор газети «Вільне слово», член спілки письменників Румунії, радник міністерства виховання та досліджень Румунії, схвалює заходи українського посольства. Ця цікава інтелігентна людина як радник міністерства піклується справами всіх слов’янських громадян Румунії — українців, росіян, поляків та ін [7] .
Спеціальне ТБ Румунії. Навіть побіжне знайомство з румунським телебаченням дозволяє впевнитися, що там вельми серйозно й систематично піклуються тим, щоб регулярно представляти телеглядачам людей, фольклор, мистецтво, досягнення та проблеми численних національних меншин країни, для чого відведено спеціальний канал. Увечері на цьому каналі показують концерти етнічних меншин, розказують про їхні звичаї. Я мала нагоду побачити підряд дві великі програми: концерт циганського ансамблю (на мальовничій зеленій галявині, під акомпанемент скрипки танцювали красиві гнучкі босі люди) та великого гуцульського ансамблю. Щось подібне, як мені розповіли, відбувається кожного вечора. Вдень ідуть інші передачі, пов’язані з румунськими меншинами — дитячі, освітні тощо. От би нам таке диво!
Ансамбль «Зоря». Нещодавно відзначив своє 10-річчя дуже шанований українцями Румунії ансамбль «Зоря», який успішно виступає на національних та міжнародних фестивалях, а головне — гуртує навколо себе українську молодь країни — студентів, ліцеїстів. Засновницею й першим керівником «Зорі» булла Ярослава Колотило. На ювілеї, який перетворився на справжній вечір української пісні та української духовності, були присутні Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Юрій Малько, представник міністерства культури Румунії, а також гості з України — народний артист України Михайло Кривень та Аліна Візнюк, Леся Грінка з Чернівців та іншi гостi. Чернівецька адміністрація подарувала ансамблю «Зоря» вісім танцювальних чобітків.
Загалом, до Румунії досить часто приїжджали митці з України, там побували Павло Дворський, Іван Дерда, Назар Яремчук. Приїжджають музичні ансамблі з Закарпаття, Івано-Франківська, з Чернівців та Львівщини. Українці Румунії дуже зацікавлені також у тому, щоб їхні музичнi колективи частіше запрошували до України на свята, ювілеї тощо. Адже українці з обох боків кордону мають чим порадувати один одного. Як сказав пан Степан Ткачук, «тривкий і постійний зв’язок з рідною землею та українцями з України й усього світу — це сенс і гарантія того, що українці Румунії довіку залишаться добрими, мудрими й совісними українцями»[48] .
Проблеми спадщини. Українські суспільні діячі Румунії занепокоєні тим, що духовні історичні набутки українців сьогодні опинилися під загрозою. Йдеться про досвід віків, збережений, зокрема, у народних приказках (румунські українці називають їх також помовками, примовками, мовками, поговором, мудрушками та ін.). Носіїв цієї мудрості стає все менше, а молоді XXI століття вони майже ні до чого. Як вважає Михайло Михайлюк, головний редактор «Українського вісника», невдовзі українські села поглине «європейський спосіб життя» і з пам’яті людей будуть стерті співанки, прислів’я, повір’я, обряди, звичаї, казки, легенди, загалом усе те, що З. найдавніших часів становило сільське духовне життя. «Не буде гучних весіль зі співанками та коломийками, не буде «казкування» старих людей, не буде тужливого звучання трембіти на гуцульських похоронах, не буде людей у народних строях на святах, не буде писанок на великих столах». Михайло Михайлюк боїться дожити до того часу, коли теперішніх гуцулів будуть показувати в гротесково-опереткових дійствах, як тепер показують туристам американських індіанців». (Це сказано також про нас — українців України!)
Разом з тим, в Україні багато зроблено і робиться для задоволення культурно-освітніх потреб румунського населення. Зокрема, в українському інформаційному просторі функціонують близько двадцяти румунськомовних газет, журналів та радіо- і телевізійних програм, у вищих навчальних закладах проводиться набір до груп з румунською мовою викладання, практично в усіх місцях компактного проживання румунів та молдаван діють школи з викладанням їх рідною мовою (всього 117), дитячі дошкільні заклади, культурно-просвітницькі заклади, творчі колективи та релігійні осередки[6] .
4.2 Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
В 2002 році Кабінет Міністрів України затвердив програму господарської діяльності на о. Зміїний до 2006 року.
При реалізації комплексної програми розвитку інфраструктури на о. Зміїний на період 2002-2006 рр. було освоєно 47 млн. грн. (із них 38,7 млн. грн. направлені з державного бюджету).
В рамках програми острів передано до складу Кілійського району Одеської області, частково демілітаризовано (виведено радіотехнічний підрозділ та демонтовано радар). Також на острові споруджено причал для суден осадкою до 8 метрів, хвилеріз, кілька господарських споруд, висаджено дерева. Споруджується причал для малотонажного флоту. В перспективі планується відкриття туристичного та пірнального центрів й налагодження регулярного судноплавного сполучення з м. Кілія.
На острові відкрито пошту, філію банку «Аваль», ретранслятор мобільного зв'язку, налагоджено кабельний зв'язок (телефон центрального комутатора +380(48)7431510). Починаючи з 2003 року, на острові постійно працюють вахтовим методом науковці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.
На реалізацію комплексної програми розвитку інфраструктури на о. Зміїний на період 2007-2011 рр., затвердженої 27 грудня 2006 р., заплановано направити 253,3 млн. грн.
На початок 2007 року на острові постійно проживало близько 80 осіб: прикордонники, науковці, технічний персонал маяка.
8 лютого 2007 року Верховна Рада України ухвалила постанову про надання господарським та житловим комплексам на Зміїному статусу селища з присвоєнням назви Біле з підпорядкуванням Кілійському району. Ця постанова викликала протести, висловлені у вербальній ноті румунськими дипломатами, які українська сторона розцінила як втручання у внутрішні справи
На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» . Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».
Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу.
Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.
Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично.
Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні [32].
Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін.
Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи[25] .
Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.
Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» [35]. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.
Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.
І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму[24] .
4.3 Українсько-румунський діалог
Українсько-румунські відносини можуть вийти на якісно новий, європейський рівень. Принаймні, саме в такому розвитку подій переконують атмосфера та результати останніх зустрічей керівників обох держав.
Швидке потепління відносин стало досить несподіваним для спостерігачів в обох країнах, які ще зовсім недавно перебували у стані своєрідної „холодної війни”. Слід нагадати, що Україна і Румунія увійшли в ХХІ століття із значним багажем невирішених проблем та взаємних претензій. Це ще донедавна тримало в напрузі не тільки українців і румунів, але й час від часу привертало увагу міжнародної спільноти. Передусім це стосується суперечностей щодо статусу острова Зміїний і порядку делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі, оцінки рівня задоволення прав і свобод своїх земляків відповідно в Румунії та Україні, економічних і екологічних наслідків відновлення Україною судноплавного каналу у гирлі Дунаю, румунських інвестицій, вкладених у Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд.
З означених причин відносини між Україною і Румунією постійно перебували в полі зору політологів. Серед найзмістовніших за фактичним матеріалом можна назвати праці таких науковців, як С. Віднянський, О. Маначинський, С. Кульчицький, Т. Кияк, А. Попок, Л. Чекаленко. До цієї тематики зверталися й вітчизняні ЗМІ, зокрема газети „Дзеркало тижня”, „День” та інші. У зазначених публікаціях українсько-румунські взаємини висвітлювалися в історичній ретроспективі станом на середину – кінець минулого століття.
Надія на потепління у діалозі між Києвом і Бухарестом з’явилась одразу після останніх президентських виборів у обох країнах. Щодо українців, то підставою для втішних прогнозів стало зниження в Румунії підтримки тих політичних сил, для яких антиукраїнська ідеологія була джерелом політичного капіталу. Окрім цього, нові лідери Румунії з перших своїх кроків продемонстрували виваженість і толерантність, готовність до вирішення суперечностей[41] .
У контексті перелічених чинників відбулася низка знакових подій. Перша у їх списку – візит міністра закордонних справ Румунії Міхая Резвана Унгуряна до України в березні 2005 року. Після його консультацій з керівником МЗС України Б. Тарасюком було досягнуто домовленості про розблокування переговорного процесу з найважливіших питань двосторонніх відносин. Іншою важливою подією стала науково-практична конференція „Перспективи розвитку українсько-румунських відносин”, організована й проведена Національним інститутом проблем міжнародної безпеки при РНБО України під егідою Фонду Ф. Еберта 1 квітня 2005 року в Києві. Представники дипломатичного корпусу, провідних наукових установ, недержавних інституцій з Румунії і України чи не вперше за останній період обмінялися відвертими оцінками стану відносин, поглядами на причини та характер протиріч, накреслили шляхи їх вирішення.
Надзвичайно плідним був візит Президента Віктора Ющенка до Румунії 21 квітня 2005 року. Схоже, що українська дипломатія діяла за принципом „Не словом, а ділом”. Саме цим можна пояснити результативність переговорів на найвищому рівні, позитивний резонанс виступу В. Ющенка в румунському парламенті, зустрічей української делегації з румунськими вищими посадовими особами. Коментуючи журналістам стан українсько-румунських відносин, В. Ющенко подякував Траяну Бесеску за „мудру реакцію” на проблеми міждержавних взаємин. „Ми розуміємо, що в нас історичні взаємовідносини, сторінки, якими ми можемо гордитися. Проте маємо в цій спадщині і проблеми, тому будемо спільно їх вирішувати”, – наголосив Президент України.
За результатами переговорів сторони підписали політичну декларацію, в якій заявили про готовність до поліпшення співпраці двох держав. У цьому документі зазначається, що обидві країни переконані в необхідності зміцнювати взаємну довіру та поліпшувати політичний клімат між Києвом і Бухарестом. Відносини країн розвиватимуться в новій прагматичній європейській перспективі, а їхні лідери вестимуть відкритий діалог щодо врегулювання невирішених „чутливих” проблем і налаштовані на їх розв’язання згідно з вимогами міжнародного права і законодавства обох держав.
Лідери України і Румунії вирішили створити на рівні президентів двосторонню комісію, що складатиметься з трьох підкомісій. Вони працюватимуть над проблемами судноплавного каналу Дунай — Чорне море, нацменшин, питаннями делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон у Чорному морі, а також врегулювання придністровського конфлікту.
У аналітиків з’явились усі підстави говорити про певний прорив у всьому форматі проблематики двосторонніх відносин. Зокрема, сторони погодилися відновити переговори щодо делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон. Більше того, Румунія пообіцяла відкликати свій позов до Міжнародного суду в Гаазі. На прес-конференції румунський президент підтвердив, що під час переговорів з В. Ющенком було знайдено „новий вихід із цього питання”. Він зазначив, що, оскільки зазначену проблему неможливо вирішити в Міжнародному суді до кінця 2005 року, то сторони розраховують впоратися з нею на той час власними зусиллями. „Створення комісії на рівні президентів із трьома підкомісіями саме й випробовує нашу здатність на рівні двох держав вирішити всі наявні спірні питання таким чином, а не в якихось міжнародних судових інстанціях”, – заявив Т. Басеску.
Що стосується каналу Дунай — Чорне море, то Україна і Румунія планують протягом кількох тижнів створити комітет на рівні міністрів транспорту, заступників міністрів закордонних справ, інших фахівців, які вирішуватимуть цю проблему. За словами В. Ющенка, „професіонали мають сісти за стіл переговорів, вийти на механізм врегулювання цієї проблеми і за кілька днів запропонувати свої ініціативи президентам”.
Президенти підтвердили також бажання своїх країн суворо дотримуватися прав людини. У політичній декларації у зв’язку з цим наголошується на необхідності забезпечити належні умови життя української громади в Румунії та румунської в Україні. Під час бесіди української делегації з прем’єр-міністром Румунії Келіном Попеску-Теричану співрозмовники знову звернулися до теми співробітництва української та румунської громад. В. Ющенко наголосив на необхідності відкриття культурних центрів в Україні та Румунії. „Спільними зусиллями ми можемо зробити для двох громад важливу справу”, – сказав Президент України. Він заявив, що Україна готова виділити з державного бюджету кошти на підтримку подібних проектів і зауважив, що сподівається на відповідні кроки з румунської сторони. Румунський прем’єр підтримав ініціативу українського Президента. За його словами, національні меншини, навіть тривалий час перебуваючи на території іншої країни, мають зберігати свою ідентичність[43] .
Обговорювалися також проблеми прикордонної співпраці, співробітництва в газовій сфері, можливості лібералізації візового режиму, зокрема, збільшення терміну дії багаторазових віз. Велику увагу приділялося долі румунських інвестицій, свого часу вкладених у Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд.
Для розв’язання цієї проблеми сторони домовилися ініціювати зустріч на рівні міністерств економіки із залученням представників міністерства промислової політики. В. Ющенко заявив, що „в цьому питанні слід вийти на таку формулу, аби жодна зі сторін не постраждала”. „Мудрість і бажання сторін вирішити будь-яке складне питання – гарантія успіху”, – сказав Президент України.
Підбиваючи підсумки свого візиту, В. Ющенко зазначив: „Я приїхав, щоб подати руку Президентові Траяну Бесеску, румунській владі, румунським політичним силам. Тепер можу засвідчити, що моя рука не зависла в повітрі” .
Очевидно, що для утримання позитивної динаміки, котра з’явилась останнім часом у відносинах між двома країнами, необхідно зробити правильні висновки з попередніх прорахунків, аби не припуститися їх у майбутньому. Адже хоча попередній етап взаємодії також не обходився без діалогу на найвищому рівні, помітних успіхів у вирішенні проблемних питань не спостерігалося. Для прикладу, ще 1997 року було досягнуто домовленості вирішити питання делімітації морських просторів за два роки, але справа не зрушила з мертвої точки аж до початку 2005 року.
Перешкодою для реалізації укладених угод і домовленостей були такі чинники:
1. Тональність у відносинах весь час задавала одна сторона – румунська. На жаль, ця тональність, особливо на початковому етапі, у багатьох випадках визначалась виключно власним баченням проблематики. Варіанти компромісів, що пропонувалися, не завжди вибудовувалися в межах чинного міжнародного права, а скоріш у площині „зведення історичних рахунків”. Це, у свою чергу, зумовлювало глуху оборону Києва, підозрілість до румунської дипломатії.
2. Українсько-румунський політичний діалог спирався лише на зусилля президентів країн в межах регіонального співробітництва. Він не збагачувався співпрацею на рівні урядів, міністерств, парламентарів, політичних партій. Показово, що лише в січні 2002 року, вперше за увесь час новітніх українсько-румунських відносин, було здійснено офіційний візит глави українського уряду до Бухареста. В його рамках відбулося лише друге засідання міжурядової українсько-румунської консультативної ради з питань торговельно-економічного співробітництва (після п’ятирічної перерви), а також перший бізнес-форум ділових людей України і Румунії. Цей список „активності” можна продовжити.
3. Позитивна динаміка у розвитку українсько-румунських відносин час від часу втрачалася. Ініціатива формування клімату переходила до політичних сил, не налаштованих на нормалізацію відносин. В результаті цього політична воля, необхідна для прийняття рішень, спрямованих на подолання проблем, нерідко ставала заручником негативних стереотипів.
4. Визначальну роль у досягненні двосторонніх угод відігравали переважно зовнішні, а не внутрішні чинники, що призводило до деформації розуміння суспільством укладених угод, сприйняття їх як вимушених. Попередній діалог не був позбавлений практики штучного „консервування” проблеми задля очікуваннях ситуаційних дивідендів від геостратегічних проектів майбутнього.
5. Недостатня інформаційна відкритість власних проектів, результатів промислової діяльності у районах перетину економічних інтересів призводила до нагнітання підозри, формування джерел напруги і нестабільності в регіоні. Кожне таке загострення все більше розділяло Україну і Румунію, щоразу перетворювалось на складну для подолання політичну прірву. Щоразу небезпечно збільшувалась асиметрія в розумінні одне одного, в підходах до розв’язання проблем.
6. Можливості неурядових організацій фактично не використовувались, співпраця між науковими, аналітичними інституціями була декларативною.
Політичне потепління, яке спостерігається останнім часом, дає підстави для втішних прогнозів. Але для того, щоб синхронізувати швидкість налагодження партнерства на рівні керівників держав та суспільства, варто замислитися над наступними заходами. [44]
Кожна з країн повинна не тільки декларувати готовність до стратегічного партнерства, але й реалізовувати взяті зобов’язання, доводити свою готовність та здатність керуватися цінностями і принципами євроатлантичних організацій, повноправними членами яких вони хочуть стати. У обох країн однакові вектори зовнішньої політики, але з об’єктивних та суб’єктивних причин швидкість інтеграційних процесів різна. Зрештою, їх несхильність досягати компромісу шкодить іміджу і України, і Румунії. Чи можна розраховувати на повагу європейської спільноти, якщо обидві країни намагатимуться приєднатися до неї з багажем чвар і суперечок?
Українсько-румунські стосунки потребують переосмислення, наповнення новим змістом. Умовно цей процес можна назвати виробленням нової політики стосовно старих сусідів. Успіх тут не в останню чергу визначатиметься доланням негативних стереотипів на рівні різних верств суспільства.
Досить риторичним видається запитання: якою кількістю вимірюються позитивні публікації в румунських ЗМІ щодо України? Десятками, одиницями? У свою чергу, в Україні вакуум інформації заповнювався лише з нагоди чергового приступу конфронтації. Відтак епістолярна дуель між Києвом і Бухарестом заклала систему культивації негативного образу кожної із сторін. Для виправлення ситуації конче необхідно протиставити негативним стереотипам позитивні імпульси, запровадити динаміку пропагування, поширення та примноження чинників, які об’єднують народи. У цьому контексті важливо, щоб взаємне пізнавання та спілкування справді було взаємним. Для цього доцільно розвивати культурне співробітництво, яке не має зводитися лиш до офіційних обмінів делегаціями і фестивалів. Йдеться про спілкування, яке починається з низів.
Очевидно, в майбутньому необхідно буде реалізувати конкретні проекти співпраці між аналітичними центрами, урядовими організаціями, які б визначали спільні позиції, спільно здійснювали моніторинги, оприлюднювали їх результати. До таких проектів слід залучати неурядові організації, які б могли створювати спільні комісії з найболючіших питань двосторонніх відносин. Інформаційна, організаційна та фінансова підтримка з боку ЄС дозволить підвищити формат і результативність цих заходів.
Можливо, варто подумати і над тим, щоб надавати шпальти вітчизняних газет для представників наукових кіл іншої сторони, створювати спільні молодіжні організації тощо.
Безумовно, було б самообманом приховувати, що між країнами і в подальшому зберігатиметься певний рівень конкуренції, особливо щодо економічних проектів у гирлі Дунаю та в басейні Чорного моря. Це подразник, який безпосередньо позначатиметься на атмосфері взаємовідносин. Але все залежатиме від того, наскільки країни готові дотримуватися чесних правил гри як в економіці, так і в політиці, особливо на тлі складних процесів, політичних трансформацій, які відбуваються в обох країнах. Щодо українців, то ми повинні бути переконані, що за будь-якої ситуації ніхто не повертатиметься до проблем двосторонніх відносин, які вже знайшли своє вирішення в укладених угодах.
Важливо зрозуміти, що доти, доки сприйняття пересічними громадянами країн укладених українсько-румунських угод буде перебувати в царині „історичних” жертв, „поступок” надії, плани на поліпшення стосунків не будуть реалізовані, а наша діяльність скоріше нагадуватиме перефарбування фасаду. Це визначає ту відповідальність, яка покладається на ЗМІ, недержавні організації, які могли б поглиблювати фарватер народної дипломатії[46] .
Міцною основою добросусідства, налагодження взаєморозуміння може стати економічне співробітництво, спільні масштабні проекти з опорою на внутрішні інвестиції за підтримки міжнародних фінансових організацій. Варто звернути увагу на досвід українсько-польської взаємодії у цій сфері. Адже відносини українського і польського етносів мали періоди набагато драматичніші, ніж у випадку з румунами.
Політична, наукова еліта двох країн спрямовувала свої зусилля на примирення. Було вироблено концепцію, згідно з якою краще вдивлятись не в минуле, а в майбутнє, віднаходити шляхи для цивілізованого співробітництва. Підписання президентами України і Польщі спільного документа „До порозуміння та єднання”, заява Президента Польщі А. Квасневського „Глибоко людська формула „вибачаємо і просимо вибачити” має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось у минулому”, стали цементуючим елементом добросусідства.
Слід зазначити, що румуни у відносинах з угорцями також мають досвід врегулювання певних суперечностей.
Зрештою, все залежатиме від того, наскільки керівники держав, політики, науковці будуть послідовними у дотриманні курсу на добросусідство і партнерство. Очевидно, що ця справа потребуватиме неабияких зусиль. Найбільша складність буде в тому, щоби конкретними діями переконати суспільство, що це не чергова PR-акція, а новий етап відносин[26] .
Висновки
Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ cт., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру.
Досить важливу роль Україна приділяє багаторівневим відносинам з найближчими європейськими країнами.Однією з них є Румунія.
Слід зазначити,що і Румунія і Україна багато уваги приділяють сприятливим політичним відносинам,вже починаючи з 1.02.1992 року між ними було встановлено дипломатичні відносини.Згодом у червні 1997 року був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між цими державами.Це був дуже важливий крок у подальшій співпраці,адже договір заклав правовий фундамент для розвитку їхніх відносин.Аналізуючи ряд наступних домовленостей,численні поїздки міністрів,президента або інших уповноважених осіб,можна зробити висновок,що різні уряди обох держав багато робили для того,щоб створити і підтримати максимально сприятливі відносини між сусідами.Адже це було вигідно у тих чи інших питаннях їм обом.
Торговельні відносини України і Румунії розвиваються досить стрімко.Було підписано ряд угод,які суттєво розширили торговельно-економічне співробітництво,а 14.08.1998 року було утворено Єврорегіон ″Нижній Дунай″,до якого увійшли прикордонні регіони України,Молдови і Румунії.Я вважаю.що це досить великий крок вперед.
В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб.
На мій погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій.
Об’єднання Європи робить все більш актуальними проблеми інтеграції і співробітництва для тих країн, які тільки включаються у роботу загальноєвропейських структур.
На етапі, коли і Україна і Румунія шукають гідне місце у системі загальноєвропейського господарювання, певну роль набуває також транскордонне співробітництво, котре покликане сприяти здійсненню більш тісних відносин між сусідами, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень.
Політичне потепління, яке спостерігається останнім часом, дає підстави для втішних прогнозів. Але для того, щоб синхронізувати швидкість налагодження партнерства на рівні керівників держав та суспільства, варто замислитися над наступними заходами.
Кожна з країн повинна не тільки декларувати готовність до стратегічного партнерства, але й реалізовувати взяті зобов’язання, доводити свою готовність та здатність керуватися цінностями і принципами євроатлантичних організацій, повноправними членами яких вони хочуть стати. У обох країн однакові вектори зовнішньої політики, але з об’єктивних та суб’єктивних причин швидкість інтеграційних процесів різна. Зрештою, їх несхильність досягати компромісу шкодить іміджу і України, і Румунії.
Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин.
Торговельні відносини України та Румунії розвиваються достатньо динамічно. Так, протягом 2001-2007 років річний двосторонній товарообіг зріс майже у 3,6 рази, при цьому український експорт збільшився у 2,4 рази, імпорт румунських товарів та послуг – у 14,5 разів.
Незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.
Список використаної літератури
І. Література:
1. Аппатов С., Макан І. Українсько-румунські відносини: історія та сучасність // Український історичний журнал. – 1999. – № 5. – С. 90.
2. Богдан В., Гоманюк М. Канал “Дунай-Черное море”: 7 футов под Килией // Взгляд. Информационно-аналитический еженедельник (Херсон). – 2005. – 24 февраля.
3. Воротнюк Г. Острів Зміїний – земля заселена // Голос України. – 1996. – №10.− С.26
4. Гакман С. Транскордонне спвробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 3. – С. 193-199.
5. Гакман С. Стан міжетнічних відносин у Чернівецькій області та їх перспективи в контексті діяльності Єврорегіону «Верхній Прут» // Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут»: матеріали Міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. Під ред. А.Круглашова, К.Андервальда, Г.Валентина. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 89 – 107;
6. Гакман С. Сотрудничество приграничных территорий Украины, Республики Молдова и Румынии в контексте европейских интеграционных процессов // Moldova, România, Ucraina şi integrarea în structurile europene: Materiale ale Simpozionului Ştiinţific Internaţional (Chişinău, 15-16 octombrie 1999). - Chişinău, 2000. - P. 213 – 228;
7. Гакман С. Розвиток міжетнічних взаємин на території Єврорегіону «Верхній Прут»: динаміка, реалії та перспективи // Єврорегіони: Потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 180 – 190;
8. Гакман С. Інститут єврорегіонів і перспективи регулювання міжетнічних відносин на прикордонні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2004. – № 2. – С. 323-329;
9. Гакман С. Єврорегіон «Верхній Прут»: від ідеї до конституювання // Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи: Матеріали наукового симпозіуму 16-17 червня 1999 р. - Чернівці. :Золоті літаври, 1999. - С. 105-112;
10. Гакман С. Єврорегіон “Верхній Прут” у контексті транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 133-145;
11. Гакман С. Вплив розширення ЄС на транскордонне співробітництво України з центральноєвропейськими сусідами // Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна”. – К.: “К.І.С”, 2004. – С. 97-146. (у співавторстві);
12. Григоришин С. Перспективи розвитку міжрегіональних відносин у контексті “Договору про привілейоване партнерство та співробітництво між Республікою Молдова та Румунією // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18-19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С. 171.
13. Дністрянський М.С. Кордони України. – Львів, 1992. – С. 110-112.
14. Доба (Чернівці). – 2003. – 20 червня. – Ч. 46 (320).
15. http://www.ji-magazine.lviv.ua/conf-febr2005/vystupy.htm - _ednref12#_ednref12Кім М. Румунський гамбіт // Дзеркало тижня. – 2001. – 10 листопада.
16. http://www.ji-magazine.lviv.ua/conf-febr2005/vystupy.htm - _ednref11#_ednref11Козак В. 270 гектарів уже втрачено на кордоні з Румунією // Дзеркало тижня. – 2001. – 27 жовтня.
17. Кравченко В. И второй тайм мы уже отыграли… // Зеркало недели. – 2003. – 21 июня. – № 23 (448).
18. Лендьел М. Досвід Карпатського Єврорегіону: повштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 52-53.
19. Лендьел М. Досвід Карпатського Єврорегіону: повштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С.42.
20. Литвин В. Тисяча років сусідства та взаємодії // Міжнаціональні відносини і національні меншини України: стан і перспективи / Упоряд.: Р. Ш. Чілачава, Т. І. Пилипенко; За ред. Р. Чілачави. - К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. – С.384.
21. Марцинковський А. У Румунії свято. Нам вітати чи… замислитися? // Голос України. – 1994. –№7.− 27 листопада.
22. НіколаєнкоД. В., ПащенкоВ. М., Трюхан М. О., Острів Зміїний. Природа і люди. - К., 2008. – 304 с. – 300 іл.
23. Острів зміїний за крок до вердикту// Віче. – 2008.−№14.−С.8.
24. Парфенов О. З глухого кута завжди є вихід // Україна і світ. −2005.− №16 - 17.−С.38.
25. Парфенов О. Політичний вимір українсько-румунських відносин на рубежі ХХ – ХХІ століть // Політика і час.− 2005.− №2.−С.76.
26. Парфенов О. Українсько-румунський діалог: без права на помилку // Політичний менеджмент. − 2005. −№ 4 (13). − C.141-147.
27. Порохнявий Ю. Проблема кордонів України // Нова політика. – 1996. – № 1. – С. 25.
28. Прилуцкий П. Змеиный – значит опасный // Проспект. – 1995. – № 34. –С.11-23.
29. Приходько Н. Страна зажила сама по себе // Независимая газета. – 1996. – 28 июня.
30. Проблемі ініціювання Єврорігіону «Верхній Прут», переговорного процесу щодо його утворення, а також конкретних кроків щодо реалізації транскордонних програм присвячено низка праць автора: Гакман С. Возможности и перспективы єврорегіонов в контексте межгосударственного сотрудничества Украины, Республики Молдова и Румынии // Moldova, Romania, Ucraina: bună vecinătate şi colaborare regională. Materiale ale Simpozionului Ştiinţific Internaţional (Chişinău, 15-16 octombrie 1998). - Chişinău, 1998. -P. 77-90;
31. Пукіш І. Між Україною та Румунією назріває зміїний конфлікт // Високий замок. – 2001. – 22 жовтня. – С. 2.
32. Силіна Т. Ахіллесів острів // Дзеркало Тижня.− 2007.−№
33. Силина Т. Змеиному не угрожает стать румынским // Киевские ведомости. – 1997. – 31 мая.
34. Силіна Т . Румунія проти України. Гаага. Раунд перший // Дзеркало Тижня, 6.09.2008.
35. Солодкий С. «Оригінальний» візит // День. – 2002. – 19 вересня.−С.48-56.
36. Солодкий С. «Тузли» дружби. Із ким Україна досі не може поділити кордон // Український тиждень, №6 (67), 13.02.2009. Статут Єврорегіону “Верхній Прут” // Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону″Верхній Прут″(далі –ПАСРЄВП).
37. Студенніков І., Ткаченко В. Єврорегіон “Нижній Дунай” як чинник стабільності, добросусідства і розвитку // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 101-102;
38. Україна задоволена, що Зміїний визнали островом // Українська Правда, 3.02.2009
39. Україна-Румунія: Судитися чи радитись?// Зеркало недели. – 2005. – № 32.С.43-58.
40. Фомін О. Маяк-працівник, маяк-воїн // Дзеркало Тижня, 26.02.2000
41. Юго-запад Одессика. Историко-краеведческий научный альманах. – Вып. 4. – О.: Optimum, 2007. –С.304.
ІІ.Джерела:
1. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією // Урядовий кур’єр. - 1997. - 5 червня.
2. Мошняга В. Молдово-румыно-украинские еврорегионы: реальность и ожидания // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18-19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С. 159-160.
3. Про ратифікацію Мирного договору з Румунією. Указ Президії Верховної Ради УРСР. У кн.: Українська РСР на міжнародній арені. Збірка документів і матеріалів. 1944-1961 рр. – К., 1963. – С. 415.
4. Розробка основних елементів концепції та першочергових заходів зі створення Екоєврорегіону з координаційним центром у м. Чернівці. Звіт про НДР (остаточний). Державний НТЦ «Екоресурс» / Керівник теми: Бройде З. - Тема 01.13-97. - № держреєстрації 0197V018569. -Чернівці. - 1997.−С.81.
5. Троян С., Христюк Т. Румунський вектор зовнішньої політики України в 1991-2001 рр. // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 302.
6. Угода про утворення Єврорегіону “Верхній Прут” // Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону “Верхній Прут” (далі – ПАСРЄВП).
7. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945-1957). – К., 1959. – С. 118.
Додатки
Додаток А
Румунський та український варіанти делімітації
Додаток В
Додаток С
Додаток D
Додаток Е
|
РОЗДІЛ УКТ ЗЕД |
Категорія товару |
Експорт |
Імпорт |
|
1 |
Живі тварини; продукти тваринного походження |
0,0% |
0,0% |
|
2 |
Продукти рослинного походження |
0,2% |
0,4% |
|
3 |
Жири та олії тваринного або рослинного походження; продукти їх розщеплення; готові харчові жири; воски твариного або рослинного походження |
1,1% |
0,0% |
|
4 |
Готові харчові продукти; алкогольні та безалкогольні напої і оцет;тютюн та його замінники |
0,6% |
0,3% |
|
5 |
Мінеральні продукти |
13,7% |
56,5% |
|
6 |
Продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості |
9,7% |
4,8% |
|
7 |
Полімерні матеріали, пластмаси та вироби з них; каучук, гума та вироби з них |
1,7% |
4,3% |
|
8 |
Шкура та шкіра необроблені, шкіра, натуральне хутро та вироби з них; шорно-сідельні спорядження та упряж; дорожні речі, сумки та аналогічні товари; вироби з кишок тварин |
1,6% |
0,6% |
|
9 |
Деревина і вироби з деревини; деревне вугілля; пробка та вироби з неї; вироби із соломи, альфи та інших матеріалів для плетення; кошикові та інші плетені вироби |
2,7% |
1,6% |
|
10 |
Маса з деревини або інших волокнистих целюлозних матеріалів; папір або картон, одержані з відходів та макулатури; папір, картон та вироби з них |
0,8% |
0,1% |
|
11 |
Текстиль та вироби з текстилю |
0,8% |
1,9% |
|
12 |
Взуття, головні убори, парасольки від дощу та сонця, палиці, стеки, батоги та їх частини; пір’я оброблене і вироби з нього; вироби з волосся людини |
0,6% |
0,4% |
|
13 |
Вироби з каменю, гіпсу, цементу, азбесту, слюди або аналогічних матеріалів; керамічні вироби; скло та вироби із скла |
1,2% |
0,1% |
|
14 |
Перли натуральні або культивовані, дорогоцінне або напівдорогоцінне каміння, дорогоцінні метали, метали, плаковані чи дубльовані дорогоцінними металами, та вироби з них; біжутерія; монети |
0,0% |
0,0% |
|
15 |
Недорогоцінні метали та вироби з них |
57,1% |
2,2% |
|
16 |
Механічне обладнання; машини та механізми, електрообладнання та їх частини; пристрої для записування або відтворення звуку, Прилади для записування або відтворення зображення і звуку по телебаченню та частини і приладдя до них |
2,9% |
10,3% |
|
17 |
Транспортні засоби,устаткування та пристрої, пов’язані з транспортом |
4,7% |
15,3% |
|
18 |
Прилади та апарати оптичні, для фотографування або кінематографії, вимірювання, контролю або вимірювання точності; апарати медико-хірургічні; годинники; музичні іструменти; їх частини та приладдя |
0,0% |
0,0% |
|
20 |
Різні товари і вироби |
0,5% |
1,1% |
|
21 |
Вироби мистецтва, предмети колекціонування або антикваріат |
0,0% |
0,0% |