Українсько-румунська зовнішньополітична конфронтація: територіальний, ідеологічний та дипломатичний аспект

Українсько-румунські відносини на початку ХХІ ст. знаходяться в епіцентрі міжнародної та громадської уваги. Значна частина дослідників, політологів, експертів з міжнародних відносин відзначає, що вони на сучасному етапі набули ознак зовнішньополітичної конфронтації, яка відображається, в основному, на стані двосторонніх контактів. Фактично українсько-румунський фрагмент міжнародних відносин сьогодні став вузловим елементом політичного напруження в Центральній та Південно-Східній Європі. Тим паче, на фоні подій квітня 2009 р. у Республіці Молдова, більшість експертів схильна говорити про агресивність зовнішньополітичної стратегії Румунії у східного напрямку. Весь комплекс українсько-румунських непорозумінь включає в себе як дипломатичні натяки на територіальні претензії Румунії до України, так і розбіжності щодо реалізації Україною різноманітних економічних проектів. Разом з проблемою національних меншин він набуває характеру латентного протистояння, в публічній інтерпретації якого останнім часом все ясніше звучить підтекст ймовірного військового конфлікту. А тому вивчення цієї проблеми є надзвичайно актуальним і бажаним завданням як з наукового погляду, так й інформаційно-виховного.

Падіння тоталітарного режиму Н. Чаушеску та прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями Румунії постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків. 8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею [2, 237].

Після визнання Румунією незалежності України, 24 вересня 1992 року було засновано Посольство України в Румунії. У грудні 2001 року було відкрито Генеральне консульство України у Сучаві. Одразу після встановлення дипломатичних відносин Генеральне консульство Румунії в Києві було трансформовано у Посольство Румунії в Україні. У Чернівцях та Одесі функціонують Генеральні консульства Румунії [4, 183].

Таким чином, на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулось становлення дипломатичних контактів між Україною та Румунією, яке не супроводжувалось протистоянням, а навпаки, виявило зацікавленість обох сторін до налагодження добросусідських відносин. На сучасному етапі політичні контакти між двома країнами відбуваються як на рівні глав держав, так і на рівні глав урядів і міністрів закордонних справ. Президенти країн продовжують обговорювати шляхи вирішення основних проблем які існують між Україною та Румунією. Важливим моментом є також розширення співробітництва у економічній та культурних сферах [1, 143].

Проте відносини Києва і Бухареста можуть зіпсуватися, а Румунія, що раніше підтримувала приєднання України до НАТО, може переглянути свою позицію. Питання в тому, що 2 березня 2009 р., в Бухаресті були заарештовані румунський офіцер Флорічел Аким і громадянин Болгарії Петар Зіколов, обвинувачені в шпигунстві на користь України. Румунські ЗМІ повідомили також про оголошення персоною нон-грата військового аташе українського посольства в Бухаресті, який отримував від підозрюваних секретну інформацію, зокрема що стосується об'єктів НАТО.

Офіційний Київ ці повідомлення не коментував, що викликало певне обурення деяких політичних сил в Україні. Голова парламентського комітету з питань оборони та національної безпеки України, народний депутат А. Гриценко висловив думку, що Київ мав би відреагувати на дії Бухареста. «Якщо висилають два наших військових дипломатів, так само два військові дипломати Румунії повинні бути вислані з нашої країни», – заявив депутат. Слід зазначити, що подібна відповідь – симетричне оголошення дипломатів персонами нон-грата – вважається загальноприйнятою поведінкою держав в умовах шпигунських конфліктів. У випадку ж якщо держава, чий дипломат був висланий з країни-перебування, не реагує так само симетрично, це фактично прирівнюється до визнання своєї провини.

Румунська преса відзначила ще одну деталь у взаєминах України і Бухареста. На 25–26 лютого 2009 р. був запланований офіційний візит президента Румунії Траяна Басеску до Києва, який потім скасували без пояснення причин. Засоби масової інформації припускають, що ці події були взаємозв'язаними – офіційний Бухарест нібито вже тоді знав про шпигунство.

Хоча Україна і Румунія – це країни які мають тісні співдружні відносини, проте існує багато інших невирішених проблем. Гострі суперечності виникли також і щодо визначення приналежності острова Зміїного в Чорному морі. Зростає напруження з приводу будівництва каналу Дунай-Чорне море [5, 12].

Однією з головних проблем сучасних українсько-румунських відносин – є проблема острова Зміїного, а саме – територіальний конфлікт, який виник між Румунією та Україною. У 2004 році Влада Румунії звернулась з позовною заявою до Міжнародного суду про делімітацію континентального шельфу навколо острова Зміїного, а 3 лютого 2009 року, Міжнародний Суд виніс рішення, з якого можна констатувати перемогу Румунії, оскільки….

Доцільно буде нагадати, що згідно додаткового договору «Про дружбу та взаємодопомогу», 1948 р., та протоколу про уточнення лінії державного кордону між Румунією і СРСР, острів Зміїний перейшов до СРСР і був включений до складу УРСР. Також 27 лютого 1961 р. була підписана нова угода про режим радянсько-румунського кордону, співпрацю і взаємодопомогу в прикордонних питаннях між СРСР і Румунією, яка підтвердила наявне розмежування цих двох країн і є чинною по сьогоднішній день. Це розмежування було підтверджено на конференції в Гельсинки у 1975 р., яка остаточно визначила і юридично визнала існуючи державні кордони, зокрема радянські і румунські.

Після отримання Україною незалежності почався новий етап україно-румунських відносин, в якому проблема острова Зміїний отримала нове звучання: знову розгорнулась гостра боротьба навколо українських територій. На початку 1990-х рр. в Румунії різко посилюються велико-румунські настрої. Так, історики з румунської сторони наполягають на тому, що острів історично належить до їхньої держави, що його історія щільно і нерозривно пов’язана з румунською державою.

Наступним кроком у розвитку україно-румунських відносин мало стати підписання угоди про делімітацію континентального шельфу і економічних зон у Чорному морі. Дипломати обох країн заявили, що рішення проблеми неможливе без урахування інтересів обох держав. Отже питання перейшло в площину визначення статусу Зміїного, а не його належності. У 1997 р. були встановленні принципи делімітації континентального шельфу у майбутньому, зафіксовані в міждержавній угоді у вигляді обміну листами між міністрами закордонних справ. Позиція України в цьому плані базується на сучасних нормах морського права, а також конвенції ООН 1987 року. Буквально після підписання договорів румунська сторона почала дискусію щодо статусу Зміїного: «Що це – скеля чи острів?» Від визначення статусу об’єкта залежить розмежування морського шельфу. За умови визнання його островом він має право на ексклюзивну економічну зону та на територіальні води навколо нього. Румунська сторона наполягала, що Зміїний не острів, а скеля. Основним аргументом є відсутність ресурсів води на острові та неможливість життєдіяльності на острові без морського сполучення з «великою землею». В свою чергу КМУ України, щоб закріпити статус Зміїного, затвердив комплексну програму подальшого розвитку інфраструктури та провадження господарської діяльності на о. Зміїний та континентальному шельфі. Зараз на острові постійно проживають прикордонники, члени їх сімей, науковці, обслуга маяка, який функціонує ще з 19 ст., також у липні 2006 року Одеська облрада ухвалила рішення про створення на острові Зміїному населений пункт Біле. А в листопаді 2007 року Президент України врочисто вручив паспорти з відміткою про реєстрацію в селищі Біле шістьом прикордонникам.

На острові відкрито пошту, філію банку «Аваль», ретранслятор мобільного зв'язку, налагоджено кабельний зв'язок. Починаючи з 2003 року, на острові постійно працюють вахтовим методом науковці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

16 вересня 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами. 3 лютого 2009 року Міжнародний Суд вирішив, що Зміїний є островом, (для цього України приклала зусилля) але замість 200 миль економічної зони навколо нього, Україна отримала всього лише 12 миль, тобто можна констатувати фактичну поразку України щодо морського шельфу. Влада Румунії представила в суді безліч «доказів», один із яких абсолютно вже здивував Європу – вони представили себе «жертвами сталінських репресій» і зажадали назад «споконвічно румунські землі». Тобто тепер навіть невідомо, чого чекати від таких сусідів – адже Бухарест вже відкрито на Бессарабію (теж «споконвічно румунські землі») поглядає. Марк Твен писав: «Купуйте землю – її більше не роблять». Румунія пішла іншим шляхом. Придбати накладно, а відібрати цілком можливо.

Після приходу до влади в Румунії президента Т. Басеску, Президент України В. Ющенко у своєму привітанні колезі висловив сподівання на те, що у відносинах між Україною та Румунією буде відкрита нова сторінка, яка ознаменується розв`язанням проблемних питань українсько-румунських двосторонніх відносин у дусі партнерства та добросусідства. Але попри це румунська сторона активізувала діяльність стосовно визнання о. Зміїний скелею, що надало б їй право привласнити цю територію. 16 вересня 2004 р. Румунія звернулася до Міжнародного Суду ООН з проханням переглянути справу про делімітацію континентального шельфу виключних економічних зон між Україною та Румунією у Чорному морі.

3 лютого 2009 р. Міжнародний суд ООН в Гаазі вирішив територіальну суперечку між Україною і Румунією. Рішення Міжнародного суду ООН щодо розмежування шельфу в Чорному морі між сторонами було компромісним, проте в деяких пунктах воно відображає більше позицію Бухареста. Питання щодо Зміїного викликало чергову хвилю спекуляцій у українській політиці, і під приводом програшу України у суперечці з румунами був відправлений у відставку Міністр закордонних справ України В. Огризко. Почали лунати заяви про дипломатичну та територіальну поразку України. Президент України В. Ющенко з приводу цього відзначив: «Ми не програли, через міжнародне право ми знайшли відповідь, яка коштувала нам мільярди доларів за останніх 15 років».

Міжнародний вердикт став спробою залагодити багаторічну суперечку між двома країнами щодо морської межі в Чорному морі. Той факт, що обидві сторони знайшли в собі сили правовим чином розв`язати острівне питання є позитивним аргументом на користь перспектив вирішення проблемних питань дипломатичним шляхом. Однак, цим питанням непорозуміння між Україною та Румунією не вичерпуються.

Чергове загострення в українсько-румунські відносини привнесли проблеми, пов`язані з будівництвом каналу в дельті Дунаю (Дунай-Чорне море), яке Україна розпочала в травні 2004 р. Румунія звернулася до міжнародних інстанцій з протестом проти поглиблення Україною гирла Бистре, заявляючи, що це може спричинити екологічну катастрофу. Українська сторона запевняла, що експертиза була проведена, і для прискорення справи надала Бухаресту на ознайомлення всі необхідні документи. Звісно, причиною побоювань офіційного Бухареста був зовсім не екологічний «альтруїзм», а можлива втрата монополії на проходження суден із Дунаю у Чорне море.

Ситуація ускладнилася у зв`язку із розповсюдженням румунською стороною необ`єктивної інформації щодо екологічного стану у регіоні. На думку Румунії він міг погіршитись у разі продовження будівництва судноплавного українського каналу [6, 497].

Для ознайомлення світової спільноти із суттю справи щодо каналу Дунай-Чорне море Україна презентувала на 18-й сесії Міжнародної координаційної ради Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» проект поновлення судноплавства в українській частині дельти Дунаю. Члени ради позитивно оцінили проект, наголосивши, що Україна виконала свої зобов`язання і вжила заходів для посилення природоохоронної функції Дунайського біосферного заповідника.

8 квітня 2009 р. Україна завершила будівництво майже двокілометрової греблі на вході до Дунаю. Насип, що змінив перебіг річки для проходу суден по українському каналу, приймав президент В. Ющенко, який відзначив: «Ми затверджуємо свою геоекономічну, геополітичну присутність тут. Бо це найкращий, оптимальний варіант уніфікації із 7-м транспортним європейським коридором, який дає простір для формування транспортних перевезень на Кавказ, Середню Азію і далі на Схід».

Із здобуттям незалежності в 1991 р. Україна зіткнулася з проблемою територіальних претензій Румунії, яка претендувала на «свої історичні території». Негаразди тоились навколо земель Північної Буковини та Південної Бессарабії [3, 94].

Однією з недружніх стосовно України акцій стала ухвалена 28 листопада 1991 румунським парламентом «Декларація про референдум в Україні», в якій Північна Буковина, округи Герца та Хотин, а також південь Бессарабії (тепер це Чернівецька та частина Одеської області) були оголошені «румунськими територіями». У заяві містився заклик до парламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежності України не поширювати їх на згадані території [4, 187]. Різко негативна реакція України змусили Румунію обрати помірковану позицію щодо територіального питання.

Однак, коли Румунія почала підготовку до вступу у НАТО, то Бухарест почав налагоджувати відносини з Україною. Основна причина полягала в тому, що від кандидатів на вступ до цієї організації вимагали обов`язкового врегулювання взаємин із сусідніми державами. Почалося встановлення дружніх відносин. У спільному договорі 1997 р. сторони підтвердили як «непорушний» існуючий між ними кордон і зобов`язались утримуватися в майбутньому від будь яких замахів на нього. Румунська сторона усвідомила безперспективність територіальних претензій до України, проте це питання продовжує сьогодні залишатись актуальним в програмах деяких націоналістичних сил Румунії.

Набуття членства в НАТО у квітні 2004 р. вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значно вищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлює наміри і побажання як представник сильного воєнного альянсу [5, 14–15]. А тому Україна не має можливостей впливу на Румунію за допомоги військово-політичного інструментарію НАТО. Це ставить проблему вступу України до НАТО в площину усвідомлення стратегічних інтересів нашої держави, в тому числі і на українсько-румунському дипломатичного фронті.

Інше питання, що продовжує бути джерелом певної напруги у відносинах – це так звана проблема захисту прав національних меншин. Час від часу в румунській пресі з'являються публікації про начебто серйозні утиски прав румунської національної меншини в Україні, про закриття румунських шкіл, заборону вживання румунської мови тощо. Звичайно, це робиться за схемою, згідно з якою слід якнайгучніше та безпідставно говорити про «примусову українізацію», щоб у міжнародної спільноти сформувалося уявлення про порушення прав національних меншин в Україні.

Проблема полягає в тому, що румунська статистика всіх молдаван, що постійно проживають на території України, зараховує до румунів, приблизно так само, як іноді ототожнюють українців та росіян, хоча вони є окремими народами. Покладений в основу територіальних претензій принцип етнічного розселення румунів, які начебто становлять більшість населення на «спірних територіях», сьогодні не витримує ані наукової, ані публіцистичної критики.

У липні 2006 р. в. о. міністра закордонних справ України Борис Тарасюк та керівник зовнішньополітичного відомства Румунії Міхай Резван Унгуряну домовилися провести моніторинг на території України. Приводом стали претензії Бухареста до Києва у систематичному порушенні прав громадян України румунського походження. Перший етап моніторингу був проведений в жовтні-листопаді 2006 року на території Чернівецької області України та Сучавського повіту Румунії за участю експертів Ради Європи і ОБСЄ. Другий етап відбувся у Закарпатській області України та повіті Марамуреш Румунії в травні-червні 2007 року.

Підбиття підсумків третього етапу україно-румунського моніторингу, яких проходив з 19 по 24 травня 2008 р. на південному заході Одеської області, міг бути зірваний через неконструктивну поведінку румунської сторони. Під час моніторингу румунська сторона намагалася перевести моніторинговий процес в політичну площину та здійснювала тиск на українську сторону, намагаючись схилити її до невизнанні існування молдавської національності. Зокрема, румуни неодноразово наполягали на тому, що вони не визнають молдавського етносу як такого і вважають представників молдавської національної меншини в Україні румунами.

За словами представників українського Міністерства закордонних справ, під час зустрічі із громадою с. Утконосівка Ізмаїльського району Одеської області румунська делегація штучно створювала напругу, що викликало негативну реакцію жителів села. Після цього спільна комісія була вимушена припинити моніторинг. Офіційний Бухарест звинувачення на свою адресу заперечував. Більш того, у висновках румунської сторони наголошується, що «українські чиновники намагалися обмежити діалог румунської делегації з представниками румунської общини». Таким чином, питання про права національних меншин між Україною та Румунією продовжує залишатись відкритим та надуманим. Фактично воно використовується румунською владою для послаблення позицій України на міжнародній арені.

Отже, на сучасному етапі Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин. Проте, у відносинах двох держав спостерігалась відкрита зовнішньополітична конфронтація у питаннях дотримання прав національних меншин, статусу острова Зміїний, будівництва Україною каналу «Дунай – Чорне море», висунення територіальних претензій до України тощо.

Історія становлення та розвитку двосторонніх відносин між офіційним Києвом та Бухарестом завжди була непростою та характеризувалась наявністю бурхливих дипломатичних баталій. Проте на українсько-румунському напрямку сьогодні нашою державою досягнуті певні результати, зокрема підписана угода про режим державного кордону, здійснена делімітація континентального шельфу, відновлений власний суднохідний канал «Дунай – Чорне море». Невирішеними залишаються, в основному, політико-ідеологічні питання щодо проблеми національних меншин та бажання Румунії приєднати свої «історичні території». Сьогодні подібні виклики ставлять перед українською дипломатією завдання більш відповідально та консолідовано захищати національні інтереси. Найбільш перспективним методом для цього має стати пошук компромісу та виведення за дужки заполітизованих та надуманих претензій та звинувачень.