Особливості економічного зростання Сполучених Штат Америки в сучасних умовах
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. КАРАЗІНА
Економічний факультет
Кафедра міжнародної економіки
Випускна робота
Особливості економічного зростання США в сучасних умовах
Харків 2006
Вступ
Актуальність теми. Останні десятиліття лідером у світовій економіці залишаються США. Економіка США характеризується високою динамічністю розвитку. Хоч Сполучені Штати, як і всі країни з ринковою економікою не позбавлені впливу економічного циклу, їх економічний розвиток відносно більшою стабільністю порівняно з деякими іншими країнами. І незважаючи на те, що економічна складова їхнього лідерства вже не настільки значна, як колись американська економіка все-таки є головним стабілізатором і локомотивом світової економіки. На сучасному етапі лідерство США у світовій економіці забезпечується головним чином їхньою перевагою над іншими країнами по масштабах і багатству ринку, ступеня розвитку ринкових структур, рівню науково-технічного потенціалу, потужній і розгалуженій системі мирохозяйственных зв'язків з іншими країнами по лінії торгівлі, інвестицій і банківського капіталу.
Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в значній мірі масштабами й високим платоспроможним попитом внутріамериканського ринку. Висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці. Вплив США на світову економіку здійснюється не тільки величиною їх внутрішнього ринку. Американські компанії, які в переважній мірі є основою світової мережі ТНК, контролюють виробництво товарів та послуг у багатьох країнах. Американські фірми лідирують за обсягом прямих іноземних інвестицій. Але найголовнішим чинником впливу США на розвиток економіки сьогодні є, безумовно, їх технологічне лідерство. Найвищий рівень ВНП у світі означає, що США витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. При цьому фактором, що характеризує споживчий попит у США, є загальний високий рівень доходів щодо інших країн і великий шар середнього класу, орієнтованого на високі стандарти споживання. Величезний економічний потенціал США визначає їхню політичну могутність, яка виявляється також і в міжнародних економічних відносинах. В глобалізаційному процесі Сполучені Штати є локомотивом, який тягне за собою світову економіку і через це формує і світову політику.
Піднесенню позицій США у світовій економіці сприяє гнучка й ефективна економічна політика уряду, яка кожного разу виводила країну з кризових становищ й надавала імпульсу для нового прискорення. Зараз США є безумовним лідером не тільки у військовій й економічної, але й у науковій і культурній сферах. Тому дана тема є досить актуальною й своєчасною.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Теоретичну основу дослідження сутності економічного зростання заклали роботи Т. Мальтус, Ф. Ліст та інші вчені.
Дослідження специфіки і динаміки економічного зростання США здійснено у наукових дослідженнях Базелевич В.Д., Булатов А.С., Кудров В.М., Козак Ю.Г., Панчишин С., Філіпенко А.С., Давидов А.Ю. та інших.
Мета і задачі дослідження. Метою даної роботи є вивчення теоретичного обґрунтування внутрішніх та зовнішніх факторів, які впливають на економічне зростання США в сучасних умовах.
Досягнення мети здійснено вирішенням наступних завдань:
– розкрити сутність та фактори економічного зростання;
– надати характеристику типів економічного зростання;
– розглянути структуру і динаміку розвитку США;
– виявити внутрішні та зовнішні фактори економічного розвитку США.
Об’єктом дослідження є економіка США.
Предметом є особливості економічного зростання США в сучасних умовах.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові методи економічного аналізу: спостереження і узагальнення, аналіз і синтез, єдність логічного і історичного підходів, методи експертної оцінки, а також прикладні матеріали: порівняння і угрупування, екстраполяції, статистичного аналізу, логічного моделювання.
1. Теоретичні основи дослідження сутності економічного зростання
1.1 Сутність та фактори економічного зростання
Наприкінці XVIII ст. Томас Мальтус пророкував, що внаслідок зростання чисельності населення збільшення національного продукту супроводжуватиметься зниженням життєвого рівня людей. На його думку, обсяг виробництва зростає повільніше, ніж чисельність населення. Причину цього він бачив в тому, що нові працівники прикладають робочу силу до обмежених ресурсів землі. Кожен працівник тепер має менше землі для обробітку. Граничний продукт землі зменшується, і знижується реальна заробітна плата. Отже, Т. Мальтус уважав, що економічне зростання та збільшення кількості населення ведуть до того, що робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Однак учений не передбачив майбутнього внеску наукових відкриттів, розвитку техніки в економічне зростання та збільшення національного доходу.
Більш як півтора століття тому німецький економіст Ф. Ліст у праці «Національна система політичної економії» (1841 р.) розділив історію суспільства на стадії. Цю класифікацію розвинув К. Маркс. Згідно з їхніми поглядами, кожне суспільство еволюціонує в одному напрямі, – тобто послідовно прогресує. На зміну примітивним культурам, основу яких становили мисливство й землеробство, прийшло рабство. За середньовіччя склалося командне управління, яке ґрунтувалося на земельній власності – феодалізмі. Ренесанс і реформація підготували промислову революцію, що сприяла зміні феодалізму капіталізмом. Прихильники Маркса вважали, що капіталізм, або ринкова система, також мусить зійти з історичної сцени і поступитися місцем соціалізму або комунізму. Однак перебіг реального життя не завжди підтверджує думки економістів та істориків. Усупереч передбаченням К. Маркса капіталізм не зник. Навпаки, ринкова система забезпечила небувале прискорення економічного розвитку багатьох країн.
Друга половина XX ст. позначилася високими темпами економічного зростання в Японії, Німеччині, скандинавських країнах, державах Північної Америки, нових індустріальних країнах та ін. Реалії свідчать, що сучасна ринкова економіка функціонує ефективніше, ніж у XIX – першій половині XX ст.
Країни, які обрали марксистську схему організації національної економіки, нині повертаються до ринкової системи, їхній експеримент із командною економікою виявився невдалим [32, c. 342–343].
З огляду на високі щорічні темпи економічного зростання у другій половині XX ст., економісти починають міркувати над тим, чи може воно тривати й у XXI та наступних століттях. Нині вони дають на нього дві протилежні відповіді. Противники економічного зростання вказують на те, що світова система використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Розвиток сучасної промисловості залежить від не відтворюваних природних ресурсів, які вичерпуються. Згідно з цим поглядом, людство невдовзі цілком використає певні природні ресурси – нафту, мідь, вугілля, орні землі, що життєво важливі для процесу виробництва. Надмірне навантаження на землю внаслідок украй інтенсивного її обробітку, витоптування травостою перетворюють її в пустелю, а здатність планети прогодувати населення зменшується. Вилов риби зі Світового океану відбувається такими темпами, що вона не встигає поновлюватися. Зростання відходів, що є неминучим результатом економічного зростання, пригнічує абсорбційну здатність світової екологічної системи. До того ж інтенсивно забруднюється довкілля, вичерпується озоновий шар, змінюється клімат планети.
Критики економічного зростання стверджують, що подальший прогрес у розвинутих країнах здебільшого означає задоволення щораз менш значущих потреб коштом посилення загрози екологічній системі й самому життю на Землі. Вони заявляють, що темпи економічного зростання необхідно уповільнити і перейти до «нульового зростання». На їхню думку, треба різко обмежити використання не поновлюваних ресурсів, а також відновлюваних ресурсів, щоб ті могли поновлюватися. Обсяг викидів не повинен перевищувати абсорбційну здатність довкілля [12, c. 45–48].
Прихильники економічного зростання переконані, що це – єдиний шлях до поліпшення матеріального достатку й підвищення життєвого рівня. Збільшення виробництва товарів і послуг та доходів забезпечує людності кращі освіту й медичне обслуговування, триваліший відпочинок, продовжує середню тривалість життя тощо. Науково-технічний прогрес дає змогу збільшувати розвідані запаси ресурсів і створювати нові, відкривати або розробляти замінники наявних ресурсів, тощо, тобто запаси ресурсів залежать від розвитку технічних знань.
Зв'язок між економічним зростанням і станом довкілля, на думку адептів зростання, перебільшений. Прискорення економічного зростання не обов'язково означає посилення забруднення. Вони вважають, що забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки наслідком того, що частина довкілля – річки, озера, моря, океани, повітря – трактується як спільна для використання власність. Ця власність стала нашим смітником. Для зменшення забруднення довкілля прихильники економічного зростання пропонують запровадити законодавчі обмеження або спеціальні податки.
3 нинішньої полеміки про економічне зростання випливає, що воно не є абсолютним благом. Наслідки безперервного зростання обсягу виробництва для довкілля та способу життя потрібно обов'язково враховувати за будь-якого підходу до оцінки майбутнього економічного стану [21, c. 54–59].
Економічне зростання – основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни – є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні [14, c. 43–56].
В економічній літературі суть економічного зростання визначається по-різному. З одного боку, воно визначається як збільшення загального обсягу ВНП за певний період або ж як збільшення ЧНП на душу населення, а з іншого – як ситуація, за якої, разом із зростанням населення, відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Інші економісти ототожнюють економічне зростання з розвитком економіки взагалі – зростання продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо. Однак більшість вчених під економічним зростанням розуміють такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво, яке перебуває в постійному русі, в динаміці.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, а й має місце виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом. Економічне зростання та економічний розвиток тісно взаємопов'язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час, як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.
Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток – це якісне економічне зростання. [20, с. 224]
Економічне зростання дає можливість забезпечувати постійно зростаючі потреби людей, вирішувати болючі соціально-економічні проблеми, проблеми обмеженості економічних (виробничих) ресурсів. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу – здебільшого за рік, по-друге – темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період [22, c. 21–34].
Економічне зростання має свою систему показників, за допомогою яких характеризується його кількісний чи якісний стан. Основні показники такі: річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках; абсолютний приріст національного доходу або ВНП (ВВП) за рік; приріст національного доходу на душу населення за відповідний період.
Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій.
Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність. Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів:
фактор пропозиції;
фактор попиту;
фактор ефективності;
соціокультурні, інституційні та інші фактори. [12, с. 144]
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання, що визначається:
кількість та якість природних ресурсів;
кількість та якість трудових ресурсів;
обсяг капіталу країни;
технологія.
Перелічені фактори пропозиції, які називають «колесами економічного зростання», визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.
Природні ресурси – це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише декілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко просуватися шляхом економічного зростання, зокрема Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші. Більшість країн світу небагата на природні ресурси. Проте навіть дуже бідні на них країни – Швейцарія, Японія чи Ізраїль – демонструють високі темпи економічного зростання і забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі [11, c. 43–44].
На думку багатьох економістів, трудові ресурси – пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці – становлять найважливіший фактор економічного розвитку. Справді, інші фактори виробництва (капітал, сировину, технологію) можна купити в інших країн. Проте застосування високопродуктивної техніки в місцевих умовах вимагає кваліфікованих працівників.
Для збільшення обсягу капіталу (устаткування, виробничих будівель, доріг) необхідне скорочення поточного споживання впродовж десятиліть. У розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу; і навпаки, найбідніші країни часто можуть заощаджувати лише 5% національного доходу. Крім того, значна частина цих невеликих заощаджень спрямовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці [10, c. 12–19].
Крім трудових, природних ресурсів та капіталу, четвертим життєво важливим фактором економічного зростання є технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання в індивідів підприємницького духу. Країна не може процвітати без власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові підприємства, освоювати нові технології, розв’язувати трудові конфлікти.
Збільшення реального продукту і доходу можна одержати або шляхом залучення більшого обсягу виробничих ресурсів, або продуктивнішим їх використанням. У кінцевому підсумку величина реального ВВП визначається як добуток трудових затрат на продуктивність праці. Величина трудових затрат залежить від чисельності зайнятих та середньої тривалості робочого тижня. У свою чергу, кількість зайнятих залежить від загальної чисельності населення в працездатному віці та частки в ньому того населення, яке бере активну участь у суспільному виробництві. Середня тривалість робочого тижня визначається діючими в кожній країні законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки тощо. Продуктивність праці перебуває під впливом багатьох факторів, серед яких головними є технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили.
Кожний із факторів економічного зростання вимірюється різними показниками:
Таблиця 1. Показники факторів економічного зростання
|
Фактори зростання |
Кількісні показники фактора |
Заходи повного використання та підвищення ефективності |
Показник ефективності використання |
|
1. Природні ресурси |
Показник для кожного конкретного виду |
Комплексна і глибока переробка |
Ресурсомісткість продукції |
|
2. Трудові ресурси |
Чисельність населення в працездатному віці |
Підвищення рівня освіти, поліпшення здоров'я, вдосконалення організації праці |
Продуктивність праці |
|
3. Основний капітал |
Вартість |
Вдосконалення організації виробництва |
Фондовіддача |
|
4. Науково-технічний прогрес |
Витрати на нову техніку, технології тощо |
Розвиток сфери наукових досліджень та дослідницько-конструкторських розробок, впровадження їхніх результатів |
Підвищення ефективності суспільного виробництва |
Теорія економічного зростання враховує також різноманітність сучасного світу і крім індустріально розвинутих країн вона включає країни, що розвиваються.
Вважається, що коли розвинуті країни застосовують однакові технології, то можна очікувати приблизно однакових темпів їхнього зростання. Але якщо країни, що розвиваються, застосовували однакові технології, темпи зростання у них були б різними через різне сприйняття цих технологій.
Останнє є дуже важливим для України, де однаково актуальними є питання і економічного зростання, і впровадження сучасних технологій. Початковий повиток у вигляді інвестицій і нових технологій може дати різні наслідки. [3, с. 264]
Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів [5, c. 32–37].
Фактори пропозиції й попиту, які впливають на економічне зростання, взаємопов’язані. Наприклад, неповне залучення трудових ресурсів уповільнює темпи нагромадження капіталу, а низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть спричинити безробіття.
Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси най економніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільна ефективність).
Існує низка інших факторів, які впливають на економічне зростання, проте вони тяжко піддаються кількісній оцінці. Це передовсім соціокультурні та інституційні чинники. Зокрема, значний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна та політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво – це престижні види діяльності, а особи, зайняті ними, користуються повагою. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах її оцінують як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. Нарешті, у довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури укладання і виконання угод, і вони розвиваються, як правило, значно швидше, ніж країни з недемократичними, не правовими режимами.
В усіх державах можуть виникати перешкоди, що уповільнюють або стримують економічне зростання. Найчастіше вони пов’язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання державних інституцій у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а податкова система може підривати стимули до праці та інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво і здирство, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності.
Вагомим соціально-культурним чинником, що може гальмувати виробництво та економічне зростання, є наголос суспільства радше на виконання обов’язків, а не на особистій ініціативі. Нерідко дотримання релігійних звичаїв і обрядів суттєво обмежує тривалість робочого дня або робочого року і скеровує ресурси замість інвестування на здійснення різних релігійних церемоній.
Важливими чинниками, які стримують економічне зростання, є несумлінне ставлення до праці, господарські злочини, припинення роботи через трудові конфлікти та ін.
Як уже зазначалося, найбільш потужним фактором економічного зростання є технічний прогрес. Він тісно пов’язаний з інвестиційною політикою. Інвестиції по-різному можуть впливати на економіку – одні інвестиції призводять переважно до економії витрат праці та збільшення витрат в основні фонди. Їх називають трудозберігаючими. Інші інвестиції, навпаки, є фондозберігаючими. Якщо перші призводять до збільшення прибутку стосовно заробітної плати, то другі – до збільшення зарплати стосовно прибутку. В дійсності економічному зростанню сприяють інвестиції в основні фонди.
Загальне уявлення про взаємодію всіх факторів економічного зростання дає крива виробничих можливостей. Побудова цієї кривої визначається тим фактом, що обмеженість ресурсів суспільства обмежує і загальний обсяг виробництва. Окрім цього будь-яке збільшення виробництва певного виду продукції потребує обмеження ресурсів на виробництво іншого виду. На мал. 1.1 точки А і Г показують дві нереалістичні ситуації, коли всі економічні ресурси витрачалися б на виробництво або предметів споживання, або інвестиційних товарів. У дійсності економіка знаходить баланс у розподілі своїх ресурсів між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. Це показують точки Б і В на кривій виробничих можливостей.
Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей свідчить, що в економіці повністю задіяні всі ресурси, тобто економіка досягла своїх потенційних значень. Якщо економіка знаходиться в положенні точки Д, то це означає, що вона виробляє певну кількість споживчих та інвестиційних товарів, але використовує свої ресурси неефективно, її потенційні можливості далеко не вичерпані. Стрілками від точки Д показані три можливих варіанти переходу економіки до стану потенційного виробництва. Якщо в економіці відбуваються кількісні та якісні зміни в її ресурсах, тобто діють фактори економічного зростання, то це ілюструється зміщенням кривої виробничих можливостей вправо з положення А>1>Б>1> до положення А>2>Б>2> на мал. 1.2. Причому положення А>2>Б>2> визначається двома моментами. По-перше, співвідношення попиту і пропозиції товарів і послуг. По-друге, абсолютною величиною пропозиції, тобто дійсною величиною виробничих потужностей економіки. Але відмітимо, що зображене на мал. 1.2 економічне зростання відбиває можливості досягнення економікою потенційних обсягів виробництва, однак не гарантує того, що економіка дійсно здатна функціонувати в такому режимі. Економіка може не зуміти реалізувати свої нові можливості [45, c. 79–82].
Отже, крива виробничих можливостей може зміститися вправо, а виробництво може не здійснюватися в більшому обсязі.
За допомогою кривої виробничих можливостей можна простежити залежність між обраними в поточному періоді альтернативами і майбутніми можливостями економіки. На мал. 1.3а) і 1.3б) зображено дві ситуації: якщо суспільство обирає в поточному періоді таку структуру виробництва, яка сприяє технічному прогресу, воно забезпечує більші виробничі потужності в майбутньому, більше економічного зростання (мал. 1.3а)); але якщо в суспільстві поточні пріоритети надаються споживчим товарам, то майбутнє економічне зростання хоча і можливе, однак відбувається значно нижчими темпами, ніж за умов першої альтернативи (мал. 1.3б).
Отже, крива виробничих можливостей позволяє аналізувати поточний стан економіки і визначити стратегічні аспекти економічної політики.
Поряд з факторами, що зумовлюють економічне зростання, існують і такі, що стримують його. До них належать обмеження з боку сукупного попиту (недостатній рівень сукупних витрат призводить до того, що дійсні темпи зростання відстають від потенційно можливих), соціально-політична атмосфера в країні, ресурсні та екологічні обмеження, державне втручання у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність щодо регулювання безпеки праці, охорони здоров'я працюючих та охорони довкілля тощо). До факторів, які негативно впливають на процес економічного зростання, належать злочини в царині господарської діяльності, недобросовісне ставлення до праці, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови (насамперед для сільськогосподарського виробництва), тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.
Економічне зростання має важливіше значення, ніж стабільність. Це пояснюється тим, що саме завдяки такому процесові з'являється більша можливість для вирішення соціально-економічних проблем як у межах держави, так і на міжнародному рівні, підвищується матеріальний добробут та рівень життя населення [14, с. 271].
1.2 Типи економічного зростання
В залежності від того, яким способом досягається результат, розрізняють два типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний.
При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх, незмінному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці та ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції, у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресурси (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо) [33, c. 67–69].
Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання обсягу суспільного продукту на ґрунті якісного удосконалення факторів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефективних засобів виробництва та більш досконалій технології та організації праці.
Проте, поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенсивне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від відповідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих факторів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці визначається витратами та продуктивністю праці. Витрати-праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьованих ними годин. Продуктивність праці визначається кількістю продукту, виробленого в одиницю часу, або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.
Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівників, ефективного розміщення ресурсів тощо.
З технічним прогресом тісно пов'язані інвестиції у виробництво, тобто додаткові втрати капіталу для розширення виробництва. Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці.
Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкладень значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.
Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбінаціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма – збільшення витрат одних ресурсів викликає збільшення витрат інших ресурсів; обернена – збільшення витрат одних ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростання продуктивності праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростання фондоозброєності).
Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективністю цієї заміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейтральна [42, c. 55–64].
При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі темпи приросту фондоозброєності вищі за темпи зростання продуктивності праці та національного доходу.
При фондозберігаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжуються економією основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (основного капіталу або засобів виробництва) на 1% викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).
Нейтральна форма характеризується тим, що хоч підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати, і виробничі фонди (основний капітал) зростають тими ж темпами, що і ВСП та національний дохід.
Фондомістка форма зростання має місце в галузях і виробництвах, де праця людей недостатньо озброєна виробничими фондами, фондозберігаюча форма в галузях з високою фондоозброєністю, де економічне зростання досягається за рахунок більш раціонального використання наявною виробничого потенціалу.
У реальній дійсності обидва типи економічного зростання співіснують, але здебільшого переважає один із них. Тому в аналітичній економії говорять про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення значення в національній економіці інтенсивного типу економічного зростання називають інтенсифікацією економіки.
У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.
Висновок до розділ 1
Економічне зростання означає збільшення реального ВВП країни за рік порівняно з попереднім роком. Воно дає змогу повніше задовольняти потреби людей, скорочувати тривалість робочого дня і збільшувати час відпочинку, подовжувати тривалість освітньої та професійної підготовки молодого покоління, полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Загалом економічне зростання дає нації змогу повніше реалізувати її економічні цілі та здійснювати нові виробничі й соціальні програми.
Економічне зростання визначають чотири групи факторів. Фактори пропозиції: а) кількість та якість природних ресурсів; б) кількість та якість трудових ресурсів; в) капітал; г) технологія. Фактор попиту – це таке макросередовище, в якому сукупні видатки достатні для того, щоб національна економіка змогла повністю реалізувати свій виробничий потенціал, який визначають фактори пропозиції. Фактор ефективності передбачає, що національна економіка продукує товари й послуги з найнижчими витратами (виробнича ефективність), і ресурси спрямовуються на виробництво найцінніших для суспільства життєвих благ (розподільна ефективність). Четверта група – це соціокультурні та інституційні чинники, які можуть сприяти економічному зростанню або стримувати його.
Економічне зростання має як позитивні так і негативні наслідки. До позитивних можна віднести:
– економічне зростання дозволяє забезпечити більш високий рівень життя;
– дає змогу здійснювати нові програми поліпшення життя бідних верств населення;
– впливає на авторитет країни у світі;
– полегшує розв’язання проблеми обмеженості ресурсів.
Економічне зростання є бажаним та позитивним явищем, але воно має і негативні наслідки:
– економічне зростання часто призводить до руйнування середовища, у якому мешкають люди;
– сприяє дегуманізації особистості;
– призводить до перетворення працівників у додаток до машин;
– зростання ВВП і багатства не вирішують проблему справедливого розподілу цього багатства, тобто проблему бідності.
2. Специфіка і динаміка економічного зростання США
2.1 Фактори економічного розвитку США
Сполучені Штати Америки – найрозвиненіша країна світу, одна з найбільших за територією та чисельністю населення держава, їх площа становить 9,4 млн. км2 (четверте місце після Росії, Канади й Китаю), населення – 297,8 млн. чол. в 2005 р. (третє місце після Китаю та Індії). ВВП Сполучених Штатів у 2005 р. дорівнювало 12 280 млрд. дол. або вдвічі більше, ніж ВВП Японії (4395 млрд. дол.), та навіть трохи більше за сукупний ВВП країн Європейського Союзу (8263 млрд. дол.). Валовий національний продукт (ВНП) США в тому ж році складав 10 479 млрд. дол. Частка Сполучених Штатів у валовому світовому продукту (ВСП) досягає 25%, у світовій промисловості – 18% [7, c. 167–170].
Наведені цифри, хоч і узагальнено, характеризують величезну потужність економічного потенціалу США. Їх вплив на світову економіку такий значний, що навіть невеликі спади в американській економіці, що трапляються, негативно позначаються на економіках майже всіх країн світу. І навпаки, економічне піднесення США означає розширення їх ринку, в тому числі для імпорту, що сприяє пожвавленню кон’юнктури багатьох товарних ринків. Частка США у світовому експорті товарів становить 13%, а в імпорті – 19%. Таким чином, внутрішній ринок США е дуже привабливим для бізнесменів інших країн. Для деяких навіть розвинутих країн американський ринок є важливим чинником розвитку національної економіки, наприклад, понад 30% експорту товарів з Японії прямує в США. Значною є також частка США в зовнішній торгівлі послугами – 19% в експорті та 13% в імпорті [16, c. 123–125].
Таблиця 2. Основні показники
|
Територія 9,4 млн. км2 |
|
Населення (2005 р.) 297,8 млн. чол. |
|
Державний устрій Федеративна республіка |
|
Столиця Вашингтон |
|
ВВП (2005 р.) 12 280 млрд. дол. |
|
ВВП на душу населення (2005 р.) 40601 дол. |
|
Експорт (2005 р.) 1019 млрд. дол. |
|
Імпорт (2005 р.) 1508 млрд. дол. |
|
Національна валюта долар (= 100 центів) |
|
Сальдо платіжного балансу (2005 р.) -489 млрд. дол. |
|
Зовнішній борг (2005 р.) 1,4 трлн. дол. |
Вплив США на світову економіку здійснюється не тільки величиною їх внутрішнього ринку. Американські компанії, які в переважній мірі є основою світової мережі ТНК, контролюють виробництво товарів та послуг у багатьох країнах. Американські фірми лідирують за обсягом прямих іноземних інвестицій. Але найголовнішим чинником впливу США на розвиток економіки сьогодні є, безумовно, їх технологічне лідерство. Протягом усього минулого століття майже всі визначальні для науково-технічного прогресу винаходи запроваджувалися у масове виробництво найперше в США, навіть якщо винахід було здійснено фахівцями іншої держави. Більшість найважливіших наукових відкриттів останнього десятиліття в галузі техніки, біотехнології належать вченим та інженерам США. Цьому сприяє наявність потужної мережі науково-дослідницьких закладів в країні-й значні капіталовкладення в НДДКР. У 2005 р. загальні витрати на дослідження й розробки становили 264 млрд. дол., – сума, яка поки що недосяжна для будь-якої іншої країни. Витрати на школи й вищі навчальні заклади становили 635 млрд. дол. або 6,5% ВВП. Технологічний відрив США від своїх конкурентів особливо відчутний в таких галузях, як авіакосмічна техніка, електронно-обчислювані машини, біоінженерія, атомна технологія – тобто в тих галузях, які сьогодні визначають основні напрямки науково-технічного прогресу. Вступ розвинутих країн до постіндустріальної фази розвитку надає Сполученим Штатам додаткових переваг, оскільки вони лідирують у галузі інформаційних технологій.
Величезний економічний потенціал США визначає їхню політичну могутність, яка виявляється також і в міжнародних економічних відносинах. Вплив США на діяльність таких організацій, як ОЕСР, Світовий банк, МВФ, Економічна й соціальна рада 00Н, Світова торговельна організація, – беззаперечний. Так, саме від позиції США в першу чергу залежить прийняття чи неприйняття якихось держав до СОТ. Через механізм НАТО, де Сполучені Штати також є лідером, вони ініціюють політику економічної блокади держав, які на думку американського уряду, загрожують національній безпеці США або порушують міжнародні принципи демократії (серед недавніх прикладів – Лівія, Ірак, Югославія, Афганістан).
США мають найбільшу частку внесків у фонди найавторитетніших міжнародних організацій – в багатьох організаціях системи 00Н, в Світовому банку, МВФ. В деяких випадках від частки внесків залежить кількість голосів, які держава має в процесі прийняття важливих рішень. Наприклад, в Міжнародному валютному фонді США мають 18% голосів, тоді як Японія й Німеччина – по 6,5%, Франція й Велика Британія – по 5,0%. Подібна ситуація і в Міжнародному банку реконструкції й розвитку, де квота США складає 17%. І хоч США поодинці не можуть заблокувати прийняття небажаного для себе рішення, вага їхнього голосу спричиняє значний вплив при голосуванні. Діяльність деяких організацій системи 00Н відчутно залежить від внесків в їх фонди, тому позиція США з найбільшими внесками має для них неабияке значення. Свого часу США і Велика Британія припинили внески у фонд ЮНЕСКО (на підставі звинувачення їх з боку членів цієї організації у проведенні політики неоколоніалізму), чим поставили організацію у досить скрутне становище [35, c. 98–104].
Сполучені Штати Америки є лідером процесу глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активізуючи цей процес. Саме по собі це природно, зважаючи на економічний і політичний вплив США і, зокрема, на глобальний характер американських ТНК. Проте деякі політичні діячі й рухи вбачають в глобалізації намагання США підкорити світову економіку, політику й культуру американським інтересам і встановити «Pax americana», тобто світ за американським зразком, в якому США панували б цілком і повсюди. Така точка зору, якщо й має деякі підстави, все ж таки є досить односторонньою; вона не враховує, що глобалізація – об'єктивний процес, що не залежить від волі окремих політиків або урядів. Крім того, антиамериканські виступи в контексті антиглобалізаційного руху безперспективні, оскільки сьогодні, особливо після розпаду СРСР і соціалістичної системи, немає сили, яка спромоглася б позбавити США їх економічного, політичного й військового лідерства у світі.
Фактори, що піднесли економіку США до сьогоднішнього рівня, можна об'єднати в три основні групи: історико-економічні, природничі й геополітичні [25, c. 21–25].
Історико-економічні особливості розвитку. Сполучені Штати Америки – країна, заснована європейськими (переважно) переселенцями та їх нащадками.
До початку XVII століття, коли в Північній Америці розпочалася колонізація, індіанців-аборигенів нараховувалося трохи більше 2 млн. чол. Отже територія була дуже рідко заселена, обсяжні землі займалися переселенцями для обробки. Крім того, в багатьох випадках аборигени виганялися зі своїх земель. В північних колоніях переважали невеликі сімейні ферми, на півдні – плантаторські господарства.
Вже на ранніх стадіях колонізації сільське господарство американських колоній мало переважно товарний характер, незважаючи на намагання англійського уряду поширити тут феодальні порядки. Війна колоністів з Англією, що закінчилася їх перемогою й проголошенням 4 липня 1776 р. Сполучених Штатів Америки, розширила можливості розвитку ринкових відносин в сільському господарстві. Щоправда, до середини XIX століття ці відносини мали незвичайний характер, оскільки в значній мірі базувалися на праці рабів, вивезених з Африки. З одного боку, використання рабів було викликано нестачею працівників-найманців у сільському господарстві; з іншого боку, рабська праця була неефективною, вона гальмувала зростання продуктивності в сільському господарстві. Громадянська війна (між буржуазією Півночі й плантаторами Півдня) 1861–1865 рр. мала наслідком ліквідацію рабовласництва. Це остаточно знищило усі перешкоди для капіталістичного розвитку сільського господарства в США. В 1862 р. було прийнято закон про гомстеди, тобто про фактично безкоштовну роздачу земельних ділянок по 160 акрів бажаючим їх обробляти. Цей закон мав виключно важливе значення для розвитку фермерства. Практично до кінця XIX століття залишалися вільні землі, придатні для обробки, і кожен мав можливість їх придбати; оренда до цього часу була відсутня, як відсутня була й абсолютна рента.
Фермерський тип розвитку сільського господарства, позбавлений залишків феодальних відносин, притаманних Європі того часу, виявив високу ефективність. Він згодом поширився на інші країни й регіони (зокрема, на Південну Україну), й одержав назву «американського шляху» розвитку капіталізму в сільському господарстві. Вже в першій половині XIX століття США перетворилися на великого виробника зерна (особливо кукурудзи), бавовни й тютюну. Сільське господарство мало високотоварний характер, значна кількість ферм і плантацій працювала на зовнішній ринок. В середині того ж століття 80% виробленої в країні бавовни експортувалося. Швидко розвивалося скотарство, чому сприяли як неосяжні пасовиська на Заході, так і наявність дешевого зерна, особливо в центральних штатах. Саме розвиток аграрних відносин на чисто ринкових засадах, не обтяжених феодальними й напівфеодальними перепонами, став першоосновою подальшого стрімкого розвитку американської економіки. Аграрний сектор надав імпульсу розвиткові галузей економіки, особливо промисловості, яка в значній мірі обслуговувала сільське господарство. Так, першою машиною, що була винайдена у США, була машина для очищення бавовни; її застосування дозволило суттєво збільшити площу плантацій під цю культуру.
Застосування машинного виробництва в економіці США значною мірою стимулювалося дефіцитом найманої робочої сили, що відчувався досить довго, незважаючи на безперервну імміграцію у XVIII–XIX століть. Промисловий переворот здійснився в США трохи пізніше, ніж в Англії, але раніше, ніж в інших європейських країнах. Вже в першій половині XIX століття фабрика замінила тут мануфактуру. Американці не тільки активно застосовували техніку, зроблену в Європі, але й робили свої винаходи, які мали світове значення. Тільки в першій половині XIX століття в США були винайдені пароплав, паперова та швацька машини, жатка, паровий молот, пневматична шина, ротаційна типографська машина, турбіна, фосфорний сірник та ін. Колонізація нових земель супроводжувалася стрімким розвитком залізничної мережі. Промисловий переворот значно прискорив розвиток американської економіки; вже по закінченні Громадянської війни США посідали четверте місце у світі (після Англії, Франції й Німеччини) за обсягом виробництва, а наприкінці XIX століття вийшли на перше, з якого вже не сходять по сьогоднішній день.
У XX столітті науково-технічний прогрес в США здійснювався більш високими темпами, ніж в інших країнах. Наявність вже досить розвинутої технічної бази, капіталу та інтелектуального потенціалу дозволили Сполученим Штатам випереджати своїх конкурентів принаймні на один крок при кожному ривку НТП. Уряд США завжди з великою увагою ставився до розвитку інноваційної сфери, її ролі в національній економіці. Ще в 1980 р. частка уряду у фінансуванні інноваційних розробок в промисловості становила 31,5%; в 90 х роках вона знизилася до 15,5%, тоді як частка приватних компаній підвищилася з 65,1 до 74,5%. На 1 долар, вкладений в НДДКР, припадає 9 доларів зростання ВВП [31, c. 543–550].
Однією з найважливіших передумов економічного зростання США є імміграція. Перші іммігранти (XVII–XVIII століття), як вже зазначалося, ставали переважно фермерами. У процесі промислового перевороту відчувалася нестача робочих рук, що стимулювало ще більший приплив іммігрантів. Особливо інтенсивною була імміграція в 40–50 роках XIX століття; за 15 років (з кінця 40 х років) до США прибуло 4 млн. мігрантів, їх частка в загальній чисельності населення країни становила 13–14%. Позитивне значення імміграції для економіки США має декілька проявів.
Якщо в Європі клас найманих робітників формувався за рахунок розорення селянських господарств, і цей процес йшов повільно, то США одержували «готові» робочі руки у досить великій кількості, а це сприяло швидкому розвиткові і промисловості, і сільського господарства. Слід звернути увагу також на якісну сторону імміграційного руху. Вже першими поселенцями, в XVII столітті, були люди енергійні, такі, що йшли на ризик втратити все, навіть життя, не боялися труднощів, пов'язаних із становленням господарства в невідомій країні. Своєю сумлінною працею вони освоювали територію і створювали ефективно діючі ферми. Дух підприємництва, воля до подолання незгод, наполегливість у праці стали невід'ємними рисами американської нації.
Імміграція в США спочатку йшла переважно з Англії (80% білого населення наприкінці XVIII століття), а також з Нідерландів, Швеції, Німеччини, тобто з країн, які вже знаходилися на досить високій стадії економічного розвитку. Новій батьківщині вони віддавали свої знання, досвід, що сприяло застосуванню передових для тих часів методів праці. З середини XIX століття в імміграційних потоках збільшилася частка ірландців, а з кінця того ж століття – італійців, латиноамериканців, поляків, українців. Іммігранти цієї хвилі поповнювали склад робітників переважно середньої і низької кваліфікації, потреба в яких стимулювалася бурхливим розвитком будівництва і сфери послуг. Після другої світової війни уряд США застосовує жорсткі імміграційні закони, й маса імміграційного руху поступово знижується. Тепер Сполучені Штати «відбирають» найбільш кваліфіковану робочу силу, інженерів та програмістів, науковців, визнаних творчих працівників культури, лікарів, фармацевтів. Таким чином підтримується високий рівень інтелектуального потенціалу американської нації.
Творчі сили, підприємницька ініціатива американців підтримується демократичним устроєм США. В 1787 р. була прийнята конституція, яка в 1789 р. була доповнена «Біллем про права». Вона проголошувала свободу слова, друку, зборів, релігії, недоторканність особи. На той час вона була найдемократичнішою конституцією у світі й слугувала взірцем для політичних кіл багатьох інших країн. Хоч не всі положення законодавства реально виконувалися, все ж таки воно давало досить широку можливість особі виявити свої здібності. Американське суспільство характеризується відкритістю спілкування, яке не обтяжене консервативними традиціями та умовностями. Це сприяло вже на перших етапах розвитку країни досить інтенсивній вертикальній мобільності населення.
Природно-ресурсний потенціал США дуже великий. Вони мають значні агрокліматичні, мінеральні й біологічні ресурси. Справжнім багатством країни є її земельні ресурси. США мають не тільки велику територію, але й високу частку земель, придатних для сільського господарства. Ця частка складає в США 63%, тоді як у Канаді – 7%, Китаї – 40%, Японії – 16%. За площею сільськогосподарських угідь (понад 5 млн. км2) США посідають перше місце у світі. Значна частина угідь являє собою родючі землі, на зразок чорноземів. США розташовані в сприятливих кліматичних умовах; за винятком Аляски їх територія лежить південніше 60-ї паралелі, тобто широти Києва. Це дає змогу вирощувати не тільки культури помірного клімату, але й субтропічні: бавовну, цукрову тростину, цитрусові. До речі, за врожаєм цитрусових США посідають перше місце у світі. М'який клімат дозволяє розгорнути високорозвинену туристську індустрію на величезному просторі вздовж океанського узбережжя; особливо в цьому плані відрізняється Каліфорнія й Флорида.
Надра Сполучених Штатів дуже багаті на корисні копалини, запаси яких принципово можуть забезпечити потреби країн майже повністю. Значними є поклади вугілля, нафти й газу. За запасами вугілля США посідають друге місце у світі, газу – третє, нафти – одинадцяте. Вугілля США навіть експортують у великій кількості. Щодо нафти, то половину потреб в неї країна імпортує; справа в тому, що експлуатуються тільки високорентабельні родовища, а інші консервуються. Така ж ситуація і з газом. Маючи великі запаси палива, Сполучені Штати досить легко перенесли нафтову кризу початку 70 х років минулого століття; різке підвищення цін на нафту підняло рентабельність багатьох родовищ, які раніше були законсервовані [22, c. 42–49].
Великі родовища металевих копалин, особливо залізної (5 місце у світі) та мідної (1 місце у світі) руд. Проте деякі з них вона імпортує в значній кількості: це олово, нікель, хроміти, марганець. До речі, для нашої марганцевої промисловості американський ринок був би дуже до речі, якби Україні вдалося б на нього пробитися.
США мають значні ресурси деревини. За покритою лісом територією вони посідають четверте місце у світі (після Росії, Бразилії та Канади), за запасами деревини – третє (після Росії та Бразилії), а за її вивозом (розробкою) перше. Втім, власної деревини Сполученим Штатам не вистачає й тому значну її частину імпортують, переважно з Канади.
Загалом США добре забезпечені різноманітними природними ресурсами, і це дозволяє їм здійснювати гнучку політику на світових ринках сировини. Свого часу саме корисні копалини стали підґрунтям створення славнозвісних монополій Моргана (вугілля та залізна руда), Рокфеллера (нафта), Меллона (кольорові метали, нафта). Незважаючи на те, що США мають великі запаси мінеральної сировини, вони її імпортують у значній кількості, оскільки потреби американської промисловості в сировині не задовольняються місцевими запасами. Справа не в тому, що своїх запасів мало, а в тому, що імпортна сировина часто дешевша. Американські ТНК намагаються встановити контроль над розробкою найцінніших родовищ корисних копалин, особливо в країнах, які розвиваються. До 70 х років минулого століття сім велетенських нафтових компаній («Сім сестер», серед яких одна англо-голандська, одна англійська, інші американські) контролювали практично весь нафтовий ринок, аж поки організація ОПЕК не порушила світове панування цієї олігополії.
З переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку значення природних ресурсів в економіці знижується. Проте тривалий час добра забезпеченість Сполучених Штатів основними видами сировини сприяла зростанню їх економічної могутності. Крім того, є ресурси, значенні яких не тільки не падає, а навіть збільшується з часом. До них належать агрокліматичні ресурси, якими США забезпечені краще будь-якої іншої країни. Водночас Із загальним зниженням металомісткості виробництва зростає потреба в рідкісних металах для електроніки й ракетно-космічної техніки, а СПІА мають запаси багатьох з них [30, c. 457–459].
Геополітичні фактори економічного розвитку США обумовлюються особливостями їх географічного положення й історичною орієнтацією на групу розвинутих країн, до якої належать і вони самі.
Географічне положення США відігравало і відіграє суттєву роль в історії країни. Відокремленість широкими просторами океанів від Європи і Далекого Сходу – регіонів неспокійних в політичному відношенні тривалий час – надала Сполученим Штатам безпеку від іноземної навали практично увесь час їх існування після здобуття незалежності. Сама перемога в боротьбі за незалежність над англійцями в значній мірі стала можливою через те, що Англії було важко вести воєнні дії у віддаленій країні. Протягом двох світових воєн жодна ворожа бомба не впала на територію США (якщо не враховувати епізод з Пірл-Харбором), хоч Сполучені Штати брали активну участь у воєнних діях, але – на чужій території. Європа протягом XX століття двічі лежала в руїнах, тоді як економіка США не тільки не постраждала, але й зміцніла за рахунок військових поставок воюючим сторонам. Протягом Першої світової війни експорт США тільки в країни Антанти збільшився в 4 рази. Військові поставки стимулювали розвиток промисловості. В 1920 р. на США припадало 85% світового виробництва автомобілів, 66% видобутку нафти, 60% виплавки алюмінію, 40% чавуну й сталі. Золоті запаси США суттєво поповнилися. Обсяг промислового виробництва збільшився у 2,6 рази [45, c. 124–127].
Друга світова війна надала нового імпульсу розвиткові економіки США. Спочатку Америка постачала продукцію обом воюючим сторонам, що було дуже прибутковим для американського бізнесу. Після вступу США у війну поставки (в значній мірі за ленд-лізом) зосередилися на країнах антигітлерівської коаліції. Виробничі потужності промисловості за роки війни збільшилися на третину. На 32% збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції. В 1945 р. частка США у світовому виробництві (без урахування соціалістичних країн) виросла до 60%, частка у світовому експорті – до 40%.
Після закінчення війни США вийшли єдиною з розвинутих держав, чия економіка суттєво зміцнилася. Сполучені Штати отримали нагоду взяти участь у відбудові зруйнованої економіки, в першу чергу, західноєвропейських країн. За «Планом Маршала» в країни Європи надійшла економічна допомога у вигляді американських кредитів та інвестицій, безкоштовних поставок товарів. Західна Європа була економічно відроджена у відносно короткий термін, не в останню чергу, завдяки цій допомозі. Економічний і політичний вплив на західноєвропейські країни внаслідок «Плану Маршала» суттєво зміцнів. І хоч надалі частка США у світовій економіці знизилася, їх політичний авторитет залишився непохитним серед розвинутих країн.
Геополітична ситуація США визначає їх геополітичну стратегію. В перші десятиліття після здобуття незалежності увага американських політичних кіл і бізнесменів була привернута до американських континентів – як на північ від США, так і на південь. В 1823 р. президент Монро в посланні до Конгресу заявив, що США не допустять втручання Європи у справи американських країн і створення тут нових колоній. Це послання здобуло назву «доктрини Монро», яку звичайно формулювали словами «Америка для американців». Реальне втілення «доктрини Монро» у життя означало зміцнення економічних і політичних ' позицій США в Латинській Америці та територіальне розширення самих Сполучених Штатів. Останнє досягалося як силою, так і на «комерційних засадах». Внаслідок війни з Мексикою США приєднали величезну територію, яка складає сьогоднішні штати Каліфорнію, Неваду, Арізону, Нью-Мексико, Юту, Колорадо, Техас. Інші землі куплені за золото: у Франції – Луїзіана, у Іспанії – Флорида, в Англії – Орегон, у Росії – Аляска. Перед початком XX століття США економічно панували практично повністю в Північній Америці; капітал США мав тут переваги перед європейським, хоч і відчував певну конкуренцію з англійським та французьким.
Завоювавши міцні позиції на американських континентах, США у своїй політичній стратегії повертають увагу до Європи. До Першої світової війни Сполучені Штати дотримувалися певного нейтралітету щодо європейських політичних справ, дотримуючись «політики ізоляціонізму». Із вступом США (в 1917 р.) у війну їх політичні орієнтири змінилися. Посилюється їх економічне проникнення в Європу, міцніють зв'язки між американськими та європейськими монополіями. США відігравали активну роль в антигітлерівській коаліції, й після закінчення Другої світової війни вони стали беззаперечним політичним лідером всього Західного світу. Організаційно їх лідерство виявилося у створенні НАТО, згодом ОЕСР, д>е> авторитет США беззаперечний. Слід мати на увазі, що американський народ має переважно європейське коріння; за культурою й конфесійне США тяжіють до Західної Європи. З іншого боку, європейці сприймають американців як споріднений народ, і це полегшує економічне, політичне й культурне проникнення США до країн Європи, на відміну від країн Азії (особливо Японії й Китаю) та Африки. В економічному плані США та Європейський Союз виступають на міжнародних ринках, з одного боку, як конкуренти, але з іншого боку, – як партнери, що спільно діють у складних ситуаціях. Посилення зацікавленості США в економічних і політичних контактах з Європою не означає послаблення їх інтересу до країн Північної й Південної Америки. Ще в 1890 р. під егідою США було утворено Міжнародний союз американських республік. В 1948 р. його замінила Організація американських держав (ОАД), яка сполучає 36 країн обох американських континентів. Хоч ОАД є, в основному, політичною організацією, проте серед головних напрямків її діяльності є й економічні.
З кінця XX століття значні зусилля США спрямовують на досягнення економічної інтеграції в межах Північної Америки. В 1994 р. була утворена Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА, до якої увійшли США, Канада й Мексика. НАФТА має великий природно-ресурсний, людський, виробничий і фінансовий потенціал. Вже сьогодні економічні відносини між країнами цього згуртування дуже інтенсивні. В США реалізується 80% експорту Канади і 70% Мексики. В Канаді реалізується 23% експорту США, в Мексиці – 14%. В імпорті США Канада посідає перше місце – до 20%[41, c. 654–655].
З утворенням вільної торгівлі для американських товарів і капіталів широко відкриваються ринки Мексики й Канади. Американські фірми матимуть більш вільний доступ до багатьох мінеральних ресурсів і деревини Канади, до мексиканської нафти. Дешева робоча сила в Мексиці сприяє притоку сюди споживчий ринок США для продукції своєї легкої промисловості та сільськогосподарської продукції. Привабливим для мексиканців є ринок робочої сили в США; проте поки що існують обмеження на пересування робочої сили в межах НАФТА. Механізм утворення зони вільної торгівлі в Північній Америці передбачає: доступ до ринків; лібералізацію інвестиційної діяльності; гарантії на підприємницьку діяльність; узгодження стандартів. Протягом 15 років мають бути ліквідовані всі торговельні й інвестиційні перешкоди між країнами НАФТА, митні податки усунені.
Поки що НАФТА інтегрує тільки країни Північної Америки. Але вже багато латиноамериканських політиків розглядають можливість приєднання до цієї організації. Існує план утворення великої зони вільної торгівлі у складі всіх (або більшості) країн обох американських континентів. Він цілком реальний, оскільки практично для всіх латиноамериканських країн США є не просто головним торговельним партнером: Сполучені Штати імпортують в багатьох випадках понад половину їхнього експорту. Монополії США контролюють найважливіші сектори економіки цих країн, є їх головним інвестором. В 1994 р. Організація американських держав прийняла «Декларацію про принципи партнерства в цілях розвитку й процвітання: демократія, вільна торгівля і стійкий розвиток в Америці». Згідно з Декларацією, вирішено утворити зону вільної торгівлі, яка б охоплювала всі американські держави; процес формування зони передбачається в основному завершити у 2006 році.
Участь США в інтеграційних процесах не обмежується тільки Америкою. Третім за значенням регіоном (після Європи й обох Америк), який входить в коло стратегічних інтересів США, є Азіатсько-Тихоокеанський (АТР). Тут збігаються інтереси ще таких держав, як Японія, Китай, Росія й Австралія. АТР відрізняється прискореною динамікою економічного розвитку, великими людськими й природними ресурсами; він має добрі перспективи перетворитися на могутній центр світової економіки. Цим пояснюється зацікавленість США інтегруватися в економічні процеси АТР. В 1989 р. була ухвалена угода про утворення Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), до складу якого входять 22 держави, в тому числі США, які мають найбільший вплив на роботу цієї організації. США також є членом організації «План Коломбо», яка утворена (в 1960 р.) для надання допомоги країнам Південної, Центральної і Південно-Східної Азії.
Інтеграція США у світову економіку здійснюється також у формі участі в різноманітних регіональних банках та фондах. Так, США є членом Міжамериканського банку розвитку, що цілком зрозуміло. Але водночас вони є членом Азіатського банку розвитку, Африканського банку розвитку та Європейського банку реконструкції й розвитку. Участь США в цих банках, де вони відіграють далеко не останню роль, підсилює їх вплив на відповідні регіони.
Найсильніші позиції США в економіці обох Американських континентів, де, як вже говорилося, вони панують практично у всіх секторах. Підвищується їх економічна роль в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де вони мають давнє суперництво з боку Японії, а тепер вже і Китаю. Щодо Африки, то тут поки що перевага на боці країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії та Франції.
Процес глобалізації, що розгортається у нас на очах, поступово зменшує значення регіональних пріоритетів. Сполучені Штати, які очолюють цей процес, вже виходять за межі регіональних впливів на щаблі всесвітнього простору. Якщо колись стратегічні інтереси США обмежувалися лише Америкою, потім Європою, АТР, то сьогодні сферою їх стратегічних інтересів є земна куля в цілому. Про це відверто заявляють американські політики, і про це свідчать активні дії США у віддалених точках (Ірак, Югославія, Афганістан). Така позиція США викликає невдоволення багатьох політичних діячів у різних країнах. Проте, як вже говорилося, в глобалізаційному процесі Сполучені Штати є локомотивом, який тягне за собою світову економіку і через це формує і світову політику.
2.2 Зовнішні фактори зростання американської економіки в епоху глобалізації
Поточна динаміка й перспективи господарського росту в американській економіці дуже важливі не тільки для підвищення «якості життя» громадян цієї країни. В умовах глобалізації темпи економічного росту в США й перспективи розвитку американської економіки в дуже великому ступені визначають короткострокові тенденції розвитку фінансових ринків країн Європейського Союзу, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки. Але особливо опукло динаміка господарського росту США проявляється на фінансових ринках, що розвиваються.
Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в значній мірі масштабами й високим платоспроможним попитом внутріамериканського ринку. Висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці. Досягнутий рівень ВВП США (12280 млрд. дол. в 2005 р.) означає, що США щорічно витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. Це є потужним стимулом для інших країн боротися за свою нішу на внутріамериканському ринку [28, c. 89–92].
У цілому безсумнівно, що глобалізація економіки багато в чому сприятливо впливає на економічний розвиток Сполучених Штатів і на рівень життя населення. Разом з тим процеси глобалізації породжують чимало неоднозначних соціально-економічних наслідків і проблем і вимагають відповідних мір суспільства й держави по їхньому подоланню.
Зокрема, цілком реальної є погроза раптових масштабних змін у потоках капіталів. Це наочно виявилося після терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли почався відтік портфельних інвестицій з американської економіки. Для США глобалізація проявляється й у зростаючому торговельному дефіциті, що має не тільки позитивні наслідки у вигляді дешевого імпорту, але й сприяє збільшенню дефіциту платіжного балансу й викликає ріст зовнішньої заборгованості. Зниження темпів економічного росту в країнах Євросоюзу, Японії, державах АТР сприяє зменшенню попиту на американські товари й послуги на світових ринках й, таким чином, стримує ріст ВВП Сполучених Штатів.
Прагнучи підсилити переваги глобалізації й мінімізувати її негативні наслідки, адміністрація США намагається стимулювати ріст світової економіки, особливо в тих сферах, де це відповідає американським інтересам.
З метою практичного стимулювання економічного росту глобальної економіки (а це у зв'язку з уповільненням темпів господарського росту дуже важливо для економіки США) адміністрація Сполучених Штатів в 2002 р. почала три важливі ініціативи в сфері міжнародних економічних відносин.
Перша ініціатива полягала в тім, що у відповідність із Законом про торгівлю 2002 р. президент США одержав від Конгресу повноваження вести переговори й містити угоди з іншими країнами в області лібералізації торгівлі в спрощеному режимі. Це дає президентові право гарантувати іноземним урядам, з якими Сполучені Штати ведуть переговори про торгівлю, що укладена торговельна угода буде ратифікована (або, навпаки, не буде ратифікована) Конгресом без внесення яких-небудь змін. Конгрес при цьому зберігає своє конституційне право регулювати зовнішню торгівлю, а адміністрація бере на себе зобов'язання частіше консультуватися з конгресменами й сенаторами з питань, що ставиться до торговельних переговорів.
Реалізація цієї ініціативи лежить у руслі загального курсу американської адміністрації на лібералізацію міжнародної торгівлі. Вигоди цього курсу для всіх учасників глобальної економіки підтверджуються дослідженнями фахівців Всесвітнього банку. Відповідно до їхніх оцінок, повне скасування всіх тарифів, експортних субсидій і субсидій національним виробникам товарів приведе до збільшення середньорічного світового доходу на 355 млрд. дол. При цьому 52% додаткових доходів одержать країни із середнім рівнем доходів (від 755 до 9 266 дол. на душу населення по класифікації Всесвітнього банку) і низьким рівнем доходів (менш 755 дол. на душу населення). Відповідно до інших розрахунків Всесвітнього банку, зниження на одну третину існуючих тарифів у торгівлі промисловими й сільськогосподарськими товарами й послугами підвищить середньорічні доходи американської родини із чотирьох чоловік на 2500 доларів [34, c. 97–99].
На думку Білого дому, нові повноваження президента дозволять прискорити торговельні переговори із країнами, що розвиваються, насамперед із країнами Латинської Америки й країнами – членами Південноафриканського митного союзу (Ботсвана, Лесото, Намібія, ПАР, Свазіленд). Повноваження по стимулюванню торгівлі будуть сприяти прогресу в підготовці Всеамериканської угоди про вільну торгівлю, що, як передбачається, буде підписано 34-а країнами.
Друга велика ініціатива адміністрації в сфері стимулювання росту глобальної економіки складається у відкритті фінансового «Рахунку для рішення проблем нового тисячоріччя». Рахунок призначений для надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, здійснюючим, на думку міжнародних фінансових організацій й американських фондів по захисту демократичних воль, економічні реформи з метою підвищення темпів росту й ліквідації бідності. Протягом найближчих трьох років завдяки відкриттю цього рахунку фінансова допомога США країнам, що розвиваються, збільшиться на 5 млрд. дол., або на 50% у порівнянні з рівнем 2002 року.
Передбачається, що фінансуватися із цього рахунку будуть головним чином країни, що розвиваються, що дотримують три ключових принципи забезпечення економічного росту економіки – гарантування економічної волі, керування за допомогою законів й інвестування в людину. Оцінка дотримання цих принципів буде здійснюватися шляхом порівняння ряду показників, зазначених у таблиці.
Дуже важливим представляється той факт, що допомога буде виявлятися у формі грантів, а не кредитів, а тому не буде збільшуватися борговий тягар країн-реципієнтів.
Третя ініціатива американської адміністрації в сфері стимулювання росту глобальної економіки пропонує реформувати багатобічні банки розвитку, включаючи Всесвітній банк. На думку Білого дому, у цей час ці банки недостатньо сприяють росту країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. При розподілі економічної допомоги банки розвитку повинні наголошувати на підвищення продуктивності національних економік країн-реципієнтів. Цього можна досягти, фінансуючи впровадження інновацій у розвиток приватного сектора, вимірюючи результати фінансової допомоги, надаючи фінансові ресурси у формі безоплатних субсидій, а не позик. На думку Сполучених Штатів, фінансова допомога повинна надаватися насамперед приватному сектору економіки, а не державному сектору країн, що розвиваються, де нерідко має місце широкомасштабне злодійство.
Пропозиції по реформуванню цієї сфери глобальної економіки зводяться до необхідності поліпшення кількісних оцінок надаваної допомоги, моніторингу, керуванню розподілом фінансових ресурсів.
На думку адміністрації США, практична реалізація політики по стимулюванню економічного росту в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою допоможе відновити приплив інвестицій у держави з низьким і середнім рівнем доходів. Чистий приплив міжнародного приватного капіталу, що становив в 1992–1997 р. 150 млрд. дол. у год. в 1998–2000 р. зменшився до 50 млрд. дол. у рік. Відновлення припливу іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою допоможе створити нові високопродуктивні робочі місця, буде сприяти підвищенню якості життя в цих державах. А це, у свою чергу, позитивно відіб'ється на стані світової економіки й буде сприяти росту глобального попиту на американські товари й послуги.
Традиційна проблема американської економіки – високий рівень споживання й, як результат цього, недостатній рівень заощаджень. У період економічного підйому 90 х років частка заощаджень у валовому національному продукті мала тенденцію до підвищення, – за 1995–1998 р. вона виросла з 16,9 до 18,8%. Однак уже в 1999 р. частка заощаджень у ВНП зменшилася до 18,4%, а в 2000 р. скоротилася до 18,1%. За перші три квартали 2001 р. частка заощаджень у ВВП зменшилася до 17,2%. В умовах недоліку заощаджень основний тягар фінансування росту американської економіки лягає на закордонних інвесторів [36, c. 245–248].
Економічний ріст США в 90-і роки, як й у попередні десятиліття, забезпечувався саме іноземними прямими інвестиціями, а не внутрішніми заощадженнями. На частку резидентів в 1997–2000 р. доводилося менш 25% валових прямих інвестицій.
Для Сполучених Штатів закордонний капітал стає способом заповнення негативної різниці, що існує між доступними в країні заощадженнями, іноземною валютою, урядовими доходами й технологіями, і планованим рівнем цих ресурсів, необхідним для досягнення намічених показників економічного росту. Для аналізу різниці між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями звичайно використається модель економічного росту Харрода-Домара, відповідно до якої існує прямий взаємозв'язок між рівнем заощаджень у країні (S) і темпом росту ВВП (G) відповідно до рівняння G = s/ k, де k – відношення капіталу, що інвестується до ВВП. Якщо планований темп росту ВВП (G) дорівнює 5% щорічно й відношення капіталу до ВВП дорівнює 4, тоді необхідний рівень заощаджень дорівнює 20%. Якщо внутрішні заощадження становлять тільки 17% ВВП, тоді недолік заощаджень становить 3% ВВП. Якщо країна може заповнити цей недолік іноземними фінансовими ресурсами, то тоді намічений темп росту, імовірно, буде досягнутий. Таким чином, найбільш важливий внесок іноземних інвестицій у національний розвиток – це їхня роль у заповненні недоліку ресурсів між наміченими інвестиціями й місцевими заощадженнями [29, c. 145–148].
Теорії міжнародних інвестицій передбачають безліч пояснень явищу міжстранової міграції капіталу. Різниця в процентній ставці й рівні ризику, різний рівень оподатковування, мотив міжнародної диверсифікованості, недостатня кореляція між національними заощадженнями й інвестиціями, абсолютна різниця між експортом й імпортом, ділові цикли, різниця в транзакціонних витратах, економія на масштабі й т. п. можуть зіграти ключову роль при ухваленні рішення про розміщення капіталу за кордоном. І все-таки основними мотивами здійснення закордонних капіталовкладень є очікування підвищеної в порівнянні з альтернативними об'єктами інвестування норми прибутковості й мінімізація ризиків втрати вкладених ресурсів. Саме ці фактори забезпечують пріоритет американської економіки як найбільш вигідної й безпечної для розміщення інвестицій.
Як відомо, показник випереджального росту зовнішньої торгівлі в порівнянні з ростом ВВП завжди виступав традиційною ознакою інтернаціоналізації світового господарства. Не применшуючи ролі міжнародної торгівлі, треба, однак, відзначити, що в останнє десятиліття міжнародні потоки інвестиційного капіталу грали не менш, якщо не більше значну роль у процесі глобалізації економіки. В 1993–1996 р. темпи росту притягнутих прямих інвестицій у світовій економіці збільшувалися щорічно в середньому на 20,2%. В 1997–2004 р. середньорічні темпи росту прямих інвестицій зросли до 30,8%[3, c. 56–67]. Звідси можна зробити висновок, що в сучасних умовах розширення масштабів переливу міжнародного інвестиційного капіталу стає ключовим фактором глобалізації економіки. На відміну від портфельних інвестицій прямі інвестиції становлять стабільний кістяк будь-якого національного господарського комплексу. Саме навколо них розвертається основна конкурентна боротьба на світових ринках капіталів.
У сучасному світі практично не залишилося країн, не залучених у процеси міжнародного інвестиційного співробітництва. Стало вже аксіомою, що стійкий економічний розвиток неможливо без ефективної участі в світогосподарських процесах, у тому числі без активного використання переваг від залучення прямих інвестицій з-за кордону.
В останні роки особливо високими темпами збільшувався приплив прямих іноземних інвестицій у розвинені країни. В 1998 р. приплив прямих іноземних інвестицій у розвинені країни склав 483 млрд. дол., в 1999 р. він збільшився до 830 млрд., а в 2004 р. перевищив 1 трлн. доларів. Основним реципієнтом прямих іноземних інвестицій продовжують залишатися Сполучені Штати (287,7 млрд. дол. в 2004 р.) [4, c. 76–79].
В останні десятиліття в більшості країн стали активно зніматися обмеження на рух капіталів, що існували після введення в 1944 р. Бреттон-Вудської системи валютного контролю. У зв'язку з ростом масштабів діяльності багатонаціональних корпорацій, з посиленням міжнародної конкуренції проблема найбільш ефективного додатка фінансових ресурсів придбала особливу актуальність, що привело до лібералізації світової фінансової системи. У цей же період у різних країнах були створені потужні інтеграційні угруповання (НАФТА, Європейський Союз, АСЕАН й ін.), усередині яких переміщення фінансових і трудових ресурсів стало практично повністю вільним.
Для США, зокрема, особливе значення має Північноамериканська угода про свободу торгівлі (НАФТА), укладене в 1993 р. між США, Канадою й Мексикою. Оскільки НАФТА показує досить високу ефективність регіональної кооперації, інші країни Латинської Америки й існуючі тут регіональні об'єднання (МЕРКОСУР, Андский пакт й ін.) намагаються приєднатися до цієї організації.
Інтеграційні процеси, що розвиваються в глобальній економіці, є відбиттям об'єктивної тенденції інтернаціоналізації господарського життя, природного прагнення націй до економічного зближення й співробітництва. Поглиблення інтеграційних процесів і створення регіональних торговельних блоків у глобальній економіці веде до того, що конкуренція за залучення прямих іноземних інвестицій наростає не тільки на макрорівні, тобто між окремими державами. Конкурентна боротьба за залучення національних і закордонних прямих інвестицій усе більше зміщається на мікрорівень, вона ведеться між окремими районами або штатами, які в силу різних причин прагнуть більш активно використати зовнішній фактор у своєму внутрішньому економічному розвитку. Таким чином, в останні роки намітилася тенденція свого роду регіоналізації прямих інвестицій, їхньої концентрації в місцях найбільш сприятливого й ефективного додатка. На початку третього тисячоріччя залучення й розміщення іноземних інвестицій стало звичайною, рутинною роботою для адміністрації й на федеральному, і на регіональному, і на місцевому рівні.
Міжнародна міграція капіталу між країнами й регіонами полегшується тим, що за останні десять років одержали широке поширення уніфіковані форми державного регулювання інвестиційних процесів. Вони втримуються як у двосторонніх міждержавних угодах про захист і заохочення капітальних вкладень, так й у багатобічних домовленостях, що діють у рамках СОТ й інших міжнародних економічних організацій.
Крім міждержавних об'єднань іде активний процес міжнародних злиттів і поглинань на рівні приватного капіталу, викуп пакетів акцій компаній за рубежем. У багатьох випадках внутрішніх фінансових ресурсів тієї або іншої компанії окремої країни не вистачає для масованих капіталовкладень у нові проекти. Прикладів таких міжнародних злиттів в останні десять років безліч. Так, наприклад, відбулося кілька великих злиттів американських і канадських видавничих компаній, компаній в області зв'язку. Американські компанії зв'язку, зокрема, АТ&Т, «Саутвестерн белл» й ін., придбали пакети акцій телефонної компанії м. Ліми в Перу. У свою чергу є чимало прикладів, коли європейські і японські компанії викуповують частину капіталу американських конкурентів.
Особливо вражаючі міжнародні злиття кінця 90 х років: об'єднання американських і німецьких, американських й японських автомобільних концернів, інтеграція корпорацій різних країн в окремих проектах в авіаційній промисловості.
Найважливішим інвестором в американську економіку продовжує залишатися Великобританія, компанії якої активно вкладають капітали в нафтову й хімічну промисловість, машинобудування, харчову індустрію. Високий ступінь економічної взаємозалежності між країнами проявляється в тім, що Великобританія займає приблизно таке ж місце в американських прямих інвестиціях за кордоном (18%), яке англійські інвестиції займають у загальному обсязі прямих іноземних капіталовкладень в економіку США.
Динаміка галузевої структури англійських прямих інвестицій у США свідчить про її кардинальні зміни в останні десятиліття. Якщо на початку 1960 х років більше 40% інвестицій було сконцентровано в страхуванні, то в 1998 р. частка цього сектора зменшилася до 9%. Одночасно частка обробної промисловості зросла до 42%. На обробну промисловість разом з нафтової доводиться 60% всіх англійських інвестицій [15, c. 176–189].
Протягом останніх двох десятиліть при збереженні лідируючих позицій традиційних західноєвропейських інвесторів відбулися деякі зрушення в структурі інвестицій на користь Японії, що є самим динамічним інвестором на американському ринку. Протягом останніх десятиліть у прямих інвестиціях японських компаній на американському ринку стійко зростала частка обробної промисловості. Якщо наприкінці 60 х років Японії належали, як правило, торговельні підприємства по обслуговуванню експорту материнських компаній; то вже в 70 х роках японці робили в США телевізори, тканини, а також харчову, хімічну продукцію, в 80 х – автомобілі й іншу складну машинобудівну продукцію. Наприкінці 90 х років на японські підприємства доводилося 16% продукції, зробленої іноземними небанківськими підприємствами в США; 16% зайнятих на них; 25% експорту й 38% імпорту цих підприємств [39, c. 234–237].
Виробнича діяльність японських компаній у США тісно пов'язана з торговельними відносинами між двома країнами. На частку японських філій небанківського сектора в США доводиться 52% усього американського товарного експорту в Японію – це найвищий показник серед 28 найбільших торговельних партнерів США. Для порівняння: частка західноєвропейських філій небанківського сектора в загальній сумі товарного експорту зі США в країни Західної Європи становить 16,9%. Для провідних інвесторів у США – Великобританії й Нідерландів – цей показник ще менше: відповідно 14,8 й 16,27%[1, c. 54–58].
Переплетіння торгово-економічних інтересів із прямими інвестиціями японських компаній у США носить ще більш яскраво виражений характер у сфері американського імпорту товарів з Японії, 80% якого доводиться на японські підприємства небанківського сектора в США (у порівнянні з 30% у середньому для іноземних підприємств у США).
На третьому місці за обсягом іноземних прямих інвестицій у США Нідерланди (11,9% загальної суми). Нідерланди традиційно вкладають в американську економіку більше прямих інвестицій, чим США в голландську економіку. Динаміка голландських вкладень свідчить про те, що в другій половині 70 х років вони перевищили навіть обсяг прямих англійських вкладень, але згодом знову поступилися роль лідера Великобританії, а потім й Японії.
Значна частина прямих капіталовкладень у США здійснюється «Ройал Датч Шелл» й «Юнилевер», «Филипс», АКЗО. У сферу діяльності «Шелл ойл» (контрольованої «Ройал Датч Шелл») входить розвідка, видобуток і переробка нафти й природного газу, а також виробництво нафтохімічної продукції. Серед найбільших володінь англо-голландського концерну «Юнилевер» у США – «Левер бразерз», «Томас Дж. Линтон», «Юзен продакт».
На відміну від американських прямих інвестицій у Нідерландах, зосереджених у сфері фінансів (більше половини загального обсягу), основною сферою діяльності голландських компаній у США є обробна промисловість (35% загального обсягу прямих інвестицій) і нафтова (15%). З галузей обробної промисловості виділяються хімічна й машинобудування. На них доводиться 52% прямих вкладень голландських компаній в американську обробну промисловість. У порівнянні з іншими іноземними інвесторами в США, по обсязі вкладень у машинобудування голландські компанії уступають тільки японським і німецьким; а в хімічній індустрії – англійським, німецьким, швейцарським, французьким.
Найбільшим після Нідерландів іноземним інвестором в американську економіку є Німеччина, найбільше інтенсивно серед лідируючих інвесторів збільшила прямі інвестиції в США в останні два десятиліття. За цей період вони зросли в 19 разів, у той час як голландські інвестиції виросли в 8 разів, англійські – в 16 разів. Серед фірм, що значно розширили свою виробничу діяльність у США, – БАСФ, «Байер», «Хехст», «Фольксваген», «Маннесманн», «Сименс» й інших.
В останнє десятиліття спостерігається стійкий ріст прямих інвестицій у США з таких просунутих в економічних відносинах азіатських регіонів, як Сінгапур, Гонконг (Сянган)), Тайвань, а також з ряду латиноамериканських країн (Панама, Мексика й ін.).
Пріоритетною сферою прямих іноземних інвестицій продовжує залишатися обробна промисловість США при стабільному лідерстві хімічної індустрії, машинобудування й харчової промисловості.
У цей час, очевидно, можна говорити про формування єдиного глобального інвестиційного простору, що функціонує за однаковими для всіх правилам гри. Глобалізація викликає далеко не однозначні наслідки для національних економік. Позитивний або негативний вектор змін багато в чому залежить від рівня розвитку національного господарства, позицій країни у світовій економіці. Як правило, чим могутнішої є економіка тієї або іншої країни, тим більше позитивних наслідків вона має від процесу економічної глобалізації. Однак навіть у цьому випадку глобалізація може породжувати чимало проблем і негативних наслідків. Приклад США підтверджує це повною мірою.
У числі переваг від глобалізації для економіки США можна виділити більше ефективне використання економічних ресурсів країни (праці, капіталу, корисних копалин), впровадження нововведень, передачу технологій і залучення науково-технічних ресурсів з-за кордону, зниження витрат виробництва за допомогою перекладу підприємств за рубіж у країни з дешевою робочою силою, залучення дешевої робочої сили в економіку країни й в остаточному підсумку – прискорення економічного росту й підвищення життєвого рівня населення.
Конкретизуючи зазначені переваги, можна відзначити цілий ряд позитивних наслідків глобалізації для американської економіки. По-перше, відкритість американської економіки, її динамічний розвиток сприяють припливу інвестицій і кваліфікованої робочої сили з-за кордону, що позитивно впливає на економічний ріст й, відповідно, на зайнятість. Приплив капіталів, крім того, дозволяє втримувати ставки позичкового відсотка на низькому рівні, що позитивно позначається на росту інвестицій. По-друге, вивіз капіталу за рубіж, особливо прямих інвестицій, створює більше сприятливі умови для функціонування американських компаній у світовому господарстві (за рахунок більше низьких витрат виробництва), чим підвищує їхню норму прибутку, поліпшує конкурентні позиції й, в остаточному підсумку, сприяє зміцненню американської економіки.
Механізм одержання цих переваг очевидний. Він проявляється й в обміні товарами з урахуванням конкурентних переваг кожної із країн – учасниць торговельного обміну, і в русі капіталів з обліком того, якого роду капітали дають максимальний прибуток у кожній із країн. У випадку зі США більшу привабливість для іноземних інвесторів грають масштаби американської економіки, ємність внутрішнього ринку країни, які дозволяють розширити обсяги поставок й інвестування.
Підвищенню добробуту населення сприяє й доступ до міжнародного ринку капіталів. У результаті міжнародних запозичень країна сучасний може споживати більше (у тому числі й у сфері виробництва), чим вона виробляє. Особливо позитивно в цьому напрямку діє залучення прямих іноземних інвестицій.
2.3 Структура і динаміка розвитку США
Економічна структура США є найтиповішим проявом постіндустріального етапу розвитку держави: провідною сферою виступають послуги, частка яких становить 75% від ВВП.
Таблиця 3. Галузева структура економіки (2005 р., %)
|
Сфери економіки |
Частка у ВВП |
Частка зайнятого населення |
|
Послуги Промисловість Сільське господарство |
75 23 2 |
72,5 24,8 2,7 |
Сфера послуг охоплює транспорт і зв'язок, торгівлю, фінанси і кредит, страхування, громадське харчування, виробничі й побутові послуги, туризм, освіту й охорону здоров'я, науку, державний апарат управління.
Понад 26% сфери послуг припадає на фінансові послуги, страхування й операції з нерухомістю; 22% – на торгівлю; 26% – на ділові, юридичні, соціальні послуги; 8,5% – на транспорт і зв'язок; 18,5% – на державне управління. Останнім часом пріоритету набув розвиток консалтингових, маркетингових та управлінських послуг, а також нових інформаційних технологій. Сфера послуг забезпечує 80% всього приросту зайнятості в країні [11, c. 169–170].
Однією з динамічних галузей сфери послуг США є фінанси й кредит. Нью-Йорк е провідним фінансовим центром світової економіки. Нью-Йоркська фондова біржа є найбільшою у світі. Роль цього міста особливо велика в емісії акцій і облігацій, а також в торгівлі цінними паперами. Частка Сполучених Штатів на світовому ринку акцій становила в 2004 р. 48%, а на ринку боргових цінних паперів – 45%. Динаміка капіталізації американського ринку акцій та обсягу боргових цінних паперів віддзеркалюється в наступній таблиці:
Таблиця 4. Динаміка ринку акцій та боргових цінних паперів США
|
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
|
|
Акції (млрд. дол.) |
16773 |
15104 |
15345 |
14989 |
15213 |
14876 |
|
Боргові цінні папери (млрд. дол.) |
16996 |
16118 |
16343 |
16432 |
16467 |
16212 |
Сполучені Штати мають дуже місткий внутрішній ринок капіталу, який поглинає не тільки національний капітал, але й іноземний. Приріст іноземних активів в США в 2004 р. складав 953 млрд. дол., в тому числі прямі інвестиції – 316,6 млрд. дол., портфельні – 446 млрд. дол. Водночас приріст американських активів за кордоном становив 563 млрд. дол. США є нетто-позичальником капіталу, тобто приток капіталу до Сполучених Штатів перевищує їх відплив за кордон. Проте в абсолютних розмірах вони виступають і як один з найбільших кредиторів на світовому ринку капіталу. Такі відомі американські банки, як «Сіті корпорейшн» (Сітікорп), «Чейз Манхеттен бенк» входять до провідної когорти найпотужніших світових банків. Наприкінці 90 х років розпочався активний процес злиття американських банків з промисловими й страховими компаніями, що перетворює їх на універсальні фінансові комплекси. Так, відбулося злиття «Чейз манхеттен» з компанією «Дж. Пи. Морган»; «Сітікорп» об'єднався з компанією «Тревелерз», внаслідок чого сформувалася «Сітігруп», яка стала найбільшою у світі за обсягом капіталу.
На початку 2004 р. активи США за кордоном (за винятком прямих інвестицій) досягли 4,4 трлн. дол., а іноземні капіталовкладення в США становили 5,8 трлн. дол. Різниця між цими показниками (1,4 трлн. дол.) становить зовнішній борг країни [17, c. 342–350].
Важливим видом послуг є торгівля, в тому числі зовнішня. За обсягом зовнішньої торгівлі США перевищують будь-яку країну, в тому числі за обсягом імпорту – навіть цілком Європейський Союз. В 2004 р. експорт США становив 1019 млрд. дол., імпорт – 1508 млрд. дол., від'ємне сальдо – 489 млрд. дол. [46, c31–32]. З початку 70 х років зовнішня торгівля товарами постійно зводиться з пасивом для США. При цьому пасив формується не тільки в торгівлі сировиною і паливом (де він був і раніше), але й по готових товарах. Тільки в торгівлі найпередовішою технологією Сполучені Штати мають актив. Проте в торгівлі послугами вони мають актив постійно (в 2000 р. він складав 81 млрд. дол.). Наступна таблиця дає уяву про динаміку зовнішньої торгівлі США в 2000–2004 рр.
Товарна структура зовнішньої торгівлі США типова для високорозвинутої держави: товари з високим ступенем обробки, капіталомісткі й наукоємні посідають перше місце. На США припадає 20% експорту наукоємної продукції. В ці роки частка машин і обладнання становила в експорті 49%, в імпорті – 46%, в той час як на сировину й паливо в сукупності припадало відповідно 7% і 12%. Звертає на себе увагу порівняльне висока частка виробів легкої промисловості в імпорті – 23% [47, c. 327–329].Це пояснюється високою конкурентоспроможністю дешевих товарів із країн, що розвиваються, і Китаю на американському ринку.
Таблиця 5. Динаміка зовнішньої торгівлі США, %
|
Пересічні темпи росту |
||||||||||
|
Експорт |
Імпорт |
|||||||||
|
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
|
|
Торгівля |
11 |
9 |
10 |
12 |
13 |
16 |
15 |
14 |
12 |
17 |
|
Торгівля послугами |
8 |
9 |
8 |
9 |
9 |
9 |
10 |
8 |
9 |
9 |
У структурі зовнішньої торгівлі послугами переважають фінанси, ділові послуги, туризм та інформація. За експортом послуг США набагато випереджають інші держави; їх частка у світовому експорті послуг становить 18%, тоді як частка їх найближчого конку рента в цій сфері, Великої Британії – тільки 7,5%.
Географія зовнішньої торгівлі США віддзеркалює напрямок їх стратегічних пріоритетів. Поступово зростає частка партнерів по НАФТА, особливо Канади. Традиційно важливими партнерами є країни Західної Європи та Японія; для останньої, як вже говорилося, американський ринок є чи ненайважливішим фактором стану власної економіки.
Таблиця 6. Основні торговельні партнери США (за даними 2004 р,), у%
|
Країни |
Експорт США |
Імпорт США |
|
Канада Мексика Японія Велика Британія Німеччина |
23 14 8 5 4 |
19 10 11 4 5 |
Постійне зростання від'ємного зовнішньоторговельного сальдо призводить до швидкого збільшення дефіциту платіжного балансу по поточних операціях; в 1999 р. він становив 319 млрд. дол. і зріс в порівнянні з 1999 р. у 3,7 рази.
Промисловість США, хоч і поступається за часткою у ВВП сфері послуг, є найпотужнішою у світі. На Сполучені Штати припадає 20% світового виробництва промислових товарів. Продуктивність праці в американській промисловості суттєво перевищує відповідний показник у їх головних конкурентів. Статистика США поділяє промисловість на видобувну, обробну й енергетику.
Частка обробної промисловості складає понад 80%. Водночас Сполучені Штати посідають перше місце у світі за виробництвом електроенергії, а також як вже відзначалося, входять в провідну групу країн за видобутком вугілля, нафти, газу, руд чорних і кольорових металів. Забезпеченість американської промисловості власною сировинною базою, звісно, зміцнює її «тили». Проте головним чинником розвитку промисловості США є: широкий внутрішній ринок висока якісна конкурентоспроможність американських товарів; лідерство в НДДКР; міцні позиції американських ТНК на світових ринках промислових товарів [33, c. 567–566].
У 80-ті роки> >в американській економіці виявилися серйозні структурні диспропорції. Надто високою була питома вага сировини й палива. Так звані «старі» галузі – металургія, автомобілебудування, сільськогосподарське машинобудування, суднобудування – втрачали конкурентоспроможність через морально застарілий основний капітал. На ці галузі припадало більше половини випуску всієї продукції. Необхідна була технічна перебудова промисловості технічна реконструкція виробництва, яка розпочалася у 80 х роках на баї здобутків НТР.
Збільшилися інвестиції в активні елементи основного капіталу – машини й устаткування з метою їх модернізації. Було закрито десятки сталеливарних підприємств, що виявили свою недостатню конкурентоспроможність. Активізувався процес концентрації капіталу, що супроводжувалося злиттям і поглинанням сотен компаній. Але основна увага була повернута на прискорення розвитку новітніх високотехнічних галузей. Цей процес продовжився і в 90-ті роки США мають добре розвинутими практично всі галузі й види виробництва що входять у промисловий спектр сучасної економіки. Проте питома вага окремих галузей помітно змінилася протягом останніх десятиліть XX століття. Зменшилася роль старих галузей – текстильної, металургійної. За виробництвом чорних металів США поступилися Китаю та Японії. Навіть така традиційно «американська» галузь, що символізувала Америку, – автомобілебудування – вже не є пріоритетною за темпами розвитку; тут американців також обігнали японці.
Натомість швидкими темпами розвиваються аерокосмічна, електронна промисловість, виробництво нових матеріалів, лазерна техніка, робототехніка. Найвищі доходи в середині 90 х років відзначилися в електронній та електротехнічній промисловості. Саме інвестиції в новітні технології спричинити високі темпи зростання американської економіки в 90 х роках. Понад половину всіх інвестицій в промисловість складають придбання комп'ютерів і засобів інформатики. Частка інвестицій в інформаційні й телекомунікаційні технології складає 7,3% від ВВП (2004 р.). Провідними компаніями в цих галузях є «Майкрософт», «Інтернешнл бізнес машінз» (ІВМ). Значні капіталовкладення в наукові розробки здійснюють також такі промислові велетні, як «Дженерал Моторс», «Форд», «Єкссон», «Дженерал електрик», «Локхід» та інші. Кожне десятиріччя витрати на НДДКР в Сполучених Штатах подвоюються.
Сільське господарство США виробляє найбільші у світі обсяги продукції. Вони посідають друге місце за виробництвом зерна й м'яса (після Китаю). Частка США на світовому продовольчому ринку становить 15%. Вони постачають на світовий ринок 50% кукурудзи, 20% яловичини, третину пшениці. Вони найбільші у світі виробники сої та цитрусових, належать до провідних країн за збором бавовни та цукрової тростини. США є нетто-експортером продовольства; його експорт становив (2000 р.) 57 млрд. дол., а імпорт – 36 млрд. [39, c. 543–537].
У сільськогосподарському виробництві США основною організаційною формою є фермерське господарство. В залежності від типу організації виробництва ферми поділяються на такі основні категорії:
сімейні (індивідуальні) ферми, власники яких разом із своїй сім'ями здійснюють виробництво й керівництво, вкладають капітал та значну частину робочої сили;
спільні ферми, які утворилися шляхом об'єднання власності двох або більше осіб для спільної підприємницької діяльності;
сільськогосподарські корпорації – акціонерні підприємства з виробництва (іноді й переробки) сільськогосподарської продукції.
Переважають сімейні ферми, які в загальній кількості господарств становлять 87%, за площею земельних угідь – 65%, за обсягом реалізації продукті -60% В той же час швидко розвиваються корпоративні господарства, які реалізують, майже чверть сільськогосподарської продукції.
Сільське господарство США цілком індустріалізоване, технічно оснащене й має високу продуктивність. Науково-технічний прогрес проникає досить успішно і в цю сферу американської економіки; втілюються здобутки біотехнології, новітня сільськогосподарська техніка, прогресивні методи господарювання. Водночас сільське господарство знаходиться під особливим захистом уряду, фермери отримують дотації бюджету, мають податкові пільги і субсидії при експорті. Продуктивність праці в сільському господарстві дуже зросла. Якщо в 1947 р. один працівник сільського господарства США забезпечував продовольством 14 громадян, то зараз – 98 громадян [42, c. 327–329].
Економіка США характеризується високою динамічністю розвитку наприкінці XX століття. Хоч Сполучені Штати, як і всі країни з ринковою економікою не позбавлені впливу економічного циклу, їх економічний розвиток відносно більшою стабільністю порівняно з деякими іншими країнами. Такого глибокого падіння виробництва, як під час «великої депресії» 1929–1933 рр. в США більше не спостерігалося. Кризові ситуації в другій половині XX століття відбувалися в 60 х роках, на початку 70 х і 80 х років. Найбільш відчутною була криза 1973–1975 років, коли ВНП скоротився на 4%, промислове виробництво-на 10%. Ця криза була значною мірою обумовлена світовою енергетичною кризою внаслідок різкого зростання цін на нафту. Похитнулися позиції долара, він був девальвований, і уряд США відмовився від обов'язкового його обміну на золото, що суперечило рішенням Бреттон-Вудської конференції.
З середини 80 х років економічні реформи, задіяні урядом, призвели до суттєвого повороту в розвитку американської економіки. Швидке піднесення значення у світовій економіці наукоємних, високотехнологічних галузей виробництва, в яких США мають безперечну перевагу, сприяло прискоренню їх розвитку і нарощуванню відриву від своїх конкурентів. Особливо сприятливими для розвитку економіки виявилися 90-ті роки. Після нетривалої затримки в 1991 р. американська економіка показала стабільно високі темпи протягом десяти років, що визнається фахівцями як безпрецедентне явище. Наступна таблиця дає уяву про розвиток економіки США в 90 х роках:
Таблиця 7. Темпи розвитку економіки США, %
|
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
|
|
ВВП |
6 |
5,9 |
3,2 |
3,5 |
4,9 |
6,6 |
3,6 |
|
Виробництво |
4,2 |
5,0 |
5,1 |
5,1 |
5,3 |
5,4 |
…. |
Успішний розвиток економіки в 90-і роки пояснюється, насамперед, чітким спрямуванням інвестицій на технології, що забезпечують прискорення реакції фірм на зміни кон'юнктури ринку. В структурі виробничого накопичення до 40% становлять вкладення в інформаційні технології. Зростають обсяги інвестицій також в інші сфери виробництва. Частка чистих внутрішніх інвестицій складає 5,4% від ВВП і зросла за 90 ті роки. Приріст приватних капіталовкладень становив в 2003 р. 10,1%, а в 2004 р. навіть 12,6%, що є дуже високим показником. Особливо швидко зростають так звані венчурні інвестиції, тобто капіталовкладення в інноваційне виробництво; за останні десять років їх обсяг збільшився з 5 млрд. дол. до 100 млрд. дол. Крім того, як вже відзначалося, існує великий приток іноземних інвестицій в економіку США.
Іншим фактором, що сприяв високим темпам зростання економіки США в останнє десятиліття, є розширення споживчого попиту населення. Він є наслідком зростання добробуту значної частини американців. Доход американської сім'ї перевищує сьогодні 40 тис. доларів на рік. Частка володарів індивідуальних домів в 2004 р. становила 68%[47, c. 549–550].
На зростання купівельної спроможності населення впливає відносно невисокий рівень безробіття, який мав, до того ж, тенденцію до зниження. Те ж саме можна сказати й про рівень інфляції, що впливає на ринкові ціни.
Розширення внутрішнього ринку, зростання інвестицій в економіку сприяли її перебудові на основі новітніх технологій. Це призвело до суттєвого зростання продуктивності праці; в 90 ті роки вона зростала вдвічі швидше, ніж у 80 ті роки; її щорічні темпи складали у середньому 2,8%.
Таблиця 8. Динаміка рівнів інфляції й безробіття в США в 2000–2005 рр., %
|
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
|
|
Рівень інфляції Рівень безробіття |
1,5 4,2 |
1,5 4,2 |
1,2 5,7 |
1,3 5,4 |
4,9 |
Отже, 90 ті роки стали для Сполучених Штатів тривалим періодом безпрецедентного піднесення економіки, що обумовлено низкою чинників. Технологічні інновації, глобалізація бізнесу, різке зростання венчурного капіталу сприяли підвищенню продуктивності праці та прискоренню темпів росту економіки без суттєвого підвищення інфляції. Зростання продуктивності праці призвело до зниження виробничих витрат.
Значний внесок у зростання економічної потужності США здійснюють ТНК. Завдяки їх діяльності утворилося явище, яке дедалі частіше називають «другою економікою США». Вона є наслідком безперервного зростання прямих зарубіжних інвестицій, що вкладають їх ТНК в зарубіжні країни, створення там філій та дочірніх підприємств. Це пов'язує економіку США із світовими ринками ще тісніше, полегшує туди проникнення американських товарів та послуг та сприяє зворотному притоку капіталу у вигляді відрахування від доходів на інвестиції. В 2004 р. обсяг ПІІ американськими компаніями дорівнював 2136 млрд. дол. або 35% всіх американських приватних активів за кордоном. За один лише 2003 рік зарубіжні активи США збільшилися на 24%, що також безпрецедентно [20, c. 467–468].
Нарешті, піднесенню позицій США у світовій економіці сприяє гнучка й ефективна економічна політика уряду, яка кожного разу виводила країну з кризових становищ й надавала імпульсу для нового прискорення.
Висновок до розділу 2
Економічна політика США в процесі тривалої еволюції знайшла оптимальне для даного етапу технологічного розвитку сполучення приватних і державних інтересів, що привело до безпрецедентного росту американської економіки.
Протягом останнього років ріст спостерігався у всіх галузях американської економіки. Однак найбільше бурхливо розвивалася сфера послуг й, особливо, інформаційних і фінансових послуг, за ними йшли високотехнологічні галузі промисловості, далі – традиційні галузі промисловості й, нарешті, сільське господарство, що перебуває на грані кризи. Така послідовність відбиває яскраво виражену постіндустріальну спрямованість економіки США.
Американські ТНК створили в післявоєнний період значну другу економіку США за кордоном. У системі виробничих сил американської економіки величезну роль відіграють високопрофесійна робоча сила, ціла армія вчених, інженерів і конструкторів. Темпи росту економіки США не є найвищими, але вони стійкі й цілком достатні для задоволення зростаючих платоспроможних потреб внутрішнього ринку країни. Фінансова система США відрізняється міцністю, надійністю й більшою різманітністю інститутів, які до неї входять. Великий і дрібний бізнес в економіці США взаємно доповнюють один одного, і негативна тенденція до концентрації виробництва вже давно придушується дією відповідних антимонопольних законів. У своєму розвитку американська економіка орієнтується на високі технології й вищу конкурентоздатність у світі.
Висновки
Економічне зростання означає збільшення реального ВВП країни за рік порівняно з попереднім роком. Воно дає змогу повніше задовольняти потреби людей, скорочувати тривалість робочого дня і збільшувати час відпочинку, подовжувати тривалість освітньої та професійної підготовки молодого покоління, полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Загалом економічне зростання дає нації змогу повніше реалізувати її економічні цілі та здійснювати нові виробничі й соціальні програми.
Економічне зростання визначають чотири групи факторів. Фактори пропозиції: а) кількість та якість природних ресурсів; б) кількість та якість трудових ресурсів; в) капітал; г) технологія. Фактор попиту – це таке макро-середовище, в якому сукупні видатки достатні для того, щоб національна економіка змогла повністю реалізувати свій виробничий потенціал, який визначають фактори пропозиції. Фактор ефективності передбачає, що національна економіка продукує товари й послуги з найнижчими витратами (виробнича ефективність), і ресурси спрямовуються на виробництво найцінніших для суспільства життєвих благ (розподільна ефективність). Четверта група – це соціокультурні та інституційні чинники, які можуть сприяти економічному зростанню або стримувати його.
Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують низку показників. По-перше, це валовий внутрішній продукт на душу населення. По-друге, це показники ефективності функціонування національної економіки, що обчислюються на підставі ВВП. Серед численної групи цих показників найважливішими є продуктивність праці, фондовіддача і фондомісткість, матеріаломісткість, енергомісткість тощо. По-третє, виробництво основних видів промислової продукції на душу населення (електроенергії, автомобілів, мінеральних добрив, пластмас, хімічних волокон, паперу тощо), а також сільськогосподарської (зерна, м'яса, молока, цукру та ін.). По-четверте, це показники рівня та якості життя (середня його тривалість, рівень освіти населення, середня тривалість робочого дня, денне споживання кілокалорій на душу населення, чисельність студентів чи лікарів на 10 000 людності тощо). Для визначення якості життя міжнародні організації дедалі частіше використовують індекс людського розвитку.
У XX ст. простежувалося декілька важливих закономірностей економічного зростання, в розвинутих країнах: зокрема капіталоозброєність, продуктивність праці та реальна заробітна плата підвищувалися. У процесі економічного зростання відбувалися глибокі зміни в галузевій структурі економіки цих країн. Чисельність зайнятих у сировинних галузях, в сільському господарстві знижувалася. Водночас зростала зайнятість у наукомістких галузях – приладобудуванні, електроніці тощо. У галузевій структурі вітчизняної економіки в останні роки відбуваються несприятливі зміни.
В залежності від того, яким способом досягається результат, розрізняють два типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний.
У реальній дійсності обидва типи економічного зростання співіснують, але здебільшого переважає один із них. Тому в аналітичній економії говорять про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення значення в національній економіці інтенсивного типу економічного зростання називають інтенсифікацією економіки.
Розвиток економіки США має під собою міцний науково-технічний фундамент і солідну теоретичну базу. Курс уряду постійно коректується з урахуванням зміни ситуації в національній і глобальній економіці. Завдяки успіхам свого економічного розвитку, США узяли гору й у сфері ідеології, заклавши в глобальній системі принципи ліберального ринкового капіталізму. Однополярність сучасної світової економіки забезпечує США стратегічні переваги практично у всіх сферах діяльності, у тому числі прямо не пов'язаними з економікою.
Неперевершений науково-технічний потенціал країни підтримується за рахунок залучення в США ведучих вчених і практичних фахівців з різних регіонів світу, які в декілька разів збільшують вже досягнуті успіхи Америки. У США створені й постійно поліпшуються умови для заняття бізнесом і наукою, одержання освіти й медичної допомоги, що продовжує залучати в країну іноземців. Американські ТНК є самими потужними й по своєму виробничому потенціалі, і за рівнем розвитку технологій. США вступили на шлях стійкого розвитку й постіндустріалізму на базі передових інформаційних технологій. Відповідним чином міняється й спеціалізація країни у світовому господарстві. США – це кузня світових технологій і ведучий світовий постачальник послуг.
Вплив США на світову економіку здійснюється не тільки величиною їх внутрішнього ринку. Американські компанії, які в переважній мірі є основою світової мережі ТНК, контролюють виробництво товарів та послуг у багатьох країнах. Американські фірми лідирують за обсягом прямих іноземних інвестицій. Але найголовнішим чинником впливу США на розвиток економіки сьогодні є, безумовно, їх технологічне лідерство.
Фактори, що піднесли економіку США до сьогоднішнього рівня, можна об'єднати в три основні групи: історико-економічні, природничі й геополітичні.
Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в значній мірі масштабами й високим платоспроможним попитом внутріамериканського ринку. Висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці.
Економічна структура США є найтиповішим проявом постіндустріального етапу розвитку держави: провідною сферою виступають послуги, частка яких становить 75% від ВВП.
Нарешті, піднесенню позицій США у світовій економіці сприяє гнучка й ефективна економічна політика уряду, яка кожного разу виводила країну з кризових становищ й надавала імпульсу для нового прискорення.
Оскільки США є одноособовим лідером у світовій економіці, тобто, швидше за все, їм вдасться підтримати свою першість й у найближчому майбутньому. Інші великі країни світу просто не в змозі конкурувати із самою потужною економікою, наділеної самими потужними фінансовими й інтелектуальними ресурсами.
Список використаних джерел
Абрамов В.Л. Мировая экономика / Учебное пособие. М.:Наука, 2004. – 70–78 с.
Агапова Т.А., Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник / Под ред. д.э.н., проф. А.Ф. Сидоровича; МГУ – М.: Издательство «Дело и сервис», 2001. – 448–456 с.
Акопова Е.С., Воронкова О.Н., Гавлилко Н.Н. Мировая экономика и экономические отношения. Ростов – на – Дону. «Феникс», 2000 – 410 с.
Астапович А.З. США экономика, дефициты, задолженность. М «Наука», 1991. – 235–245 с.
Базельська О.Я. Макроекономіка: Навч.посіб.-К.:центр навчальної літератури, 2005. – 440–442 с.
Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – 368–370 с.
Базышева Н.И., Гурко С.П. Экономическая теория: Учебник.-Минск, 1998. -589–598 с.
Бугаян И.Р. Макроэкономика/ Учебник. – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2002. – 350–352 с.
Будаговська С.И., Кілієвич О.А.Мікроекономіка і макроекономіка/ Підручник.-Київ.:Основи, 1998. – 470–487 с.
Булатов А.С. Мировая экономика. М.: Юристь, 2002. –723 – 734 с.
Бункина М.К., Семенова В.А. Макроэкономика/ Учебник. М.: Дело и сервис, 2000. – 503–512 с.
Воробйов Є.М. Економічна теорія. Посібник вищої школи. К.: «Корвін», 2001. – 70–98 с.
Геєць В.М. Нестабільність та економічне зростання: Підручник.-К.: «Форт», 2000. – 34–56 с.
Гордали С. Федеральная налоговая система США современные особенности США и Канада. – №8 – 2000.
Губайдулина Ф. Американские ТНК зарубежом: стратегия, формы // Мировая экономика и международные отношения. 2004 – №8.-с. 45–53.
Давидов А.Ю. Внешние факторы роста американской экономики в эпоху глобализации // Ежемесячный журнал. США и Канада: ЭПК.2004 – №3.-с. 3–18.
Долан Э.Дж., Линдсей Д. Макроэкономика/ Под. ред. Б. Лисовика и др. С-Пб., 1994. – 134–156 с.
Дорнбуш Р., Фишер С. Макроэкономика/ Пер. с англ. М.:МГУ: ИНФРА М, 1997. – 78–90 с.
Дорошенко М.Е. Введение в макроэкономику / Учебное пособие. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 175–176 с.
Задоя А.А, Петруня Ю.Е. Макроэкономика: Учебник. К.:О-во «Знання», КОО, 2004. – 346–386 с.
Зименков Р.И. Новые явления в зарубежной деятельности американских ТНК // Ежемесячные журнал. США и Канада: ЭКП.2005 – №6.-с. 96–119.
Ивашковский С.Н. Макроэкономика: Учебник. М.:Дело, 2002. – 472–274 с.
Исаев Х.А., Киричок А.В., Панченко И.П. Макроэкономика / Учебное издание. – Х., 1996. – 221–226с
Клинов В.Г. Экономический бум или финансовый пузирь: когда факти противоречат выводу. // Ежемесячный журнал. США и Канада.2005 – №8.-с. 73–84.
Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка), – Тернопіль, 1999. – С. 249–271.
Козак Ю.Г. Економіка зарубіжних країн: Навчальний посібник.-К.:ЦУЛ, 2005. – 75–98 с.
Колесов В.П. Мировая экономика. М. Издательство «Флинта» Московский психолого – социальный институт, 2000 – 222–234 с.
Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка.:Навч.посіб.-К.:Центр навчальної літератури, 2005. – 257–268 с.
Кудров В.М. Мировая экономика. – М. БЕК, 1999 – 251–267 с.
Лебедев Л.Ф. Государственная политика социальной защиты населения США. // Ежемесячный журнал. США и Канада: ЭКП.2005 – №9.-с. 17–32.
Лившиц А.Я.
Введениє
в рьіночную економику. Часть І, II.
-
Станкин, 1992.-С. 53–64.
Ломакин В.К. Мировая экономика: Учебник для вузов. М.:МГУ, 2004. – 428–453 с.
Лютов А.А. Занятость и безработица в современных США. // Ежемесячный журнал. США и Канада: ЭКП.2006 – №1.-с. 123–127.
Матюшенко І.Ю., Божко В.П.Іноземні інвестиції: Навчальний посібник-К.:ВД» Професіонал», 2005. – 236–240 с.
Мельникова В.І., Клімова Н.І. Макроекономіка.:Навч.посіб.-К.:ВД «Професіонал», 2004. – 294–299 с.
Миклашевская Н.А., Холоров А.В. Международная экономика. М. «Дело и сервис», 2000 – 104–109 с.
Мирясов Ю.А. Социализация экономики и ее влияние на экономическое развитие. // Весник ХНУ им. В.Н. Каразина.2003. – №580.-с. 55–58.
Мовсесян А.Г. Мировая экономика. М. «Финансы и статистика», 2001 – 54–69 с.
Мэнкью Н.Г. Макроэкономика. Пер с англ. М.:МГУ, 1994. – 529–536 с.
Николаева И.П. Мировая экономика. М. ЮНИТИ, 2002. – 330–374 с.
Панчишин С. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001. – 416–449 с.
Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран. Санкт-Петербург Изд. Михайлова В.А., 2000. –489 – 491 с.
Пол А. Семюелсон, Вільям М. Нордгауз. Макроекономіка.-К.:Основи, 1995. – 344–367 с.
Пороховский А.А. Динамика структуры американской экономики. // Ежемесячный журнал. США и Канада: ЭКП.2005 – №7.-с. 3–25.
Портер М. Международная конкуренция. – М. «МЕО», 1993. – 660–687 с.
Раджабова З.К. Мировая экономика. – М. ИНФРА – М.: 2002. – 312–318 с.
Рогов С. Государство и рынок по-американски // Независимая газета. 2000 – 14 февраля.
Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка.-К.: Либідь, 1999. – 288–292 с.
Сергеев П.В. Мировое хозяйство и международные экономические отношения на современном этапе. – М. Новый юрист, 1998 – 270–272 с.
Сипян В.Б. «Новая экономика» США: шаг вперед, три шага назад. // Ежемесячный журнал. США и Канада.2005 – №9.-с. 3–27.
Соболев В.М. Макроэкономика/ Уч. пособие. Х.: НВФ «Студцентр», 1997. – 218–220 с.
Солонінко К.С. Макроекономіка/Підручник.-К.:Основи, 2004. – 218–234 с.
Стрыгин А.В. Мировая экономика. – М. Экзамен, 2001 – 510–512 с.