Міжнародні фінансово-кредитні організації та їх аналіз

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з економічної теорії на тему:

«Міжнародні фінансово-кредитні організації та їх аналіз»

2009

Вступ

Міжнародні та регіональні фінансово-кредитні організації – це установи, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Групи Світового банку. Штаб-квартири організацій розташовані у Вашингтоні. Вказані установи було засновано на Міжнародній валютно-фінансовій конференції, яка відбулася у 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США). СРСР та Україна хоча і брали участь у конференції, але не ратифікували угоди про МВФ та МБРР і не вступили до складу цих організацій.

Наслідком стала багаторічна ізоляція СРСР та його союзників від світової економічної та валютно-фінансової системи, що значною мірою було зумовлено політичними та ідеологічними мотивами. У 1992 р. у практиці міждержавних валютних відносин сталася досить значна подія: членами МВФ прийнято країни, що входили до колишнього СРСР, у тому числі й Україну.

Завдяки цьому фактично завершено процес глобалізації економічного простору валютного регулювання, що здійснюється цією важливою міжнародною організацією.

Характерною рисою сучасних міжнародних фінансових відносин є динамічний розвиток нових банківських продуктів та технологій. Це вимагає використання нових концепцій, методологічних і методичних підходів до вивчення можливостей та стратегій їх здійснення комерційними банками України. Вихід України у глобальне економічне середовище викликав ряд принципово нових проблем та задач, які постали перед комерційними банками. Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. В останнє десятиріччя суб’єкти господарської діяльності, громадяни нашої країни все ширше залучаються до фінансових операцій на внутрішньому та світовому ринках. Вони активно діють на міжнародних валютних ринках, світових ринках капіталу та цінних паперів і виступають суттєвим сегментом споживання фінансових послуг. В Україні операції з надання фінансових послуг здійснюються переважно комерційними банками. Вони є головними посередниками і при проведенні міжнародних операцій на світовому ринку фінансових послуг. Здійснюючи ці операції, комерційні банки використовують конкретні стратегії, в яких обґрунтовуються довготривалі заходи, що зорієнтовані на отримання оптимального фінансового результату. Спираючись на світовий досвід, застосування та подальший розвиток прогресивних банківських технологій у практиці роботи комерційних банків повинно слугувати поштовхом в розвитку економіки України. Тому проведення аналізу комплексу операцій на ринку фінансових послуг та пошук шляхів його використання в повному обсязі в умовах ринкової трансформації економіки України є своєчасним та актуальним як з теоретичних, так, особливо, і з прагматичних позицій.

Все це актуалізує тематику нашого дослідження і ставить питання необхідності формування дієздатної фінансової стратегії здійснення операцій комерційними банками України на світовому фінансовому ринку.

Значний внесок у розробку питань функціонування фінансового ринку та діяльності комерційних банків на ньому зробили сучасні західні економісти Марковіц Г., Мертен Р., Мишкін Ф., Петерс Е., Роуз П., Фабоцци Ф., Фома Ю., Фішер І., Шарп У. Дослідженню теорії та практики організації фінансового ринку України, функціонуванню комерційних банків у його межах в умовах наближення до міжнародних стандартів, сприяють праці вітчизняних вчених-економістів Андрущенка В., Білоруса О., Боринця С., Будкіна В., Гаврилюка О., Гальчинського А., Геєця В., Даниленка А., Кістерського Л., Клочка В., Лук’яненка Д., Новицького В., Пахомова Ю., Плотнікова О., Поручника А., Рогача О., Румянцева А., Сікори В., Степаненка В., Федосова В., Філіпенка А., Шарова О., Шниркова О., Юрія С. та інших. Серед російських вчених слід виділити роботи А.І. Басова, В.І. Колеснікова, Ю.І. Львова, Я.М.Міркіна, В.С. Торкановского та інших.

Мета дипломної роботи полягає в системному дослідженні процесу інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір.

У відповідності з поставленою метою визначені такі задачі дослідження:

дослідити суть, функції та структуру світового фінансового ринку в контексті процесу глобалізації, що відбувається у світі;

розкрити теоретичні аспекти формування стратегії комерційними банками України на світовому фінансовому ринку;

визначити основні моделі інтеграції комерційного банку у світовий фінансовий простір та провести їх аналіз;

визначити основні переваги та недоліки надання фінансових послуг комерційними банками України;

встановити передумови виходу українських банків на світовий ринок фінансових послуг.

вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дипломного дослідження.

1. Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого – надавати ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповідний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві. Відносно до розміру квот визначається «вага» голосу кожної країни в керівництві Фондом та обсяг її можливих запозичень. Квота України на кінець 1992 р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для України було визначено у розмірі 911 млн. дол. США. Згідно з існуючим положенням з визначеної суми лише 22,7% виплачується у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а решта – у національній грошовій одиниці. Враховуючи гостру нестачу ВКВ, Україна скористалася так званим Фондом запозичення при МВФ для країн-членів, що зазнають фінансових труднощів. Необхідний внесок оформлено як борг, під який Україні надано безпроцентний і безстроковий кредит, що по можливості буде погашено.

Рішенням Ради керуючих МВФ від 22 січня 1999 р. передбачено зростання сумарного капіталу МВФ до 210943,0 млн. СДР проти 145321,0 млн. СДР. Унаслідок цього квота України в МВФ зросла з 997,3 млн СДР до 1372,0 млн, що дає змогу помітно розширити обсяг її можливих запозичень у МВФ.

Ставши членом МВФ, Україна водночас увійшла до структури Світового банку, їй виділено квоту в 10 678 акцій на загальну суму в 1,3 млрд. дол. США. Валютну готівку за членство України в банку на суму 7,9 млн. дол. США внесли Нідерланди, що є країною-опікуном нашої держави у цій банківській структурі.

На початку своєї діяльності, в кінці 40-х років, практично не було розвинутої системи міжнародних фінансових приватних ринків. Тому МВФ був джерелом коштів як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються. Протягом останніх 40–50-ти років одним з найцікавіших аспектів економічного розвитку у світі стала дуже швидка інтернаціоналізація приватного фінансового ринку. І сьогодні більшість розвинутих країн не потребують фінансових ресурсів Фонду, бо вони мають доступ до приватних фінансових ринків. Тому МВФ від фінансування всіх країн-членів зараз переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, так би мовити, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічному розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ і з Україною. По-перше, Україна як держава поки що фактично не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних джерел. А головне офіційне джерело – це МВФ. І навіть можливе однобічне фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане з домовленостями з Фондом. По-друге, політика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в Україні.

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, «купують» (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СДР в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну «викупили» свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

Відносини МВФ з країнами колишнього СРСР, у тому числі з Україною, будуються відповідно до трьох типів програм. Програму першого типу створено спеціально для цих країн та країн Східної Європи. Вона є своєрідною підготовчою програмою, відносно простою у своїх вимогах. Виконання такої програми не потребує складного інвестиційного апарату в країні. Це первісна програма – програма системної трансформації економіки (Systemic Transformation Fasility – STF), реалізація якої дає змогу країні і Фонду співпрацювати.

Наступний крок – це досить стандартна програма, яка має назву «стенд-бай» (Stand-by). Це програма короткострокового фінансування; як правило, вона триває від 12 до 13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації.

Після реалізації цієї програми країна може укласти з МВФ угоду про програму розширеного фінансування (Extanded Fund Facility – EFF). Вона розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою «стенд-бай». Одночасно значно більше уваги приділяється структурним змінам в економіці, тим елементам, які становлять базу (основу) подальшого економічного зростання.

2. Світовий банк

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком), Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку – зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Зазначимо, що основна різниця між Світовим банком і МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткострокової фінансової стабільності в країнах, тоді як Світовий банк зосереджується переважно на середньо – та довгострокових (за терміном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн. Ось чому, коли йдеться про фінансову стабілізацію в Україні, то це питання насамперед стосується діяльності МВФ. Коли ж мова йде про структурні і галузеві реформи, то тут на перший план серед міжнародних фінансових організацій постає Світовий банк, який концентрує свою увагу на перетвореннях на мікро рівні, на питаннях приватизації, дерегуляції галузевих перетворень, сприяє реформуванню енергетичної галузі, сільського господарства, соціального сектора тощо.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) на початку своєї діяльності був призначений стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після Другої світової війни.

МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гарантує кредити, які надані цим країнам приватними банками та іншими кредиторами на двосторонній основі. Право брати участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ. Право голосу в органах МБРР визначається розміром внеску до його капіталу.

Статутний капітал МБРР формується шляхом підписки держав-членів на його акції. Квоти держав у капіталі банку встановлюються на основі квот у МВФ. За станом на 1 липня 1998 р. статутний капітал МБРР складався з 1581724 акцій номінальною вартістю 0,1 млн. СДР кожна. Загальна сума підписаного капіталу становить 186,4 млрд. дол. Голоси в МБРР, як і в МВФ, розподіляються залежно від розміру внеску. Держава-член має 250 голосів плюс 1 додатковий на кожну придбану нею акцію. Підписка України становить 10 908 акцій (1315,9 млн. дол.), тобто вона має в МБРР 11 158 голосів (0,7% від загальної кількості). Сплачений внесок – 79,3 млн. дол.

Діяльність банку зосереджена на двох сферах – макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше МБРР діє в інституційній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, упровадженні антимонопольних заходів та ін. Позики надаються на 15–20 років, включаючи п'ятирічний термін відстрочення платежів.
МБРР отримує більшість своїх ресурсів завдяки операціям на світових фінансових ринках. Банк продає бони та інші гарантії заборгованості пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, іншим банкам, а також фізичним особам.

На початок 1998 р. сума позик МБРР країнам-членам банку становила 107 млрд дол. США. До суми позики банку входять комісійні – 0,75% від невибраних залишків кредиту.

Певна частина кредитів банку надається на розвиток малорентабельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не вкладається: інфраструктура, сільське господарство. Але без розвитку цих галузей неможливе економічне будівництво у країнах, що розвиваються. МБРР бере високу плату за кредити – на рівні ринкових умов.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надає безпроцентні кредити на строк до 50 років (з 1986 р. – строк надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років – для інших країн «третього світу»). Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. МАР надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, що розвиваються. Право на отримання таких кредитів мають країни з річним доходом на душу населення, що не перевищує 835 дол. США.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була організована у 1959 р. за ініціативою США з метою заохочування розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від п'яти до 15 років за умови, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень процентів відповідає процентам, що існують на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів, їх розмір пропорційний частці їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР.

Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здійснює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК) засновано в 1966 р. для сприяння припливу міжнародних інвестицій шляхом створення умов для припинення й урегулювання спорів між урядами та іноземними інвесторами. За станом на червень 1997 р. членами МЦУІК були 128 країн. Найбільшою філією групи Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Він є основною позиковою організацією. Це найбільша установа, що надає позики на розвиток країнам з середнім рівнем доходів, а також відіграє роль головного каталізатора щодо фінансування з інших джерел. Позики Світового банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування як дефіциту державного бюджету, так і реформування економіки України. Фінансові умови, на яких Світовий банк надає позики Україні, є вигіднішими, ніж більшість інших зовнішніх Джерел запозичення, доступних для України в даний час.

Проекти МБРР в Україні можна поділити на системні та інвестиційні.

Системні проекти призначені для реформування цілих секторів економіки, і гроші за ними траншами направляються безпосередньо в Держбюджет України. А потім вже Мінфін зі свого бюджету повинен передбачити фінансування зазначеної в проекті програми – що і є основною метою кредитів МБРР. За інвестиційними проектами схема надання коштів МБРР дещо інша. Ще в процесі підготовки проекту визначаються пакети закупівель, які необхідні для його впровадження, та джерела фінансування. Потім створена українською стороною робоча група управління проектом (інколи за участю консультантів МБРР) готує тендерну документацію, оскільки всі закупівлі робляться за принципом проведення відкритих міжнародних конкурсних торгів.

3. Сучасний стан інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір

Світовий фінансовий ринок у ході посилення глобалізації економіки набуває справді всесвітнього характеру. Змінився традиційний склад факторів виробництва. Тепер до них долучилася інформація як могутня і, у багатьох випадках, основна умова вирішення економічних, соціальних і політичних проблем.

Розв’язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків – це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.

Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу

Станом на 01.10.2006 року в Україні було зареєстровано 183 банки (Рис. 2.1).

Рис. 2.1 Динаміка кількості банківських установ в Україні за станом на 01.01.2007 рр. [35]

Разом із тим, якщо поглянути на кількість банків та їх філій у розрізі регіонів (рис. 2.2), то бачимо, що фактично кожен регіон характеризується досить високою концентрацією банківських установ, які в основному представлені філіями банків, майже усі головні офіси банківських установ розташовані у м. Київ.

По суті, така велика кількість банківських установ повинна була б повністю забезпечувати потреби населення у банківських послугах. Але, як відомо, якість банківських послуг лише до певної міри залежить від кількості банківських установ представлених на ринку послуг для фізичних осіб.

Отриманий банками прибуток за групами розподіляється нерівномірно. Так, банки І групи, на які припадає 54,1% банківських активів, одержали його на суму 480,520 млн. грн., або 49,9% від загального показника; банки II групи (активи становлять 14,7%) – 164,144 млн. грн. (17,06%); банки III групи (активи – 17,4%) – 196,634 млн. грн. (20,4%); IV групи (активи – 13,8%) – 120,798 млн. грн. (15,55%). Як свідчать наведені дані, найвищою є рентабельність діяльності банків III групи [35].

Доходи зростали дещо вищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення витрат і доходів, яке на 01.10.2006 р. становило 54,19% (на – 01.01.2005 р. – 93,5%; на 01.01.2004 р. – 93,8%) [35].

Рис. 2.2 Кількість банків та філій банків за регіонами за станом на 01.10.2006 р. [35]

Порівняно з попереднім періодом дещо поліпшилися результативні показники діяльності банків. Рентабельність капіталу збільшилася із 7,50% у 2005 році до 9,36% у 2006, рентабельність активів зросла у порівнянні із 2003 роком на 1,27%. Чиста процента маржа зменшилася з 6,31% у 2001 році до 4,93% на початок 2007 року.

Як бачимо, банки України зберегли рентабельність своїх активів на рівні минулого року попри зменшення процентної маржі, що свідчить про збільшення обсягів активних операцій та про виваженішу політику процентних ставок (табл. 2.1).

Основними шляхами покращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурні зміни в активах, капіталі, зобов'язаннях банків, підвищення дохідності активів за рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниження вартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності, насамперед унаслідок скорочення адміністративних витрат тощо.

Таблиця 2.1. Основні результативні показники діяльності банків [35]

Показники	01.01.03	01.01.04	01.01.05	01.01.06	01.01.07
Рентабельність капіталу	-0,45	7,50	7,97	7,61	9,36
Рентабельність активів	-0,09	1,27	1,27	1,04	1,18
Чистий спред	7,10	8,45	7,20	6,97	5,76
Чиста процентна маржа	6,31	6,94	6,00	5,78	4,93

Та пори усі позитивні зміни в економіці сучасна структура грошових доходів населення України та її динаміка все ще не сприяють розвитку ринку банківських послуг для фізичних осіб (рис 3). Заробітна плата не займає ключове значення і за впливом на заощадження наближається до соціальних виплат (пенсій, стипендій). Про це свідчать і результати анкетних опитувань, проведених у 2003–2006 роках. Вони свідчать, що значна частина вкладників, майже 32% неспроможна заощаджувати кошти в зв'язку з низькими заробітками та доходами, які ледве покривають потреби (pис.2.3). Однак переконаність громадян у вигідності зберігання коштів у банках поступово міцнішає – майже 60% опитаних вважають за потрібне нагромаджувати заощадження в банківських установах, оскільки це дає змогу отримувати дохід у вигляді процентів за депозитами.

Головною причиною малої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низький рівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці та соціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тими чинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, й розвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем.

Аналізуючи стан ринку банківських послуг у аспекті залучення коштів від фізичних осіб, динаміка грошових вкладів населення за останні кілька років свідчить про зростання довіри громадян до банків і зацікавленості банкірів до збільшення частки залучених коштів населення у своїх активах (Рис. 2.5).

Рис. 2.3 Чинники, які стримують приплив грошових доходів громадян у банки [35]

За результатами проведених досліджень, 27% респондентів нарікають на недосконалу систему гарантій за знеціненими вкладами; 20% – на непривабливість системи державного страхування вкладів (рис. 2.4).

Порівняно невелика кількість опитуваних надає перевагу спеціальним інвестиційним програмам, які базувалися б на депозитах фізичних осіб.

Рис. 2.4 Заходи для посилення припливу вкладів населення у національній валюті в банки України [35]

Рис. 2.5 Динаміка ресурсної бази банків за 2003–2007 роки (у млрд. грн.) [35]

Їх приріст за аналізований період сягнув 70,8%. При чому більша питома вага належить вкладам саме у національній валюті, що свідчить про зростання довіри громадян до національної грошової одиниці. А отже можна прогнозувати що і надалі відбуватиметься позитивний приріст вкладів населення у банках регіону [12].

Такий стан справ потребує комплексного вирішення проблеми і нового підходу як на макро рівні, де повинен здійснитися перегляд податкової політики у сфері оподаткування доходів громадян та відповідні законодавчі зміни. Так і на внутрібанківському рівні, де зміни повинні проходити у напрямку спрощення та зростання доступності операцій для фізичних осіб, а також розроблення схем ефективної співпраці з кожним клієнтом – фізичною особою та використання коштів з максимально можливою ефективністю при мінімальному рівні ризиковості цих операцій.

Підвищення довіри до банків – це актуальне завдання загальнодержавної ваги, зволікання з її вирішенням може найближчим часом відчутно загальмувати розвиток економіки країни. Тому необхідно, невідкладно вживати заходів:

на сам перед повинні діяти самі банки створюючи нові вигідніші для вкладників пропозиції;

потрібно підняти питання про перегляд, тої частини закону («Про податок з доходів фізичних осіб») яка стосується оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих від депозитних операцій;

Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банків на внутрішньому й міжнародних ринках, необхідно вжити заходів щодо:

підвищення рівня капіталізації банків, у т. ч. Шляхом залучення нових акціонерів, збільшення резервного фонду, результату діяльності, активізації процесів об'єднання банків, інтенсивнішого застосування процедури реорганізації банків шляхом приєднання та злиття малих і фінансове нестійких банків;

Базуючись на проведеному автором моніторингу фінансового ринку України можна виділити наступні фінансові інституції, які надають послуги маржинальної торгівлі на ринку forex: АКБ «Укрсоцбанк», АКБ «Інтеграл – банк», ТОВ «Дилінговий центр «Альпарі-Україна»», ТОВ «Телетрейд Консалтинг», ТОВ «Дилінговий центр «Trendforce»», ТОВ «Фінмаркет», ТОВ «Capital Standard», ТОВ «Компанія «Форекс»». Це є основні гравці на українському сегменті ринку forex. У таблиці 3.17 наведено порівняльну характеристику умов, за яких пропонуються даними фінансовими інституціями послуги маржинальної торгівлі.

Таблиця 2.5. Порівняльна характеристика умов надання послуг маржинальної торгівлі провідними вітчизняними фінансовими посередниками¹

Посередник	Мінімальна сума гарантійного депозиту	Кредитне плече	Спред
АКБ «Укрсоцбанк»	$200	1:100	3–20 пунктів по основних валютах
АКБ «Інтеграл – банк»	$200	1:100	5–10 пунктів по основних валютах
ТОВ «Дилінговий центр «Альпарі-Україна»»	$200	1:100	3–4 пунктів по основних валютах
ТОВ «Телетрейд Консалтинг»	$200	1:100	5–7 пунктів по основних валютах
ТОВ «Дилінговий центр «Trendforce»»	$100	від 1:5 до 1:100	3 пункта по основних валютах
ТОВ «Фінмаркет»	$200	від 1:1 до 1:200	3–5 пунктів по основних валютах
ТОВ «Capital Standard»	$500	1:100	не більше 5 пунктів по основних валютах
ТОВ «Компанія «Форекс»»	$200	1:100	4–8 пунктів по основних валютах

Відповідно до інформації наведеної в даній таблиці можна констатувати, що умови маржинальної торгівлі практично майже у всіх суб’єктів аналізу схожі. Основна відмінність полягає у кількості пунктів спреду (максимальний розрив спостерігається у АКБ «Укрсоцбанк» – 16 пунктів). Сума мінімального гарантійного депозиту практично у всіх суб’єктів становить 200 доларів США (це так званий mini forex), виключеннями є ТОВ «Дилінговий центр «Trendforce»» – 100 доларів США та ТОВ «Capital Standard» – 500 доларів США, а от кредитне плече варіюється від 1:5 до 1:200.

У силу того, що в Україні легальний вивід коштів за кордон є процедурою досить складною, дилінгові центри тими чи іншими методами змушені підстроюватися під існуючі реалії, так, на сьогодні існує чимало способів обходу законодавчих норм щодо відкриття рахунків за кордоном та переказу коштів. Проте переводячи гроші за кордон і вкриваючи прибуток від оподаткування, громадянин України змушений вступати в конфлікт із законом. Тому розраховувати на його захист у випадку несумлінного обходження з ним закордонного брокера теж не приходиться.

Займатися валютним дилінгом можна також і через українські банки. Фізичні особи, які вирішили діяти таким чином, не будуть мати проблем з українським законодавством (наприклад, у частині переказу грошей за кордон). За цією схемою клієнтські гроші не ідуть за кордон, як у дилінгових компаній, а залишаються в Україні. При такій організації торгівлі клієнт купує і продає валюту банку, а той у свою чергу проводить зворотні угоди безпосередньо з маркетмейкерами ринку forex. Для юридичних осіб цей спосіб, як і будь-який інший, за умови не вступу в конфлікт з українським законодавством, поки закритий. У випадку виникнення будь-яких фінансових проблем з банком, його вкладник законодавчо захищений від фінансових втрат з вини банківської установи. Проте, стверджувати, що така схема роботи для клієнта цілком легітимна на сьогодення не можна. Незважаючи на той факт, що діяльність банків у цій сфері регулюється рядом нормативних актів, процедура надання ними дилінгових послуг для юридичних осіб формально ніде не встановлена і не урегульована жодним законодавчим і нормативним документом

Ключовим елементом зовнішньоекономічного механізму є конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, яка сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк [37].

Валютна та фінансово-кредитна політика є складовими зовнішньоекономічної політики України. Вихідними, фундаментальними положеннями і принципами зовнішньоекономічної політики України є: забезпечення суверенітету України в світогосподарських зв’язках, гарантування її національної зовнішньоекономічної безпеки; вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна ґрунтуватись на суворо еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі і кооперації; взаємодія із світовим господарством має спиратись на комплексну, гнучку і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої максимальна свобода безпосередні виробників та експортерів товарі і послуг – підприємств, фірм, банків, корпорацій тощо; відкритість економіки для широкої і взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.

Курси валют мають першочергове значення для обміну товарами, послугами і руху капіталу між націями. Іноземна валюта купується і продається на валютному ринку за ціною, яку називають валютним (або обмінним) курсом. Якщо бути більш точним, валютний курс – це ціна на іноземну валюту в місцевій валюті, яка встановлює відповідність між доларами і британськими фунтами стерлінгів, доларами і євро і т.д. Курс для іноземної валюти базується на ціні банківських (електронних) переказів, які є найшвидшим засобом міжнародних платежів [5].

У дійсності є декілька курсів «спот» для певної валюти. Ціна банківських переказів є базовим курсом обміну. Інші засоби платежів – вексель на пред’явника та вексель на термін, як правило, продається за дисконтним курсом, нижчим від базового курсу. Знижки, пов’язані з можливими відтер мінуваннями або ризиком платежу. Порівняно з банківськими переказами, навіть здійснення платежу з використанням тратти, виставленої на банк, відправленої авіапоштою, вимагає двох-трьох днів. Протягом цього часу, дилер, який торгує іноземною валютою, може використовувати як національні гроші, заплачені за тратту, так і іноземний рахунок, на який ця тратта виставлена. Тратта на термін відкладає платіж на більш тривалий період. Знижка на певний вид іноземної валюти, скажімо, 30-денний вексель, буде залежати від поточної відсоткової ставки, оскільки, по суті, покупець векселя позичає гроші продавцеві векселя до настання терміну його погашення. Знижка у порівнянні з базовим курсом залежить також від відмінностей у ризику платежу. Через це комерційні тратти котируються нижче ніж тратти, виставлені на банк з подібним терміном погашення.

Валютний курс має особливе значення в механізмі переміщення контролю над факторами виробництва в перехідних економіках. По-перше, валютний курс забезпечує імпорт цінових пропорцій зовнішнього ринку до національної економіки. У цьому випадку він може використовуватись як антиінфляційний засіб, оскільки зумовлює зміни цін на товари і послуги, у тому числі на національних ринках з високим рівнем домінування одного чи декількох банків. По-друге, він безпосередньо впливає на конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, оскільки на його основі відбувається порівняння доходів і витрат суб’єктів господарювання. По-третє, валютний курс у цьому випадку забезпечує певний характер і рівень зовнішньоекономічної збалансованості національних господарств у цілому, співвідношення експорту та імпорту товарів, послуг, капіталів [25, c. 65].

Валютний курс у більшості країн з перехідною економікою застосовувався переважно як антиінфляційний інструмент, а не як засіб по контролю за зовнішньою збалансованістю. Це було особливо очевидно для країн, які використовували фіксований валютний курс (Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Хорватія). Але в країнах з плаваючим курсом (Албанія, Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Україна, Польща, Югославія, Росія) центральні банки намагались скоротити рівні знецінення і в кращому випадку зробити так, щоб темпи девальвації були нижчі темпів інфляції [62].

До валютних операцій належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції пов’язані із вивезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей [62, c182].

Операції з іноземною валютою поділяються на поточні і такі, що пов’язані з рухом капіталу, причому для здійснення останніх має бути спеціальний дозвіл НБУ.

Банківські операції з іноземною валютою за ступенем їх складності та ризикованості можна класифікувати таким чином [62, c. 183]:

ведення валютних рахунків клієнтів;

неторговельні операції;

операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;

операції з монетарними металами на внутрішньому та міжнародному ринку;

Валютні операції здійснюються уповноваженими банками, тобто банками, що мають ліцензії НБУ на здійснення цих операцій. Банки, котрі одержали ліцензію на здійснення операцій в іноземній валюті, виконують функції агента валютного контролю за операціями своїх клієнтів.

Основним звинувачувальним вердиктом для валютного контролю є його втручання у міжнародну торгівлю, що здійснюється на основі порівняльної переваги. Досягнення багатосторонньої системи торгівлі, однак, узгоджується з використанням валютного контролю для зупинки втечі капіталу, а також забезпечення достатнього часу для фундаментального врегулювання дефіциту платіжного балансу [62, c. 184].

В Україні, починаючи з 1992 р., формується система валютного регулювання і валютного контролю, спрямована на забезпечення фінансової стабілізації, зміцнення грошової одиниці – гривні. Цей процес відбувається в складних соціально-економічних умовах, здійснюється суперечливо, часом непослідовно, що відображає перехідний характер ринкової трансформації економіки і демократизації всього суспільства [62, c. 185].

Інструменти прямого регулювання передбачають досягнення цілей фінансової політики, які знаходять свій вираз в контрольних, планових показниках. Контроль над величиною ставки банківського проценту, обмеження, що запроваджуються на міжбанківському ринку встановленням законом норм ліквідності, пряме кредитування та квотування позичкових операцій на міжбанківському ринку – усе це приклади регулювання методами прямого монетарного контролю. Інструменти непрямого контролю дають більш ефективний результат порівняно з інструментами прямого монетарного контролю. Тому більшість індустріально-розвинутих країн не вважають за доцільне здійснювати регулювання за допомогою інструментів прямого контролю [9, c. 207].

Діапазон фінансових інструментів досить широкий, охоплює і непряме фінансування (субсидіювання) експортного та імпортозаміщуючого виробництва, державне кредитування експортно-імпортних операцій тощо [47]. В перехідних умовах актуальність застосування в ряді ключових областей впродовж певного періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень в напряму росту міжнародної конкурентоспроможності. В сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом прямих субсидій держава фінансує експортні програми, капітальні вкладення в експортне та імпортозаміщуюче виробництва, освоєння нових видів продукції, впровадження у виробництво нової техніки, підготовку кадрів. Держава також видає експортерам прямі субсидії (експортні дотації) для покриття різниці між високою внутрішньою ціною товару і низькою ціною аналогічного товару на світовому ринку або для компенсації частини витрат експортерів.

Іншим важливим інструментом фінансової політики є дисконтна ставка. Регулювання економічної кон’юнктури за допомогою дисконтної ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Дисконтна (облікова) ставка – це фактично «ціна», за якою центральні банки продають комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком дисконтної ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зниження облікової ставки робить кредити, які купують комерційні банки, дешевшими. В першому випадку, коли дисконтна ставка підвищується, комерційні банки, щоб не втратити прибутків, змушені, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, попит на які справляють промислові, торгові та інші фірми. В другому випадку, коли ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження дисконтної ставки, тоді доступ до кредитів стає більшим. Оскільки від розмірів кредитування в значній мірі залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є одним із інструментів регулювання економічної кон’юнктури [62, 6].

Ще один інструмент фінансової політики – регулювання центральним банком величини резервів, які повинні приймати на безпроцентних рахунках центрального банку комерційні банки. В наш час дотримання вимог резервувати певну частку депозитів, зокрема, безстрокових, на рахунках центрального банку диктується не стільки мотивами страхування вкладів, гарантіями ліквідності банків, скільки потребами регулювання грошово-кредитної системи, здійснення ефективної монетарної політики. Механізм регулювання грошово-кредитної системи через встановлення норми обов’язкових резервів діє за такою схемою: підвищуючи норму обов’язкових резервів, центральний банк в такий спосіб призводить до зниження резервів комерційних банків. В результаті цього обмежуються кредитні можливості банків та інших кредитних інститутів, що негативно впливає на економічну кон’юнктуру ринку. З іншого боку, стиснення кредиту призводить до зменшення грошової маси в обігу, а отже, якщо в економіці мали місце інфляційні процеси, то вони почнуть згортатися.

Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна розділити на такі групи [56]:

ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів: доручення про кредитовий переказ у системі «жиро»; доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат; постійні доручення; доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT.

ті, що базуються на дебетових переказах коштів: векселі, чеки, прямі дебетові списання; банківські трати, інші.

пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.

В Україні спектр платіжних інструментів, що застосовуються при безготівкових розрахунках, значно вужчий, ніж у світовій практиці, і базується переважно на кредитовому переказі коштів. Це зумовлено головним чином хронічною платіжною кризою, що охопила економіку України в перехідний період, унаслідок чого продавці товарів примушують платників здійснювати попередню оплату кредитовими інструментами. Дебетові інструменти, такі як вексель та чек, хоча і застосовуються в українській практиці, проте не набули значного поширення [56].

Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб’єктами – клієнтами різних банків або різних філій одного банку.

Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків – Систему електронних платежів (далі – СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був Національний банк України. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків [10, c. 347].

Розрахунки за участю фізичних осіб, на відміну від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою[43]. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені трансформаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу.

Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух за допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.

Негативні наслідки застосування карток полягають у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. У подальшому зростуть і поточні витрати з обслуговування терміналів та пристроїв.

Для окремих банків застосування пластикових карток у масових платежах має такі переваги: збільшується залучення коштів, зростають кредитні ресурси банків і можливості збільшувати їх доходи; зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату; зростає імідж банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів.

Проте перехід на карткові платежі вимагає від банків також значних первинних витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв’язку тощо.

Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має такі вигоди [23]:

зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому, підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки;

знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати);

з’явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп’ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв’язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва і зайнятості.

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги [23].

Розвиток міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного права. З цією метою проводилось кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. [13]. На конференції було прийнято конвенцію №358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим документом встановлювався Одноманітний закон про переказні векселі і прості векселі, положення якого країни учасниці зобов’язались прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція №359 про врегулювання колізій законів про переказні і прості векселі, а також Конвенція №360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та простих векселів.

У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство більшість європейських та ряд інших країн світу, які формують женевську систему вексельного права. Разом з тим, в ряді країн вексельне законодавство базується на основі британського закону про векселі. До них належать Великобританія, США, більшість членів Британської співдружності націй. Ще ціла низка країн не приєднались ні до женевської, ні до британської системи вексельного права.

СРСР як учасник женевської конференції, у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було затверджено Положення про переказний і простий вексель, який, за винятком кількох пунктів, повністю збігається з ОВЗ. Проти прийняття даного документа не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті довелось чекати аж до кінця 80-х років [18].

Необхідність упровадження вексельного обігу закономірно постала у зв’язку з переходом України від планово-розподільчої до ринкової системи господарювання. У прийнятому у червні 1991 р. Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель було легалізовано як цінний папір, що «може випускатися і обертатись» у країні. У тому ж 1991 р. Україна підтвердила чинність Положення про переказний і простий векселі від 1937 р. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Постанови «Про застосування векселів у господарському обороті України» від 17 червня 1992 р., в якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р. [18] Розрізняють простий, переказний, комерційний, фінансовий, підроблений, дружній (приятельський), бронзовий (дутий, вигаданий) векселі.

По-перше, як і інші суб’єкти підприємницької діяльності, банки використовують векселі для оформлення своїх господарських боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

По-друге, трапляються випадки використання векселів, виписаних банком, для залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків між підприємствами. І якщо практика застосування векселя в господарській діяльності банку ідентична його використанню нефінансовими компаніями, то в цих випадках можна говорити про появу специфічного продукту, який у нашій країні прийнято називати банківським векселем.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, активні інвестори на ринку державних цінних паперів, що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану [23].

Банківська модель характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації не фінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині.

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США, згідно з законом Гласса і Стігала (1933 р.), банкам, як правило, забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, обмежена їх діяльність з корпоративними облігаціями [23].

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інститутів.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція виходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інститутів і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також пом’якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників [23, 37].

Конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, а також всередині самої банківської системи, сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк. Крім традиційних, базових для комерційних банків України операцій, вони виконують нові, не традиційні для них операції та послуги. До нетрадиційних для банків України операцій та послуг можна, зокрема, віднести: лізинг, факторинг, довірчі (трастові) послуги, операції з дорогоцінними металами; гарантійні, посередницькі, консультаційні та інформаційні послуги, фінансовий інжиніринг [37]. В Україні значна частка нетрадиційних операцій та послуг не набула широкого застосування в практичній діяльності комерційних банків. Передусім це пов’язано з повною відсутністю чи недосконалістю існуючої законодавчої бази. Яка регулює здійснення таких операцій або надання послуг, а також із сучасним станом економіки країни.

Таким чином, при аналізі економічних важелів діяльності комерційних банків на внутрішніх та зовнішніх ринках фінансових послуг можна зробити ряд висновків:

1. З огляду на весь спектр економічних важелів валютної та фінансово-кредитної політик, які на сьогоднішній день використовуються в Україні, існує безпосередня потреба в уніфікації та стандартизації їх основних параметрів та напрямів використання, з метою оптимізації прийняття комерційними банками стратегічних рішень при виході на світові фінансові ринки.

2. Органам законодавчої влади слід приділити особливої уваги вирішенню питань щодо вдосконалення та/або запровадження законодавчої бази для здійснення банками та нефінансовими інституціями нетрадиційних фінансових послуг для збільшення рівня конкурентоспроможності в порівнянні з закордонними банками як на внутрішньому, так і на світовому ринку фінансових послуг.

3. Важливим напрямом валютної політики України повинно стати прогнозування курсів валют, а також докладання усіх зусиль для досягнення вільної конвертованості національної валюти гривні. Але на сьогоднішній день пряме втручання урядових структур у ринок іноземної валюти, відоме як валютний контроль, обмежує права власників валюти обмінювати її на інші валюти, а отже є однією з перешкод на шляху до конвертованості національної валюти.

Для цього розробляється фінансова стратегія банку, яка представляє собою концепцію того, як будуть використовуватися залучені банком фінансові ресурси для досягнення стійкого високого рівня прибутків чи поступового зростання рейтингу банку на світових ринках; як і на яких умовах будуть залучатися необхідні фінансові ресурси; як буде визначатися розрахунок за залученими коштами; на яких умовах буде будуватися в цілому фінансова політика. Стратегія також включає в себе обов’язковий аналіз можливої зміни державної політики в галузі фінансів і оцінку релевантності² стратегії і цілей банку [57, c. 86].

Довгострокові рішення в загальному плані зводяться до наступних видів:

бюджетування капіталу;

політики дивідендів;

вибір способів досягнення зростання прибутків банку і диверсифікація ризиків;

вибір джерел довгострокового фінансування.

Міжнародні банківські угоди визначають переважно організаційні основи здійснення розрахунків. Це, передусім, встановлення між банками кореспондентських відносин. Вони передбачають відкриття банками один одному кореспондентських рахунків для зберігання своїх валютних коштів, виконання на засадах взаємності розрахункових операцій за дорученням і за рахунок власних коштів кожного. Між банками укладаються й інші міжнародні угоди з різних питань організації розрахунків (про використання чеків, кредитних карток, систему СВІФТ тощо.

Міжнародні розрахунки класифікуються найчастіше за двома ознаками: строками платежу та порядком документообігу. За строками виділяються негайні платежі – сконто і платежі в кредит – інстолмент. За порядком документообігу є інкасо та акредитив. Рідше застосовуються розрахунки банківськими переказами за відкритими рахунками.

Послуги банку при переводі цінних паперів від одного власника до іншого, тобто при передачі права власності на володіння цими цінними паперами від однієї особи іншій – це трансфертні послуги. Замовником трансфертних послуг виступають емітенти цінних паперів. У теперішній час перед ними постає безліч проблем, пов’язаних з оперативним обліком цінних паперів та їх власників, повідомленням для багато численних акціонерів про діяльність акціонерних товариств і розподілом дивідендів, перереєстрацією власників цінних паперів на вторинному ринку. Дохід банку за посередництво в операціях із цінними паперами утворюється за рахунок різниці в цінах купівлі і продажу.

Банківські послуги за торгівлю валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їх платежів і підтримання ліквідності у валюті; страхування ризиків знецінення коштів унаслідок зміни валютних курсів; отримання спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют [37].

Довірчі (трастові) послуги є видом діяльності комерційного банку у віданні майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов’язане з виконанням робіт у обліку операцій, збереження цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.

Траст-операція, або трастові операції – це довірчі операції банків з управління майном клієнта та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах довіреної особи. За останній час трастові операції отримують все більший розвиток.

Довіреною особою банків виступають, як правило, приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (у тому числі пенсійні).

Приватним особам банки надають кілька видів трастових послуг: право розпоряджатися спадщиною, управління персональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентські функції [54].

Дохід від трастових послуг банків формується за рахунок комісійних винагород, у які включаються: щорічні відрахування від доходів за трастовими операціями; щорічний внесок з первісної суми наданої трастової послуги; внесок із суми за трастовою операцією після закінчення строку дії траст-договору [37].

Зберігальні послуги банків пов’язані з тим, що банки мають спеціально обладнані, важкодоступні для викрадачів приміщення. Вони надаються у двох формах: надання клієнтам сейфів для зберігання цінностей, зберігання цінностей у стальній камері.

Пред’явлення рахунків і оплата рахунків – відносно нова послуга банків. Зміст цієї послуги зводиться до того, що система «Інтернет-банк» забезпечує користувачу доставку рахунка компанії (наприклад, рахунка, за комунальні послуги) до оплати і показує його на екрані комп’ютера. Клієнт може акцептувати цей рахунок, не заповнюючи платіжне доручення, і гроші з його рахунку автоматично будуть переведені на рахунок компанії. Тобто ця послуга рятує клієнтів від паперового обороту.

Поширеність такої послуги залежить від національної специфіки. Наприклад, у США щорічно виписується і пересилається поштою близько 21 мільярда рахунків, відповідно, в індустрію «представлення рахунків до оплати» втягнуті величезні гроші [24, c. 31].

Електронні гроші звичайно визначаються як збереження грошової вартості за допомогою технічного пристрою, що може широко застосовуватися для здійснення платежів на користь не тільки емітента, але й інших контрагентів і яке не вимагає обов’язкового використання банківських рахунків для проведення операцій, а діє як напередоплачений інструмент на пред’явника. Найбільш розгорнуте визначення електронних грошей належить Європейському центральному банку, що визначає електронні гроші як «грошову вартість, що представляє собою вимогу до емітента, що: 1. зберігається на електронному пристрої; 2. емітується після одержання засобів у розмірі не менш чим емітована вартість; 3. приймається як засіб платежу не тільки емітентом, але й іншими установами» [24, c. 32].

Надання депозитних послуг через Інтернет не представляє особливої проблеми – висновок договорів, відкриття рахунків і внесок коштів можуть здійснювати через електронні канали доставки, у тому числі і через Інтернет. (Зокрема, депозитні договори можна укладати з використання звичайної системи «клієнт – банк»).

Саме значна конкурентна боротьба на фізичному ринку спонукає традиційні банки до освоєння ринку Інтернет-комерції [23].

З метою визначення оптимального переліку послуг пропонується використовувати модель операційно-вартісного аналізу. Операційно-вартісний аналіз (далі ОВА) – це аналіз прибутковості банку на основі співставлення доходів за активними і витрат – за пасивними операціями. ОВА дає уяву про вартість і рентабельність конкретних фінансових операцій, послуг і структурних підрозділів банку, а також враховує вартість обробки конкретних операцій і послуг банка [36].

Реалізація моделі ОВА може здійснюватися у двох напрямах:

1. Розрахунок фактичної собівартості операцій і послуг для визначення її прибутковості (збитковості). Даний спосіб оцінки рентабельності послуги застосовується при здійснення операції в різних підрозділах банку. Операція розбивається на різну кількість фаз, які відповідають кількості підрозділів, через які вона здійснюється. В процесі дослідження було доведено, що використання цього напрямку є малоефективним і недоцільним.

Розрахунок вартості операції проводиться наступним чином. Попередньо вивчається структура витрат часу кожного підрозділу банку, що приймає участь в обробці операції, і вираховується середній час, витрачений в кожному структурному підрозділі на протязі періоду здійснення операції. Для визначення вартості операції в кожному структурному підрозділі враховуються всі його не операційні витрати і розраховуються витрати на обробку операції на фазі середнього часу. Даний метод розрахунку фактичної собівартості послуги дає найбільш точний результат, але він є і найбільш складним, так як потребує проведення хронометражу кожної операції і послуги, а також фотографії робочого дня кожного із співробітників підрозділів банку, задіяного в здійснення даної операції. Тому, на нашу думку, використовувати цей метод для визначення прибутковості здійснення тієї чи іншої операції на світовому фінансовому ринку є недоцільним.

2. Розрахунок доходів і витрат центрів прибутків³ і центрів видатків⁴ комерційних банків по операціях і послугах. Інший напрямок схеми ОВА визначає розподіл структурних підрозділі банку на центри прибутків і центри видатків за послугами і операціями. Центри можуть складатися із структурних підрозділів чи одного підрозділу банку, цільових робочих груп і сукупності різнопрофільних підрозділів.

Одній послузі чи операцій відповідає один центр прибутку і один центр витрат банку:

Послуга 1 → Центр прибутку 1 + Центр витрат 1.

Послуга N → Центр прибутку N + Центр витрат N.

В загальному вигляді формула визначення прибутковості послуги чи операції має наступний вигляд:

Пп = (Одп – Овп) – НВ,

де Пп – прибутковість послуги;

Одп – операційні доході від послуги (операції);

Овп – операційні витрати від послуги (операції);

НВ – неопераційні витрати від послуги (операції).

Для послуг ресурсного виду ця формула набуває наступного виду:

Пп = (Одр – АС) + (АС – ОВр) – Нво,

де Одр – операційні доходи від послуг по розміщенню ресурсів;

АС – альтернативна процентна ставка для даної послуги, тобто та середня величина процентної ставки, за якою можна відносно швидко продати / купити ресурси;

ОВр – операційні витрати за послугами, пов’язаними з залученням ресурсів;

Нво – загальні не операційні витрати центрів витрат і прибутків банку.

Загальні операційні витрати визначаються за формулою:

(Р – Ро) w= (W – Wo) – Q,

де Р – операційні витрати в звітному (поточному) періоді;

Ро – операційні витрати у попередньому періоді;

(Р – Ро) – зміна операційних витрат за період, що аналізуються;

W – об’єм послуг у звітному (поточному) періоді;

Wо – об’єм послуг у попередньому періоді;

Q – середня процентна (альтернативна) ставка за послугами звітного (поточного) періоду.

При проведенні аналізу стану процентної маржі банку за блоками послуг і операцій, використовуючи вище наведені формули, на основі моделі ОВА:

ПМ = СД – СВ,

де ПМ – процентна маржа банку за блоками операцій та послуг;

СД – сумарні операційні доходи (чи альтернативна процентна ставка для послуг по залученню ресурсів) у відсотках річних;

СВ – сумарні операційні витрати у відсотках річних.

Розрахунки на основі моделі ОВА дозволяють зробити порівняльний аналіз показників операційно-вартісного аналізу і на його основі прийняти рішення про доцільність застосування конкретного методу підвищення ефективності проведення банком операцій і послуг й здійснити, зокрема, корегування процентних ставок за послугами і операціями банку; збільшення/зменшення об’ємів операцій і послуг, що пропонуються банком; зміну структури активних чи пасивних операцій, або окремо кожної з них, а також прийняти рішення про розвиток або згортання посередницьких операцій [36].

Однак управління фінансами в комерційному банку полягає не тільки у визначенні пріоритетних напрямів його діяльності, а й в управління ризиками, які займають визначальне місце в діяльності банку. Банк може отримати значні прибутки не збільшуючи обсягу стандартних послуг – залучення депозитів та надання позик, а уміло розпоряджаючись наявними ресурсами та ефективно управляючи ризиками.

Банк зацікавлений у кваліфікованому управлінні ризиками, оскільки він позичає кошти своїх клієнтів. Правильна оцінка ризиків дає змогу банку підтримувати певні фінансові показники на такому рівні, який забезпечує збереження задовільного фінансового становища і конкурентоспроможності при реалізації тих чи інших ризиків, які мають внутрішню природу. Банк, який прагне займати достойну конкурентну позицію на ринку банківських послуг, має створити таку систему управління ризиком, яка могла б ідентифікувати, оцінювати ризик і ефективно управляти ним [62].

4. Банк міжнародних розрахунків

Найстарішою кредитною інституцією регіонального типу є Банк міжнародних розрахунків (БМР). Банк було засновано у ході реалізації плану Юнга після Першої світової війни 20 січня 1930 р. відповідно до міжурядових угод. Основна мета його створення полягала у врегулюванні проблем платежів Німеччини. Засновниками БМР стали група із шести центральних банків (Бельгії, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Японії) і група банків США на чолі з Банкірським домом Моргана. За згодою сторін Банк був розташований у Швейцарії, яка надала йому Установчу хартію, але його діяльність регулюєтьвя міжнародним правом. Нова міжнародна організація повинна була сприяти співробітництву центральних банків країн-учасниць і надавати додаткові можливості щодо здійснення міжнародних фінансових операцій (стаття 3 першого Статуту). БМР розпочав свою діяльність 17 травня 1930 р. у Базелі. До 1932 р. його учасниками стали ще 19 країн Європи.

Банк міжнародних розрахунків незмінне залишається центральною банківською установою на світовій арені. Він належить центральним банкам країн-членів, контролюється ними, надає чимало суто спеціалізованих послуг центральним банкам як членам БМР, так і іншим центральним банкам

Одна з основних цілей міжнародної діяльності Банку полягає в зміцненні міжнародної фінансової стабільності. Особливої актуальності така діяльність набуває в сучасних умовах інтеграції світових фінансових ринків. Це визначає місце і роль банку в системі міжнародних відносин: БМР є місцем зустрічі представників центральних банків; є банком центральних банків – зберігає їх депозити, які становлять значну частку світових валютних резервів, здійснює розрахунки між ними на кліринговій основі; є агентом або довіреною особою з різноманітних міжнародних фінансових домовленостей.

Членами БМР нині є 41 центральний банк країн Європи, Азії, Африки та США, ряд країн очікують рішення щодо включення їх до БМР. США представлені у Банку City Bank Corp, а не Федеральною Резервною Системою (ФРС). Однак остання тіено співпрацює з Банком: на щомісячних нарадах у Базелі (Базельський клуб) і загальних зборах засновників БМР завжди присутній член Ради керуючих ФРС. Пріоритет в управлінні діяльністю БМР належить країнам Західної Європи

За правовим статусом БМР є компанією з обмеженою відповідальністю, що має випущений акціонерний капітал. Статутний акціонерний капітал банку міжнародних розрахунків становить 1500 млн золотих франків у вигляді 600 000 акцій з рівною номінальною вартістю (2500 золотих франків за акцію). Відповідно до статті 7 Статуту БМР, акції, що випущені (517 125 акцій), повністю оплачені з розрахунку 25% їх номінальної вартості (625 золотих франків за акцію). За станом на 31 березня 1997 р. оплачена частина акціонерного капіталу БМР становила 323,2 млн золотих франків.

На капітал Банку кожна країна-учасниця в межах свого пато-вого внеску може здійснити або пряму підписку на акції або продаж їх на відкритому валютному ринку. Перший шлях передбачає, що центральні банки самі підписуються на акції, а другий – що вони можуть організувати публічну підписку на акції у своїх країнах. Відповідно до другого підходу частина випуску акцій у Бельгії, Франції і повний випуск у США належить приватним акціонерам. Частка цих держателів у капіталі Банку становить 14%, і близько 86% випущеного акціонерного капіталу зареєстровано на ім'я центральних банків. Усі акції мають рівні права на отримання щорічних дивідендів, разом з тим право голосу (присутності) належить виключно центральним банкам тієї країни, у якій відбувалась первісна підписка на національний випуск акцій

Адміністративна структура БМР має три органи: загальні збори акціонерів, рада директорів і правління. Загальні збори скликаються щороку, як правило, у другий понеділок червня з представників центральних банків-акціонерів, голоси яких розподіляються пропорційно до кількості їх акцій.

До складу Ради директорів входять шість керуючих центральних банків. Крім того, кожний із них назначає ще одного члена, який представляє його країну. Сьогодні членами ради директорів є керуючі центральних банків Бельгії, Німеччини, Італії, Великобританії, Франції і голова Ради керуючих ФРС США. Положення Статуту передбачає вибір у Раду ще не більше дев'яти керуючих інших центральних банків-членів. Зараз вибраними членами є Канада, Нідерланди, Швейцарія, Швеція та Японія. Із числа членів Ради директорів обирається голова і призначається президент банку (з 1948 р. ці дві посади виконує одна особа). З 30 червня 1997 р. ці посади обіймає керуючий Національним банком Бельгії Альфонс Верплатсе.

Рада директорів призначає головного менеджера (нині ним є Ендрю Д. Крокетт) та інших членів правління, яке здійснює оперативну діяльність з керівництва банком БМР виконує цілий ряд функцій. Зокрема він:

здійснює широке коло банківських операцій з метою сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;

слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якрго періодично зустрічаються керівники центральних банків;

виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошово-кредитних та валютно-фінансових відносин;

виконує функції агента та довіреної особи з виконання міжнародних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС

Як банк центральних банків БМР виконує важливу функцію координатора діяльності цих банків. Водночас не тільки центральні банки-акціонери, а й інші центральні банки (близько 120), а також різноманітні міжнародні фінансові установи використовують БМР як банк. Крім здійснення взаємних міжнародних розрахунків, він надає усілякі фінансові послуги щодо управління зовнішніми резервами центральних банків.

Крім того, БМР приймає від центральних банків короткострокові вклади (до трьох місяців) в іноземній валюті або золоті. На кінець березня 1997 р. загальна сума депозитів у БМР становила близько 113,1 млрд дол. США, що становить близько 7% світових валютних запасів. Із цими коштами БМР виконує такі операції:

– операції з валютою і цінними паперами (в основному короткострокові державні цінні папери);

– депозитно-позичкові операції (надає центральним банкам забезпечені золотом або депозитами кредити, іноді надає неза-безпечені (резервні) кредити на надто короткі строки);

– приймання урядових вкладів за особливими угодами (БМР не дозволено надавати кредити урядам або відкривати їм поточні рахунки);

– інвестиційні послуги управління портфелем цінних паперів;

– операції з купівлі-продажу і зберігання золота;

– інші послуги на світових ринках як агента або кореспондента центральних банків (проміжне фінансування)

Як уже зазначалося, БМР – це своєрідний форум, що сприяє міжнародному співробітництву банків. Він регулярно організовує у себе зустрічі (Базельські зустрічі) представників центральних банків країн-членів та інших центральних банків, співпрацює з Групою десяти. Головна мета цих зустрічей – досягнення високого ступеня взаєморозуміння з питань грошово-кредитного й економічного характеру, функціонування світової валютної системи тощо БМР створює можливості для роботи різноманітних комітетів (як постійних, так і спеціальних), що вивчають і обговорюють конкретні питання: проблеми міжнародної заборгованості; упровадження фінансових інновацій, удосконалення фінансових інструментів, структури фінансових ринків, банківського нагляду, забезпечення ефективності і стабільності систем внутрішніх і міжнародних платежів і розрахунків тощо.

Під егідою БМР і за його підтримки працюють три комітети з розроблення та погодження нормативних банківських стандартів:

1) Базельський комітет з банківського нагляду – розробляє мінімальні принципи ефективного банківського нагляду;

2) Базельський комітет з систем платежів і розрахунків – здійснює нагляд за міжнародними розрахунками і розробляє нові механізми міжнародних розрахунків. Найбільш значущими є його рекомендації щодо розрахунків за фінансовими деривативами, урахування системних ризиків тощо;

3) Постійний комітет з євровалют – вивчає і надає рекомендації щодо удосконалення банківського регулювання ринку євровалют.

За роки свого існування БМР перетворився на провідний інформаційно-дослідницький центр з монетарних і фінансових проблем. Він збирає і публікує інформацію про стан на міжнародному ринку банківських і фінансових послуг. Дослідження банку мають прикладний характер. БМР готує міжбанківську базу даних, доступ до якої мають центральні банки. Вона містить інформацію про діяльність центральних банків на зовнішніх валютних ринках та про стан цих ринків

БМР своєю діяльністю сприяє виконанню міжнародних фінансових угод, надаючи з цією метою посередницькі і довірчі послуги. При цьому він діє як фіскальний агент або банк-депо-зитарій з міжнародних угод про позики. Так, БМР виконував роль агента приватної системи клірингових платежів і розрахунків в екю при Банківській асоціації екю (БАЕ). Нині він є агентом щодо клірингових платежів у євро. Крім того, Банк може виконувати інші різноманітні функції, наприклад агента з гарантування повернення боргу. Україна не є учасником БМР. Але Національний банк України розглядає можливості щодо організації співробітництва з БМР. Адже Банк міжнародних розрахунків є великою світовою організацією, яка сприяє міжнародному валютно-кредитному співробітництву, є банком центральних банків.

Висновки

Результати проведеного дослідження дозволяють зробити наступні, найбільш важливі висновки та рекомендації, які характеризуються науковою новизною і мають теоретико-методологічне та науково практичне значення:

1. Основні моделі інтеграції комерційних банків України у світовий фінансовий ринок: модель інтеграції українських банків у світовий фінансовий ринок як вихід комерційного банку на ринок промислово розвинутих країн; модель інтеграції у світовий фінансовий ринок, що базується на розвитку закордонної мережі філій; модель інтеграції українських банків у світовий фінансовий ринок за умов вступу до Всесвітньої торговельної організації; модель інтеграції банків у світовий фінансовий ринок, що базується на встановленні кореспондентських відносин з іноземними банками, отримання міжнародних рейтингів і аудиторських висновків провідних спеціалізованих компаній, взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями. Поєднання визначених моделей може бути однією з ланок оптимальної стратегії виходу комерційних банків України на світовий фінансовий ринок.

2. Для визначення оптимального переліку послуг, які можуть надаватися комерційними банками України на світовому фінансовому ринку слід використовувати операційно-вартісний аналіз, за допомогою якого можна: прийняти рішення про доцільність застосування конкретного методу підвищення ефективності проведення банком операцій і послуг й здійснити корегування процентних ставок за послугами і операціями банку; визначити збільшення або зменшення об’ємів операцій і послуг, що пропонуються банком; прийняти рішення про розвиток або згортання посередницьких операцій.

3. Система розробки стратегії в комерційних банках представляє собою багаторівневий механізм. На першому рівні знаходиться стратегічне планування, яке включає в себе постановку ключових цілей, задач і визначення основних підходів до їх рішення. Другий рівень – це тактичне планування, яке визначає задачі по реалізації стратегічних рішень. І на третьому рівні – фінансове планування проявляється як стратегії, задачі, що вироблені на попередніх етапах планування в конкретних вартісних показниках. Сутність стратегічного планування і управління банком полягає в наступних ключових моментах: складання прогнозу розвитку банку; розвиток окремих напрямів банківської діяльності; відповідності банківських операцій вимогам Національного банку України; розвиток ресурсного забезпечення, розподілу, перерозподілу ресурсів; реалізація принципів, планів і цілей банку; довгострокове планування, що спрямоване на забезпечення стабільної конкурентної переваги і подальшого розвитку напряму банківської діяльності; забезпечення умов для впровадження інновацій в масштабі всього банку; управління окремими підрозділами банку як інвестиційним портфелем, що складається з акцій окремих бізнесів – стратегічних бізнес-одиниць. Банк розглядає свої підрозділи як підприємства і вирішує, які з них розвивати, підтримувати, а які – обмежувати чи ліквідувати; точна оцінка майбутнього прибутку кожного підрозділу з врахуванням темпу росту ринку і положення на ньому банку; планування стратегічної діяльності кожного окремого підрозділу банку.

4. При виході на світовий фінансовий ринок комерційні банки мають розглянути ряд конкретних зовнішніх факторів, які відіграють суттєву роль у формуванні стратегії і подальшій діяльності банку на ньому. Серед них основну увагу слід приділити культурним, політичним, соціальним і економічним факторам. Фактором, що стримує входження України в глобальний конкурентний простір є нерозвиненість банківського сектору. Про це свідчить показник банківської платоспроможності, який залишається досить низьким порівняно з іншими країнами протягом останніх років.

5. Для ефективного виходу українських банків на світовий фінансових ринок необхідно вжити комплекс заходів нормативно-правового, економічного та інституціонального характеру. Напрями та економічні орієнтири удосконалення нормативно-правового забезпечення виходу українських банків на світовий фінансовий ринок повинні передбачати:

– гармонізацію українського законодавства з міжнародними нормами;

– забезпечення доступу до світового фінансового ринку шляхом скасування (оптимізації) обмежень на фінансові операції, які існують на сьогоднішній день, спрощення системи виходу банку на світовий ринок з боку національного законодавства та розширення спектру послуг, які можуть надаватися українськими банками;

– виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, зокрема, створення ефективного механізму захисту внутрішнього ринку та вдосконалення системи стандартизації та сертифікації, захисту прав інтелектуальної власності.

6. Організаційно-інституціональні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок передбачають використання перспективних форм та методів міжнародного співробітництва із закордонними країнами, банками, юридичними та фізичними особами. В економіко-організаційному плані цьому може сприяти створення філіалів, відділень, дочірніх банків, стратегічних альянсів, банківських холдингових компаній.

7. Державна політика щодо виходу банків на світовий фінансовий ринок має бути спрямована на формування інформаційного забезпечення цього процесу і потребує: здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення фактів недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку; проведення банками України за кордоном аналізу зовнішніх ринків з метою виявлення можливостей розширення присутності на них та запобігання введенню обмежувальних заходів з боку інших держав; формування інфраструктури інформаційного забезпечення шляхом створення мережі інформаційно-консультативних служб з метою надання послуг суб’єктам господарської діяльності.

8. Важливим напрямом валютної політики України повинно стати прогнозування курсів валют, а також докладання усіх зусиль для досягнення конвертованості національної валюти: гривні. На сьогоднішній день пряме втручання урядових структур у ринок іноземної валюти, відоме як валютний контроль, обмежує права власників валюти обмінювати її на інші, а отже є однією з перешкод на шляху до конвертованості національної валюти.

Список використаної літератури

Глобалізація фінансових ринків / О.Г. Білорус, Ф.В. Костенко та ін. – К., 2006. – 75 с.

Глобальные трансформации и стратегии развития. Монография / Белорус О.Г., Лукяненко Д.Г. и др., (Перевод с укр. издания 1998 года) – К.: Орияне. – 2000. – 424 с.

Гончаренко О.М. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин, 2006. – 416 с.

Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка, 2005. – 460 с.

Гумен І. Складові банківських рейтингів: науково-практичний аспект // Вісник НБУ – 2007 р. – №1 – С. 57–59.

Держкомстат України http://www.ukrstat.gov.ua

Ершов М.В. Валютно-финансовые механизмы в современном мире (кризисный опыт конца 90-х). – М.: ОАО НПО «Экономика», 2000

Жуков В. Комерційні банки та інвестиційна діяльність // Банківська справа. – 2005 р. – №2 – С. 59–62.

Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 490 с.

Ковальчук С.В., Форкун І.В. Фінанси. Львів: «Новий Світ – 2000», 2005, 568 с.

Ковалевич О. Фінанси і банки. Львів: Новий Світ – 2000», 2005, 621 с.

Кортюк В. Стратегія і тактика розвитку банківської системи // Вісник НБУ – 2000 р. – №10 – С. 2. – 5

Костіна Н.І. Гроші та грошова політика. Київ: НІОС, 2001, 224 с.

Красавина Л.Н., Смирнов А.Л. Международный кредит: формы и условия. М.: ЮНИТИ. 2003. – 327 с.

Кручок С.І., Алексійчук В.М., Ляшенко Ю.І. Гроші та кредит. Київ: ДІЯ, 2000, 132 с.

Кузнецов О. Вільгельм Ханкель: від Бреттон-Вудсу – до Маастрихту // Вісник НБУ. – 2001. – №8. – С. 6–9.,

Лазепка В. Інвестиційні банки // Банківська справа. – 2006 р. – №6 – С. 47–49.

Левківський В.М. Новітні тенденції міжнародного руху капіталів // Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття. – К., 2000. – 371 с.

Лукашевич В.М. Глобалистика. – Львів: Новий світ-2000, 2004. – 227 с.

Лукінов І.І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя) // НАН України, Інститут економіки. – К. – 2003. – 455 с.

Луцишин З.О. Інтернаціоналізація потоків капіталу – основа фінансової глобалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 30. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин – 2001. – С. 81–96.

Луцишин З.О. Специфіка світових фінансових криз в умовах глобалізації. – Вісник ТАНГ. – 2002. – №8–1. – С. 152–163

Луцишин З.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. Київ: Видавничий центр «ДрУк», 2002, 320 с.

Луцишин О.О. Фінансові ринки та управління фінансами. – Тернопіль: СМП «Астон». – 2000. – 108 с.

Майєр Дж.М., Раух Дж.Е., Філіпенко А. Основні проблеми економіки розвитку. Київ: Либідь, 2003, 688 с.

Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. Київ: Каравела, 2004, 344 с.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 838 с.

Михайлов Д.М. Мировой финансовый рынок. Тенденции и инструменты. – М.: Экзамен, 2000. – 546 с.

Офіційний сайт НБУ http://www.bank.gov.ua

Петровська І.О., Клиновий Д.В. Фінанси (з елементами статистики фінансів). Київ: ЦУЛ, 2002, 300 с.

Распутна Л. Комерційні банки у сфері фінансових послуг України // Банківська справа. – 2000 р. – №5. – С. 43–45

Рогач О.І., Філіпенко А.С., Шемет Т.С. Міжнародні фінанси. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

Рязанова Н.С. Міжнародні фнанси. Київ: КНЕУ, 2001, 119 с.

Ряжнов О. Міжнародні фінансові потоки. Київ: Діло, 2007, 356 с.

Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХI столетия. Перспективы Украины К.: Логос. – 2004. – 568 с.

Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос. – 2005. – 568 с.

Сорос Дж. Новая глобальная финансовая архитектура // Вопросы экономики. – 2000. – №12. – С. 56–84.

Стукало Н.В. Особливості сучасного трактування термінів «фінанси» та «фінансова система» // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Л. Українки. Економічні науки, №1, 2006. – С. 132–138.

Стукало Н.В. Фінансова глобалізація: сучасні тенденції розвитку та висновки для України // Прометей: регіональний збірник наукових праць з економіки / Донецький економіко-гуманітарний інститут МОН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України. – Вип. 2 (17). – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005. – С. 41–44.

Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій. Київ: КНЕУ, 2004, 566 с.

Суторміна В.М., Радзієвська В.М., Стеценко Б.С. Фінансовий ринок. Київ: КНЕУ, 2001, 100 с.

Федякина Л.Н. Мировая внешняя задолженность: теория и практика урегулирования. – М.: «Дело и Сервис». – 2000. – 304 с.

Філіпенко А.С. Економічний розвиток. Європейський контекст. Київ: Знання України, 2001, 120 с.

Філіпенко А.С. Основи наукових досліджень. Київ: Академвидав, 2004, 208 с.

Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ: «Знання України», 2002, 190 с.

Філіпенко А.С., Будкін В.С., Гальчинський А.С. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. Київ: Либідь, 2002, 470 с.

Філіпенко А.С., Будкін В.С., Дудченко М.А. та ін. Міжнародні інтеграційні процеси в сучасності. Київ: Знання України, 2004, 304 с.

Філіпенко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І., та ін. Світова економіка. Київ: Либідь, 2000, 582 с.

Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг. Ірпінь: Академія ДПС України, 2001, 501 с.

Чистілін Д. Еволюційний розвиток світової економіки та інтеграції України // Економіст №1, 2007. – С. 80–87.

Шелудько В.М. Фінансовий ринок. Київ: Знання-Перс, 2002, 535 с.

Шенаев В.Н. Международный рынок ссудных капиталов. М.: Финансы и статистика. 2001. – 140 с.

Шишков Ю.В. Мировая финансовая система: необходимость реформ // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – №11. – С. 3–8.

1 Таблиця складена автором

2 Відповідність у часовому просторі (розрізі)

3 Центри прибутків– підрозділи комерційного банку, які безпосередньо здійснюють операції чи надають послуги, що приносять прибуток.

4 Центри видатків – підрозділи комерційного банку, що здійснюють керування банком, опосередковане надання послуг, що не приносять прибутку.