Міжнародні економічні організації та їх роль в інтернаціоналізації виробництва

КУРСОВА РОБОТА

з курсу макроекономіка

на тему:

«МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА»

2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Інституційне середовище міжнародного бізнесу

1.1 Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних організацій

1.2 Історія виникнення та етапи розвитку міжнародних організацій

1.3 Сутність сучасної міжнародної організації

1.4 Типізація міжнародних організацій

Розділ 2. Міжнародні економічні інтеграційні процеси

2.1 Суть і головні передумови міжнародної економічної інтеграції

2.2 Етапи розвитку інтеграційних процесів та їх особливості

2.3 Сучасні інтеграційні угруповання країн

2.4 Сучасні проблеми інтегрування України в міжнародну економічну діяльність

2.5 Сутність та особливості процесів інтернаціоналізації: українська специфіка

Розділ 3. Україна і міжнародні економічні організації

3.1 Членство України в міжнародних організаціях

3.2 Україна і ЄС

3.3 Україна і МВФ. Діяльність Всесвітнього банку в Україні

3.4 ЄБРР і Україна

Висновок

Література

Вступ

Сьогодні на нашій планеті кількість населення досягла 6 млрд. чол. Всі люди, які проживають на Землі, розмовляють 2796 мовами.

На планеті існує 190 держав, відокремлених між собою приблизно 250 сухопутними кордонами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей.

Держави, що існують на планеті, перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціонують в умовах докапіталістичних формацій, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва також частково поширений у цих країнах, але він ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства світу проживає у слаборозвинутих країнах (майже 140 країн). За економічиим потенціалом сумарною величиною валового національного продукту, що виробляється на планеті роль лідерів відіграють розвинутi капіталістичні країни: США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Вони створюють близько 50 % ВНП.

У світовому господарстві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економічного розвитку, приналежності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій. У багатьох країнах мають місце релігійно-племінна ворожнеча, соціально-етнічні конфлікти і т. п. У зв’язку з цим виникає питання про те, чи можуть у такому конгломераті діяти єдині економічні закони та закономірності? Якщо вони існують, то яка специфіка їхніх дій порівняно із законами у межах однієї країни, групи розвинутих капіталістичних країн або світового капіталістичного господарства? Щоб відповісти на це питання, необхідно коротко з’ясувати суть світового господарства.

Світове господарство як економічна категорія – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією таких факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози людству можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Зараз жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері. Це значно сприятиме встановленню між ними тісних економічних і науково-технічних зв’язків і, відповідно, веде до формування стійких структур у світовому господарстві.

По-третє, істотним фактором розвитку світового господарства виступають інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв’язків між країнами-партнерами у міжнародній сфері.

По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстрс мальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях тощо), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці і використанні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності. Характерною ознакою такого госнодарства є інтегративність, тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес відбивається у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

У широкому плані структура світового господарства включає дві складові частини: по-перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується 190; по-друге, таким елементом виступають міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-партнерами. Розгляд першого з цих елементів структури світового господарства передбачає вивчення продуктивних сил і виробничих відносин, промислового, науково-технічного, трудового потенціалу кожної краіни, її системи управління та ін. Щодо розгляду міжнародних економічних відносин як складової частини світового господарства, то до його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері виробництва, обміну, науково-технічні зв’ язки, валютно-фінансові відносини, форми створення інфраструктури світового господарства, міграції робочої сили. Міжнародні економічні відносини є похідними від національних і отримують від них головний імпульс для свого розвитку. Водночас міжнародні економічні відносини самі виступають і як активний фактор розвитку національного господарства. Йдеться, наприклад, про роль у національній економіці спільних підпpиємств, міжнародних господарських організацій, процесів міждержавної спеціалізації та кооперування виробництва. Вони позитивно впливають на стабілізацію національної економіки, підвищення науково-технічного рівня виробничих процесів, випуск якісної продукції, що відповідає світовим стандартам.

Сукупність виробничих відносин світового господарства провляється у системі притаманних йому економічних інтересів. Структурними елементами такої системи інтересів є: по-перше, економічні інтереси окремих держав світового співтовариства, які виникають під час виконання ними господарських функцій на рівні міждержавних зв’язків; по-друге, економічні інтереси національних підприємств, об’єднаних, товариств, організацій, відомств, міністерств, які виступають учасниками взаємних господарських зв’язків, що складаються між країнами-нартнерами; по-третє, економічні інтереси міжнародних господарських організацій, об’єднань, товариств, спільних підприємств, що функціонують як на двосторонній, так і на багатосторонній основі; по-четверте, економічні інтереси окремих груп держав світового співтовариства, які є учасниками спеціалізованих міждержавних господарських організацій; по-п’яте, економічні інтереси держав інтеграційного об’єднання (Європейське економічне співтовариство, Європейська асоціація вільної торгівлі тощо).

Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ століття є інтернаціоналізація, важливим виявом якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації, від взаємновигідних контактів – до інтеграції зусиль, від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору». Ось принципи, що містяться в основі її конкретних рис.

Поглиблення та розширення інтеграційних процесів потребують адекватного інституційного забезпечення ( тобто прийняття відповідних національних та міжнародних нормативних актів, створення спеціалізованих організацій), установлення максимально надійних виробничо-збутових ліній між країнами, усунення перешкод міжнародної торгівлі. Тому є важливим для усіх країн світу створення інституціональних економічних організацій, які б дозволили збільшити ринковий простір, неускладнений внутрішніми кордонами, митними та адміністративними процедурами контролю. Економічна інтеграція, як правило, відповідає географічному поділу світу на регіони та субрегіони, охоплюючи певні сигменти останніх. Щоправда, інколи інтеграційні процеси виявляютть схильність до значно повнішого охоплення відповідних територіальних площин. Так, переважна частина Західної та Центральної Європи перебуває в орбіті ЄС. Проекти створення всеамериканської зони вільної торгівлі націлені на повне охоплення обох Америк ( за винятком острівної Куби).

Безпосередня участь у міжнародній економічній системі господарювання завжди сприяє вирішенню в країнах національних економічних проблем, внаслідок перегляду й удосконалення розміщення та розвитку продуктивних сил. Удосконалення внутрішньогосподарських пропорцій економіки, розширення виробництва товарів і послуг за межі власної країни, підвищення якості продукції вітчизняних підприємств, зміцнення її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

За сучасних умов володіння знаннями з питань міжнародних організацій, місця і ролі їх в міжнародному житті набуває особливого значення передусім для осіб, що працюють або планують працювати в складній і динамічній сфері міжнародного економічного співробітництва.

РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ БІЗНЕСУ

1.1 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Регулювання міжнародних економічних відносин (МЕВ) у сучасних умовах здійснюється на основі міжнародних договорів, рішень міждержавних економічних конференцій, міжнародних звичаїв та рішень міжнародних організацій. Особливість останніх полягає в тому, що вони є одночасно і суб’єктами міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними, юридичними особами та державами), і частиною механізму регулювання цих відносин.

Об’єктивна ніобхідність у регулюванні зовнішньоекономічних зв’ язків між країнами випливає із зростаючої взаємозалежності і взаємозв’язку національних економік і відповідної інтенсифікації розвитку економічних відносин між країнами; неузгодженості національних законодавств різних країн, що потребує створення такого механізму регулювання міжнародних економічних відносин, який би забезпечував збалансовану координацію національних правових режимів.

Механізм регулювання міжнародних економічних відносин має два взаємопов’язані рівні: національний та міжнародний, кожному з яких властива певна система принципів, інституційно-правових структур, інструментів та методів управління (рис. 1.1).

Так, елементами регулювання міжнародних економічних відносин є:

принципи управління як фундаментальні правила, що характеризують певну «ідеологію» підходу до міжнародних відносин в економічній сфері;

інституційно-правові структури як сукупність міжнародних та національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламентують здійснення співробітництва;

інструменти та методи управління як сукупність конкретних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні курси, субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт та імпорт, система встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо.

Як зазначалося, регулювання міжнародних економічних відносин здійснюється на двох взаємопов’язаних, але нерівноцінних рівнях: національному та міжнародному.

Національному рівню відповідає система дій держави (уряду), що спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує названі вище елементи (принципи, методи, інструменти). На міжнародному piвні здійснюється погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між країнами взагалі або на окремі форми їх (міжнародну торгівлю, міжнародну міграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу тощо). Цей рівень механізму регулювання являє собою систему координації зовнішньоекономічних політик кожної з країн та окремих дій, які потребують колективного міжнародного регулювання.

Принципи	Методи, інструменти	Інструкційно-правові структури
	Елементи
	Механізм регулювання МЕВ
	Рівні
Національний		Міжнародний
	Координація
Двостороння/білатеральна		Багатостороння
	Інституційна	Дискретна
Міжнародні організації	Закони, норми, угоди, звичаї та практика
	Міжнародні інститути

Рис. 1.1.* Місце міжнародних організацій у системі регулювання МЕВ

Координація економічних дій – це процес погодження певних параметрів національних економічних політик з метою peгулювального впливу на світогосподарські, регіональні ‘чи функціональні зв’язки. Об’єктами координації можуть бути:

цілі (погодження загальних, спільних, конкуруючих, взаємопідпорядкованих цілей);

інформація (обмін, оприлюднення, зберігання тощо);

інструменти економічної політики;

час, масштаби та форми проведення конкретних заходів, дій.

Залежно від кількості сторін, які беруть у цьому участь, координація міжнародної економічної діяльності може бути двосторонньою або багатосторонньою.

Двостороння (білатеральна¹) координація включає угоди та домовленості між двома суб’єктами МЕВ, які досягаються безпосередніми переговорами між партнерами.

Багатостороння координація забезпечує погодження різних аспектів міжнародної економічної діяльності щонайменше трьома суб’єктами з різних країн.

Координація економічної політики залежно від зaсобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна.

Дискретна координація (або співробітництво типу ad hoc²) – це узгодження, якe досягається шляхом так званих, дискретних (окремих) дій, коли в кожному конкретному випадку держави домовляються самостійно використовувати дeякі заходи, інструменти, методи для досягнення належної єдності дій.

Інституціональна координація – це погодження, яке виробляється на підставі визначеного інституту, тобто з використанням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:

організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо;

сукупність законів, норм, правил, угод та ін.

При цьому міжнародні організації виступають водночас і як продуценти, і як користувачі сукупності законів та норм.

Об’єктивна необхідність посилення інституціональної координації, тобто розвитку міжнародних організацій, пояснюється сукупністю вагомих чинників, як-от:

зростаюча кількість проблем, що виникають на перетині кількох сфер: валютних відносин і торгівлі, торгівлі та фінансових ринків тощо;

тривалий період узгодження за використання дискретної координації;

велика кількість учасників переговорного процесу, що ускладнює досягнення консенсусу;

залежність учасників переговорів та урядових осіб від тиску виборців і громадської думки в країні;

складність та дорожнеча інформаційного забезпечення взаємодії.

Серед суб’єктів системи регулювання міжнародних економічних відносин найбільш зацікавленими в існуванні міжнародних організацій, установ та конференцій є, зрозуміло, держави (уряди), оскільки, використовуючи досвід та відповідний арсенал методів впливу, міжнародні інститути допомагають різним країнам координувати свої дії на світовій арені. Міжнародні організації необхідні також для нормального існування та динамічного розвитку компаній, які в різних формах беруть участь у міжнародному бізнесі і під час здійснення комерційних операцій натрапляють на внутрішні та міжнародні обмежники , які є різними у різних країнах та регіонах.

Очевидно, що саме потреби міжнародного бізнесу історично були першопричиною розвитку міжнародних організацій, про що свідчить літопис створення основних із них: 1814 р. – Центральна комісія судноплавства по Рейну; 1865 р. – Міжнародний телеграфний союз; 1875 p. – Міжнародний комітет з мір і вагів; 1883 р. – Міжнародний союз з охорони прав промислової власноcті; 1890 р. – Міжнародний союз для публікації митних тарифів; 1919 p.

– Міжнародна організація підприємців; 1920 р. – Міжнародна торговельна палата; 1926 p. – Міжнародна організація зі стандартизації та ін.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку міжнародних організацій є розширення їхньої компетенції і ускладнення структури. Загальна кількість міжнародних організацій наближується до 5 тисяч, з яких понад 400 - міжурядові. Організації економічного напряму становлять найбільшу частку - понад 50 % усіх міждержавних організацій. З недержавних – найбільше таких засновано в комерції та промисловості, а також у системах охорони здоров’я і медицини.

1.2 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Перші міжнародні міжурядові організації як одна зі стабільних форм регулювання міжнародних відносин з’явилися порівняно недавно – y середині ХІХ сторіччя. Однак їх виникненню передував досить тривалий процес розвитку міжнародного спілкування, в ході якого формувалися об’єктивні суспільні потреби у створенні спеціальних міжнародних органів, які б регулювали дедалі більш складні багатосторонні відносини між державами в різних сферах діяльності. Умовно можна відокремити п’ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

Епоха рабовласницьких держав.

Період феодальної роздробленості.

Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.

Період між Першою та Другою світовими війнам.

Сучасний етап.

Епоха рабовласницьких держав. Ще в ІV – VІ ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії – це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільними святилищем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об’єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передусім під час виникнення загpози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).

Водночас на світовій арені почали з’являтися торговельні союзи. Прикладом такого торговельного об’єднання є один із найвідоміших союзів цього типу – Ганза, що існував з ХІV по ХVІІ ст. До нього входили північнонімецькі міста Любек, Штраль-зунд, Росток, Вісмар, Гамбург та ін. Міста-члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні інтереси і навіть вести війни з іншими державами. Ганзейський союз мав торговельні контори в Новгороді, Пскові, Смоленську, Каунасі, Бергені, Стокгольмі, Брюгге, Лондоні та ін.

Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким уже 6ули притаманні риси сучасних міжнародних установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, порядку роботи та ін.

Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу, створеного російським царем Олександром І, австрійським імператором Францем І та прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом ІІІ у вересні 1815 р. після падіння імперії Наполеона І.

Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судноплавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 – 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р.

Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини ХІХ ст. пов’язане з розвитком зв’язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з’являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона, Ліга Націй являла собою:

міжнародну організацію;

асоціацію урядів;

метод організації міжнародного життя.

У цей період триває створення функціональних та галузевих організацій; загальна кількість міжнародних організацій збільшилася втричі (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

ДИНАМІКА СТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ *

Роки Організації	1910 –1914	1925 - 1929	1935 - 1939	1945 - 1949	1956 - 1957	1966 - 1967	1972 - 1973	1999	2000
Загальна кількість міжнароних організацій	212	464	618	962	1117	2134	2750	4300	5000
Недержавні організації	192	426	570	862	985	1995	2470	4000	-
Міждержавні організації	20	38	48	100	132	199	280	300	-

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 pоку. Йому властиві такі риси:

збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

поява і вже понад 50-річне успішне функціонування універсальної організації глобального типу – Організації Об’єднаних Націй.

утворення інших функціональних організацій глобального типу - Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;

формування мережі, міжнародних організацій наднаціонального типу, які інституціонально забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань;

посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

розширення .сфери діяльності міжнародних організацій;

значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Узагальнюючи розлянуті етапи виникнення та розвитку міжнародних організацій, можна з’ясувати історичні тенденції, логіку формування сучасного розуміння сутності міжнародної організації (рис. 1.2).

Постійність діяльності. Спочатку конференції і конгреси відбувалися через необхідність вирішення конкретної проблеми. З часом у практику ввійшли періодичні міжнародні наради, коли створювались більш-менш постійні органи, які займалися питаннями скликання та обслуговування конгресів і конференцій, а іноді здійснювали інші функції у перервах між конференціями. Саме ці органи і започаткували майбутні постійно діючі організації.

Участь держав (урядів). Виникненню міждержавних (міжурядових) організацій, як правило, передувало створення неурядових союзів (асоціацій, спілок), членами яких були або національні організації, або окремі фізичні та юридичні особи з різних країн.

Функціональна спрямованість. Багато організацій і зараз орієнтовані на вирішення вузького кола питань, але дедалі більше стає міжнародних інституцій, які, вирішуючи навіть функціональні питання, не можуть абстрагуватися від політичних, регіональних, економічних проблем. Тому більшість організацій у своїй діяльності тяжіють до ширшої компетенції, не згадуючи вже про спеціально створювані організації широкої компетенції.

Кри 1. Постійна діяльність

терії

Конференції, конгреси		Міжурядові наради		Міжнародні організації
	Постійні органи

2. Участь держав (урядів)

Недержавні союзи

Змішані організації

Міждержавні організації

3. Функціональна спрямованість

Вузькоспрямовані

Спеціалізовані

Загальної компетенції

Час

Рис. 1.2 Історичні тенденції зміни сутності міжнародних організацій³

1.3 СУТНІСТЬ СУЧАСНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Стосовно сутності міжнародної організації серед спеціалістів існують два підходи: звужений (інституціональний) та розширений. Відповідно до першого трактування міжнародна організація – це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (державами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні політико-організаційні норми (статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень).

Якщо виходити з самого визначення, а також з міжнародних юридичних норм, то належність до міжнародних організацій визначають такі критерії:

об’єднання різнонаціональних сторін (держав, юридичнихта фізичних осіб);

погоджені, спільні, постійні цілі;

наявність міжнародного установчого документа;

постійні організаційні інституції;

політико-організаційні норми;

юридична pівність учасників;

відповідність цілей створення та діяльності загальновизначеним принципам і нормам міжнародного права.

При цьому всі міжнародні організації є різними, а елементами, що відрізняють однy від одної, є: сфера діяльності, цiлі, характер компетенції, організаційна структура, членство, процедурні аспекти.

Представники дpугого підходу твердять, що міжнародна організація – це будь-яка група або асоціація, яка у своїй діяльності виходить за межі однієї країни і має постійну структуру органів. Таке розширене тлумачення припускає віднесення до міжнародних організацій транснаціональних корпорацій, так званих «революційних груп» і навіть кримінальних угруповань.

Крім того, в західній літературі часто використовується термін «міжнародний інститyт» у трьох значеннях:

міжнародної конференції (конгресy);

міжнародної комісії (комітету);

міжнародної організації.

Усі ці установи, безумовно, мають родову спільність: міжнaродна сфера діяльності, міжнародний характер компетенції та відповідний механізм здійснення регулювання міжнародних відносин. А відрізняються вони своїм місцем та правовим станом у системі міжнародних відносин. Міжнародні конференції та міжнародні комісії, як правило, не є суб’єктами міжнародного права, а міжнародні організації – так.

Сучасні міжнародні конференції можна класифікувати за складом учасників, за географічним охопленням, цілями, piвнем і термінами скликання (рис. 1.3).

Міжнародні конференції
За складом учасників	За гоеграфічним охопленням	За цілями скликання	За рівнем скликання	За термінами скликання
Міжурядові	Глобальні	Для обміну думками	На найвищому рівні	Спеціальні (для конкретного випадку) ad hos
Неурядові	Регіональні	Для обговорення проблем та вироблення спільної заяви	На рівні міністрів закордонних справ	Регулярні
Змішані		Для підготовки або прийняття договору	На рівні офіційних осіб – керівників делегацій	Періодичні

Рис. 1.3 Систематизація міжнародних конференцій⁴

Міжнародні конференції є тимчасовими міжнародними органами, діяльність яких не регулюється міжнародно-правовими нормами через відсутність міжнародної правосуб’єктності. Робота конференцій будується згідно з власними правилами процедури і регулюється тимчасовими організаційними структурами.

Міжнародні комісії та комітети створюються зазвичай на основі міжнародної угоди, їхня діяльність має постійний характер, вони створюють певні механізми для її забезпечення, а тому більш, ніж конференції, схожі на міжнародні організації.

1.4 ТИПІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Проблеми класифікації міжнародних організацій пов’язані не стільки з великою кількістю їх, скільки з існуванням безлічі різних ознак, за якими можлива класифікація. Тому доцільніше вести мову не про класифікацію, а про типізацію організацій. При цьому треба виділити найважливіші критерії, на основі яких може бути запропонована найзручніша та наймісткіша, типологізація.

Міжнародні організації можна розрізняти щонайменше за трьома базовими критеріями: членство держав, географічне охоплення, компетенція. Крім того, характеристику можна доповнити ознаками юридичного статусу, характеру діяльності, періоду фукціонування та порядку вступу до організації (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

ТИПІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ⁵

Критерії типізації	Типи організацій
Членство держав	міждержавні (міжурядові) недержавні змішані
Географічне охоплення	глобальні (всесвітні) регіональні субрегіональні
Компетенція (функціональне охоплення, спрямованість)	універсальні (загальної компетенції) спеціальні (вузької компетенції)
Характер повноважень (юридичний статус)	міжнародні наднаціональні
Характер діяльності	регулювальні контрольні координаційно-інформаційні консультативні
Період функціонування	тимчасові постійні
Порядок вступу до організації	Відкриті Закриті

Від характеристик (ознак) організації залежить її роль і місце в системі міжнародних відносин.

Найвагомішим критерієм типізації міжнародних організацій визнано членство держав, згідно з яким організації поділяються на міждержавні (МДО) та недержавні (НДО). Міжнародні міждержавні організації - це об’єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб’єктність і засновані згідно з нормами міжнародного права.

Міжнародні недержавні організації - організаційно оформлені за спільними або близькими соціальними, політичними, економічними, ідейними, професійними та іншими інтересами об’єднання різних громадських угруповань з різних країн.

Деякі організації не можуть бути прямо віднесені до МДО чи НДО. Нaприклад, Міжнародна організація праці як міждержавна організація складається з представників урядів, але також включає представників професійних спілок та робітників, або Інтерпол - недержавна асоціація понад 100 країн, в якій, проте, беруть участь як поліцейські професійні органи, так і державні установи. Організації такого типу прийнято називати змішаними. Офіційний же стан організації визначає наявність установчої угоди між країнами – у міждержавних організацій або її відсутність -- у недержавних.

Іншим важливим критерієм типізації організацій є географічне охоплення. За ним вирізняють глобальні, регіональні та субрегіональні організації:

глобальні – це організації, членами яких є представники всіх (чи майже всіх) країн світу або регіонів.

регіональні – це організації, в роботі яких бере участь велика кількість представників певного регіону;

субрегіональні – організації, утворені з представників невеликої кількості одного або різних регіонів (Центральноєвропейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва).

Поширеною серед неспеціалістів є думка, що міждержавні організації обов’язково мають глобальний характер. Фактично ж тільки третину всіх МДО можна віднести до категорії справді глобальних. Більшість МДО – це регіональні, субрегіональні і навіть білатеральні організації. Зазначимо, що регіоналізм історично був найвагомішим чинником, що вплинув на появу і розвиток цих організацій. Це зумовлено тим, що на регіональному рівні об’єктивно формуються інтенсивніші зв’ язки між сусідніми країнами, виникає необхідність та можливість створення митних союзів, військових альянсів. Крім тoro, витрати на участь у регіональних організаціях, як правило, менші, ніж у глобальних.

Не всі країни однаково представлені в системі міждержавних організацій. Найменша кількість МДО створена в Азії, Африці та Латинській Америці, що пояснюється як відносною молодістю цих держав, так і недостатніми фінансовими можливостями. До двадцяти країн, які беруть участь у найбільшій кількості МДО, належать усі країни Західної Європи, Північної Америки, а також Австралія. Аналогічні характеристики й у системи недержавних організацій. Лише четверта частина з 4 тис. сучасних HДО мають глобальний характер, приблизно 25 % недержавних організацій розміщені в європейському регіоні, що, безумовно, пов’язано зрозвитком ЄС.

Щодо компетенції, тобто функціональної спрямованості, організації поділяють на універсальні та спеціальні.

Універсальні – організації, які охоплюють широке коло відносин між членами (економічних, політичних, культурних тощо); це багатоцільові установи.

Спеціальні – організації, які мають обмежені цілі, створені для співробітництва в одній галузі (наприклад праці, охорони здоров’ я, цивільної авіації тощо) або охоплюють певний напрям діяльності (політику, науку, культуру, релігію тощо).

У загальній кількості МДО та НДО спеціальні організації переважають над універсальними. З міждержавних тільки кілька мають широкий спектр політичних, економічних та соціальних цілей. Більшість з них мають функціональну спеціалізацію: економічну, військову, технічну, соціально-культурну. За останніми даними, організації економічного xapaктеpy становлять найбільшу кількість – понад половину всіх міждержавних організацій.

Недержавні організації є спеціальними за своєю сутністю, оскільки обслуговують специфічні інтереси клієнтів: комерційні, релігійні, соціальні, культурні, професійні та ін.

Створені спочатку як спеціалізовані, деякі організації пізніше можуть розширювати сферу своєї діяльності. Так, ЄС, який у 60-ті роки був суто економічною організацією, поступово був залучений до вирішення широкого спектра проблем життя країн Західної Європи.

Класифікація міжнародних організацій за трьома найпоширенішими критеріями подана в таблиці 1.3.

За xapaктером повноважень усі міжнародні організації поділяють на міжнародні та наднаціональні.

Міжнародні організації – це утворення конфедеративного типу, Конфедерація – форма державного устрою, за якої держави, що входять у конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади та управління; для координації дій з метою досягнення спільної цілі вони створюють спеціальні спільні органи.

Наднаціональні організації – це утворення федеративного типу. Федерація – форма державного устрою, за якої держави, що входять у федерацію, мають як власні конституції, законодавчі, виконавчі та судові органи, так і наддержавні органи влади для вирішення спільних проблем.

Елементи наднаціональності можуть виявлятися: у праві зобов’язувати країни-учасниці без їхньої згоди і проти їхньої згоди виконувати прийняті більшістю голосів рішення; у праві надавати певні правомочності або вимагати виконання певних обов’язків від національних юридичних та фізичних осіб або державних органів країн-учасниць, без безпосередньої трансформації цих правомочностей чи обов’язків у внутрішньодержавне пpaвo та ін. Термін «наднаціональний» уперше використано в установчих документах Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) у 1951 році.

Таблиця 1.3

ОСНОВНІ ТИПИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ⁶

Функціональна спрямованість
	Універсальні	Спеціалізовані
Глобальні	Організація Об’єднаних Націй	Міжнародний валютний фонд Всесвітня торгівельна організація	МДО
Всесвітня федерація асоціацій сприяння ООН Асамблея громадян світу	Всесвітня федерація наукових працівників Міжнародна асоціація економічних наук Міжнародна торгівльна палата	НДО
Регіональні	Організація американських держав Організація африканської єдності Асоціація країн Південно-Східної Азії	Дунайська комісія Арабська поштова спілка Міжамериканський банк розвитку	МДО
Європейський рух Організація солідарності народів Азії та Африки	Тихоокеанська туристська організація	НДО

Кожна міжнародна організація виконує певні функції: регулювальну, контрольну, координаційно-інформаційну, консультативну. Пріоритетна щодо форм і методів роботи opгaнізації функція визначає xapактep її діяльносі.

Залежно від термінів функціонування, зазначених в установчих документах, організації поділяються на тимчасові та постійно діючі. Поняття «тимчасова» треба сприймати умовно: багато міжнародних організацій засновано на угодах, строком на 10 – 20 років, який можна продовжувати згідно з процедурою організації. З іншого боку, якщо протягом 10 років не відбулося жодної пленарної сесії, організацію вважають такою, що припинила своє існування. При цьому датою завершення її діяльності вважається дата закриття останнього пленарного засідання.

За порядком вступу міжнародні організації поділяються на відкриті, членом яких може стати будь-яка держава на свій розсуд, і закриті, які можуть приймати нового члена лише за згодою першопочаткових засновників та за дотримання ним деяких інших умов.

На практиці частіше використовуються синтезовані (змішані) класифікації. Фахівці Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, наприклад, пропонують таку класифікацію міжнародних організацій: організаційні структури широкого профілю; спеціалізовані організації системи ООН; регіональні організації; угоди, які регулюють торгівлю певними видами товарів; вузькоспеціалізовані агентства.

Класифікація міжнародних економічних і фінансових організацій, запропонована французьким економістом М. Пебро, відбиває європейський погляд на сучасну картину міжнародних організацій. Так, на міжнародну економіку і фінанси впливають: всесвітні органіації (ООН, Бреттон-Вудські інститути, ГАТТ – ВТО); організації, створені з ініціативи Заходу (Організація економічного співробітництва і розвитку, «Великa сімка»); європейські організації (Європейський Союз, Європейський банк реконструкції і розвитку та ін.); органи регіонального або двостороннього спiвробітництва з країнами «третього світу» та Східної Європи.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

2.1 СУТЬ І ГОЛОВНІ ПЕРЕДУМОВИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв’ язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні й політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції.

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:

формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Інтеграція має декілька рівнів:

взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);

взаємодія на рівні держав;

взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об’єктивних та суб’єктивних передумов, головними із яких є:

сучасна НТР, яка об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;

соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню;

близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.

Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.

2.2 ЕТАПИ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів:

зона вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний союз;

повна інтеграція.

Кожний із наступних етапів передбачає ширшу інтеграцію і має свої особливості.

Особливості основних етапів міжнародної економічної інтеграції наведені в табл. 2.1.

Як правило, утворення інтеграційних об’єднань починається з простіших форм. Все залежить від того, які завдання ставлять перед собою країни – учасниці утворюваних інтеграційних об’єднань: відновлення економічного потенціалу; прискорення НТП; укріплення позицій на світовому ринку чи інше.

Таблиця 2.1.

ЕТАПИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ⁷

Етап	Ліквідація митних бар’єрів у взаємній торгівлі	Єдині тарифи відносно третіх країн	Вільне пересування капіталів, робочої сили	Узгодження економічної політики	Здійснення єдиної економічної політики
Зона вільної торгівлі	+	-	-	-	-
Митний союз	+	+	-	-	-
Спільний ринок	+	+	+	-	-
Економічний союз	+	+	+	+	-
Повна інтеграція	+	+	+	+	+

Найпростішими видами міжнародної економічної інтеграції є зона вільної торгівлі та митний союз.

Угода про вільну торгівлю ґрунтується на міждержавній угоді між країнами-учасницями. Кожен член зони вільної торгівлі (ЗВТ) залишає за собою право на ведення самостійної економічної політики. Сфери співробітництва визначаються угодою про ЗВТ. Для координації діяльності і розгляду розбіжностей у ході вирішення питань технічного характеру, як правило, створюється Секретаріат ЗВТ. Можливе також створення окремого органу (Ради) з наданням йому права прийняття обов’язкових рішень, що стосується питань технічного характеру. Єдиний митний тариф не встановлюється. Кожний член визначає митний збір відповідно до економічних потреб третьої сторони. Необхідною умовою є використання країнами – учасницями ЗВТ єдиної номенклатури опису і кодування товарів.

Митний союз (МС) має єдиний митний кордон. Митниці зберігаються, але діють тільки на зовнішніх кордонах союзу. На території МС діють єдині митні закони і правила щодо ввезення усіх видів товарів у будь-яку з країн – учасниць. В рамках Митного союзу провадиться єдина торгова політика, яка формується усіма країнами – учасницями. Для розробки законів ведення торгівлі усередині союзу та з третіми країнами створюється орган. Між країнами – учасницями МС є вільний доступ до товарів, зроблених у цих країнах, здійснюється вільне просування товарів з однієї країни в іншу, немає митних зборів з товарів. Товари імпортовані з третіх країн на територію МС будь-якою з країн-учасниць, проходять митний контроль у першій країні, куди вони потрапляють. Як правило, країнами – учасницями встановлюється єдиний митний тариф.

2.3 СУЧАСНІ ІНТЕГРАЦІЙНІ УГРУПОВАННЯ КРАЇН

Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них можна виділити: в Західній Європі – Європейський Союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), у Північній Америці – Північно-американську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні - Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалась Європейські співтовариства, а неофіційно – Європейське співтовариство, або просто Співтовариство. З 1 листопада 1993р., після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна назва цього угруповання – Європейський Союз.

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн – ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

Європейського об’єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., а набула чинності в 1952 р.);

Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);

Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).

Розвиток інтеграції в рамках ЄС пройшов всі етапи: від зони вільної торгівлі до економічного і валютного союзу.

В ЄС як рівноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія (останні чотири країни - з 1995 р.) та ін.

Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

Європейський Союз має свої наднаціональні законодавчі та виконавчі органи:

Рада міністрів – законодавчий орган, на рівні якого приймають рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС. Голоси різних країн мають різну вагу залежно від економічної могутності країни і рішення приймаються більшістю.

Європейська рада – верховний орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн – членів ЄС. Його робота проходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейську раду не треба плутати з Радою Європи, яка не є установою Європейського Союзу, діяльність якої зосереджена здебільшого на співробітництві в галузі освіти та культури.

Комісія Європейського Союзу – виконавчий орган, який має право подавати на затвердження Ради міністрів проекти законів.

Комісія Європейського Союзу:

контролює дотримання митного режиму, стан аграрного ринку, податкову політику тощо;

здійснює фінансування зі своїх фондів (соціального, регіонального, аграрного);

самостійно веде переговори з третіми країнами;

має право розпоряджатися спільним бюджетом;

приводить у відповідність до норм ЄС національні законодавства, стандарти і норми.

Європейський парламент – орган, що контролює діяльність комісії і затверджує бюджет.

Суд ЄС – вищий судовий орган, який забезпечує виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім цих органів, існують інші консультативні органи та допоміжні заклади – різні комітети, комісії, підкомісії, фонди регіонального регулювання.

Первинним законодавством і правовою основою ЄС є міждержавні угоди про створення і розширення ЄС та інші угоди про діяльність Союзу. Вони мають однакове тлумачення у всіх країнах–членах Союзу і підпадають під його юрисдикцію.

Законодавчими для всіх країн–членів ЄС, але з різним ступенем обов’язковості, є також регламенти, директиви, рішення, рекомендації та думки.

Регламенти є вищими від національних законів і мають на території країн – членів ЄС силу закону.

Директиви містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн – членів ЄС.

Рішення спрямовані до конкретних адресатів, не є обов’язковими, хоча мають певне юридичне значення.

Рекомендації і думки не мають юридичного значення і не обов’язкові для виконання.

Законодавчі акти Європейського Союзу вищі за національні закони в таких сферах:

зовнішньоторговельній;

аграрної політики;

торгового і цивільного права;

податкового права.

Прийняття будь-яких нормативних актів, які суперачать праву ЄС, на території країн-членів не допускається.

Європейський Союз має власний, незалежний від країн-членів, бюджет. Розмір його визначається Радою і Європарламентом, який затверджує бюджет ЄС.

Дохідна частина бюджету ЄС формуєтьсл за paхунок:

власних коштів, які складаються із ввізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільгосппродукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;

митних податків за загальним митним тарифом; частини податку на додану вартість; інших коштів;

внесків країн-членів (1,2-1,3 % ВВП всіх країн).

Кошти бюджету ЄС використовуються (приблизно) на такі потреби, %:

Адміністративно-господарські - 4,5

На проведення політики:

єдиної сільськогосподарської - 66,5

регіональної - 7,5

соціальної - 6,6

енергетичної - 0,3

промислової - 0,1

науково-технічної - 3,5

в галузі інформації та охорони довкілля - 2,1

на компенсаційні виплати країнам - членам ЄС - 8,4

Найбільша частина бюджету ЄС використовується на проведення спільної аграрної політики, основою якої є субсидування внутрішніх та експортних цін. Внаслідок митних бар’єрів на аграрний ринок ЄС практично не надходять товари зі світового аграрного ринку, ціни на якому значно нижчі.

Під час створення ЄС були проголошені його завдання:

поступове усунення обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;

введення спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

ліквідація перешкод для вільного переміщення осіб, капіталів та послуг;

загальна політика в галузях транспорту і сільського господарства;

створення валютного союзу;

уніфікація податкових систем;

зближення законодавств країн-учасниць;

розроблення принципів узгодженої економічної політики.

В реалізації проголошених завдань ЄС досягнуті значні успіхи: проводиться єдина торговельна політика стосовно третіх країн, уніфіковані національні фінансові системи і створена Європейська валютна система, сформовано єдиний внутрішній ринок, відмінені обмеження щодо ряду товарів, послуг, капіталів, введені єдині стандарти на багато видів продукції тощо.

Європейський Союз відіграє все більшу роль у світогосподарських процесах. Розширення ЄС є важливою передумовою формування майбутнього Європи. Основні вимоги до країн, що хочуть стати членами ЄС, було визначено на нараді в Копенгагені у 1993 р. Це так звані копенгагенські критерії:

стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховну владу закону, права людини і національних меншин;

ефективна ринкова економіка, здатність конкурувати з єдиним ринком ЄС;

здатність виконувати членські обов’язки, серед яких підтримка завдань Європейського валютного союзу.

Існують і так звані Маастріхтські критерії, які висуває ЄС до своїх потенційних членів. Серед них потрібно виділити такі:

низький рівень інфляції (не більше 3 % на рік);

помірно стабілізовані обмінні курси валют;

мінімальний дефіцит державного бюджету (не більше 4 % ВВП);

прийнятна квота національного боргу.

Всебічна інтеграція в організаційні структури світового господарства, зокрема ЄС, є стратегічною метою зовнішньоекономічної політики України. Розвиток економічної інтеграції України в ЄС відбувається відповідно до угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною, яку підписано 16 червня 1994 р. в Люксембурзі. 30 листопада 1995р. Європарламент ратифікував цю угоду. Україна першою з країн колишнього СРСР підписала таку угоду з ЄС. Основними завданнями Угоди є:

розвиток міцних політичних стосунків на основі регулярного діалогу з політичних питань;

сприяння торгівлі, інвестиціям та гармонійним економічним відносинам;

закладання фундаменту для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технічного, культурного співробітництва;

підтримка зусиль України, спрямованих на зміцнення демократії.

Сьогодні вже визначено основні етапи руху України до Європи: вступ до СОТ; отримання статусу країни з ринковою економікою; створення зони вільної торгівлі з ЄС і отримання статусу його асоційованого члена.

Крім ЄС, в Європі значна роль належить ще одному економічному угрупованню – Європейській асоціації вільної торгівлі. Створена вона в 1960 р. в Стокгольмі з метою полегшення і розширення торгівлі між країнами-членами: Австрією, Францією, Ісландією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Великобританією, Данією, Португалією. Згідно з особливим протоколом право члена Асоціації поширюється і на Ліхтенштейн, який є в митній унії зі Швейцарією.

Відносини між двома інтеграційними угрупованнями, що існують в Європі, постійно розвиваються. До 1977 р. утворилася зона вільної торгівлі промисловими товарами країн ЄС і ЄАВТ, в межах якої ліквідовувались мита і зменшувались нетарифні обмеження взаємної торгівлі. В 1991 р. була підписана угода між ними про створення єдиного європейського простору. Згідно з цією угодою країни - члени ЄАВТ з 1993 р. вводять у своє законодавство правові акти ЄС стосовно вільного переміщення товарів, капіталів, послуг, а також конкурентної політики. Інтеграція ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство країн ЄАВТ не змогло б конкурувати з країнами ЄС.

Першим європейським інтеграційним угрупованням, яке об’єднало держави, що досі розвивалися, ґрунтуючись на різних економічних та політичних моделях, стало Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Засноване ЧЕС у 1992 р. на основі Стамбульської декларації і об’єднує 11 країн: Азербайджан, Албанію, Болгарію, Вірменію, Грецію, Грузію, Молдову, Російську Федерацію, Румунію, Туреччину, Україну. Основне завдання Чорноморської інтеграції полягає в створенні режиму вільного пересування товарів, послуг і капіталів з метою розширення виробничої кооперації і спільного підприємництва.

1 березня 1993 р. набула чинності Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю між Польщею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною (Вишеградська четвірка), згідно з якою здійснюється політика звільнення від кількісних обмежень і митних кордонів у торгівлі між членами четвірки.

Зміцненню стабільності у Європі за допомогою розширення співробітництва у різних галузях (політичній, економічній, культурній, науковій) сприяє регіональне об’єднання – Центрaльноєвропейська ініціатива (ЦЄІ). Воно об’єднує такі країни-члени: Австрію, Боснію та Герцеговину, Хорватію, Чеську Республіку, Македонію, Угорщину, Італію, Польщу, Словацьку Республіку, Словенію, Албанію, Білорусь, Болгарію, Румунію, Україну. У діяльності робочої групи бере участь німецька земля Баварія. ЦЄІ підтримує різні проекти, які можуть бути поділені на три категорії: інвестиційні проекти та відповідне техніко-економічне обгpунтування; організаційні проекти (навчання, дослідження, інформаційні системи тощо); культурні проекти (фестивалі, семінари, стипендії). Забезпечує Секретаріат проектами ЦЄІ, надісланими керівником програми ЦЄІ, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). ЄС підтримав ідею регіонального співробітництва як один із засобів сприяння країнам Центральної та Східної Європи у їх зусиллях трансформувати свої політичні та економічні структури. ЦЄІ та ЄС мають бажання надалі розвивати конструктивний діалог.

Одним з найбільших економічних угруповань світу є Північно - американський ринок, який утворюють США, Канада та Мексика (понад 360 млн. споживачів у межах Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА)). На державному рівні американо-канадська Угода про вільну торгівлю була укладена в 1988 р., а в 1992 р. до неї приєдналась Мексика. Угода про вільну торгівлю передбачає: поступову ліквідацію тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі; полегшення умов взаємних капіталовкладень; порядок врегулювання торгових конфліктів між її учасниками. Повноцінний Північноамериканський спільний ринок, за планами організаторів НАФТА, може бути створений до 2010р.

Активізуються інтеграційні процеси і в Південній Америці. У 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали торговий пакт МЕРКОСУР, який набув чинності з 1 січня 1995 р.

Метою його є створення нового потужного регіонального торговельно-економічного блоку, який об’єднує країни з населенням загальною чисельністю понад 200 млн. осіб і сумарним ВВП більш ніж 550 млрд. дол.⁸ США. Результатом такого об’єднання є те, що 90 %* взаємної торгівлі країн-членів звільняється від будь-яких тарифних бар’єрів, а щодо імпорту з третіх країн вводиться загальна тарифна структура та митні правила.

МЕРКОСУР прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними угрупованнями. Так, у 1995 р. МЕРКОСУР підписав з Європейським Союзом Рамкову угоду про розширення співробітництва згідно з якою вже з 2005 р. передбачено створення зони вільної торгівлі між двома регіональними об’єднаннями. Необхідно відзначити позитивні перспективи подальшого розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною і країнами-членами МЕРКОСУР. Вже укладено низку угод з Аргентиною і Бразилією, а продукція підприємств України вже відома на їх ринку. Це сприяє виходу України на ринки інших країн Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, з якими тісно пов’язані південноамериканські країни.

Менш за все розвинені інтеграційні процеси серед країн Африки. У 1989 р. Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко та Туніс утворили Союз Арабського Магрібу, договір, який передбачав організацію економічного співробітництва на рівні регіональної інтеграції. Але широкого співробітництва не вдалося досягти через замкненість національних кордонів.

Економічна відсталість та відсутність міждержавних зв’язків не дають змоги швидко створити на африканському континенті інтеграційні угруповання.

Перспективи розвитку економічної інтеграції у Східній Азії пов’язують передусім зі створенням Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Співтовариство об’єднує Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, більшість країн Східної і Південно-Східної Азії, зокрема країн - членів Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Китай та Океанію. Кожна з країн АСЕАН тісно пов’язана з економікою СІІІА, Японії, Гонконгу, Південної Кореї. Інтеграційні процеси в цьому регіоні найактивніші на мікрорівні на основі діяльності транснаціональних корпорацій.

Для використання нерівномірно розподілених природних та економічних ресурсів, отримання вигод від спеціалізації окремих країн утворюються економічні угруповання у формі торгових блоків (наприклад, Арабський спільний ринок), організацій для створення спільних проектів (наприклад, Комітет по Меконгу), валютних союзів (наприклад, Азіатський кліринговий союз), інвестиційних інститутів (наприклад, Азіатський банк розвитку), товарних асоціацій (наприклад, Міжурядовий союз країн-експортерів міді та країн-експортерів бананів тощо).

2.4 СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРУВАННЯ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНУ ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ

В Україні за роки незалежності послідовно реалізувалася модель відкритої економіки на основі глобальних якісних перетворень. Тому з впевненістю можна вважати що вже сформовано основи багатоукладної економіки: реформовано відносини власності; значно лібералізовано господарські зв’язки; проведено грошову реформу, подолано гіперінфляцію; практично стабілізовано національну валюту, створено дійові структури ринкової економіки: фінансову, грошову, валютну, митну; майже демонтовано планово-командні засади економіки. Таким чином, основні завдання першого етапу реформ в Україні було виконано, економіка за своєю спрямованістю стала переважно ринковою. Зовнішньоекономічні відносини також пройшли шлях ринкової трансформації, мають цивілізовані демократичні основи і характеризуються відкритістю.

За перше десятиріччя самостійності було прийнято законодавчі акти щодо залучення іноземних інвестицій, активізації зовнішньої торгівлі, створення спеціальних (вільних) економічних зон і розвитку спільного підприємництва. Але вони виявилися недосконалими, що й призвело до «шокової» лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та обернулося величезними збитками, бо поза увагою залишилися рекомендації щодо поетапного переходу до відкритої економіки.

Отже, оптимальним для України став такий шлях, в якому органічно поєднувалися внутрішні та зовнішні фактори трансформації економіки, узгоджень з її невпинною глобалізацією.

На сучасному етапі розвитку України вже створено передумови для її економічного зростання, тому першочерговим є завдання запобігання негативним тенденціям, серед яких активізація відтоку капіталів (біля 80% яких шляхом експортно-імпортних операцій), бюрократизація всіх рівнів влади (що гальмує створення ефективного нагляду за зовнішньоекономічними операціями та фінансовими посередниками), вивезення за кордон валютних цінностей, технологій та інформації, підписання фіктивних експортно-імпортних угод.

Цілком конкретні практичні ускладнення для українських виробників-експортерів виникає у зв’язку із втратою відносно сприятливого торговельного статусу, зокрема режиму вільної торгівлі з країнами, які незабаром інтегруються до ЄС: адже з Євросоюзом такого режиму Україна не має, і не дивно, що вимогою до кандидатів на вступ до нього є скасування таких торговельних режимів, які несумісні з існуючими в цьому блоці.

Важливою умовою формування ефективної системи міжнародної економічної діяльності України є визначення регіональних пріоритетів співробітництва з іншими країнами. При цьому очевидно, що особливий інтерес мають становити ті інтеграційні процеси, які локалізуються в географічній близькості від її кордонів.

Отже, інший аспект проблеми – це вибір своєрідних центрів гравітації - тих інтеграційних систем, на які слід орієнтуватися, формуючи власну геоекономічну модель.

Певні міжнародні інтеграційні процеси виявилися, з одного боку, недосяжними для України, а з іншого – навіть такими, що реально ускладнюють її становище. Для ілюстрації сказаного наведемо приклади, які позначилися на інтересах власне України. Формування єдиного європейського ринку супроводжувалось ускладненнями для українських виробників з погляду можливостей потрапити на ринки деяких західноєвропейських країн, що раніше мали нижчі митні ставки та нетарифні бар’єри, ніж ті, якими вони стали в Європі після єдиного ринкового простору. Утворення митного союзу між Росією та Білоруссю також призвело до погіршення умов торгівлі з останньою через те, що вона перейшла на російський, більш закритий стосовно України, режим.

Резюмуючи сказане про участь України в регіональних міжнародних економічних процесах, повноправним учасником яких вона є або прагне стати, можна відзначити, що, на жаль, нашій державі взагалі поки що не вдалося забезпечити собі повноцінну за глибиною спеціалізації й інтегративних контактів, а також за обсягами торговельних відносин участь в міжнародній інтеграції.

2.5 СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ: УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА

Економічний розвиток, перспективи міжнародного співробітництва будь-якої держави, зокрема й України, вирішальною мірою залежать від стану та динаміки світового ринку, процесів міжнародної інтеграції на світовому та регіональному рівнях. Звідси базовою категорією у процесі вивчення теоретичних та практичних питань удосконалення механізму міжнародної економічної діяльності України, її сьогоднішніх особливостей та перспектив є інтернаціоналізація.

Інтернаціоналізація - це процес розширення господарської діяльності за межі окремих національних економік у вигляді багатосторонніх коопераційних контактів з метою збільшення продуктивності та підвищення ефективності виробництва. Ключовою рисою такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод руху товарів і факторів виробництва з боку урядів, подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.

Зауважимо, що зазначені згадані процеси є багатовимірними за своєю природою, а їхні наслідки для окремих країн є надто неоднозначними. Очевидно, позитивні наслідки – можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження витрат на утримання контрольно-адміністративних інститутів; передусім митниць і регламентуючих відомств – супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що може призвести до радикального погіршення умов життя, соціально-політичних ускладнень.

Особливо характерними такі небезпеки є для країн, які переживають складні етапи докорінних реформ, створення ефективних ринкових систем, зокрема для України, і саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей та основних наслідків інтернаціоналізації економічних систем на сучасному етапі.

Міжнародні економічні відносини як цілісний та заснований на зворотних зв’язках механізм є функціональною системою реалізації господарських інтересів дійових суб’єктів за допомогою специфічних і властивих інтернаціональному рівневі спілкування принципів, інструментів їх досягнення. Зазначеному механізмові властивий динамізм, який, з урахуванням історичних, національних особливостей, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн.

На відміну від тих моделей світового економічного розвитку, які існували ще в порівняно недавньому минулому (перша половина XX ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин, з якою людство ввійшло у третє тисячоліття, відрізняється значно більшою інтегративністю.

Усе більша частина виробленого продукту інтернаціоналізується у вигляді товарного обміну на світових ринках, зростає частка інтернаціоналізованого виробництва. Сказане стосується України, для економіки якої протягом років незалежності характерним є:

абсолютне та співвідносне зростання інтернаціоналізованої частки виробленого та споживаного продуктів (тобто експорту та імпорту);

збільшення (хоча і надто повільне) ваги та значення економічних об’єктів, які перебувають у повній або частковій власності іноземців (індикатором цього процесу слугують показники динаміки іноземних інвестицій);

подальша інтеграція економіки країни в міжнародні валютно-фінансові, кредитні відносини з міжнародними та іноземними суб’єктами – державами, спеціалізованими організаціями, фізичними особами (відповідні відносини регулюються як двосторонніми домовленостями, наприклад з ЄБРР, МВФ, Світовим банком, так і в більш загальних інституційних межах, наприклад на рівні Паризького клубу, коли йдеться про країни-кредитори, а також Лондонського клубу, коли про спільну політику домовляються приватні кредитори);

зростання переліку питань, які є предметом спільного розв’язання в рамках міжнародних програм соціально-економічного розвитку, а також у рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна, - Міжнародна організація праці, економічні структури ООН, СНД та ін.

Основні прояви інтернаціоналізації можна спостерігати в двох аспектах. 3 погляду окремих країн, а також у глобальному масштабі. У першому випадку можна констатувати тенденцію зростання частки ВВП, яка підлягає інтернаціоналізації. Це пов’язано зі знайомим нам генезисом та подальшим диверсифікованим розвитком феномену відкритої економіки. У другому аспекті можна відзначати формування нової системної цілісності - міжнародного ринку, який є реальною формою існування світового господарства, а також його рушійною силою.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА І МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

3.1 ЧЛЕНСТВО УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Для України входження у світове економічне співтовариство є однією з найважливіших задач. Її реалізація вимагає повнокровної участі держави в міжнародних економічних організаціях.

На сьогоднішній день Україна є членом близько 40 міжнародних організацій. Вона співробітничає з такими важливими організаціями як ООН, ВІВСІ, МВФ, СБРР, ВТО й ін. Участь у них значно розширює її можливості в міжнародному, зокрема, економічному співробітництві. Міжнародні організації покликані сприяти інтеграції у світове господарство, ефективному розвитку економічної науки, культури, освіти.

У світі налічується близько 5 тис. економічних організацій, що відрізняються одна від іншої масштабами діяльності, юридичною природою, характером діяльності, складом учасників, терміном дії. Усі вони в тій чи іншій мірі вносять свій внесок у цілісність світу.

Важливу роль у створенні цієї цілісності грає ООН. Україна була однією з держав – засновниць Організації і стала повноправним членом ООН з дня її заснування.

Органи ООН беруть активну участь у проведенні економічних і соціальних реформ в Україні. Так, Представництво ООН разом із ПРООН (Програма розвитку ООН), ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) та МТЦ фінансували ряд заходів для сприяння інтеграції України у світову економіку. Проведені «круглі столи» і семінари, присвячені міжнародній торгівлі, торговельному праву та приватизації. ПРООН разом з представництвом Всесвітньої ради кредитних спілок фінансували проект, спрямований на підготовку українців до управління місцевими кредитними спілками. Програма розвитку OOН в Україні має своє представництво, яке ініцювало ряд проектів, спрямованих на розвиток та підтримку системи управління, стале зростання добробуту й захист людини, поліпшення стану довкілля, серед яких такі проекти: Стратегічна ініціатива подолання бідності в Україні; Проект розвитку та інтеграції Криму; Екологічні мережі; Створення регіонального екологічного центру; Підтримка економічних і соціальних реформ в Україні; Підтримка малого та середнього бізнесу в Україні; Професійне навчання для безробітних; Посилення потенціалу Кабінету Міністрів України в управлінні зовнішніми ресурсами; Сприяння співробітництву з іншими країнами; Посилення потенціалу Міністерства закордонних справ України; Підтримка Центрів захисту споживачів і багато інших. Спільно з МОП (Міжнародна організація праці) ПРООН реалізує програми навчання безробітних, з програмою ООН-СНІД веде роботу в галузі запобігання поширенню епідемії СНІДу тощо. Тісно співпрацюють з Україною і інші організації ООН ЮНІДО (ООН з промислового розвитку) сприяє пошукові інвесторів для українських підприємств. ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації) налагодило стосунки з Київським міжнародним університетом цивільної авіації. Представництво ООН в Україні ввело до свого штату радника з питань усталеного розвитку, який допомагає урядовим і неурядовим організаціям у розвиткові програми оздоровлення та захисту навколишнього середовища України. Через Глобальний фонд довкілля в Україні впроваджуються проекти: Менеджмент довкілля в басейні Дунаю та Програма довкілля Чорного моря. Державний комітет України з гідрометеорології увійшов до глобальної телекомунікаційної системи спостереження за погодою (ВМО) для того, щоб мати можливість обміну даними спостережень за кліматом і погодою та обміну прогнозами. Україна бере активну участь у роботі переважної більшості організацій та установ ООН (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1

УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ⁹

Орган ООН	Участь України
ООН	член ООН з моменту заснування (1945 р.)
Рада Безпеки	Обрана на період 2000 - 2001 рр.
Комітет з питань внесків	Український експерт працював у 1995 – 1997 рр.
Комісія ООН з питань роззброєння	Складається з усіх членів ООН
Комітет з питань з використання космічного простору в мирних цілях	Обрана членом у 1990 р.
Комітет з питань здійснення невід’ємних прав палестинського народу	Член з моменту заснування
Генеральна Асамблея	Представники України обиралися заступниками голови в 1970,1981 та 1991 рр., головою – в 1997 р.
Комітет з питань інформації	Член з моменту заснування (1978 р.)
Спеціальний комітет з питань міжнародного тероризму	Член з моменту заснування (1972 р.)
Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД)	Член Ради з питань торгівлі й розвитку з 1972 р.
Програма розвитку ООН (ПРООН)	Обрана до Ради керуючих у 1995 р.
Фонд ООН допомоги дітям (ЮНІСЕФ)	Обрана до Ради керуючих у 1995 р.
Програма ООН з охорони довкілля (ЮНЕП)	Член Ради в 1981 – 1988, 1990 – 1993 рр.
Консультативний комітет Пограми допомоги ООН у галузі викладання, вивчення, поширення та більш широкого визнання міжнародного права	Була членом до 1995 р.
Конгрес ООН з питань запобігання злочинності та поводження з правопорушниками	Бере участь з 1960 р.
Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР)	Була членом у 1977 – 1979, 1989 – 1991, 1993 – 1995 рр.
Комітет з питань програм і координації	Обиралася на трирічний термін до 31 грудня 1996 р.
Комітет з питань науки і техніки в цілях розвитку	Була членом у 1972 – 1975, 1980 – 1983, 1991 – 1994, 1995 – 1998 рр.
Статистична комісія	Обиралася на чотирирічний термін до 31 грудня 1996 р.
Комісія з наркотичних засобів	Обиралася на чотирирічний термін до 31 грудня 1997 р.
Комісія з питань сталого розвитку	Обиралася на трирічний термін до 31 грудня 1997 р.
Європейська економічна комісія (ЄЕК)	Членом з 1947 р., працює в 15 спеціалізованих органах, експертних групах тощо.
Підкомісія з питань попередження дискримінації і захисту меншин	Український експерт був обраний у 1995 р.
Міжнародний Суд ООН	Член з 1945 р.
Міжнародне агенство з атомної енергії (МАГАТЕ)	Член з 1957 р., обиралася до Ради керуючих у 1990 – 1992, 1993 – 1995, 2000 – 2002 рр.
Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО)	Член з 1985 р., обиралася до Ради промислового розвитку в 1987 – 1991 рр.
Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО)	Член з 1954 р.
Міжнародна організація праці (МОП)	Член з 1954 р., з 1990 р. обиралася членом шести промислових комітетів
Всесвітній поштовий союз (ВПС)	Член з 1947 р., обиралася членом Виконавчої ради на період 1974 – 1979, 1995 – 1999 рр.
Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ)	Член з 1947р., обрана членом Ради на період 1995 – 1999 рр.
Всесвітня метеорологічна організація (ВМО)	Член з 1951 р., включаючи членство в Європейській метеорологічний організації та двох технічних комісіях
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)	Член з 1970 р.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ)	Член у 1948 – 1949 рр., членство поновлено з 1992 р.
Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)	Приєдналася до Чизької конвенції і стала членом організації в 1992 р.
Міжнародний валютний фонд (МВФ)	Член з 1992 р.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)	Член з 1992 р.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК)	Член з 1993 р.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ)	Член з 1996 р.
Міжнародна морська організація (ММО)	Член з 1994 р.

3.2 УКРАЇНА І ЄС

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.

На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.

Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України. Президент України у Посланні до Верховної Ради України у червні 2002 року визначив європейську інтеграцію стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя.

Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС.

Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснїі і Герцеговині та Республіці Македонія.

Зміцненню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також про безпекові процедури обміну інформацією, яке очікується ближчим часом.

ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промисловотехнологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн-членів ЄС припадає ЗЗ% зовнішньоторговельного обороту України). У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени.

Відповідно до Угоди, квота України на поставки сталевих виробів до країн ЄС на 2004 рік складала 606 тисяч тон. Завершується процес опрацювання ЄСівською стороною питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.

Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до СОТ. ЄСівська сторона на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, та і двосторонньому переговорному процесах у рамках СОТ. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.

Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісією, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази.

В контексті розширення ЄС Україна прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в’їзду до країнчленів ЄС своїх громадян. Робота на цьому напрямі, зокрема, передбачає: перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь у економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі - спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян. В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.

За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу "Південний" та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса –Броди – Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.

Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми TACIS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складає понад 1 млрд. євро.

Перспективним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. Враховуючи той факт, що Україна належить до вісімки держав, які мають значний космічний технічний та технологічний потенціал, 2 вересня 2004 року Європейська Комісія звернулася до Ради Міністрів ЄС з пропозицією розпочати переговори з Україною щодо угоди про співпрацю у створенні Глобальної навігаційної системи (GNSS). Передбачається, що така співпраця буде розвиватися в галузі промисловості, науково-дослідницькій роботі, зокрема, в питаннях стандартизації, в контролі сумісності регіональних систем тощо.

Важливим напрямом розвитку відносин України з ЄС є зовнішньоекономічні зв’язки. У продовж останніх чотирьох років частка взаємної торгівлі з країнами Євросоюзу невпинно зростала з 27,9 (ЄС – 25) у 2000 р. до 33,9% у 2003 р. При цьому експорт товарів зріс з 27,5 % до 34,1 %, а імпорт – з 28,2 % до 33,7 %.

Країни – члени ЄС є найбільшими інвесторами в українську економіку, їх частка в загальній сумі інвестицій станом на 1 січня 2004 р. становила 55 %. Разом з тим, частка Україна в торгівлі самого Союзу продовжує залишатися низькою – лише 0,5% загального обсягу зовнішньоторговельних операцій.

В Україні найвищі упродовж останніх років темпи приросту ВВП на душу населення в Європі. Вони набули стійкої тенденції і переконливо доводять, що можливості зближення з Євросоюзом все ж таки існують.

Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому - запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.

Угода про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами та їх країнами-членами, з іншого, була підписана у Люксембурзі 14 липня 1994 року і набула чинності у березні 1998 року.

Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі та інвестицій, забезпечення підґрунтя для взаємовигідного економічного, соціального фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва, а також підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки, а також завершення переходу до ринкової економіки.

3.3 УКРАЇНА І МВФ. ДІЯЛЬНІСТЬ ВСЕСВІТНЬОГО БАНКУ В УКРАЇНІ

Статус члена МВФ (Міжнародний валютний фонд) Україна отримала 3 вересня 1992 року. Її квота в МВФ становила 997,3 млн. СПЗ (приблизно 1523 млн. дол. США), або 0,69 %. За результатами останнього перегляду квот на 1999 р. квота України становить 1921,0 млн. СПЗ, або 0,647 %.

Міжнародний валютний фонд виділив для України системну трансформаційну позику (CTФ) та резервний кредит «стенд-бай».

Загальна сума позики СТФ, рішення про надання якої було прийнято Фондом 26 жовтня 1994 р., становить 498, 65 млн. СДР. Ще в 1994 р. Україна отримала перший транш (371 млн. дол. США). За умовами МВФ кошти використовувались на збільшення офіційних резерві Національного банку, на проведення валютних інтервенцій для підтримки курсу національної валюти, а також для фінансування нестачі валютних коштів у економіці для покриття потреби в імпорті. Згідно з умовами надання Фондом системної трансформаційної позики строк боргового зобов’язання по ній становить 10 років, а термін відстрочки основних виплат (пільговий період, протягом якого необхідно сплачувати тільки відсотки) - 4,5 років.

Загальна сума резервного кредиту «стенд-бай», угода про надання якого укладена 7 квітня 1995 року, становить 997,3 млн. СДР (100 % квоти). Кошти цього кредиту спрямовуються у валютні резерви НБУ для створення стабільності валюти і покриття потреб платіжного балансу. Строк боргового зобов’язання - 5 років, термін відстрочки основних виплат - 3,25 року. Відсоткова ставка по кредитах МВФ становить 6-7 % на рік.

Загальні закупівлі іноземної валюти України у МВФ в 1998 фінансовому році становили 181 млн. СПЗ.

4 вересня 1998 р. була відкрита програма розширеного фінансування (ЕFF), яка передбачала кредит сумою 2,5 - 2,7 млрд. дол. на 3 роки. Умови кредиту були сформульовані в Меморандумі про економічну політику на період з 11.07.98 р. до 30.06.01 р. Більшість із виставлених на той час умов уже були виконані Україною в процесі отримання кредитів «стенд-бай». За результатами чергового аналізу стану виконання виставлених Фондом умов і аудиту Національного банку України фінансування за програмою ЕFF тимчасово призупинене. Уряд України докладає всіх зусиль до відновлення фінансування в межах цієї програми.

Крім фінансової, Україна отримує також консультативну і технічну допомогу, поточну інформацію і видання з міжнародних валютно-кредитних проблем.

Діяльність Всесвітнього банку в Україні була започаткована з вересня 1992 р., коли міністр фінансів України Г. П’ятаченко підписав оригінал (від 1945 р.) Статуту МБРР на церемонії у Державному департаменті США. Україна підписалася на 908 акцій (1315,9 млн. дол. США) і стала 167 членом Банку. Представництво Всесвітнього банку в Україні було відкрите 1 листопада 1992 року. Штат представництва складається з 45 співробітників.

Основні проекти Всесвітнього банку в Україні:

Проект інституціональної перебудови, на що була виділена Інституціональна позика (Institutional Building Loan), затверджена Радою директорів у червні 1993 р., загальним обсягом 40 млн. дол. (з яких 27 млн. - позика Банку, решта – кошт інших донорів). Основне призначення проекту – вдосконалення системи підготовки спеціалістів, придбання обладнання, надання консультативних послуг ключовим державним установам, відповідальним за впровадження основних економічних реформ (проекти допомоги Міністерству освіти, Фонду державного майна, Антимонопольному комітету та Національному банку).

Проект реабілітації позики (Rehabilitation Loan) загальним обсягом 500 млн. дол. США почав впроваджуватись наприкінці 1994 року. Основне призначення проекту - підтримка реалізації основних економічних реформ (лібералізація цін та торгівлі, приватизація підприємств державної власності, реформи в сільському господарстві, енергетиці, підтримка макроекономічної стабілізації, фінансування критичного імпорту).

Проекти допомоги у проведенні галузевих реформ.

Фінансування установ фінансово-кредитної сфери.

У 1996 р. була розроблена стратегія Всесвітнього банку в питаннях допомоги країні (CAS) для України, основними завданнями якої були:

Досягнення макроекономічної стабільності.

Забезпечення економічного зростання за допомогою програми структурної реформи, яка включала такі напрями:

сприяння діяльності приватного сектора;

структурна перебудова державного сектора, спрямована на зміну ролі держави переважно у бік надання допомоги;

забезпечення соціальної стабільності в перехідний період;

забезпечення охорони навколишнього середовища.

Аналіз результатів ходу виконання CAS протягом останніх років показав несприятливі перспективи розвитку економічної ситуації в Україні. Виходячи з цього, пропонована Банком стратегія .на кінець 1999 і 2000 фінансовий рік була досить обережною і супроводжувалася жорсткими умовами на надання позик. Передбачалися два можливих сценарії кредитування залежно від дій уряду:

Кредитування «середнього рівня» в умовах здійснення урядом активних реформ. Банк продовжуватиме підготовку нових кредитних операцій, спрямованих на структурну перебудову, а саме: позики на реформу державного управління, позики на управління державними ресурсами, позики на підтримку реформування політики у сфері міжбюджетних трансфертів.

Кредитування «нижчого рівня» в умовах здійснення урядом нерішучих реформ передбачає реалізацію Банком нових інвестиційних проектів навіть у випадку тимчасового призупинення виконання програми МВФ.

Сьогодні ситуація в Україні відповідає другому сценарію. Для переходу до реалізації першого сценарію необхідне задоволення з боку Банку рівнем і стабільністю макроекономічних показників і прогрес у діях уряду стосовно впровадження ефективної програми реформування апарату Кабінету Міністрів, програми дерегулювання підприємницької діяльності зменшенням кількості офіційних інспекцій та аудиторських перевірок приватних підприємств, приватизація достатньої кількості великих підприємств.

До сфери діяльності Представництва Всесвітнього банку в Україні належить також координація співпраці з іншими донорами у розробці і впровадженні реформ в Україні. З цією метою організовуються реrулярні зустрічі галузевих груп. Штаб-квартира Банку спільно з Європейською комісією проводить періодичні конференції з питань координації допомоги донорів.

Сьогодні в кредитному портфелі Представництва Всесвітнього банку в Україні - приблизно 40 проектів, які перебувають у стадіях розробки та впровадження, іноді у співпраці з іншими багатосторонніми агенціями та донорами.

3.4 ЄБРР І УКРАЇНА

Банк відкрив своє представництво в Україні (Київ) в середині 1993 року. З того часу його діяльність значно пожвавилася. Якщо протягом першого року своєї діяльності в Україні Банк профінансував три проекти на загальну суму 7,7 млн. екю, то у 1994 р. – два проекти на суму 141,4 млн. екю, а в 1995 р. – 12 проектів на суму 154,7 млн. екю. На 1996 р. вартість проектів ЄБРР в Україні становила 625 млн. екю, або майже 1 млрд. дол. США.

Стратегічними напрямами діяльності ЄБРР в Україні є: сприяння розвиткові приватного сектора в різних галузях економіки (хімічній, металургійній, машинобудівній, переробній, в енергетиці, на транспорті тощо) та банківського сектора; проекти в агропромисловому секторі: сприяння уряду в приватизації інфраструктурної сфери; фінансування проектів у державному секторі (специфічний напрям, оскільки ЄБРР віддає перевагу співробітництву з приватними підприємствами).

Реалізація останнього напряму передбачає виконання державними підприємствами певних вимог, а саме: забезпечення гарантії уряду по кредитах, самоокупність, належний рівень менеджменту тощо. Всі проекти мають бути прибутковими.

Розвиток фінансового сектора є пріоритетом діяльності і, в свою чергу, має три напрями: розвиток групи місцевих банків, кредитоспроможних відповідно до міжнародних стандартів; розширення фінансування торгових операцій приватних підприємств через банки, а коли банки стануть кредитоспроможними – безпосереднє надання кредитів та капіталовкладень; підтримка ініціатив щодо забезпечення додаткового фінансування приватних підприємств. Підтримка приватизації здійснюватиметься банком через надання технічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств.

У сільському господарстві операції Банку здійснюються по двох основних напрямах: заснування структур приватного сектора та підтримка розвитку сільськогосподарської інфраструктури (оптові ринки, приватні переробні підприємства тощо). У розвитку інфраструктури основна увага приділятиметься запровадженню сучасної технології та засобів контролю. Вибіркове фінансування приватного сектора віддаватиме перевагу пропозиціям, пов’язаним з конверсією, та проектам у стратегічних сферах (металургії, електроніці, виробництві електрообладнання тощо).

Стратегія ЄБРР щодо України з часом змінюється. В перші роки діяльності представництва ЄБРР в Україні більше уваги приділялося проектам у державному секторі, а також співпраці із спільними підприємствами, створеними великими західними компаніями. Останнім часом дедалі більшого значення набуває співпраця з приватним бізнесом. Сьогодні 57,4 % проектів здійснюються в приватному секторі і 42,6 % - у державному. Проектами охоплена вся територія України. Найвідоміші проекти ЄБРР в Україні модернізація міжнародного аеропорту «Бориспіль», створення фонду «Україна», поліпшення технічної якості телебачення та телекомунікацій, модернізація річкового флоту, виробництво вантажних автомобілів «ІВЕКОКРА3», заснування Київського міжнародного банку, реконструкція Дніпропетровського олійно-екстракційного заводу тощо. В 1996 р. відкрилася перша кредитна лінія, надана українським комерційним банкам для підтримки малого та середнього підприємництва (МСП). Мінімальна сума кредиту на розвиток приватного підприємництва становила 75 тис. дол., максимальна - 2,5 млн. дол. Кредити надавались на п’ять років. Їх одержали близько 80 малих і середніх підприємств в усіх областях і великих містах України.

Щоб отримати фінансування від ЄБРР, потенційний український клієнт повинен довести свою надійність, тобто надати відповідну інформацію про свій фінансовий і економічний стан, пройти всебічний міжнародний аудит, провести техніко-економічний аналіз своєї діяльності.

Суб’єктами переважної більшості інвестиційних проектів були підприємства - члени Торгово-промислової палати України.

У травні 1998 р. в Україні пройшли щорічні збори Євробанку, в дні роботи якого керівництво ЄБРР прийняло кілька важливих для України рішень: про виділення гранту в 130 млн. дол. для реконструкції об’єкта «Укриття» на Чорнобильській АЕС, а також про надання другої кредитної лінії для довгострокового кредитування приватного сектора. Керуючі Банку розглянули з фінансової точки зору можливість участі ЄБРР у фінансуванні реконструкції об’єкта «Укриття» та добудови реакторів Хмельницький-2 та Рівне-4 (К2 / R4 Pгoject) для створення компенсуючих потужностей. Позиція керуючих Банку була позитивною щодо міжнародного проекту перетворення саркофага в екологічно безпечну систему - Shelter Іmplemetation Рlаn (SIP). У 2000 р. позитивне рішення було прийняте і відносно добудови реакторів на Хмельницькій і Рівненській АЕС.

У виступі на засіданні Ради керуючих ЄБРР Президент України зазначив, що проведення в Києві такого високоповажаного форуму, яким є щорічні збори ЄБРР, - свідчення довіри європейської спільноти до України, її належності до цивілізованого світу.

На початку 2000 р. ЄБРР ухвалив рішення підвищити статус своєї присутності в Україні, замінивши представництво Банку на департамент, що свідчить про збільшення зацікавленості банку в українському ринку. Як зазначив виконавчий директор ЄБРР по Україні, Румунії, Молдові, Грузії і Вірменії Юрій Полунєєв, обсяги фінансування ЄБРР проектів в Україні в 1999 р. були на одному з перших місць у Європі і перевищили відповідні показники для Росії. Усього в 1999 р. Банк ухвалив рішення про фінансування в Україні проектів на 244 млн. євро. В 2000 р. ЄБРР профінансував проекти з приватизації в енергетиці, в телекомунікаційній сфері, у сфері АПК і малого бізнесу на сум приблизно 350 млн. доларів.

Процес співпраці України з ЄБРРхарактеризується не лише широким діапазоном галузей та напрямків діяльності, а й досить позитивною динамікою щодо кількості проектів та обсягів фінансування. Сумарні фінансові зобов’язання по проектам за весь період діяльності ЄБРР в Україні перевищили 1,4 млрд. євро. Станом на кінець березня 2002 року, портфель проектів ЄБРР в Україні, які знаходились у стані реалізації, складався із 54 проектів. У вересні 2002 року вартість портфелю (працюючі активи, тобто вже профінансовані кошти, та неосвоєні зобов’язання) становила 967.4 млн. євро. З них працюючі активи складали 370.1 млн. євро, або 38%.

Портфель проектів ЄБРР переважно сконцентровано у приватному секторі - 69% (667.7 млн. євро) від усього обсягу фінансування - порівняно із 31% у державному секторі (300.8 млн. євро). Такий "портфельний коефіцієнт" повністю відповідає статутному нормативу ЄБРР, за яким цей коефіцієнт після п’яти років операцій ЄБРР у країні має бути не менш ніж 60% (приватний сектор) та 40% (державний). Водночас, слід зазначити, що у найближчому часі цей коефіцієнт може дещо змінитись на користь державного сектору після ухвалення ряду проектів у муніципальному секторі та у транспортній галузі.

На сьогодні, із урахуванням покращення економічної та фінансової ситуації в Україні, підвищення попиту на середньо- та довгострокові фінансові ресурси з боку бізнесу можливо очікувати, що обсяги проектного фінансування ЄБРР проектів в Україні становитимуть 200-300 млн. євро на рік.

3 вересня 2002 року була ухвалена нова Стратегія ЄБРР щодо України.

Стратегія затверджує основні пріоритетні сектори діяльності Банку в Україні на найближчий період:

Вироблення та постачання електроенергії:

Сприяння приватизації наступної групи енергопостачальних компаній, використовуючи головування у Робочій групі з питань реформування галузі;

Продовження практики постприватизаційного інвестування з метою підтримки стратегічних інвесторів;

Фінансування окремих проектів у галузі вироблення електроенергії, які демонструють цінність стратегічних інвестицій;

Природні ресурси: нафта та газ:

Здійснення проектів у газовому секторі;

Моніторинг ситуації навколо газотранспортної системи України;

Підготовка проектних пропозицій в галузі видобутки нафти та газу спільно із стратегічними інвесторами;

Моніторинг ситуації навколо нафтопроводу Одеса-Броди;

Транспортна інфраструктура та послуги:

Пошук нових можливостей для інвестування в контексті західного залізничного коридору; реструктуризація автошляхового господарства;

Сприяння консолідації авіатранспортної галузі.

Муніципальна інфраструктура:

Здійснення другого етапу Програми розвитку комунальних підприємств України із залученням водоканалів у 2-3 невеликих містах;

Здійснення проектів у галузі теплопостачання в окремих українських містах;

Сприяння створенню умов для фінансування проектів з боку міст та зменшення залежності від гарантії держави;

Телекомунікації:

Надання фінансової та технічної допомоги у приватизації Укртелекому (за умови створення сприятливого для реформ середовища).

Енергозбереження

Здійснення проектів, які більш повно відповідають мандату Групи з питань енергозбереження;

Активна участь у політичному діалозі з урядом у Робочій групі з питань енергозбереження.

Фінансовий сектор та малий бізнес

Виплата траншів кредитної лінії МСП ІІ під гарантії уряду та започаткування прямого кредитування деяких банків;

Збільшення кредитування банків з іноземним капіталом;

Збільшення обсягу Програми сприяння торгівлі, залучивши до участі в ній нові українські банки;

Розширення присутності Українського банку мікрокредитів у регіонах;

Вивчення можливості фінансування акціонерного капіталу більшої кількості банків;

Продовження діалогу з НБУ щодо необхідності посилення банківського регулювання;

Розробка основ іпотечного кредитування;

Агробізнес та сільське господарство

Фінансування переробних галузей;

Запровадження схем фінансування під складські розписки з метою їх застосування для врожаю 2002 року.

Враховуючи обмеженість потенційних проектів, визначених у новій Стратегії ЄБРР в Україні, принципового значення набуває здійснення кроків, спрямованих на більш активний пошук нових можливостей бізнесу відповідні ми підрозділами ЄБРР та на найбільш енергійне "проштовхування" українських проектів через кредитний комітет Банку.

Першочергову роль у цьому процесі відіграє Представництво ЄБРР в Україні. Його активність у згаданому контексті протягом останніх двох років була дещо неадекватною наявним в Україні можливостям. У цьому зв’язку варто порушувати перед керівництвом Банку питання щодо необхідності підвищення результативності діяльності банкірів в Україні щодо пошуку нових проектів, а також щодо забезпечення відповідності за якість та обґрунтованість проектів, які пропонуються.

Питання щодо організації двохстороннього механізму розробки переліку потенційних проектів для фінансування з боку Банку у державному секторі (із залученням суверенних гарантій). В разі започаткування такого механізму українська сторона має скласти перелік пріоритетних проектів, а фахівці ЄБРР визначатимуть серед них ті проекти, які становитимуть інтерес для Банку.

У Стратегії також визначено перелік проектів Банку в Україні на найближчу перспективу. На остаточних стадіях підготовки знаходяться проекти загальною вартістю близько 350 млн. євро.

Серед них найбільш значними є:

пост-приватизаційні проекти у енергорозподільчому секторі (120 млн.Євро);

фінансування приватного проекту у сфері енергогенерації (57 млн. Євро);

підтримка програми фінансування у сільскогоподарському секторі за складськими розписками (87 млн. євро).

Потенційні проекти у муніципальній інфраструктурі посідають важливе місце. Серед них:

програма розвитку муніципального водогосподарства (до 90 млн.) - триває підготовка проектів у містах, які ЄБРР вибрав для першої фази проекту (Маріуполь, Севастополь, Херсон);

муніципальний кредит по енергозбереженню (до 60 млн.) - реабілітація тепломереж у 5-8 містах України. Проект потребуватиме узгодження із Урядом стратегії та пріоритетів реабілітації систем муніципальних тепломереж.

Проекти на суму більше ніж 480 млн. євро знаходяться на попередньому розгляді у фахівців Банку.

Портфель проектів ЄБРР в Україні відрізняється достатньою диверсифікованістю. У структурі домінували агропромисловий комплекс (28%), банківсько-фінансова система (включно з підтримкою малого і середнього бізнесу) (19%), енергетика (16%), транспортна інфраструктура (14%), промисловість (7%), телекомунікації (3%), енергозбереження (2%), муніципальне господарство (2%), інше (7%).

Протягом 2000-2005 років Радою директорів ЄБРР було затверджено 11 нових проектів в Україні (із них непідписним залишився лише один - муніципальний Проект переробки твердих відходів у Харкові). Найважливішими серед них є:

Проект "Балкани Газтранзит Фаза ІІ" (107.4 млн. Євро): Один із найбільш важливих проектів ЄБРР . Цей проект, спрямований на покращення пропускної здатності української газотранспортної системи на південно-європейському напрямку, передбачає спорудження паралельних газотранспортних потужностей довжиною 70 км у південно-західній Україні. Проект має великий демонстраційний ефект, оскільки він є першим прикладом (разом з першою фазою проекту) приватного фінансування із залученням іноземних інвестицій і кредитів у газотранспортному секторі України. Крім цього, проект розглядається керівництвом ЄБРР як вдала модель проектного фінансування у цьому важливому секторі, яка поєднує у одному проекті інтереси Росії, України та західних сторін, а також міжнародні фінансові інститути.

Позика Дніпропетровському оліє-екстракційному заводу (48 млн. Євро): ухвалена у 2001 році кредитна угода є третім кредитним проектом між ЄБРР та ДОЕЗ. Даний кредит дозволить підприємству профінансувати потреби в оборотному капіталі та здійснити розширення обсягів експорту, зокрема Росії;

Проект "ISTIL Україна" (27.5 млн. євро): кредитна лінія для першого в Україні приватизованого сталепрокатного підприємства спрямована на підвищення обсягів продажу продукції підприємства, в тому числі збільшення експорту, а також на покращення якості спеціалізованої сталепродукції;

Проект переробки твердих відходів у Харкові (23 млн. євро): проект передбачає створення у Харкові нового сміттєпереробного підприємства, реструктуризацію системи придбання сміття та оплати цих робіт із залученням приватних підприємств. Проект на даний момент ще не підписано;

Позика пивзаводу "Славутич" (18.4 млн. євро): позика ЗАТ "Славутич" має на меті фінансування інвестиційної діяльності підприємства у 2001-2002 роках та реструктуризацію структури капіталу ЗАТ;

Проект фінансування франшизної мережі "Bosch Україна" (15.4 млн. євро): перший проект по фінансуванню франшизної мережі у СНД. Проект надає систему фінансування для створення і розширення мережі майстерень автомобільного обслуговування європейського стандарту під маркою "Bosch" по всій території України;

Позика Гостомельському склозаводу (13.7 млн. євро): проект складається із позики підприємству на переобладнання та підвищення якості продукції. Банк має право на переоформлення частини позики (5 млн.дол. США) у акції підприємства. Проект високо оцінений відповідними підрозділами ЄБРР як такий, що підтримує українське підприємство, яке відрізняється високою якістю менеджменту та високим рівнем виробничих та ринкових стандартів;

Збільшення частки ЄБРР у проекті "Radisson SAS Kyiv Hotel" (8.1 млн.Євро): проект передбачає спорудження та експлуатацію у центрі Києва чотирьох-зіркового готелю на 271 номер. Банк збільшив власну частку у проекті на додаток до своєї участі у початковому проекті (підписаному у 1998 році) у розмірі 39.5 млн.Євро.

Позика для компанії "Топфер (Україна)": проект передбачає кредитування у розмірі 80 млн.дол., з яких 48 млн.дол. надаватимуться безпосередньо ЄБРР, а 32 млн.дол. - за рахунок співфінансування з боку комерційних банків. Проект є надзвичайно перспективним та корисним з точки зору сприяння трансформаційним процесам в українській економіці, зокрема, у сільському господарстві.

Проект фінансування компаній "Молтюроп Україна" та "Молтюроп Східна Україна": проект, загальною вартістю 28.5 млн. Євро (13.7 млн. Євро буде розподілено для співфінансування з боку інших учасників проекту), дозволить привнести сучасні солодопереробні технології в українську харчову промисловість та, завдяки програмі авансованого фінансування, агротехнічної допомоги та навчання для відповідних фермерських господарств, сприятиме зміцненню господарств, які вирощують ячмінь.

Серед проблемних проектів можна назвати:

Проект модернізації Старобешевської ТЕС. Кредитна угода ЄБРР на суму 113 млн.дол. під суверенну гарантію, яка була підписана у 1996р., мала фінансувати модернізацію Старобешевської ТЕС із впровадженням найсучасні шої технології спалювання низькосортного вугілля та шламу у киплячому шарі. Окупність проекту розраховувалась на основі фінансової моделі єдиного позичальника - Донбасенерго. Після того, як активи Донбасенерго були розпродані за борги, з фінансуванням проекту виникли серйозні проблеми.

У квітні 2002 року Уряд України повністю виконав дві вимоги, висунуті раніше Банком для відновлення фінансування проекту:

було ухвалено Закон про заборону примусового продажу активів підприємств, у яких доля держави складає більше 25%;

відбулось відповідне підвищення відпускного тарифу Донбасенерго.

ЄБРР вважає, що український Уряд робить все можливе з метою визначення активів, які будуть передані Донбасенерго, але у керівництва Банку залишається певна занепокоєність щодо невирішеності цього питання.

Проект переробки твердих відходів у Харкові. Проект на суму 23 млн.Євро під суверену гарантію, який було затверджено Радою Директорів ЄБРР 10 липня 2001 року, і який мав на меті створення в Україні нової системи утилізації твердих відходів, включно із створенням першого в Україні сміттєсховища у відповідності до стандартів Євросоюзу.

Після затвердження проекту виявилось, що він фактично, не має підтримки місцевої влади, яка не зацікавлена у реалізації проекту у існуючому форматі. З точки зору Банку, подальша реалізація проекту є малоймовірною.

Приклади успішного співробітництва:

Фінансування малого та середнього бізнесу. Проведення конкурсу на найкращій проект малого та середнього бізнесу, результати було оголошено у березні 2002 року.

Технічна допомога. У 2001 році Україна посіла друге місце (після Росії) за розміром наданої технічної допомоги - 21 проект на суму 10 млн. Євро. По сумарному показнику Україна також знаходиться на другому місці, отримавши за 10 років існування ЄБРР технічної допомоги на суму більше 43 млн. Євро.

Участь у робочих групах. Участь ЄБРР у діяльності низки спільних із іншими МФО та донорами Робочих груп, які зосереджені на актуальних питаннях структурних реформ. На сьогоднішній день успішно функціонують Робочі групи, створені за ініціативою та активною участю ЄБРР, такі як: Робоча група з питань реформи та приватизації енергетичного сектора, Робоча група з питань енергозбереження, робочі групи по розробці законодавства у галузі іпотечного фінансування, фінансування під складські розписки. Належну підтримку з боку ЄБРР також отримала ініціатива, висунута українською стороною, щодо створення Робочої групи з питань муніципального фінансування. Очікується, що результатом діяльності групи має стати створення в Україні всіх умов - законодавчих, адміністративних та інфраструктурних - для переходу до якісно нового рівня кредитних відносин між органами місцевого самоврядування та міжнародними кредиторами. 3.

На ряду існують проблемні питання співробітництва України з ЄБРР:

Стан інвестиційного середовища

У ході ухвалення на початку вересня 2002 року нової стратегії ЄБРР в Україні керівництво та акціонери Банку зазначили, що на сьогоднішній день обсяги іноземних інвестицій в Україні є надзвичайно низькими. Тому, як було проголошено, рівень майбутніх інвестицій Банку безпосередньо залежатиме від того, якою мірою наша держава зможе покращити інвестиційне середовище за рахунок реальних зрушень у напрямку послідовного поліпшення режиму оподаткування, належного управління регулятивними процесами та створення дійсно незалежної судової системи. Також на сьогоднішній день залишається проблема корупції, зокрема, після доповіді організації "Трансперенсі Інтернешнл" та проблема невідповідності українських компаній світовим стандартам корпоративного управління та фінансової прозорості.

Ефективність активів ЄБРР в Україні

Викликає занепокоєння той факт, що при загальному, досить динамічному зростанні зобов’язань ЄБРР по проектах в Україні, частка у портфелі так званих "працюючих активів" (тобто вибраних і реально розміщених у проектах) (менше 40%) є нижчою, ніж середній показник по країнам операцій Банку (57%).

Банк визначив основні причини цього явища, які притаманні, насамперед, для проектів у державному секторі, а саме:

а) затримки із виконанням українською стороною проектних умов, особливо, що стосується контрагентних фінансових зобов’язань (Старобешівська ТЕС);

б) затримки із ратифікацією проектів Верховною Радою;

в) адміністративні зміни, що приводили до зміни позичальника, обсягу, інших параметрів проектів;

с) помилки у підготовці деяких проектів, особливо що стосувалося вибору іноземних спонсорів, тощо.

Очевидно, що успішна співпраця з ЄБРР залежить від прискорення темпів зростання "працюючих активів" Банку, що залежатиме від усунення вищезазначених причин.

Скорочення обсягу фінансування ЄБРР проектів в Україні

Повернення ПДВ

Ще одним проблемним питання співробітництва України з ЄБРР, що ускладнює виконання деяких проектів Банку є несвоєчасне повернення цим та іншим підприємствам податку на добавлену вартість. Це питання ставилось інвесторами та керівництвом ЄБРР при багатьох нагодах, зокрема, на засіданні Дорадчої ради по іноземних інвестиціях при Президентові України, в ході роботи над новою Стратегією ЄБРР в Україні.

На 2005 – 2006 рік Президент України В. Ющенко підписав угоду про співпрацю з ЄБРР на суму 530 млн. Євро.

Як бачимо ЄБРР є одним із найбільших інвесторів та кредиторів в Україні. Також він виконує функцію каталізатора та амортизатора економіки нашої країни. Подальше співробітництво з ним забезпечить Україні стабільне зростання, приток інвестицій.

Висновок

В умовах інтегрування України у світову економічну систему питання інституціонального забезпечення цього процесу набувають особливого значення. Ефективність розвитку міжнародних економічних відносин нашої країни залежатиме від погодження дій не тільки з іншими країнами, а й з їхніми об’єднаннями через систему міжнародних організацій.

Сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій, тимчасовий член Ради Безпеки ООН, ініціатор створення неформального об’єднання держав ГУУАМ, один з ініціаторів створення Організації Чорноморського економічного співробітництва, контрибутор безпеки в Південно-Східній Європі.

Підвищення ефективності міжнародної економічної діяльності потребує розробки таких головних напрямків удосконалення зовнішніх та внутрішніх відносин, як:

запобігання відтоку капіталів за кордон і розробки заходів щодо їх повернення в Україну;

проведення адміністративної реформи для зняття бюрократичного тиску на внутрішні і зовнішні економічні відносини;

посилення контролю за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників та встановлення контрактної собівартості продукції;

посилення контролю над вивезенням за кордон валютних цінностей, технологій, інформації та запобігання підписанню фіктивних експортно-імпортних угод.

Сучасний стан міжнародної економічної діяльності України обумовлює вирішення актуальної проблеми інтеграції України до Європейського співтовариства (ЄС), де вже впроваджено єдину валюту і безмитний перетин кордонів товарами, послугами, капіталами, робочою силою. Вирішення цієї проблеми потребує від України зняття перешкод для міжнародної діяльності підприємств, організацій і людей, зокрема передбачає:

повну лібералізацію руху капіталів;

інтеграцію банківських та фінансових ринків;

ліквідацію меж коливань валютного курсу;

повну і остаточну конвертованість національної валюти.

У цих напрямках в економіці України вже є суттєві зрушення. Незворотність політичної незалежності України є підвалиною створення стійких економічних і правових засад ефективної інтеграції України до глобальних міжнародних економічних процесів.

Література

Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Навч. посіб. / За ред. І. В. Багрової. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.

Барінгольц О. Інтеграція до Європейського економічного простору // Вісник Київського національного торгово-економічного університету. – 2003. № 3. 27 – 38 с.

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К. : Ніка – Центр. Ельга, 2000. – 526 с.

Воронова Є.М. Міжнародні економічні організації. – К. : КНТУ, 2001. – 47 с.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посіб. – К. : Вища школа, 1988. – 544 с.

Гершкова И. Н. Международные экономические организации. – М. : Консалтбанкир, 2000. – 167 с.

Дзеркало тижня: Юрій Полунєєв. Про нову стратегію ЄБРР в Україні і деякі уроки минулого. – 2002. – 24 серпня. – 11 с.

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол: С.В. Мочерний (відпр. ред.) та ін. – К. : Академія, 2000. – 864 с.

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2 / Редкол: С.В. Мочерний (відпр. ред.) та ін. – К. : Академія, 2001. – 848 с.

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 3 / Редкол: С.В. Мочерний (відпр. ред.) та ін. – К. : Академія, 2002. – 952 с.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – К. : Знання – Прес, 2003. – 406 с.

Майбуття: ЄС у світовому економічному просторі. – липень– серпень 2005 р. - №№ 13 – 15. – 23–24 с.

Міжнародна економіка: Підручник / За ред. А.П. Рум’янцева, Г.Н. Климка та ін. – К. : Знання – Прес, 2003. – 447 с.

Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського. – К. : ЦУЛ, 2003. – 288 с.

Мочерний С.В., Устенко О.А., Фомішин С.В. Політична економія: Навч. посіб. – Херсон : Дніпро, 2002. – 794 с.

Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К. : КНЕУ, 2003. – 948 с.

Основи економічної теорії. / За ред. В.О. Рибалкіна, М.О. Хмелевського, Т.І. Біленка, А.Г. Прохоренка та ін. – К. : Академія, 2002. – 352 с.

Основи економічної теорії: Підручник / За ред. С. В. Мочерного. – Тернопіль : АТ «Тарнекс», 1993. – 688 с.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка, А.О. Каніщенка та ін. – К. : Вища школа – Знання, 1997. – 743 с.

Савельєв Є. Європейська Інтеграція та маркетинг. Наукові нариси. – Т. : Карт – бланш, 2003. – 482 с.

Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / за ред. А. С. Філіпенка, В.С. Будкіна, А.С. Гальчинського та ін. – К. : Либідь, 2002. – 470 с.

Устинов И.Н. Мировая торговля: статистико – аналитический справочник. – М. : Экономика, 2000. – 141 с.

Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 340 с.

1 Лат.: Ьі - два; latus - бік, сторона

2 Лат.: спеціальний, влаштований для цієї мети

3 Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 12 с.

4 Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 14 с.

5 Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 15 с.

6 Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 18 с.

7 Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини. – К. : Знання – Прес, 2003. – 236 с.

8 Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – К. : Знання – Прес, 2003. – 245 с.

9 Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Д. Міжнародні організації: Навч. посіб. – К. : КНЕУ, 2001. – 148 – 150 с.