Міграція робочої сили як фактор розвитку світової економіки XXI століття

Зміст

Ключові поняття 2

Причини міжнародної міграції робочої сили 2

Етапи міжнародної міграції робочої сили 4

Сучасні центри притягання робочої сили 6

Наслідки переміщення трудових ресурсів 8

Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці 10

Ключові поняття

Міграція робочої сили; еміграція робочої сили, імміграція ро­бочої сили; рееміграція; постійна міграція; тимчасова міграція; не­легальна міграція; причини міграції; етапи міграції; "Втеча мізків"; напрямки переміщення мігрантів; центри притягання робочої си­ли; наслідки міграції – для країн, гир приймають робочу силу, для країн-експортерів; регулювання міграції; МОП.

Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ: як його розвинуту частину, так і відсталу периферію. До середини 90-х років у світі налічувалось не менше як 30 млн. трудящих, які працюють за межами батьківщини, більш половини з них --вихідці з країн, що розвиваються, і країн з перехідною еко­номікою.

Міжнародна міграція робочої сили є однією з об'єктив­них підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпечнішою для урядів як у політичному, так і в соціальному аспекті. Етнічні, релігійні забобони і пряма економічна загроза інтересам окре­мих груп, котрі побоюються конкуренції з боку іммігрантів, роблять цю проблему надто гострою. Для політиків проблема міграції — це та "гаряча картопля", яку краще не виймати з во­гню" [39, с 427]. Тому при проведенні міграційної політики дуже важливо знати природу, загальноекономічні та соціальні наслідки цього явища.

Причини міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили -• це переміщення робо­чої сили з однієї країни в іншу. Вона включає два основні взаємо­пов'язані процеси: еміграційний та імміграційний.

Еміграція – це виїзд робочої сили з однієї країни в іншу.

Імміграція - це в'їзд робочої сили до приймаючої країни. Рееміграція - повернення робочої сили в країну еміграції (на батьківщину).

Основні форми міграційних процесів:

• постійна міграція. Ця форма переважала до Першої сніго­вої війни і характеризувалася тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо. Пере­селення у зворотному напрямку було незначним;

• тимчасова міграція, що передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченню певного строку. У зв'язку з цим слід відзначити, що сучасна трудова міграція набула ротаційного характеру;

• нелегальна міграція, яка надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили.

Різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони, утворюють міжнародний ринок .праці, який функціонує у взаємозв'язку з ринками капіталу, товарів та послуг. Інакше кажучи, міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової мі грації.

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть ви­ступати також політичні, військові, релігійні, національні, куль­турні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну су­купність названих чинників.

Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють еко­номічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з мас­штабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінце­вому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.

2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють без­посередній вплив на рівень зайнятості працездатного насе­лення і, отже, на розміри відносного перенаселення (без­робіття), яке є основним джерелом трудової міграції.

3. Темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції. Ця за­лежність полягає в тому, що порівняно низька за­робітна плата іммігрантів і можливість знизити опла­ту праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагрома­дження капіталу.

Така ж мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.

4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричиняє науково-технічним про­гресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.

Отже, міжнародна трудова міграція - це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопи­чення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної при­роди трудової міграції і її головна причина.

Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і за­робітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.

Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чи­ном міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з пе­рехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного психологічного, правового, сімейного порядків.

Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного.

Етапи міжнародної міграції робочої сили

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів про­ходить 4 етапи.

I етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з про­мисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній тре­тині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводжувалося зростанням його ор­ганічної будови. Остання привела до утворення "відносного пере­населення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового ринку праці сприяло:

• економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки за­довольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсут­ності резервів залучення робочої сили;

• колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.

II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.

В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.

Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в пере­дових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвище­ний попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів стано­вила некваліфікована робоча сила.

III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.

Особливість цього етапу -- скорочення масштабів міжна­родної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта – США.

Це було зумовлено такими причинами:

1) наслідками світової економічної кризи 1929 — 1933 pp., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів;

2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, кот­рий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.

IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпо­чався після Другої світової війни і триває понині.

Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтег­рації.

Його характерні рисаи:

• зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці;

• зростання попиту збоку сучасного виробництва па висо­кокваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "втеча мізків";

• посилення державного і міжнародного регулювання тру­дової міграції.

На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибу­хи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого "картопляного голоду". На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з почат­ком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була пе­рервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився устале­ний потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 p.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 p.). По-третє, еміграція з ко­лишніх соціалістичних країн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціону­вання світового господарства.

На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжна­родної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розви­нутих країн;

• міграція в межах промислово розвинутих країн;

• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;

• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;

• міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.

Сучасні центри притягання робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула ха­рактеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжна­родного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за ра­хунок Центральної та Східної Європи, а також СІ ІД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у то­му числі понад ЗО млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче де­сятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують зна­чення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтер­націоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудо­вої міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Аме-риканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, a 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211тис.чол.).

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де за­гальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі на­прямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Паки­стану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 - 21млн чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% громадянами країн Африки, 7% - Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.)

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних за­гонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. за­гальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. - 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, [рака, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Ла­тинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робо­чої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:

Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.

Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. "Відплив мізків" до США відбувається як з країн, що розвива­ються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС ви­сококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвину­тих країнах.

Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. В Бельгії вони станов­лять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються - це головним чином міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються. Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливи­ми соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

Наслідки переміщення трудових ресурсів

Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різно­манітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робо­чу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні виго­ди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експор­терах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виг­рає, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, отримують такі пе­реваги:

а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфікова­ну, прискорюються темпи зростання економіки: додатко­вий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат вироб­ництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної ро­бочої сили і можливістю стримувати зростання за­робітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже во­лодіють мовою приймаючої країни, відразу стають вели­кими платниками податків;

г)значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і на­укових кадрів приймаюча країна економить па витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Но­белівської премії - іммігранти;

д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амор­тизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.

є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвину­тих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії - 24%, у Люксембургу - 38%. До негативних наслідків, породжених імміграцією, відно­сяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.

Зміни густоти населення і соціальні чвари використовують­ся урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ".

Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:

— після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталели­варній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні);

— поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему ма­сової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу;

— значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "не­легалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 pp. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Афри­ки та Азії.

Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди:

а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, соціального напруження в країні;

б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передо­вою технологією, організацією праці тощо;

в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.

Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну час­тину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна роз­глядати як подвоєну суму переказів.

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приват­них переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвит­ку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки пе­ревищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів станови­ли понад 3 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу 970 млн. дол. У Йемені перекази емігрантів в окремі роки у ЗО разів пе­ревищували надходження від експорту товарів і послуг. За даними на початок 90-х років близько 40 країн світу мали надходжень від мігрантів не менше як! 00 мли дол., а 10 країн - понад 1 млрд. дол.

Це - один бік наслідків міграції для країн-експортерів ро­бочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через змен­шення числа платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд. дол.

Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

• заборона еміграції;

• введення податку на "відплив кращих голів", компенсува­ти державні капіталовкладення в емігрантів;

• створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високопри­буткову галузь економіки - експорт робочої сили, яка зай­мається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного зако­нодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки. П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок пози­тивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників".

Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці

І. Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу ро­бочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та за­кордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.

Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербу­вальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кан­дидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.

Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який виз­начає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні. Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядо­вих постановах.

Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породи­ли потребу в зниженні рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників.

II. Регулюванням міжнародної міграції робочої сили зай­мається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП (International Labor Organization - f LO) була утворена в 1919 p. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних ор­ганізація, є те, що представництво кожної країни-члена скла­дається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.

Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на ос­новні соціального партнерства, поліпшення умов праці.

Функції: нормативна діяльність; технічне співробітницт­во; проведення досліджень і підготовка публікацій.

Нормативна діяльність полягає в розробленні міжнародних конвенцій і рекомендацій з регулювання умов праці, зайнятості, при­бутків, соціального забезпечення й основних прав людини та уп­равління працею. Розроблення нормативів - головним напрямком діяльності МОП. Держава-член зобов'язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, трива­лості робочого дня, соціального страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й реко­мендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах.

Технічне співробітництво полягає в розробці і втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальніші теми проектів: підготовка кадрів; зай­нятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних про­ектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни.

Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці ог­лядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінці тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.

Організаційна структура:

• Міжнародна конференція прані;

• Адміністративна рада;

• Міжнародне бюро праці (секретаріат).

Міжнародна конференція праці вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два — від уряду, один від підприємців, один - від трудівників. Конфе­ренція розробляє конвенції й рекомендації з питань прані; в по­рядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ра­тифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет ор­ганізації.

Адміністративна рада — виконавчий орган. Вона скла­дається з 56 членів (28 -- представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в уря­довій групі резервується для десяти найрозвиненіших країн (се­ред них і Росії).

Міжнародне бюро праці готує документацію, збирає й по­ширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття еміграція, імміграція, ре­еміграція.

2. З'ясуйте причини міжнародної міграції робочої сили.

3. Назвіть і визначте основні етапи міжнародної міграції.

1