Лісова аптека

ЛІСОВА АПТЕКА

З найдавніших часів життя людини пов'язане з лісом, з лікар­ськими рослинами. Ще в сиву давнину люди помітили, що в багатьох рослинах приховані цілющі речовини, і почали застосовувати їх для лікування різних захворювань. Протягом багатьох століть на Україні було виявлено чимало лікарських рослин, які стали основою для роз­витку народної медицини.

Відомості про лікарські рослини і їх застосування на території Київської Русі спочатку передавались усно з покоління в покоління, а з розвитком писемності ці відомості були записані в рукописах різного змісту.

З прийняттям християнства разом із візантійською культурою про­никли і перші відомості медичних знань. У багатьох древніх літописах Київської Русі є згадки про діяльність деяких монастирських лікарів-монахів.

Народна медицина в ті часи використовувала головним чином такі дикорослі рослини для лікування хворих: полин, кропиву, хрін, яловець (ягоди), подорожник, березу (листя, сік), ясен (кору), м'яту (листя) та ін.

Лікування рослинами ґрунтувалось на уявленнях про чудодійну силу трав. Люди збирали рослини у певний день і час (на свято Івана Купала, при повному місяці та ін.). Вірою людей у цілющу силу рослин користались знахарі, ворожбити, монахи, які знали особливості лікар­ських трав.

Однією з перших староруських пам'яток писемності енциклопедич­ного характеру є «Изборник Святослава» (перекладений з грецького оригіналу X ст.), де поряд з іншими відомостями наведені описи різ­них хвороб, способи їх лікування, поширення лікарських рослин, медико-гігієнічні поради тощо. Пізніше, у XIV—XV ст., з'явились рукопи­си медичного змісту — лікувальники, травники, які проникли на Украї­ну із Західної Європи.

У XIV—XVI ст. поширились медичні книги під назвою вертоградів або садів здоров'я. В них наводились описи лікарських рослин і рецепти приготування ліків з трав.

У 1613 р. надруковано польською мовою, а потім перекладено на староруську популярний травник Симона Сіреніуса, доктора філософії і медицини Краківського університету. Про лікарські рослини є згадка і в інших рукописних і друкованих виданнях. Досить багато назв рослин з вказівками їх використання наведено в «Словенорусский лек­сикон» Памва Беринди, у «Словарец» до граматики Лаврентія Зизанія 1596 р. та ін.

Травники по суті — народні лікувальники. У них викладені загаль­ні правила збирання лікарських рослин, виготовлення з них ліків та інші поради.

Перша аптека у XVI ст. була відкрита в м. Львові. З цього часу лікарські трави набули статусу офіційних ліків.

У кінці XVIII ст. (1778 р.) надрукована перша руська громадянська фармакологія, в якій описано 302 види лікарських рослин. У цей період опубліковано ряд історико-географічних і статистичних оглядів окре­мих регіонів. У цих працях наведено нариси про флору, списки і описи аптекарських рослин, які застосовували у народній медицині.

Досить багато статей, присвячених народній медицині і лікуванню травами, надруковано в «Губернских ведомостях» і в «Пам'ятних книж­ках» окремих губерній. Цікаві матеріали про лікарські рослини і їх застосування в народній медицині є в роботі білоруського етнографа М. Федеровського. Він описав 217 видів лікарських рослин, що вико­ристовувались народною медициною на Городенщині в ті часи.

Лікування травами поширювалося в зв'язку з відсутністю медичної допомоги у сільській місцевості. Лікарські трави продавали у трав'яних ятках. Широкого розвитку в цей період набуло вирощування лікар­ських рослин на присадибних ділянках, городах.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався розвитком шляхів сполучення і розширенням міжнародної торгівлі. У зв'язку з цим збільшився і асортимент імпортних лікарських рослин. Однак у 1914 р., коли почалась світова війна, ввезення ліків припинилося і аптеки стали відчувати їх нестачу. Ця ситуація викликала необхідність орга­нізації збирання вітчизняної сировини, створення плантацій лікарських рослин місцевим населенням.

Планомірне і всебічне вивчення та розведення лікарських рослин здійснено в радянський період. Декрет про збирання і культуру лікар­ських рослин був виданий у 1921 р., в 1925 р. проведена Всесоюзна нарада по лікарсько-технічних рослинах і лікарській сировині, а в 1931 р. створено Всесоюзний науково-дослідний інститут лікарських і ароматичних рослин, який зосередив всестороннє вивчення лікарсько­го рослинництва.

Велика наукова робота з вивчення лікувальної дії диких рослин і створення на їх основі лікарських препаратів проводиться також у все і вологих грабових дібровах і судібровах), на узліссях, іноді по чагар­никах, на схилах балок.

Цвіте барвінок у травні. Збирають усю надземну частину рослини на початку і під час цвітіння, зрізуючи ножицями.

Трава містить дубильні речовини, гіркоту, алкалоїди. Рослина отруйна, тому під час збирання і приготування ліків треба дотримува­тись правил поводження з отруйними рослинами і точного дозування.

У народній медицині траву барвінку застосовують як в'яжучий за­сіб при поносах, кровотечах. Зовнішньо вживають при цинзі, бронхі­тах, сверблячих висипах.

Буквиця лікарська — багаторічна трав'я­ниста рослина з родини губоцвітих. Стебло високе, пряме, шерстисте, у нижній частині якого є супротивні, довгасто-серцевидні, сидячі листки; з кореневища разом з стеблом виростають низові, довгоче-решкові листки такої ж форми. Квітки великі, червонувато-пурпурові, зібрані в густе колосовидне суцвіття. Запах має неприємний, своє­рідний.

Росте на узліссях (у свіжих сугрудках), на лісових луках, біля доріг, під парканами.

Цвіте буквиця з червня до серпня. Тоді ж і збирають цілі стебла з листям і квітками, сушать на вільному повітрі або в приміщеннях, що провітрюються.

Трава містить дубильні речовини, гіркоту, алкалоїди, сліди ефірної олії та ін.

У народній медицині буквиця лікарська відома з давніх часів як відхаркувальний, в'яжучий, протизапальний і жовчогінний засіб. При кашлі вживають настій (1 столова ложка трави буквиці на 1 склянку окропу), який п'ють по 1 столовій ложці З рази на день. Як сечогінний і жовчогінний засіб рекомендують настій суміші (по 0,5 столової ложки коренів і листя буквиці на 1 склянку води), по 1 столовій ложці З рази на день. При жовтяниці п'ють чай з листків і квіток (1 ложка зілля на 1 склянку води, кип'ятять 2—3 хв, настоюють 10 хв у теплому місці) по 3 склянки на день. Ефективніше діють відвари із суміші буквиці та листя суниці. При легеневих кровотечах п'ють по 100 г відвару бук­виці тричі на день. Відвар готують так: на 1 склянку води беруть 50 г вина і столову ложку листя буквиці, кип'ятять 2—3 хв і 10 хв настою­ють. Пити охолодженим. При сухому кашлі допомогає порошок з сушеного листя буквиці, змішаний з медом. Приймають по 1 чайній ложці через кожні 2 год. При статевій імпотенції щодня вживають 2 склянки міцного відвару буквиці: на 1 столову ложку зілля беруть 1 склянку води, кип'ятять на слабкому вогні 10 хв.

Валеріана лікарська — багаторічна трав'я­ниста рослина з родини валеріанових. Кореневище товсте, коротке, густо вкрите численними бурувато-жовтими коренями. Стебло пряме, борознисте, всередині порожнє, в верхній частині розгалужене. Листки супротивні, непарно-пірчастоскладні з численними ребрами, листочки яких ланцетовидні і зубчасті. Квітки дрібні, рожевуваті, іноді майже і вологих суборах і сугрудках (сосняках: чорничних, верескових, брус­ничних або похідних від них).

У народній медицині арніку гірську застосовують для загоєння ран і швидшого розсмоктування крововиливів, а також як серцевий заспо­кійливий засіб. Відвари з арніки п'ють при різних хворобах дихальних і травних органів, виразці шлунка, простудах і болях у животі. При флегмоні щогодини вживають настій з 4 крапель соку арніки на 5 сто­лових ложок води. При укусах шершнів, комарів, бджіл пошкоджені місця рекомендують обмивати напаром з арніки. Для лікування порізів, забитих місць, саден, дрібних поранень і кровотеч рекомендуються компреси з відвару арніки гірської (2 чайні ложки квіток арніки на 1 склянку води). Для заспокоєння нервової системи і серця вживають відвар (1 столова ложка арніки на 1 склянку води), який приймають по І столовій ложці З рази на день.

Багно звичайне — вічнозелений прямий кущ з міцним неприємним запахом з родини вересових. Корінь галузистий, дерев'янистий. Гілочки вкриті рудувато-бурим залозистим повстепо-дібним опушенням; листки чергові, на коротких черешках, темно-зелені, шкірясті, лінійні, знизу вкриті рудуватою повстю. Квітки пра­вильні, білі, на довгих опушених квітконіжках, зібрані в багатоквіткові щитки.

Росте у вологих соснових борах і суборах, на сфагнових і верхо­вих болотах або біля них, у дренованих лісах, утворюючи великі за­рості.

Цвіте у травні—червні. Збирають молоді пагони з листям і квітками під час цвітіння. Сушать на вільному повітрі або в приміщеннях, що добре провітрюються. Уся рослина отруйна.

Трава містить ефірну олію, дубильні речовини, органічні кислоти, смоли та ін.

У народній мадицині багно застосовують як відхаркувальний, сечо­гінний і потогінний засіб. При хронічному запаленні легень вжи­вають відвар суміші багна і кропиви дводомної, взятих у рівних части­нах (по 2 чайні ложки), змішаних разом: 1 чайну ложку суміші на 1 склянку води, кип'ятять 1 хв і п'ють тричі на день. При астмі п'ють чай із такої суміші: 40 г багна, 25 — подорожника, 12 — кропиви дводом­ної. Цієї суміші беруть 1,5 столової ложки на 1 склянку води, кип'я­тять 1 хв, потім 10 хв настоюють у теплому місці, проціджують, до­дають 1 чайну ложку меду і п'ють повільними ковтками. При хроніч­ному запаленні легень вживають відвар з багна і кропиви дводомної, яких беруть по 2 столових ложки, змішують разом, суміш кип'ятять (1 ложка суміші на 1 склянку води) і п'ють З рази на день.

Барвінок малий — дрібний вічнозелений півкущик з родини барвінкових. Стебла в нього лежачі, розгалужені, укоріню­ються по вузлах; квітучі пагони прямостоячі. Листки супротивні, еліп­тичні, на коротких черешках, блискучі, шкірясті, зимою не опадають. Квітки декоративні й досить крупні, блакитно-сині.

Росте у лісах, переважно грабових чи дубово-грабових (свіжих Трава вересу містить глюкозид арбутин, дубильні речовини, фума­рову і лимонну кислоти, гіркоту та ін.

У народній медицині верес використовують як засіб, що розпускає мокроту, має сечогінну, потогінну і заспокійливу дію. Відвар трави вересу вживають при ревматизмі, простудних захворюваннях, дизен­терії, каменях нирок, водянці. Відваром промивають рани, миють голову при випаданні волосся; відварену траву прикладають до забитих місць, переломів, пухлин, вивихів; порошком квіток присипають гнійні рани, екземи, опіки.

Вербозілля лучне — багаторічна трав'яниста рослина з родини первоцвітих. Стебло повзуче, голе; лист­ки супротивні, з короткими черешками, яйцеподібно-округлі, при основі серцевидні, з дуже дрібними бурими цятковими залозками. Квітки поодинокі, жовті, розташовані в пазухах середніх листків. Плід — коробочка.

Росте у тінистих лісах на вологих грунтах (у вологих і сирих сугрудках і судібровах), по чагарниках, берегах річок, на заплавних луках.

Цвіте у червні—липні. Збирають надземну частину рослини під час цвітіння.

Рослина містить дубильні речовини, лактони, смоли, флавоноїди, листки — вітамін С.

У народній медицині вербозілля лучне застосовують як кровоспин­ний засіб.

Вероніка лікарська — багаторічна трав'я­ниста рослина з родини ранникових. Коріння волокнисте, стебло пов­зуче, гіллясте, покрите яйцеподібними пухнастими листками; квітки дрібні, блідо-голубі.

Росте в сухих світлих лісах (у сухих і свіжих суборах), серед чагарників, на узліссях, лісових галявинах, просіках, вигонах і пасо­вищах.

Цвіте від червня до серпня. Збирають траву під час цвітіння, зрі­зуючи біля самої землі. Сушити необхідно швидко і обережно, щоб уникнути обсипання квіток і втрати природного забарвлення.

Рослина містить дубильні речовини, гіркоту, трохи ефірної олії, смолу, глікозид вероніцин та ін.

У народній медицині вероніку застосовують як відхаркувальний і потогінний засіб. Широко вживають чай з вероніки при хронічному бронхіальному катарі, катарі легенів, бронхіальній астмі, кашлі, хри­поті, хронічних захворюваннях шкіри, а також селезінки. Для при­готування чаю беруть І столову ложку трави вероніки на І склянку води і п'ють 3 рази на день. При втраті голосу, простуді приймають щодня по 2 склянки чаю із суміші листя вероніки, ожини, деревію, підбілу і квіток чорної бузини, взятих у рівних частинах. При лишаях п'ють відвар з вероніки лікарської і календули (листя і квітки), взятих в однаковій кількості. Відвар готують так: 1 чайна ложка суміші набілі, пахучі, зібрані півзонтиками на верхівках стебел і бічних гілок. Плід — дрібна довгастояйцеподібна сім'янка.

Росте на болотах, сирих і заболочених луках, у сирих і заболочених лісах (судібровах і дібровах), у заплавах рік, біля лісових струмків.

Цвіте в червні—липні. Збирають кореневища з корінням восени, після цвітіння рослини, коли стебла побуріли і засохли.

Кореневище з коренями містять камфен, мурашину, оцтову, масля­ну та ізовалеріанову кислоти та ін.

Бареліана — одна з найпопулярніших лікарських рослин.

У народній медицині її здавна використовують як заспокійливий засіб. Відвари вживають при безсонні, нервовому розладі, істерії, судо­рогах, неврозах серцево-судинної системи, болях у животі, головному болю. Як заспокійливий засіб при безсонні і неврозах серцево-судинної системи рекомендують чай із суміші таких трав: меліси (6 чайних ложок), квіток деревію і пижми (по 4 чайних ложки), кореня валеріа­ни (2 чайні ложки). Цю суміш запарюють (1 столова ложка суміші на 1 склянку води) і п'ють по 50 г через кожні 2 год. При безсонні вжи­вають відвар кореня валеріани (1 чайна ложка на 1 склянку води), кип'ятять 1 хв, відстоюють півгодини і п'ють по столовій ложці через кожні 2 год. Від серцебиття приймають настій посіченого кореня ва­леріани (1 столова ложка на І склянку перевареної води), настоюють 12 год, щільно накривши кришкою.

Вербена лікарська — багаторічна трав'я­ниста рослина з родини вербенових. Стебло розгалужене, шорстке, з продовгуватими листками. Квітки фіолетові, дрібні, зібрані у вигляді колосків.

Росте під плотами, на пустирях, в лісах, біля доріг. Цвіте з червня до вересня. Збирають верхню частину рослини під час цвітіння.

Трава вербени містить дубильні речовини, гіркоту, глюкозид вербеналін та ін.

Вербена належить до найдавніших цілющих рослин. Ті використо­вували завжди майже при всіх хворобах. Вона діє потогінно, в'яжуче, розм'якшуюче, зміцнює організм, розчиняє слиз, поліпшує апетит і підвищує шлункову секрецію. При каменях у печінці добре заспокоює чай із звіробою (2 чайні ложки і вербени 1 чайна ложка). Чай (1 сто­лова ложка суміші на І склянку води) п'ють теплим. При головних болях прикладають до болючого місця листки вербени, прокип'ячені в оцеті.

Верес звичайний — невеличкий багато­річний, дуже розгалужений кущик з дрібними вічнозеленими листка­ми з родини вересових. Красиві лілово-рожеві квітки зібрані в однобо­ку китицю. Плід — коробочка.

Росте в соснових лісах, переважно верескових і брусничних (сухих, свіжих і вологих суборах,) на вирубках, серед чагарників.

Цвіте у серпні-вересні. Збирають надземну частину. її зрізують під час цвітіння і швидко висушують на протягу в затінку. Збирають і квітки.

Трава вересу містить глюкозид арбутин, дубильні речовини, фумарову і лимонну кислоти, гіркоту та ін.

У народній медицині верес використовують як засіб, що розпускає локроту, має сечогінну, потогінну і заспокійливу дію. Відвар трави іересу вживають при ревматизмі, простудних захворюваннях, дизен­терії, каменях нирок, водянці. Відваром промивають рани, миють голову при випаданні волосся; відварену траву прикладають до забитих місць, переломів, пухлин, вивихів; порошком квіток присипають гнійні оани, екземи, опіки.

Вербозілля лучне — багаторічна трав'яниста рослина з родини первоцвітих. Стебло повзуче, голе; лист­ки супротивні, з короткими черешками, яйцеподібно-округлі, при основі серцевидні, з дуже дрібними бурими цятковими залозками. Квітки поодинокі, жовті, розташовані в пазухах середніх листків. Плід — коробочка.

Росте у тінистих лісах на вологих грунтах (у вологих і сирих сугрудках і судібровах), по чагарниках, берегах річок, на заплавних луках.

Цвіте у червні—липні. Збирають надземну частину рослини під час цвітіння.

Рослина містить дубильні речовини, лактони, смоли, флавоноїди, листки — вітамін С.

У народній медицині вербозілля лучне застосовують як кровоспин­ний засіб.

Вероніка лікарська — багаторічна трав'я­ниста рослина з родини ранникових. Коріння волокнисте, стебло пов­зуче, гіллясте, покрите яйцеподібними пухнастими листками; квітки дрібні, блідо-голубі.

Росте в сухих світлих лісах (у сухих і свіжих суборах), серед чагарників, на узліссях, лісових галявинах, просіках, вигонах і пасо­вищах.

Цвіте від червня до серпня. Збирають траву під час цвітіння, зрі­зуючи біля самої землі. Сушити необхідно швидко і обережно, щоб уникнути обсипання квіток і втрати природного забарвлення.

Рослина містить дубильні речовини, гіркоту, трохи ефірної олії, смолу, глікозид вероніцин та ін.

У народній медицині вероніку застосовують як відхаркувальний і потогінний засіб. Широко вживають чай з вероніки при хронічному бронхіальному катарі, катарі легенів, бронхіальній астмі, кашлі, хри­поті, хронічних захворюваннях шкіри, а також селезінки. Для при­готування чаю беруть 1 столову ложку трави вероніки на 1 склянку води і п'ють 3 рази на день. При втраті голосу, простуді приймають щодня по 2 склянки чаю із суміші листя вероніки, ожини, деревію, підбілу і квіток чорної бузини, взятих у рівних частинах.

1