Перехід країн до ринкових

Вступ

Як відомо, основними ознаками, за якими розрізняють економічні системи, є форми власності і відповідні їм сектори економіки, співвідношення між плановими та ринковими важелями управління суспільним господарством, відносини розподілу, місце та роль безпосередніх працівників у системі суспільного виробництва тощо. Тому, здійснюючи перехід від однієї економічної системи до іншої, кожне суспільство діє в напрямі формування відповідних виробничих відносин.

Постсоціалістичні країни офіційно проголосили, що вони створюють ринкову економіку. Але проголошення стратегії, тобто визначення мети реформування, повинне було б супроводжуватися продуманою, виваженою тактикою, тобто сукупністю засобів, способів, методів переходу від планової до ринкової економіки. На жаль, тактика трансформування планової економіки в ринкову виявилась недостатньо ефективною. В результаті її застосування, в постсоціалістичних країнах почала формуватися ринкова система епохи вільної конкуренції, яка існувала в XVI–XIX століттях.

Однак в сучасних умовах досконала конкуренція не можлива ні в постсоціалістичних країнах, ні в розвинутих капіталістичних державах. Ринкові відносини перебувають під безпосереднім впливом державної економічної політики. Причому державою контролюються і регулюються не лише валютно-фінансовий та кредитний обіг, не лише курсова, процентна, податкова, страхова та емісійна сфери, але й цінова політика, ринкова пропозиція високо дефіцитних ресурсів.

Економічна система розвинених країн являє собою змішану економіку, тобто економіку з поєднанням приватної і державної власності, планових та ринкових механізмів господарювання, регулювання соціальних проблем та ін. Причому співвідношення названих елементів змішаної економіки в різних країнах різне, що дає підстави говорити про багатоманітність моделей змішаної економіки: американську, японську, західноєвропейську та-ін.

У цьому зв'язку перед кожною постсоціалістичною країною стояла і стоїть проблема вибору такої моделі, яка була б найбільш прийнятна для неї. Інакше кажучи, кожна країна перед тим як починати здійснення заходів щодо ринкової трансформації планової економіки, мала визначитися з моделлю змішаної економіки.

Разом з тим прибічникам ринкової трансформації необхідно пам'ятати, що вона можлива лише після подолання економічної кризи. Водночас вирішувати ці два завдання – долати кризу і здійснювати ринкові перетворення – неможливо, оскільки для цього потрібні діаметрально протилежні механізми. Вихід з економічної кризи вимагає посилення державного регулювання, а перехід до ринку – заміни державного управління механізмом саморегулювання, механізмом конкуренції. І це підтверджує досвід США, Німеччини, Японії, Південної Кореї та ін.

Ідеальною формою переходу до змішаної економіки є послідовна заміна планових виробничих відносин ринковими, при якій виключені руйнування продуктивних сил і зниження життєвого рівня населення. Такою ідеальною формою ринкової трансформації економіки, на дутику окремих авторів, є модель жорсткого регулювання переходу до ринку, що має місце в Білорусі та Китаї.

Те, що реформування економіки в цих двох країнах, особливо в Китаї, дає відчутні позитивні результати, не викликає жодного сумніву. В результаті реформування економіки в Китаї суттєво збільшились темпи зростання виробництва у всіх галузях народного господарства та в економіці в цілому, підвищився матеріальний рівень життя населення. У Китаї не було економічної кризи, як це мало і має місце в постсоціалістичних країнах. Проте вчені та політики названих країн заперечують перехід до ринкової економіки. І про це свідчить сам зміст білоруських та китайських реформ. Вони спрямовані на те, щоб вдосконалити планову систему господарювання шляхом більш активного використання економічних методів управління та деякого обмеження організаційно-адміністративних методів.

Як зазначається в офіційних документах китайського керівництва, підсумком проведення реформ буде створення соціалістичного планового-товарного господарства, провідне місце в якому посідає суспільна (загальнонародна та колективна) власність на засоби виробництва, яка доповнюється індивідуальною формою власності. Ц господарство, вважають китайські вчені та політики, призведе д зміцнення і підвищення ефективності соціалістичного суспільства, кінцевою метою якого є комунізм.

Формою переходу постсоціалістичних країн до ринку була так звана «шокова терапія». Вона передбачає швидку заміну планових економічних відносин ринковими. Досвід країн, які використовували метод «шокової терапії» переконливо показав, що він успішно лише руйнує планову економічну систему і неминуче призводить до руйнування продуктивних сил та спаду виробництва, різкого погіршення життя населення, зростання безробіття і т.ін. А чим більше руйнувань відбувається у перехідний період, тим більше часу потрібно для формування сучасних ринкових відносин. Іншими словами, «шокова терапія» здатна породити дикий капіталізм, для перетворення якого в капіталізм змішаної економіки потрібні будуть десятиліття. Основними соціально-економічними умовами виникнення і функціонування ринку є, по-перше, суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів, і, по-друге, економічне відособлення окремих виробників як власників. Іншими словами, йдеться про різноманітність форм власності, серед яких чільне місце посідає приватна власність.

Економіка масового виробництва, на якій ґрунтується сучасний життєвий рівень, стала б неможливою, коли б виробництво і досі велось у рамках самозабезпечуючого домашнього фермерського господарства або в межах самодостатніх провінцій. Спеціалізація функцій дає змогу кожній особі і кожній сфері суспільної діяльності з найбільшою вигодою використати кожну специфічну відмінність кваліфікації і ресурсів. Навіть у примітивному господарстві знали, що краще ввести поділ праці: жінок зосередити на домашньому господарстві, чоловіків – на полюванні і риболовлі, людей похилого віку на виготовленні знарядь праці тощо. Спеціалізація не тільки ґрунтується на відмінності здібностей різних людей, але й сама викликає і посилює ці відмінності.

    Необхідність переходу країн з неринкових до ринкових

Необхідність переходу до ринкової економіки викликана тим, що командна економіка, і навіть та економіка яка в нас є зараз має проблеми. Які?

Рішення про те які товари і де виробляти приймались в основному відповідальними спеціалістами з планування. Вони перш за все встановлювали кінцевий продукт. Потім ішла робота в зворотному напрямку – від випуску продукції до необхідних факторів виробництва, з врахуванням їх розподілу по різних підприємствах. Інвестиційні рішення вироблялись органами планування в цілому, а підприємства отримували відносну свободу в відношенні структури трудових затрат. Зрозуміло, що ніяка система планування не була здатна розписати для всіх фірм всі види діяльності – для цього щорічно довелося б видавати трильйони команд. Тому багато деталей залишались на розгляд директорів окремих підприємств. Найбільші складнощі командної економіки проявились в так званій проблемі довіреної особи. Проблема довіреної особи виникає тому, що людина яка займає верхню сходинку ієрархічної системи («principal») хоче забезпечити належні стимули для людей що приймають рішення на більш низьких сходинках («agent») щоб вони вчиняли за бажаннями свого начальника. В ринковій економіці роль механізму що координує дії споживачів і виробників виконують прибутки та ціни. Біда командної економіки полягає в її нездатності знайти ефективну заміну прибуткам та цінам, як способу мотивації довірених осіб. Ну, НДР, та ФРН чудовий зразок двох курсів, взятих з одної точки. Правда на відміну від ринкової економіки, командна не допускає таких явищ як безробіття та інфляція. Рівень безробіття в командній економіці надзвичайно низький, бо спостерігалась нестача робочої сили викликана амбітними планами. Інфляція також не спостерігалась, через жорстку закріпленість цін, але оскільки ціни встановлювали набагато нижче рівня рівноваги, постійно існував дефіцит деяких товарів. Це явище назвали придушена інфляція.

Радянська модель показала що командна економіка може мобілізувати ресурси для досягнення стрімкого економічного зростання. Але така економіка з її кордонами, закритими для торгівлі, нових технологій та людей з часом стала стрімко застарівати. Інновації не знаходили собі застосування через недостатність стимулів. Модель еволюційного переходу до ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10–15 років) і поступовістю змін. В середині XIX ст. на порозі ринкових перетворень опинилися три великі держави: Китай, Японія і Російська імперія, в складі якої перебувала більша частина України. Кожна з трьох держав пішла власним шляхом. В Японії в 1868 році відбулася буржуазна революція, яка проклала шлях до ринкової економіки. Японія скопіювала основні економічні та політичні інститути найрозвинутіших європейських країн того часу: комерційне право, центральний банк, систему державної служби та конституцію. Кілька років японську економіку лихоманило, але вже на початку 1880 року вдалося контролювати інфляцію та відновити суспільний порядок. Після цього розпочалося швидке економічне зростання.

У Китаї старий режим протягом десятиліть протидіяв проведенню реформ. Тим часом проникнення західних держав у країну сприяло політичному хаосу і соціальній нестабільності. Ринкові реформи розпочалися тільки з кінця 80-х років XX ст.

У1861 році у Росії було скасовано кріпосне право, а в 1864 році створено незалежну систему судочинства. Разом з тим розвиток приватновласницької ринкової економіки сприймали як загрозу існуючому політичному та соціальному ладу. Шлях, обраний російською елітою, був чимось середнім між китайським та японським варіантами. За царя Олександра II Російська держава розпочала здійснення низки значних перетворень, але їх було призупинено зі вступом на престол Олександра III. Пізніше граф С.Ю. Вітте, який був міністром фінансів за царя Миколи II, знов почав проводити економічні реформи. їхній темп ще більше прискорився з приходом на посаду прем'єр-міністра П.А. Столипіна, який здійснив у першому десятилітті XX ст. низку ключових перетворень. Темпи промислового зростання в країні у 1907–1913 роках були одними з найвищих у світі. Україна з її населенням, вигідними природними умовами, наявністю корисних копалин, важливим стратегічним значенням у складі Російської імперії розвивалася набагато швидше, ніж більшість інших регіонів держави. Індустріалізація Південної України та Донбасу змінила економічну та соціальну структуру українського суспільства. Україна була на порозі стрімкого економічного розвитку. Однак ринкові перетворення припинилися з початком першої світової війни. Жовтнева революція 1917 року відсунула ринкові реформи ще на три чверті століття. Проте навіть у 20-х роках XX ст., коли в умовах нової економічної політики приватне підприємництво було дозволено лише в обмежених розмірах, у країні діяв досить ефективний ринковий механізм.

Отже, ринкові реформи не нові для України, тому перехідний процес можна поділити на два етапи.

Перший етап – ринкові реформи на межі XIX і XX ст. Перехідна економіка України на цьому етапі – це економіка, за умов якої здійснюється перехід від традиційної (докапіталістичної) системи до ринкових принципів раціонального господарювання.

Другий етап – сучасні ринкові реформи, спрямовані на перехід від планової економіки командного типу до ринкової системи.

Отже, сучасну перехідну економіку України можна визначити як перехідну економіку нового типу – економіку, в якій здійснюється перехід від центрально-керованої економічної системи з високим рівнем спеціалізації виробництва та централізованим розподілом продукції та послуг до ринкової економіки.

2. Перехідна економіка

Закономірності і сутність еволюційного переходу економічної системи до її наступного типу. Перехідні економічні системи, їх зміст та основні риси. Формування інституційних та економічних умов переходу до нової системи господарювання.

Криза та розпад командно-адміністративної системи і необхідність переходу економіки постсоціалістичних країн до ринкових відносин. Концепції різноманітності форм переходу різних країн до ринкової економіки. Еволюційний шлях та радикальний перехід («шокова терапія») до ринку.

Основні напрями формування сучасних ринкових відносин. Становлення і розвиток підприємництва та конкурентного середовища. Формування державного і ринкового механізмів регулювання економіки. Державне регулювання в перехідній економіці. Роль, засоби та інститути державного регулювання трансформованої економіки.

Лібералізація економіки та приватизація власності, формування ринкової інфраструктури, структурна перебудова та демонополізація економіки, фінансова стабілізація в країні та соціальна підтримка частки населення – важливіші закономірності переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки.

Динаміка і структура виробництва в перехідній економіці. Трансформаційний спад та макроекономічна незбалансованість на початковому етапі переходу до ринку. Макроекономічна стабілізація та перехід до економічного зростання – головні напрямки макроекономічної політики. Її типи та інструменти. Монетарний підхід до фінансової стабілізації.

До 90-х років ХХ ст. існувала могутня держава, яка не тільки мала велику площу і кількість населення, а й яка була однією з провідних країн світу з виробництва і виплавки металів, обсягами продукції сільського господарства – СРСР. Але згодом постала необхідність зміни політичного устрою, адже якість життя населення республік тільки погіршувалось. СРСР розпався, а для суспільних сил, що прийшли до влади в кожній нині незалежній країні, постало завдання проведення глибоких економічних реформ, суть яких полягала у запровадженні стабільних ринкових відносин. Зараз ми намагаємося перебудувати нашу економіку з командно-адміністративної до змішаної. Це тривалий процес, який потребує зусиль всіх громадян нашої держави.

Проблема перехідної економіки, а тим більше перехідної економіки України, що перебуває в умовах трансформації всієї економічної системи, належить до категорії особливо актуальних, оскільки вона прямо пов'язана з рівнем соціальної комфортності населення. При цьому необхідно усвідомити, що переведення вітчизняної економіки на ринкові засади саме собою не здатне поліпшити умови життєдіяльності людей. Для цього необхідна зважена політика виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що повинна базуватися на пріоритетності людського розвитку. Метою написання роботи є ознайомлення з терміном «перехідна економіка», аналіз позитивних і негативних явищ цього процесу.

Тема добре вивчена у літературних джерелах. Написано досить багато підручників, в які включена ця тема, й існує велика кількість статей із періодичних видань. Серед підручників досить цікавими і зрозумілими для сприйняття є «Політична економія» Бєляєва О. та Бебело А., «Основи ринкової економіки» Боброва. А серед статей найцікавішими для мене здалися науково-дослідницькі роботи Гейця В., Богуславського О. та інших. Автори використовували у своїх працях такі загальнонаукові методи економічної теорії, як спостереження, аналіз, синтез.

На межі 80–90-х років майже в усіх соціалістичних країнах змінився політичний устрій. Для суспільних сил, що прийшли до влади, постало завдання проведення глибоких економічних реформ. Суть їх полягала у трансформації адміністративно-командних національних економік у ринкові.

За сімдесят років у СРСР сформувалась і функціонувала адміністративно-командна економіка. Ця система базувалась на засадах марксистських ідей соціалізму як першої фази комунізму. К. Маркс та його послідовники вважали, що капіталістична система на певному етапі перестає бути прогресивною, тобто втрачає внутрішні символи для подальшого розвитку. Головну причину вони вбачали у приватній власності, яка зумовлює стихійний розвиток виробництва, загострює суперечності між працею і капіталом, породжує періодичні економічні власності на засоби виробництва, централізованому плануванні, розподілі за кількістю та якістю праці та різнобічному розвитку людини. У такому суспільстві не буде експлуатації людини людиною, буде панувати соціальна справедливість. Соціалістична ідея доводила, що соціалізм, який прийде на зміну капіталізму, позбудеться соціально-економічних недоліків останнього.

Реалізація марксистських ідей уможливила побудову суспільства, яке дістало назву соціалістичного. Таке суспільство й відповідну йому економіку було створено в СРСР, а потім і в ряді інших країн Східної і Центральної Європи, Азії та на Кубі [1, 269].

Практична реалізація економічної теорії соціалізму, як здавалося спочатку, підтверджувала справедливість висновку про високу ефективність нового способу виробництва, його прогресивність. За відносно короткий час СРСР став світовим лідером на багатьох напрямах розвитку економіки, освіти, науки і культури.

Але з часом, особливо у 70–80-х роках, динаміка прогресу істотно уповільнилася: зменшилися темпи економічного зростання, стало відчутним відставання від розвинених країн світу у рівні та якості життя людей; посилювались деформації всього відтворювального процесу в суспільстві [1, 270]. Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними. Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики. Таким чином, адміністративно-командна система містила безліч соціально-економічних суперечностей, які суттєво гальмували зростання ефективності всього суспільного виробництва. Найбільш загальні й очевидні з них такі:

1) суперечність між формально загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею партійно-державним апаратом;

2) між необхідністю своєчасного і повного задоволення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з одного боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів та благ – з іншого;

3) між необхідністю господарювання на підставі не лише прямого, а й зворотного зв'язку (від споживача) та політично-волюнтаристським підходом до розв'язання економічних проблем;

4) між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та переважно зрівняльним розподілом благ за її результатами. Розв'язання всього комплексу суперечностей об'єктивно потребує переходу до іншої, нової системи господарювання [3, 553].

Сутність перехідної економіки

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом.

Перехідна економіка (з економічної точки зору) – це процес кількісних і якісних змін під час переходу від одного етапу розвитку до іншого етапу розвитку в межах певної системи, цивілізації або між ними.

Перехідна економіка (зі специфічної точки зору) – це процес переходу від одного історично визначеного способу виробництва, формації до іншого (наприклад, від капіталізму до соціалізму).

Перехідна економіка (з політекономічної точки зору) – період історичного розвитку, протягом якого країна переходить у принципово інший стан.

Головна проблема перехідної економіки – проблема взаємозв'язку загальноекономічного і специфічного в суспільному розвитку [2, 385].

Зміст перехідної економіки: співіснування, боротьба елементів, форм попередньої і майбутньої системи; перетворення всієї системи соціально-економічних відносин; формування відкритої національної ринкової економіки; побудова основ постіндустріального суспільства; процес капіталізації або соціалізації суспільного ладу. Головна мета переходу суспільства до іншої цілісної системи – не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Вона характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної економічної системи – кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Особливість і складність процесу трансформації зумовлена тим, що переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження, а також перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси – особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення [7, 52].

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси:

1. Наявність перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового. Суттєве методологічне значення має і те положення, що саме ці форми тому і перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами. Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної. У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв'язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку. 2. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні – Польщі, Росії, Україні та ін. кризи тощо. Оскільки все це не сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва, то на зміну капіталізму має прийти новий соціальний лад – на їх думку, соціалізм. Соціалістичне виробництво, за Марксом, має ґрунтуватись на суспільній 3. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком нових економічних форм, які були б динамічнішим та ефективнішими. 4. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі – адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50% ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому процесу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи. Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати про те, як взагалі функціонує економіка, тим більше перехідна. Одна з аксіом економічної теорії говорить: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.Інерційність економічного розвитку об'єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючи економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об'єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісно нову, досконалішу систему [1, 273].

Основні закономірності перехідного періоду

Серед надзвичайно широкого комплексу змін у постсоціалістичних країнах, що відбуваються при становленні ринкових відносин, деякі з них носять неминучий характер, тому в літературі їх розглядають як закономірності. Серед них виокремлюють: втрату державою функцій одноособового розпорядження економічними ресурсами; бюджетну кризу; трансформаційний спад. Дві з них носить чітко виражений негативний характер і знаходять свій вияв у кризах.

Перша закономірність втрата державою функцій одноособового розпорядження ресурсів – свідчить про те, що держава перестає бути єдиним, всесильним розпорядником усіх матеріальних ресурсів і втрачає монопольну владу на прийняття економічних рішень. Це виявляється в таких основних аспектах:

а) ринкове реформування призводить до такого становища, за якого держава як джерело господарського законодавства діє згідно з установленими нею самою законами. Після прийняття законодавчого акта ним мають керуватись всі державні органи, підприємства, так само як і інші суб'єкти ринку – приватні підприємства, громадяни;

б) зміна економічного статусу держави передбачає формування нових інструментів її впливу на господарське життя в країні. Адже в централізовано-плановій системі економічне управління здійснювалось за рахунок адресно-примусових розпоряджень. За умов переходу до ринку держава вже може використовувати гнучкі та, в принципі, дієвіші інструменти фінансового регулювання. Йдеться про її можливість ефективно впливати на поведінку всієї маси суб'єктів ринку за допомогою грошових, кредитних, валютних, податкових та інших фінансових регуляторів;

в) для держави виникає необхідність компенсації провалів «народжуваних» ринкових відносин, що змушує її займатися традиційно успадкованими від колишньої системи деякими виробничими функціями, а також фінансувати соціальну сферу, фундаментальну науку, охорону навколишнього середовища тощо. Друга закономірність перехідної економіки – це бюджетна криза, що тісно пов'язана зі зміною стану держави в економіці. За роки панування адміністративно-командної системи в СРСР були створені потужна важка промисловість, велика соціальна сфера, чисельні збройні сили та управлінський апарат, які (за частковим винятком сфери виробництва) повністю фінансувалися з держбюджету. З початком ринкового реформування ще збереглися зобов'язання держави щодо фінансування цих сфер і видів діяльності. Але дохідна частка бюджету з початку 90-х років у всіх країнах СНД різко скоротилася, що було зумовлено катастрофічним падінням виробництва. Подібна ситуація у більшості пострадянських країн погіршувалася також через недосконалі системи оподаткування, істотне зростання тіньового сектора економіки та відтік капіталу за кордон. Дефіцити державних бюджетів стали для них хронічними і просто неминучими.

Третя закономірність перехідного періоду – це трансформаційний спад. Такий спад пов'язаний з глибокою економічною кризою, яка зумовлюється відсутністю координації дій між економічними агентами (суб'єктами). Це пояснюється тим, що попередні директивно-планові механізми координації господарської діяльності вже були розвалені, а нові, ринкові, навіть у поєднанні з державним регулюванням, – ще слабі або відсутні взагалі. Поглиблюється також спад і тим, що адміністративно-командна економіка за своєю суттю неврівноважена, оскільки їй були органічно притаманні, з одного боку, дефіцит більшості товарів, а з іншого – значна кількість надлишкової продукції, яка не знаходила збут. Характерними особливостями трансформаційного періоду є його масштабність і глибина падіння економіки (наприклад, в Україні лише протягом 1991 р. – першої половини 1992 р. обсяг виробництва знизився на понад 40%). Трансформаційний спад і бюджетна криза поглиблювались також через некомпетентність та половинчастість ринкових заходів, що знижувало їх ефективність [4, 20].

Загальними закономірностями перехідної економіки є:

1. Керівництво суспільством з боку нового класу, уряду, партії, клану тощо.

2. Єдність головних кланів, верств населення, держави і підтримка уряду.

3. Поступове відмирання старого пануючого укладу.

4. Зміна державної політики, господарського механізму.

5. Зміна економічного і соціального менталітету.

6. Ліквідація всіх форм національного та соціального гноблення у багатонаціональній країні.

7. Захист національних завоювань і рівноправні, дружні відносини з іншими країнами.

8. Еволюція, відмирання одних економічних законів і зародження та функціонування нових специфічних законів.

Особливостями перехідної економіки України на даному етапі є:

1. Фактична відмова держави від регулювання економіки.

2. Причина переходу від соціальної економіки до капіталістичної ринкової – первісне нагромадження капіталу.

3. Відсутність стратегічної моделі розвитку країни.

4. Політична і економічна нестабільність.

5. Тінізація економіки.

6. Певна енергетична залежність від зовнішнього ринку.

7. Однобокість структурної спеціалізації.

8. Хибність політики приватизації.

9. Практична відсутність захисту національних виробників.

10. Бажання швидкої побудови відкритої економіки.

11. Слаборозвинена ринкова структура та інфраструктура.

12. Відсталість, застарілість способів виробництва [5, 35–36].

Про те, що ринок СНД, у тому числі і України, почав формуватись на недостатньо розвинутій для цього базі, неодноразово зазначалося в економічній літературі. Про це, зокрема, наголошував ще на початку 90-х років академік НАН України Ю.Н. Пахомов. Так, він підкреслював, що загальною умовою формування дієздатності ринкової економіки в Україні є здійснення державою цілеспрямованих заходів з метою забезпечення конкурентно-сприятливого середовища для різних суб'єктів господарювання.

Основні серед них:

програми демонополізації державного сектора економіки як однієї з важливих умов переходу до ринку;

структурні зрушення в народному господарстві з орієнтацією на споживача і пріоритетний розвиток прогресивних виробництв з новітніми технологіями;

переформування вищих ешелонів економічної влади з метою подолання командних методів управління економікою;

формування інфраструктури ринкової системи, яка має працювати на відновлення, розвиток і вдосконалення господарських зв'язків;

оздоровлення грошей та фінансів – незамінних регуляторів ринкових відносин;

формування соціальних захисних механізмів, які виключають форми грабунку та зубожіння основної маси населення [1, 280].

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. Отже, перехідна економіка має місце для постсоціалістичних країн, які раніше були у складі Радянського Союзу, а нині незалежні. Вони мають на меті перейти від адміністративно-командної до ринкової або змішаної економічної системи заради кращого життя своїх громадян. Перехідна економіка – це процес кількісних і якісних змін під час переходу від одного етапу розвитку до іншого етапу розвитку в межах певної системи, цивілізації або між ними. Головна проблема перехідної економіки – проблема взаємозв'язку загальноекономічного і специфічного в суспільному розвитку.

Півіснування, боротьба елементів, форм попередньої і майбутньої системи;

перетворення всієї системи соціально-економічних відносин;

формування відкритої національної ринкової економіки;

побудова основ постіндустріального суспільства;

процес капіталізації або соціалізації суспільного ладу.

Особливостями перехідної економіки України на даному етапі є фактична відмова держави від регулювання економіки, причина переходу від соціальної економіки до капіталістичної ринкової, відсутність стратегічної моделі розвитку країни, політична і економічна нестабільність, тінізація економіки, певна енергетична залежність від зовнішнього ринку, однобокість структурної спеціалізації, хибність політики приватизації, практична відсутність захисту національних виробників та ін. Для трансформації економіки України треба дотримуватись таких заходів: програми демонополізації державного сектора економіки як однієї з важливих умов переходу до ринку; структурні зрушення в народному господарстві з орієнтацією на споживача і пріоритетний розвиток прогресивних виробництв з новітніми технологіями; переформування вищих ешелонів економічної влади з метою подолання командних методів управління економікою; формування інфраструктури ринкової системи, яка має працювати на відновлення, розвиток і вдосконалення господарських зв'язків щоб побудувати економічно розвинену, соціально орієнтовану, суверенну державу.

3. Основні форми та методи переходу країн до ринкової економіки

Теоретичні засади становлення ринкових відносин. Ринкове господарство як невід'ємний компонент товарного виробництва. Об'єктивні передумови виникнення ринку. Типи ринків.

Сучасний ринок, його сутність, види і структура. Соціально-економічні фактори і основні структурні елементи товарного ринку. Ринки предметів споживання і послуг, засобів виробництва, науково-технічних розробок та інформації. Фінансово-кредитний та валютний ринки. Ринок праці (робочої сили).

Функції ринку: відтворювальна, регулююча, стимулююча та контролююча. Ринок як сигнальна кон'юнктурно-економічна система. Основні суб'єкти ринкової економіки. Домогосподарства і сім'я як суб'єкти ринкової економіки, їх цілі, функції та проблеми. Підприємства (фірми) як виробники основної маси товарів і послуг, що задовольняють потреби людини та як суб'єкти ринку. Цілі та функції підприємства. Організаційні та правові форми підприємства та їх класифікація. Господарські товариства. Посередники на ринку.

Держава як суб'єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку. Закон попиту і пропозиції. Попит і пропозиція як елементи ринку. Взаємодія попиту і пропозиції з ціною. Еластичність попиту і пропозиції. Сутність капіталу. Його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Теорії капіталу та їх сучасне трактування. Первісне нагромадження капіталу – початковий фактор формування ринкового підприємництва. Особливості сучасного нагромадження капіталу в Україні. Капітал і витрати виробництва. Концепції витрат виробництва. Види витрат виробництва та особливості їх динаміки. Прибуток (дохід) на капітал і фактори, що його визначають. Маса і норма прибутку. Промисловий капітал та його кругообіг. Стадії кругообігу і функціональні форми промислового капіталу.

Оборот капіталу, його сутність. Співвідношення категорій кругообіг і оборот капіталу. Швидкість обороту капіталу. Основний і оборотний капітал. Час обороту капіталу та його складові частини. Амортизація та відтворення основного капіталу. Фізичний та моральний знос основного капіталу. Амортизаційний фонд як одне з джерел відтворення основного капіталу. Об'єктивна зумовленість та сутність економічної інфраструктури. Ринок як особлива інфраструктурна система. Загальне уявлення про інфраструктуру ринку. Організаційно-технічна інфраструктура ринку. Товарна біржа. Фінансово-кредитна] інфраструктура ринку. Науково-дослідницька інфраструктура ринку. Інтернет-торгівля у сфері ринкової інфраструктури.

Природа і генезис торговельного капіталу. Торговельний! капітал як відокремлена частина промислового капіталу. Особливості] сфери функціонування торговельного капіталу та його функціональне структура. Витрати обігу. Торговельний прибуток і його норма. Генезис, природа і джерела позичкового капіталу. Позичковий процент. Норма позичково проценту та його динаміка. Межі коливання. Кредитно-банківська система як сфера руху позичкової капіталу. Акціонерно-корпоративний капітал. Цінні папери акціонерні товариств. Формування акціонерного капіталу і акціонерні товариств в трансформаційній економіці України.

Роль ринкової інфраструктури в регулюванні економічні процесів.

Конкуренція і монополізм як основоположні атрибути ринкової економіки. Сутність і генезис економічної конкуренції. Конкуренція – антипод монополізму. Всеохоплюючий характер конкуренції. Економічний закон конкуренції.

Сутність, витоки та види монополізму. Організаційні форми монополістичних структур.

Види конкуренції. Досконала або вільна і недосконала конкуренція. Типи ринків недосконалої конкуренції: чиста монополія, монополістична конкуренція, олігополія. Цінова та нецінова конкуренція. Монопольні ціни.

Галузеві олігополістичні ринкові ситуації. Основні риси олігополістичної конкуренції. Неціновий характер і основні засоби олігополістичної конкуренції.

Монопольна влада. Недоліки надмірної монополізації економіки. Антимонопольна політика і антимонопольне законодавство. Антимонопольна політика в Україні. Аграрні відносини, їх зміст та особливості. Суб'єкти аграрних відносин.

Земля як економічна категорія і фактор виробництва.

Форми власності на землю і форми господарювання в сільському господарстві. Фермерські господарства. Кооперативні господарства. Державні господарства. Змішані господарства.

Рентні відносини. Сутність земельної ренти, її види та механізм створення. Розподіл і використання рентного доходу. Орендна плата і її структура. Земельний податок.

Ринок землі. Попит і пропозиція на землю. Ціна землі.

Агропромислова інтеграція і агропромисловий комплекс. Сучасні проблеми реформування та піднесення сільського господарства в Україні. Державна політика регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва.

перехід ринковий економіка національний

4. Національні особливості переходу по соціалістичних країн до ринкової економіки

Після закінчення Другої світової війни у країнах Центральної і Східної Європи, а згодом і в окремих країнах Азії (Китай, Корея, Вґєтнам) відбулися величезні зміни у всіх сферах соціально-економічного життя. Сутність і характер їх можна відобразити таким чином: побудова і в цілому успішне функціонування державного соціалізму з його системою централізованого планування та управління народним господарством. Правда, існує й інше трактування соціально-економічних процесів та їх наслідків у повоєнний період. Так, окремі дослідники стверджують, що нібито помилковою є сама характеристика створеної системи як соціалістичної, оскільки вона не; оздоровлення грошей та фінансів – незамінних регуляторів ринкових відносин; формування соціальних захисних механізмів, які виключають форми грабунку та зубожіння основної маси населення та інші. Перед постсоціалістичними країнами, зокрема Україною, постало велике питання: яку країну будувати, які пріоритетні завдання мають бути поставлені і вирішені та ін. Ці питання повинен кожен вирішити для себе, відповідає повною мірою уявленням основоположників марксизму про соціалізм. Відповідно, термін «реальний соціалізм» вони розглядають як абсолютно неадекватний дійсному стану справ. Насправді ніякого іншого «соціалізму» не було і бути не могло, а тому спроба розґєднати «реальний» і «справжній» соціалізм носить, по суті, апологетичний характер.

У межах державного соціалізму країни, початковий рівень соціально-економічного розвитку яких був відносно невисоким, досягли значних успіхів у розвиткові економіки, вдосконаленні соціальної сфери і підвищенні життєвого рівня населення. Їм вдалося забезпечити високі сталі темпи розвитку економіки, вирішити нагальні проблеми її індустріалізації, важливі цивілізаційні завдання, зокрема забезпечення повної зайнятості, різкого зменшення майнової диференціації, укорінення цінностей людської солідарності і справедливості та ін. Соціальні досягнення в цих країнах мали сильний вплив на розвиток решти світу. Однак, з іншого боку, з ходом часу в економічному розвиткові країн державного соціалізму все більше проявлялися і негативні тенденції. Досить довго їх вдавалося частково паралізувати в результаті здійснення численних економічних реформ. Проте однією з головних перепон на їх шляху стала відсутність будь-яких серйозних спроб поєднати економічні і політичні реформи. У 80-ті роки XX ст. економічне становище соціалістичних країн продовжувало погіршуватись. Ефективність функціонування народного господарства знижувалась. Виникли серйозні ускладнення в соціальній сфері.У цих умовах СРСР, Монголія, країни Центрально-Східної Європи, з одного боку, та Китай, Північна Корея, Вґєтнам, Лаос, Куба, з другого, пішли різними шляхами. У першій групі країн у результаті заходів системної трансформації був ліквідований реальний соціалізм і вони вступили до перехідного періоду від соціалістичної планової до ринкової економіки. А друга група країн продовжувала залишатись у межах системи державного соціалізму, хоча і проводила проринкові економічні реформи.

Економічний розвиток на першому етапі (1945–1949). Перші повоєнні роки в країнах Східної Європи ознаменувалися зміною політичних режимів, що привело до зміни соціально-економічної орієнтації. Одночасно з відбудовою зруйнованого війною господарства почалася активна перебудова економічної структури за активного політичного і матеріального сприяння СРСР.

Після визволення радянськими військами Албанії, Болгарії, Польщі, Східної Німеччини, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та Югославії в цих країнах до влади прийшли сформовані ще в роки війни народно-демократичні уряди. Одним із перших їх рішень було анулювання всіх економічних і політичних угод, укладених буржуазними урядами, проголошення націоналізації зарубіжних концесій, промислових підприємств, а також ліквідація феодально-поміщицького землеволодіння. Більшість країн уже в період визволення розпочали аграрну реформу. В Албанії було прийнято закон «Про ліквідацію поміщицького землеволодіння і про передачу землі у селянське землекористування» від 25 серпня 1945 р. і 27 травня 1946 p., у Болгарії 12 березня 1946 р. Народними зборами було прийнято закон про трудову поземельну власність, який обмежував приватне землеволодіння по всій Болгарії, в Угорщині 15 березня 1945 р. закон «Про аграрну реформу», подібний закон було прийнято в НДР восени 1945 р. Аграрна реформа в Польщі здійснювалась на основі декрету Польського Комітету національного звільнення (6 вересня 1944 p.), в Румунії 22 березня 1945 р. уряд оприлюднив закон про земельну реформу і т.д. Усі землі військових злочинців (Угорщина і Східна Німеччина) було конфісковано, а поміщицьке землеволодіння ліквідовано відповідно до ухвалених законів. При проведенні реформ землю передавали безплатно в селянське землеволодіння. У поміщиків Албанії вилучили 170 тис. га землі (близько 70% усієї орної землі в країні), 16 тис. га ділянок отримали через селянські комітети 70,2 тис. безземельних і малоземельних селян. У Болгарії приватне землеволодіння обмежували 20 га, а в Південній Добруджі – 30 га. Близько 130 тис. малоземельних і безземельних селянських господарств отримали 140 тис. га землі. В Угорщині крім конфіскації земельної власності активних фашистів та військових злочинців згідно із законом вилученню підлягали всі землі розміром більше ніж 100 хольдів (у районі Будапешта – більше як 50 хольдів; 1 хольд дорівнював 0, 432 га). Було конфісковано більш як 1/3 всієї земельної площі країни. Землю отримали 650 тис. малоземельних селян і батраків. Частина конфіскованих земель залишалась у держави – на ній організували державні господарства й дослідницькі тваринницькі та рослинницькі станції.

У Східній Німеччині до утворення НДР (7 листопада 1949 р.) реформування народного господарства відбувалося під контролем радянської адміністрації. На основі закону про аграрну реформу конфісковували всі землі і сільськогосподарський інвентар злочинців та активних нацистів, а також всі поміщицько-юнкерські землеволодіння розміром більш як 100 га. Усього з 1945 по 1950 р. близько 1/3 всіх корисних сільськогосподарських площ країни отримали 500 тис. селянських господарств. На частині конфіскованих земель утворилися державні господарства – народні маєтки.

У Польщі всі землі поміщиків розміром більше ніж 50 га орної землі, а на воззґєднаних західних землях – більш як 100 га конфіскували і безплатно розподілили серед найбідніших селян, які отримали 6,1 млн. га землі. Було створено 814 тис. нових селянських господарств.

У Румунії в результаті реформи 1945 р. більше ніж 1 млн. га поміщицьких земель було передано 900 тис. безземельних і малоземельних селян. У такий спосіб ліквідовували натуральну ренту, іпотечну та іншу заборгованість.

Аграрна реформа в Чехословаччині проходила в три етапи:

– у 1945 р. конфіскували землі поміщиків, а також чеських і словацьких землевласників, які співпрацювали з окупантами, і передали селянам з розрахунку 8–12 га на кожну сімґю;

– у 1947 р. згідно із законом, ухваленим Національними зборами, було відчужено кілька сот тисяч гектарів землі в чехословацьких поміщиків для додаткового розподілу;

– у 1948 р. всі володіння розміром більш ніж 50 га згідно із законом вилучали і передавали біднякам та середнякам. Усього було відібрано більш як 4,4 млн га землі, на частині з них організували державні господарства. Невідґємною ланкою перетворень була аграрна реформа і в Югославії. Площі земельних наділів обмежували (25–35 га орної землі), землю передавали в приватну власність. Держава зберігала за собою землі промислового і комунального значення, надра землі, ліси та води, а також землі, призначені для державних сільськогосподарських маєтків (держгоспи), що становили 18,1% всього земельного фонду. З проведенням націоналізації землі розпочалося повсюдне формування селянських кооперативів. Це були кооперативи переважно найпростіших форм: постачальницько-збутові, кредитні, споживчі, спеціалізовані. Тільки з 1948 р. почали виникати перші сільськогосподарські виробничі кооперативи. В Албанії (1948) їх було 56, на них припадало 10 тис. га загальної земельної площі. У 1950 р. налічувалося 90 кооперативів і 14 державних господарств, які разом займали близько 9% посівних площ. У Чехословаччині з початком кооперування в 1949 р. прийняли закон «Про єдині сільськогосподарські кооперативи». В основному до 1947 р. відповідно до законів про націоналізацію фактично було проведено націоналізацію промисловості. Усі промислові підприємства, крім дрібних кустарних майстерень, перейшли до держави. У цей самий період було націоналізовано транспорт, зовнішню торгівлю й оптову внутрішню торгівлю, засоби звґязку, банки. Виняток становила НДР. Там на основі рішень Потсдамської конференції 1945 р. було конфісковано промислову власність монополістів, військових і нацистських злочинців. Усього в Східній Німеччині конфіскували 9281 підприємство, в тому числі близько 5 тис. великих. Націоналізували їх пізніше, з утворенням НДР. Значно пізніше (1948) було проведено націоналізацію в Румунії.

Усі народно-демократичні країни перейшли до планового розвитку народного господарства. Спільністю їхніх перших планів став курс на індустріалізацію, за винятком НДР і Чехословаччини, які вже були промислово розвинутими країнами. Наприклад, частка промисловості Чехословаччини в загальному обсязі національного доходу становила 53%, а за валовим виробництвом найважливіших видів промислової продукції і за виробництвом їх на душу населення країна входила в десятку найбільш розвинутих капіталістичних країн. Тому перед НДР і Чехословаччиною в перші роки після відбудови стояло завдання реконструкції та подальшого розвитку промисловості, зміни її структури шляхом переважаючого розвитку важкої промисловості, особливо машинобудування, розширення сировинної й енергетичної бази промисловості. Для Східної Німеччини у звґязку з розколом у країні стала актуальною проблема ліквідації міжгалузевих диспропорцій, особливо сировинної бази. З виконанням перших планів розвитку народного господарства, що здійснювалося за активного матеріального сприяння СРСР, було завершено відбудову народного господарства і створення основ соціалістичної економіки. Уже в 1950 р. в Албанії валова продукція країни зросла майже в 2 рази порівняно з 1947 p., а частка промисловості у валовій продукції народного господарства зросла до 40%. Болгарія із завершенням пґятирічки індустріалізації (1949–1953) стала індустріально-аграрною країною, оскільки продукція промисловості становила 56% валової продукції всього народного господарства. В Угорщині довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено на 28%, у Польщі – на 70, в Югославії – на 27%.

Китай 1 жовтня 1949 р. було проголошено народною республікою. Першими серед реформ стали перетворення, спрямовані на будівництво соціалістичної економіки. У 1949 р. уряд КНР націоналізував власність китайської та зарубіжної буржуазії, почалася підготовка до індустріалізації. У 1956 p., коли в народному господарстві переважав державний сектор, офіційно проголосили курс на будівництво соціалізму.

Створення РЕВ. У 1949 р. для сприяння організації планомірного економічного та культурного співробітництва було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). До неї ввійшли Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Радянський Союз, Чехословаччина, Албанія (з кінця 1961 р. не брала участі в роботі РЕВ). Пізніше організація розширилася за рахунок НДР (1950), Вґєтнаму (1978), Монголії (1962) і Куби (1972). Покликання РЕВ полягало також у тому, щоб полегшити переорієнтацію зовнішньої торгівлі країн Східної Європи, головним партнером яких до 1939 р. була Німеччина, і слугувати каналом економічної допомоги менш економічно розвинутим країнам народної демократії з боку Радянського Союзу – на противагу плану Маршалла. Створення РЕВ обґрунтовувалось також політичними мотивами – організація мала цементувати взаємозалежність країн Східної Європи і СРСР.

Другий етап розвитку (1950–1960). Зі зміцненням державної власності – основи командно-адміністративної економіки – прийняли перші плани народногосподарського розвитку, головне завдання яких – завершення індустріалізації. Надалі проводили політику обмеження й витіснення ринкових елементів у промисловості й сільському господарстві. Посилювалася спеціалізація економіки. У сільському господарстві здійснювалося кооперування селянства, яке в більшості країн Східної Європи завершилося до початку 60-х років. Винятком стали Польща і Югославія, в яких кооперативний сектор не мав вирішального значення. У 50-х роках швидко розвивався промисловий потенціал країн, темпи його зростання становили близько 10% на рік. Країни Східної Європи перетворилися з аграрних, крім уже індустріальних НДР і Чехословаччини, в індустріально-аграрні. Форми та методи форсованої індустріалізації визначили формування монополізованої структури національного господарства, індиферентної до особливостей кожної країни, які в ринковому господарстві виражаються через ціни чинників виробництва, створення адміністративної системи управління. Незважаючи на переважання екстенсивного типу розвитку, господарські підсумки цього десятиріччя були втішними в більшості країн Східної Європи.

Найбільш помітні і масштабні перетворення в азіатській частині соціалістичного табору було здійснено в Китаї. З 1956 по 1958 р. тут проводили політику «великого стрибка», зміст якого полягав у намаганні різко підняти рівень усуспільнення засобів виробництва та власності. Для цього періоду характерна постановка економічно нереальних завищених виробничих завдань, зведення в абсолют революційного ентузіазму мас як головного чинника економічного розвитку. Принцип матеріальної заінтересованості цілком відкинули, засуджуючи його як прояв ревізіонізму.

Для економіки Китаю як аграрної країни важливе значення мали перетворення в галузі сільського господарства. У 1958 р. по всій країні створили народні комуни, у які було втягнуто 99% селянських дворів. Комуни мали по кілька бригад, кожна з яких, у свою чергу, мала кілька малих виробничих бригад. Комуни діяли як первинна господарська одиниця. У цей період усуспільнювали не тільки всі засоби виробництва, селянам також забороняли займатися підсобними промислами. Крім того, впроваджували «систему постачання», що ігнорувала товарний обмін і породжувала натуральний розподіл ресурсів серед сільських колективів. І далі зміцнювали одержавлення соціалістичної системи господарства. У торгівлі було злито і передано державній торгівлі колективні крамниці міст та сіл. У промисловості кустарні кооперативи перетворювали в місцеві державні та кооперативні заводи.

Діяльність РЕВ. Нова міжнародна економічна організація обґєднала держави з однотипним суспільно-політичним ладом. Для країн Східної Європи, які увійшли разом із СРСР до числа засновників РЕВ, взаємні звґязки по суті не були раніше зовнішньоторговельним напрямом. До 90% їхнього товарообігу реалізувалося за межами нового економічного регіону, що формувався. Ще в менших масштабах здійснювалася торгівля цих країн з Радянським Союзом (на її частку в середньому припадало трохи більше ніж 1%). Між ними не було в минулому розвинутих економічних контактів як на рівні держав, так і на рівні підприємств та фірм.

Переорієнтацію торговельно-економічних відносин за допомогою РЕВ було проведено в стислі строки з опорою на ідеологічний чинник. Цьому сприяли зовнішні умови. Обставини «холодної війни» позбавили партнерів альтернативного вибору. Співробітництво в межах РЕВ допомогло його учасникам не просто вижити, відбудувати господарство після війни, а й домогтися достатньо вагомих результатів.

Діяльність РЕВ на початковому етапі зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації й розвитку зовнішньої торгівлі, на наданні науково-технічної документації та інформації. З 1956–1957 pp. країни – члени РЕВ перейшли до спеціалізації та кооперування виробництва, до погодження народногосподарських планів, до створення спільних наукових центрів і господарських одиниць. Було запроваджено практику координації народногосподарських планів на 1956–1960 pp. (згодом – до 1976–1980 pp.), а в 1964 р. створено Міжнародний банк економічного співробітництва – орган для регулювання міжнародних розрахунків.

Третій етап (1960–1970). У цей період розвитку разом з вичерпанням ресурсів екстенсивного зростання стали помітні недоліки створеної в державно-соціалістичних країнах системи господарювання. Майже в усіх країнах Східної Європи, особливо в індустріально розвинутих, різко впали темпи зростання промисловості і національного доходу, спостерігалося відставання наукомісткого виробництва, зростання зовнішньої заборгованості, що викликало необхідність проведення господарських реформ.

Орієнтиром реформ в Угорщині, Чехословаччині, Югославії слугувало використання механізму ринку для включення в систему міжнародного поділу праці та виходу на світовий ринок. Зміни економічної системи (механізму господарювання) в цих країнах мали порівняно радикальний характер. У НДР, Польщі переміни не йшли далі деякої модернізації діючої адміністративної системи планування й управління народним господарством. Такі країни, як Румунія і Монголія, а також Куба, Вґєтнам, реформування національних моделей розвитку в той період не проводили. Націленість реформ на поступову лібералізацію та демократизацію в Чехословаччині перервало введення в Прагу (серпень 1968 р.) військ країн Варшавського договору. Економічні реформи в країнах Східної Європи було згорнуто. Це зумовлено не тільки політичним тиском, а й загостренням соціальних суперечностей, викликаних труднощами переходу на ринкові принципи господарювання. Лібералізація ціноутворення дала позитивні результати в аграрному секторі, але в умовах монопольного становища більшості промислових підприємств привела не до формування конкурентного режиму, а до реалізації монопольних переваг, у тому числі до зростання цін. Водночас почалося «проїдання» доходу підприємств, коли їхні колективи отримали право впливати на розподіл доходу на фонд споживання і фонд нагромадження.

З 1960 р. в Китаї почався відхід від політики «великого стрибка». Офіційно було визнано деякі «лівацькі помилки», передусім у сільському господарстві, зроблено спробу виправити їх. Відновлювалась і розвивалась колективна економіка, допускали індивідуальну діяльність у місті й на селі, дозволяли торгівлю на колективних ринках. Було посилено єдине централізоване управління економікою і водночас наголошувалося на специфічній регулятивній ролі товарно-грошових відносин та економічних важелів. Було також здійснено низку заходів пошукового характеру, у тому числі створення в експериментальному порядку трестів, управління економікою через господарські організації, налагодження постачання матеріальними ресурсами в економічних районах тощо. Внаслідок реформ зросло виробництво основних видів промислової продукції: бавовняної пряжі, сталі, вугілля, електроенергії, нафти, металорізальних верстатів, появилися нові для країни галузі промисловості – електроніка та нафтохімія, зросла довжина залізниць і шосейних доріг. Проте в 1966–1976 pp. у країні відбувалася «культурна революція», що вкрай негативно вплинула на економічний розвиток країни. У цей період зміни в економічній системі Китаю було підкорено ідеї створення самодостатніх автократичних систем на місцях. У 1969–1970 pp. в управління провінцій, автономних районів, республіканських міст передають 2600 підприємств та організацій центральної підпорядкованості. Намітився зворотний рух від дрібних колективів та організацій до великих, від колективної економіки – до загальнонародної. Обмежують і ліквідують індивідуальну економіку. 10 років «культурної революції» завдали народному господарству після 1949 р. найбільших збитків. Країна втратила 500 млрд. юанів національного доходу, хоча і в цей період спостерігався деякий економічний прогрес: виробництво зерна збільшилося на 34%, було введено в експлуатацію нові передові промислові підприємства, залізничні лінії, створено водневу бомбу, виведено на орбіту перші космічні супутники. Усього за роки «культурної революції» було побудовано 1570 великих і середніх підприємств, багато дрібних промислових обґєктів.

Отже, економічну систему Китаю, створену за роки перших пґятирічок, піддавали неодноразовим змінам у період «великого стрибка», у час регулювання (60-ті роки) і «культурної революції». Однак у системі не відбулося суттєвих перетворень. В основному вона відповідала традиційній моделі централізованої планової економіки, до того ж мала властиві «воєнному комунізмові» риси натурального забезпечення.

Четвертий етап розвитку (1970 – середина 80-х років). Для зазначеного періоду характерні спроби розвґязати господарські проблеми країн державного соціалізму шляхом модернізації адміністративної системи господарювання, без радикальних змін. Вичерпання ресурсів екстенсивного зростання змусило країни Східної Європи вдатися до використання іноземних кредитів. Особливо це стало відчутно в період світової енергетичної кризи 1973–1974 pp., що виявилася передусім у зростанні цін на нафту.

Для послаблення залежності від імпорту сировини та палива країни Заходу оперативно перебудували народногосподарські структури шляхом упровадження ресурсо- й енергозберігаючих технологій (наприклад, виробництво мікропроцесорів) та біотехнологій, тоді як невичерпні, за тодішніми уявленнями, запаси ресурсів у СРСР і неповоротка система ціноутворення у взаємній торгівлі позбавляли країни РЕВ будь-яких стимулів до подібних новацій. Це обернулося для них значним відставанням на ключових напрямах науково-технічного прогресу. Відігравали негативну роль два таких явища. 1. Країни РЕВ не відчували на собі впливу підвищення цін на нафту, оскільки головний постачальник – СРСР експортував у країни РЕВ нафту та нафтопродукти за цінами значно нижчими, ніж світові. 2. Планова, неринкова економічна система виявилася неспроможною сприйняти результати нового етапу НТР. Між розвинутими західними країнами, з одного боку, і соціалістичними та більшістю країн, що розвиваються, – з другого, виник і почав збільшуватися розрив не просто в рівнях і темпах зростання, а в структурі економіки. Суперечності почали виявлятися також всередині країн – членів РЕВ. Угорщина і Чехословаччина, а також Югославія, повґязана з РЕВ рядом спеціальних угод, проводили порівняно радикальні реформи і ставили завдання більш активного входження у світовий ринок. Зовнішньоекономічний обіг цих країн розпався на два потоки: найякісніша конкурентоспроможна продукція йшла на західний ринок, а решту експортували каналами РЕВ. Однією з найгостріших була проблема світових цін. Країни – експортери готової продукції вважали, що вони зазнають збитків від реалізації товарів за заниженими цінами. Внаслідок посилення цих суперечностей частка РЕВ у зовнішньоторговому обігу країн Східної Європи стабілізувалася (60% у 1960 р.) і почала знижуватися, сягнувши на початку 70-х років 50–55%.

У 1971 р. ухвалили Комплексну програму соціалістичної економічної інтеграції, спрямовану на зміну форм діяльності РЕВ. Було поставлено завдання розвитку вищих форм економічної інтеграції – виробничої кооперації та спеціалізації, науково-технічного співробітництва, координації планів економічного розвитку, спільної інвестиційної діяльності. Реалізація програми в 70-х роках сприяла деякому зростанню ролі й участі РЕВ у господарстві соціалістичних країн. На 1% приросту національного доходу в країнах Східної Європи припадало 1,57% збільшення фізичного обсягу товарообігу всередині РЕВ. Це наслідок світової енергетичної кризи та посилення залежності від імпорту нафти із СРСР, а також від реалізації в межах РЕВ (відповідно до ухваленої Комплексної програми) спільних проектів (наприклад, будівництво газопроводу Оренбург – Західний кордон, енергосистеми «Мир»). Протягом 1971–1978 pp. було укладено 100 багатосторонніх і 1000 двосторонніх угод про виробничу кооперацію. Найбільшого розвитку кооперація і спеціалізація набули в автомобільній промисловості.

Для ліквідації відставання за масштабами та формами виробничої кооперації від західних стандартів наприкінці 70-х років намагалися модернізувати діяльність РЕВ: почали розробляти довгострокові цільові програми економічного співробітництва. Проте протягом 80-х років проблеми всередині РЕВ наростали. Її кризу й остаточне припинення діяльності визначили низка чинників:

– неподолання барґєрів первинної міжгалузевої схеми поділу праці, що базувалася в основному на заінтересованості партнерів радянською сировиною, попри неодноразове прагнення впровадити технологічну модель співробітництва. Наприклад, рівень розвитку кооперації СРСР з країнами РЕВ у галузі машинобудування був у 4–6 разів нижчим, ніж у торгівлі між західними країнами;

– ізольованість відмежованих від решти світу виробників країн РЕВ від впливу головного двигуна НТП – міжнародної конкуренції. Стратегічно негативну роль РЕВ відіграв у період паливно-енергетичної кризи 70-х років;

– загальне наростання кризових явищ у країнах державного соціалізму;

– погіршення позицій східноєвропейських товарів на світовому ринку;

– безперервні суперечки та конфлікти між партнерами з приводу цін і принципів збалансування товарообміну;

– посилення в другій половині 80-х років намагань країн Східної Європи (особливо таких, як Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина) повернутися на західний ринковий шлях розвитку. Припинення діяльності РЕВ у 1991 р. по-різному позначилося на економіці країн, що входили до неї. Для російської й української економік припинення поставок каналами РЕВ означало додаткове поглиблення кризи. Реакція багатьох країн Східної Європи визначалася рівнем залежності їхнього господарства від поставок сировини із СРСР, альтернативами імпорту та перспективами переходу до ресурсозберігаючих технологій у цих країнах. Економічна система Китаю. Основні риси економічної системи Китаю склалися на кінець 70-х років. Вона охопила фінанси, банківську справу, управління працею та заробітною платою, контроль над цінами та розподілом продукції. Характерна особливість системи – надцентралізація. Держава постачала підприємствам засоби виробництва і купувала всю їхню продукцію за встановленими нею ж цінами, вилучала всі доходи підприємств і покривала їхні збитки. Роль ринку і можливість переходу до ринкової економіки заперечувались.

У країні запроваджували принципи зрівнялівки, першості моральних стимулів до праці, зберігали карткову систему на промислові та сільськогосподарські товари і чітко нормували продовольство. У державній торгівлі зростали ціни, хоча вони були в пґять – сім разів нижчі від ринкових. Товарний дефіцит породив «чорний ринок», масовим явищем стала спекуляція.

Головними методами, за допомогою яких забезпечували вплив на економіку, були військово-адміністративні та примусові заходи, використання армії. Більш як 1/3 державного бюджету витрачали на нарощування військового потенціалу. Мілітаризація економіки Китаю призвела до виникнення в другій половині 70-х років значних економічних труднощів. У 1977 р. обсяг промислового виробництва не досяг рівня 1975 p., скоротилася продукція сільського господарства, різко збільшився імпорт продовольства, знизився життєвий рівень населення. У грудні 1978 р. було взято курс на реформу економічної системи та глибокі економічні перетворення і визначено такі основні напрями реформ: перебудова системи планування й управління економікою, забезпечення балансу між галузями народного господарства, зміцнення й удосконалення основ соціалістичної економіки. На першому етапі реформ (1979–1984) головні перетворення було здійснено в аграрній сфері. Спираючись на результати колективізації сільського господарства, перейшли на сімейний підряд, однак земля залишалася державною власністю. Для виробничих сільськогосподарських бригад почали вводити «систему відповідальності» за результати праці, на яку до 1984 р. перейшли 99% усіх виробничих бригад. Дозволяли підсобні селянські промисли. Замість зрівнялівки ввели розподіл за працею, підвищили закупівельні ціни на продукцію сільського господарства та підсобних промислів.

Вжиті заходи дали позитивний результат. Пожвавилася діяльність сільськогосподарських ринків. Збір зерна за шість років першого етапу зріс із 300 млн. до 400 млн. т, удвоє збільшився збір бавовнику та олійних культур. У 1979–1984 pp. середньорічні темпи приросту валової продукції сільського господарства становили 9,4%, товарність сільськогосподарського виробництва зросла з 33 до 53,3%. Внаслідок цього підвищився життєвий рівень народу. Із урахуванням зростання цін доходи на душу населення збільшилися майже в 2 рази.

Китай на середину 80-х років став найбільшим у світі виробником зерна, бавовнику, рапсу, цукроносних культур, арахісу, соєвих бобів, чаю, мґяса. Він володів найчисленнішим поголівґям худоби. Оздоровлення відбулося і в промисловості, де також було здійснено перехід до нових ринкових форм господарювання. У цей період в економіку почали залучати іноземний капітал. До 1982 р. в Китаї налічувалося шість «спеціальних зон», у яких іноземному капіталу надали пільги для будівництва підприємств. Загальна сума капіталовкладень в іноземні та спільні підприємства становила більш як 1,5 млрд. дол. Особливо активно Китай розвив

5. Особливості переходу економіки України до ринкової економіки

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Після 1917 р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства та інших форм господарювання все значнішу роль починає відігравати недержавний сектор економіки.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60–100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.

Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість – з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створеним нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.

Особливістю розвитку світового господарства наприкінці XX сторіччя є перехід до фази глобалізації. Генеровані інтернаціоналізацією господарського життя, світогосподарські зв'язки стали важливою передумовою забезпечення економічного зростання країн. Глобалізація економіки перетворює ці зв'язки у вирішальний фактор прогресу не тільки окремих національних господарських комплексів, а і безпосередньо виробничого сектору. Сукупна економічна могутність тієї чи іншої держави визначає й зростання її ролі як потенційного або реального конкурента на світовому ринку. Ще ніколи зовнішньоекономічні зв'язки не мали такого значення для всіх суб'єктів виробничого процесу, як у наші дні. І, безперечно, залежність загальноекономічних успіхів окремих країн світу від їх активності на світовому ринку дедалі більше посилюватиметься.

В умовах глобалізації відбувається зростання взаємозалежності країн у результаті активізації транскордонних переміщень товарів, послуг і міжнародних потоків капіталів, швидкої і широкої дифузії технологій. Світогосподарські відносини переходять у новий якісний стан, який характеризується тим, що економічне співтовариство з простої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється в цілісну економічну систему, де національні соціуми стають складовими частинами господарського організму і все більше визначаються ходом розвитку цього організму як цілого.

Як і інші постсоціалістичні країни, Україна швидко вростає в цю систему, відчуваючи на собі як позитивний, так і негативний її вплив. В умовах геоекономічної конкуренції надзвичайно важливо визначити та на практиці реалізувати порівняльні та конкурентні переваги України.

Формування раціональної структури зовнішніх зв'язків у сучасних умовах – не тільки і не стільки результат виявлення урядом країни певних існуючих факторних переваг, скільки результат здійснення на різних рівнях скоординованої стратегії створення та нарощування переваг, причому не тільки факторних, але й тих, що пов'язані з характером попиту, наявністю комплексів (або кластерів), які підтримують основне виробництво, характером конкуренції на внутрішньому ринку та стратегією фірми.

Зрозуміло, що для вирішення цих завдань вже недостатньо покладатися лише на ліберальні підходи щодо режиму торгівлі. Важливо забезпечити послідовну і цілеспрямовану стратегію розвитку, спрямовану на вихід на вищі щаблі міжнародної конкурентоспроможності. Слід зазначити, що фактично економічна теорія еволюціонує в бік визнання системного характеру конкурентоспроможності на відміну від приділення в минулому уваги лише окремим чинникам конкурентоспроможності. На найвищому рівні можуть знаходитися лише ті країни, які набувають саме системної, а не часткової конкурентоспроможності.

В Україні практично по всіх напрямках інтеграції існують великі проблеми, що перешкоджає реалізації існуючих та розвитку нових порівняльних переваг, не дає можливості створювати конкурентні переваги.

Участь країни у міжнародних інтеграційних угрупованнях, шо здешевлює доступ до альтернативних більш якісних та/або дешевих джерел ресурсів, збільшує рівень конкуренції.

Цей фактор в Україні використовується погано, основною причиною чого є неефективність структур СНД та неготовність до входження у більш розвинені економічні утворення ЄС.

Наступні чинники частково виходять за межі макроекономіки і охоплюють мезоекономічні структури.

Наявність розвиненої ринкової інфраструктури. Це, передовсім, передбачає наявність розгалуженої та ефективно працюючої системи банківських, фінансових, інвестиційних, торговельних, посередницьких (біржових, брокерських), аудиторських, юридичних установ, організацій, а також сучасних інформаційних мереж. Саме ці установи сприяють адаптації структури виробничої діяльності до вимог ринку. В Україні ринкова інфраструктура е недорозвиненою і недостатньо якісною за характером своєї діяльності, що суттєво погіршує можливості для розвитку порівняльних та конкурентних переваг.

Наявність розвиненої виробничої інфраструктури – мереж транспортування, зберігання, постачання, зв'язку, системи науково-дослідної діяльності тощо.

В Україні ця сфера знаходиться у відносно непоганому стані, але її стан погіршується через відсутність достатнього фінансування і потребує істотної модернізації.

Існування розвинених систем розвитку людського потенціалу, включаючи системи освіти і професійного навчання, медичного обслуговування, відпочинку, культури тощо.

В Україні деякі з цих компонентів (освіта, професійне навчання, культура) традиційно були на високому рівні, але останніми роками зазнають великих втрат через недостатнє фінансування. У глибокій кризі знаходяться системи, що забезпечують здоров'я населення, і це негативним чином позначається на стані основного чинника конкурентоздатності в сучасній економіці – працездатності людини,

Подібні структури в Україні знаходяться лише в початковій стадії розвитку і не можуть складати конкуренцію аналогічним структурам з розвинутих країн.

При оцінці порівняльних переваг, слід врахувати, що навіть за умов певної ерозії таких переваг, які сталися протягом останніх років, Україна і сьогодні може вважатись країною, яка володіє відносно якісними та недорогими ресурсами за такими напрямками:

– запаси деяких корисних копалин, які е значними за обсягом та вигідно розміщеними: залізна та марганцева руди, сірка, ртуть, титан, рідкоземельні метали, уран, мінеральні солі, гіпс, алебастр, граніт, мармур, каолін та ін.;

– потенційно дуже родючі сільськогосподарські угіддя, що становлять приблизно 1/4 світових запасів чорнозему;

– відносно високий рівень кваліфікації певних категорій робочої сили та працівників при відносно низькому рівні оплати праці;

– розвинута система науково-дослідних, проектно-конструкторських закладів та експериментальних баз, як основи для розробки та впровадження нових технологій;

– масштабність основних виробничих фондів в окремих галузях економіки: металургії, хімії, нафтопереробці, важкому машинобудуванні тощо;

– вигідне транспортно-географічне становище та наявність розгалуженої транспортної інфраструктури;

– привабливі природно-кліматичні умови в ряді регіонів України, особливо в Криму та Закарпатті.

Виходячи з вищенаведеного, можна в цілому вважати, що за відповідних організаційних та фінансових умов, а також при належній комерційній роботі на зовнішніх ринках економіка України може зберігати порівняльні переваги у таких галузях та виробництвах: добувна промисловість по видобутку вищенаведених корисних копалин; сільське господарство: насамперед виробництво цукру, олії, свіжих овочів та фруктів; харчова промисловість (кондитерська промисловість, виробництво безалкогольних напоїв та соків, продукти на основі переробки м'яса та молока тощо); тютюнова промисловість; виробництво алкогольних напоїв; окремі низькотехнологічні виробництва в хімії (сірчана кислота, мінеральні добрива, броміди тощо); матеріалоємна, особливо металоємка продукція важкого машинобудування, включаючи комплектне енергетичне устаткування, обладнання для металургійних заводів, виробництво верстатів, дорожньо-будівельної техніки з використанням імпортних вузлів та комплектуючих; ракетно-космічна техніка; виробництво важких транспортних літаків; окремі підгалузі у суднобудуванні; окремі сектори у сільськогосподарському машинобудуванні; виробництво комп'ютерної техніки та інших електронних та електротехнічних приладів на базі імпортних вузлів, деталей та комплектуючих; розробка окремих видів зброї та військової техніки; окремі наукоємні високотехнологічні виробництва (виробництво зварювальної апаратури, порошкова металургія, виробництво нових видів матеріалів із специфічними властивостями тощо);

– надання окремих видів послуг (транспортних, оздоровчого туризму, інжинірингових послуг, в галузі освіти, передусім у галузях технічних наук).

Але в цілому слід констатувати, що Україна на сьогодні поступово втрачає позиції у капіталомістких галузях, а також у високотехнологічних галузях. Якщо за факторними умовами вона, як це видно з вищенаведеного, все ще зберігає певні переваги, то стосовно інших компонентів конкурентних переваг цього, на жаль, сказати не можна.

Руйнування платоспроможного попиту і значна переорієнтація споживчих пріоритетів у бік імпорту створює вкрай незадовільні умови для еволюції конкурентних переваг. За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов'язаної з усією світовою економікою.

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку мають різні ринкові моделі. Скажімо є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна?

Спочатку слід відзначити, що існуючі системи і спрямованість їх розвитку залежить від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства.

Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.

Таким чином, Україні важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є: еволюційний, прискорений (або «шокової терапії»), жорсткого регулювання.

Висновки

Головна мета переходу суспільства до іншої цілісної системи – не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Вона характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної економічної системи – кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Якщо у суспільстві всі економічні ресурси привласнює держава, то вона тим самим усуває домогосподарства та фірми від їх привласнення. Вони не зацікавлені у кращому використанні виробничих факторів, тому національна економіка стає неефективною.

Та саме недержавна власність стимулює раціональне використання виробничого потенціалу національної економіки. Ринкова економіка тому і надає перевагу недержавним власникам виробничих факторів. Підприємці, домогосподарства, власники землі та позичкового капіталу, залучаючи свої економічні ресурси у процес виробництва, планують отримувати за це прибутки, заробітну плату, ренту, дивіденди і відсотки. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці ресурси застосовувалися якнайкраще і забезпечували їм максимальну вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен клаптик землі і на кожну деталь виробляється документ, або, як говорять, «титул власності», що належить або безпосередньо комусь, або, якщо йдеться про власність акціонерного товариства, то непрямо акціонерам. Більше того, всі економічні ресурси мають ринкову ціну, отже, і кожен «титул» власності на виробничі фактори також має ринкову ціну. У ринковій економіці на кожен клаптик землі та на кожну деталь устаткування існує документ, чи «титул власності», який належить або окремій особі, або, коли йдеться про власність корпорації, опосередковано індивідуальним акціонерам, що володіють корпорацією. Останнє свідчить про певну умовність розмежування приватної і колективної власності на матеріальні ресурси. Поняття «ринок» сьогодні є чи не найпопулярнішим в нашому суспільстві. Зумовлено це переходом України до ринкової економіки, ринкових відносин.

Важливо відзначити, що всі товари виробничого призначення мають ринкову грошову вартість. Таким чином, кожне зазіхання, або «титул власності», на товари виробничого призначення також мають ринкову вартість. Звичайна акція будь-якої компанії котирується за певну ціну, облігації відповідної компанії – за іншу ціну, іпотека під заклад будинку в свою чергу визначається певною сумою, ціна на будинок і на партію вантажу визначається на ринку нерухомого майна тощо.

Нині відносини в Україні характеризуються новими якісними показниками. Продовжується процес реформування відносин власності, розширення корпоративного і приватного секторів економіки. На кінець 2002 року недержавний сектор у промисловості становив за кількістю підприємств 97,4%, а за обсягом виробництва – 83,4%. В аграрному секторі економіки здійснена персоніфікація земельних відносин шляхом паювання та створення господарських товариств, кооперативів, приватно-орендних підприємств, фермерських господарств. На недержавній основі виробляється практично вся аграрна продукція Світовий досвід показує, що найефективнішою формою організації економічного життя суспільства є ринкова економіка. Основна мета цього розділу – з'ясувати суть і об'єкт ринку, основні умови його виникнення та ефективного функціонування, найважливіші принципи ринкової економіки. У розділі розглянуто кругопотік ресурсів, продуктів і доходів. Усі питання теми розглядаються у тісному зв'язку з процесом формування ринкових відносин в Україні.

Список літератури

    Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової економіки. – К., 1992

    Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія. – К.: КНЕУ, 2001. – с. 269–281.

    Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва. – К.: Вища шк., 2003. с. 385–393.

    Курс економіки. За ред. Райзберга. – М., 1997. – с. 551–559.

    Богуславський О.В. Механізми розв'язання економічних суперечностей у перехідній економіці // Формування ринкових відносин 2005. №2 (45). с. 20–25.

    Ластовецький А. Зміст і спрямування державного регулювання підприємництва за умов перехідної економіки в Україні // Підприємництво, господарство і право. 2003. №5. с. 125–129.

    Мокряк В., Мокряк Е. Проблеми формування і розвитку підприємництва в процесі пострадянського трансформування суспільства. // Економіка України. 2004. №11. с. 49–57.